Колісник О.П. ДУХОВНИЙ САМОРОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНИХ ОБСТАВИНАХ Поняття «парадигма» дебютувало в методології науки для покриття собою набору стрижневих настанов, цінностей і понять, якого дотримуються співучасники будь-якого наукового товариства в теорії та практиці. Переломні зміни парадигми призводять до революцій у науці, які радикально міняють наукову картину світу. Ми ставимо собі за мету побудову психологічної системи духовного саморозвитку особистості, яка є відповідною постнекласичній науці і в якій особистість є активним складником складної системи взаємодії людини із Всесвітом, який спрямований на холістичну взаємодію із іншими складниками системи. Об’єктом нашого розгляду є становлення постнекласичної науково-психологічної парадигми холістичної взаємодії людини з Всесвітом. Предметом розгляду є психологічна система духовного саморозвитку особистості, яка здійснює перехід на постнекласичну наукову парадигму і в якій особистість холістично та спонтанно взаємодіє із іншими складниками системи в напрямку її все більш адекватної самоорганізації. В своїй гіпотезі ми припускаємо, що духовний саморозвиток особистості є відповідним постнекласичній науці і що він вписує особистість у систему «людина – Всесвіт» та радикально вирішує глобальні планетарні проблеми.^ Розгляд проблеми. Імпліцитно закладені у ментальність спільноти її надспільнотні цінності, будучи привласненими та поєднаними з життєвою енергією окремих членів спільноти і трансформованими у смисли, стають духом спільноти, її первинною духовною ознакою. Рушієм розвитку особистостей і спільнот є їхній ідеальний дух як олюднена у переживанні поєднанням з надособистісними цінностями життєва енергія, який через провідний сенс ієрархії смислів реалізується у породжуваних особистістю життєвих актах. Ідеальний дух у психіці є у ментальному (неусвідомленому), рефлексивному (усвідомленому) і аксіологічному (надсвідомому) вигляді, а в життєдіяльності він є у служінні нададаптивним смислам шляхом породження наднормативних та надситуативних життєвих актів в смузі ризику та персональної відповідальності. Дух являє собою міру переживання єдності життєвої енергії з надособистісними цінностями трансформованими у смисли і реалізованими у відповідних цим смислам життєвими актами: він гетеростатичний, проактивний, надраціональний, континуальний. Дійсним емпіричним «Я» особистості є її ієрархія смислів, а ще точніше переживання «Я-тотожності», на оперті якого постає ієрархія смислів і яке проживається як внутрішня інтегрованість, неперервність і самототожність особистості у часі і просторі її життя. «Я-тотожність» є проявом самості як природного потенціалу цілісної людини та як стержень для становлення ієрархії смислів. Епігенетичний і, одночасно, ендогенний саморозвиток людини в напрямку до особистості відбувається завдяки джерелу, яким є смисл як взірець потрібного майбутнього, і здійснюється він самодіяльно в напрямку становлення нових доцільних потоків психіки, а в середині кожного потоку він просувається по доцільних ступенях духовного розвитку. В першому наближенні особистість можна визначити як спонтанну ієрархію смислів, котра реалізується у породженні відповідних собі життєвих актів. Поняття “особистість” покриває реальність характерної для конкретного індивіда ієрархії смислів як спонтанних переживань, яка постає в ході онтогенезу і соціалізації; в смислові переживання якої імпліцитно (приховано) закладено певні цінності, котрі ця особистість реалізує у породженні своїх самодійних життєвих актів. Ієрархія смислів особистості завжди суб’єктна, вона виражає специфіку перетворюючого смислового стосунку до світу, до спільноти, до іншої людини, до самої себе як саме цієї конкретної особистості. На основі уже наявної ієрархії смислів особистість здійснює вибори цілей (цілепокладає) і операцій (програмує). Саме ієрархія смислів є підставою для появи руху самоусвідомлення спочатку до переживаного емпіричного “Я” особистості, а потім від чуттєвого “Я-образу” до більш когнітивної “Я-концепції”, а ще потім у духовному потоці психіки від переживаного емпіричного «Я» до «Я» трансцендентного і трансперсонального. Конверсія ієрархії смислів може бути як у напрямку духовного саморозвитку, і тоді потрібно цілеспрямовано формувати необхідний психічний механізм саморозвитку особистості, так і у напрямку деградації особистості, і тоді мимовільно спрацьовують механізми психічного захисту. Будь-яка конверсія ієрархії смислів тягне за собою зміну картини світу і вмонтованої в неї “Я-концепції”, форм символізації і тлумачення явищ і подій. Те, які смисли очолюють ієрархію смислів особистості, визначає на ступінь її духовного розвитку. Сучасна теоретична фізика, синергетика і трансперсональна психологія, які презентують постнекласичну науку, протиставили класичній редукційній і статичній картині світу її новий взірець, в якому визнається цілісність, неподільність, взаємозв’язок та динамічність Всесвіту, що засвідчує достовірність картини світу духовних практик. Логіка як знаряддя дискретно-дискурсисного