Поняттямотивації поведінки, її місце в суб’єктивній стороні складу злочину та умеханізмі індивідуальної злочинної поведінки
Проблемамотивації є однією з ключових у соціально-психологічній характеристицібудь-якої людської діяльності. Вона знаходиться на стику багатьох наук, середяких психологія, соціологія, філософія, право та інші. Така багатоаспектністьробить вказану проблему надзвичайно складною, комплексною і разом із тимперспективною.
Не дивлячись начисленні праці з мотивації людської поведінки, в літературі зазначається, щозагальна теорія мотивації ще недостатньо розроблена й єдиної її концепції нестворено, не вироблено всеосяжної теорії мотивації поведінки та діяльностілюдини [8, с.3-4]. Проте мотиваційна сфера є важливою ознакою, за допомогою якоїможна зрозуміти справжній характер правомірної чи протиправної поведінки [9, с.24], тому основний інтерес у контексті нашого дослідження представляєпорівняння та співставлення суспільно корисної мотивації як злочинної, так іправомірної поведінки, з’ясування їх ознак, ролі та місця у запобіганнізлочинним проявам тощо. Мотивація є одним із основних понять, яківикористовуються для пояснення рушійних сил поведінки та діяльності людини.
Людина яксоціальна істота формує і спрямовує своє відношення до оточуючого середовища упроцесі засвоєння системи соціальних цінностей, накопичення життєвого досвіду.Процес інтерналізації соціальних цінностей складається з декількох основнихстадій – знання, визнання, переконання та спонукання [13, с.76-77].Знання, які отримуєособистість у процесі взаємодії із оточуючим середовищем самі по собі не здатніу повній мірі стати орієнтиром у поведінці. Вони мають бути сприйнятісвідомістю та засвоєні.
Тому важливою єстадія, на якій будується соціально-ціннісна орієнтація особистості, яка є«відношенням, яке склалося щодо впливу об’єктивної системи соціальних цінностей– матеріальних та духовних, бажаних та необхідних» [1, с. 7].
Важливе значеннядля формування соціально-ціннісної орієнтації особистості мають потреби, яківиступають джерелом активності та виникнення мотиву.
Шляхомусвідомлення потреб та надання їм соціальної спрямованості відбуваєтьсяпобудова програми майбутньої поведінки. Особливого значення на цій стадіїнабуває вплив норм моралі на свідомість особи та на вказане програмуваннямайбутніх поведінкових актів. Наступною стадією процесу засвоєння соціальнихцінностей є вироблення переконань, які сприяють перетвореннюсоціально-ціннісної орієнтації у поведінку. На цій стадії формуєтьсяусвідомлена готовність діяти відповідно до поставлених та усвідомлених цілей ізадач, реагувати у певній формі на соціальну дійсність. В літературі попередняготовність до діяльності отримала назву соціальної установки [3, с. 79].
Завершуєтьсяпроцес засвоєння соціальних цінностей переходом від переконань до спонукань,які полягають у формуванні в особи готовності до діяльності. Такимчином, процес засвоєння соціальних цінностей передбачає ряд етапів, результатомякого є формування у особи соціально-ціннісних установок, які безпосередньовпливають на визначення та характеристику мотивації подальшої діяльності, зприводу чого слушно зазначає В.Г. Асєєв, що мотивація поведінки принциповонеможлива поза межами емоційно-ціннісної сфери [4, с. 21].
Стосовноформування особистості злочинця Є.К. Ігошев зазначає, що це не є простою сумоютих чи інших негативних якостей, які найбільш розповсюджені серед осіб, яківчинили злочин. Мова йде про найбільш імовірні для суспільно небезпечноїособистості особливості духовного світу, форми їх виявлення у протиправнійповедінці, а також фактори, що формують ці особливості [8, с. 11]. Поряд із цимучений пише, що мотиваційна сфера може виступати в якості показника ступеняефективності кримінально-правових та інших норм [5, с.62]. Із цією думкою вартопогодитись, оскільки, виходячи із психологічних особливостей формуваннямотивації, особа, отримуючи знання про кримінально-правові заборони таусвідомлюючи їх, зіставляє із власними морально-ціннісними орієнтаціями. Якщовони не суперечать одне одному, ймовірно можна припустити, що особа невчинюватиме злочин, оскільки рівень заборон, передбачених кримінально-правовиминормами, відповідає рівню морально-ціннісних заборон, які входять безпосередньодо структури його особистості.
Мотивація єфактом поведінки, який безпосередньо не спостерігається, що, однак, не означаєїї нереальність. Психічні факти й процеси існують реально поряд із фізичнимидіями та її речовими елементами. Так, мотивація злочинної поведінки, яка єневидимою, є не менш реальною, ніж, наприклад, сліди, знаряддя або результатизлочину, які безпосередньо сприймаються через органи чуття [10, с. 40]. Вперше термін «мотивація»було запропоновано А. Шопенгауером у його статті «Чотири принципи достатньоїпричини», після чого він став вживатися для пояснення причин поведінки [15].
