Володимир Чоп, Ігор Лиман«Вольный Бердянск»:місто в період анархістського соціального експерименту (1918 – 1921 роки)ЗапоріжжяРА «Тандем – У»2007180-річчю Бердянська присвячуєтьсяЧоп В.М., Лиман І.І. «Вольный Бердянск»: місто в період анархістського соціального експерименту (1918 – 1921 роки). — Запоріжжя: РА «Тандем – У», 2007. — 479 с., іл. ISBN 978-966-7482-85-5 ББК 63.3(4Укр-4Зап)52 УДК 94(477.64)(091) В 71Фінансування видання книги здійснене Бердянською міською радоюУ монографії на основі унікальних архівних, музейних документів, спогадів старожилів, мемуарів учасників подій, фотодокументів приватних колекцій, аудіоматеріалів досліджується комплекс проблем, пов’язаних із визначенням місця Бердянська в історії махновського руху і місця махновського руху в історії Бердянська 1918 – 1921 рр. Книга розрахована на широке коло читачів — бердянців і гостей міста, науковців, викладачів, студентів, школярів, усіх, хто цікавиться історією рідного краю.Рекомендовано до друку Вченою радою Бердянського державного педагогічного університету (Протокол № 10 від 26.06.2007).Рецензенти: доктор історичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», зав. відділом української революції 1917 – 1920 рр. Інституту історії України НАН України, заслужений діяч науки і техніки України В.Ф.Верстюк; доктор історичних наук, професор, голова Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства iм. М.С.Грушевського НАН України А.В.БойкоПередмоваВ історії України знайдеться не так вже й багато явищ та подій, які б значимістю та силою переросли рамки регіональної та національної історії і ставали повноправними надбаннями історії всесвітньої. Ще менше подібних подій та явищ існувало на рівні південноукраїнського регіону. І було б логічно, якби такі явища посилено досліджувались істориками, а результати досліджень ставали надбанням якомога ширшого загалу, що перетворювало б ці явища на бренд, який швидко вгадувався і запам’ятовувся будь-де. Проте в умовах сучасної України ми цього не спостерігаємо. Деякі з цих явищ виявилися незручними і непотрібними державницькій історичній науці. Найбільш виразно подібна ситуація простежується у випадку з історією махновського руху (1917 – 1921 рр.), унікального явища української та всесвітньої історії, коли вперше на значній території, населеній мільйонами громадян, була зроблена широкомасштабна спроба анархістського соціального експерименту. На теренах Приазов’я та Запорожжя вперше у світовій історії виникли й проіснували тривалий час анархістська «республіка», армія анархістів і було впроваджено анархо-махновський суспільний лад. Переможені після кількох років запеклої боротьби, українські повстанці-махновці разом з усіма їх позитивними здобутками десятиліттями шельмувалися і проклиналися. До сьогоднішнього дня багато з аспектів історії махновського руху не досліджені належним чином, зокрема, історія «махновщини» в різних регіонах та містах України. І це при тому, що махновський рух є чи не єдиним потужним народним рухом в української історії, події якого були як слід задокументовані. Роль Бердянська в махновській історії унікальна. Місто мало надзвичайно важливе стратегічне значення для махновської республіки, «вільної батьківщини анархії». Це був єдиний повноцінний порт цього політичного утворення, місто, де вперше почали формуватися морські й військово-повітряні сили махновського руху. Саме в Бердянську вперше, в повний зріст, у конкуренції за міський центр зіткнулися махновські й більшовицькі амбіції та еліти. Але це не головне. Бердянськ найдовше з-поміж усіх міст України та Росії знаходився під контролем махновських повстанців. Шість разів вони то з боєм, то безкровно захоплювали місто і господарювали в ньому тривалий час, проводячи заходи своєї внутрішньої політики. Уперше — в березні – червні 1919 року, вдруге — в жовтні – листопаді 1919 р., втретє — в грудні 1919 р., вчетверте — в листопаді 1920 р., вп’яте — в грудні 1920 р., і, нарешті, вшосте — в січні 1921 року. За цей час у місті та його околицях встигли перебувати всі більш-менш відомі діячі махновського руху, російські та українські анархісти, чимала кількість відомих радянських воєначальників і партійних діячів у кількості достатній для того, аби обвішати весь історичний центр міста меморіальними дошками знизу догори. Загалом набирається близько п’яти місяців небаченого в історії «безвладного» життя, експерименту по впровадженню анархізму