Актуальні питання співробітництва України та Європейського Союзу

Актуальні питання співробітництва України та Європейського СоюзуВи будете вивчати:структуру та склад інституцій Європейського Союзу;хронологію двосторонніх відносин Україна – ЄС;правову основу відносин між Україною та ЄС;поточний стан співробітництва Україна - ЄС та перспективу на майбутнє.Мета: підвищення рівня професійних знань працівників органів державної податкової служби;вивчення нормативної бази, яка допоможе розглянути актуальні питання співробітництва України та Європейського Союзу;підвищення поінформованості про Європейський Союз, його установ та програм.Після вивчення теми слухач зможе:визначити основні завдання та структуру основних інституцій Європейського Союзу;охарактеризувати хронологію двосторонніх відносин Україна – ЄС;охарактеризувати поточний стан співробітництва Україна – ЄС та перспективу на майбутнє.Контроль:тести для самоконтролю.Література до модуля:«Договір про Європейський Союз» від 07.02.1992 (Маастрихтський Трактат)«Договір про заснування Європейської Співтовариства» від 21.03.1957«Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною» від 14.06.1994 (Закон Верховної Ради України від 10 листопада 1994 р. № 237)Указ Президента від 11.06.1998 № 615/98 "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу"Кравчук І.В., Парапан М.В. Гармонізація національних правових систем з правом ЄС. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2004.-320с.Зміст:Інституції Європейського СоюзуУкраїна – ЄС: хронологія двосторонніх відносинУгода про партнерство та співробітництвоПоточний стан співробітництва та перспектива на майбутнєКлючові слова до теми:Європейський Союз-унікальне об’єднання країн Європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Паризький договір - договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі; перший з чотирьох основоположних договорів ЄС Підписаний в Парижі 18 квітня 1951 року, набув чинності 23 липня 1952 року, втратив чинність 23 липня 2002 року ^ Римські договори - два основоположні євроінтеграційні договори, підписані в Римі 25 березня 1957 року: Договір про заснування Європейської економічної спільноти і Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії. Договори підписали країни-засновниці – Бельгія, Італія, Люксембурґ, Нідерланди, Федеративна Республіка Німеччина та Франція. Після перейменування Європейської економічної спільноти на Європейську Спільноту, згідно з Договором про Європейський Союз, відповідний Римський договір почали називати “Договором про заснування Європейської Спільноти”, і коли говорять “Римський договір”, в однині, найчастіше розуміють саме його.^ Маастрихтський договір - також відомий як Договір про Європейський Союз (Договір про ЄС, ДЄС), проклав шлях до поглиблення європейської інтеграції, зокрема, через внесення до Римського договору Економічного та монетарного союзу. ДЄС запровадив також назву “Європейський Союз”; останній об’єднав наднаціональну Спільноту і два міждержавних “ стовпи” політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, ДЄС запровадив посаду європейського омбудсмена, Комітет регіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширив сферу застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Підписаний в Маастрихті 7 лютого 1992 року, ДЄС набрав чинності 1 листопада 1993 року. TАСІС - програма Європейського Союзу на допомогу новим незалежним державам Східної Європи і Центральної Азії (колишні республіки Радянського Союзу, крім країн Балтії) в перехідний період. Розпочалася 1991 року; до 2003 року включала і Монголію. Сприяє передаванню знань і умінь; фінансує різноманітні проекти з надання консультативної допомоги, професійної виучки, допомоги у створення правової та нормативної бази, налагодження партнерських стосунків, створення нових і реорганізації наявних інститутів. Програма “ТАСІС” фінансує проекти в різних сферах, а саме: інституційна, правова і адміністративна реформа; розвиток приватного сектора і підтримка економічного розвитку; пом’якшення соціальних наслідків перехідного періоду; охорона довкілля та керування природними ресурсами; розвиток села та ядерна безпека.Інституції Європейського СоюзуЄвропейський Союз — союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз від 07.02.1992 (Маастрихтський Трактат), і діючим з листопада 1993 р. Мета ЄС - створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта ECU, від 1999 року — Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства. Члени Європейського Союзу (ЄС): Австрія • Бельгія • Болгарія • Велика Британія • Греція • Данія • Естонія • Ірландія • Іспанія • Італія • Кіпр • Латвія • Литва • Люксембург • Мальта • Нідерланди • Німеччина • Польща • Португалія • Румунія • Словаччина • Словенія • Угорщина • Фінляндія • Франція • Чехія • Швеція^ Основоположні договори (Founding treaties) — чотири основні договори, на яких базується європейська інтеграція: 1. Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі (Паризький договір) 2. Договір про заснування Європейської економічної спільноти (див. «Римські договори») 3. Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії (див. «Римські договори») 4. Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір). Основоположні договори зазнали численних змін і доповнень, які вносились за допомогою нових договорів (Амстердамський договір, Єдиний Європейський Акт, Ніццький договір). Зміни договорів здійснюються шляхом скликання міжурядових конференцій. Нова європейська Конституція об'єднує всі договори в єдиний текст основного закону. Конституційний договір покликаний спростити правовий доробок Спільноти шляхом заміни всіх попередніх договорів єдиним, узагальнення законодавчої процедури, зменшення правових інструментів та уточнення повноважень Союзу. Серед головних нововведень Конституції – юридичний статус ЄС; запровадження посади президента Європейської Ради та міністра закордонних справ ЄС; включення до самого договору Хартії основних прав, яка, таким чином, стає обов’язковою до виконання; вдосконалення інституційної структури; подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень; залучення до ухвалювання рішень в ЄС національних парламентів тощо. Відповідно до статті 7 "Договіру про заснування Європейської Співтовариства" від 21.03.1957 завдання, доручені Співтовариству, виконують такі інституції: Європейський парламент, Європейська Комісія, Рада, Суд ЕС та Рахункова палата. Кожній інституції належить діяти в межах повноважень, що їх їй надає цей Договір.^ Органи Європейського Союзу і Європейських Спільнот Європейська Комісія Рада Європейського Союзу Європейський парламент Суд Європейських Спільнот законотворча ініціатива виконання бюджетуспостерігає за виконанням європейських законів та бюджетів вирішує законодавчі та бюджетні питаннязаключає міжнародні договори вирішує законодавчі та бюджетні питанняконтролює Комісію забезпечує одноманітність у інтерпретації європейських законів 1.Європейський Парламент (обирається народами держав-членів) Європейський Парламент (англ. ^ European Parliament) — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його населення. Станом на 2009 рік кількість місць в парламенті складає 732, які обираються кожні 5 років прямим загальним голосуванням; ці місця розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Місце проведення засідань: Страсбург - для щомісячних засідань;Брюссель - для засідань комітетів;Люксембург - головний секретаріат. Його завдання полягає у тому, щоб брати участь у прийнятті пропозицій Європейської Комісії, пропонуючи зміни і доповнення й залучаючи Ради ЄС до переговорів щодо змісту остаточних варіантів документів. Управління діяльністю парламенту здійснює Бюро, до складу якого входить Президент та 14 Віце-президентів. Бюро ЄП виконує адміністративні та організаційні функції. Крім цього, існує Конференція голів, яка складається з Голови ЄП та лідерів політичних груп. Конференція голів є політичною установою ЄП, яка готує порядок денний та інші документи для роботи ЄП, а також склад парламентських комітетів. В рамках ЄП функціонує 17 комітетів, яким допомагають підкомітети та тимчасові комітети. Парламент виконує такі основні функції: • разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо); • контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді; • поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання. ЄП здійснює попередню роботу щодо підготовки проекту бюджету. Бюджет не вступає в силу без підпису Голови ЄП. Крім того, ЄП може відхилити проект бюджету, якщо він вважає, що бюджет не відповідає потребам Європейського Союзу. В такому разі процедура починається з початку. Європарламент також призначає омбудсмена, уповноваженого розглядати скарги від громадян Союзу з приводу порушень у діяльності інституцій та органів Спільноти. Зрештою, Парламент може створювати тимчасові комітети з розслідування, чиї повноваження не обмежуються вивченням діяльності інституцій Спільноти, а можуть поширюватись і на дії членів із впровадження політики Спільноти.^ Амстердамський договір спростив законодавчий процес, фактично скасувавши процедуру співпраці (її ще використовують при розв’язанні деяких питань, що належать до розділу “Економічний та монетарний союз”) і значно розширивши сферу застосування процедури спільного ухвалювання рішень.