МІНІСТКРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
ФАКУЛЬТЕТСУСПІЛЬНИХ НАУК
Кафедраполітології
БАКАЛАВРСЬКАРОБОТА
Формуванняетосфери в політичномужитті суспільства
Ужгород – 2009
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЕТОСФЕРИ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ
1.1 Етичні проблемикультурно-цивілізаційної кризи сучасності
1.2 Передумови виникнення наукової концепції етосфери
1.3 Етосфера якновий стратегічний шлях розвитку людства
РОЗДІЛ 2 МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА
2.1 Політичне життясуспільства в контексті етичних проблем
2.2Відповідальність, автентичність та глибиннеспілкування як принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві
2.3 Етика ненасилля як принцип політичного життя суспільства в добу глобалізації
РОЗДІЛ 3 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ ФОРМУВАННЯ ЕТОСФЕРИ
3.1 Етика влади та опозиції
3.2 Журналістськаетика та етика ЗМІ
3.3 Наукова етика
3.4 Перспективиформування етосфери в Україні
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальністьдослідження. Політика і мораль – вічні союзники і супротивники. Політикасприяє утворенню мережі соціальних зв'язків людини, групи, спільноти здержавою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувшияк об'єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика імораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти завласними законами.
Моральзначно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняноз історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїмсуб'єктом. Суб'єкт політики – великі соціальні спільноти і утворення –соціальна група, клас, партія, держава. Суб'єкт моралі – вселюдська спільнота,рід людський тобто загальнолюдська мораль. Соціальна або професійна мораль ємодифікаціями загальнолюдської, окремий індивід – індивідуальна мораль.Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовнихцінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі заправа і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього єобов'язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністювчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, правовибору.
Якщополітика вимагає, то мораль переконує. Якщо політика здійснюється за допомогоюспеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхіднаатмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів»спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною, мораль же або є, абоїї немає.
Істотнорізняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика.Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар'єри.Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навітьсмерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надаютьдодаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політиканацілена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїйбезкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження – головне дляполітика.
Отже,на перший погляд здається, що політика і мораль речі несумісні. Але все ж такиісторія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдностіблагородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Длясучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєвонеобхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільствавладі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджуєтьсярозуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальнихпроцесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави,її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державноїдіяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральнихкритеріїв для оцінки політики і політиків.
Необхідністьморальних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку.Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод вбагатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують новоїглобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанніправ людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав ігідності особистості (березень 1997 р.) «інтереси і благополуччя особистостіповинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства».
Переорієнтаціяполітики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі.Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною,якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політичнадоцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність,гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя,особливості взаємодії з такими неполітичними структурами, як громадянськесуспільство, сім'я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях –основні ознаки моральності людини.
Актуальністьтеми дослідження даної бакалаврської роботи визначається і тим, що політичнапалітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструєрізноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме ветичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильниківМакіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політикапринциповим є визнання пріоритетів морального чинника, гуманістичнаорієнтованість, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень ідій.
Насучасному етапі розвитку суспільства ми спостерігаємо багато кризових явищ.Ціла низка різного роду проблем – політичних, соціально-економічних,демографічних, екологічних тощо – продовжують тривожити кожну людину. Але малохто вбачає причини кризових явищ у дефіциті духовності й моральності. Між тимоцінка політики й політичного життя суспільства з точки зору моралі – справа ненова, достатньо пригадати хоча б Платона і Аристотеля, християнську традицію.Старий підхід до співвідношення політичного та етичного вже не можезадовольнити нас, він не відповідає сучасним реаліям багатостороннього й динамічногосвіту. Тому ми звертаємося до принципово нової наукової концепції етосфери, якуспробуємо застосувати на прикладі політичного життя суспільства. Проблемуформування етосфери в сучасному житті політичного суспільства практично невивчено, та й сам процес такого формування здебільшого ще в майбутньому. І цетоді, коли формування етосфери як нового стратегічного шляху суспільногорозвитку може забезпечити нам вихід із кризи.
Метаданоїбакалаврської роботи – розкрити сутність концепції етосфери, та особливості,проблеми і можливості формування етосфери у політичному житті сучасного суспільства,проаналізувати ті аспекти політичного життя, які не співпадають з нормамиморалі, а отже є несумісними з формуванням етосфери.
Об’єкт даногодослідження – політичне життя суспільства на початку ХХІ ст. в контекстікризових явищ сучасності.
Предметдослідження– філософська концепція етосфери, співвідношення моралі й політики, моральніаспекти діяльності в політичній, науковій та інших сферах суспільного життя.
