Реферат на тему Архітектура Китаю (V ст. до н.е. – XVIII ст.)На північний схід від Індії, за високими горами, знаходиться Китай. Стародавні китайці називали свою країну Піднебесною, або Серединним царством, бо вважали, що вона лежить посеред чотирьох морів (рис.5.1). У Китаї течуть дві великі ріки – Хуанхе і Янцзи. Слово Хуанхе означає «жовта ріка». Вода її справді жовтуватого кольору, тому що несе багато жовтої глини. Ця ріка в давнину часто змінювала своє русло, а в період дощів затоплювала поля і села. Тому її ще називали «рікою, що надриває серце», або «бичем Китаю». Згодом люди навчилися боротися з повенями. Вони будували греблі й копали канали – це легше було робити великим гуртом. Отже, в ІІ тисячолітті до н.е. на берегах Хуанхе постають великі поселення і виникає, як то було в інших країнах Сходу, держава. Культура китайського народу – одна з найдавніших. Вона бере свій початок у IV тисячолітті до н.е., коли культура Єгипту тільки-но почала формуватися. А в середині II тисячоліття до н.е. Китай уже був великою державою. Його столиця Інь своїм блиском перевершувала багато міст стародавнього світу. Порох, компас, фарфор, шовк, папір, друковані книги, бібліотеки, університети з’явилися у Китаї набагато раніше, ніж у Європі. Китайська архітектура відзначається великою своєрідністю й суттєво вплинула на розвиток архітектури інших народів Сходу. Однією з самих ранніх пам’яток, що збереглися, є Велика Китайська стіна, яка в давнину захищала країну від набігів кочівників з півночі (рис.5.2;5.3). Велетенську стіну почали будувати у 215 р. до н.е. за наказом імператора Цінь-Шіхуан-ді – засновника імперії Хань, до складу якої увійшли сім завойованих ним малих царств. За переказами, два мільйони чоловік, які тисячами гинули від важкої праці (а на їхнє місце гнали нових робітників), звели «найдовше кладовище у світі» – «стіну у десять тисяч лі», про яку китайський народ склав сумні легенди. Для зведення стіни спочатку були розширені та об’єднані прикордонні укріплення колишніх царств. Стіна побудована переважно з утрамбованої землі й облицьована камінням. Велика Китайська стіна, завдовжки близько 6000 км, перетинала безводні степи й пустелі, підносилася на найвищі гірські вершини і спускалася у глибокі ущелини. Уздовж цього потужного оборонного рубежу через кожні 120-200 м (на відстані льоту стріли) розташовані башти, в яких знаходилися воїни, що охороняли кордон. Серед башт переважають двоповерхові, прямокутні в плані, верхній поверх яких має вигляд майданчика з надбудовою і великими арочними амбразурами. Через кожні 10 км на стіні, крім башт, споруджені сигнальні вишки, на яких при появі ворога спалахувало багаття. Ширина стіни дозволяла роз’їхатися двом колісницям. Масивні зубці її парапету з оглядовими щілинами мають просту прямокутну форму. На всьому протязі стіни є лише 12 брам, через котрі йшли шляхи на північ. Пізніше біля цих брам побудували фортечні застави, оточені додатковими стінами. Велика Китайська стіна мала не лише оборонне значення, а й сприяла налагодженню мирної торгівлі китайців із північними сусідами. Після імператора Цінь-Шіхуань-ді стіну добудовували ще тисячу років. Проте, як відомо, вона не врятувала країну від монгольської навали. Велика Китайська стіна є видатною пам’яткою стародавньої архітектури Китаю. Її спокійні монументальні форми гармонійно зливаються з гірським пейзажем. Стіна складає немов би нерозривне ціле з суворою природою. Чіткі обриси башт акцентують найвищі точки гірського ланцюга, завершують собою підйоми і підкреслюють загальний монументальний характер фортечної споруди. Це одна з найграндіозніших споруд у світі. За свідченням американських космонавтів, це єдине творіння людських рук на Землі, яке можна бачити з Місяця. Китай – це земля з разючими контрастами. Голі пустелі. Мальовничі гори. Родючі долини. Підступні річки, що не уласкавлювались навіть у глибоку давнину, коли їм щовесни Приносили в жертву найвродливіших дівчат. Відмінності є і в кліматі. Північ крижано холодна, а Південь – пекучий, жаркий.Різниця між Північчю і Півднем позначилась і на архітектурі. На Півночі споруди масивніші, збудовані здебільшого з глини та цегли. На Півдні ж переважали будівлі з дерева. Найдавнішим типом традиційного житла в Китаї була напівземлянка. Ще за неоліту її заступив наземний будинок, а в епоху Інь (1800 – 1500 рр. до н.