Школа політичної аналітики «ΠΟΛΙΣ» “Президентство В. Ющенка: здобутки та прорахунки”1. “Конституційні повноваження Президента та політична реформа 8 грудня 2004р.”На початку свого президентства В. Ющенко володів досить широким колом повноважень, наділених Конституцією України. Він мав право: Призначати за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України, припиняти його повноваження та приймати рішення про відставку; Призначати за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їх повноваження. Але з першого січня 2006 року вступили в дію внесення змін до Конституції, які перетворили Україну на парламентсько-президентську республіку. Нововведення суттєво обмежили владні можливості Президента і, відповідно, розширили повноваження Уряду і Парламенту. Згідно з новою Конституцією, після виборів Парламент формує коаліцію депутатських фракцій, яка подає Президенту кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра. Якщо глава дежави підтримує дану пропозицію, то в Парламенті відбувається її затведження. А от відправити у відставку Прем‘єра глава держави вже не зможе. Щоправда, за Президентом залишається право на розпуск Верховної Ради, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Проте, відповідно до Конституції України, до так званої президентської урядової квоти входять міністри оборони, закордонних справ і глава СБУ. Але, навіть і вони приступають до виконання своїх обов’язків лише за згоди Парламенту. Решту міністрів призначає безпосередньо Верховна Рада. Президент також призначає голів обласних і районних держадміністрацій, але за поданням Кабінету Міністрів України .Ми вважаємо, що внесені зміни до Конституції створили більше проблем аніж, змогли вирішити. Змінилися правила гри, але не гравці і їхня “управлінська ментальність”. О. Северин, правовий радник Альянсу “Майдан” переконаний, що “творці цього документу дали йому дуже точну назву – “політична реформа”. Саме політична, адже вона є продуктом політичних підкилимних домовленостей, і не викликана жодною об'єктивною необхідністю ба, більше того, абсолютно не узгоджена з інтересами суспільства і держави”. Загалом, незалежні експерти вказують на такі негативні наслідки конституційних змін: 1) виникає протистояння між блоком уряду, який репрезентує інтереси потужних фінансових кіл України і міністрами, які призначаються за квотою Президента (яскравим свідченням цього є ситуація з А. Гриценком, Р. Зваричем, Ю. Луценком та Б. Тарасюком)(О. Северин); 2) нова Конституція будується на основі компромісу інтересів між групами впливу. Вона не є продуктом широкого суспільного діалогу і певною мірою є нелегітимною (С.Дацюк) ; 3) доводиться констатувати штучність і неприродність коаліції, оскільки в будь-якому випадку програма діяльності сформованого нею уряду може виявитися лише теоретичною домовленістю партій, що брали участь у його створенні про спільну програму дій, реальність якої буде спростована практикою її виконання (Мартинюк Р.);4) посилилося тертя між гілками влади в середині країни, обумовлене недопрацюваннями у змінах, внесених до Конституції, а це впливає на міжнародний авторитет країни, на бажання мати з нею справи. Певної уваги заслуговують коментарі самих політиків щодо конституційних змін. Борис Безпалий, депутат від “Нашої України” уточнив позицію Президента: “Ті, хто робили Конституційну реформу – робили для себе. Це перетягування владного канату в системі влади. Там про простих людей не йшлося і нічого доброго їм не планувалося”.Юлія Тимошенко, лідер БЮТ: “Моя позиція завжди була послідовною. Я вважаю цю конституційну реформу ганьбою для України і технологією реваншу “прокучмівських” сил, яка розроблялася значно раніше. Вони передбачили для себе технологію повернення у владу. Я вважаю, що в Україні не з’явилися політичні баланси, а, навпаки, поглибилися дисбаланси, загострилося політичне протистояння, породжене цією конституційною реформою”. Проте, один із лідерів-ініціаторів цієї реформи Тарас Чорновіл, народний депутат, фракція Партія регіонів зазначає: “Я переконаний, що згортання політреформи не буде. Якщо йти волюнтаристським шляхом – це конституційний переворот. Крім того, виникає питання: навіщо згортати політреформу? Нинішня система врятує від волюнтаризму, якого ми зазнали і при Кучмі, і при Ющенку”. Станом на 1 липня 2006 року Прес-служба