Длядосягнення поставленої мети, ми поставили перед собою наступні задачі:
· визначити теоретично-методологічні підходи до виникненняполітичної етосфери;
· висвітлити культурно-етичні проблеми сучасності;
· обґрунтувати концепцію етосфери як новий стратегічний шляхрозвитку людства;
· розглянути етичні проблемі суспільства, пов’язані з політичнимжиттям;
· визначити принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві вконтексті формування політичної етосфери;
· проаналізувати актуальні проблеми політичного життя суспільства зточки зору формування етосфери;
· охарактеризувати етичні норми різних груп суспільства: влади, ЗМІ,наукову етику, тощо;
· розглянути перспективи формування етосфери в Україні.
Методидослідження. В процесі написання даної бакалаврської роботи використаносукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових статей, методаналізу, метод порівняння, а також соціологічний підхід – заснований навизнанні соціальної зумовленості політичних явищ, системний підхід,культурологічний підхід, в якому ми орієнтуємося на виявлення залежностіполітичних процесів від політичної культури.
Джерельноюбазою нашого дослідження виступають різні законодавчі та нормативніакти, такі як Конституція України – основний закон держави, де визначаютьсяосновні права людини, честь і гідність, недоторканність і безпека як головнацінність [2]; «Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосуваннябіології та медицини» [6], міжнародний документ, прийнятий Радою Європи 4квітня 1997 року, в якому визначається головним принципом те, що інтереси іблагополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересівсуспільства; Закон України «Про друковані засоби масової інформації» [3], цей Законстворює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації вУкраїні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України;Закон України «Про телебачення і радіомовлення» [5], який регулює відносини, щовиникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначаєправові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямованіна реалізацію свободи слова; Закон України «Про інформаційні агентства» [4],цей закон відповідно до Конституції України, інших законів України таміжнародно-правових документів закріплює правові основи діяльності в Україніінформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва; Кодекс професійноїетики українського журналіста [7], який визначає основні морально-етичніорієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійнихобов'язків з тим, щоб його діяльність всіляко сприяла якнайкращому інайефективнішому виявленню власних творчих можливостей; «Софійська декларація»[8], прийнята під егідою ЮНЕСКО на Європейському семінарі у вересні 1997 рокузі зміцнення незалежних і плюралістичних засобів інформації та інші.
Нажаль, слід зазначити, що наукових монографічних досліджень по даній темі наданий момент ще не немає. Тому теоретичною та методологічною базоюнашого дослідження виступають ряд посібників з політології, з теорії держави іправа, праці та статті з філософії.
Длявивчення передумов виникнення концепції про етосферу цінним для нас є збіркафілософських праць В. І. Вернадського «Філософські думки натураліста» [19],зокрема, «Кілька слів о ноосфері» [18] та «Наукова думкаь як планетарне явище»[17], де він показує тісний зв'язок філософії і природознавства і розкриваєпрактичне застосування філософського підходу до розуміння шляхів розвиткуцивілізації і людства, розкриває сутність свого бачення концепції ноосфери.
Такожнами використано критичне дослідження з професійної журналістської етики Д.Авраамова [9], дослідження з політичної комунікації К. Крос та Р. Гакета«Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах:перспективи конкуренції» [33].
Длявивчення сутності політичних процесів у сучасному суспільстві нами використанотакі посібники як «Аналіз політики: концепції, практика», Веймера Д.Л.,Вайнінґа Е.Р. [16], у якому викладено теоретичні засади, методику і практикуаналізу політики з урахуванням суспільних цінностей для експертів,консультантів з законотворчої діяльності ті інших; «Політична філософія» [41]підручник під редакцією Є.М. Суліми та колективу авторів, у якому на основісистемного підходу з широким використанням структурно-логічних схем таілюстративного матеріалу у підручнику висвітлено основні проблеми, що єоб’єктом сучасної політичної науки, в контексті філософських та соціокультурнихпроблем; академічний курс «Політологія» [37] під редакцією Панова М. І. таколективу авторів, який визначає систему категорій і понять, предмет і методи,закономірності та функції політології. У книзі викладені основні проблеми наукипро політику, політичну владу й державу, сучасні політичні відносини, режими,інститути та політико-правові процеси. Крім цього нами використано рядпосібників для студентів ВНЗ: з політології – П. Шляхтуна, М. Юрія, В. Пічи, Н.Хоми, І. Дробінки; з теорії держави і права – В. Котюка, з етики – П.Прибутька, Л. Дубчака та енциклопедичних видань – «Політологічнийенциклопедичний словник» [40], «Юридична енциклопедія» [59].
Такожматеріалом для нашого дослідження був матеріал наукових статей, присвяченихпроблемам політики, етики та формування етосфери. Зокрема це Беллестрем К.-Г«Влада та мораль» [13], в якій автор аналізує філософський зв’язок міжпоняттями політики і моралі, та обґрунтовує можливість сумісності цих понять. Правовізасади депутатської етики розглянуті в статті Грушанської Н. «Інститутдепутатської етики. Поняття та сутність» [24], що містять низку цінних судженьта ідей для нашого дослідження формування етики влади. Стаття Сімкіна Г. М. «Народженняетосфери» [48], в якій автор на основі філософського вчення В. І. Вернадськогопро ноосферу та концепції «благоговіння перед життям» А. Швейцера аналізуєнародження феномену етосфери. Крім цих матеріалів нами було використано рядстатей з політичних питань таких авторів як П.П. Гайденко, Ю. Н. Давидова таінших.
