АЛЬФРЕД НОБЕЛЬ21 жовтня 1833 р. - 10 грудня 1896 р.Альфред Нобель, шведський хімік-експериментатор і бізнесмен, винахідник динаміту і інших вибухових речовин. Він заснував добродійний фонд для нагородження премією свого імені, що принесло йому посмертну популярність, але Нобель відрізнявся неймовірною суперечністю і парадоксальністю поведінки.Сучасники вважали, що він не відповідав образу процвітаючого капіталіста епохи бурхливого промислового розвитку 2-ої половини XIX в. Нобель тяжів до самоти, спокою, не міг терпіти міського сум'яття, хоча велику частину життя йому довелося прожити саме в міських умовах, та і подорожував він теж досить часто. На відміну від багатьох сучасних йому ділків ділового миру Нобеля можна було назвати швидше «спартанцем», оскільки він ніколи не палив, не вживав спиртного, уникав карт і інших азартних ігор.Не дивлячись на шведське походження, він швидше був космополітом європейського толку, що добре висловлювався на французькій, німецькій, російській і англійській мовах, немов вони були для нього рідними. Комерційна і промислова діяльність Нобеля не могла перешкодити створенню його стараннями найбільшої бібліотеки, де можна було ознайомитися з працями таких авторів, як Герберт Спенсер, англійський філософ, прихильник впровадження дарвіновської теорії еволюції в закони людського буття, Вольтер, Шекспір і інші видатні автори. Серед письменників XIX в. Нобель більше всього виділяв французьких літераторів, він захоплювався романістом і поетом Віктором Гюго, майстром короткої розповіді Ги де Мопассаном, видатним романістом Оноре де Бальзаком, від гострого ока якого не могла сховатися людська комедія, і поетом Альфонсом Ламартіном.Він любив також творчість вишуканого російського романіста Івана Тургенева і норвезького драматурга і поета Генріха Ібсена. Натуралістичні мотиви французького романіста Еміля Золя проте не розпалювали його уяви. Крім того, йому імпонувала поезія Персі Біши Шеллі, твори якого навіть збудили в нім намір присвятити себе літературній творчості. До цього моменту він написав значну кількість п'єс, романів і віршів, з яких, втім, було опубліковано тільки один твір. Але потім він охолов до занять літературою і спрямував всі свої помисли до кар'єри хіміка.Нобелю нічого не варто було також спантеличити своїх молодших компаньйонів діями, що здобули йому репутацію ярого прихильника ліберальних суспільних поглядів. Існувала навіть думка, що він соціаліст, що насправді було абсолютно не так, оскільки він був консерватором в економіці і політиці, всіма силами чинив опір наданню жінкам виборчого права і виражав серйозні сумніви щодо користі демократії. Проте мало хто так вірив в політичну мудрість мас, мало хто так зневажав деспотизм. Як наймач сотень робочих він проявляв буквально батьківську турботу про їх здоров'я і благополуччя, не бажаючи проте встановлення особистих контактів з ким би то не було. З властивою йому проникливістю він прийшов до висновку, що робоча сила з вищими моральними якостями продуктивніша, ніж грубо експлуатована маса, це, можливо, і здобуло Нобелю репутацію соціаліста.Нобель був абсолютно невибагливим в житті і навіть в чомусь аскетичним. Він мало кому довірявся і ніколи не вів щоденників. Навіть за обіднім столом і в колі друзів він був лише уважним слухачем, однаково ввічливим і делікатним зі всіма. Обіди, які він влаштовував у себе удома, в одному з фешенебельних районів Парижа, були святковими і одночасно елегантними: він був гостинним господарем і цікавим співбесідником, здатним викликати будь-якого гостя на цікаву розмову. Коли ж вимагали обставини, йому нічого не варто було скористатися своєю вигостреною до уїдливості дотепністю, про що, наприклад, свідчить одного його швидкоплинне зауваження: «Всі французи перебувають в щасливій упевненості, що розумові здібності - виключно французьке надбання».