Різніаспекти роботи психотерапевта
Багатопсихіатрів уважають, що літній вік унеможливлює застосування психотерапії. Цяпозиція може бути правильної з погляду авторів певного психотерапевтичногометоду, особливо якщо він занадто складний або ставить занадто амбіційні цілі,наприклад, зміна структури особистості; у цьому випадку такий метод лікування,зрозуміло, не придатний для старих людей, тому що вони не можуть змінитися.Але, з погляду хворого, така позиція невірна, навіть нелюдська, оскільки, як бите там не була, саме стара людина потребує психологічної підтримки. Найбільшепросто психотерапію можна визначити як лікування за допомогою психічного впливуй, отже, вона може застосовуватися й у лікуванні людей похилого віку.
Першоюй основною умовою всякої психотерапії є бажання зблизитися й пізнати хворого.Уже в ході психотерапії це зближення здобуває характер своєрідного емоційногозв'язку (обумовленої професійною мовою як трансфер – перенос відносно почуттівхворого до лікаря, і контртрансфер – зворотний перенос – відносно почуттівлікаря до хворого); пізнання хворого в ході послідовних зустрічей з ним стаєусе більше багатим; відкриваються нові обрії, і він з'являється в новомусвітлі, що збагачує медичні знання про людську природу, а для хворого є одним зважливих терапевтичних факторів.
Спочатку,однак, повинне бути бажання зближення зі старою людиною. І тут треба бути щириму відношенні самого себе; не завжди це бажання існує; зовнішня доброзичливістьмаскує думки типу: «він уже своє прожив», «мій час і зусилля придалися б комусьмолодому». Подібні думки, хоча б і дуже глибоко приховувані, негайноперекреслюють корисний ефект психотерапії.
Психічнийвплив вимагає щирості; якщо ми кому-небудь дійсно повинні допомогти, ми повинніцього дійсно хотіти. В інших видах лікування ця перша інтенція не грає істотноїролі, тому що при них важливіше всього сама дія, мануальне або фармакологічне,у той час як у психотерапії все подальше лікування залежить від цього основноготла почуттєвого відношення до хворого. Коли воно негативне, всі слова, жести,вираження особи стають фальшивими; хворого важко обдурити, і він почуває фальшивумаску лікаря.
Урозмовах із хворим виявляються його основні життєві проблеми. У кожної людинивони різні, але, крім індивідуальних розходжень, існує їхня певна своєрідність,пов'язане з віком. Одні проблеми в дитинства, інші в молодому віці й зовсімінші – у старому віці. Наступні проблеми можна вважати осьовими в старості:самітність, вік, життєвий баланс, тіло, смерть.
Модельжиття в нашій цивілізації, по якому ефективність (efficiency) є вищою міроюцінності людини, не сприяє старим людям. Природно, з віком зменшується загальнаефективність організму, а з нею продуктивність праці й плодотворність зусиль.Сьогодні можна бачити багато старих людей, які щосили намагаються рівнятисямолодим енергією, ефективністю роботи й навіть зовнішнім виглядом. Вонипрекрасно бачать, що коли втратять свою ефективність, то стануть непотрібними.А непотрібні повинні відійти, вони приречені на самітність.
Устарих людей досить часто спостерігається гіперкомпенсаторна надмірнаактивність. Така клопітлива, вічно стурбована стара людина захищаєтьсябезперестанною активністю перед почуттям порожнечі, непотрібності й самітності.У старості вже не поспівають за швидкими змінами в навколишньому світі. Вінстає усе більше незрозумілим, чужим і холодним. Все частіше спливають образи зминулих часів, коли був молодим і коли світ притягав, а не відштовхував.
Реальнийсвіт відступає перед миром спогадів. Якщо лікар знайде хвилину часу, щобпослухати спогаду свого старого пацієнта, він може довідатися багато цікавихречей, а у хворого зменшить почуття самітності. Хтось готовий увійти в мир йогопереживань; він уже більше не зовсім один у цьому світі. Слухаючий зв'язує мирминулий з миром сьогоденням. Мир справжній, дійсний, стає менш чужим іхолодним, тому що в ньому є людина, що розуміє минулий мир старої людини. Старалюдина не почуває себе вже таким непотрібним, тому що зацікавленість слухаючівказує на те, що його життєвий досвід може комусь придатися.
