Реферат по предмету "Психология"


ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ ОСОБИСТОСТІ, ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА

ТЕМА ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ ОСОБИСТОСТІ, ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА ЗМІСТ ВСТУП 1. Індивід, людина, особистість, індивідуальність, суб єкт 2. Індивідуально-психологічні, психофізіологічні властивості особистості, темперамент 3. Соціально-психологічна характеристика особистості, характер 4. Діяльність та особистість 5. Генетичний аспект особистості від задатків до здібностей 6.

Психологічна структура особистості 7. Свідомість і несвідоме. ВИСНОВКИ ЛІТЕРАТУРА ВСТУП Для розуміння природи особистості потрібно з ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб єкта. Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними

можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля - це чиста дошка , на якій під впливом соціуму пишуться ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини

лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини. Тільки іидивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають

підвалини створення особистості. Індивід - це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціаіьних умовах. Якщо уявити, услід за П. Жане, неймовірне що внаслідок якихось драматичних подій зникли створені людст вом культура, мистецтво, наука, техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації, а маленькі діти залзшшлися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй спільній діяльності суспільні стосунки, іхі розвиток

індивіда за антропологічним типом припинився би, став неможли-вим, а в кращому разі пішов шляхом, характерним для тваринною світу. Зрозуміло, що про розвиток особистості в цих умовах зайве говорити. Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних вовчих зграй. Такі діти хоч і народились індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку.

Ці факти доводять вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості. 1. Індивід, людина, особистість, індивідуальність, суб єкт Особистість - це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних

суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість - це об єкт і суб єкт історичного процесу і власного життя.

В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об єктивної дійсності й самого себе. Спочатку він сприймає - переважно як об єкт -різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі

ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім ї, дошкільних та ііжільііих установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об єктивної дійсності та себе. Особистість виступає як суб

єкт діяльності та ешлкування. Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона - продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім ї. Вона - очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об єкт і суб єкт сучасності. У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля,

самосвідомість, вона стає суб єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та природного середовища. В неї з являється здатність до самовдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона вступає у суб єкт-суб єктні стосунки з іншими людьми. Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості.

Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак - антропологічних, етнографічних, культурних та ін. Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність - це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють

її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, ііггересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвило інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в тилі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий

тільки їй стиль взаємозв язків з навколишньою дійсністю. Поняття особистості тлумачиться неоднозначно - залежно від того, який підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири аналітичних підходи - соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльніший та генетичний, реалізовані такими психологами, як Б. Г. Ананьєв, В. В. Давидов, Л. Г. Ковальов, О. М.

Ле-онгьєв, Г. С. Костюк, Ф. Лерш, В. М. М ясищев, А. В. Пет-ровський, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, В. М. Русалов та ін. 2. Індивідуально-психологічні, психофізіологічні властивості особистості, темперамент Біологічні властивості індивіда - вікові, спадкові, соматичні, статеві, фізіологічні, біохімічні, антропологічні - значною мірою впливають на розвигок та психічні прояви особистості.

Психофізіологічні властивості особистості вивчає психофізіологія. Ця наука досліджує закономірності функціоігування нервових механізмів психічної діяльності у двох аспектах. У першому вивчаються нервові механізми, що реалізують окремі психічні функції та процеси - відчуття, сприймання, увагу, мислення, мовлення, емоції, довільні дії тощо. У другому предметом психофізіології є вища нервова діяльність мозку, що забезпечує цілісігу психічну

діяльність та поведінку особистості. В межах диференціальної психофізіології розглядається залежність індивщуально-психологічних особливостей діяльності та поведінки особистості від типологічних розбіжностей у роботі мозку. Одним з основних понять психофізіології вважається темперамент, наукове вивчення якого ведеться вже протягом двох тисячоліть. Ця категорія ірунтовно досліджується в працях І. П. Павлова, Б.

М. Теплова, В. Д. Небиліцина, В. М. Русалова, Б. Й. Цуканова та ін. Розглянемо поняття темпераменту, з якого у психології традиційно починається аналіз індивідуально-психологічних властивостей особистості. Темперамент - відповідне співвідношення рис характеризує індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто за показниками темпу, швидкості,

ритму, інтенсивності, енергійності, емоційності. Психофізіологічний аналіз структури темпераменту дає змогу, за В. Д. Небиліциним, виділити три головних його компоненти, які виявляються в загальній активності індивіда, його моториці та емоційності Загальна активність індивіда полягає в тенденції особистості до самовираження, оюлодіння та перетворення зов-нішньої дійсності Ступінь активності індивіда може бути різний - від млявості,

інертності та пасивного споглядання на одному полюсі до наґшищих рівнів прояву енергії, стрімкості дій - на іншому. Динаміка психічних станів актуалізується за допомогою моторики. Серед динамічних якостей рухового компонента слід виділити такі ознаки м язового руху, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда. Сукупність особливостей м язової та мовленнєвої моторики легше піддається спостере женню і тому частіше, ніж інші показники, використовується для оцінки темпераменту.

Емоційність як компонент темпераменту являє собою комплекс властивостей, що характеризує особливості виникнення, перебігу і згасання різних почуттів, афектів та настроїв. Основними характеристиками емоційності є вразливість, імпульсивність та емоційна лабільність нестабільність . Зазначені три компоненти темпераменту в актах людської поведінки утворюють

єдність спонукання, дії та переживання. Це дає можливість відносно чітко відмежувати темперамент від інших психічних утворень особистості - її спрямованості, характеру, досвіду, інтелекту. Найдавніша теорія темпераменту була розроблена Гіппократом 460-377 до н. є який пов язував типи темпераменту з гуморальїгим фактором - співвідношенням між чотирма рідинами, які циркулюють у людському організмі це кров, жовч, чорна жовч та слиз лімфа,

флегма . На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темпераменту - залежно від домінування в організмі людини тієї чи іншої рідини. Так, при сашвінічному темпераменті в організмі переважає кров, при холеричному - жовч, при меланхолійному - чорна жовч, а при флегматичному - флегма. Кант 1724-1804 був прибічником гуморальної теорії темпераменту.

Він вважав органічною основою типів темпераменту якісні особливості крові. До речі, І. Кант уперше створив психологічну характеристику типів темпераменту, дав класифікацію психологічних властивостей темпераменту і характеру людини. П. Лесгафт 1837-1909 розробив оригінальну теорію, згідно з якою в основі проявів темпераменту лежать властивості системи кровообігу, зокрема товщина стінок кровоносних судин, діаметр їхнього просвіту, побудова і форма серця тощо.

Малому просвіту і товстим стінкам судин відповідає холеричний темперамент, малому просвіту і тонким стінкам - саіггвінічний, великому просвіту і товстим стінкам - меланхолійний і, нарешті, великому просвіту та тонким стінкам - флегматичний темперамент. На думку П. Ф. Лес гафта, діаметр судин і товщина стінок визначають швидкість і силу кровотоку, а від цього залежить швидкість обміну речовин при харчуванні

і в підсумку - індивідуальна характеристика темпераменту як міри збудження організму та тривалості його реакцій. Великий вплив мас теорія темпераменту Е. Кречмера 1888-1964 , який спробував визначити типи темпераменту через типи морфологічної конституції тіла людини. Він виділив два основних типи конституції - астенічний та пікнічний. Астенічному типу конституції тіла властиві довга і вузька грудна клітка, довгі кінцівки, видовжене

обличчя, слабкі м язи. Цьому типу конституції відповідає шизоїдний шизо-темічний темперамент, якому притаманні індивідуальні особливості - від надмірної афективності та подразливості до безчуттєвої холодності й тупої байдужості, а також замкненість, вихід у вігутрішній світ, невідповідність реакцій зовнішнім стимулам, контрасти між конвульсійною рвучкістю та скутістю дій. Для пікнічного типу конституції тіла характерні широка грудина, кремезна фігура, кругла голова, вишгутий

живіт. Цьому тилу відповідає циклоїдний циклотемічний темперамент з індивідуальними особливостями, розташованими впродовж діатетичної шкали - від постійно підвищеного, веселого настрою у маніакальних суб єктів до постійно зниженого, сумного, похмурого стану у депресивних індивідів. Циклоїдному типу властиві відповідність реакцій стимулам, відкритість, уміння з єднатися з навколишнім середовищем, природність, м якість та плавність рухш.