Психологічнийсловник містить визначення мотивації (лат. motivatio) як системи внутрішніхфакторів, які викликають та спрямовують орієнтовану на досягнення ціліповедінку людини [13, с. 221], її також визначають як сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил,які спонукають людину до діяльності, задають межі і форми діяльності та надаютьцій діяльності спрямованість, орієнтовану на досягнення певних цілей [6].
Схоже визначеннямістить навчальний посібник з мотивації, зокрема там вона розглядається як сукупністьвнутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до діяльності,визначають поведінку, форми діяльності, надають цій діяльності спрямованості,орієнтованої на досягнення особистих цілей. Це сукупність усіх мотивів, якісправляють вплив на поведінку людини [7, с. 121].
Є думка промотивацію як сукупність, систему мотивів, які спонукають до дії та її регулюють[8, с. 111-112]. У той же час паралельно деякі дослідники схильні розглядатимотивацію як процес формування та виникнення мотиву [18, с. 39-40], [8, с. 74],як систему факторів, які детермінують поведінку (потреби, мотиви, наміри, цілі,прагнення, інтереси); характеристику процесу, який підтримує поведінковуактивність на певному рівні [9, с.24].
С.О. Тарарухін вважає, що мотивація злочину вживаєтьсяв двох значеннях: як внутрішній процес виникнення мотиву злочину в результатівзаємодії особистості з оточуючим середовищем та результат формування мотивузлочину [12, с.151]. З таким підходом необхідно погодитись, оскільки він несуперечить психологічному визначенню поняття мотивації [14, с.84].
На думку О.М.Подільчак, мотивацію злочинної поведінки слід розглядати як процес виникненнямотиву на ґрунті актуалізованої потреби, його оформлення й розвитку, виборупротиправного шляху, активації та коригування злочинної діяльності, спрямованоїна досягнення поставленої мети [13, с. 7]. Із таким визначенням не погоджується А.П. Закалюк,зазначаючи, що мотивація – це психічна діяльність, предметом якої є мотиви: їхвиникнення, формування, реалізація у намірі та рішенні вчинити злочин, томувона не охоплює весь механізм вчинення і не можна відносити до неї виконанняприйнятого рішення, його контроль, корекцію діянь, аналіз наслідків, що насталипісля злочину [5, с. 291]. Проте мотивація вчинення певного злочину очевидноможе поширюватися на всі етапи його вчинення – на поведінку до, під час тапісля здійснення відповідних дій. На нашу думку, представляється не доцільнимвзагалі розглядати мотивацію у якості процесу, як це роблять зазначені автори,оскільки процесом може бути відповідне формування або стимулювання мотивації,яка сама по собі є саме психологічним підсумком або результатом, який обумовлюєбудь-яку діяльність. А.П. Закалюк визначаючи поняття мотивації з одного бокувизнає її особистісним феноменом, а з другого розглядає цей феномен як процесформування, розвитку і становлення особистої психологічної готовності тамотивів діяльності певної спрямованості та соціальної значущості [5, с.293].Тобто, на нашу думку, автор дає визначення процесу формування мотивації, а неїй самій. На відміну від вказаних вище авторів Г.М. Дашковська розглядає мотиваціюзлочинної діяльності як цілісну систему взаємопов’язаних між собою елементів,що дають кримінологічну інформацію про суб’єкта злочинної діяльності й іншихелементів системи злочину, базуючись на вивченні мотиво- та цілеутворюючихпроцесів [4, с.22]. Аналізуючи запропоноване визначення виникає питання про те,які саме елементи є складовими мотивації як результативного психологічногостану особи. Враховуючи положення науки кримінального права про суб’єктивнусторону злочину та зміст будь-якої внутрішньої психологічної діяльності нампредставляється доцільним визнати такими елементами мотив та мету певноїдіяльності. М. Туркот визначає мотив і мету як відображення внутрішньої,суб’єктивної сторони діяння, які виказують свідоме ставлення особи до цінностейсуспільства, які охороняються державою. Крім того, на його думу, мотиввідображає рівень антисоціальної ураженості особи, глибину та ступінь їїантигромадської спрямованості [19, с. 41].