Бакалаврськаробота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використанихджерел та літератури. У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи довивчення етосфери в політичній науці» на основі філософських концепцій тааналізу сучасного стану політичних, культурних та соціологічних процесів усуспільстві ми розглядаємо передумови виникнення феномену етосфери. У другомурозділі «Морально-етичні принципи політичного життя суспільства» ми визначаємопроблеми моралі у сучасному політичному суспільстві, принципи взаємовідносинсучасних людей у суспільстві. У третьому розділі «Актуальні проблемиполітичного життя суспільства з точки зору формування етосфери» ми визначаємоголовні принципи етики влади, журналістики, ЗМІ, наукової етики в контекстіформування феномену етосфери.
РОЗДІЛ 1ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЕТОСФЕРИ В ПОЛІТИЧНІЙНАУЦІ1.1 Етичні проблеми культурно-цивілізаційної кризисучасності
На початку ХХ століття європейська цивілізація зіткнулася збезліччю проблем, які вимагали осмислення: економічна нестабільність,розгубленість і відчай перед лицем суспільних катастроф, занепад традиційнихцінностей тощо. На рубежі ХХ — ХХI століть, в умовах зростаючих взаємозв'язківміж країнами та взаємозалежності їх в цілому у світі, всі ці суперечностінабули глобального характеру. Крім того, за кількістю різного роду потрясінь,які випали на один інтервал – століття – минуле століття не може порівнятись ізжодним іншим попереднього історичного розвитку. Саме сьогодні соціокультурнаситуація така, що людському суспільству загрожує антропологічна катастрофапланетарного масштабу. Ознакою наближення до цієї межі є глибиннаантропологічна криза, що лише загострюється з плином часу. Поза всякимсумнівом, специфіка і новизна сучасного кризового стану соціуму як світовоїсистеми не може розглядатися поза контекстом глобалізації. Остання є основнимдомінуючим явищем, що відображає динаміку розвитку нинішньої епохи.Орієнтованість глобалізаційних процесів на досягнення якомога більшоївзаємозалежності країн світу загострює проблему міжцивілізаційнихсуперечностей, сприяє нівеляції традицій національних держав і самобутніхлокальних культур [27, с. 46].
Для нашого сьогодення вже звичними стали такі визначеннясучасності, як «кінець історії», ера науково-технічної революції,постєвропейський час, атомна епоха. Кожна з цих характеристик беззастережнонакладається на нинішній стан цивілізації, що переживає техногенний етап свогорозвитку. Множинність визначень епохи виражає не лише особливий динамізм ідраматизм цивілізаційних процесів, але і усвідомлення світовим співтовариствомтого, що наш світ перебуває на роздоріжжі – в ситуації кризи. Багато ознак цієїкризи за своєю суттю не є новими: глобалізація лише додала їм планетарного й граничнозагостреного характеру [27, с. 51].
Історія людської думки засвідчує, що на цивілізаційні«виклики» завжди знаходилися певні «відповіді». Найвідомішими сучаснимиконцепціями, що з'являються на виклик часу, є глобалістські проекти. Проте,головним предметом їх дослідження була, в основному, екологічна проблематика, асоціокультурна, як правило, розглядалася лише у внутрішньоцивілізаційномуаспекті. Такий підхід не враховує специфіки геополітичних реалій сучасності,пов'язаних з глобалізаційними процесами. В цьому значенні, наприклад, концепціяХантінгтона є виходом на більш високий теоретичний рівень, оскільки вона описуєміжцивілізаційні взаємодії. Проте, незважаючи на зазначене, й вона не даєповного, багатоаспектного розуміння суті кризи сучасної епохи, а передусім їїджерела. Натомість теорія зіткнення цивілізацій пропонує правильний теоретичнийорієнтир – обґрунтовує наявність суперечностей між різними країнами і регіонами,їх приналежністю до різних соціокультурних світів. Разом з тим, подібнийпідхід, втілений у глобалістських проектах, залишає відкритим питання проглибинні підвалини загальної кризи техногенної цивілізації [49, с. 127].