Булоб, мабуть, трюїзмом затверджувати, що календарний вік не відповідає віку суб'єктивному,і що людині стільки років, на скільки він себе почуває. Завжди зустрічалися йзустрічаються «молоді дідки» і моложаві, темпераментні старі. Суб'єктивний вікзалежить від багатьох факторів, насамперед, від життєвої динаміки. У нормі їїпрояву викликають те, що іноді ми почуваємо себе радісної, сповненої енергії йспраги життя, словом – молодими, а іноді сумними, пригнобленими, що не бачатьперед собою майбутнього, тобто старими. Коливання обумовлені відхиленнями відосновного рівня життєвої динаміки, що в одних буває вище, в інших нижче, що взначній мірі детермінує їхнє суб'єктивне почуття віку. Проблемою, що вимагаєдослідження, є визначення корекції календарного віку з віком біологічним ісуб'єктивним. Абстрагуючись від згаданих періодів депресії (зниженої життєвоїдинаміки), можна затверджувати, що більшість людей почуває себе значно молодшещодо свого календарного віку.
Суб'єктивнийвік є важливим компонентом автопортрета людини (self-concept). Образ самогосебе формується остаточно в старшому юнацькому віці. Зрозуміло, пізніше вінзмінюється залежно від коливань настрою й різних життєвих обставин (поразок,успіхів і т. п.), але основа його залишається незмінної. Суб'єктивнепочуття власного віку досить мрячно, однак можна ризикнути висловити погляд, щоякесь первинне почуття власного віку затримується на періоді остаточногоформування власного автопортрета, тобто періоді старшого юнацького віку.Зрозуміло, у міру зростання календарного віку всі частіше відчуваєтьсяневідповідність між суб'єктивним віком, закріпленим у період остаточногоформування власного образа, і віком дійсним.
Упевні періоди життя, наприклад, у жінок у період клімаксу, а в чоловіків у віцібіля сорока років, ця різниця відчувається особливо болісно, виявляючисьпричиною багатьох фрустрацій. Старі люди, ідучи в мир минулого, у спогадахбачать себе молодими. Усвідомлення свого дійсного віку буває для ниххворобливим. Лікар повинен пам'ятати про цьому й намагатися дивитися на нихїхніми власними очима, а не через документ, що фіксує їхній вік. Намагаючисьувійти в мир спогадів свого сивого пацієнта, лікар тим самим як би робить його молодше,що важливо для його самопочуття, психологічного й навіть фізичного.
Щеодин фактор не дозволяє трактувати літнього пацієнта відповідно до йогосвідчення про народження, а саме те, що при кожній хворобі виступає явищерегресії. Хвора людина почуває себе трошки дитиною. Шукає допомоги, опіки,ніжності. Стара людина в цьому змісті не становить виключення й часто можнапочути, як він говорить про свого доктора, нерідко людині молодому: це мійбатько; це, може бути, найвища похвала, яку може заслужити лікар.
Індивідуальнежиття не можна розглядати без обліку просторово-тимчасових координат. Проблемабіологічного часу останнім часом стала темою багатьох цікавих досліджень. Ужитті людини важливу роль грає його відчуття власних минулого й майбутнього.Відношення цих двох відрізків часу по-різному представляється в різні періодижиття. Як відомо, молоді живуть майбутнім, старі – минулим. Про цю банальнуістину нерідко забувають психотерапевти, намагаючись у роботі з молодими людьмиконцентруватися на їхніх переживаннях дитинства, а зі старими пацієнтами незанадто охоче затримуючись на їхньому дитинстві й молодості, хоча самі хворісаме в цьому періоді знаходять сили для того, щоб переносити неприємнесьогодення.
Ужитті наступає година, коли відрізок минулого починає явно переважати надвідрізком майбутнього. Тоді в перший раз починають підводити «баланс життя». Якпредставляється, цей момент наступає раніше в чоловіків (близько 40 років), чиму жінок (у період клімаксу). Це твердження, однак, вимагало б більшеґрунтовного дослідження. Стара людина має за вже не один «баланс життя»; забагато років, що відокремлюють його від цього перелому, він встиг уже звикнутидо різноманітних оцінок свого життя. Звикання до оцінки свого життя, що, якправило, буває не занадто сприятливої, зв'язується із прийняттям деякоїдистанції у відношенні до самого життя. Життя не здається вже настільки«серйозним», як у молодості й як у дитячі роки, вона починає здобувати присмакгри. Можливо, тому діти часто легше знаходять загальну мову з дідусями йбабусями, чим з родителями. Незважаючи на значно більшу різницю у віці, їхзв'язує загальна установка, установка на гру, що одні приймають, вступаючи наарену життя, а інші – сходячи з її.