в міських умовах. Які були результати цих подій? Як жило і розвивалося в цих умовах «вільне місто»? Про «махновські» періоди в історії багатьох міст Південної України (Дніпропетровська, Запоріжжя, Мелітополя, Маріуполя тощо) історики та краєзнавці пишуть вкрай неохоче. Це — загальна тенденція. По-перше, ці події та явища складно дослідити через відносно невелику кількість вцілілих джерел, які, до того ж, переважно не лежать «на поверхні», а поховані в «спецхрани». По-друге, подібні дослідження не мають сьогоднішньої політичної кон’юнктури. Відсутність грантової годівниці відштовхує пересічного українського дослідника-історика. По-третє, анархізм для сьогоднішніх авторів у більшості випадків залишається явищем малозрозумілим і навіть підозрілим, що теж виступає стримуючим фактором. Але описати й дати об’єктивну оцінку подіям міської «махновщини» треба хоча б тому, що ніде й ніколи у світі нічого подібного цьому не було. А якщо вже описувати «махновський» період в історії якогось конкретно взятого міста, то значить, треба вибрати те місто, в якому махновці затримувалися довше і частіше, ніж в інших. А раз так, значить — Бердянськ. Ідея створення книги сформувалась у січні 2006 р., коли її автори перебували в Києві, опрацьовуючи матеріали тамтешніх архівів і бібліотек. Один — працюючи над докторською дисертацією, яка присвячена повстанському руху на півдні України, інший — відшукуючи джерела для чергового археографічного видання з історії Бердянська. Під час обговорення довгими зимовими вечорами віднайдених матеріалів і виникла думка, що було б цікаво поєднати в одному проекті багаторічні напрацювання з історії махновського руху та з історії «Азовської Пальміри». Використовуючи унікальні архівні, музейні документи, спогади старожилів, мемуари учасників подій, фотодокументи, аудіоматеріали приватних колекцій, зроблено спробу відкрити для читача ще одну невідому, але неймовірно цікаву сторінку історії рідного краю. На початку роботи здавалося, що цей сміливий задум може захлинутися через нестачу джерел, а значить, і потрібної для написання книги інформації. Але, як виявилося незабаром, вже при опрацюванні раніше накопичених авторами матеріалів, це були даремні страхи. Подальші пошуки значно розширили джерельну базу дослідження. Як результат, джерел знайшлося навіть більше, ніж достатньо, що дещо затягло процес написання книги, адже, переслідуючи примару повноти, історик мимоволі витрачає все більше й більше дорогоцінного часу. Документи, що проливають світло на події в Бердянську, віднайдені у фондах Державного архіву Запорізької області, Державного архіву Дніпропетровської області, Державного архіву Донецької області, Центрального державного архіву громадських об’єднань Україні в м. Київ, Центрального державного архіву вищих органів влади України, Державного архіву Російської Федерації, у фондах підрозділів Червоної армії в Російському державному військовому архіві, нарешті, в приватних колекціях. Особливе значення для написання книги мали матеріали фондів Бердянського краєзнавчого музею, передусім — чисельні спогади учасників боротьби з махновцями, зафіксовані у зв’язку з відзначенням 40-ї та 50-ї річниць революції 1917 р. Багато інформації про «махновський» Бердянськ можна знайти і в опублікованих спогадах, у класичних працях, присвячених історії махновського руху, що написані учасниками та свідками подій. Це, між іншим, ще раз підтверджує велике значення міста для повстанства. І анархіст Петро Аршинов, автор «Історії махновського руху» (1923), і повстанський командир Віктор Білаш, і радянський вчений-статистик Михайло Кубанін знайшли у своїх книгах та рукописах місце для опису епізодів історії анархо-махновців, пов’язаних із приморським містом. Газетні колекції провідних наукових бібліотек, музеїв та архівів уможливили прочитання оперативних повідомлень про бойові дії в 1919 – 1921 рр., ознайомили нас з агітаційними матеріалами махновців та їх супротивників. Важливою складовою джерельної бази стали фотодокументи, а також матеріали археографічних експедицій. Як фахівець з історії махновського руху, перший автор цієї книги взяв на себе опрацювання накопиченого в його власному архіві й головне — написання чорнового варіанту монографії. Другий автор зайнявся пошуком матеріалів безпосередньо з проблематики книги в архівних, музейних та бібліотечних зібраннях, у приватних колекціях, проведенням зустрічей зі свідками подій у Бердянську 1918 – 1921 рр.; він же виконав наукове редагування книги, здійснив додаткову перевірку наведених фактів, доповнив текст та коментарі до нього, підготував додатки. Врешті-решт, узяв на себе організаційну сторону видання книги. Відчуваючи потребу віддати моральні борги тим, хто був так чи інакше залучений до реалізації цього проекту, автори дякують працівникам усіх архівних, музейних та бібліотечних установ, які допомагали в пошуку матеріалів; у цьому плані найбільшу подяку хочеться висловити працівникам Бердянського краєзнавчого музею (директор — Л.