Відомий американський психолог В. Шелдон нар. 1898 також запропонував морфологічну теорію темпераменту, за якою виділяються три основних типи соматичної конституції ендо мезо- і екіхзморфний. Для ендоморфного типу характерні м якість та округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової та м язової систем - йому відповідає вісцеротонічний темперамент із схильністю до комфорту, з чуттєвим потягом, розслабленістю та повільною реакцією.

Мезоморфному типу властиві жорстка і різка поведінка з переважанням кістково-м язової системи, атлетичність і сила. З цим типом пов язаний соматотонічний темперамент, якому притаманні любов до пригод, схильність до ризику, жадання м язових дій, активність, сміливість, агресивність. Ектоморфний тип конституції характеризується витонченістю і тендітністю тіла, відсутністю виразної мускулатури.

Цьому соматотипу відповідає церебротонічний темперамент, якому властиві слабко виявлена товариськість, схильність до усамітнення, підвищена реактивність. Поглядам Е. Кречмера і В. Шелдона притаманна ідея про зумовленість психологічних рис темпераменту соматичними факторами. Наукова основа побудови теорії темпераменту була розроблена . П. Павловим 1849-1936 у його вченні про типологічні властивості нервової системи тварин

і людей Видатний фізіолог виділив три основні властивості нервової системи - силу, врівноваженість і рухливість збуджувального та гальмівного нервових процесів. За його даними, з можливих комбінацій цих властивостей доцільно розглядати лише чотири основні, які характеризують чотири типи вищої нервової діяльності. Ці комбінації збігаються з античною класифікацією темпераменту.

Так, сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи розглядався І. П Павловим як відповідний темпераменту саштпніка сильний, врівноважений, інертний - темпераменту флегматика сильний, неврівноважений -темпераменту холерика слабкий - темпераменту мелаїгхоліка. У працях психологів Б. М. Теплова 18 -1965 , В. Д. Не-биліцина 1930-1972 та інших було показано,

ідо структура властивостей нервової системи є складнішою, а число основних комбінацій цих властивостей значно більше, ніж це вважалося раніше. Однак для практичного психологічного вивчення особистості достатньо розподілу на чотири основних типи темпераменту. Так, для холеричного темпераменту характерні високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкі рухи, а також сила, імпульсивність і яскрава виразність емоційних переживань.

Якщо немає адекватного виховання, в рисах поведінки холерика можуть закріпитись такі риси, як нестриманість, гарячковість, нездатність до самоконтролю в емоціогенних умовах. Сангвінічному темпераменту притаманні висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки і рухів, емоційність, вразливість і лабільність. Водночас переживання сангвініка неглибокі, а його рухливість при негативних виховних впливах призводить

до втрати необхідної зосередженості, до поспіху, а іноді й поверховості Меланхолійний темперамент пов язується з низьким рівнем нервово-психічної активності, стриманістю та приглу-шеністю моторики й мовлення, значною емоційною реактивністю, глибиною і стійкістю почуттів при слабкому зовнішньому їх виявлеіші. Тому за недостатнього виховного впливу в меланхоліка можуть розвинутися підвищена емоційна вразливість,

замкненість і відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань, які не відповідають об єктивній дійсності. Флегматичний темперамент характеризується такими ознаками поведінки, як низький рівень активності та невміння переключатись, повільність і спокій у діях, міміці та мовленні, рівність, сталість, глибина почуттів і настроїв. При неадекватному вихованні у флегматика можуть розвинутися такі негативні риси, як млявість,

збідненість та слабкість емоцій, схильність лише до звичних дій. Зазначені психологічні характеристики діяльності й поведінки властиві людям з так званим чистим типом темпераменту. Вони можуть бути замасковані рисами характеру, які відповідають вимогам соціального оточення та діяльності й не завжди збігаються з детермінованими типом темпераменту динамічними рисами поведінки. З іншого боку, притаманні людям якості можуть не збігатися з чистими типами, а розподілятись у певному

континуумі про-міжігих типологічних позицій. Так, український психолог Б. Й. Цуканов, використовуючи метод відтворення часових сигналів малої тривалості кілька секунд у слуховому, моторному та зоровому аналізаторах, встановив, що представникам чистих типів темпераменту властиві психологічні помилки у відтворенні часових сигналів. При цьому холерик постгішає і відтворює часовий сигнал швидше, а флегматик запізнюється

і тому відтворює сигнал пізніше. Якщо зобразити це у вигляді коефіцієнта і - тау-тип , то для чистого холерика він дорівнюватиме 0,7, для сангвініка - 0,8, для врівноваженого цей тип був виведений Б. Й. Цукановим додатково -0,9, для меланхоліка - 1,0, а для флегматика - 1,1. Однак експериментально виявлені івдивідуальні типи темпераменту у значному контингенті піддослідних

кілька тисяч розподілилися по всій шкалі - між 0,7 та 1,1. В. М. Русалов у структурі темпераменту виділяє два плани - соціальний і предметний, які стосуються соціальної поведінки та предметної діяльності людини. Компоненти темпераменту, що відповідають за психофізіологічне забезпечення активності індивіда, можуть бути поділені на такі групи соціальна

і предметна ергічність витривалість сенсорних систем людини у соціальних стосунках і предметних діях соціальна і предметна пластичність здатність до гнучкого програмування пошдінки та зміни планів дій соціальний і предметний темп ретельність у виконанні актів поведінки, дій соціальна і предметна емоційність характер переживань у соціальній поведінці та предметній діяльності . Синтез індивідуально-психологічного та соціально-психологічного підходів

є важливим для цілісного розумшня природи особистості, створення адекватного психологічного уявлення про неї. 3. Соціально-психологічна характеристика особистості, характер При соціально-психологічному підході, що властивий соціології та соціальній психології, особистість розглядається переважно з боку міжособистісних взаємодій, соціальної динаміки тощо. Головна увага приділяється вивченню, за терміном Б.

Г. Ананьєва, нггершдивідуальної структури того соціального цілого, до якого належить особистість. При цьому вивчаються насамперед такі соціально зумовлені характеристики особистості, як її статус, позиція, ролі, ранг. Статус особистості являє собою своєрідний центр зосередження її прав і обов язків, схему становища особистості в суспільстві. Статус характеризується стійкістю, тривалістю. Він може бути цілісним або частковим.

Частковий статус пов язується з родом занять, розміром доходів, рівнем освіти, етнічною належністю, статевими ознаками тощо. Узагальнення часткових статусів дає змогу визначити загальний профіль статусу. Статус особистості задається наявною системою суспільних відносин і об єктивно визначається місцем особистості в соціальній структурі. Цей зв язок уперше постає в момент народження дитини

і відповідає статусу батьків, їхньому економічному, правовому, політичному, культурному становищу в суспільстві. З початком самостійної суспільно-трудової діяльності створюється власний статус людини. Він зберігає зв язки зі статусом родини, містить у собі його ознаки, хоча може й віддалятися від нього Статус особистості є об єктивною характеристикою, але він може усвідомлюватися людиною адекватно чи неадекватно, активно чи пасивно, цілковито, частково або зовсім не усвідомлюватись.