Президента України оприлюднила інформацію, в якій простежується його позиція щодо недоліків політичної реформи. Основна увага акцентується на таких тезах: “Суди, хоч і отримали статус незалежної гілки влади, так і не стали дієвими та ефективними інститутами захисту прав людини. А саме судочинство не стало справедливим. Законодавчий орган ще не позбувся ознак сповзання до диктатури більшості. Вищий орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів – і надалі функціонує без законодавчого забезпечення своєї діяльності. Система повноважень у трикутнику Президент – Верховна Рада – Уряд є незбалансованою, насиченою ризиками потенційних політичних конфліктів. Правоохоронні органи і прокуратура досі несуть на собі відбиток радянської репресивно-каральної системи, бо їх не перетворено на органи правопорядку відповідно до європейських стандартів. Не запроваджено реального місцевого самоврядування. Не здійснено адміністративно-територіальної реформи. І перелік невирішених на конституційному рівні проблем далеко не вичерпаний. Але й цього достатньо, щоб можна було б говорити про системний хаос”. Щоправда, ситуація в країні дещо змінилася. Прийнято Закон “Про Кабінет Міністрів України”, але Президент вдруге використав право вето, оскільки невраховані численні його пропозиції і ряд моментів взагалі не відповідають Конституції. Таким чином, продовження Конституційної реформи не втрачає своєї актуальності. З іншого боку, досить таки дискусійним є питання про те, чи потрібні були зміни в Основному Законі взагалі? У суспільній свідомості створювали стереотип, в основі якого лежав міф про те, що президентсько-парламентська форма правління – це вже зло саме по собі бо неодмінно пов’язана з авторитарним режимом. Чомусь не бралося до уваги те, що сама особа глави держави обирає методи управління і що стиль керівництва не передається від президента до президента. Що не зміна конфігурації була потрібна, а поступове оздоровлення суспільної та політичної системи. Не менш важливим аспектом є те, що реформа приймалася на поспіх. В цей період часу склалася ситуація , коли Л. Кучма вже фактично не президент, В. Ющенко ще не президент, і за результатами 2-ого туру виборів В. Янукович мав реальні шанси зайняти цю посаду. Тому функціонування владних інститутів в оновленій системі ще раз засвідчує про незавершений характер політреформи і її невідповідність українським реаліям та вимогам часу. Причина в тому, що їй не вистачає законодавчої бази. Необхідними в першу чергу є Закон “Про Кабінет міністрів України”, “Про Президента”, “Про опозицію”. Але на прикладі прийняття Закону України „Про Кабінет Міністрів України” ми вже маємо змогу переконатися, що й інші нормативно-правові акти прийматимуться в гострій політичній боротьбі, шляхом компромісів, а компроміс – це завжди несе в собі загрозу нових і нових дискусій і перепалок навколо питання. Не менш важливою проблемою є псевдодержавницьке мислення найвищих посадовців, їх небажання жити за політичними правилами, які існують у цивілізованому світі та правовими законами нашої держави.Отже, центр ваги тепер перенесено саме на найвищий представницький орган держави. Особливостям взаємодії Президента і Парламенту і присвячена друга частина нашої доповіді. ^ 2.“Взаємодія Президента та Верховної Ради” Аналіз процесів взаємодії Президента та Верховної Ради України ми намагалися провести в площині законотворчої діяльності першого та її підтримки з боку парламенту, а також оцінюючи позиції Президента щодо кризових подій у парламенті, ефективність чи неефективність його співпраці із законодавчим органом державної влади. Розпочнемо з нормотворчості Президента. У 2005 році (з 24 січня) на підпис Президентові України надійшло 334 закони, з яких він у 2005 році підписав 249, у 2006 – 12, повернув до Верховної Ради України для повторного розгляду у 2005 році 57 законів, у 2006 році – 16; при цьому до 11 законів право вето застосовувалося 2-3 рази. За два роки діяльності Президент видав 2109 указів та 543 розпорядження. Якщо говорити про діючі закони, прийняті Верховною Радою з ініціативи Президента, то їх (станом на 12 січня 2007 року) налічується 95, з яких 49 підтримано за часів діяльності Верховної Ради IV скликання та 46 Верховною Радою V скликання. Якщо підрахувати не підтримані Верховною Радою законопроекти, ініційовані