Ф.Ноздріна, головний зберігач — М.В.Грабовенко). За консультації, допомогу у виявленні джерел щиро вдячні Л.А.Бучній, Є.С.Денисову, Ю.М.Юхну. Підготовці видання до публікації сприяла передусім підтримка керівництва Бердянського державного педагогічного університету (ректор — В.В.Крижко), а також ДП «Бердянський завод сільгосптехніки» ВАТ «Бердянський агротехсервіс» (ген. директор — О.В.Пасічник). Коректорські функції люб’язно взяла на себе М.М.Греб. Технічну роботу виконала М.В.Кузнєцова. Над художнім оформленням працювали С.К.Акімов і С.Г.Нобєлєв. Прізвища й ініціали тих, хто заважав авторам у створенні книги, перелічувати не будемо, оскільки це зайняло б занадто багато місця. Вихід книги уможливила організаційна підтримка з боку голови комісії з освіти та науки Бердянської міської ради Б.Я.Бузова, заступника Бердянського міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради О.В.Лісовенко, першого заступника Бердянського міського голови П.А.Гончарука. Окрему подяку автори адресують керівництву міста Бердянська за фінансування публікації книги.^ Розділ І. «Вина, музики та жінок!» (Перші відвідини махновцями Бердянська/16 березня – 11 червня 1919 року/)Приморське містоУ буремний 1917-й рік Бердянськ увійшов, маючи за плечима 90-річну історію, яка знала і славні роки бурхливого розвитку, і важкі часи випробувань. Звичайно, при цьому місто зазнавало на собі впливи тих процесів, що мали місце в регіоні, і в Російській імперії в цілому. «Благословенні часи» стабільності й економічного підйому в державі та краї закладали підґрунтя процвітання міста. Скрутні ж для імперії часи не віщували добра і її маленькій складовій, розташованій на березі Азовського моря. Разом із тим, за багато як світлих, так і похмурих сторінок свого минулого, Бердянськ мав завдячувати саме своєму місцерозташуванню. Або, навпаки, нарікати на нього. Самим своїм виникненням місто було зобов’язане тому, що затока біля Бердянської коси виявилась набагато зручнішою для влаштування порту, ніж передбачена для цього раніше місцевість біля коси Обіточної. Бердянський порт виник на кордоні багатого землеробського краю, ставши для його сільськогосподарської продукції одним із найзручніших «вікон у Європу». Як наслідок, вже через кілька десятиліть після виникнення про Бердянськ стали казати як про місто, що може стати для імперії «другою Одесою». З іншого боку, те саме приморське розташування стало причиною чималих випробувань, яких Бердянськ зазнав за часів Кримської війни. І пізніше місцерозташування помітно впливало на специфіку історії приморського міста. Впливав на цю специфіку й економічний потенціал Бердянська. Через цілий ряд причин Бердянську так і не вдалося стати «другою Одесою». Втім, і на початку ХХ століття місто продовжувало відігравати помітну роль в історії краю, не будучи пересічним «забитим» повітовим центром. Про те, що являв собою Бердянськ на початку першої світової війни, можна судити з «Торговельно-промислового покажчика і путівника», виданого 1915 року. Згідно з ним, тоді в місті нараховувалось близько 3600 будинків, більше 30 тисяч постійних мешканців, з яких більшість становили «руські» (зрозуміло, покажчик часів імперії українське населення зараховував саме до цієї категорії), греки, караїми. 4 – 5 тисяч бердянців належали до єврейської громади. Більше тисячі мешканців міста мали іноземне підданство. Діяли митниця, французький консул, віце-консули Великої Британії, Греції, Данії, Іспанії, Італії, Швеції та Норвегії. У Бердянську розташовувались відділення Державного, Азовсько-Донського і Петроградського Міжнародного банків, міський Бердянсько-Ногайський банк; Товариство взаємного кредиту. Виходила щоденна газета «Бердянские Новости». Діяли 2 бібліотеки, 3 книжкових крамниці, 5 аптек, 6 типографій, 8 православних і 4 католицькі та протестантські церкви, караїмська кенаса, 2 синагоги, 27 фабрик і заводів, чоловіча гімназія, 7-класне реальне училище, 2 жіночі гімназії, комерційне училище, морехідні класи, вище початкове училище, зимовий міський театр, літній театр Гурського, 4 клуби, кілька першокласних готелів. Бердянськ мав електричне освітлення, водогін. З навколишнім світом місто мало сполучення, крім шосейних доріг, залізничною гілкою Чапліно – Бердянськ, щоденними, в навігаційний період, рейсами пароплавів «Російського Товариства Пароплавства і Торгівлі» та «Пароплавства по Дону, Азовському і Чорному морям і їх притокам Л.