^ Ніццький договір (набрав чинності 1 лютого 2003 року), своєю чергою, додав Парламентові ваги в законотворчому процесі, ще більше розширивши сферу застосування спільного ухвалювання рішень і надавши йому право звертатися до Суду Європейських Спільнот на тих самих умовах, що й інші інституції. З огляду на розширення Союзу, Ніццький договір збільшив граничну кількість місць у Парламенті до 732 (Амстердамський договір передбачав не більше ніж 700 депутатів); нове правило набрало чинності для нового складу Європарламенту після виборів у червні 2004 року. ^ 2. Рада Європейського Союзу (представляє уряди держав-членів) Головний орган ухвалювання рішень у Європейському Союзі. Повноваження Європейської Ради: встановлює пріоритети; визначає політичний курс та надає нового імпульсу його розвитку; розв’язує спірні питання, які виявилися занадто складними для Ради Міністрів. Згідно з статті 203 "Договір про заснування Європейської Спільноти" від 21.03.1957 до її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (Екофін), сільського господарства тощо — загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші — раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція. Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється щопівроку. Над підготуванням рішень Ради працюють близько 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, який здійснює політичну підготовку рішень. Організаційну роботу виконує генеральний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ради. Амстердамський договір зробив генерального секретаря Ради водночас і “Верховним представником” з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, відтак роботою секретаріату опікується здебільшого його заступник. Держава яка головує повинна: готувати та вести всі засідання; розробляти прийняті узгоджувальні варіанти та практичні рішення проблем, які знаходяться у віданні Ради; намагатися забезпечити безперервність та послідовність в ухваленні рішень. Рада може звернутися до Комісії з запитом провести будь-які дослідження, що їх Рада вважає за потрібні заради досягнення спільної мети, та подати належні пропозиції (стаття 208 "Договір про заснування Європейської Спільноти"). Раді належить кваліфікованою більшістю визначити заробітну плату, утримання та пенсії Голови та членів Комісії та Голови Суду, суддів, генеральних адвокатів та секретаря, а також членів і секретаря Суду першої інстанції. Їй належить також, знову кваліфікованою більшістю, визначати будь-які платежі, що їх належить робити замість винагороди (стаття 210 "Договір про заснування Європейської Спільноти"). Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість (для процедурних питань); кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену “вагу” голосу) – застосовується за розгляду питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення – застосовується, зокрема, за розгляду питань про вступ нових членів, оподаткування, проблем СЗБП і правосуддя та внутрішніх справ.  ^ 3. Європейська Комісія (рушійна сила) Унікальна інституція ЄС, що не має аналогів у національних системах урядування. Європейську комісію часто представляють як виконавчий орган ЄС, хоч насправді вона має обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Точніше роль Комісії відбиває неформальна назва «двигун європейської інтеграції». І не лише тому, що в рамках повноважень першого стовпа вона має майже виняткове право на законодавчу ініціативу, але також і через її історію, склад, культуру й радше європейський, ніж національний світогляд. Крім того, Комісія наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів.Функції Комісії: законодавча ініціатива; нагляд за дотриманням угод; втілення в життя політики Союзу та міжнародних торговельних відносин. Стаття 211 "Договір про заснування Європейської Спільноти" встановлює повноваження ЄК. Умовно її повноваження можна поділити на чотири види: законотворчі, адміністративні, виконавчі та судові. Відповідно до записаного в угодах Комісія має: • розробляти й пропонувати законодавчі акти; • керувати запровадженням політики Спільноти; • розпоряджатися бюджетом; • підтримувати зовнішні відносини; • наглядати за дотриманням законів Спільноти; • вказувати шляхи та перспективи розвитку. Комісія складається з незалежних комісарів - по одному від кожної країни-члена (винятком є великі країни – Франція, Німеччина, Іспанія, Італія, Велика Британія,які мають по два комісара), разом з президентом і п’ятьма віце-президентами. Комісари не є представниками держав-членів. Комісію призначають на п’ятирічний термін за згоди країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Комісії допомагає в роботі адміністрація, до якої входять генеральні директорати та