Нинішня техногенна цивілізація, що характеризується особливимсуб'єкт-об'єктним типом світосприймання, яке бере початок з епохи Реформації,перебуває в нестійкому стані. Техногенна діяльність людства впродовж декількохстоліть якісно змінила як природне середовище, так і культуру та соціум. Усучасну епоху науково-технологічний розвиток значною мірою випереджає розвитоксоціокультурних регуляторів, які перестали бути адекватними новим технічнимможливостям людства. Соціум, наука і культура перебувають на різних еволюційнихрівнях. Відбувається очевидне прискорення науково-технічного прогресу приодночасному «консервативному» існуванні людини. Порушився динамічний баланс міжтехнологічним потенціалом суспільства і моральністю. Ця суперечність настількизагострилася, що перетворює проблему антропологічної кризи зфілософсько-антропологічної на загальнокультурну, пов'язану не лише зосмисленням ознак і причин критичного стану сучасної цивілізації, але й пошукомуніверсальних стратегій цивілізаційного розвитку, при дотриманні яких з'явитьсявірогідна можливість запобігання назріваючої антропологічної катастрофи [49, с. 135].
Сучасний світ знаходиться в ситуації, висловлюючись термінамисинергетики, «стійкого нерівноважного стану». Щоб його змінити або хоча бпідтримувати, долаючи негативні тенденції й запобігаючи таким чиномантропологічній катастрофі, необхідно виробити відповідні компенсуючі стратегіїдіяльності та соціальних трансформацій. Попри те, що, починаючи з епохи Новогочасу, наука стала важливим чинником культурно-історичної еволюції і соціальногопрогресу, вона так і не змогла виробити механізми, які сприяють регуляціїврівноваженого цивілізаційного розвитку. Натомість вона часто вдосконалювала інарощувала потенціал руйнівних технологій. Криза наукового розуму, щопереживається нами, є зайвим доказом обмеженого застосування наукового знаннядо вирішення щонайгостріших соціокультурних проблем.
Якщороків десять тому про глобальну кризу говорили лише вчені, то сьогодні цей фактє очевидним. Криза охоплює всі аспекти життя людини, суспільства, природи ітехносфери.
Паралельноз деградацією навколишнього середовища розвивається ще небезпечніший процес –процес інтелектуального і морального виродження людини, її обездуховлення.Серед причин її виникнення – відчуження від природи, землі, дому, родини,зростаюча урбанізація, надзвичайна метушливість людини, насильство з бокуполітичних, соціальних, комерційних організацій, інформаційний вибух. АльбертШвейцер визначив людину ХХ-го сторіччя як «явище явно патологічне», оскільки вній «виразно ослаблена здатність мислити». Для сучасної технологічноїцивілізації здатність мислити підмінюється її імітацією – здатністю механічнонакопичувати відомості (думки, факти, правила, зразки) [27, с. 84].
Усучасному світі на психічні захворювання страждає майже половина мільярдалюдей, причому їх число зростає. З’являються нові психічні захворювання,наприклад, пов’язані зі СНІДом. За даними спеціальних вибіркових досліджень,виконаних в 60-ти країнах за 90 років XX століття, поширеність психічнихзахворювань зросла в 6 разів. В 40 разів зросла поширеність алкоголізму і в 29разів – олігофренії.
Порівняно«невидима» деградація на духовному і психічному рівнях призводить до цілкомреальної крові. За роки першої світової загинуло приблизно 20 мільйонів людей,що вдвічі більше, ніж за два попередні століття. Друга світова війна забрала 50мільйонів життів. У більш ніж 150 війнах, які були розв’язані з того часу,загинуло 20 мільйонів і було поранено 60 мільйонів осіб.
Головнаособливість сучасних конфліктів – жорстокість, яка досягла небачених ранішемасштабів. Звіряча лютість людей стосовно одне одного – не винахід сучасноїепохи, але ще ніколи вона не виявлялась з такою силою і таким розмахом.Повсюдно поширилися мародерства, захоплення заручників, масові зґвалтування,обстріл транспорту з медичною допомогою, застосування жінок і дітей як «гарматногом’яса» – коли виникає необхідність прорвати лінію фронту або подолати мінніполя.
Надумку серйозних вчених, демографічні процеси, розігрівання атмосфери,накопичення у воді отрутохімікатів, ерозія ґрунтів, послаблення озонового шару,скорочення запасів продовольства, загибель багатьох видів тварин викличутьбезкомпромісну боротьбу за перерозподіл залишків природних ресурсів, тожзастосування у майбутньому ядерної зброї виглядає цілком вірогідним.
1.2 Передумови виникнення наукової концепції етосфери
Радикальнізміни, які супроводжують сучасну добу, дають підстави вважати її переломною вісторії цивілізації. Нігілізм, перші ознаки якого були помітні в ХІХ столітті,згодом проявив себе на повну силу, ставши однією з головних причин жахливихкатаклізмів, що мали місце в ХХ столітті. Вони засвідчили давню істину: людськадіяльність, позбавлена у своїх орієнтаціях відповідної моральної основи,приречена на зло. Різноманітні наукові дисципліни антропологічного,соціологічного спрямування вільні, в силу традицій європейського раціоналізму,від аксіологічного компоненту, виявились безсилими вирішити проблему подоланнядеструктивних устремлінь homo sapiens. Поступово приходить усвідомлення, щотільки мораль може бути надійним нормативним регулятором та сенсожиттєвиморієнтиром людської поведінки. Поряд з цим етичний вакуум, породженийнігілізмом, намагалися заповнити ідеології комунізму та фашизму, різного родупсевдонаукові вчення, які проте тільки поглибили кризу.