Він був стрункою людиною середнього зросту, темноволосою, з темно-синіми очима і бородою. По моді того часу він носив пенсне на чорному шнурку. Не володіючи міцним здоров'ям, Нобель іноді вередував, усамітнювався і бував в пригніченому настрої. Він міг працювати дуже напружено, але потім насилу досягав цілющого спокою. Він часто подорожував, намагаючись скористатися цілющою силою різних курортів з мінеральними джерелами, що було у той час популярною і загальноприйнятою частиною режиму підтримки здоров'я.Одним з його улюблених місць було джерело в Ішле, в Австрії, де він навіть тримав невелику яхту. Йому дуже подобалося також бувати в Бадене-бай-вин, недалеко від Відня, де йому і зустрілася Софі Гесс. У 1876 р. вона була чарівною мініатюрною 20-річною дівчиною - йому ж в цей час було 43 року. Не було нічого дивовижного в тому, що Нобель закохався в «Софішхен», продавщицю квіткового магазина, відвіз з собою до Парижа і надав в її розпорядження квартиру. Молода жінка називала себе мадам Нобель, але через роки якось сказала, що якщо їх щось і зв'язує, так це фінансова допомога з його боку. Їх зв'язок остаточно припинився близько 1891 р., за декілька років до смерті Нобеля.Всупереч слабкості свого здоров'я Нобель був здатний з головою поринати в напружену роботу. Він володів прекрасним складом розуму дослідника і любив заняття в своїй хімічній лабораторії. Нобель управляв своєю розкиданою по всьому світу промисловою імперією за допомогою цілої «команди» численних директорів незалежних один від одного компаній, в яких Нобель володів 20...30-процентной часткою капіталу. Не дивлячись на досить скромний фінансовий інтерес, Нобель особисто проглядав численні деталі ухвалення основних рішень компаніями, що використовують в своїй назві його ім'я. За свідченням одного з його біографів, «окрім наукової і комерційної діяльності, Нобель витрачав багато часу на ведення обширної кореспонденції, причому кожну подробицю з ділового листування він копіював тільки сам, починаючи з виписки рахунків і закінчуючи веденням бухгалтерських розрахунків».На початку 1876 р., бажаючи найняти на роботу економку і особистого секретаря за сумісництвом, він дав оголошення в одну з австрійських газет: «Спроможний і високоосвічений немолодий джентльмен, що проживає в Парижі, виявляє бажання найняти персону зрілого віку з мовною підготовкою для роботи секретарем і економкою». Одній з тих, що відповіли на оголошення була 33-річна Берта Кинськи, яка працювала у той час у Відні гувернанткою. Зважившись, вона попрямувала до Парижа для співбесіди і справила враження на Нобеля своєю зовнішністю і швидкістю перекладу. Але всього лише через тиждень туга по батьківщині покликала її назад у Відень, де вона вийшла заміж за барона Артура фон Зутнера, сина колишньої своєї господині. Проте їй призначено було знову зустрітися з Нобелем, і останні 10 років його життя вони переписувалися, обговорюючи проекти зміцнення миру на Землі. Берта фон Зутнер стала провідною фігурою в боротьбі за мир на Європейському континенті, чому неабиякою мірою сприяла фінансова підтримка дві жизни они переписывались, обсуждая проекты укрепления мира на Земле. Берта фон Зутнер стала ведущей фигурой в борьбе за мир на Европейском континенте, чему в немалой степени способствовала финансовая поддержка руху Нобелем. Вона була удостоєна Нобелівської премії миру 1905 р.Останні п'ять років життя Нобель працював разом з особистим асистентом, Рагнаром Солманом, молодим шведським хіміком, що відрізнявся надзвичайною тактовністю і терпінням. Солман одночасно виконував функції секретаря і лаборанта. Молода людина зуміла сподобатися Нобелю і завоювати його довіру настільки, що він звав його не інакше як «головним виконавцем своїх бажань». «Не завжди було легко служити як його асистент, - згадував Солман, - він був вимогливим в своїх запитах, відвертим і завжди здавався нетерплячим. Будь-кому, хто мав з ним справу слід було як слід здригнутися, щоб встигати за скачками його думок і бути готовим до найдивовижніших його капризів, коли він раптово з'являвся і так же швидко зникав».