е.) – будинок на глиняній платформі, яка рятувала житло від затоплення під час весняної повені. Стіни зводилися переважно з цегли-сирцю. Покрівлі в доханську епоху робили пласкими, з глини. Потім на них клали солому чи очерет. В ханському Китаї почали будувати чотирисхилі покрівлі з черепиці. Старокитайське житло заможних господарів здебільшого являло собою, разом із господарськими будівлями, оточену стіною замкнену садибу (рис.5.4), схожу на невелику фортецю. Тут навколо одного двору розміщувалися парадне житло і домашній храм, а в другому були кухня, приміщення для челяді, господарчі будівлі. Споруди, що утворювали садибу, майже завжди розташовані симетрично. Печі топилися знадвору, а димоходи йшли під жилими приміщеннями й обігрівали їх подібно до центрального опалення. Дворів, у залежності від достатку господаря, могло бути й більше двох. У внутрішніх дворах заводили сад чи хоча б невеличкий садок: декілька дерев, басейн-ставок з містками – у всьому виявлялася любов до природи. На господарчому подвір'ї, як правило, викопували криницю, над якою часто влаштовували альтанку. Для будівництва житла, палаців та храмів використовували різноманітні матеріали: глину, кераміку і навіть метал, але основним будівельним матеріалом було дерево. З нього споруджували збірно-розбірні каркасні конструкції, які були здатні протистояти різким поривам вітру та землетрусам і легко збиралися на новому місці у випадку повені. Основним типом китайської будівлі став "дянь" – прямокутний павільйон (рис.5.5) – розповсюджена форма житлових, громадських, палацових і культових будинків. Розміри всіх частин будівлі визначалися точними цифровими співвідношеннями, які були закріпленні у трактатах з архітектури, деякі з котрих набагато старіші за європейські книги з архітектури. Будинок зводився на облицьованій камінням глинобитній платформі, що водночас виконувала роль гідроізоляції. Підвалини будинку і бази під колони були кам'яні. На платформі споруджували дерев'яний збірний рамний каркас, який складався з колон та горизонтальних балок. Щоби запобігти загниванню, колони шпаклювали, яскраво фарбували і покривали лаком. Крокви даху спираються на цей дерев'яний каркас. Стіни ж ніякого навантаження, крім власної ваги, не несуть. У місцевостях з відносно м'яким кліматом вони відігравали роль огорож. Вони інколи виконувалися у вигляді легких перегородок, ширм, що згорталися, або ажурних ґрат (рис.5.6) і розставлялися перед, між, або позаду колон. Китайській архітектурі притаманні великі, різко виступаючі вперед над стінами дахи. котрих краї загнуті вгору (рис.5.5). Широкі виноси захищали стіни будинків від дощу, а підняті кути, так звані "летючі карнизи", не позбавляли їхній інтер'єр сонячного світла. Схили даху – ввігнуті. Ця форма обумовлена освоєнням китайцями поливної черепиці – важкого матеріалу – і використовуванням бамбукових крокв, які вгиналися під вагою покриття. Згодом ця форма стала традиційною. До того ж вона зорово значно полегшувала важку масу даху, котрий немовби ширяв над легким дерев'яним будинком. Такі дахи могли бути одно-, дво- або триярусними. Вигляд будівлі багато в чому зумовлювався жорсткими й обтяжливими урядовими розпорядженнями щодо розмірів, зовнішнього вигляду та оздоблення будівель. Відповідно до рангу власника в них визначалися кількість колон, висота приміщень й усієї будівлі, характер декоративного оформлення, оздоблювальні матеріали, кількість ярусів дахів тощо. Був визначеним і певний колір даху: золотаво-жовтою черепицею можна було вкривати лише дахи імператорських палаців, синя або блакитна призначалася тільки для храмів. Звичайні будівлі вкривали сірою черепицею. Більш рівномірному розподілу навантажень від черепичної покрівлі та амортизації поштовхів під час землетрусів сприяла дотепна система багатоярусних дерев'яних фігурних кронштейнів – "доу-гун" (рис.5.7а ,б, в). Вони складалися з двох елементів, які повторювалися у певному порядку. Це "доу" – кубовидний брусок зі скошеними долішніми гранями і "гун" – видовжений брусок. Усі доу мають однакові розміри, тоді як вище лежачі гуни довші за долішні. В результаті створюється конструкція, яка значно розширюється догори від опори. Вона спроможна витримати великі навантаження і це дозволяє збільшити опорну площу покрівлі і зробити більш значним винос карниза. Стель у приміщеннях старокитайських споруд не було. Дерев'яні конструкції дахів усіх будівель залишалися нічим не замаскованими зсередини, а лише оздоблювалися (рис.5.8) яскравими дивовижними візерунками, а за елементи декору водночас правили і конструкції перекриттів. У палацових спорудах це оздоблення було дуже багатим. Крокви в європейському розумінні цієї конструкції, тобто такі, що складаються з нахилених кроквяних ніг, підкосів і т.