Президентом, то за часів парламенту IV скликання їх було лише 8, в період ще не дуже тривалої роботи Верховної Ради V скликання – 12. Хотілося б звернути увагу на те, що протягом двох років Президент підписав чимало законів, що стосуються практично всіх сфер життя, проте їх кількість для кожної із сфер, очевидно, виявилася недостатньою і суттєво не вплинула на покращення ситуації, не говорячи вже про початки системних реформ. Загалом, найважливішими у сфері соціальної політики ми вважаємо: Закон України №3142-IV від 14 грудня 2005 року Про внесення змін до Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, Указ Президента України № 359/ 2006 від 10 травня 2006 року „Про основні напрямки вдосконалення системи соціальних виплат населенню”, Закон України № 231-V від 24 жовтня 2006 року Про внесення змін до Закону України „Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, Закон України № 436-V від 27 грудня 2006 року Про внесення змін до Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” щодо гарантій і прав окремих категорій пенсіонерів. Зокрема останнім встановлюється, що інвалідам II і III груп пенсія по інвалідності призначається у розмірі 100 відсотків пенсії за віком, якщо у них на день встановлення інвалідності наявний страховий стаж: у чоловіків – 25, а у жінок – 20 років, вони вже не працюють, а також, якщо звернення за призначенням пенсії відбулося не пізніше трьох місяців з дня встановлення інвалідності. У сфері зовнішньої політики України основна увага була привернута до питання напрацювання нормативно-правової бази, необхідної для вступу у СОТ. Хоча, слід звернути увагу також на такі нормативно-правові акти як Закон України № 2936-IV від 20 жовтня 2005 року Про ратифікацію європейської угоди про правила, що регулюють пересування осіб між державами-членами Ради Європи, Закон України № 50-V від 8 серпня 2006 року Про ратифікацію угоди між Урядом України та Урядом Республіки Корея про реалізацію проекту створення телемедичної мережі м. Києва, Закон України № 54-V від 18 серпня 2006 року Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму та інші. Врегулювання сфери охорони здоров’я Президентом відбувалося шляхом підписння Закону України №2899-IV від 18 жовтня 2005 року Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення, Закон України № 3534-IV від 28 березня 2006 року Про ратифікацію Рамкової конвенції Всесвітньої організації охорони здоров’я із боротьби проти тютюну, Закон України № 3537- IV від 3 квітня 2006 року Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення боротьби із захворюванням на туберкульоз та інші. У своїй передвиборчій програмі Президент неодноразово наголошував на необхідності реформування судової системи в Україні. Тож, тут були підписані Закон України №3262-IV від 9січня 2006 року “Про доступ до судових рішень”, Указ Президента України №242/2006 від 20 березня 2006 року “Про План на 2006 рік щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів”, основною метою якого було визначено подальше здійснення судової реформи на засадах утвердження верховенства права відповідно до європейських стандартів, поліпшення якості кадрового забезпечення суддівського корпусу, підвищення ефективності судового захисту, а також організація вивчення громадської думки щодо ефективності діяльності судів, рівня корупції в судовій системі, якості правової допомоги та про результати досліджень поінформувати Президента України і громадськість. І нарешті найбільш помітною була антикорупційна лінія нормотворчості Президента. Намагаючись зламати стару бюрократичну систему, Президент провів таку собі „чистку”. І справді кадрові зміни відбулися, але говорити про те, що вони були вдалими, складно. Антикорупційні заходи були зокрема передбачені Указом Президента України №1615/2005 від 18 листопада 2005 року “Про першочергові заходи щодо детінізації економіки та протидії корупції”, Указом Президента України №742/2006 від 11 вересня 2006 року “Про концепцію подолання корупції в Україні „На шляху до доброчесності”, Законом України №251-V від 31 жовтня 2006 року “Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції”, Законом України №252-V від 31 жовтня 2006 року “Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією”. На скільки ефективними були вищезазначені нормативні акти, зокрема антикорупційні, можемо судити