Глобальніпроблеми, через їхню пов’язаність з людською діяльністю, вимагають адекватноїетичної відповіді. Даний фактор разом із кризою основ, етичним вакуумомзумовлює виключну актуальність етики, яка у структурі сучасного філософськогознання займає провідні позиції [10, с. 43].
Порядіз цим відбуваються динамічні процеси в розвитку самої етичної теорії, їїсамовизначення як науки. Відсутність у межах традиційної етики бажанихвідповідей на актуальні питання сучасності спонукає до творення нових етичнихтеорій або розширення та переосмислення змісту традиційних цінностей та чеснот.
Зрушенняв етиці зумовлені також змінами у загальнонауковому світогляді. Положеннясинергетики, антропний принцип, які визначають обличчя сучасної науки,позначаються на етичній теорії, розширюючи її розуміння буття, особливо в тихгалузях, що пов’язані з природничо-науковим знанням (екологічна етика,біоетика).
Вітчизнянаетична думка останнім часом усе частіше звертається у своїх побудовах доконцепції ноосфери (від гр. «ноос» – розум), опрацьованої видатним українськимнауковцем В.Вернадським. Творча спадщина вченого викликає нову хвилюзацікавлення в наукової спільноти: він, як і більшість геніальних мислителів,висловив ідеї, які випередили свій час. Говорячи про передумови зародженняетосфери, необхідно розібратися в поняттях біосфери, техносфери, ноосфери.
НаприкінціII світової війниВ. Вернадським було сформульовано уявлення про ноосферу. Центральною ідеєютворчості вченого була єдність біосфери та людства. Розробивши цілісне вченняпро біосферу, він пішов далі, розвиваючи ідею еволюції біосфери в ноосферу [17,с. 204-205]. Під біосферою (термін введено Е. Зюссом у 1875 р.) розуміють областьактивного життя, що охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу, верхню частинулітосфери. Особливістю біосфери є взаємодія живих організмів між собою; їхнясукупна діяльність проявляється як геохімічний чинник планетарного масштабу [18,с. 105].
Еволюціябіосфери в ноосферу, за В. Вернадським, відбувається завдяки змінам біосферипід тиском наукової думки людства [17, с. 213-215]. «Наразі ми переживаємо, –писав вчений, – нову геологічну еволюційну зміну біосфери. Ми входимо вноосферу. Ми входимо в неї – у новий стихійний геологічний процес – у грізнийчас, в епоху руйнівної світової війни. Але важливим для нас є той факт, щоідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, іззаконами природи, відповідають ноосфері. Тому можна дивитися в наше майбутнєвпевнено» [19, с. 95]. Автор свідомо звертає увагу на активізацію геологічних процесів.На його думку, головною геологічною силою поступово стає людина – Homo Sapiens – та її розум,наукова думка соціального людства. «Під впливом наукової думки та людськоїпраці біосфера переходить у повий стан – ноосферу» [18, с. 106]. Визначаючи ноосферуяк вищу стадію розвитку біосфери Землі, в умовах якої людська думкаперетворюється на геологічну планетарну силу, В. Вернадський вкладав у цепоняття високий гуманітарний смисл, смисл за своєю сутністю етичний. Це булопередчуття нової епохи співіснування саме в етичному аспекті.
Насьогодні вченим відомо, що система біосфери надзвичайно стійка. Науковемислення людини лише підходить до біосферних феноменів, до зміни її форм тощо,але вже зараз можна зробити припущення, що в якості натяків на глобальнінестаціонарні стани біосфери необхідно визнати зміни великих геологічних епох.На думку Г. Сімкіна, якщо людству вдасться уникнути глобальної ядерноїкатастрофи, яка загрожує розколом земної кулі, то глобального знищення біосфериочікувати не слід, оскільки дуже складними та стійкими є її функціональнібіогеохімічні блоки, багаторазово дубльовані. Інша справа – локальнікатастрофи, які загрожують насамперед індустріально розвинутим країнам [48, с. 96].Ці катастрофи можливі передусім тому, що так звана біла раса історично склаласяяк особлива форма людини, адаптована до засвоєння найбільш екологічноекстремальних зон Землі та масштабного техногенного будівництва. В цьому сенсігенетично, морфологічно та екологічно вона протиставляється іншим, південнішим засвоїм походженням расам, її специфічність виявляється і в особливостяхприхованих метапрограм та культури. Важливим чинником в усвідомленні цієїспецифіки стала екологічна оцінка феномену техногенної діяльності людини якособливого «природного» механізму ізоморфної природної еволюції органічного танеорганічного світу Землі.