За життя Нобель часто проявляв надзвичайну щедрість по відношенню до Солмана і іншим своїм службовцям. Коли його асистент зібрався одружуватися, Нобель тут же подвоїв його платню, а раніше, коли виходила заміж його куховарка-француженка, він видав їй в дар 40 тис. франків, величезну суму на ті часи. Проте добродійність Нобеля часто виходила за межі його особистих і професійних контактів. Так, не вважаючись ревним прихожанином, він часто жертвував гроші на діяльність паризького відділення шведської церкви у Франції, пастором якої на початку 90-х рр. минулого сторіччя був Натан Седерблюм, що став потім архієпископом лютеранської церкви в Швеції і удостоєний Нобелівській премії миру 1930 р.Хоча Нобеля і називали часто королем динаміту, він сильно опирався використанню своїх відкриттів у військових цілях. «^ З своєї сторони, - сказав він за три роки до смерті, - я бажаю, щоб всі гармати зі всім їх приладдям і прислугою можна було б відправити до всіх бісів, тобто в саме належне для них місце, щоб їх можна було виставляти напоказ і використовувати». Іншим разом він заявив, що війна є «жахом з жахів і найстрашнішим злочином», а потім додав: «Мені б хотілося винайти речовину або машину, що володіють такою руйнівною потужністю, щоб всяка війна взагалі стала неможливою».Запаморочлива кар'єра Альфреда Нобеля стає ще значнішою, якщо звернутися до скромних витоків його прізвища, яке має селянське походження. Відомості про неї виникають з небуття з додаванням прізвиська Нобеліус тільки в кінці XVII в. Дід Альфреда, «цирюльник-кровопуськатель», укоротив своє прізвище в 1775 р. Його старший син, Еммануель (1801...1872), став батьком Альфреда. Еммануель, архітектор, будівельник і винахідник, перебивався випадковими заробітками протягом ряду років, поки його сім'я не вирішила спробувати знайти щастя в Росії, на нафтопромислах Баку. У 1827 р. він одружувався на Кароліні Андрієтте Алсель (1803...1879), у них було вісім дітей, тільки троє з яких дожили до юнацьких років: Роберт, Людвіг і Альфред.Альфред Бернхард Нобель народився 21 жовтня 1833 р. в Стокгольмі і став четвертою дитиною в сім'ї. Він народився дуже слабким, і все його дитинство було відмічене численними хворобами. У юнацькі роки у Альфреда склалися тісні і теплі відносини з матір'ю, які залишалися такими і в пізніші роки: він часто відвідував матір і підтримував жваве листування з нею.Після невдалих спроб організувати свою справу по виробництву еластичної тканини для Еммануеля наступили важкі часи, і в 1837 р., залишивши сім'ю в Швеції, він виїхав спочатку до Фінляндії, а звідти - до Санкт-Петербурга, де досить активно зайнявся виробництвом мін, які заряджають порошковими вибуховими речовинами, токарних верстатів і верстатного приладдя. У жовтні 1842 р., коли Альфреду було 9 років, вся сім'я приїхала до Росії, де збільшений добробут дозволив найняти для хлопчика приватного репетитора. Він показав себе працелюбним учнем, здатним до знань, який особливо захоплюються хімією.У 1850 р., коли Альфред досяг 17-річного віку, він відправився в тривалу подорож по Європі, під час якої відвідав Німеччину, Францію, а потім Сполучені Штати Америки. У Парижі він продовжив вивчення хімії, а в США зустрівся з Джоном Ерікссоном, шведським винахідником парової машини, який пізніше розробив проект броньованого військового корабля (так званий «монітор»).Повернувшись до Санкт-Петербурга через три роки, Альфред Нобель почав працювати в компанії батька «Фондері е ательє меканик Нобель е Фій» («Фаундеріз енд машин шопс оф Нобель енд санз»), що знаходиться на підйомі. Компанія спеціалізувалася на виробництві боєприпасів в ході Кримської війни (1853...1856). В кінці війни компанія була перепрофільована на виробництво машин і деталей для пароплавів, що будуються для плавання в басейні Каспійського моря і річки Волги. Проте замовлень на продукцію мирного часу опинилося недостатньо, щоб покрити втрати в замовленнях військового відомства, і до 1858 р. компанія стала переживати фінансову кризу. Альфред з батьками повернулися до Стокгольма, тоді як Роберт і Людвіг залишилися в Росії з метою ліквідації справи і порятунку хоч би частини вкладених коштів.Повернувшись до Швеції, Альфред присвятив весь свій час механічним і хімічним експериментам, отримавши при цьому три патенти на винаходи. Ця робота підтримала його подальший інтерес до експериментів, що здійснювалися в маленькій лабораторії, яку його батько обладнав в своєму маєтку в передмісті столиці.