д., у китайських будівлях не застосовувалися. Конструкція дахів складалася з горизонтальних та вертикальних елементів (рис.5.9). На поперечних балках, ближче до опор, установлювали невисокі стояки, на них укладали наступні поперечні балки, на котрі поблизу до опор знову установлювали стояки і т.д. Таким чином, нахил і вигін даху створювався не кроквами, а сполученням горизонтальних балок, що дозволяло уникнути небезпечного під час землетрусу розпору крокв. Низ колони шарнірно вставлявся у заглиблення кам'яної бази. Балки, стояки й кронштейни яскраво фарбувалися і покривалися лаком. У Китаї незалежно від інших країн рано розвинулося геометричне планування міст. Вважали, що їхня регулярність сприяє не тільки архітектурі, але й порядку в державі. В Китаї вірили, що східною частиною неба володіє Синій дракон, південною – Червоний птах, західною – Білий тигр, а північною – Чорна черепаха. Забобонні люди вважали, що таємничі сили цих фантастичних тварин тільки тоді сприяють життю людей, коли стіни будинку розташовані по сторонах світу, а вхід спрямовано на південь. Тому містобудівельні ансамблі та комплекси споруд пропонувалося розвивати вздовж осі північ – південь, виділяючи основні будинки більшою висотою і багатством оздоблення. Головні брами міста та входи до будинків рекомендувалося орієнтувати на південь. Крім того, планування міст мало наслідувати схему Всесвіту, яка за уявою китайців носила чітко виражений концентричний характер. Ця схема була розвинута у філософській системі конфуціанства, яка згодом перетворилася у релігію. Відповідно до неї Земля – це центр Всесвіту. Навколо неї кружляють Місяць та Сонце, ще далі – планети, а за ними – зірки. Центром Землі є Піднебесна країна, Серединне царство, її ж центром є столиця. Центр столиці – це резиденція правителя, а сам правитель – "ван" – вважався Сином Неба. Правильно організованим повинно було бути і суспільство, де кожен мав би чітко окреслені місце та обов'язки. Син мусив шанувати батька, батько – начальника, а всі разом – вана. Прості люди мають працювати, а чиновники – керувати роботою та ритуалом. Такій регулярній схемі відповідає планування багатьох міст Китаю, зокрема Пекіну. Впродовж тисячоліть це місто змінювало свою назву, його руйнували, відбудовували, інколи переносили на інше місце, неподалік від попереднього, але ніколи не змінювався сам принцип регулярного планування. Спочатку це було місто Цзі (засноване 1121 р. до н.е.), потім воно перетворилося у столицю Південного Китаю – Яньцзін, через декілька століть стало називатися Чжунду, а ще пізніше – Даду. Онук Чінгісхана Хубілай, захопивши Китай, зробив його своєю столицею й назвав Ханбалик. Після вигнання монголів це місто назвали Бейпін (у перекладі – "Умиротворена Північ"). У 1421 році Бейпін офіційно проголосили столицею імперії Мін і він був перейменований у знайомий нам Бейцзін ("Північна столиця"), тобто Пекін. Імператори династії Мін, бажаючи прославитися, почали великі будівельні роботи, спрямовані на улаштування Пекіну та створення добре укріпленої і монументально забудованої резиденції державної влади. Задля виконання цієї задачі у Пекіні зосередили всі будівельні ресурси країни, і в порівняно короткий строк столиця Китаю була побудована з виключним блиском. Місто з регулярним, геометрично чітким плануванням, складалося з трьох ізольованих районів прямокутного обрису, які містилися один всередині другого (рис.5.10). За межі районів правили високі стіни з брамами, оточені ще й ровами з водою. В центрі його було Заборонене, або Пурпурове, місто – район імператорського палацу (рис.5.10-1). Його оточувало Імператорське місто, де розташувалися імператорські парки, державні храми, державні склади, резиденції сановників і т.