із даних, опрелюднених офіційним сайтом “Української Правди” у грудні 2006 року. Так, за поданою інформацією 6 листопада 2006 року міжнародна організація “Транспаренсі Інтернешнл” оприлюднила щорічний рейтинг корумпованості держав. Україна зайняла 99 місце з 163 можливих. З нами це місце ділять Монголія, Мозамбік, Грузія і Домініканська республіка. За результатами “Звіту про глобальну конкурентоспроможність” Всесвітнього Економічного Форуму, згідно з якими Україна посідає 78 місце зі 125 досліджуваних країн, і найгірший показник, що визначає це місце – якість державних і суспільних інститутів. Якщо говорити про стосунки Президента та Верховної Ради IV та V скликання більш предметно, відриваючись від мови цифр та фактів підписання законів, то у першу чергу необхідно зазначити, що між двома інститутами влади виникали перманентні конфлікти. Згадаємо для початку січень 2006 року, а саме категоричне рішення Верховної Ради щодо відставки Прем’єр-міністра та членів уряду, небажання парламенту приводити до присяги суддів Конституційного Суду, періодичні заяви Президента про намагання парламентських сил дестабілізувати ситуацію в державі, паралізувавши роботу Уряду, та здобути владу будь-якою ціною. Далі – підготовка до парламентських виборів. Передвиборча метушня та гучні заяви Гаранта про необхідність поведення прозорих, чесних та конкурентних виборів. Вибори провели без особливих казусів, міжнародна спільнота результати визнала, і в цьому є безперечна заслуга Президента. Проте, очевидно, що самі результати виборів його не задовольнили. З одного боку, Україна чи не вперше отримала парламент лише із 5-ти політичних сил. Здавалося демократична коаліція у складі БЮТу, НСНУ та СПУ розпочне свою роботу і, таким чином, Президент отримає повну підтримку з боку парламенту, а це забезпечить йому продовження реалізації свого курсу. Відразу після виборів В. Ющенко заявив: „Я вам відверто скажу – мені дуже подобається, що ця невелика купка політичних сил несе ще один шанс того, що ми краще почуємо один одного, ніж це було у попередні часи. Це дуже важливо.” Тоді це були справді оптимістичні погляди на формування на 100% дієздатного парламенту. Але проблеми почали виникати вже у перші тижні роботи парламенту. Процес створення парламентської коаліції надовго залишиться не лише у пам’яті українців, але і на сторінках усіх шкільних підручників із історії. Детально згадувати про кризу у Раді немає підстав, адже чи не кожен був свідком тих процесів: створення коалії не потрапляло у терміни, зазначені у Конституції, а Президент і тут не проявляв особливої впевненості у своїх діях. У своєму виступі у парламенті він розчаровано заявляв, що його душа була на стороні помаранчевої коаліції: “Я знав, що ця коаліція дуже складна, з великими проблемами. Я знав, що її зруйнували не Регіони, а амбіції декого всередині фракцій. Але ми цю дорогу мали пройти”. Сформувати помаранчеву коаліцію так і не вдалося, натомість Україна отримала так звану “антикризову коаліцію”. Тепер настала ще більша розгубленість. Президент ініціює зустрічі, проводить круглі столи, а у кулуарах парламенту палко обговорюються питання можливого розпуску парламенту, або ж можливої кандидатури Прем’єра. З приводу позачергових виборів до Верховної Ради Президент лише ставив риторичні запитання: “Ми отримаємо відмінні політичні результати від тих що ми маємо 26 березня, чи ні? Ні. Переді мною будуть сидіть п’ять голів партій чи блоків. Тільки це буде на 90 днів пізніше. Я підкреслюю, якби ще було правове поле для такого рішення, це робити було б можна. Але якщо цього правового поля немає, тоді те що б ми зробили поза законом, було б легко витлумачено, як ревізія політичних результатів виборів 26 березня. Це вже не демократія, це спосіб впливати на результати волевиявлення через інструменти влади. Це просто незаконно”. Позиція В. Ющенка є зрозумілою і, певним чином, виправданою. Адже гарантій, що на повторних виборах блок “Наша Україна” отримає достатню кількість голосів, ставало все менше. Окрім того, поведінка регіоналів у такій ситуації могла бути абсолютно непрогнозованою і вкрай небезпечною для національної безпеки України. Врешті-решт, Президент подав кандидатуру В.