У психологічній, соціологічній та правовій літературііснують різноманітні визначення мотиву і мотивації поведінки і діяльності, якіпереважно є суперечливими та наповненими різним змістом. Зокрема, мотивирозуміються як усвідомлені, притаманні особистості спонуки поведінки йдіяльності, які виникають при найвищій формі відображення потреб; теоб’єктивне, в чому потреба конкретизується в даних умовах і на що спрямовуєтьсядіяльність, як те, що її спонукає; предмети і явища зовнішнього світу … якрушії поведінки, як її спонукачі, які породжують в людині певні спонуки до дії;це сила, яка спонукає людину до постановки мети, нарешті, до дії для досягненняцієї мети [9, с. 45-47]. Можна зустріти і досить розширене тлумачення мотиву – це матеріальнийабо ідеальний предмет, який спонукає і спрямовує на себе діяльність або вчинокі заради якого вони здійснюються [1, с. 82]. Мотиви – те, що спонукає діяльність людини, зарадичого вона здійснюється. Те, що спонукає і направляє діяльність людини. Мотив –предмет, який, відповідаючи актуальній потребі, тобто будучи засобом їїзадоволення, організує і певним чином спрямовує поведінку [5, с. 38-39]. На нашу думку мотивом якзлочинної так і суспільно корисної діяльності є внутрішнє спонукання, в основіякого лежить відповідна потреба, а мета діяльності визначається тим, що саме –яку цінність або благо людина обрала для задоволення відповідної потреби.
Ми підтримуємопозицією А.Ф. Зелінського, який заперечує проти класифікації потреб, що існує влітературі:
- нормальніпотреби, які відповідають характерному для відповідного суспільства образужиттєдіяльності;
- деформованасистема потреб, у якій одні потреби є більш розвиненими за рахунок інших;
- спотвореніпотреби, задоволення яких суперечить розвитку особистості та інтересамсуспільства, зазначаючи, що в основі деформованих та спотворених потреб неважкопобачити первинні, нормальні потреби у фізичному та духовному комфорті, усамовизнанні, соціальному статусі. На його думку, потреби як умови, якіоб’єктивно необхідні для існування і розвитку особистості, не можуть бутиантигромадськими [5, с. 59]. Вони набувають такої властивості у разі, якщоспосіб задоволення актуальної потреби є забороненим кримінальним законом [3, с.50]. І в юридичній психології домінуючою вже стала думка про те, що мотиви саміпо собі нейтральні щодо злочинної поведінки. Злочинними можуть бути лише засобиїх реалізації [7, 138].
Класифікаціяпотреб на суспільно корисні та суспільно шкідливі ще має місце: деформовані(викривлені, антисоціальні) потреби зумовлюють і деформовані мотиви, серед якихособливе місце посідають ті, які спрямовані на задоволення потреби в алкоголіта наркотиках.
Міжтим, як слушно зауважує Л.І. Казміренко, при користуванні такими класифікаціямивиникає низка запитань, що потребують відповіді: 1) що таке «нормальна системаособистих потреб» у суспільстві перехідного періоду, яким є Україна, хтовизначає цю норму і хто є її носієм? Нормальна тема потреб у вчителя аболікаря, які працюють за мізерні гроші державних установах, чи у вчителя аболікаря, які мають приватну практику і одержують на декілька порядків більше?Зрозуміло, що нормальна система потреб – це певний абстракт, до того жідеологізований; 2) «деформовані потреби» – такі, що задовольняються за рахунокінших. Учений наводить такі приклади: молодий науковець має гроші, але недоїдає(інколи йому просто ніколи поїсти) заради досягнення якоїсь вищої мети;батьки-пенсіонери віддають усі свої маленькі гроші сину, який вчиться увеликому місті, а самі практично голодують. Факт задоволення одних потреб зарахунок інших наявних в обох випадках, але їх деформація відсутня; 3)«викривлені потреби» – найбільш ймовірно, протиприродні, такі, що пригнічуютьрозвиток особистості. Дійсно, багатьом злочинцям притаманні вищезазначеніаморальні пристрасті, але при їх більш детальному аналізі завжди з'ясовується,що вони «виростають» із первісних, цілком нормальних потреб у фізичному тадуховному комфорті, в самоствердженні, соціальному статусі тощо [6, с. 74-75].
На думку А.Ф.Зелінського, джерелом мотивоутворення може стати актуальна потреба, задоволенняякої здійснюється у результаті певного способу дій. Вибір злочинного способудії є джерелом виникнення кримінального мотиву. Тільки після того, як актуальнапотреба конкретизувалась у виборі способу поведінки, можна говорити провиникнення мотиву 3, с. 64]. Подібну точку зору знаходимо у В.С. Медведєва,який, досліджуючи кримінальну психологію, під мотивацією розуміє різною міроюусвідомлене особою спонукання до певної активності. Автор зазначає, що мотив якспонукання не може бути гарним або поганим, соціально прийнятним абонеприйнятним, і про його кримінальне забарвлення можна вести мову ймовірно відмоменту виникнення мети і достовірно – від моменту вибору способу її досягнення[5, с. 41].