В цей час єдиною вибуховою речовиною для мін (незалежно від їх призначення - у військових або мирних цілях) був чорний порох. Проте вже тоді було відомо, що нітрогліцерин в твердому вигляді є надзвичайно могутньою вибуховою речовиною, застосування якої зв'язане з винятковим ризиком із-за його здатності випарбвактись. Нікому ще в той час не вдалося визначити, як можна управляти його детонацією. Після декількох нетривалих експериментів з нітрогліцерином Еммануель Нобель відіслав Альфреда до Парижа для пошуку джерела фінансування досліджень (1861); його місія виявилася успішною, оскільки йому вдалося отримати заїм в сумі 100 тис. франків.Не дивлячись на домовленості батька, Альфред відмовився від участі в даному проекті. Але в 1863 р. йому вдалося винайти практичний детонатор, який передбачав використання пороху для вибуху нітрогліцерину. Даний винахід став одним з наріжних каменів його репутації і благополуччя. Один з біографів Нобеля, Ерік Бергенгрен, описує даний пристрій таким чином:«У первинному вигляді... [детонатор] був сконструйований таким чином, що ініціація вибуху рідкого нітрогліцерину, який містився в металевому резервуарі сам по собі або був залитий в канал сердечника, здійснювалася вибухом меншого заряду, що вставляється під основний заряд, причому менший заряд складався з пороху, ув'язненого в дерев'яний пенал з пробкою, в яку був поміщений запальник».Щоб підсилити ефект, винахідник неодноразово змінював окремі деталі конструкції, а як остаточне удосконалення в 1865 р. замінив дерев'яний пенал металевим капсулем, начиненим детонуючою ртуттю. Винаходом цього так званого вибухаючого капсуля в технології вибуху був закладений принцип первинного займання. Це явище стало фундаментальним для всіх подальших робіт в даній області.Вказаний принцип перетворив на реальність ефективне використання нітрогліцерину, а в подальшому - і інших вибухових речовин, що випаровуються, як незалежних вибухових матеріалів. Крім того, даний принцип дозволив приступити до вивчення властивостей вибухових матеріалів. В процесі вдосконалення винаходу лабораторія Еммануеля Нобеля постраждала від вибуху, який забрав вісім життів, серед загиблих опинився і 21-річний син Еммануеля, Еміль. Через короткий час батька розбив параліч, і вісім років життя, що залишилися, до смерті в 1872 р. він провів в ліжку, в нерухомому стані.Не дивлячись на виниклу ворожість в суспільстві по відношенню до виробництва і використання нітрогліцерину, Нобель в жовтні 1864 р. переконав правління Шведської державної залізниці прийняти розроблену їм вибухову речовину для прокладки тунелів. Щоб впровадити цю речовину, він добився фінансової підтримки з боку шведських комерсантів: була установлена компанія «Нітрогліцерин, лтд.» і зведений завод. Протягом перших років існування компанії Нобель був розпорядливим директором, технологом, керівником рекламного бюро, начальником канцелярії і скарбником.Він також влаштовував часті виїзні демонстрації своєї продукції. Серед покупців значилася Центральна тихоокеанська залізниця (на американському Заході), яка використовувала нітрогліцерин для прокладки залізничного полотна через гори Сьєрра-Невада, що випускається компанією Нобеля. Після отримання патенту на винахід в інших країнах Нобель заснував першу з своїх іноземних компаній «Альфред Нобель енд К°» (Гамбург, 1865).Хоча Нобелю вдалося вирішити всі основні проблеми безпеки виробництва, його покупці іноді проявляли недбалість в обігу з вибуховими речовинами. Це приводило до випадкових вибухів і загибелі людей, до деяких заборон на імпорт небезпечної продукції. Не дивлячись на це, Нобель продовжував розширювати свою справу. У 1866 р. він отримав патент в США і провів там три місяці, здобуваючи засоби для гамбургського підприємства і демонструючи своє «вибухаюче масло». Нобель ухвалив рішення заснувати американську компанію, яка після деяких організаційних заходів стала називатися «Атлантік джайент роудер К°» (після смерті Нобеля вона була придбана фірмою «E.