Науковий аналіз статусу особистості охоплює вивчення її реального економічного стаїгу майнова характеристика, загальний заробіток, забезпеченість житлом, реальний бюджет у співвідношенні зі структурою споживання тощо , політико-правового стану як певного балансу прав і обов язків громадянина права й обов язки особистості становлять ядро статусу, що вивчається юридичними науками . Поняття статусу має бути доповнене поняттям позиції особистості, що характеризує

суб єктивний - активний, діяльнісний - бік становища особистості у структурі суспільства. У складних за своєю природою суспільних відносинах кожна особистість може займати кілька позицій, що відрізняються одна від одної за своїм значенням, визначеністю та іншими ознаками. Наприклад, людина може займати професійну позицію, сімешгу, суспільно-політичну, культурну, національну тощо. Знання статусу і позиції особистості необхідне для визначення

її соціальних ролей. Роль узагалі розглядається як динамічний аспект статусу, як реалізація зв язків, заданих позиціями особистості в суспільстві. За визначенням І. С. Кона, роль особистості - це соціальна функція, нормативно схвалений спосіб поведінки, яка очікується від кожного, хто займає даігу позицію. Ці очікування, що визначають загальні контури соціальної ролі, не залежать від свідомості й поведінки конкретного

індивіда. Вони даються йому як те, що є зовнішнім, більш або менш обов язковим, їхнім суб єктом є не індивід, а суспільство або якась конкретна соціальна група. Загальною для соціологів і психологів характеристикою ролей особистості як соціальних функцій є ціннісна орієнтація груп і особистості, спільність цілей діяльності, життєва спрямованість або мотивація поведінки людей. Цінності можна умовно розподілити на матеріальні, соціально-політичні, духовні.

Важливою соціально-психологічною характеристикою особистості є її ранг. Ранг особистості, її масштаб і значення для суспільства визначаються багатьма факторами, серед яких найважливішим вважається продуктивність основних видів діяльності особистості, зокрема творчої діяльності. Завдяки цьому забезпечується створення особистістю суспільно значущих матеріальних і духовних цінностей, визначається її внесок у скарбницю суспільних благ.

Рангу особистості відповідають її престиж, репутація, авторитет, популярність у групі, колективі, суспільстві. Цей аспект соціально-психологічної характеристики особистості виявляється в існуванні так званої надіндивідної підсистеми. У класичній психології на це вперше вказав В. Джеме, коли зазначав, що особистість людини не обмежується власним тілом, а охоплює свої речі, продукти власної праці, а також поширюєгься на людей, з якими даний

індивід пов язаний родинними, дружніми, професійними, духовними стосунками. Цей факт відчувається індивідом у момент розриву зв язків через смерть, хворобу, переїзд тощо близької людини. У сучасній психології цей феномен вивчається як явище персоналізації, згідно з яким у кожної людини існує потреба бути представленою, продовженою в іншій людині своїми думками, почуттями, світоглядом тощо.

Завдяки цьому утворюється єдність людей не тільки за генетичними ознаками, за якими усі ми належимо до єдиного роду в далекій глибині тисячоліть безперервну низку спільних предків, а в перспективі - спільну долю єдиної людської популяції. Завдяки персоналізації люди пов язані між собою в єдине духовне ціле, соціальну, культурну спільність. Ця спільність формується у ході спілкування, коли від однієї особистості до

іншої передаються духовні, культурні цінності. Отже, вирихтується проблема біологічного й духовного безсмертя людського роду. Здатність особистості до спілкування включає в себе мотиваційний, комунікаційний, иерцептивний, штеракційний та емоційний компоненти. Сфера спілкування особистості утворюється низкою психологічних механізмш, використовує безліч засобів - від усної та писемної мови до математичних, фізичних, хімічних символів

і формул, технічної графіки, художньої символіки, пантомімічної мови жестів та ін. Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів, опосередковуються ними - і спілкування, і спрямованість, і самосвідомість, і досвід, і інтелект, і темперамент. Однією з властивостей людини, що формується під безпосереднім впливом суспільства, взаємодії особистості з ішішми людьми,

є характер Характер - це особливі прикмети, риси, котрих людина набуває в суспільстві. Таких рис психологи налічують декілька тисяч. Характер утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведінки, вчинки у стосунках з

іншими. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов характер - це певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні риси. Є цільні, суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери. Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться а до

інших людей, демонструючи уважливість, принциповість, прихильність, комунікатившеть, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси б до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси в до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси г до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство,

почуття власної гідності чи протилежні риси. Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцеїпуації характеру - це крайні варіанти норми характеру як результат підсилеїшя його окремих рис. Акцеїпуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людини. Виділяють такі основні типи акцентуації характеру.

інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення в спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими екстравертний тип, якому притаманні жага сгшгкування та діяльності, балакучість, поверховість некерований тип - імпульсивний, конфліктний, кате-горишгий, підозрітивий неврастенічна акцентуація - з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності сензитивний тип - з надмірною чутливістю, лякливістю, сором язливістю, вразливістю демонстративний тип, якому властиві

егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті. Більш детальна характеристика цих та інших типів ак-центуацій дається у працях К. Леонгарда, А. Лічко. Взагалі акцентуйованим особистостям украй необхідно за допомогою психолога блокувати акцентуйовані риси характеру, які призводять до міжособистісних та внутрілшіх конфліктів. Характер тісно пов язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру.

Тому важливо знати свій темперамент. Так, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку чи флегматику, сформувати в собі ініціативність і рішучість. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангаініка - вимогливості до себе та самокритичності. Меланхоліку важче долати сором язливість і тривожність, а флегматику - розвивати активність. Характер формується з перших днів життя людини до останніх його днів.

У перші роки життя провідним фактором розвитку характеру стає наслідування дорослим у молодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце виступає виховання. А починаючи з підліткового віку важливу роль у формуванні характеру відіграє самовиховання. Характер може свідомо, цілеспрямовано вдосконалюватися самою людиною завдяки зміні соціальної поведінки, спільної діяльності, спілкування з іншими людьми.

Треба знати, що характер можна змінювати протягом усього життя людини. Отже, соціально-психологічні, психологічні та індивідуально-психологічні властивості особистості доцільно розглядати цілісно як такі, що становлять єдиний ряд, який можна позначити терміном соціально-психолого-індивідуальні властивості особистості. У цьому ряду виділимо такі складові, як спілкування, спрямованість, характер, самосвідомість, досвід, інтелектуальні або психічні процеси, психофізіологічні якості.

4. Діяльність та особистість Однією з важливих психологічних характеристик особистості є її активність, яка виявляється у формі поведінки та діяльності. Зв язок між поведінкою, діяльністю й особистістю був найбільш чітко досліджений О. М. Ле онгьєвим, С. Л. Рубінштейном, Г. С. Костюком, В. В. Давидовим та їхніми послідовниками. Так, О.

М. Леонтьєв основу особистості людини визначав як сукупність її суспільних за своєю природою відношень до світу, що реалізуються діяльністю, точніше розмаїттям діяльностей особистості. Тільки завдяки діяльності особистість стає суб єктом пізнання та перетворення об єктивної дійсності. Сукупність діяльностей, що їх реалізує особистість, творить зв язки

індивіда зі світом, і це стає основним параметром особистості. Другим важливим параметром особистості, за О. М. Леонгьєвим, с ступінь ієрархізованості мотивів діяльностей. Серед них виділяється головний мотив або життєва мета людини. Життєві мотиви людини можуть мати різний зміст і різну об єктивігу значущість, але саме вони психологічно творять для людини сенс

і щастя життя. Вершина життєвого шляху людини досягається тоді, коли провідний мотив або мета підносять людюгу до розуміння загальнолюдських цінностей, поєднують її життя з життям людства, а не уособлюють її, відривають від загалу. Одним із найважливіших положень діяльнісного підходу О. М. Леонтьєва до особистості є визнаїшя того факту, що особистість не може розвиватись у межах задоволення