Л.І.Казмиренко пише, що мотив, у тому числі – мотив вчинення злочину, нейтральнийщодо його соціальності (антисоціальності). Один і той же мотив залежно відситуації та особливостей особи може спонукати правомірну або ж неправомірнуповедінку, а так звані «злочинні» мотиви — суть модифікація загальнолюдськихмотивів, коли досягнення мети реалізується за рахунок використання протиправнихзасобів. Немає мотивів, які призводили б тільки до законослухняної чи тільки допротиправної поведінки. Мотив набуває певного криміногенного звучанняретроспективно, коли ми аналізуємо результати вчинків (поведінки) особи,причому з ним самим у процесі цілепокладання не відбувається ніякихтрансформацій. Він призводить до злочину (а не до якогось іншого варіантузадоволення потреби), коли мета набуває сенсу антисуспільної та обираютьсяантисуспільні засоби її досягнення [6, с. 73].
Зауважимо, щовідсутність соціального забарвлення потреби не тягне автоматично відсутність соціальногозабарвлення мотиву, оскільки, базуючись на певній потребі, саме мотив набуваєознак корисності чи шкідливості, переломлюючись крізь призму морально-цінніснихустановок особистості, що обумовлює прийняття особою рішення про засоби йогореалізації. Існує проблема того, що структура потреб злочинця відрізняється відзаконослухняних громадян співвідношенням об'єктивно-необхідних та квазіпотреб(потреб-нашарувань). У той час, як соціалізована особистість не може існуватилише на рівні споживання, її розвиток передбачає зміщення центру потреб насамореалізацію та творчість, у правопорушників домінують матеріально-утилітарніпотреби нижчого рівня при перевищенні середнього стандарту їх задоволення [9,с. 231].
Потребиконкретизуються у мотивах і визначають їх спрямованість. Окремі вчинки, тимбільше поведінка людини в цілому, в тому числі й злочинна, звичайноспрямовується не одним, а декількома мотивами, підпорядкованість яких виглядаєяк складна ієрархічна взаємодія. Серед них є провідні, що надають поведінціособистісного смислу. Людина не може мати безліч мотивів, але багатствомотиваційної сфери проявляється в їх різноманітті й взаємодоповнюваності.Взаємодіючи між собою, вони підсилюють чи послаблюють один одного, вступають увзаємні протиріччя, результатом чого може стати аморальна чи злочиннаповедінка.
Унизці юридико-психологічних та кримінологічних досліджень можна знайтипідтвердження думці, що діяння набуває сенсу правопорушення або злочинупереважно внаслідок вибору способів задоволення потреби – досягнення мети, якасама по собі є соціально нейтральною чи, навіть, соціально корисною. Цестосується, зокрема, потреб у досягненні високого соціального статусу, що невідповідають встановленому правопорядку чи суспільним можливостям. Кожна особа маєпотребу в самоствердженні, на основі якої один докладає цілком соціальносхвалюваних зусиль у сфері професійної діяльності, інший – вчиняє хуліганськідії. Більше того, цілком позитивний вибір – досягти соціального визнання – можебути досягнутий як «легальними» засобами (професійним удосконаленням), так і задопомогою омани чи зловживань [7, с. 125].
Узагальнюючипроаналізовані точки зору можна дійти висновку, що під мотивацією найчастішерозуміють сукупність внутрішніх психологічних факторів, які детермінуютьповедінку людини або процес формування мотиву такої поведінки. У нашомудослідженні ми будемо використовувати поняття мотивації в якості процесу длявстановлення його ролі й місця в механізмі індивідуальної злочинної поведінки,а також як результат цього процесу для з’ясування його кримінально-правовогозначення у суб’єктивній стороні злочину. Необхідно розрізняти кримінально-правове поняття злочину та кримінологічнепоняття злочинної поведінки. Поняття злочину визначено у ст. 11 КК України і єсуспільно небезпечним, винним і караним діянням, ознаки якого передбаченікримінальним законодавством. Злочинна поведінка є поняттям більш ширшим, придослідженні якого увага звертається не тільки на зовнішнє суспільно небезпечнедіяння, але й на його витоки: виникнення мотивів, постановка мети, вибірзасобів, прийняття різноманітних рішень суб’єктом майбутнього злочину тощо.Будь-який поведінковий акт, у тому числі і злочинний переважно вчинюється на основіпроцесу формування мотиву вчинку, планування акуту та прийняття рішення.Зауважимо, що така підготовка практично відсутня в імпульсивних злочинах,злочинах, вчинених з необережності, які також мають власну специфіку психічнихпроцесів та особливості суб’єктивної сторони. Тому зазначений процес найбільшхарактерно проявляється в умисних злочинах, які свідомо підготовлюються тапланується. Таким чином, варто зазначити, що злочинна поведінка є певнимпроцесом, який існує як у просторі, так і в часі. Він містить у собі не тількидії, які реалізуються на зовні та утворюють об’єктивну сторону складу злочину,але й психічні процеси, які їм передують та визначають ґенезу протиправногоакту. В.Н. Кудрявцев розрізняє 3 основних стадії умисного злочину:
1)мотиваціязлочину – входять потреби особистості, плани, інтереси, які у взаємодії ізсистемою ціннісних орієнтацій особистості породжують мотиви злочинноїповедінки;
2) плануваннязлочинних дій – мотивація конкретизується у план протиправної дії. Суб’єктвизначає безпосередні цілі та об’єкти своїх дії, а також засоби, місце та часвчинення злочину, приймає відповідне рішення;
3) виконаннязлочину та настання суспільно небезпечних наслідків – ця стадія охоплює якзлочинні дії (бездіяльність), так і настання злочинного результату [1, с. 32].