генеральний секретаріат. Раді, у складі голів держав чи урядів, належить кваліфікованою більшістю номінувати особу, що її має намір призначити на посаду Голови Комісії. Номінацію належить схвалити Європейському Парламентові (стаття 214 "Договір про заснування Європейської Спільноти"). Раді належить кваліфікованою більшістю за згодою з номінантом на посаду Голови ухвалити розроблений згідно з пропозиціями кожної держави-члена список інших осіб, що їх Рада має намір призначити на посаду членів Комісії. Існує чотири організаційні рівні ЄК: комісари, генеральна директори, директори та керівники відділів. Кожний комісар відповідає за певну сферу діяльності ЄК. Він має свій службовий персонал, який також називається кабінетом. До складу кабінету входить від шести до двадцяти осіб. Генеральні директорати здійснюють загальне адміністрування в певній сфері. Внутрішня структура Генеральних директоратів є наступною. Генеральний директор очолює Генеральний директорат. Наступною ланкою є Директорати, за загальним правилом від чотирьох до шести, які очолюються директорами. Вони, в свою чергу, є підзвітними Генеральному директору. Останньою ланкою є відділи, які очолюються керівниками відділів та які є підзвітними директору. Окрім Генеральних директоратів, існують Загальні служби, які в своїй більшості здійснюють допоміжні функції.^ 4. Суд Європейських Спільнот (забезпечує законність) Одна з п’яти офіційних інституцій Європейського Союзу, найвищий суд ЄС, рішення якого не оскаржуються. Суд Європейських Спільнот в Люксембурзі був однією з перших інституцій Спільноти, заснованих Паризькоим договором 1951 року. Римський договір 1957 року зобов’язав його наглядати за виконанням усіх європейських договорів. До складу Суду ЄС входять по одному судді від кожної держави-члена (після останнього розширення – 27), яким допомагають вісім генеральних адвокатів. Суддів і адвокатів призначають за загальної згоди держав-членів на шестирічний термін. Суд може засідати в палатах або збиратися на пленарні засідання для розгляду особливо важливих чи складних справ та на вимогу держав-членів. Він виконує дві основні функції: перевіряє на відповідність договорам документи, видані європейськими інституціями та урядами; тлумачить право Спільноти на запит національних судів. Європейський Суд аудиторів (Рахункова палата) Інституція ЄС; перевіряє законність і правильність прибутків і видатків Європейського Союзу згідно з бюджетом, а також оцінює та контролює управління фінансами. Всі інституції ЄС, і будь-які установи, які оперують коштами від імені ЄС, а також державні ревізійні органи чи урядові відомства мусять надавати документи на запит Суду аудиторів (СА). За потреби СА може вивчати документи “на місці в інших інституціях... та державах-членах” або “в приміщенні будь-якого органу, що управляє коштами від імені Спільноти та будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка отримувала гроші з бюджету” (стаття 248.3 Договору про заснування Європейської Спільноти). Результати своїх досліджень оприлюднює у вигляді звітів – регулярних річних та спеціальних тематичних. Крім того, за законом, перш ніж ухвалювати фінансові й антишахрайські законодавчі акти, Рада запитує думку Суду аудиторів. Заснований 1977 р.; включає по одному представнику від кожної держави-члена, яких призначає на шість років Рада ЄС, порадившись з Європейським Парламентом. З огляду на суттєве зростання кількості членів СА, для підготовки певних звітів і позицій Суд, згідно з Ніццьким договором, отримав право створювати “палати” з кількох членів. Розташований у Люксембурзі, персонал нараховує близько 550 працівників.До інституцій ЄС відносять і такі установи як: Європейський інвестиційний банк (фінансова установа ЄС, створена з метою фінансування проектів, що сприяють європейській інтеграції, збалансованому розвитку, економічному й соціальному вирівнюванню та розвитку інноваційної економіки); Європейський соціально-економічний комітет (дорадчий орган ЄС, створений щоб забезпечити представництво інтересів різних економічних і соціальних груп); Європейський центральний банк (для єдиної європейської валюти - євро, головним завданням ЄЦБ є цінова стабільність у зоні євро); Європейська Рада (регулярні зустрічі глав держав та урядів країн ЄС, формально не належить до інституцій ЄС, однак лишається “останньою інстанцією” ухвалення багатьох рішень і уособлює міждержавну складову ЄС) та Комітет регіонів (консультативний орган ЄС, що висловлює думку місцевих і регіональних органів влади). До установ ЄС відносить також: Європейський омбудсмен (посада, запроваджена Угодою про ЄС, уповноважений приймати скарги від громадян Союзу, фізичних чи юридичних осіб, резидентів країн-членів щодо незадовільної діяльності інституцій або установ Співтовариства) та Агенції Європейського Союзу (установи ЄС, які керуються європейським публічним правом; відрізняються від інституцій Співтовариства (Рада, Парламент, Комісія тощо) і мають власний юридичний статус).