Урозмовах зі старими пацієнтами треба вжитися в цю своєрідну філософію старостій у погляд на життя sub specie aetemitatis. А якщо хворий надто болісновідчуває свій життєвий баланс, це звичайно свідчить про те, що він ще не дозрівдо свого віку. Під впливом розмов з лікарем баланс життя пацієнта стає меншнегативним; тоді легше дивитися з дистанції на своє життя.
Достарості тіло усе більше стає джерелом страждань. Воно робить все більший опірсвоєю малою ефективністю, незручністю й незграбністю. Втрачається влада надним. Відпадають уже задоволення стола й ложа. Зате все більшу значимістьздобуває те, що зменшує біль і страждання. На нічному столику збирається усебільше склянок і коробочок з ліками, а візити лікаря радісно вітаються.Приходячи, він будить надію на зменшення страждання тіла. Не завжди, однак,лікар може допомогти. Органи тіла вже зношені, складні механізми організму побудь-якій дріб'язковій причині піддаються декомпенсації. Нерідко лікар буваєсам здивований тим, що хворий поправився, хоча по всім об'єктивним данимповинен був скоріше вже не жити.
Інодідрібними лікувальними засобами досягаються значні ефекти. Деякою мірою ценагадує ситуацію в лікарняних «ділянках» гітлерівських концтаборів, уже з тогоперіоду, коли вони були захоплені політичними ув'язненими. Там такожмінімальними лікувальними засобами повертали хворих до життя. У старості,подібно тому, як буває в прикордонних ситуаціях (наприклад, у концтаборі), атакож у дитячому періоді, отже, коли життя стикається зі смертю, драматичнопроявляється явище психофізичної єдності. Психічне зламування в подібнихситуаціях рівнозначний фізичному й нерідко приводив до смерті. Коли організмсильніше, те суб'єктивне відділяється від об'єктивного, тобто психічне відсоматичного. Іноді виникає ілюзорне враження, що суб'єктивне (суб'єкт, «я»)управляє об'єктивним (предметом, тілом).
Відношеннялюдини до смерті, загалом, має амбівалентний характер. Вона збуджує страх, алетакож і потяг. Імовірно, не буває людей, які б ніколи в житті не фантазувалипро смерть і не бачили в ній єдиного виходу. Ніж далі смерть, тим легше з неюфліртувати. Молоді легко ризикують своїм життям заради задоволення своїхгероїчних схильностей і, загалом, також з більшою легкістю, ніж старі, роблятьспроби покінчити із собою в періоди зламування. Число суїцидних спроб звичайнозменшується в ті періоди, коли смерть близька (наприклад, під час воєн абостихійних лих). Серед старих людей трапляються самогубства, але їхньою причиноюзвичайно є почуття самітності, непотрібності, негативного життєвого балансу.Подібно тому, як багато хворих раком не допускають до своєї свідомості думки,що страждають невиліковною хворобою, так і старі люди відганяють від себедумка, що їхнє недалеке майбутнє замикається смертю. Клопочуть про повсякденнісправи, переживають із приводу того, що буде через трохи або десяток-іншогороків, всупереч тому, що в них існує лише незначна ймовірність дожити до тогочасу, живуть вигаданими страхами, що ним загрожує нестаток, бережуть непотрібніречі «на чорний день», що може наступити й т. п. Всі ці дрібні турботи йзанепокоєння, часто маревного характеру, охороняють їх перед перспективоюсмерті.
Хочаіноді вони здаються смішними, не слід зневажати ними; для хворого вони важливі,і навколо них обертаються його думки й почуття. Коли лікар терпляче вислухуєйого скарги, хворий почуває полегшення, що зміг комусь поскаржитися, що йогоприкрості приймають всерйоз, що з його планами й проектами ще вважаються. Чорнастіна смерті, перед якою коштує стара людина й від якої він захищається нерідкобезглуздою й смішною клопітливістю, дрібними турботами й прикростями,віддаляється, коли все це кимсь всерйоз приймається й, виходить, включається вколо соціальної дійсності. Тому що те, що нереально, завжди має більші розмірий викликає більші психічні пертурбації, порівняно з тим, що очікується вреальності. Необхідно завжди ставитися з повагою до дрібних турбот староїлюдини, тому що вони часто становлять єдиний зміст його життя й при цьому життівтримують. Іноді втрата улюбленого собачки прискорює смерть її хазяїна.