д. (рис.5.10-2). Останній район, зовнішній, утворював, власне, місто. Відносно околиць його називали Внутрішнє місто (рис. 5.10-3), або Татарське. Внутрішнє місто має прямокутний план. Його стіни точно орієнтовані по сторонах світу, а головна брама зроблена у південній стіні. Вулиці утворюють прямокутну сітку і йдуть паралельно стінам. Головна вісь Пекіна довжиною близько 8 км, що перетинає місто з півночі на південь, об'єднує окремі частини міста в спільне ціле. Закінчувалася вона за межами Внутрішнього міста, біля храму Неба. В 1530 р. на схід від Пекіна зводять храм Місяця; за північною стіною розпочинають будівництво храму Землі, а на захід від столиці споруджують храм Сонця. Ці храми разом із раніше збудованим храмом Неба символізують Всесвіт, а також складають чотири наріжники містичної фортеці Будди, тоді як за п'ятий елемент традиційної системи, очевидно, приймалося центрально розташоване Пурпурове місто. Фортечні стіни Пекіна простяглися майже на 20 км. Навколо них йшли канали, зв'язані з водними шляхами провінції Хебей, до складу якої входила столиця, Великим китайським каналом (він сполучав ріки Хуанхе і Янцзи між собою та морем) і мережею водоймищ у межах міста. Стіни Пекіна мали 44 квадратних бастіони, що виступали з тіла стіни, надбрамні споруди й масивні багатоповерхові башти на наріжниках. Глинобитні стіни й бастіони були облицьовані сірою великорозмірною цеглою. Висота стін становила в середньому 12 м, ширина – близько 20 м. Головні магістралі, які мали ширину до 45 м, розділялися на три смуги, середня з котрих призначалася для нош, колясок та вершників. Для простолюду відводилися тільки бічні доріжки, причому рух по кожній з них був односторонній. Торговельні центри розміщувалися у районах міських брам (крім південної). Міська територія між головними магістралями була розбита на квартали (фани) прямокутної форми. Головні вулиці, що розділяли квартали, звичайно представляли з себе суцільні ряди крамничок, харчівень, майстерень, де рознощики й ремісники працювали просто неба. На відміну від них простір вулиць усередині кварталів утворювався стінами житлових садиб. На вулицю виходили тільки брами й входи, що вели у дім, і маленькі вікна підсобних приміщень з ґратами. Вже наприкінці XV століття територія міста, обмеженого стінами, була суцільно забудована і на південь почав швидко рости новий торговельний район. В 1564 р. його оточили фортечною стіною довжиною 15 км і назвали Китайським, або Зовнішнім, містом (рис.5.10-4). Кількість мешканців цього дуже великого міста на той час досягла майже 1 мільйона чоловік. Загальний характер забудови міста площинний, і він був би невиразним, але завдяки густо посадженій зелені здавалося, що воно розкинулося немовби в лісі. Багато які садиби, особливо в Імператорському місті, мали невеличкі садочки. Створюючи їх, китайці бачили велике в малому - безмежну природу в її окремому куточку, намагалися всю різноманітність природи показати навіть на невеличкому просторі. Тут були крихітні водойми з острівками і містками, струмочки, групи дерев, інколи маленькі альтанки тощо. Та все ж у зовнішньому вигляді Пекіна, як і в інших середньовічних містах Китаю, безроздільно панували палацові й храмові ансамблі, які протистояли звичайній міський забудові. Серед них у Пекіні самим величним був палац імператора (рис.5.10-1). Ми звикли, що палац – це великий, розкішний будинок. Але в даному випадку це не так. Пекінський палац – не будинок, а ціле місто. Простолюду сюди не можна було входити під страхом смерті, тому район палацу й називався Заборонене місто. Велике будівництво у Пекіні в XV ст. почалося саме з імператорської резиденції. Палац знаходився в центрі Пекіна і так само, як і місто, мав форму прямокутника, оточеного глибоким каналом і високим муром (рис. 5.11). Мур був із червоної цегли, тому Заборонене місто дістало ще й назву Пурпурового міста. На відміну від європейських палаців, китайський палац складався з ланцюга дворів розміром із простору площу кожний. Прямокутники дворів оточені будинками різного призначення. Чимало з них прохідні і звуться брамами, хоча менш за все схожі на брами в загальновизнаному розумінні. Окрім споруд, що простяглися з півдня на північ, у палаці є ще дванадцять східних та західних дворів, кожний із своєю брамою, переднім залом та житловими покоями для членів імператорської родини. Завдяки такому плануванню Пекінський палац не сприймається як єдине ціле. Все потопає в густій зелені, над якою сяють верхівки золотавих черепичних дахів. У центрі Пурпурового міста на трьохярусній терасі були збудовані три головних прийомних зали. Імператорські житлові покої розташовувалися в північній частині палацу. Ще далі на північ височив штучний пагорб Цзіньшань. Він розміщався на головній осі столиці за Забороненим містом. На вершині пагорба була збудована альтанка Ваньчуньтін "Вічної весни" (рис. 5.10-5). Звідси з височини близько 60 м, найвищої