Як видно іззапропонованої схеми, третя стадія безпосередньо співпадає із зовнішнімсуспільно небезпечним актом – злочином.
Протягом усьогомеханізму вчинення злочину відбувається взаємодія особистості із тієюсоціальною сферою, у якій вона формувалась. І ще до стадії формування мотиваціїмайбутнього злочину, внаслідок негативного впливу соціальної сфери наформування особистості, можна побачити витоки протиправної поведінки.
Та системапотреб, соціальних та морально-ціннісних установок, які склались в особистості,визначають у подальшому поведінку особи, у тому числі і злочинну.
Механізм вчиненнязлочину значною мірою визначається його «якістю» – формою та видом вини, має укожному випадку свою специфіку і найбільш повно проявляється у так званихпередумисних злочинах, тобто таких, що свідомо планувалися суб'єктом ще донастання ситуації, в якій реалізувався злочинний умисел [6, с. 72].
Під виноюприйнято розуміти психічне ставлення особи до вчиненого діяння та йогонаслідків. У контексті нашого дослідження ми не будемо зупинятись на існуючихточках зору з приводу проблеми вини, лише зауважмо, кримінальне право приділяєпроблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винноївідповідальності призводить до порушення законності, притягнення докримінальної відповідальності невинного. Л.І. Казміренко та О.Л. Мартенкопровели вивчення кримінальних справ, результатами чого стала констатація факту:умисна форма вини наявна у понад 90% злочинів [2, с. 82].
Запропонованазаконодавцем формула умислу може бути застосована лише до таких злочинів, дляяких визначальною ознакою є ставлення винного до настання суспільно небезпечнихнаслідків, передбачених у нормах Особливої частини КК України. Ставлення до цихнаслідків визначає вид умислу – прямий чи непрямий (евентуальний). При цьому ззаконодавчого визначення умислу не видно розходження між його видами за інтелектуальниммоментом, оскільки і для прямого, і для непрямого видів умислу закон вимагаєусвідомлення винним суспільно небезпечного характеру діяння і передбачення йогосуспільно небезпечних наслідків [6, с. 83].
Кримінально-правовезначення мотиву та мети полягає в тому, що, входячи в структуру суб'єктивноїсторони складу злочину, вони підлягають доведенню в ході досудовогорозслідування та судового слідства по кримінальній справі і повинні бути врахованіпри винесенні обвинувального вироку (статті 64, 334 КПК України).
Входячи вструктуру суб'єктивної сторони складу злочину вказані обставини, на відміну відвини, не виступають як її конструктивні елементи, а є факультативними ознаками.
У деяких випадках,коли вказані характеристики мають особливе значення для визначення злочинногодіяння та особи винного, вони використовуються законодавцем для конструюваннякваліфікованих (особливо кваліфікованих) або привілейованих складів злочинів, атакож враховуються як ознаки, що пом'якшують або обтяжують покарання. Колимотив або мета безпосередньо вказані в диспозиції норми Особливої частиниКримінального кодексу, вони набувають обов'язкового значення і стаютьконструктивними елементами складу конкретного злочину. В цьому випадку їхвідсутність свідчить і про відсутність відповідного складу злочину в цілому.
Таким чином,мотивація поведінки у структурі механізму вчинення злочину займає важливемісце. Її сутність полягає у тому, що в умисних злочинах вона виступає базовоюланкою, у якій потреби, інтереси, плани особистості, у взаємозв’язку із їїсоціально-ціннісною орієнтацією породжують мотиви злочинної поведінки таформують їх систему.
Кримінально-правовароль мотивації у суб’єктивній стороні складу злочину проявляється черезспіввідношення вини та мотивації. Будь-яка винна поведінка є мотивованою, прицьому без вини мотивація не має кримінально-правового змісту та сенсу, і складзлочину відсутній через відсутність одного з його елементів – суб’єктивноїсторони, яка виявляється у вині.