Андрейса». Щорічно за кордон через Бердянськ вивозилось більше 25 мільйонів пудів пшениці.1 Перші роки світової війни негативно вплинули на економічний стан міста. Але і тут певні корективи вносило географічне розташування. Знаходження на значній відстані від театрів бойових дій зумовлювало те, що такий негативний вплив не йшов ні в яке порівняння із втратами місцевостей Західної України. Більше того, до Бердянська із заходу евакуювались підприємства, установи і мешканці, що збільшило відповідні кількісні показники приморського міста. Утім, знаходження на периферії «великих подій», період відносного спокою для Бердянська тривали до пори – до часу. «Громадянська війна» вже не залишила місту жодного шансу вберегтися від виру буремних змін. І тут вже вкотре зіграли свою роль і привабливе географічне розташування, і потужний економічний потенціал Бердянська. На приморське місто звернули пильні погляди представники керівництв чи не всіх найбільш потужних військових та політичних сил, які діяли на півдні. У тому числі — анархо-махновці.Шлях на БердянськХоча махновці вперше захопили місто і включили його до складу «Гуляйпільської республіки» лише в березні 1919 р., Бердянськ і раніше помітно впливав на історію «революційного повстанства». Восени 1918 р., піднявши на Запорожжі протигетьманське повстання, анархо-махновці одним із найголовніших своїх завдань вважали контроль над залізничною ділянкою Чапліно – Бердянськ, так званою «другою Катерининською залізницею», що з’єднувала Донецький басейн, Катеринославщину і Харків з Азовським узбережжям. В умовно стабільні часи Української держави (весна – осінь 1918 р.) ця транспортна артерія жила досить насиченим життям. Тут перевозились війська і військові вантажі, руда, пшениця, вугілля, сіль та інші різноманітні товари. Ця активність не залишилося непоміченою загонами повстанців, яким треба було десь і чимось забезпечуватися. Набравши сил, з жовтня 1918 р. Н.Махно та інші отамани почали постійно нападати із засідок на потяги. В їх переповнених торгівцями й спекулянтами вагонах, при певній частці везіння, можна було відшукати навіть директора заводу. Махновці не обходили своєю увагою також гужові обози, одиночні екіпажі та автомобілі, що котилися в приморське місто або з нього. Рідко який тиждень обходився без грабунку, тому «ділові люди», які їхали до Бердянська, почали надавати перевагу пароплавному сполученню або довгим об’їздам ґрунтовими узбережними шляхами. А потім Німеччина програла світову війну, капітулювала і в листопаді 1918 р. зобов’язалася перед країнами Антанти вивести свої війська з українських теренів. Згодом режим гетьмана П.Скоропадського у всеукраїнських масштабах був буквально зметений народним повстанням. Його найбільш масштабним представником на Півдні України став Нестор Іванович Махно, анархо-комуніст з ексцентричним, неврівноваженим характером, великими військовими здібностями й не меншими політичними амбіціями. Нагадаємо читачам, що анархізм — це найменування, дане принципу або теорії життя й поведінки, згідно з якими на зміну державному ладу повинно прийти суспільство без уряду. Гармонія в такому суспільстві має досягатися не підкоренням закону або слухняності якій-небудь владі, а шляхом вільних угод, укладених поміж різними групами: територіальними та професійними, що вільно засновуються як заради виробництва і споживання, так і для задоволення безмежних потреб і бажань цивілізованого створіння. Принаймні саме так розумів анархізм найбільш шанований Н.