точки міста, розкривалася надзвичайна за красою й барвистістю панорама Пекіна. Головна брама палацу знову-таки влаштована в центрі південної стіни. Вона має форму літери "П" (рис. 5.12). На виступаючих вперед її частинах височать башти з великими золоченими кулями на дахах. Під час урочистих церемоній, котрими так славився китайський двір, звідси неслися приглушені звуки гонгів та барабанів. Імператор сидів високо над землею в глибокій тіні центрального павільйону брами під золотавим двоярусним черепичним дахом. Тут же він приймав і паради військ, які складали військові трофеї у ніг свого володаря. Урядовці й почет не сміли сюди заходити й підлесливо чекали на імператора внизу, в бічних галереях. Китайському імператору, як і єгипетському фараону, віддавали надзвичайну шану і навіть правителі областей і відомі полководці повинні були падати ниць і цілувати сліди його ніг. Брама вела на простору площу, по якій між штучними берегами з білого мармуру звивався прозорий канал – "Внутрішня ріка золотої води" (рис. 5.13), мов натягнутий лук, вигнутий у бік входу. П'ять горбатих біломармурових мостів із витонченими різьбленими огорожами перекинуті через цей канал і, немовби пластинки віяла, спрямовані під кутом один до одного. Якщо в думці продовжити білі полотнища мостів, то вони зійдуться в одній точці – на центрі прохідного павільйону-брами Тайхеминь ("Брама гармонії"), що веде до головного павільйону – тронної зали Тайхедянь ("Зал найвищої гармонії!"). Можна зробити висновок, що імператорський палац повторював у величезних масштабах схему звичайної житлової садиби і традиційні типи павільйону – дань. Павільйон-тронний "Зал найвищої гармонії" височить на трьохступінчастій платформі з різьбленими балюстрадами (рис.5.14-1). Він має розміри у плані 64x35 м. Його двоярусний дах підноситься на височину десятиповерхового будинку. Колони залу, вкриті червоним лаком, мають шовковистий блиск, який контрастує з матовою білизною мармуру й сяянням освітленої сонцем, немовби золотої, покрівлі. На тій самій терасі (її височина близько 7 м, а площа 9,66 га) були збудовані ще два головних павільйони: "Повної гармонії" (рис. 5.14-2) і "Збереження гармонії" (рис. 15.14-3) Впадає в око, що і тут, як у садибах звичайних людей, усі частини ансамблю розташовані симетрично відносно повздовжньої осі. У підніжжя терас перед павільйонами стояли скульптури левів. Фігура китайського лева (рис. 5.15) лише віддалено схожа на тих благородних тварин, які добре знайомі кожному. Китайські скульптори не намагалися їх точно зображувати, їхньою задачею було створити уособлення лютої сили, виліпити страхіття, ладне ударом кігтистої лапи розтрощити кожного, хто не виявить пошани особі імператора. Перед основними будинками палацу на площах симетрично розташовували також декоративні вази, курильниці й великі бронзові посудини (рис.5.16). Ці декоративні елементи разом із різьбленим мармуром сходинок і мальовничим орнаментом будинків посилювали художню виразність споруд у загальному архітектурному ансамблі. Незважаючи на вражаючі розміри, павільйони палацу (рис.5.17) справляють враження легкості та витонченості. Тонке пророблення деталей, гармонійне поєднання окремих частин, дрібні за рисунком багатоярусні й багато декоровані доугуни посилюють це враження. Окрасами гребенів дахів, бруківок шляхів, призначених для урочистих процесій, що йшли до тронних зал, а також стін були зображення драконів. Дракон (рис.5.18) – це казкова істота. В його зображенні фантастично об'єднували голову хамелеона, роги оленя, вуха бика, хвіст змії, пазурі орла, луску риби. Однак із цим страхіттям у Китаї зв'язана уява не про щось жахливе, а навпаки, про благодать. Дракон – втілення родючої води, хмар, гірських вершин, неба взагалі, а також символ імператорської могутності й досконалості. Прямокутник Забороненого міста оточував прямокутник Імператорського міста, який в свою чергу був відокремлений від Внутрішнього міста муром та ровами з водою. В ньому розміщувалося декілька великих імператорських парків. Через численні сади та парки строга симетрія й чіткість загального планування міста не вносять в його образ монотонність. Сади підкреслено асиметричні, відзначаються вільною та мальовничою композицією, вмілим використанням малих архітектурних форм: кам'яних арочних містків, альтанок із поетичними назвами, як-от: "для читання віршів", "для слухання течії води". У таких парках, як правило, все - і мальовничі групи дерев, і ставки, й острівці, і пагорби - зроблено штучно, але так, щоби створити враження, немовби це створено природою. Сади огороджувалися високим муром і являли собою ізольований світ, який відтворював у малій формі розмаїтість і велич природи й нічим не нагадував про тяготи реального життя. До ансамблів, які знаходяться у межах Імператорського міста і безпосередньо зв'язані з імператорським палацом, належать парки Трьох морів. Найбільшого розвитку в XVII –ХVIII ст.