И. Дюпон де Немур енд К°»). Винахідник відчув холодний прийом з боку американського бізнесмена, який пристрасно бажав розділити з ним прибуток від діяльності компаній, що виробляють рідку вибухівку. Пізніше він записав: «По зрілому роздуму життя в Америці здалося мені чимось неприємним. Перебільшене прагнення вижати прибуток - це педантизм, який в змозі затьмарити радість спілкування з людьми і порушити відчуття пошани до них за рахунок уявлення про дійсні спонукальні мотиви їх діяльності».Хоча нітрогліцеріновая вибухівка при правильному вживанні була ефективним матеріалом для вибухових робіт, вона так часто була повинна в нещасних випадках (включаючи і той, який зруйнйвав завод в Гамбурзі), що Нобель постійно шукав шляхи стабілізації нітрогліцерину. Він несподівано натрапив на думку змішувати рідкий нітрогліцерин з хімічно інертною пористою речовиною. Його першими практичними кроками у вибраному напрямі стало використання кизельгура (діатоміта), абсорбуючого матеріалу. Змішувані з нітрогліцерином, подібні матеріали могли бути сформовани у вигляді паличок і вставлятися у висвердлювані отвори. Запатентований в 1867 р. новий вибуховий матеріал називався «динаміт, або безпечний вибуховий порошок Нобеля».Нова вибухова речовина дозволила здійснити такі захоплюючі проекти, як прокладка Альпійського тунелю на Сен-Готардський залізниці, видалення підводних скель у Хелл-Гейте, розташованих в Іст-Ривер (Нью-Йорк), розчищення русла Дунаю в районі Залізних Воріт або прокладка Коринфського каналу в Греції. Динаміт став також засобом ведення бурових робіт на бакинських нафтопромислах, причому останнє підприємство знамените тим, що два брати Нобеля, відомі своєю активністю й діловитістю, стали так багаті, що їх іменували не інакше як "росіяни Рокфеллери". Альфред був найбільшим індивідуальним вкладником у компаніях, організованих його братамиХоча Альфред мав у своєму розпорядженні патентні права на динаміт й інші матеріали (отримані в результаті його вдосконалення), зареєстрованими в основних країнах в 70-х рр. XІ ст., йому постійно не давали спокою конкуренти, які крали його технологічні секрети. У ці роки він відмовився від наймання секретаря або юрисконсульта, зайнятого на службі повний робочий день, і тому змушено був витрачати багато часу на судові позови з питань порушення його патентних прав.В 70-і й 80-і рр. XІ ст. Нобель розширив мережу своїх підприємств в основних європейських країнах за рахунок здобутої перемоги над конкурентами й за рахунок формування картелів з конкурентами в інтересах контролю цін і ринків збуту. Таким чином, він заснував світовий ланцюг підприємств у рамках національних корпорацій з метою виробництва й торгівлі вибухівкою, додавши до поліпшеного динаміту нову вибухову речовину. Військове використання цих речовин почалося із франко-прусської війни 1870...1871 р., але в продовження життя Нобеля дослідження вибухових матеріалів у військових цілях було збитковим підприємством. Відчутну вигоду від своїх ризикованих проектів він одержував саме за рахунок використання динаміту при спорудженні тунелів, каналів, залізниць й автомагістралей.Описуючи наслідки факту винаходу динаміту для самого Нобеля, Бергенгрен пише: "Не проходило дня, щоб йому не доводилося зштовхнутися віч-на-віч із життєво важливими проблемами: фінансування й формування компаній; залучення сумлінних партнерів і помічників на управлінські пости, а підходящих майстрів і кваліфікованих робітників - для безпосереднього виробництва, що надзвичайно чуттєве до дотримання технології й таїть у собі масу небезпек; спорудження нових будинків на вилучених будівельних майданчиках з дотриманням заплутаних норм і правил безпеки відповідно до особливостей законодавства кожної окремої країни. Винахідник з усім запалом душі брав участь у плануванні й введенні в дію нових проектів, але рідко звертався по допомогу до свого персоналу в проробленні деталей діяльності різних компаній".