розсудку з психогностичного ступеня розвитку рефлексивного потоку психіки спрямована на пізнання речей і людей в якості предметів; вона є обмеженою в оцінці духовних питань, оскільки вона перешкоджає вивченню незвичного та суперечливого. Благотворним є діалогічне пізнання інших суб’єктів на психогуманному ступені розвитку духовного потоку психіки, якому доступне діалогічне проникнення в дійсне життя іншої людини, яке відбувається в місці незбіжності «Я-концепції» особистості із її ієрархією смислів. Корисним також є безпосереднє переживання світу та інтуїтивне знання про нього з психохолістичного ступеня розвитку духовного потоку психіки, яке допомагає духовному саморозвитку людини та її цілісній взаємодії із світом. Оскілки світ знаходиться у нескінченному процесі змін, то немає кінцевої незмінної істини. Істинним є не статичне знання, в якому особистість може постійно перебувати, а холістичне динамічно-інтуїтивне осягнення континуального буття. Духовні практики не спрямовані на засвоєння певних знань та не ґрунтуються на аналізі; вони лише вказують шлях духовного саморозвитку особистості. Метою будь-якої духовної практики є осягнення людиною свого внутрішнього духовного досвіду, просвітлення її як особистості через посередність проникнення у справжню природу своєї психіки, яка стає господинею над собою, що реалізується свободою від неприродних завад та умовностей. Духовна праця через систематичне вправляння психіки відкриває перед людиною здатність природного входження у зв’язок із своїм внутрішнім світом, що забезпечує саморозвиток її як особистості на оперті активації ресурсів суб’єктивної психічної активності. Парадигмі духовних практик притаманні динамізм та органічна цілісність; згідно з нею космос є єдиною і неділимою реальністю, яка водночас є духовною і матеріальною. В буденній свідомості людина облудно сприймає та тлумачить світ в силу того, що дихотоміями ділить його на суб’єкта і об’єкта, «Я» та іншу людину, індивіда і обставини. Духовні практики проводять людину через завісу звичної реальності, яку дискретно-дискурсивний розсудок членує на частини та в якій егоцентрична воля примушує людину виконувати стереотипну роботу; звільняють від облуди; вводять у стан просвітлення. В миттєвості часу людина усвідомлює безмежний, ще не охоплений і не інтерпретований дискретно-дискурсивним розсудком, простір. Розриви в потоці психіки роблять можливим досвід чистої свідомості, яка і є дійсною сутністю людини. Споглядально-медитативне пізнання дає людині безпосередні і вірні особистісні знання, які суттєво різняться від безособистісних і об’єктивних знань, які добуваються чуттєво-досвідним та узагальнено-теоретичним способом. Медитація руйнує машинальність та вибірковість буденної свідомості, допомагає перейти від активного та спрямованого на кінцевий результат пізнання до пізнання зорієнтованого на процес. Могутній надособистісний досвід призводить особистість як спонтанну ієрархію смислів до якісних змін у переживанні світу і самої себе та до якісно нового самооцінювання. Духовні практики та трансперсональні психотехніки викорінюють у такої особистості переживання незадоволеності собою та меншовартості, які породжує обмежене та самолюбиве нижче «Я»; вони вчить осмисленому життю у теперішньому, допомагають особистості стати зрілою, відповідальною та досконалою. Духовний саморозвиток особистості відбувається шляхом ступеневої зміни смислових полів у напрямку до трансперсонального ступеня духовного потоку психіки. Духовний саморозвиток особистості є надзвичайно важливим, оскільки він веде до усвідомлення нею дійсної природи реальності, а такі відомості незмірно збагачують і перебудовують будь-яку особистість. Мандрівка свідомості особистості до вершин своєї психіки дозволяє осягнути безмежність внутрішнього світу людини. Ключовим ідеями постнекласичної наукової психології стають холістичне світобачення, системність, нелінійність, незворотність, нестійкість, складність, взаємодія, самоорганізація, різноманітність, всезагальний процес розвиваючих змін, синхроністичність та особистість, яка відмовилася від суб’єкт–об’єктного протиставлення та дуалістичного світосприймання, від ролі спостерігача, яка мислить динамічно, конструює істину, переживає та осягає свою єдність зі світом у ході діалогу з ним. Світ для постнекласичної наукової психології є плюралістичним, тому його неможливо описати універсально. Якщо для пересічної людини світ є матеріальним, то для особистості з постнекласичною парадигмою світ є системою упорядкованих потоків енергії, які в ході своєї взаємодії породжують нові ходи розвитку та самоврядні явища. Класична картина світу є атомістичною та перервною, в той час як постнекласична картина світу враховує зв’язки між Землею і Всесвітом, між людиною і природою, між людьми, між психікою і тілом, між свідомістю та несвідомим, між самосвідомістю і свідомістю. Для класичної картини світу природа є механізмом, а новітня парадигма приймає природу у якості організму. Пересічна особистість сприймає свій соматичний чи психічний недуг як злам відповідно тілесного