Інодіпід впливом розмови зі старою людиною також і лікар учиться інакше дивитися насвої амбіції, турботи й плани. Імовірно, різниця між його важливими справами ймалозначними турботами старої людини не так велика, як це представляється.
Час,присвячений старим людям, ніколи не буває для лікаря витраченим в пустую;нечасто йому вдається скористатися іншими можливостями – як з метою поглибленнясвоїх знань, так і підвищення життєвої мудрості – так, як у випадку контакту ізхворим. А для старої людини лікар часто буває єдиним, хто хоче його зрозуміти йсправді доброзичливий до нього; завдяки йому нерідко вертається вже втраченебажання жити. Обов'язком лікаря є захищати життя, хоча б об'єктивно можливостейдля життя залишалося зовсім небагато.
Психіатр,маючи справу з алкоголіком, якому він хоче допомогти, насамперед задаєтьсяпитанням, чому він п'є. Від уміння знайти відповідь на це питання значною міроюзалежать результати лікування. Тому що, знаючи причину, можна знизити емоційнанапруга, з нею зв'язане, і тим самим зменшити прагнення до алкоголю у хворого.
Знаходженнявідповіді, однак, справа непросте, про що свідчить хоча б те, що при лікуванніалкоголізму домінує негативне підкріплення, тобто вживання алкоголю зв'язуєтьсяв терапії з неприємними наслідками (наприклад, введенням певних препаратів),щоб тим самим викликати відраза до алкоголю. Значно кращі результати дало бпозитивне підкріплення, тобто створення таких ситуацій, у яких з алкоголю булоб для хворого пов'язане із задоволенням. Подібні ситуації виникають іноді безучасті лікаря; наприклад, алкоголік перестає пити під час екскурсії або післяпокупки автомобіля, або знайшовши собі яке-небудь захоплююче заняття й т. п.У таких випадках – екскурсія, автомобіль, хобі й т. п. – зменшується dolorexistential – «біль існування», що лежить в основі алкоголізму.
Цю«біль існування», що, імовірно, є специфічно людською рисою, людина завждипрагнула якимсь способом зменшити; і одним з найстарших і найпростіших способівцього був і залишається алкоголь. Борг психіатра – знайти у свого пацієнтасвоєрідність цієї «екзистенціального болю», щоб мати можливість хоча б небагатоїї зменшити. Етіологія тут багатофакторна, і як завжди в психіатрії – необхіднорухатися в трьох площинах одночасно: біологічної, психологічної йсоціологічної. Непросто встановити ієрархію важливості різних факторів;безперечно, серед них чималу роль грають фактори соціального характеру.
Людип'ють по-різному. Інакше п'ють, відзначаючи якісь свята, для того, щобвикликати приємний настрій у суспільстві, інакше – з горя й т.д. Можна виділитикілька стилів випивки: неврастенічний, контактивний, діонисийський, героїчний ісамогубний.
Неврастенічнийстиль полягає в тому, що п'ють невеликими дозами, але часто, у стані стомленняй подразнення, стало бути, при головних симптомах неврастенічного синдрому.Досить однієї-двох чарок, щоб поправити самопочуття й уже в кращому настроїпродовжувати повсякденне життя. Зрозуміло, що лікує дія алкоголю – мниме, томущо постійне його вживання підсилює симптоми неврастенічного синдрому. Підвпливом алкоголю людина всі частіше стає стомленим і роздратованим, що, у своючергу, змушує до подальшого, усе більше частому вживанню алкоголю; типовийприклад порочного кола.
Контактивнийстиль спостерігається в тих, для кого важливіше всього досягнення кращогоконтакту з іншими людьми. Уже після невеликої дози алкоголю людина несміливийстає більше впевненим у собі, зменшується дистанція у відношенні до «важливого»персоні, легшає спілкування, мовчазна компанія пожвавлюється, люди стаютьбільше симпатичними й більше цікавими, зростає почуття соціального зв'язку Це –стиль випивок, загальний, мабуть, для всіх культурних кіл; загалом, тут доситьневеликих доз алкоголю.
Легко,однак, перейти від цього стилю до наступного – «діонисийському», такожрозповсюдженого в багатьох культурних колах. Тут п'ють уже багато, тому що мовайде про досягнення стану, у якому можна було б відірватися від повсякденноїдійсності. По Ніцше, «аполлонийська установка цінує ясність, прозорість,витриманість, урівноваженість, замкнутість, досконалість, гармонію. Діонисийськийже стиль цінує насамперед повноту й плодотворність життя, її порив, що зноситьвсі границі, заперечує всі закони, розбиває будь-які гармонії, для якогодинаміка важливіше досконалості».