Махном теоретик цієї доктрини — князь Петро Олексійович Кропоткін1, чия стаття з першого тому Британської енциклопедії вище вам і переказувалася. Іншими словами, анархізм — це система соціальної думки, що має на меті фундаментальну зміну в структурі суспільства, й особливо — і це загальний елемент, що об’єднує всі форми анархізму, — заміну авторитарної держави якоюсь формою неурядової співпраці вільних індивідуумів2. Станом на кінець 1918 року запорозькі й таврійські селяни власними очима бачили політичну практику як мінімум шести політичних режимів. Російського монархічного (до лютого 1917 р.), російського буржуазно-демократичного (лютий – жовтень 1917 р.), українського соціалістичного уряду Центральної Ради (жовтень – грудень 1917 р.), російського комуністичного уряду (грудень 1917 – березень 1918 р.), проросійського комуністичного криворізько-донецького уряду (березень – квітень 1918 р.) й, нарешті, гетьманського (квітень – листопад 1918 р.). Останній відверто спирався на збройну силу німецьких та австро-угорських окупаційних військ. Гуляйпільські анархісти як політична сила були присутні на Запорожжі з весни 1917 р., але тільки восени 1918 р. зневірене в усіх методах правління й формах державності селянство надало їм підтримку як радикальній альтернативі всім вищеперерахованим політичним таборам. Н.Махно відразу скористався карт-бланшем селянської довіри й швидко виявив себе здібним організатором та удачливим полководцем. У кінці листопада 1918 р. на Запорожжі виникає «вільний район», контрольований збройними силами махновського руху, територія якого з центром у с. Гуляй-Поле починає швидко розширюватися навсібіч. Надзвичайно велику роль у махновсько-бердянських стосунках 1918 – 1919 рр. відігравала вузлова залізнична станція Пологи. У листопаді 1918 р., коли почалося виведення з України окупаційних німецьких та австро-угорських військ, багато людей тікало з центральної Катеринославщини та Запорожжя до Бердянська саме через Пологи. Найменша співпраця з німецькими окупантами, наприклад, проведення спільних торгових оборуток або постачання харчами армійських частин окупантів, могла обернутися для людини жорстокою смертю від рук повстанців. З вуст в уста передавалася страшна чутка, що Н.Махно пообіцяв прикінчити усіх «приятелів» австрійців. Шлях утечі з охопленого махновським повстанням району на Олександрівськ вважався більш прогнозованим і тому більш небезпечним. Махновці раз у раз спиняли потяги, знімали з них підозрілих осіб і розправлялися з ними прямо біля залізничного полотна. Тому люди почали тікали з Поліг в інший бік, на Бердянськ, не підозрюючи, що він може стати для них пасткою, тупиком, з якого немає іншого виходу, крім мутних хвиль Азовського моря. Серед цих біженців разом з дітьми перебувала й гуляйпільська вчителька Наталя Сухогорська, яка досить докладно описала обставини цієї масової втечі. На ст. Пологи ще знаходився штаб якоїсь австрійської частини й по вокзалу ходили озброєні солдати. Намагаючись знайти в них захист, на пероні скупчилася маса втікачів різної статі, віку й соціального стану. Вокзальна будівля, що, до речі, збереглася й до сьогодні, теж була буквально набита людьми, так що в натовпі було важко пересуватися. Всюди лежали й сиділи злякані біженці. Тут же, серед натовпу й австрійських патрулів, абсолютно спокійно, одягнувши чорні окуляри1, розгулював сам Батько Махно, перевдягнений залізничним робітником. Він походжав по перону й багатозначно поглядав на публіку. Люди показували його один одному, але від страху й розпачу, на фоні загальної зневіри, що зненацька охопила їх, отамана австрійцям не видавали. Потім настала темна осіння ніч, хоч око виколи. На чорному небі над видноколом поставали заграви — то горіли хутори, запалені махновцями. Серед біженців поширювалися чутки, одна одної страшніші. У натовпі стояла паніка, люди плакали й стогнали. У вщент заповненому потязі, що, нарешті, відправився на Бердянськ, люди вирішили уночі лягти спати покотом на долівку, побоюючись, що махновці будуть стріляти по вікнах. Ще більше боялися, що міст на ст. Кирилівка2 буде махновцями підірваний. Але все обійшлося. Вранці біженці прибули в приморське місто3. Через кілька днів після цієї пригоди, 25 листопада 1918 р., повстанці захопили станцію Пологи. Ними «до особливого розпорядження» було затримано пасажирські поїзди, що їхали вже з Бердянська. Н.