чи психічного механізму, а непересічний носій новітньої картини світу осягає тіло і психіку як цілісність. Традиційна наука спрямована на досягнення економічного прогресу, а постнекласична наука віддає пріоритет цінності біосфери та ноосфери, примиренню людей із іншими живими істотами, взаєморозумінню між людьми. Класична культура Заходу проповідує антропоцентризм і пропонує конкуренцію між людьми, новітня культура має бути антропокосмічною і пропонувати людям співробітництво. Сучасна психотерапія плідно працює над єднанням розколотих аналітичною традиційною науковою психологією сторонами природної системи, якими є людина і Всесвіт. Психотерапія психодинамічного напрямку спрямована на долання конфлікту між усвідомленою «Я-концепцією» особистості та її власним несвідомим; феноменологічно-гуманістична психотерапія спрямована на відновлення автентичності та конгруентності цілісної особистості; феноменолонічно-екзистенційний напрямок психотерапії піднімається до ствердження людської особистості і світу як єдиної системи; аналітична психотерапія К.Г.Юнга, пихосинтез Р.Асанджолі та новітня трансперсональна психотерапія включають у предмет психологічної допомоги змінені стани психіки як надособистісні діапазони переживання єдності буття особистості і трансцендентного; духовні практики чистого досвіду свідомості єднання, такі як індуїзм, буддизм, суфізм, ісихазм, осягають тотожність особистості із Всесвітом. Юнгіанський аналіз, психосинтез, психотехніки трансперсональної психотерапії, раджа-йога, різні види медитації активують обсяг надособистісного спектра психіки, будять трансперсональні процеси як надособистісне «Я», яке тотожне Всесвіту.Висновки. Відновлення спілки людини з природою відбудеться на оперті становлення єдиної складної системи, динамічними складниками якої не лише людина і природа, а й наука, культура і суспільство. Нелінійна духовна взаємодія людини із Всесвітом розширяє межі можливостей саморозвитку цієї системи в напрямку вирішення глобальних проблем людства. Особистість із пробудженим духовним потоком психіки холістично та спонтанно взаємодіє із Всесвітом, а для цього просвітлення потрібний перехід пересічної особистості на нову парадигму світовзаємодії, чому може допомогти активізація використання духовних практик. Запропонована психологічна система духовного саморозвитку особистості не пропонує єдиного джерела причинності, є генетичною, архітектонічною, узгодженою, холістичною, синергічною, діалектичною, феноменологічною, децентричною та інтерактивно-контекстною. В епоху глобальних загальнолюдських проблем, від вирішення яких залежить виживання людства на планеті Земля, саморозвиток особистості уже не є її власною справою, а стає всезагальною проблемою цілісного процесу саморозвитку Всесвіту. Нинішня ситуація у світі диктує необхідність становлення такої особистості, яка здатна системно поєднати і реалізувати у своїй життєдільності процеси макрокосмосу і мікрокосмосу, діалектичною, феноменологічною, децентричною та інтерактивно-контекстною. Освоєння більшістю людства новітньої парадигмальної картини світу, яку пропонує авангардна наука, яку завжди пропонували духовні практики і яку втілюватиме психологічна допомога клієнтам, буде суттєвим внеском психологів у справу вирішення глобальних проблем людства, оскільки духовний саморозвиток особистості спрямовує її на служіння надособистісним смислам через спонтанне породження холістичних життєвих актів, які єднають особистість із світом, із спільнотою, із іншою людиною та із самою собою.^ Егодинамічний ступінь духовного розвиткуПсихосоціальний ступінь духовного розвиткуПсихопрактичний ступінь духовного розвиткуПсихотранспер-сональний ступінь духовного розвитку^ Психогуманний ступінь духовного розвиткуПсихоіндивідуальний ступінь духовного розвиткуПсихоментальний ступінь духовного розвиткуПсихоонтичний ступінь духовного розвитку^ Психоархетипний ступінь духовного розвиткуПсихофізіологічний ступінь духовного розвитку Схема засад саморозвитку особистості за О.П.КолісникомКожен ступінь духовного розвитку характеризується своїм смисловим полем; своїм переломним переживанням; своєю принципово новою метою як новим ідеальним смислом, який ще не увійшов у ієрархію смислів і тому має нестачу спонукання для породження життєвого акту; своїм психічним механізмом саморозвитку особистості; своїм набором методик і технік для цілеспрямованої постановки потрібного психічного механізму саморозвитку; своєю концепцією особистості.^ Психогностичний ступінь духовного розвиткуПсихохолістичний ступінь духовного розвитку^ Егодинамічний ступінь духовного розвиткуПсихосоціальний ступінь духовного розвиткуПсихопрактичний ступінь духовного розвиткуПсихотранспер-сональний ступінь духовного розвитку^ Психогуманний ступінь духовного розвиткуПсихоіндивідуальний ступінь духовного розвиткуПсихоментальний ступінь духовного розвиткуПсихоонтичний ступінь духовного розвитку^ Психоархетипний ступінь духовного розвиткуПсихофізіологічний ступінь духовного розвиткуПсихогностичний ступінь духовного розвиткуПсихохолістичний ступінь духовного розвитку