Варто вказати нате, що необхідно відрізняти мотивацію злочину від мотивування, оскільки підостаннім терміном необхідно розуміти раціональне пояснення особою, яка вчинилазлочин, причин своїх суспільно небезпечних дій або бездіяльності, шляхомвисвітлення тих прийнятих для неї обставин, котрі спонукали її до вчиненнясуспільно небезпечного діяння [12, с. 49].
Встановленняістинних мотивів вчиненого злочину є надзвичайно складною та суперечливоюпроблемою, оскільки в такому разі постає необхідність проникнення у психологіюлюдини. Для правильної кваліфікації діяння, встановлення ступеню суспільноїнебезпечності особи, призначення справедливого та адекватного покарання, якездатне буде змінити мотиваційну діяльність особи із негативної на суспільнокорисну – вирішення усіх цих завдань потребує спеціальних знань та відповіднихспеціалістів.
Правий І.І.Карпець, коли пише про те, що якщо ми хочемо, щоб покарання було ефективнимсаме для конкретної людини, мають бути викриті ті спонукання та мотиви, якіштовхнули її до вчинення злочину [6, с. 170].
Ситуаціясьогодення складається так, що через завантаженість суддів у більшості випадківмає місце формальне вивчення особистості злочинця та призначення покараньнайбільш «вживаних» видів та розмірів стосовно типічних злочинів. Д. Гарбатовичпише, що правоохоронні органи, суд у своїй діяльності здійснюють кваліфікаціютого чи іншого кримінально-правового діяння не відповідно до дійсногопсихічного ставлення особи до вчиненого нею злочину, тобто не відповідно дотого, що усвідомлювала і бажала особа, а відповідно до того, що, на думкуслідчого та суду, знав і бажав суб’єкт, тобто оцінюють свої власні припущення[9, с. 19].
За таких умов мотиваційна сфера злочинця практично недосліджується, кримінологічні та психологічні досягнення не враховуються управозастосовній діяльності, не враховується можливість впливукримінально-правових санкцій на виправлення злочинця для досягнення основноїмети покарання, не враховується ставлення самого засудженого до призначеногопокарання – чи визнає він його справедливим, чи погоджується з ним, чи,навпаки, призначене покарання викликає почуття несправедливості, формуєнегативні почуття непокори, помсти тощо. Як наслідок, ще до виконання покаранняв особи формується негативна установка, що значно ускладнює процес позитивноговпливу покарання на свідомість засудженого, в подальшому, після закінченнястроку відбування покарання, значно ускладнюється процес ресоціалізаціїзвільненої особи, або зводиться нанівець. Соціально не пристосована особа знегативною установкою після відбуття покарання є потенційним злочинцем і вбільшості випадків вчинює злочин повторно. Таким чином, коло замикається.
Слушно в цьому контексті зауважує Є.К. Нурпеісов:«Кримінальне правосуддя у дослідженні мотиву злочинної поведінки визнає вихіднупсихологічну причину поведінки – потребу. Відповідаючи на запитання, чомулюдина вбиває, краде, отримує хабар і т.п., зазвичай зазначають – з помсти,прагнення до матеріального збагачення, які є суб’єктивним психологічнимуявленням тієї чи іншої потреби. На питання про те, чому ці потребизадовольняються таким, а не іншим способом, практично залишається поза увагою» [12, с. 63]. Аналізуються важливі дляюридичної кваліфікації поведінки психологічні фактори, а фактор, що має не меншважливе значення для розробки заходів профілактики правопорушень –негативно-правовий мотив (мається на увазі мотив вибору протиправних засобівдосягнення цілей) – не аналізується в системі психологічних факторів останнього[2, с. 63-64].
Окреслена ситуація не відповідає реаліям сьогодення ітому курсу, який взяла Україна на побудову правової держави та громадянськогосуспільства, де пріоритетом виступає захист прав, свобод та законних інтересівусіх без винятку громадян. Тому необхідно, на нашу думку, з метою повного тавсебічного вивчення особи, що вчинила злочин, ще на стадії досудового слідствавідповідно до вимог КПК України залучати в усіх випадках до справи експерта-психологав якості спеціаліста для встановлення психологічного стану та суб’єктивногосприйняття особою, що вчинила злочин, процесу притягнення її до кримінальноївідповідальності.