Махно прибув на станцію наступного дня й здивував усіх своїми вчинками. Він дав наказ усі гроші повернути станційному касиру і поновити рух пасажирських поїздів, до того ж заявив, що не втручатиметься у роботу залізниці1. Варто зауважити, що в цьому регіоні України пасажирське залізничне сполучення між територіями, зайнятими супротивними сторонами, ніколи повністю не припинялося ні в 1918, ані в 1919 роках. Наприклад, з «Махновії» можна було запросто поїхати до родичів, або на ринок у денікінський Південь Росії й навпаки. Єдиною небезпекою в цих мандрівках, якими безстрашно зловживали спекулянти-мішочники, було те, що спеціальні військові команди перевіряли всіх пасажирів у вагонах як з махновського, так і з «білого» боку, тут же катуючи підозрілих і страчуючи виявлених ворогів. Проте для Бердянська «білий» період історії поки ще не настав. У Бердянську до кінця листопада 1918 р. залишалися німецькі війська. З часу їх евакуації і до середини грудня 1919 р. у місті пару тижнів продовжувала триматися влада гетьманської адміністрації. При ній, як і при німцях, у Бердянську продовжувала діяти комендантська година. Ходити містом дозволялося лише з 6 ранку до 21 години вечора. Затриманих нічних перехожих російські поліцаї та німецькі патрулі відводили до тюрми2. Після відречення гетьмана П.Скоропадського від влади, 14 грудня 1918 р., Бердянськ було окуповано підрозділами білогвардійського Кримсько-Азовського добровольчого корпусу (КАДК), що перебував під командуванням генерала Августина Климентовича де Боде3. Білогвардійців доставили до міста кораблі Чорноморської англо-французької ескадри. «Історія міст та сіл УРСР» уточнює, що це були підрозділи «корпусу» генерала П.Тілло1. Утім, зазначимо, що лише радянські історики називають це військове угрупування «корпусом», намагаючись цим викликати в читача асоціації з багаточисельним військовим з’єднанням. Самі ж білогвардійці називали цей підрозділ «Зведеним гвардійським загоном». Це справді була цікава військова частина. Багато хто з її бійців до революції 1917 р. проходив службу в гвардійських полках кадрової Російської армії. Чимало солдатів й офіцерів Зведеного гвардійського загону до кінця першої світової війни (осінь 1918 р.) воювали у Франції на Західному фронті. Після повернення додому, на територію колишньої Російської імперії, їх, після відповідної пропагандистської обробки, відразу ж записали в Добровольчу армію. Потім переписали в Кримсько-Азовський добровольчий корпус і кинули воювати проти «більшовиків». До числа останніх у кінці 1918 – на початку 1919 р. слабо обізнані в політичній обстановці контрреволюціонери відносили й махновських повстанців. Очолював загін генерал-майор Павло Едуардович Тілло2 (1872 – 1931), представник відомого в Російській імперії дворянського роду потомствених військових. Закінчивши в 1892 р. Пажеський корпус, П.Тілло на перших порах служив у лейб-гвардії Преображенському полку. Згодом очолив лейб-гвардії Семенівський полк. У роки першої світової війни генерал керував 1-ю бригадою І гвардійської піхотної дивізії, за що був нагороджений орденом св. Георгія ІV ступеня. З початком «білого» руху, 25 жовтня 1918 р., П.Тілло призначено командиром Зведеного гвардійського загону. «Тілловці» недовго затрималися в Бердянську. Намагаючись захопити під свій контроль якомога більшу територію, вони висунулись на північ, вздовж залізниць, до Мелітополя та Великого Токмаку. На захоплених теренах «білим» генералам уже марились успішно проведені мобілізації й нові лави бійців за Білу, Єдину й Неподільну Росію. Зайнявши Мелітополь, підрозділ генерала П.Тілло змінив назву на «Мелітопольський гвардійський загін», яку носив до 27 січня 1919 р., після чого був перейменований у Мелітопольський піхотний полк1. У Бердянську ж, що став тиловим містом Білого Півдня, почав формуватися Бердянський піхотний полк Кримсько-Азовського добровольчого корпусу. На початку січня 1919 р. до станиці Новоспасівка2 з Бердянська було відправлено для проведення мобілізації трьох її офіцерів. Для солідності ця мініатюрна військова команда була озброєна двома кулеметами, які її учасникам у халепі допомогти так і не змогли. Необізнаність із реаліями навколишньої обстановки командування Кримсько-Азовських «добровольців» була вражаючою. Надсилати в «другу махновську столицю» трьох осіб для проведення мобілізації було рівнозначно або витончено-жорстокому їх вбивству, або відвертому виявленню зневаги до супротивника. Місцеві селяни, що повстали проти гетьмана ще в травні 1918 р., відповіли адекватно, аби «білякам» відразу стало зрозуміло, з ким вони мають справу і на що їм у майбутньому варто сподіватися. Як повідомляє зведення за № 20 «Особливої слідчої комісії по розслідуванню злодіянь більшовиків», місцевим вдалося схопити відправлених у Новоспасівку офіцерів. Двох із них вбили на місці, а третього замурували в грубі