^ 2. Україна – ЄС: хронологія двосторонніх відносин 1991 р., 2 грудня — Декларація ЄС щодо України. Відзначено демократичний характер Всеукраїнського референдуму • 1992 — Перша зустріч Україна - ЄС на найвищому рівні • 1993 — Підписана угода між Європейськими співтовариствами та Україною про торгівлю текстильними виробами, відкриття представництва Комісії Європейських Співтовариств в Україні • 1994 — Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС • 1995 — Перше засідання Спільного комітету Україна - ЄС, створення представництва України при Європейських Співтовариствах • 1996 — Європейський Союз визнав за Україною статус країни з перехідною економікою. Радою Міністрів ЄС прийняла план дій щодо України • 1997 — Перший Саміт Україна - ЄС (Київ), підписано угоду між Європейським Співтовариством по вугіллю та сталі та урядом України про торгівлю сталеливарними виробами • 1998 — набуття чинності угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, Україна офіційно заявила про прагнення набути статусу асоційованого членства в ЄС, прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 р. N 852 «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до ЄС». Другий саміт Україна—ЄС (Відень) • 1999 — Третій саміт Україна — ЄС (Київ), ЄС підтвердив намір сприяти вступу України до СОТ, початок роботи щодо запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. • 2001 — Четвертий саміт Україна — ЄС (Ялта) • 2002 — П'ятий саміт Україна—ЄС (Копенгаген) • У квітні 2004-го року на саміті Україна-ЄС євро-очікування України були підірвані у зв'язку з неотриманням статусу країни з ринковою економікою від ради міністрів ЄС. Однак це сталося до Помаранчевої революції. • 2005 — Рада Європейського Союзу надала Україні статус країни із ринковою економікою, черговий саміт • 2006 — саміт ЄС - Україна, Хельсінкі • 2007 — саміт ЄС - Україна, Київ • 5 березня 2007 — розпочато переговори про укладення нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та співробітництво. • 2008 — Набуття чинності угодами про спрощення візового режиму та реадмісію між Україною та ЄС, саміт ЄС - Україна (Евіан) • Вересень 2008 — під час паризького Саміту Україна - ЄС досягнуто компромісне рішення щодо назви нової посиленої угоди як Угоди про асоціацію. • 7 травня 2009 — Україна стала учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство» • 16 червня 2009 — під час засідання Ради з питань співробітництва Україна — ЄС політично схвалено Порядок денний асоціації Україна — ЄС • 25 лютого 2010 — Європарламент схвалив резолюцію про ситуацію в Україні в який, зокрема, визнається право України на приєднання до ЄС. Також Єврокомісії надається мандат задля роботи над “дорожньою картою” безвізових подорожей між Україною та країнами ЄС. Відносини між Україною та Європейським Союзом започатковано в грудні 1991 року, коли міністр закордонних справ Нідерландів, головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. Правовою основою відносин між Україною та ЄС упродовж 10 років була й залишається Угода про партнерство та співробітництво (УПС), підписана 16.06.1994 р., що набула чинності 01.03.1998 р. і започаткувала співпрацю з широкого кола політичних, торговельно-економічних і гуманітарних питань. Термін дії угоди офіційно завершено 28.02.2008 р. А 05.03.2007 р. Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору, який тимчасово має робочу назву «нова посилена угода» або ж «угода про асоціацію». На період до її укладення щороку за взаємною згодою сторін автоматично продовжується чинність УПС. Партнерський діалог Україна–ЄС розвивається в рамках щорічних засідань: саміту Україна–ЄС за участю Президента України та «трійки» ЄС у складі глави уряду або держави країни, головуючої в ЄС, президента Європейської комісії та високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП); Ради з питань співробітництва за участю Прем’єр-міністра України та «трійки» ЄС у складі міністра закордонних справ країни, головуючої в ЄС, президента ЄК та високого представника ЄС з СЗБП; комітету та галузевих підкомітетів з питань співробітництва; комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна–«трійка» ЄС і постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей і консультацій на високому й експертному рівнях. Пріоритетним напрямом інтеграційного процесу та спільною стратегією щодо України, схваленою Європейською