Януковича на посаду Прем’єр-міністра України. Саме з цього моменту можемо прослідкувати початок постійних нерозумінь між гілкам влади. В. Янукович не лише отримав посаду очільника Уряду, тепер за ним стоїть ще й парламентська більшість, а відтав Прем’єр отримав реальні можливості “просування” необхідних законопроектів, блокуючи тим самим подібні проекти з ініціативи Президента. Непогодження між Президентом та парламентом нового скликання простежуються і в процесах ухвалення законів України. Гарант неодноразово накладав вето на ряд законів, а Верховна Рада майже завжди намагалася його подолати. Здавалося б закономірний процес, але в українському варіанті він часто набував рис принциповості, необгрунтованості. Ні Президент, ні парламентарі не хотіли йти на компроміси. Найчастіше підставами для застосування права вето були невідповідність положень законів, внесених на підпис, Конституції України, міжнародним зобов'язанням України, економічним можливостям держави, обмеження конституційних прав людини, неузгодженість з іншими законами, які є базовими у відповідних сферах (Бюджетний кодекс, Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”, податкові закони тощо). На увагу заслуговує бюджетний процес. На закон про бюджет Президент наклав вето. (Хоча досить такі сумнівні зміни до податкового законодавства, які, власне, теж є часткою бюджету, підписав). Реакція Прем’єр-міністра та деяких інших членів „антикризововї коаліції” була більш ніж різкою. Президента звинуватили у популізмі та розхитуванні стабільності політичної системи і провокування протистояння між гілками влади. Відповідь Секретаріату не змусила себе довго чекати: очільників Кабміну попросили „не займатися політичними спекуляціями навколо бюджету” та не звинувачувати Президента через свої недоопрацювання, на які він звертав увагу раніше. 21 грудня відбулася чотирьохгодинна (!) зустріч В.Ющенка і В.Януковича. Ніяких важливих заяв після неї ні перший, ні другий не зробили. Але, очевидно, на ній було досягнуто конкретних домовленостей про деякі обопільні поступки. З боку Президента – це підписання вже 22 грудня Закону „Про державний бюджет на 2007 рік”. Як ми вже зазначали, фактично, у вже ним раніше заветованій редакції. „Подяка” проурядової Верховної Ради була негайною – парламент дав згоду на відставку Голови СБУ І.Дріжчаного проти якої голосував ще тиждень тому. Можливо, були ще й додаткові, але вже закулісні домовленості, про які навряд чи стане відомо. Далі був Закон про мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Президент накладає вето, а парламент рішуче його долає. У Верховній Раді вважали передчасним зняття мораторію з продажу земель сільськогосподарського призначення без врегулювання всього комплексу питань функціонування ринку земель. Але, чомусь “регулювати” цей комплекс – не дуже поспішають. На думку експертів, прийняття закону є обґрунтованим та надає час розробити закони про державний кадастр, про ринок землі тощо, що є важливо для врегулювання земельних відносин. Відповідно до частини другої статті 94 Конституції України Президент України Віктор Ющенко повернув зі своїми пропозиціями для повторного розгляду Верховною Радою Закон “Про Кабінет Міністрів України”.Позиція Президента зрозуміла, адже жодна із 42 запропонованих ним поправок до закону парламентом врахована не була, і, намагаючись не програти у черговій політичній грі, він робить все можливе аби втримати існуючі повноваження. А Прем’єр знову на коні – йому вдалося не лише закріпити домінуюче серед усіх гілок влади становище, а й прихопити ласий шматок президентських повноважень. Та Верховна Рада знову долає вето, одне що залишається Гаранту – це звернутись до Конституційного Суду, адже декяі статті прийнятого закону не просто обмежують його повноваження, деталізуючи їх розподіл, а й суперечать Конституції. Два останні роки довели, що прірва між політичною елітою та суспільством стала ще глибшою, ніж здавалося раніше. Президент надто часто не міг визначитися у своїй поведінці, і як результат суспільство отримало хаос. Відразу після Помаранчевих подій В. Ющенко мав реальні шанси на продуктивні перетворення в системі української влади, але він ним не скористався. Була також можливість та й правові підстави розпуску парламенту у серпні 2006 року, але Президент і їх не використав. Таким чином Верховна Рада України, а зокрема її проурядова більшість, стала важливим інструментом впливу В. Януковича, як керівника Уряду, на законотворчу діяльність парламенту та прийняття рішень в українській політиці, виконання його безпосередніх замовлень, які часто йшли в розріз із позицією Президента В. Ющенка. А детальніше процеси взаємодії Президента та Урядів ми розглянемо у наступній частині нашої доповіді. ^ 3.