потреб. Однією з головних ознак розвитку особистості, самої суті особистості визнається її здатність до творчості, продуктивної діяльності, досягнення суспільно і особистісно значущих результатів. О. М. Леонтьєв стверджує, що справжня основа особистості людини лежить не тільки у закладеній у ній генетичній програмі, не в глибинах її природних задатків та впливів і навіть не в набутих нею навичках, знаннях та вміннях, а в тій системі

діяльностей , що реалізується цими знаннями і вміннями. Діяльність виступає як універсальна основа, наскрізний вимір уявлення про особистість, який охоплює усі підструктури соціально-психолого-ііцгивідуального виміру особистості. Г. С. Костюк вважає, що найбільш продуктивним у процесі розкриття психологічної проблеми особистості є підхід, що спирається на аналіз її діяльності. Суспільні умови визначають психічні властивості особистості

не самі по собі, а завдяки її діям, загалом - діяльності. Він робить дуже важливий висновок про те, що структура особистості повшша розглядатися не лише в горизонтально гу діяльнісному , а й у вертикальному соціально-психолого-індивідуальному плані. Вона с дуже складним ієрархічним утворенням, до якого входять підструктури різної онтогенетичної давності, котрі включаються в загальну організацію особистості як суб

єкта діяльності різних видів - спілкування, пізнання та праці. Ієрархічний характер, зокрема, мають її мотиваційна сфера і операційна система . За поглядами Г. С. Костюка, вертикальні соціально-психолого-індивідуальні властивості особистості, що належать до різних підструктур, мають, незважаючи на розбіжності між ними, загальні горизонтальні діяльнісні риси. В процесі аналізу можна виділити структурні компоненти

діяльності - мотиви, знання, засоби дій тощо. Узагальнюючи відповідні погляди П. К. Анохіна, М. О. Бернштєйна, Г. С. Костюка, О. М. Леонтьєва, Ф. Перша, О. Р. Лурії, С. Л. Рубінпггейна, В. М. Русалова та інших дослідників, можна зазначити, що діяльність становить базовий вимір багатоярусної структури особистості, який доцільно диференціювати на такі головні компоненти діяльності, як потребнісно-

мотиваційний, інформаційно-пізнавальний, цілеутворюючий, результативний, емоційно-чуттєвий. 5. Генетичний аспект особистості від задатків до здібностей Генетичний аспект психологічної характеристики особистості визначає рівень її розвитку як цілісної системи якостей, здібностей. Весь період життя людини - від народження до старечого віку, тобто онтогенез, супроводжується безперервними

змінами в її психіці, які визначають розвиток особистості. Кожний момент життєвого шляху виявляється у певному рівні розвитку властивостей, здібностей людини. На цей аспект особистості вказував С. Л. Рубінштейн. Він зазначав, що розвиток людини - на відміну від накопичення досвіду, оволодіння знаннями, вміннями, навичками - це є розвиток її здібностей. І, навпаки, розвиток здібностей людини - це с те, що являє

собою розвиток як такий, на відміну від накопичення досвіду. Здібності формуються не тільки в результаті засвоєння продуктів діяльності людства, а й насамперед у пронос і створення їх самою людиною. Участь людини у творенні па вколшштього предметного світу - це водночас розвиток своєї власної природи, своєї особистості Здібності людини безпосередньо пов язані з її діяльністю та поведінкою.

Б. М. Теплов дав визначення здібностей як індивідуально-психологічних особливостей, що стосуються успішного ви-конашія діяльності або діяльностей. Здібності відрізняють одну людину від іншої, але не зводяться до тих знань, умінь і навичок, що є в неї. Здібності завжди є результатом розвитку. Здібності не з являються на порожньому місці. В основі розвитку здібностей лежать певні природжені особливості людини,

її задатки. Тому з психологічного погляду правильно буде говорити не про природженість здібностей, а природженість задатків. Людина народжується з певними генетичними, анатомо-фізіологічними особливостями, на грунті яких за певних соціальних умов у процесі діяльності та спілкування формуються здібності особистості. При цьому анатомо-фізіологічні особливості, як і здібності, змінюються, проходячи певний віковий розвиток. Тому задатки можна розглядати і як вихідний анатомо-фізіологічний момент розвитку здібностей,

і як анатомо-фізіологічний віковий фактор становлення та прояву здібностей особистості на всіх етапах її життєвого шляху. На думку С. Л. Рубінішейна, розвиток здібностей у сукупності з задатками здійснюється у вигляді спіралі. Реалізація можливостей, які надають здібності одного рівня розвитку, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей більш високого рівня і т. д. Обдарованість людини визначається діапазоном нових можливостей, котрі відкриває реалізація наявних

можливостей. Здібності людини - це вігутрішні умови її розвитку, які формуються в сукупності з задатками під впливом зовнішніх умов у процесі взаємодії людини з навколшннім середовищем. Отже, генетичний аспект особистості слід вважати одним із головних її параметрів, базовим виміром, що має складну диференційно-інтегративну характеристику. З одного боку, властивості, здібності особистості визначаються тим, яке

місце серед соціально-психолого-індиві-дуальних властивостей і діяльнісних компонентів вони займають. З іншого - кожна з властивостей і здібностей, маючи свою якісну та кількісну характеристику, є результатом вікового розвитку особистості. Вихідний пункт цього розвитку утворюють парціальні що відносяться до окремих органів і функцій та загальні притаманні всьому

індивіду задатки, тобто генетичні спадкові і природжені анатомофізіологічні передумови їх становлення в процесі діяльності та поведінки, навчання і виховання, самонавчання й само виховання, творчості і самотворення. Особистості притаманні певні рівні розвитку властивос тей і здібностей, конкретний цілісний профіль розвитку,

інакше кажучи - неповторна ііщивідуальність. Можна сказати, що задатки і здібності являють собою крайні полюси генетичного виміру особистості, але утворюють єдиний сплав. Окремо вони можуть існувати лише на початкових вікових етапах розвитку особистості як наявні передумови та генетичні можливості або в умовах спеціального експериментального, абстрактно-теоретичного розчленування за вивчення. 6. Психологічна структура особистості

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Тому особистість можна вважати системою систем , на що вказував Г. С. Костюк. Синтез системного уявлення про особистість має відповідати ознакам системного підходу,

таким як наявність цілісної структури елементів, взаємозв язків між складовими елементами, ієрархічної організації елементів, системоутворюючих факторів, вхідних та вихідних структурно-функціональних характеристик, рівня розвитку системи тощо Разом із тим у такій системі має бути врахована соціальна, психологічна, індивідуальна своєрідність, зокрема наявність в особистості такої специфічної підсистеми, як самосвідомість. Можна виділити три основних аналітичних напрями, у річищі яких здійснювалися спроби

формування базових системних засад побудови цілісної психологічної структури особистості, про що вже йшлося у попередніх розділах. Це соціально-психолого-иїдивідуальний, дічльнісшгіт та генетичний напрями. У дослідженнях О. М. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна, Ф. Лерша, Г. С. Костюка, К. К. Платонова, В. Ф. Моргуна та інших психологів чітко виявляється тенденція до синтезу багатовимірної системної психологічної структури

особистості. Прикладом може слугувати функціональна динамічна психологічна структура особистості К. К. Платонова 1906- 1983 . Він виділяв у структурі особистості чотири підструк-тури соціально зумовлену підструктуру спрямованості особистості підструктуру досвіду підструктуру психічних процесів підструктуру біопсихічних властивостей особистості. Крім того, вчений розглядав і другий ряд - підструктури здібностей і характеру.