Відповіднодо Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертнихдосліджень (затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998р. №53/5) психологічна експертиза встановлює ті особливості психічноїдіяльності та такі їх прояви в поведінці особи, які мають юридичне значення тавикликають певні правові наслідки. Головними завданнями психологічноїекспертизи є визначення у підекспертної особи: індивідуально-психологічнихособливостей, рис характеру, провідних якостей особистості; мотивотворнихчинників психічного життя і поведінки; емоційних реакцій та станів;закономірностей перебігу психічних процесів, рівня їхнього розвитку таіндивідуальних її властивостей [6]. В.Я. Марчак, досліджуючи можливості залученняспеціаліста-психолога на досудовому слідстві пише, що встановлений за допомогоюпрофесійного психолога факт, що має доказове значення, про психологічніособливості та емоційний стан обвинуваченого в момент вчинення протиправних дійможе бути одним із багаточисельних посилань для висновків про суб’єктивнусторону злочину, форму вини, мотиви злочину, тобто для правильної кваліфікаціїскоєного [3, с. 16].
Н.М. Ахтирська зазначає, що питання щодо встановленнямотивації вчинків із застосуванням судово-психологічної експертизи залишаєтьсядискусійним. Основним аргументом противників такого виду судово-психологічноїекспертизи є те, що мотив – одна із ознак суб'єктивної сторони злочину і, якціль та вина, належить до сфери правової науки, тому не може бути предметомдослідження експерта-психолога [5, с. 20].
Але експерт-психолог встановлює не юридичні(хуліганські) мотиви злочину, а психологічні мотиви конкретного вчинку,аналізує особливості мотиваційної сфери особи, що підлягає дослідженню. Такідослідження не суперечать загальним принципам проведення судової експертизи.Результатом дослідження є встановлення мотиву-стимулу криміногенної поведінкиособи, тобто процесів, які спонукали її до вчинення злочину [1, с. 20-21].
Сутністьтакої діяльності полягає в тому, що шляхом аналізу програм злочинної поведінкипсихолог має виявити ті внутрішні соціально-психологічні якості особистостізлочинця, які складають сутність його ставлення до суспільства, оточуючих,позицію щодо правових норм; з’ясувати стійкість програм злочинної поведінки, їхглибину, тривалість у часі, взаємозв’язок з тим чи іншим видом злочинноїдіяльності, ретроспективне відношення до скоєного злочину, фактори, які здатнівикликати щире каяття, бажання примиритись із потерпілою стороною, відшкодуватизавдані збитки на стадії досудового слідства.
Такождоцільно встановити можливості виправлення через застосуваннякримінально-правових санкцій (можливість «перебудови» програм поведінки,формування суспільно корисної мотивації поведінки) у процесі відбуванняпокарання шляхом з’ясування суб’єктивного ставлення та розуміння сутностікримінального покарання, а також вид і міру покарання, які здатні вчинити такийвплив.Орієнтовний переліквирішуваних питань щодо дослідження мотиваційної сфери особи на момент вчиненнязлочину може бути таким:
- якііндивідуально-психологічні особливості має підекспертна особа?
- чи маєпідекспертна особа індивідуально-психологічні особливості, які суттєво вплинулина характер її протиправних дій або злочину чи злочинної діяльності(зазначається, що саме має значення для суду чи слідства: підвищенаагресивність, підкореність, жорстокість, нерішучість, етичні орієнтації,соціальні установки, мотиваційна сфера)?
- якіпсихологічні особисті якості та провідні мотиваційні чинники поведінки маєпідекспертна особа? У якому зв'язку вони перебувають з обставинами, щодосліджуються у справі?
- чи моглиіндивідуально-психологічні особливості підекспертної особи суттєво вплинути наїї поведінку під час скоєння нею протиправних дій (або злочину)?
Використанняспеціальних психологічних знань у судіє ефективним засобом встановленняобставин події і дозволяє залучати до судового розгляду кримінальних справ увесьарсенал сучасних науково-психологічних методів, а також є основним каналомвпровадження в судово-слідчу практику досягнень психології [8, с.8].
За результатамипроведеного дослідження експерт-психолог надає суду висновок, в якомузазначаються усі фактори, що характеризують особу злочинця (характер і ступіньсуспільної небезпеки), а також рекомендований вид та міру покарання, необхіднута достатню для виправлення особи, що вчинила злочин та формування у неїсуспільно корисної мотивації. Вважаємо, що такий висновок, аналогічно висновкуексперта, повинен мати для суду рекомендований характер. Остаточне рішенняприймає суд на основі всебічного, повного, неупередженого та об’єктивногодослідження матеріалів справи.
мотиваціязлочинна поведінка кримінальна
ЛІТЕРАТУРА
мотиваціяповедінка кримінальна правова
1. Колот А.М. Мотивація,стимулювання і оцінка персоналу: Навч. посібник / Колот А.М. – К.: КНЕУ, 1998.– 224с.
2. Кондрат С.С. Правомірнаповедінка та правопорядок: взаємозв’язок та взаємообумовленість / С.С. Кондрат// Держава і право. – 2006. — №31. – С. 35-38.