“Стосунки Президента та Урядів” 4 лютого 2005 р. за поданням Президента, Верховна Рада призначила Ю.Тимошенко на пост Прем'єр-міністра України.Більшість міністерських портфелів в новому Уряді одержали представники партій, що входять до блоку “Наша Україна”. При формуванні складу Кабміну простежувалися такі особливості: По-перше, при узгодженні кадрового складу Президент сумлінно намагався знайти компроміс між союзниками по виборчій кампанії і водночас виявив стійкість до політичного тиску відразу з декількох боків: як з боку соціалістів і їхнього лідера Олександра Мороза, так і з боку різних течій у середовищі „Нашої України”. Але під тиском майданного настою суспільства, В.Ющенко не наважився запопонувати іншу кандидатуру, окрім Ю. Тимошенко. По-друге, до процедури формування нового складу Кабміну були залучені практично усі фракції, крім комуністів. Президент публічно взяв на себе відповідальність за дії Уряду. Він дав зрозуміти усім, що будь-яка протидія Кабінету Міністрів буде автоматично розцінюватися як виклик главі держави.. По-третє, результат затвердження Ю.Тимошенко на посаді Прем'єр-міністра у 373 голоси засвідчив, що окрім КПУ, бажаючих записати себе до опозиції немає. Сподівання громадян на новообраний Уряд були дуже високі. Робота розпочалася на позитивних, оптимістичних нотах. Звітуючи про роботу Кабінету міністрів у першому кварталі, Ю.Тимошенко доповіла про зростання показників в усіх ключових галузях економіки. Перші сто днів Ю.В. намагалася не відступати від поставлених Президентом завдань, які він сформулював у своїй передвиборчій програмі – “10 кроків назустріч людям”. У свою чергу, Віктор Андрійович, оцінюючи перші сто днів діяльності Уряду, виставив йому найвищий бал. Недоліки і помилки Кабміну він пояснив об’єктивними труднощами становлення команди та важким спадком, залишеним попередніми урядами. Співпраця Президента і Прем’єр-міністра на цьому етапі відбувалася ефективно, безконфліктно, шляхом взаємодопомоги та підтримки. Ззовні, принаймні, усе виглядало досить таки гармонійно. Але під час другої стоденки своєї роботи Кабінету Міністрів вже довелося зіткнутися з рядом серйозних проблем: це і м’ясо-молочна, і бензинова, і цукрова кризи, які викликали не лише гострі конфлікти усередині самого Уряду, а й спровокували подекуди жорстку критику глави держави.Що ж до кадрових поцесів, то тут варто відзначити, що перше півріччя український Уряд пропрацював без втрат. Щоправда, було кілька заяв від членів Кабміну про готовність піти у відставку у зв'язку з деякими непорозуміннями всередині команди, вимоги політичних сил про відставку окремих міністрів. Перший кадровий конфлікт був пов’язаний із Міністром юстиції Р.Зваричем. Він не погодився із забороною Уряду на реекспорт нафти. Позицію Міністра, щодо цього питання пояснювали причетністю його родичів до контракту, який був пов’язаний із транспортуванням великої партії російської нафти. Виконання комерційного договору стало неможливим після рішення Кабміну про тимчасове припинення реекспорту. Поступово напруга всередині урядової команди зростала, змінювалися погляди, ідеали, напрямки діяльності. Серед членів, колись єдиної команди, почали назрівати настрої розколу. Першим “не витримав” держсекретар О.Зінченко. Він заявив про відставку, звинувативши оточення Президента в корупції і хабарництві. Через сім днів, про “неспроможність” працювати у “нинішній владі” заявив і віце-прем’єр М. Томенко. Це і стало причинами відставки Уряду.Під час прес-конференції, яка транслювалася у прямому ефірі по телебаченню, В. Ющенко вибачився перед українцями за своїх соратників і за їх невміння керувати державою, чим, фактично, визнав свої помилки у формуванні владної команди.Президент повідомив, що напередодні “дня відставок” команда, шляхом компромісів, домовилася про примирення. Але “хтось” (імовірно, йдеться про М.Томенка) порушив цю домовленість і тоді В.Ющенко прийняв рішення про звільнення Уряду. 8 вересня 2005 р. — Президент підписав Указ про відставку Кабінету Міністрів, який очолювала Ю. Тимошенко. А вже 13 вересня 2005 р. – В.