Дваописаних Ницше стилі відповідають тому, що Минковський позначає як «яснийпростір» і «темний простір» і що можна зв'язати з основним біологічним ритмом –дня й ночі. День – царство розуму й реальності, ніч – влада темних сил, дикихстрастей, екстазу, осяяння й панічного страху. Людина не може жити тількивдень, йому необхідна також і ніч. Звідси – його потяг до психозу, до іншим«баченням миру», до відриву від реальності. Алкоголь і наркотики полегшуютьзадоволення цього потяга. Алкоголізм такого типу зустрічається досить часто вхудожників або в людей з художніми амбіціями, а також у людей, стомленихжиттям. Те ж джерело можна відшукати й у популярному серед молоді Заходувживанні ЛСД. У нас, у більше бідній країні, ЛСД заміняється, наприклад,«клеєм». Назва «клей» походить від того, що звичайно молоді люди використовуютьйого спільно, тому що на їхню думку, тільки в цьому випадку випробовуються надзвичайніпереживання.
«Героїчний»тип випивок також вимагає більших кількостей алкоголю. Лише тоді досягаєтьсяпочуття своєї сили й готовності до великих справ, які звичайно в наших умовахкінчаються хуліганськими витівками. У таких випадках алкоголь вивільняє існуючув кожній людині й героїчній пропорції, що є в повсякденному житті. Вонастановить одну із прекрасних рис молодості, що з незапам'ятних часів вождіексплуатували заради своїх, не завжди шляхетних намірів.
Важковизначити, у якому ступені в кожній людині присутні само деструктивнітенденції. У всякому разі самогубство можна вважати специфічно людськимпроявом. Небагато найдеться людей, які ніколи у своєму житті не хотілипокінчити із собою.
Типвипивок заради того, щоб «залити горі» – явище гарне відоме. Потрібно напитисяп'яним, щоб забути про те, що болить, щоб покінчити хоча б на короткий час ізсобою й своїм стражданням. Агресія стосовно оточення з'єднується ізсамоагресією. Типи випивок героїчні і самогубні переплітаються між собою.Згодом відбувається алкогольна деградація й разом з нею соціальна смерть.
Чиіснує національний характер? На це питання не існує однозначної відповіді. Збіологічної точки зору існування національного характеру можливо. Умовисередовища (серед яких чималу роль грають умови культурного характеру)складаються таким чином, що певні риси характеру корисні, а інші – не корисні.Люди, що володіють корисними рисами характеру, мають більше шансів вижити йзалишити потомство, ніж ті, які цих рис не виявляють. Набір генетичних рисданої популяції (так званої gene pool) повинен, отже, від покоління допокоління змінюватися в напрямку кількісної переваги чорт, корисних для даногосуспільства. Таким чином, він буде відрізнятися від набору генетичних риспопуляцій, що живуть в інших умовах.
Крімуроджених рис, у формуванні гіпотетичного національного характеру грали б рольпридбані риси, обумовлені так званим соціальним спадкуванням і, отже, щодомінують у даному суспільстві моделями поводження.
Використовуючиодну із психіатричних типологій, можна було б глобально визначити суспільствояк характеризується перевагою рис істеричних і психастенічних. Істеричні рисиБжезицький назвав їх скиртотимними, від грецького skirtao – танцюю, щобпідкреслити своєрідні нюанси, що відрізняють їх від класичного істеричноготипу. Ці риси – прагнення імпонувати оточенню, зробити ефект без почуттяобов'язковості, безмежна фантазія, почуття бурхливі, але поверхневі, легко йшвидко перехідні від однієї крайності до іншої. Навпроти, психастенічні рисинайкраще виражає фігура селянина. Це – людина тиха, покладлива, що уникаєсуперечок, низької думки про себе, вона охоче провалилася б під землю, щобнікому не заважати.
Деякоюмірою ці два типи особистості взаємно доповнюються так, що суспільство, щоскладається з таких людей, може існувати; одні засідають, інші працюють. Зник дворянині зник селянин, але певні форми поводження збереглися; як і ранішезустрічається фанфаронство й селянська ретельність. Обоє описаних на першийпогляд протилежних типу зв'язує одна загальна риса. І для одних і для іншихголовним питанням життя є питання: «що інші про мене подумають?» Істерик прагнезавоювати схвалення оточення блиском, фанфаронством, блискучістю, а психастенік– тихою обов'язковістю.