Людина,біологічна істота за своїм походженням, одночасно перетворюється на носіяособливої, соціальної форми існування. Це принципово нова якість, новафундаментальна сутність людини, що перетворює її на «над біологічну» істоту,виводить з-під жорсткого контролю природи. Наділена вільною свідомістю, людинаприступає до побудови принципово нових моделей і метапрограм штучного,техногенного світу, який прийнято називати техносферою або індустріальноюоболонкою Землі [48, с. 96].
Колисьінтенсивна техногенна діяльність була засобом екологічної та соціальноїоптимізації суворих умов життя. Штучне техногенне середовище в системі вищихметапрограм природи й людини було особливим чинником збільшення тривалостіісторичного (в геологічному розумінні) існування так званої білої раси(порівняно з іншими, зокрема тропічними расами); з іншого боку, воно сприяловиснаженню природних ресурсів життя, природних екосистем північних регіонів. «Зекологічної точки зору, – вважає Г. Сімкін, – техногенну діяльність людинивзагалі можна розглядати як своєрідний «план» діяльності самої природи, щоактуалізується через людину і покликаний в силу соціальної (вільної,необмеженої) сутності людини подовжити геологічну тривалість життя усьоголюдства, а разом з ним всієї біосфери й ноосфери Землі» [48, с. 97].
Отже,біла людина, ставши піонером широкомасштабного індустріального будівництва,виразником ідеї глобального техногенного прогресу, створила техногенні перспективицивілізації, які у другій половині минулого століття були взяті на озброєннямайже всіма народами світу. Але ж сучасна екологічна ситуація свідчить про те,що шлях глобального індустріального розвитку поступово перетворився на шляхповільної смерті людства, шлях небезпеки хімічного ураження природи й людства,яке покличе за собою його генетичне виродження. Головну роль у цьому процесівідіграють хімічні й радіоактивні речовини.
Суперіндустріальнастадія сучасного розвитку техногенної цивілізації породила екологічну кризупрактично усього середовища життя білої людини, загрожує розпаду природних іштучних екосистем, земному існуванню багатьох видів рослин, тварин, іншихорганізмів, появою нових хвороб (СНІД), зникненням багатьох типів асоціацій,популяцій рослин і тварин, нарешті, духовним виродженням самої людини якпредставника суперіндустріальної цивілізації. Таким чином, назріла необхідністькритично оцінити індустріальний феномен зі всіма його смертельними небезпеками,реальними психологічними трагедіями для людини та всієї природи, зробитиекологічно правильні висновки при виборі стратегічних шляхів розвитку. Подальшанапружена ескалація ідей суперіндустріального суспільства, що виснажуєінтелектуальні ресурси людства та фізичні ресурси планети, викликає все більшекритики; в той же час сучасна людина виявилася багато в чому непідготовленою допошуків інших, «не індустріальних», «некосмічних» тощо стратегічних планів [48,с. 98]. Між тим, такі пошуки потрібні. Як відомо, сучасні західні суспільства називаютьпостіндустріальними; це свідчить про те, що трагедію суперіндустріальної фазицілком усвідомлено, рішення про необхідність стримування індустріальногорозвитку прийняте де-факто. Йдеться про нові «натуральні» технології,сільськогосподарські технології, перевід індустріальних технологій на другийплан, розвиток їх «по мінімуму». Але глобальна екологічна криза ще не призвеладо стратегічних поворотів цивілізації, яка по суті залишається індустріальною.
Щедесятиліття тому вважалося, що феномен ноосфери В. Вернадського стане рятівнимв вирішенні глобальних кризових явищ. Вчені підносили наукову думку якпланетарне явище, вважаючи її (за В. Вернадським) за наймогутнішу танайефективнішу геологічну силу планети, вірили в єдиний порив узагальненогоінтелекту людства, у глобальні розробки нових екологічно безпечних технологій.Але, як ми бачимо, нові виснажливі індустріальні програми продовжуютьрозгортатися, часто поспішно, стихійно, легковажно. У зв'язку з падіннямдуховності виникла нова загроза — розбудова бездушної раціоналістичної ноосферитехнократичного типу, позбавленої моральних начал, любові, милосердя,співчуття. А між тим В. Вернадський пов'язував становлення ноосфери з високимипроявами думки культурної, етично загостреної, за якої унеможливлювалася бситуація екологічної та генетичної катастроф [48, с. 100].