радою на Гельсинському саміті 11.12.1999 р., ЄС визнав процес економічних перетворень в Україні та поступового наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу у певних пріоритетних сферах. Документом «Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу», затвердженим указом Президента України від 11.06.1998 р., визначено основні положення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України в європейський правовий простір, мету й етапи адаптації законодавства. На виконання Указу Президента України від 9.02.1999 р. «Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади» та Розпорядження Президента України від 27.06.1999 «Про Перелік центральних органів виконавчої влади, відповідальних за здійснення завдань, визначених Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу» Кабінет Міністрів запровадив єдину систему планування, координації та контролю нормотворчої діяльності й роботи органів виконавчої влади з адаптації законодавства, затвердив Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Крім того, Кабінет Міністрів щороку розробляє та затверджує план роботи з адаптації законодавства, передбачаючи в проекті Державного бюджету України на відповідний рік видатки для фінансування заходів з його виконання. 18.03.2004 р. ухвалено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, якою визначено механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському й Мадридському критеріям набуття членства в ЄС. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші заходи, необхідні для ефективного правотворення і правозастосування в галузі митного, податкового законодавства, охорони праці та соціального забезпечення, захисту інтелектуальної власності, банківської діяльності й фінансових послуг, страхування, конкуренції, охорони здоров’я та життя людей, охорони довкілля, енергетики, транспорту тощо. Указом Президента від 21.08.2004 р. «Питання організації виконання Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» та Постановою Кабінету Міністрів України від 15.10.2004 р. «Деякі питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» визначено інституційні механізми (зокрема, створено Координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та затверджено положення про неї) й організаційно-фінансові заходи реалізації зазначеної мети. Пізніше, 20.08.2008 р., Наказом Міністерства юстиції «Про здійснення експертизи проектів законів та проектів актів Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, щодо відповідності положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини» було встановлено обов’язкову експертизу законопроектів і нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності принципам європейського законодавства. Певною мірою розуміння необхідності забезпечення реальних умов дії європристосованих законів існує й на державному рівні. Було намагання здійснити кроки і в цьому напрямі. Указом Президента від 30.08.2000 р. затверджено Програму інтеграції України до Європейського Союзу, якою визначено шляхи і темпи реалізації окремих пріоритетів, спрямованих на досягнення критеріїв, що випливають із цілей валютного, економічного й політичного союзу держав–членів ЄС. Указом Президента від 30.08.2002 р. створено Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. Отож можна констатувати: в період з 1994 по 2004 роки в Україні розроблено доволі потужну законодавчу базу євроінтеграційних процесів і здійснено вагомі практичні кроки на європейському напрямі (вступ до Ради Європи, приєднання до великої кількості угод, вступ до СОТ тощо). Однак багатовекторність української зовнішньої політики, зосередженість переважно на нормотворчій діяльності й ігнорування потреб у серйозних реформаторських кроках і, відтак, наочний розрив між декларованими цілями й реальною практикою, який повсякчас зауважували європейські лідери й аналітики, викликав їхнє неоднозначне та дедалі обережніше ставлення до перспектив української євроінтеграції та відповідну їх оцінку. Події листопада-грудня 2004 року, відомі як Помаранчева революція, значно підсилили сподівання Євросоюзу на активізацію просування України в європейському напрямі й інтенсифікацію реформаційних процесів, необхідних для її наближення до євростандартів. 