селянської хати й стали відрами заливати всередину, через димар, воду, аж поки людина не втопилася. Найбільш ймовірно, що в грубу офіцер забрався сам, ховаючись від переслідуючих його ворогів1. Згодом представники «білої» влади знайшли обмерзлий льодом труп бідолаги2. Після цього інциденту акцент у формуванні Бердянського полку почав робитися на ідеалістичну молодь, студентів, які, недовчившись, повернулися в місто, й старших учнів гімназій. Гімназистів-добровольців записували в полк відразу. Вони, у свою чергу, створювали в гімназіях воєнізовані дружини, що після занять займалися муштрою й військовими вправами. Причому в формування полку були втягнуті, крім Бердянська, й приазовські села, наприклад, с. Попівка (нині Смирново). У воєнізованій дружині Попівської гімназії брав участь й О.Коморний.3 Навіть у старості він добре пам’ятав про те, як гімназійна напіврота вечорами марширувала в полях під селом, співаючи пісню «Трансваль, Трансваль, земля моя, ти вся гориш вогнем…». Перед початком занять усі гімназисти разом із протоієреєм молили Бога дарувати «перемоги нашому христолюбивому воїнству»1, під яким міркувався КАДК. Керував формуванням цього добровольчо-гімназійного війська, яке мало захистити Бердянськ від махновських «банд», досвідчений генерал-майор Михайло Миколайович Виноградов (1868 – 1960)2. Він свого часу закінчив Воронізький Михайлівський кадетський корпус (1887 р.) і 1-е Павлівське військове училище (1889 р.). Згодом служив у 141-му Можайському піхотному полку. 6 грудня 1912 р. М.Виноградов отримав звання полковника. У подальшому він був учасником російсько-японської й першої світової воєн. Командував 160-м Абхазьким, 117-м Ярославським і 459-м Миропільським піхотними полками. У роки війни став георгієвським кавалером, генерал-майором і командиром бригади в 115-й піхотній дивізії (з лютого 1915 р.). М.Виноградов перебував у Добровольчій армії з самого початку її існування й був учасником 1-го Кубанського («Льодяного») походу, що дуже поціновувалося серед білогвардійців. У 1918 р. він керував сформованим ним загоном, що отримав назву «загін генерала Виноградова». Загін входив до складу 3-ї Астраханської піхотної дивізії, згодом до 2-го Кубанського козачого корпусу генерала С.Улагая. На початку 1919 р. генерала було направлено для допомоги у формуванні Кримсько-Азовського корпусу. За три місяці формування успіхи М.Виноградова були невеликі. Лише коли махновці вже підходили до Бердянська, полк вивели на позиції. Все, що він зміг зробити, так це повернутися назад, завантажитися на пароплав і відпливти до Новоросійська, залишивши місто на поталу ворогові. Пізніше вояки М.Виноградова брали участь у бойових діях на Північному Кавказі, а на Україну повернулися в травні 1919 р. За невелику кількість учасників Бердянський піхотний полк весною 1919 р. було знову перейменовано на «загін генерала Виноградова», що поступово розрісся до 2 – 3 тис. чол. Саме генералу М.Виноградову було доручено наступати на Мелітополь і Бердянськ у червні 1919 р., відвойовуючи назад втрачене ним у березні 1919 р. місто1. Одночасно з формуванням піхотного полку білогвардійці активно стали використовувати в боротьбі з махновцями інфраструктуру міста, особливо його порт. Барон Нолькен, представник Добровольчої армії при союзному командуванні, занотував у своїх паперах, що 22 грудня 1918 р. з Керчі до Бердянська було направлено артилерію для посилення частин, що ведуть боротьбу з махновцями1. Із 10 січня 1919 р. Кримсько-Азовський добровольчий корпус було перейменовано на Кримсько-Азовську добровольчу армію (КАДА), що отримала нового командувача — генерала Олександра Боровського2. Останній вважав за краще керувати своїми військами з Кримського півострова. Своєрідною «гвардією» даного з’єднання стала Єгерська «бригада самооборони» німецьких колоністів під керівництвом полковника Ковалинського, що загрожувала махновському району із заходу на п’ятидесятикілометровому фронті від ст. Пришиб до ст. Великий Токмак. Окрім них та «чистокровних добровольців», у складі КАДА воювали й мобілізовані селяни Мелітопольщини, які складали близько третини її особового складу. До караульної служби в КАДА навіть тимчасово залучались підрозділи австрійської армії, які ще не встигли виїхати на батьківщину. На початку січня 1919 р. КАДА в районі Приазов’я й Запорожжя з’єднала свій фронт з кращими полками Добровольчої армії генерала В.