ст. набув парк "Північне море" – Бейхай (рис.5.19). Він виник ще у X – ХП ст.ст., коли було викопане озеро, насипані острови й пагорби по його берегах. В ХП ст. привезено здалеку силу-силенну декоративного каміння, з якого споруджено гірки, гроти та ущелини. Загальна площа парку 104 га, з них 54 га займає озеро. В його південній частині знаходиться острів Цюнхуадао – центральна частина ансамблю парка. В середині його, на вершині пагорба, в 1651 р. була споруджена величезна бутилеподібна цегляна обштукатурена зверху пагода на високому квадратному цоколі (рис.5.20). Вже сама величезність форм Білої пагоди складає деякий дисонанс із витонченим і легким стилем дерев'яних споруд палацового типу на цьому пагорбі. Вздовж північного берега озера була побудована видовжена двоповерхова галерея з "Павільйоном хвиль" у центрі та " Баштами лазурового відблиску" по краях (рис.5.20 – внизу). Легкі галереї разом із дахами башт й павільйонів гармонійно вписалися в пейзаж парку з альтанками, терасами, гірками, стрімкими водоспадами, дзюркотливими струмками і містками через них. Орнаменти, які прикрашали паркові споруди, зорово ще більше їх полегшували. В китайському орнаменті (рис.5.21) головна роль відводиться геометричним мотивам. Це, насамперед, китайський меандр, який розміщували одиночно або парами. Його вважали символічним зображенням грому. Мабуть, він походив від круглих форм спіралі. Часто застосовували закручені орнаменти, в котрих два, три чи більше спіральних хвостів немовби обертаються навколо загального центра. На рис 5.22 показаний ще один куточок парку Бейхай. Прогулянкова стежинка йде понад краєм мальовничого ставка, крізь легкий, багато оздоблений павільйон, її оточують уламки скель. У ХVII – ХVIII ст.ст. багато уваги приділялося будівництву імператорських парків в околицях Пекіна. З них найбільший парк Іхеюань ("Сад безтурботного відпочинку"), в якому розміщувалася літня резиденція імператора. Його загальна площа 330 га. Гігантський парк являє собою нескінченний лабіринт алей та стежинок, які підіймаються до якої-небудь гори, огинають її й виходять до тихих, зарослих лотосом водоймищ або до маленьких садочків. Тут теж є мальовниче штучне озеро. Його порізані береги то зближуються, то відходять один від одного, немовби грають у якусь невідому гру. В парку гармонійно об'єднані гори, рівнини, водоймища та архітектура. Різних споруд тут більше 500. Легкістю форм відзначаються і біломармурові мости, що поєднують береги Іхеюаню з островами. Серед них – міст Чанцяо ("Довгий міст"), що створює плавний вигін і складається з сімнадцяти прогонів у вигляді півкруглих арок, які підвищуються до центру (рис. 5.23). Це один з найкрасивіших мостів цього типу у Китаї. Центром садово-паркової архітектури півдня Китаю на протязі майже тисячі років був Сучжоу – місто просвітителів і художників, поетів й музикантів, відставних урядовців, багатих вельмож та купців, які мали у своїх садибах великі і малі сади. Парки Сучжоу створювалися століттями, часто при переході до іншого власника перебудовувалися. Парки також багато разів розширювалися, поглинаючи суміжні території, внаслідок чого межі парків ставали надзвичайно порізаними й ламаними (рис. 5.24). Середньовічна замкненість сприяла тому, що навколо парку зводилися високі стіни, які правили не тільки за зовнішнє оточення парку, але й були важливим композиційним елементом, що зберігав парк як архітектурну єдність. Південний напрям садово-паркової архітектури характерний також і тим, що в його основі лежить прагнення до створення місця для відпочинку, праці, роздумів. Тому в таких парках немає парадної пишності північних імператорських парків, у них більше невимушеності, інтимності. Деякі з південних парків – Лююань, Чжочженьюань, Шицзалінь – увійшли до скарбниці кращих творів китайської та світової архітектури. Всі парки Сучжоу невеликі за розмірами. Найбільший з них займає ділянку площею всього 2 га, причому максимальні розміри території не перевищували 210x130 м. Замисел автора находить своє виявлення також і в назві парку: Шицзалінь – "Ліс Будди". В назві парку Лююань втілена думка: парк такий прекрасний, що той, хто його побачить, не захоче його покинути. В назві парку Чжочженьюань висловлюється образа відставного урядовця на несправедливість імператора: "В той час, як неуки управляють, тямущі вирощують сади". Назви альтанок та павільйонів також відбивають їх призначення: "Альтанка абрикосового аромату", "Павільйон споглядання і спогадів" і т.