Із застосуванням пршщипу накладання одного ряду підструкгур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психологічної структури особистості. Цікавий і перспективний проект синтезу інших двох вимірів психологічної структури особистості здійснив у 30- 50-х роках відомий німецький психолог Ф. Лерш. Він запропонував поєднати соціально-психолого-ііідивідуальїгші

і ді-яльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Цей варіант побудови структури особистості підтримали українські психолога Г. С. Костюк і П. М. Пелех. За Ф. Лершем, горизонтальний параметр особистості утворюють психічні процеси та функції, що виникають і розвиваються в особистості на основі закону комунікації . Горизонтальний вимір складається з чотирьох членів мотиваційного, чуттєвого або емоційного , пізнавального,

діяль-нісного. Вертикальний параметр особистості розглядається як внутрішній результат горизонтальної діяльності, як внутрішні сили особистості, котрі утворюють нашарування у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок тощо. Вони динамічні, бо беруть участь у горизонтальній діяльності особистості - у відчутті, сприйманні та інших психічних процесах. Вертикальна структура особистості утворюється такими диспозиціями, як а особистісна надбудова б ендогамна

основа особистості - її внутрішні спонукання, прагнення, потреби та почуття як мотиви діяльності в зовнішній обсяг переживань особистості - її відчуття, сприймання, уява, пам ять, фантазія, мислення, діяльна поведінка тощо г життєва основа особистості - сукупність органічних процесів живої істоти, серед яких найважливішими є фізіологічні процеси у нервовій системі. Розвиток особистості у горизонтальному та вертикальному вимірах - це

єдиний процес. Будь-яка психічна функція горизонтального ряду залишає свої сліди у вертикальному ряді нашарувань, диспозицій і навпаки. Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри І - соціально-психо-лого- індивідуальний - вертикальний II -діяльнісний - горизонтальний III - генетичний - віковий, за допомогою якого характеризується рівень

розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості. Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структури особистості. Вони пов язані між собою за ортогональним пршгцилом, за яким співвідносяться три виміри простору. Здійсшоючи аналіз і синтез системної психологічної структури особистості, треба усвідомлювати, на якому рівні узагальнення ведеться побудова цієї структури.

Так, якщо гокорити про поняття психологічна структура як про аспект системної характеристики особистості, тобто складної со-щально-психолого-іщшвідуальної за своєю природою системи з певними властивостями, що постійно розвивається і реалізується у формі діяльності та стлкувашгя, то його можна віднести до першого, найвищого рівня узагальнення, з якого мас починатися процес конкретизації цього поняття. Другому рівневі конкретизації властивий розгляд трьох вимірів - соціально-психолого-

індивідуального, діяльніс-ного та генетичного -як базових параметрів психологічної структури особистості. На третьому рівні ведуться диференційований та інтегративний аналіз і синтез підструктур спілкування, спрямованості, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіологічних властивостей , компонентів потрєбнісно-мотиваційного, інформаційно-пізнавального, щлеутворю-ючого, результативного, емоційно-почуттєвого та рівнів розвитку

задатки, властивості, здібності в межах основних параметрів. Четвертий умовний рівень конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості утворюють психічні властивості, функції і процеси. На п ятому умовному рівні конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості стає можливою класифікація конкретних властивостей і власне здібностей особистості до певних видів діяльності наприклад, до науково-технічної, управлінської,

економічної, педагогічної тощо або виконуваних людиною ролей начальника, підлеглого, чоловіка, жінки та іп . Такий підхід цілком узгоджується із загальновживаним визначенням здібностей як індивідуально- психологічних особливостей людини, що сприяють успішному виконанню нею тієї чи іншої діяльності . Такого розуміння здібностей дотримуються Б. М. Теплов, Г. С. Костюк та інші дослідники. Варю зазначити, що перші чотири рівні конкретизації психологічної

структури особистості можна розглядати як такі, що характеризують її макроструктуру, а інші рівні починаючи з п ятого як такі, що належать до мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури пов язаний з вимогами, що висуваються до особистості конкретними видами діяльності та поведінки, ролями, соціальним статусом, позицією, рангом, які обирає, застосовує й реалізує людина в конкретних соціальних умовах життя.

Ступінь розвитку сучасної психології дає змогу здійснити системний психологічний аналіз і синтез моделей особистості на шостому рівні конкретизації . У перспективі, на п-му рівні конкретизації системної моделі особистості, стануть доцільними поєднання зусиль представників різних наук біологів, генетиків, фізіологів, кібернетиків, психологів, соціологів і розробка комплексної програми вивчення особистості, яка за своїм масштабом може бути зіставлена з

міжнародною програмою Геном людини . Наступним кроком у розробці системного психологічного уявлення про особистість має стати досліджегаїя взаємодії між підструктурами, компонентами і рівнями розвитку психологічної структури. Принагідно застосовувати ті дані, що вже існують у психологічній науці у працях Б. Г. Ананьєва, Г. С. Костюка, О. М. Леонтьєва, Ф. Лерша, С. Л. Рубіїіштейна та

ін. Так, на думку Б. Г. Ананьєва, струкіурно-функціональні взаємозв язки між елементами психологічної структури особистості будуються одночасно за двома принципами 1 суборданаційним, або ієрархічним, коли складніші та загальніші соціальні й психологічні властивості особистості підпорядковують собі елементарніші й часткові соціальні та психофізіологічні властивості 2 координаційним, за яким взаємодія здійснюється на паритетних началах, що допускає певну свободу, тобто відносну автономність кожної з

них. Особистості властива самосвідомість, тому їй притаманний і третій тип взаємовідносин. Цей тип можна назвати егоординащйним - він виявляється в самопізнанні, самоорганізації та самовдосконалеіші особистості в процесі діяльності та поведінки на основі Я-підструктури як ядра особистості. Для особистості характерні зовнішній і внутрцшнй стосовно індивіда плани регуляції, складні суборданаціїіні, коордшшційні та егоординаційні

взаємозв язки як в інтер-індивідному, так і в міжіндивідному плані діяльності й поведінки. Водночас особистості як системі психічних властивостей притамаїші певні рівні відображення дійсності. Серед таких рівнів у психології виділяють свідомість та несвідоме, самосвідомість. 7. Свідомість і несвідоме. Самосвідомість особистості Свідомість як рівень психічного відображення. Вищим рівнем психічного відображення, властивого тільки

людині як суспільно-іеторичній істоті, є свідомість. Свідомість - це відображення у психіці людини ідеальних образів дійсності, своєї діяльності, самої себе. Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукуішість. Свідомість - особливе утворення, що сформувалось у ході суспільно -історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, специфічна

форма цілеспрямованого психічного відображення. Вона являє собою таку функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекватному, узагальненому, цілеспрямованому активному відображенні, що здійснюється в символічній формі, й творчому перетворенні зовнішнього світу, у зв язку вражень, що постійно надходять, із попереднім досвідом, у виділеній людиною себе з навколишнього середовища і протиставленні йому як суб єкт об єкту. Свідомість полягає в емоційній оцінці дійсності, забезпеченні

діяльності цілелолягання -у попередній побудові дій та передбаченні їхніх наслідків, у контролюванні поведінки і керуванні нею, у здатності особистості давати собі раду в оточуючому матеріальному світі, у власному духовному житті. Отже, свідомість - не просто образ дійсності, а особлива форма психічної діяльності, орієнтована на відображення і перетворення дійсності. Необхідною складовою свідомості

є знання. Поза знанням нема свідомості. Усвідомити який-небудь об єкт - значить включити його в систему своїх знань і віднести до певного класу предметів, явищ. Свідомість постає як знання про давнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться тільки до знання, не тотожна йому. Свідомість проявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінковому,

теоре-тичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Якщо призначення пізнавальної діяльності свідомості - це якомога більш адекватне пізнання об єкта, то, відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до обставин, що вже існують або передбачаються нею, до власної діяльності та

її результатів, до інших людей, до того, що задовольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням і поняттям. Людина усвідомлює не тільки об єкти, їхні властивості та зв язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності. Свідомість не дана людині від народження.