Біограф характеризує десятилітній цикл життя Нобеля, що пішов за винаходом динаміту, як "неспокійний і, що вимотує всі нерви". Після його переїзду з Гамбургу в Париж в 1873 р. він іноді міг усамітнюватися у своїй особистій лабораторії, що займала частину його будинку. Для надання допомоги в цій роботі він залучив Жоржа Д. Ференбаха, молодого французького хіміка, що проробив з ним 18 років.Якби існував вибір, Нобель, швидше за все, комерційної діяльності віддав би перевагу своїм лабораторним заняттям, але його компанії вимагали пріоритетної уваги, оскільки для задоволення зростаючого попиту на виробництво вибухових речовин доводилося будувати нові підприємства. В 1896 р., року смерті Нобеля, існувало 93 підприємства, що випускають близько 66,5 тис. тонн вибухівки, включаючи всі її різновиди, такі, як бойові заряди снарядів і бездимний порох, які Нобель запатентував між 1887 й 1891 р. Нова вибухова речовина могла бути замінником чорного пороху й бути відносно недорогим в виробництві. При організації ринку збуту бездимного пороху (балістита) Нобель продав свій патент італійським урядовим органам, що привело до конфлікту з урядом Франції. Він був обвинувачений у крадіжці вибухової речовини, позбавленні французького уряду монополії на нього; у його лабораторії був зроблений обшук, і вона була закрита; його підприємству також було заборонено робити балістит. У цих умовах в 1891 р. Нобель вирішив покинути Францію, заснувавши свою нову резиденцію в Сан-Ремо, розташованому в італійській Рив'єрі. Навіть без урахування скандалу навколо баліститу навряд чи можна було назвати паризькі роки Нобеля безхмарними: його мати померла в 1889 р., через рік після кончини його старшого брата Людвіга. Більше того, комерційна діяльність паризького етапу життя Нобеля захмарилася участю його паризької асоціації в сумнівній спекуляції, пов'язаної з безуспішною спробою прокладки Панамського каналу.На своїй віллі в Сан-Ремо, що піднімається над Середземним морем, що потопає в апельсинових деревах, Нобель побудував маленьку хімічну лабораторію, де працював, як тільки дозволяв час. Серед іншого він експериментував в області одержання синтетичного каучуку й штучного шовку. Нобель любив Сан-Ремо за його дивний клімат, але зберігав також і теплі спогади про землю предків. В 1894 р. він придбав залізоробний завод у Вермланді, де одночасно вибудував маєток й обзавівся новою лабораторією. Два останніх літніх сезони свого життя він провів у Вермландіе. Улітку 1896 р. помер його брат Роберт. У цей же час Нобеля почали мучити болі в серці.На консультації у фахівців у Парижу він був попереджений про розвиток грудної жаби, пов'язаної з недостатнім постачанням серцевого м'яза киснем. Йому було рекомендовано відправитися на відпочинок. Нобель знову переїхав у Сан-Ремо. Він постарався завершити незакінчені справи й залишив власноручний запис передсмертного побажання. Після півночі 10 грудня 1896 р. від крововиливу в мозок він помер. Крім слуг-італійців, які не розуміли його, з Нобелем не виявилося нікого із близьких у момент відходу з життя, і його останні слова залишилися невідомими.Джерела заповіту Нобеля з формулюванням положення про присудження нагород за досягнення в різних областях людської діяльності залишають багато неясностей. Документ в остаточному виді являє собою одну з редакцій колишніх його заповітів. Його посмертний дарунок для присудження премій в області літератури й галузі науки й техніки логічно випливає з інтересів самого Нобеля, що стикалися із зазначеними сторонами людської діяльності: фізикою, фізіологією, хімією, літературою. Є також підстави припустити, що встановлення премій за миротворчу діяльність пов'язане з бажанням винахідника відзначати людей, які, подібно йому, непохитно протистояли насильству. В 1886 р. він, наприклад, сказав своєму англійському знайомому, що має "усе більше й більше серйозний намір побачити мирні втечі червоної троянди в світі, що розколюється".Як винахідник, що володів багатою уявою, і бізнесмен, що експлуатував у промислових і комерційних інтересах свої ідеї Альфред Нобель був типовим представником свого часу. Парадокс полягає в тім, що він був пустельником, що прагне до самоти, і всесвітня слава перешкодила одержанню умиротворення в житті, до якого він так жагуче прагнув.