Ющенко звинуватив екс-прем’єра в зраді ідеалів Майдану та використанні посади задля власних інтересів. Можна зробити висновок, що на початку діяльності Уряд робив досить сміливі заяви і кроки, які в деякій мірі задовольняли Президента та постреволюційне суспільство. Проте першою помилкою була надмірна довіра до Уряду, який був наділений багатьма повноваженнями. Зауважимо, що налагодженого контролю з боку Президента за їх використанням не було. Розстановка самодостатніх політичних гравців – представників майдану на ключові посади, з одного боку, не передбачало нічого поганого, а – з іншого – призвело до гостих протистоянь та суперечок, які послабили позиції самого Президента.“Революція” повинна була продовжуватися, але В. Ющенко з багатьох причин побоявся іти на ряд радикальних кроків, які були такими необхідними для оздоровлення суспільства. З позиції сьогодення ми не побоїмося сказати, що відмінності у поглядах на стратегію розвитку держави “між помаранчевими політиками” випливали у першу чергу з особистих бізнес інтересів або вузькопартійних змагань. Після відставки Ю. Тимошенко виконувачем обов’язків було призначено потенційного кандидата на посаду Прем’єра “компромісного” для влади і опозиції Ю.Єханурова. Як і передбачалося, майбутній уряд повинен був мати суто “перехідний” або ж “технічний” характер, забезпечуючи роботу виконавчої гілки влади до березневих виборів і формування нового Кабінету міністрів за їх результатами. Проте, прагнення В.Ющенка якомога швидше затвердити новий склад Кабміну наштовхнулося на опір Верховної Ради. Голосування 20 вересня показало, що Президенту потрібна підтримка з боку опозиції, якої не було. В. Ющенко був змушений піти на компоміс із Партією Регіонів у вигляді підписання сумнозвісного “Меморандуму порозуміння між владою та опозицією”, який фактично розвіяв сподівання народу на те, що “бандити сидітимуть у тюрмах” і ще більше зіпсував імідж Президента. Кабмін став повністю підконтрольним главі держави. Тому не дивними були коментарі Президента щодо нового складу Уяду, висловлені ним підчас прес-конференції 7 жовтня: “Новий Кабмін – це люди, які знають як зупинити ті негативні тенденції, що намітилися за останні 7 місяців” і “забезпечити виконання гуманітарної на соціальної політики, проголошеної на початку року”. Ви “станете свідками професійної роботи цієї команди”, - запевнив гарант. “Нова команда”, була сформована на основі попереднього складу Кабінету Міністрів (більше 50% представників.Вже першим справжнім випробуванням для Уряду Ю. Єханурова стала “газова війна” з Російською Федерацією, яка засвідчила достатньо високий рівень співпраці і довіри між Президентом та Прем’єром. Підписані Кабміном газові угоди Президент оцінив надзвичайно високо. Якщо ж звернутися до реалізації Урядом президентських передвиборчих обіцянок, то тут не склалося. Так, в одному з інтерв’ю, Прем’єр-міністр відкрито заявив про те, що наразі є неможливою реалізація запланованих пенсійної, житлово-комунальної реформ, адмінреформи та реформи охорони здоров’я. Таким чином, заходи щодо поліпшення життя простих громадян, виявилися не під силу навіть відверто “пропрезидентській команді”, що остаточно поставило під сумнів можливість реалізації передвиборчої програми до закінчення президентського терміну. Щодо кадрових урядових призначень, то за період прем’єрства Єханурова не відбулося жодних серйозних міністерських звільнень. Зміни відбувалися лише на місцевому рівні виконавчої гілки влади, що підтвердило гіпотезу про відсутність кваліфікованих кадрів у президентській команді, і як наслідок відбулося повернення на місця старих, ще “прокучмівських” кадрів. Така ситуація не могла не відобразитися на підтримці В. Ющенка серед виборців, які стали свідками нехтування їхньої волі щодо змін і оновлення владних структур. Говорячи про прем’єрство В. Януковича варто, на нашу думку, звернути увагу на особливості цього призначення. По закінченню виборів до Верховної Ради важливим та необхідним кроком була процедура створення парламентської коаліції, яка мала б сформувати уряд. Після відомих усім політичних перипетій, що тривали близько чотирьох місяців, було створено “антикризову коаліцію”, яка помістила під своїм дахом ПР, СПУ, КПУ. Новосформований уряд розпочав свою діяльність 4 серпня 2006року.