Вона формується не природою, а суспільством. З явившись на світ, дитина ще не здатна відразу суб єктивно відокремити себе від зовнішнього світу, вона немовби розчинена в ньому. її свідомість складається поступово через оволодіння в процесі життєдіяльності багатствами суспільної свідомості. Свідомість - це продукт суспільно-історичного розвитку людства. Як і завдяки чому розвивалася свідомість? Одне з можливих розв язань цих питань знаходимо в працях

О. М. Леоінтьева. Основою якісної зміни в розвитку психіки - переходу до свідомості - є специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну перетворювальну діяльність, спря-моваїгу на загальну ціль при відмінності функцій, шо виконуються окремими людьми і суггево відрізняються від будь-яких дій тварин . Складна діяльність вищих тварин, зазначає О. М. Леонтьсв, що підпорядкована природним предметним зв

язкам і відношенням, у людини перетворюється на діяльність, підпорядковати суспільним зв язкам і відносинам. Це має вирішальне значення у зародженні власне людської психіки. Вона є тією безпосередньою причиною, завдяки якій виникає специфічна людська форма відображення дійсності - свідомість людини. У тварин будь-яка діяльність безпосередньо відповідає певній біологічній потребі, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосередній біологічний смисл.

У людини завдяки її участі в спільній діяльності з іншими людьми в умовах розподйгу функцій між ними те, на що спрямована дія, саме по собі може і не мати прямого біологічного смислу. Кожна окрема дія для людей має сенс тільки завдяки тому місцю, яке вона займає у спільній діяльності відповідно до взаємостосунків, що утворюються між ними під час її виконання. Спільна трудова діяльність людей має багато важливих наслідків.

Здійснюючись за допомогою знарядь, створених самою людиною, вона суттєво змінює характер операцій, які виконуються людьми. У тварин примітивне природне знаряддя , яким вони користуються, не створює ніяких нових операцій, а підпорядковане природним рухам тварини, до системи яких воно включене. У людини ж користування штучним знаряддям, винайденим самими людьми, являє собою суспільний предмет, продукт суспільної практики, суспільного трудового досвіду

і створює суспільно вироблену систему нових операцій, зафіксованих у знаряддях праці. У процесі переходу до трудової діяльності змінюється й інтелектуальна діяльність людини. Виникає суто людське мислешія, що якісно відрізняється від інтелекту тварин, який нерозривно пов язаний з інстинктами. Відбувається опосередковане відображення дійсності у зв язках

і відношеннях, недоступних безпосередньому чуттєвому сприйманню. Розумова діяльність слугує вже не цілям пристосування до наявних умов ісігування, що є характерним для інтелекту тварин, а завданням зміни природи. Притаманною мисленню людей що принципово, суттєво відрізняє його від інтелекту тварин є також єдність його зародження й розвитку з розвитком суспільної свідомості.

Суспільними с цілі розумової діяльності людини і способи й засоби її інтелектуальної діяльності. Конкретною формою реального усвідомлення людьми об єктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О. М. Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять. Отже, виникнення свідомості стало можливим, коли ставлення людніш до природи

було опосередковано ЇЇ трудовими зв язками з іншими людьми. Виникнувши у процесі суспільно-історичного розвитку людини, свідомість не є чимось незмінним. Вона являє собою форму психічного відображення, яка набуває різних особливостей залежно від конкретно-історичних суспільних умов життя людей. У ході історичного розвитку свідомості перебудовуються й окремі психічні процеси сприймання, пам ять,

мислення, мовлення. Упродовж історичного шляху людства суттєво змінюється структура всієї діяльності людей, а відповідно до цього їменюсться й тип психічного відображення дійсності. Оскільки перехід до свідомості здійснюється внаслідок виникнення трудових взаємостосунків людей, то і подальший її розвиток визначається змінами особливостей виробничих відносин між людьми в різні історичні епохи. Характер процесу усвідомлення. Усвідомлення

є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідомлення - це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм Отримує. В основі усвідомлення лежить узагальнення власних психічних процесів, що приводить до оволодіння ними. Найбільш загальна характеристика усвідомлення психічних процесів психічних образів грунтується на таких засадах по-перше, людина може усвідомити те, що сприймає, те, що вона згадує,

про що мислить, до чого уважна, яку емоцію переживає по-друге, людина може усвідомити, що це саме вона сприймає, згадує, мислить, відчуває. Однак усвідомлення психічних процесів не означає ні того, що людина завжди усвідомлює зміст свого сприймання, мислення, уваги, ні того, що вона усвідомлює себе в цьому процесі. Йдеться лише про те, що людина може усвідомити себе в цьому процесі. Актуально усвідомленим є лише той зміст нашої психіки, який виступає перед особистістю як предмет,

на який безпосередньо спрямована та чи інша її дія. Інакше кажучи, для гою, щоб зміст, який сприймається, був усвідомлений, потрібно, щоб він зайняв у діяльності людини структурне місце мети дії і, отже, вступив у відповідне відношення з мотивом цієї діяльності. Тільки порівняння ідеального та реального, бажаного й дійсного, мети і мотиву веде до усвідомлення. Які ж психологічні механізми лежать в основі процесу усвідомлення?

Щоб отримати відповіді на це запитання, була проведена велика кількість психологічних досліджень. Так, відомий вітчизняний учений Д. М. Узнадзс 1886- 1950 пов язував процес усвідомлення з об єктивацією - тобто здатністю психічної діяльності відокремлювати Я і світ, сприймати світ незалежно від Я , в його безвідносності до Я особистості. Сам механізм об єктивації, згідно з

Д. М. Узнадзе, вступає в дію тоді, коли поведінка призупиняється з метою з ясувати, що й чому. Тільки тут починається процес усвідомлення. На це запитання дає відповідь і закон усвідомлення , сформульований Е. Клапаредом чим більше ми користуємося яким-небудь відношенням між предметами, яви рами, понятгями , тим менше ми його усвідомлюємо. Або інакше ми усвідомлюємо лише в міру нашого невміння пристосуватися.

Чим більше яке-небудь відношення засто совується автоматично, тим важче його усвідомити. Справді, у звичайних ситуаціях людина зовсім не замислюється, що те, що вона бачить де не сам по собі зовнішній світ, а зоровий образ зовнішнього світу. Інакше кажучи, людина не усвідомлює власний процес сприйнятій В цьому немає необхідності людина пристосована діяти завдяки своїм зоровим образам, відношення між образом

того чи іншого предмета й самим предметом, дією з ним с усталеним і використовується в процесі регуляції поведінки, діяльності автоматично. Але коли звичне відношення з тих або інших причин порушується, включається процес усвідомлення. Вельми показовою в цьому плані є ситуація з інверсією зору, описана Г. Страттоном. Ця ситуація виникає під час використання спеціальних окулярів, що перевертають зображення

на сітківці відносно горизонтальної осі, внаслідок чого світ, який ми бачимо, стає догори ногами . Численні експерименти показали, що при тривалому носінні таких окулярів людина успішно адаптується до інвертованого зорового поля піддослідні навчалися не тільки ходити, а й їздити на велосипеді, фехтувати. Механізмом адаптації до інверсії зорового поля виступає усвідомленім процесу сприйняття.

Людина здатна відокремити себе від своїх зорових образів через усвідомлення, що світ існує незалежно від неї, але сприймається нею за допомогою її органів. У результаті усвідомлення поступово формуються нові відношення між образами предметів і діями з цими предметами. Ці відношення стабілізуються, людина до них пристосовується і навчається правильно поводитися в інвертованому світі, не помічаючи

інверсії, не усвідомлюючи її. Водночас, як свідчать дослідження Дж Фолі, у тварин, зокрема у мавп, в аналогічних ситуаціях ніякої адаптації до інверсії зорового поля не відбувається. У перші хвилини після інверсії зору мавпа здійсіпоє кілька неправильно орієнтованих рухів, після чого впадає у стан, що нагадує коматозний не здійснює ніяких рухів . Лише через кілька днів мавпа починає реагувати, але на дуже сильні

подразники, більшу частину часу залишаючись у стані нерухомості Чому ж навіть високоорганізовані тварини не можуть адаптуватися до інверсії зорового поля? Тому що тварина не усвідомлює, що сприймані нею предмет чи явище зобов язані своїм існуванням її психічним процесам, вона не може відокремити існування світу від образу цього світу. Для тварини світ

і образ світу - одне і те ж, перевернутий догори ногами образ світу тотожний перевернутості самого світу. Тварина не може використати інформацію, яка міститься в цьому новому образі, і для неї інверсія рівнозначна траті зору. Про основні засоби процесу усвідомлення говорить закон зсуву, або зміщення усвідомити яку-небудь операцію - означає перевести ЇЇ з площини дії у площину мови, тобто відтворити її в уяві, щоб можна було виразити словами.