2005 року було підписано План дій, який став додатковим інструментом розвитку відносин між Україною та ЄС. Того ж таки року в Україні запроваджено посаду віце-прем’єр-міністра в справах європейської інтеграції. З 1 січня 2009 року почало працювати координаційне бюро європейської та євроатлантичної інтеграції (рішення про створення уряд ухвалив 16.07.2008 р.) у складі секретаріату Президента України. Однак, попри підсилення євроінтеграційної риторики у вищих ешелонах української влади, з’ясувалося, що започатковане в попередні роки обмеження реальних євроінтеграційних процесів в Україні їхніми інституційним і нормотворчим складниками й у нових політичних умовах не зазнало кардинальних змін. Закладених 2000 року в Програмі інтеграції України до ЄС цілей на кінець терміну її чинності не лише не було досягнуто, а й кроки, що потребували внутрішніх реформ у багатьох галузях суспільного життя, практично не здійснювалися. Двозначність у провадженні євроорієнтованої політики, непослідовність внутрішніх перетворень більшою чи меншою мірою були притаманні й решті пострадянських країн, котрі опинилися в безпосередній близькості з Євросоюзом. Із другого боку, здійснене за цей час істотне розширення ЄС проблематизувало подальші дії в цьому напрямі: погодившись на приєднання низки східноєвропейських пострадянських і постсоціалістичних країн, Європа зіткнулася з проблемами, обсяги та складність яких перевершували її очікування. Відтак, починаючи з 2005 року у ставленні до перспектив входження України в ЄС відчувається зростаюче розчарування, а вектор зусиль європейської спільноти змінюється від орієнтації на перспективу євроінтеграції на створення зі східних сусідів своєрідної буферної зони між ЄС та євроазійськими державами. 2004 року з метою запобігання утворенню нових ліній поділу між розширеним Європейським Союзом і його сусідами в рамках, визначених у грудні 2003 року Європейською стратегією безпеки цілей, розроблено Європейську політику сусідства (ЄПС), уперше окреслену в Повідомленні Європейської комісії «Про ширшу Європу» в березні 2003 року. ЄПС визначає, яким чином ЄС пропонує налагодити тіснішу співпрацю з відповідними країнами. У звітах про перебіг виконання, складених у грудні 2006-го й у грудні 2007-го, Європейська комісія запропонувала також шляхи подальшого розвитку цієї політики. У березні 2007 року Єврокомісія схвалила Європейський інструмент сусідства та партнерства «Стратегія ЄС щодо України на період 2007– 2013 рр. (ЄІСП)», розроблений у рамках ЄПС. Мета ЄІСП – наближення країн, раніше охоплених програмою ТАСІС, до норм і стандартів законодавства ЄС. Ним передбачено заходи зі стимулювання наближення України до Євросоюзу та з матеріально-фінансового забезпечення реалізації стратегії «Посилюючи європейську політику сусідства» (грудень 2006 року). Дві головні мети ЄІСП: – сприяння економічному та глибшому політичному співробітництву між ЄС і країнами-партнерами; – надання допомоги для використання специфічних можливостей і розв’язання проблем країн, котрі географічно мають єдиний кордон з країнами ЄС або географічно близькі до країн–сусідів ЄС. Тоді українська сторона офіційно наголошувала на успіхах України в просуванні європейським напрямом. Як зазначалося на пленарному засіданні Верховної Ради 6.04.2007 р., «одним з головних досягнень співробітництва між Україною та ЄС в рамках Плану дій, безперечно, стало виконання Україною головних критеріїв ринковості економіки та надання з боку Європейського Союзу статусу країни з ринковою економікою. Зокрема, завдяки скоординованій співпраці українського уряду та парламенту в напрямі законодавчого закріплення зобов’язань України стосовно вступу до СОТ Верховною Радою України у 2006 році було прийнято пакет з 20 законопроектів. Таким чином, українське законодавство було практично приведено у відповідність до норм Світової організації торгівлі. Це, у свою чергу, стало додатковим стимулом та сигналом для продовження діяльності стосовно започаткування переговорного процесу про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС, що має стати невід’ємною частиною нової посиленої угоди». Однак, попри те, що Україна продовжує докладати зусиль, спрямованих на інтеграцію, і з її боку також зростає певна обережність у ставленні до власних європейських перспектив і розуміння того, що зовнішньополітичні досягнення не спроможні розв’язати євроінтеграційних проблем. Постановою Кабінету Міністрів від 2 липня 2008 р. N 594 затверджено Державну цільову програму інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008–2011 роки. На сьогодні представники Єврокомісії констатують уповільнення й гальмування необхідних і передбачених раніше реформ в Україні, відзначаючи водночас чергові успіхи в переговорних процесах, зокрема в розробці нової угоди про асоціацію. 20.03.2009 р. на саміті ЄС затвердив нову модель співробітництва з країнами, що межують з ЄС, – програму «східного партнерства», розраховану на Україну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Білорусь. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кордонів ЄС, і між ними й ЄС у цілому. Це, зокре