Подібніформи поводження свідчать про самозамилування «автопортретом», образом «я»(self-concept). Користуючись модним нині в психології й психіатрії визначенням,можна було б сказати, що в цьому виражається певна психічна незрілість. Тому щооднієї з рис психічної зрілості є вміння об'єктивного сприйняття самого себе йздатність відповістити на запитання «який я?» Це питання, типовий длямолодіжного віку. У цьому періоді життя він може стати джерелом боліснихпереживань. При негативних оцінках самого себе справа може дійти навіть до спробсамогубства. Щоб вирізнитися перед самим собою й перед оточенням, така людиназдатна ризикувати своїм життям (молодіжна героїчна установка).
Алкогользменшує муку питань, пов'язаних з образом самого себе. Під його впливом людиназдається самої собі краще, шляхетніше, відважніше й т. п. Доводиться,однак, пити до дна, щоб дійти до дна своєї душі. А оскільки дна цього вдійсності не існує, чим глибше поринаєш, тим темніше стає, і охоплює бажанняпокінчити із собою, у чому також алкоголь допомагає, приносячись замість смертівтрату свідомості.
Представляється,отже, що певні специфічні риси польського алкоголізму виводяться згіпотетичного національного характеру, особливо з його психастенічних іістеричних елементів. Лікування в таких випадках повинне ґрунтуватися напідвищенні в пацієнта почуття власної цінності й на навчанні його мистецтвуоб'єктивного сприйняття самого себе.
У цейчас багато говориться й пишеться про згубні впливи сучасної технічноїцивілізації на здоров'я людини. Інтенсивне перетворення природного середовища вштучною, створеною людиною, є найсильнішим негативним фактором. При спробаханалізу шкідливості сучасної цивілізації приходять до песимістичних висновківпро те, що все, що з її випливає, шкодить людському здоров'ю. Технікою отруюютьсятри стихії: повітря, вода й земля. Через неї ускладнюються відносини йпорушуються канони людського гуртожитку. Через неї зменшується «життєвийпростір» людини; йому стає занадто тісно, занадто підсилюється тертя з іншимилюдьми, із чим зв'язане наростання негативних почуттів у відношенні доближнього; усяке дія натрапляє на протидію, а тому людина відмовляється відтворчої установки на користь споживчої й т.д.
Людинасучасної цивілізації, перш ніж шукати медичної допомоги, звичайно спочатку самнамагається редукувати нервову напругу й занепокоєння, обумовлені в значніймірі умовами середовища. З різних способів такий аутотерапії (наприклад, пошукконтакту із природою, хобі, сексуальні ексцеси) найчастіше вдаються до допомогихімічних засобів. Їх можна розділити на три групи: психотропні препарати(засоби, що редукують напругу страху, або збуджують або викликають особливі стани),наркотики, алкоголь. Як представляється, традиційно використовуються методихімічної аутотерапії; але найбільше використовується алкоголь. У той час як узахідних країнах значно більше, ніж у нас, використовуються наркотики йпсихотропні засоби. У нас неможливо впоратися з алкоголізмом, а в них знаркоманією й зловживанням психотропними засобами.
Однимз багатьох мотивів пияцтва є нудьга. Нудьга має багато причин, але завжди в їїоснові перебуває негативна установка до того, що нас оточує. У цьому плані вонаподібна до явища, по-видимості протилежному – поспіху. Обоє явища – поспіх інудьга – протилежні зацікавленості. Зацікавлена людина перебуває в даному(власному) відрізку часу; актуальний навколишній світ його притягає. Нудьгуючалюдина, або людина що поспішає, хоче вистрибнути з того, що його актуальнооточує теперішній час стає для нього перешкодою.
Негативніпочуття, що перебуває навколо, викликають мобілізацію вегетативно-ендокринноїсистеми. Звідси – парадоксальне стомлення. Наприклад, людина, що очікує вчерзі, нічого не робить і повинна була би відпочивати, а в дійсності буваєбільше стомленою, чим після важкої роботи. Одним зі способів зниження нервовоїнапруги й хоча б тимчасового звільнення від почуття нудьги й поспіху єалкоголь. Завдяки йому можна на короткий час вистрибнути з теперішнього часу,що дратує.