Отже, мовні значення - це специфічні інструменти усвідомлення. Усвідомити означає надати значення. Якщо образ не знаходить свого значення, то віїї і не усвідомлюється. Розглянемо проведене В. В. Кучеренком і В. Ф. Петренком дослідження, яке виявляє роль вербальних значень у механізмі функціонування свідомості. Вони вивчали вплив постгіїшотичної шетрукції на сприйняття піддослідних.

Ща-дослідігим, що перебували на третій стадії гіпнозу, для якої характерна амнезія забування , навіювалося, що після виходу з гіпнозу вони не будуть бачити деяких предметів. По виході з гіпнотичного стану піддослідних просили перелічити предмети, які лежали перед ними на столі, там були і заборонені . Піддослідні справді не бачили заборонених предметів. Відбувається це тому, що гіпнотична заборона бачення об

єкта призводить до блокування, розриву зв язку слово - образ . У результаті об скг, який реально сприймається, не усвідомлюється піддослідним, не бачиться ним, тобто заборонені об єкти сприймаються, але їх сприйняття не усвідомлюється. Так, перелічуючи об єкти, що лежать перед ним на столі, піддослідний не робить спроби простромити пальцем нібито невидимі предмети або пройти крізь них у випадку, коли заборонено бачиш громіздкі предмети.

Співвідношеняя свідомості та несвідомого. Крім свідомих форм відображення діїтсності, для людшш характерні й такі, що перебувають немовби за порогом свідомості, не досягають належного ступеня інтенсивності або напруженості, щоб звернути на себе увагу. Терміни несвідоме , підсвідоме , неусвідомлене часто трашшються в науковій і художній літературі, а також у повсякденному житті.

їм коли про людину говорять Вона зробила це несвідомо Вона не хотіла цього, але так сталося тощо. Часто ми звертаємо увагу на те, що ті або інші думки виникають у п.н в голові мовби самі по собі , в готовому вигляді, невідомо як і звідки. Явища людської психіки дуже різноманітні. І далеко не всі з них охоплюються сферою свідомості.

Психічна діялі. ність може не перебувати у фокусі свідомості, не досягані рівня свідомості досвідомий чи передсвідомий стан аікі опускатися нижче порога свідомості підсвідоме . Сукуп ність психічних явищ, станів і дій, відсутніх у свідомості людини, що лежать поза сферою розуму, непідзвітні їй і при наймні в даний момент не піддаються контролю, належать до несвідомого. Зона максимально ясної свідомості у психічній діяль пості порівняно невелика.

За нею починається смуга просто ясної свідомості, а потім мінімальної свідомості, за якою вже йде неусвідомлене. Останнє виступає то як потяг, то ну відчуггя, сприймання, уявлення і мислення, то як сомнам булізм, то як здогадка, інтуїція, то як гіпнотичний стан або сновидіння, стан афекту чи несамовитості. До несвідомих явищ відносять і наслідування, і творчо натхнення, що супроводжується ранговим осяянням но вою

ідеєю, яка народжується немовби від якогось поштовху зсередини, і випадки миттєвого вирішення задач, які три валий час не піддавалися свідомим зусиллям, і мимовільне згадування того, що здавалося назавжди забутим, та ін. Несвідоме не є чимось містившим, його не варто уявляти як ірраціональну, темну силу, що затаїлася в глибинах психіки людини.

Це цілком нормальна сторона психіки, особливий рівень психічної діяльності. Несвідомі процеси і явища реалізують специфічну функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекватному відображенні людиною дійсності й ефективному регулюванні її сгосунків з цією дійсністю, що відбуваються за порогом свідомості. На відміну від свідомості несвідоме не передбачає попередньої уявної побудови дій, проектування

їхніх результатів і постановки мети. Кінцевим результатом несвідомого відображення та пізнашш є пристосування до дійсності, засно ване на неосмисленому врахуванні інформації про влас тивості та відношення предметів зовнішнього світу. Несвідомі процеси виконують певну охоронну функцію позбавляють психіку від постійного напруження свідомості там, де в цьому немає потреби. Розум людини ніс би, мабуть, непомірно великий тягар, якби був змушений

контролювати кожний психічний акт, кожний рух і дію. Людина Не могла б ані результативно думати, ані розумно діяти, якби всі елементи її життєдіяльності одночасно потребували усвідомлення. Несвідоме як психічне явище характеризується не лише негативно - в розумінні чогось неусвідомленого прихованого у даний момент, але здатного за певних умов виявитись у свідомості або приреченого назавжди

залишатися невиявленим . Воно має позитивну особливість це специфічне відображення, що має свою структуру, елементи якої пов язані як між собою, так і з свідомістю та дією, впливаючи на них і відчуваючи їхній вплив на собі. Розглянемо деякі із структурних елементів несвідомого. Почнемо з відчуттів. Ми відчуваємо те, що впливає на нас. Але далеко не все, що впливає, стає при цьому фактом свідомості.

Значна частина наших відчуттів не усвідомлюється нами, залишається підсвідомим. Отримуючи одночасно велику кількість вражень, люди легко випускають із виду окремі з них. Так, ідучи вулицею, ми виступаємо свідками величезної кількості подій, чуємо безліч звуків, які допомагають орієнтуватися в потоці вуличного руху. Але ми звертаємо на них увагу лише у випадку якогось утруднення чи незвичності.

Нескінченна кількість речей, явищ, властивостей і відношень, що існують об єктивно і постійно потрапляють у поле зору, не усвідомлюється нами. Якби на кожний вплив людина реагувала усвідомлено, вона не впоралася б із цим, оскільки не здатна миттєво переключатися з одного впливу на інший або утримувати у фокусі своєї уваги практично нескінченні подразники.

На щастя, ми маємо здатність відключатися від одних впливів і зосереджуватися на ншгих, зовсім не помічаючи третіх. Діяльність людини у звичайних умовах є свідомою. Разом із тим окремі її елементи здійснюються несвідомо або напівсвідомо, автоматизовано. В житті людини формуються складні звички, вміння і навички, в яких свідомість одночасно

і присутня, і відсутня. Будь-яка автоматизована дія має неусвідомлений характер, хоча, зрозуміло, не кожна неусвідомлена дія є автоматизованою. Свідома діяльність людини можлива лише за умови автоматичного здійснення максимальної кількості її елементів. Так, для того, щоб майстерно виконати музичний твір, треба мати хорошу навичку гри на музичному інструменті. А повністю зосередити свою увагу на змісті усного виступу може лише той, у кого сформований певний

автоматизм самого процесу виголошення промови. Автоматизація функцій є суттєвою і необхідною особливістю багатьох психічних процесів мислення, сприймання, мовлення, запам ятовування та ін її поруїяеігая може паралізувати нормальний перебіг психічних процесів. Автоматизм відточує і полегшує різні види діяльності, в ряді розумових і практичних дій обслуговує вищі форми свідомої діяльності.

Механізми психічної автоматизації позбавляють свідомість від постійного спостереження і непотрібного контролю за кожним фрагментом дії. Несвідоме проявляється і в так званих імпульсивних діях, коли людина не дає собі ради в наслідках своїх учинків. Наші наміри далеко не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як нам би цього хотілося. Іноді, здійснивши той або інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона вчинила саме так.