У1915 р. німецький та французький мислитель, протестантський геолог і місіонер,лікар і музикант, лауреат Нобелевської премії світу (1952 р.) А. Швейцер (Schweitzer) (1875-1965 pp.) у своїй праці«Культура і етика» висунув принцип так званої «глибокої пошани до життя» [57,с. 81] як шлях морального оновлення людства. Можливість подолання моральної тадуховної кризи вчений вбачав у розробці нових проблем культури епохитехнократичної влади. На його глибоке переконання, в духовній та моральнійсфері вже на початку на XX ст. відчувалася криза, мав місце занепадкультури. На думку А. Швейцера, існує тісний зв'язок між культурою тасвітоглядом, і катастрофу культури може викликати тільки катастрофа світогляду.Культура – це духовний і матеріальний прогрес, який відбувається тільки усупроводі морального розвитку людини й людства в цілому. Головне завданнякультури — моральне вдосконалення індивіда і суспільства в цілому [57, с. 112].
Нажаль, покоління XX ст. повірили в закономірний технологічний прогрес і вирішили,що він не потребує моральних ідеалів [48, 100-101]. Криза культури з точки зоруА. Швейцера пов'язана із втратою ідеалістичного світогляду, тому єдиним шляхомїї подолання є повернення до цього світогляду. Світогляд людства у XX ст. не тількивідійшов від духовності, він відійшов від позицій раціональної думки на позиціїемоційно збіднілої, висушеної душі; думка стала жорстко раціоналістичною,формалізовано-технократичною. Нова технократична наука, покликана задовольнятиінтереси індустрії, що швидко розвивалася, знецінила духовні сили людини,сповнила її тривожними очікуваннями катастроф, привнесла розгубленість, заякими послідувало падіння моральних норм. Людина та її одвічна культуразадихнулися у какофонії нової масової «культури», значною мірою втратившиморальні та духовні орієнтири. «Це можна пояснити тільки тим, – писав А.Швейцер, – що світогляд цей не мав справжнього коріння у теоретичній думці.Ідеї, що його породили, були благородні, емоційні, але не глибокі. Вони нестільки доводили факт зв'язку етичного начала з началом життєстверджуючим,скільки інтуїтивно відчували його. Тому, підтримуючи життєстверджуюче йморальне начало, теоретична думка не досліджувала по-справжньому ані того, анііншого, ані внутрішніх зв'язків між ними» [57, с. 141].
А.Швейцер постійно шукав відповідь на кардинальне питання про етичну сутністьлюдини, питання, пов'язане з проблемами насильства людини над людиною, людининад твариною.
Такимчином, вчення В. Вернадського та А. Швейцера створили передумови для виникненняпоняття етосфери.1.3 Етосфера як новий стратегічний шлях розвитку людства
Першніж переходити до розгляду поняття етосфери, коротко розглянемо більш звичні спорідненіпоняття етосу, етнології, етики. Етос (гр. ethos) – термінантичної філософії, що позначає внутрішній стійкий моральний характер (в цьомуетос протиставляється пафосу як нестійкому душевному переживанню) будь-якоїособи чи явища. Етологія (термін було введено в біологію І. Жоффруа Сент-Ілерому 1859 р.) у традиційному розумінні – біологічна наука, що вивчає поведінкутварин у природних умовах, аналізує її генетично обумовлені компоненти,проблеми її еволюції. Нарешті, сучасна етика (гр. ethika) як філософськадисципліна вивчає мораль. Фундаментальне значення моралі для суспільного життявідзначали багато мислителів усіх часів: від стародавніх мудреців табіблейських пророків до теоретиків революційних потрясінь XX ст. Наприклад,російський ідеолог анархізму П. Кропоткін стверджував: «Без певного моральногозв'язку між людьми, без якихось моральних зобов'язань, добровільно на себевзятих і таких, які поступово стали звичкою, жодне суспільство неможливе» [44,с. 34].
Іззмістовного боку мораль є поєднанням певної системи цінностей та системинормативів поведінки, покликаних забезпечити реалізацію, досягнення цихцінностей. Іншими словами, мораль відповідає на питання: як діяти, вести себе,щоб досягти любові, пошани, співчуття і т. п. Субстанційною основою моралі єособиста свобода людини, яка дає змогу індивідові виявляти приватну ініціативу,робити вибір у вчинках, враховуючи інтереси інших членів суспільства, їхнюможливу протидію чи підтримку [44, с. 49].
Упевних філософських колах наприкінці XX ст. склалася ідея про те, що принцип«глибокої пошани до життя» А. Швейцера, відкритий в надрах етики та культури, зприродно-історичної точки зору є принципом природним, універсальним, екологічноідеальним, і тільки при його дотриманні можливий розвиток нових екологічнобезпечних технологій, а в майбутньому створення екологічно оптимальноїтехносфери [48, 102]. Якщо так, то кожний крок людини має відповідати цьомупринципові, незалежно від того, стосується він будівництва інженерної спорудиабо прийняття політичного рішення. Таким чином, цей універсальний принципстосується сфери соціальних, національних, політичних взаємовідносин індивідів,груп, держав.