д. Берега штучних озер порізані, що вельми збільшує їх розміри. Для цієї ж мети зведені посередині водоймищ острівки і містки-переходи. Містки йдуть понад самою водою (рис. 5.25). Павільйони в парках легкі та витончені. Вони відкриті на всі сторони, зв'язані з оточуючим простором (рис.5.26). Невеликій площі південних парків Сучжоу відповідає мініатюрність їх павільйонів та інших споруд, тоді як триумфально-урочисті альтанки кремезних імператорських парків мають набагато більші розміри (рис. 5.27). Парки – важливіша частина китайської архітектури. Це незаперечний доказ того, що китайський народ здавна любив природу і глибоко розумів її красу (рис. 5.28). Серед давніх міст Китаю слід відзначити такі, які розміщувалися вздовж торговельних шляхів до Індії, країн Середньої й Передньої Азії, Європи й існували на протязі всього Середньовіччя. Вони виростали до таких великих розмірів, яких не знала Західна Європа. Таким було, наприклад, місто Чан'ань. Його будівництво розпочалося ще в 583 р. під керівництвом видатного архітектора Юй-Вень-Кая. Прямокутний в плані Чан'ань мав по периметру 36 км і займав площу 8410 га. Сучасне місто Сіань, яке зросло на цьому місці, займає тільки одну шосту частину його площі. В період імперії Тан (618 – 907 рр.) Чан'ань був столицею Китаю. Місто мало три основні частини. Головна – це Заборонене місто з великим парком і ансамблем імператорського палацу. Друга – Імператорське місто. Разом вони займали 2/5 усієї площі столиці. Третину площі Чан'аня займало Зовнішнє місто з торговельними кварталами. Головна магістраль 150 – 155 м завширшки, яка проходила від південної міської брами Імператорського міста, розділяла Чан'ань на західну та східну частини, всередині яких були симетрично розташовані ринкові квартали. Державна віротерпимість обумовила рівність конфуціанства, даосизму, буддизму та інших релігій. Жодна з них не мала рішучої переваги перед іншою. Усі вони стверджували існуючий лад, збереження незмінними стародавніх звичаїв і традицій. Храми різних релігійних течій хоч і відрізнялися деякими особливостями, але зберегли ці традиції. Храмові комплекси (рис.5.30) мають чітке симетричне планування, основу якого складає система дворів, які послідовно розташовані вздовж однієї осі. Важливі будівлі лежать на головній осі храму в південній частині двору або в його центрі. Вони мають, як правило, південну орієнтацію. Кількість дворів та їх розміри залежали від значущості храму. Північні храми, незалежно від того, до якої релігійної конфесії вони належать, відрізняються від храмів решти районів Китаю, насамперед, невеликими розмірами своїх комплексів (рис. 5.30 в,г,д). Храми в них прості й суворі. Південні храми легкі та витончені. Своєрідними культовими спорудами Китаю є пагоди. Вони ведуть свій початок від горішніх частин індійських ступ і подібно до них призначалися для зберігання священних реліквій. Спочатку в їх формах відчувався вплив Індії, але дуже швидко вихідні форми було перероблено. Чудовою пам'яткою ранньої китайської архітектури є пагода Даянта ("Велика пагода диких гусей"), збудована за проектом монаха-мандрівника до Індії Сюань Цзана. В монастирі в Чан'ані він мешкав і працював до своєї мандрівки (рис.5.31). Квадратна в плані монументальна пагода пірамідальної форми стоїть на чотирикутній платформі висотою 5 м, а її загальна висота – 64 м. Пагода споруджена з випаленої жовтувато-сірої цегли, має сім ярусів (у пагод кожен ярус символізує одне з небес буддійської космогонії), що поступово зменшуються, підкреслених карнизами. За завершення пагоди править невисокий шатровий дах із глазурованої черепиці, увінчаний ступою. Стіни усіх поверхів з чотирьох боків мають отвори з циркульним верхом, розташовані на одній вертикальній осі, що посилює ритмічне чергування ярусів та спрямованість усієї вежі догори. Масивна пагода має суворий вигляд. Відзначається своєю монументальністю і пагода – спостережна