І досигь часто саме про такі Імпульсивні вчинки, коли їхні наслідки не прогнозувалися усвідомлено, нам і доводиться шкодувати. Несвідоме проявляється в тій інформації, що накопичується протягом усього життя й осідає у пам яті як досвід. З усієї суми наявних у нас знань у кожний даний момент у центрі свідомості осідає лише невелика їх частка. Про деякі знання, що зберігаються в пам яті, люди навіть не підозрюють.

Проте спеціальні дослідження показали, що в регулюванні поведінки людини значну роль відіграють враження, отримані в ранньому дитинстві і закладені в глибинах несвідомої психіки. Формою прояву несвідомого є й так звана психологішга установка. Цей психічний феномен являє собою цілісний стан людини, який виражає динамічну визначеність її психічного життя, спрямованість особистості на активність у якомусь виді діяльності, загальний нахил

до дії, стійку орієнтацію на певні об єкти, що зберігається доти, доки очікування людини виправдовуються. Проявляється несвідоме і в інших психічних процесах. Навіть мислення людини може протікати на несвідомому рівні. Що ж до уявляння або таких явищ, як інтуїція і творчість, то їх без участі несвідомих компонентів навіть важко собі уявити

Свідомість і самосвідомість. Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об єктів. Фокус свідомості може бути спрямований й на самого суб єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена -самосвідомості. Самосвідомість являє собою складний психічний процес, сутність якого полягае у сприйнятті особистістю

численних образів самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення -уявлення, а потім у поняття свого власного Я як суб єкта, що відрізняється від інших суб єктів. На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, ііггересів, своєї позиції в суспільстві.

Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об єктивний світ, то об єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона виступає і як суб єкт, і як об єкт1 пізнання. Самосвідомість пов язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе немовби збоку . Як об єкт самопізнання особистість - це людина, якою вона відчуває, спостеріїає,

почуває себе, якою вона відома собі і якою вона сприймається, мислиться, з її точки, зору, іншими. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наявною не тільки для інших, а й для себе. Самосвідомість не є чимось аморфним, вона має свою власну структуру.

З одного боку, в ній можна виділити систему психічних процесів, що пов язані з самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, що виникають як продукти цих процесів. Так, через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання входять у зміст самосвідомості як її серцевина.

Спочатку вони виступають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й адекватне поняття про власне Я Однак будь-який об єкт пізнання, а людина в ній якості й поготів, є невичерпним. Тому самопізнання, як і будь-яка інша форма пізнання, не приводить до кінцевого, абсолютно

завершеного знання. Відносність знань про себе зумовлена постійними змінами у часі реальних умов життєдіяльності й самої людини. Часто простежується розбіжність між реальними змінами людини й тим, що відображено нею в образі самої себе, коли нове у психічному розвитку ще не стало змістом її знання. Недостатню ясно усвідомлюючи те нове в собі, що з явилося, людина немовби із запізненням його відкриває і до того часу користується старими знаннями про себе, старими оцінками,

хоча вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утворення й об єктивному його прояву. Самопізнання завжди пристрасне. Відбиваючи реальне буття особистості, воно робить це не дзеркально. Це ще одна причина того, чому уявлення людини про саму себе не завжди адекватне. Наприклад, мотиви, які людина висуває, обґрунтовуючи перед

іншими людьми та перед собою свою поведінку навіть і тоді, коли вона прагне правильно усвідомити власні спонуки й суб єктивно цілковито щира , далеко не завжди відображають ці споігуки, що реально зумовлюють її дії. Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.

У сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об єктів оцінювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самої оцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню - окремі сторони особистості, конкретні властивості, що проявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість у цілому розрізнюють два види самооцінки глобальну,

під якою розуміють загальну недиференційовану самооцінку особистості, й часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості. Ще однією підставою для виокремлення видів самооцінки є така її характеристика, як адекватність. Відповідно до ступеня адекватності звичайно розрізнюють два види самооцінки адекватну й неадекватну. В свою чергу неадекватна самооцінка по відношенню до еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою

Самооцінки людини формуються під впливом різних чинників. Це і порівняння образу реального Я з образом ідеального Я , тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це і привласнення людиною тих оцінок і стандартів, які вона отримує від інших людей, у першу чергу від свого найближчого оточення.

Г, нарешті, це успішність дій людини - як реальна, так і уявна. Незалежно від того, чи лежать в основі самооцінки власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали або культурно задані стандарти, юна завжди має суб єктивний характер. Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових етапів формування мають свій вихід через процес саморегулювання й самоорганізації

особистістю своєї поведінки. Цей процес характеризується специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення поведінки особистості з вимогами ситуації, очікуваннями інших людей, на актуалізацію психологічних резервів відповідно до особливостей ситуації спілкування, міжособистісної взаємодії. Обов язковою рисою саморегулювання є постійне внутрішнє оцінювання протікання акту поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним

оцінюванням його іншими людьми. Функцію коригування дій або вербальних компонентів поведінки в саморегулюванні виконує механізм самоконтролю, що становить вігутрішній звіт особистості про співвіднесеність мотиву, мети дії та її ходу. Механізм самоконтролю проявляється у готовності перевести дію в інше річище, внести в неї додаткові елементи. Це немовби спілкування всередині самої особистості - між особистістю в дії та особистістю, що планує дію з певною ціллю.

Розрізнюючи свідомість та самосвідомість, варто зауважити, що, незважаючи на специфіку проявів, розділити їх можна тільки в абстракції, оскільки в реальній життєдіяльності людини вони внутріїдньо єдині. У процесі свідомості самосвідомість присутня у формі усвідомлення віднесеності акту свідомості саме до свого Я , а процеси самосвідомості можуть здійснюватися тільки на основі свідомості. Людина не тільки усвідомлює вплив об єктів реального світу й своїми переживаннями виявляє ставлення

до них, а, виокремивши себе з цього світу й протиставляючи себе йому, усвідомлює себе як своєрідну особистість і певним чином ставиться до себе. ВИСНОВКИ Особистість - це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності

і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість - це об єкт і суб єкт історичного процесу і власного життя. Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність - це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють

її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, ііггересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвило інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в тилі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий

тільки їй стиль взаємозв язків з навколишньою дійсністю. Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність - це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, ііггересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі

знань, умінь, навичок, у рівні розвило інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в тилі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв язків з навколишньою дійсністю. Здатність особистості до спілкування включає в себе мотиваційний, комунікаційний, иерцептивний, штеракційний

та емоційний компоненти. Сфера спілкування особистості утворюється низкою психологічних механізмш, використовує безліч засобів - від усної та писемної мови до математичних, фізичних, хімічних символів і формул, технічної графіки, художньої символіки, пантомімічної мови жестів та ін. Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів, опосередковуються ними - і спілкування, і спрямованість, і самосвідомість,

і досвід, і інтелект, і темперамент. Однією з властивостей людини, що формується під безпосереднім впливом суспільства, взаємодії особистості з ішішми людьми, є характер Характер - це особливі прикмети, риси, котрих людина набуває в суспільстві. Таких рис психологи налічують декілька тисяч. Характер утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються

і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведінки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов характер - це певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні риси.

Є цільні, суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Тому особистість можна вважати системою систем

ЛІТЕРАТУРА 1. АсмоловА. Г. Психология личности М. Изд-во МГУ, 1990 С. 307-364. 2. БодалевА.А. Психология о личности М 1988. -С. 37-60. 3. Обозов H. H Щёкин Г. В. Психология работы с людьми К. Политиздат, 1990. -С. 124-129. 4. ХьеллЛ ЗиглерД. Теории личности. -СПб. Питер Ком, 1998 608 с. 5. Шадриков

В Д. Психология деятельности и способности человека 2-е изд. -М. Логос, 1996.



Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.