Цікаво, що ще у травні місяці 2006 року ним було зроблено однозначну заяву: “Помаранчево-блакитна коаліція на сьогодні виключається. Найкращий варіант – це помаранчева коаліція. Народ чекає саме такого союзу”. Але не так сталося. Нашу країну очолюють два Віктори, які різняться своїми поглядами на процес ведення політики як у середині держави так і на зовнішньополітичному рівні. За домовленостями з майбутнім Прем’єром в уряді була виділена, так звана, “квота Президента”. Сім урядових стільців зайняли люди рекомендовані В. Ющенком. Таким чином, з одного боку Президент формально отримав можливість впливу на урядову політику, а з іншого – фактично взяв на себе частину відповідальності за діяльність новосформованого Кабміну. Після затяжних політичних баталій, в складі Уряду із квоти Президента залишилися лише А. Гриценко, Б. Тарасюк (згодом відставлений) та Ю. Поляченко. На даний момент за діяльність Кабінету Міністів Президент не несе жодної відповідальності. Особливістю теперішнього складу Кабміну є те, що значна частина міністрів працювали в уряді В. Януковича першого скликання.Конструктивній співпраці між Президентом та Прем’єр-міністром заважали щонайменше два моменти. По-перше, постійні намагання останнього обмежити повноваження В. Ющенка та подекуди діаметрально протилежні погляди на стратегію внутрішньої і зовнішньої політики України. По-друге, на заваді нормального діалогу стояли також психолого-менталісні чинники, які іноді відображалися в некоректних висловлюваннях Прем’єра про Президента.Основними точками зіткнення між Секретаріатом Президента та Кабінетом Міністрів України, на наш погляд, були, а подекуди і залишаються: Ветування Президентом низки законів та внесення змін до нормативних актів, які пропонувалися Урядом.Постанови, інші акти Кабміну, певні його дії, які спрямовані на обмеження повноважень глави держави.Протилежна лінія Прем’єра і ряду міністрів з одного боку та глави держави з іншого, щодо питань зовнішньої політики. Затяжні переговори та відсутність компромісу в кінцевому підсумку під час бюджетного процесу – головного фінансового документу на цілий рік.Прийняття Верховною Радою з ініціативи Уряду закону “Про Кабінет Міністів України”, який не просто обмежує повноваження Президента, а й порушує деякі статті Конституції.На відміну від попередніх двох урядів, які відповідно до існуючої політичної системи повинні були виконувати програму Президента, Уряд В. Януковича фактично мав би реалізовувати передвиборчі обіцянки коаліції парламентських фракцій.Спроби налагодити конструктивний діалог між В. Ющенком та В. Януковичем постійно наштовхувався на невдачу. І Президент і Прем’єр все ще вчаться життя у нових реаліях. Але будь-які протистояння всередині держави завжди відображаються на її зовнішній політиці. Заключна частина нашої доповіді присвячена саме питанням зовнішньої політики Президента В.Ющенка.^ 4.“Зовнішня політика президента В. Ющенка” Після президентських виборів 2004 року зовнішня політика України набула принципово нового виміру. Починаючи з 2005 року, для України відкрилися нові можливості для здійснення активної зовнішньої політики. Зміна у ставленні до нашої держави, спричинені “помаранчевою революцією”, відчувалася під час переважної більшості закордонних візитів В. Ющенка. Проте чим більше минало часу від моменту інавгурації нового Президента, тим більш ставало зрозуміло, що це лише аванси, для виправдання яких в самій Україні потрібно провести дуже багато реформ. В. Ющенко заявив, що зовнішня політика України “буде направлена не проти когось, а виключно на реалізацію українських інтересів… Ми хочемо активізувати наші відносини зі стратегічними партнерами і вивести їх на якісно новий рівень”, – зазначив глава держави”. Пріоритетним напрямком зовнішньої політики було проголошено курс на євроатлантичну інтеграцію, стратегічною метою – членство в НАТО та Європейському Союзі.Президента України було на найвищому рівні прийнято в найбільших країнах світу. Протягом січня-червня 2005 року В.Ющенко мав удвічі більше зустрічей рівні, ніж Президент Л.Кучма за означений період 2004 року. Нова команда почала активно працювати на “відмивання” міжнародного іміджу України. За короткий період Україні вдалося зробити більше, ніж за всі попередні роки. Це – отримання статусу держави з ринковою економікою, початок переговорів щодо спрощенн