3. Кондратьєв Я.Ю. Юридичнапсихологія / Кондратьєв Я.Ю. – К.: Видавничий дім «Ін Юре». – 1999. – 352 с.
4. Коноваленко О. Особа злочинцякорисливо-насильницької спрямованості / О. Коноваленко // Право України. –2006. — №4.- С. 74-77.
5. Концепція проекту ЗаконуУкраїни «Про волонтерський рух» (схвалено розпорядженням КабінетуМіністрів України від 15 жовтня 2004 р. N 748-р) // zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg
/>6. КостенкоО. Кримінальний кодекс і доктрина / О. Костенко // Право України. – 2004. — №7.– С. 43-47.
7. Котюк В.О. Теорія права: курслекцій: Навч.посібник для юрид.фак. вузів / Котюк В.О. – К.: Вен турі, 1996. –208 с.
8. Кощинець В.В. Використанняспеціальних психологічних знань судом при розгляді кримінальних справ прозлочини проти життя, здоров’я та гідності особи. Автореф. дис… канд. юрид.наук: 19.00.06. – К.: 2003. – 17 с.
9. Крижанівський А.Ф.Громадянське суспільство і правопорядок / А.Ф. Крижанівський // ВісникОдеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – №2.
10. Криминология/ Лихолоб В.Г., Филонов В.П., Коваленко О.И., Михайлов А.Е. – Киев-Донецк,1997. – 398 с.
11. Криминология:приглашение к дискуссии / А.В. Баляба, Э.В. Виленская, Э.А. Дидоренко, Б.Г.Розовский. – Луганск: РИО ЛИВД, 2000. – 318 с.
12. Кримінальнеправо України. Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І.Борисов та ін., За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. –Київ – Харків: Юрінком Інтер, 2003. – 416 с.
13. Кримінально-виконавчийкодекс України. – К.: Атіка, 2003.– 96 с.
14. КудрявцевВ.Н. Правовое поведение: норма и патология / Кудрявцев В.Н. – М.: Наука, 1982.– 288 с.
15. Кудрявцев В.Н.Стратегия борьбы с преступностью / Кудрявцев В.Н. – М., 2005. – 366 с.
16. Кудрявцев В.Н.Мотивы преступного поведения / В.Н. Кудрявцев // Юридическая психология. –2007. — №4. – С. 2-7.
17. Кузнецова Н.Ф.Мотивация преступлений и тенденции ее применения / Н.Ф. Кузнецова // Вопросы советскойкриминологии. – М., 1976. – Ч. 2. – С. 3–12.
18. КузнєцовВ.В., Савченко А.В. Теорія кваліфікації злочинів: Підручник. (2-е вид.,перероб.). – К.: КНТ, 2007. – 300 с.
19. Курс уголовногоправа. Общая часть. Т.1: Учение о преступлении. Учебник для вузов. Под ред.Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. – М.: Изд-во ЗЕРЦАЛО, 1999. – 560 с.
20. ЛазареваВ.А. Судебная власть иуголовное судопроизводство / В.А. Лазарева // Государство и право. – 2001. — №5.
21. ЛитвакО.М. Держава і злочинність: Монографія / Литвак О.М. – К.: Атіка, 2004. – 304с.
22. ЛитвакО.М. Державний вплив на злочинність / Литвак О.М. – К.: Юрінком Інтер, 2000. –275 с.
23. ЛобасН.С. Убийцы. (Некоторыечерты психофизики преступников) / Лобас Н.С. – М.: СГА, 2008. – 159 с.
24. Лукашева Е.А. Мотивы и поведение человека вправовой сфере / Е.А. Лукашева // Советское государство и право. – 1972. — №8.– С. 23-27.
25. Маляренко В.Т.Про змагальність сторін у кримінальномусудочинстві тафункціональне становище суду (окремі аспекти) / В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. – 2002. — №6.
26. МалькоА.В. Юридические поощрительные санкции / А.В. Малько // Юриспруденция. – 1996.-№ 6. – С. 3-7.
27. МантулякЮ.В. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинноїдіяльності організованої групи чи злочинної організації як обставина, щовиключає злочинність діяння: дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Мантуляк ЮрійВікторович. – К., 2006. – 259 с.
28. МарчакВ.Я. Використання спеціальних психологічних знань на досудовому слідстві.Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09. – К.: 2003. – 19 с.
29. МахінчукВ.М. Адекватність покарання як філософсько-правова проблема: автореф. дис.канд. юрид. наук: спец. 12.00.12 «Філософія права» / В.М. Махінчук. – К., 2002.– 21 с.
30. МедведєвВ.С. Кримінальна психологія: Підручник / Медведєв В.С. – К.: Атіка, 2004. – 368с.