Май-Маєвського1 (Дроздовський, Марковський, Самурський та інші, близько 4000 шабель та багнетів). Загальна кількість бійців «білих» загонів на протимахновському фронті в цей момент, за різними джерелами, коливається від 5 до 20 тисяч чоловік і приблизно дорівнює кількості махновських повстанців. Наступ «кадетів» на махновський район у січні 1919 р. був зупинений повстанцями лише на лінії ст. Межева – ст. Гайчур – Успенівка – Ново-Миколаївка – Велика Михайлівка, при цьому довелося здати наступаючому ворогові столицю повстанського руху — село Гуляй-Поле. Ситуація могла бути для махновців ще складнішою, але, на їх щастя, донські козаки відмовилися від пропозиції А.Денікіна в січні 1919 р. йти воювати на Україну. Здавалося, при такому стані справ спокійному життю Білого Бердянська нічого не загрожує: фронт стояв у 150 км на північ. Своєрідним показником стабільності й налагодження мирного життя в місті стало поновлення виходу міської російськомовної газети «Бердянские известия», що вирізнялась лояльністю до денікінського режиму. Вчителька Наталя Сухогорська згадує атмосферу цього періоду: «Бердянськ… був наповнений «чистою» публікою. Ніхто з неї, за рідким винятком, Махна не чекав і не вірив, що розбійники можуть зважитися на кидок до Азовського моря і захоплення міста. Кількох колишніх офіцерів, що були знайомі з методами і силою махновців, ніхто не слухав. На їх слова, що махновці — це сильний і хитрий ворог, набрана добровольцями студентська і гімназична молодь лишень сміялася. «Ми — регулярні війська! — надималися в самоповазі колишні юнкери, — а махновці — наволоч, що нічого не розуміє у війні»1. Головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії (ЗСПР) генерал Антон Денікін був цілком задоволений активними діями «кримо-азовців», які замість того, аби під захистом антантівських союзників спокійно формуватися в Криму, висунулися на позиції по лінії Великий Токмак – Пологи – Царекостянтинівка й з’єдналися з військами Добровольчої армії. «Маючи перед собою багаточисельні, до 10 – 15000 чоловік повстанські банди, наші частини протягом півтора місяця успішно боролися з ними». Але такий стан справ підтримувався лише завдяки максимальній напрузі сил. Той же А.Денікін писав, що в середині січня 1919 р. абсолютно всі бойові підрозділи КАДА були виведені в Північну Таврію. У Криму не залишилося навіть гарнізонів2. Проте успіхи «кримо-азовців» виявилися тимчасовими. Їх мобілізаційна компанія на Запорожжі, в Мелітопільщині та Приазов’ї зазнала повного фіаско. Підрозділи «кадетів», як їх почали називати місцеві жителі, були і залишалися малочисельними. Селяни переважно ставилися до них вороже, як до прийшлих чужинців-окупантів і насильників. Реагуючи на подібні настрої, білогвардійці встановили на контрольованій території терористичний режим. У Бердянську, зокрема, було продовжено «традицію» комендантської години. Збиратися групами більше як по двоє чоловік заборонялося. Проводились облави, обшуки, арешти і розстріли причетних до революційних партій жителів. Звинувачених «у більшовизмі» групами по кілька чоловік розстрілювали за містом1. По Бердянську повзли страхітливі чутки, що арештованих ночами топлять у порту. Користуючись початком денікінської мобілізації й різким зростанням антиденікінських настроїв, у Бердянську місцеві організації соціалістів-революціонерів, соціал-демократів («меншовиків») та анархістів вирішили підняти повстання й захопити владу. Цікаво, що велику роль у цьому відігравали жінки-революціонерки. Однак змовників відмовилися підтримати місцеві комуністи-підпільники, які ще 17 жовтня 1918 р. отримали з центру вказівку не втягуватися в авантюру з повстанням і вичікувати підходу військ Червоної армії2. Бердянське повстання розділило долю денікінської мобілізації. Революціонерам вдалося загітувати до виступу лише чоловік 30 місцевих парубків, але справа заглухла через браКуриленко Василь Васильович Куриленко (1891 – 1921) походив зі станиці Новоспасівки. Соціальне походження його на сьогодні є не зовсім зрозумілим. За даними В.Білаша, він народився в родині наймита1, але С.Дибець, який теж добре знав В.Куриленка, пише, що той походив із «середняків»2. У ранньому дитинстві Василь залишився без батька, ставши єдиним годувальником сестри й матері. Осягнувши фах чоботаря, він був змушений працювати з дитячого віку, паралельно отримавши лише початкову, неповну освіту. Дев’ятнадцятирічним хлопцем у 1910 р. він вступає в новоспасівську групу анархо-к