башта монастиря поблизу стратегічного прикордонного пункту між державами Сун і Ляо. Її назва – Ляодита, що означає "башта для спостерігання за ворогом" (рис.5.32). Цегляна, проста за формами, ортогональна в плані, одинадцятиповерхова башта висотою 80 м зведена на високій основі. Вона має порівняно високі поверхи з виступаючими карнизами, які поступово звужуються. З часом пагоди стають більш витонченими та стрункими. Справжнім чудом мистецтва була Нанкінська фарфорова пагода (рис.5.33). Вона височила на 65 м і мала дев'ять поверхів із дахами, на кутах котрих були підвішені порцелянові дзвони. Стіни її були облицьовані блискучими пластинами. На жаль вона зруйнована в 1853 році. Саме в ХІХ ст. двічі вдиралися у Китай, сіючи смерть та руйнування, війська Великобританії та Франції. Багато які палаци були ними розграбовані, цілі квартали міст спалені, будівлі висаджені у повітря. На вершинах пагорбів монастирських й імператорських парків також часто споруджували пагоди. Пагода Дабаота (рис.5.34) – восьмикутна трьохярусна, височить на невеликій основі й завершена трьохкарнизною покрівлею. Всередині кожного ярусу, відокремленого від інших невеличкими карнизами, є ніші з зображеннями будд. Глазуровані плитки з переважанням синіх і зелених тонів створюють чудовий кольоровий ефект. Столичні культові ансамблі також будувалися, розвиваючись уздовж осі. За приклад може правити ансамбль храму Неба у Пекіні (рис.5.35), що являє собою немовби систему архітектурних куліс: брами в огорожах відкривають все більш і більш привабливі архітектурні картини. Завершує ансамбль храм Неба (рис.5.36). Його східчастий круглий стилобат, кругла форма самого храму, синя черепиця дахів – усе це символи неба. В цій мажорній за кольоровою гамою споруді зміст та форма вдало поєднані. Типовими для Китаю були також почесні брами – пайлоу – окремо стоячі споруди на вулицях, площах, на шляхах до архітектурних ансамблів і т. д. Це було, як правило, троє кам'яних або дерев'яних брам, сполучених між собою й увінчаних розкішною покрівлею (рис. 5.37). Часто вони являлися своєрідною рамою для певної архітектурної картини, яку можна було за нею бачити. У XVI ст. Китай ізолюється від інших країн, забороняється в'їзд сюди іноземців і він надовго залишається відсталою феодальною країною. В архітектурі посилюються тенденції до декоративності, надмірного перевантаження будівель дрібним оздобленням. Стовпи, вкриті глибоким різьбленням, втрачають характер опор, дахи стають занадто важкими (рис. 5.38). Своєрідністю своїх форм відзначається архітектура Тібету – національної області на південному заході Китаю. Для будівель Тібету характерна монументальність, простота й суворість ліній, сполучення з суворою природою, яка їх оточує. Головне місто Тібету – Лхаса ("Місце богів") – виникло в VII ст. Місто стоїть на високогірному плато, на березі річки, серед широкої гірської долини (рис.5.39). На відміну від китайських міст, воно не має регулярної структурно-планувальної композиції. Його головні магістралі разом із вузькими та кривими провулками створюють лабіринти. Відповідно до установлених шляхів прочан у місті прокладені три кільцеві вулиці. Над усім містом панує величезний палац-фортеця Потала ("Палац другого керманича"), що був упродовж останніх трьох століть житлом далай-лами – теократичного правителя Тібету (рис.5.40). Ця велична багатоповерхова споруда складається з багатьох будівель і є найвизначнішим пам'ятником тібетської архітектури. Спорудження головних будівель здійснювалося у ХVII ст., але і в подальшому, до XIX ст., палац продовжували добудовувати. Величезний комплекс палацу, що простягнувся на 430 м, немовби виростає зі скелі, складаючи з нею єдине ціле (рис. 5.41). Між палацовими будівлями, пофарбованими у білий колір, височить дев'ятиповерховий Червоний палац, на плоскому даху якого розмістилися павільйони китайського типу з позолоченими шпилями (рис. 5.42 а, б). Стіни палацових будівель з крутими схилами на наріжниках товстішають внизу. Фасади з великою кількістю часто розміщених вікон мають балкони, що виступають один над одним. Це підсилює спрямованість будівель угору (рис. 5.42). Китайські будівничі зробили значний внесок у розвиток регулярних початків планування. Ними були створені зразки раціональних антисейсмічних конструкцій, функціонально обґрунтованого поєднання різних будівельних матеріалів, декоративної майстерності й різноманітних способів оздоблення (різьба, фар