Зокрема,об'єднання проблем становлення та еволюції ноосфери В. Вернадського за сучасноїсуперіндустріальної доби з головними етичними й культурними концепціями,розробленими А. Швейцером, призвело до наукового обґрунтування новоїзагальнопланетної концепції етосфери, феномен якої розуміється як вища стадіярозвитку біосфери Землі. «Етосфера, – визначає Г. Сімкін, – це така, більшвисока, ніж ноосфера, стадія розвитку біосфери Землі, на якій етичні принципи,передусім найголовніший з них – принцип «глибокої пошани до життя» –перетворюється на основний регулятор усіх сутнісно важливих відносин міжлюдьми, з одного боку, і між людьми (та всім людством) з живою природою тавсіма організмами біосфери, з іншого» [48, 103]. З огляду на це мається наувазі, що етика, як найголовніша категорія етосфери, зароджуючись як соціальнийфеномен, на вищих стадіях свого розвитку перетворюється на феномен природний.Якщо так, то в умовах етосфери саме етика з її головним принципом «глибокоїпошани до життя» стає абсолютним та універсальним регулятором будь-якоїдіяльності (в тому числі, політичної) людини й людства в цілому. З відкриттямфеномену етосфери докорінно змінюється не тільки світогляд людини, її відносиниз навколишнім світом, але й рішуче перебудовуються основи культури, мистецтва,соціальної й політичної діяльності людства.
Обговоренняконцепції етосфери серйозно розпочалося на початку нового тисячоліття, коли надсвітом вже не тяжіла загроза світової війни. Це певною мірою симптоматично,адже концепція ноосфери зародилася наприкінці II світової війни, апринцип «глибокої пошани до життя» було відкрито на початку І світової війни.Поняття етосфери зародилося в добу завершення великого протистояння світовихполітичних систем, на порозі становлення миру, справжньої свободи й демократії.Хотілося б вірити, що феномен етосфери історично незворотний, що він дійсно історичной природно обумовлений, що це не чергова штучна ідея людського інтелекту.
Як миз'ясували, за умов етосфери етичні принципи мають стати головними регуляторамисуспільного, в т. ч. й політичного життя. Перехід до етосфери повинен бутизроблений за умов науково-технічного прогресу, поширення раціоналістичногосвітогляду, екологічної кризи. З іншого боку, етичні особливості початку XXI ст. визначаютьсятим, що основними моральними цінностями людини стало розвинене почуття власноїгідності, особистої незалежності, відповідальності за власні дії, що орієнтуєїї у суспільних відносинах на захист демократичних цінностей. Англійськийісторик і соціолог А. Тойнбі (Toynbee) (1889-1975 pp.) зазначив: «Нині впершеми знаємо, що наше майбутнє залежить від того, що ми самі робимо… Результатиподальшого розвитку науки залежатимуть від того, наскільки використання їїздійснюватиметься з добрими або злими цілями, в етичному сенсі слів «добрий» і«злий». Зло, породжене наукою, не може зцілитися самою наукою» [49, с. 130].
Дляформування етосфери необхідно, щоб найголовніші етичні категорії вийшли наперший план. Такими фундаментальними категоріями є добро (ціннісні уявлення просвіт, які відбивають позитивні трактування чогось щодо певного стандарту) іблаго (позитивна здійсненність для людини буття). Добру протиставляється зло –суть негативного явища (процесу), а благу – антиблаго (фізичне, соціальне чиінше зло, що не залежить від людини). Моральне зло є наслідком свідомоговолевиявлення суб'єкта дії. Український дослідник А. Скрипник визначив двіголовні «протоформи» зла – ворожість (народжується з активного самоствердженняза рахунок інших, реалізується у гніві, ненависті, розрахунку, жорстокості) ірозпущеність (народжується з небажання чинити опір тискові, опановувати власнісхильності, реалізується в легкодумстві) [23, с. 138]. Важливою категорією єобов'язок, ця категорія дозволяє визначати етику як науку про належне (а мораль– як сферу належного). Якщо звернутися до принципу «глибокої пошани до життя»А. Швейцера, основним обов'язком слід визнати не робити іншому того, чоголюдина не бажає, щоб зробили їй. Найбільш вдалим обґрунтуванням моральногообов'язку стала концепція категоричного імперативу І. Канта, згідно з якоюкатегоричний імператив (на відміну від гіпотетичного) зобов'язує людину робитищось безвідносно до якоїсь мети. На відміну від поняття обов'язку, щохарактеризує наявність у суб'єкта уявлення про морально належне, поняттявідповідальності характеризує його з позицій виконання (чи невиконання) обов'язку.
Особливуувагу звертаємо на необхідність змінити в ході формування етосфери уявлень просенс життя. Якщо ми кажемо про «глибоку пошану до життя», необхідно усвідомити,що життя людини – це найвищий її дар, який неприпустимо «розтринькати» задарма,не зробивши усього можливого для збільшення на Землі добра і блага. Категоріясправедливості ідеальний устрій суспільства (коли кожен із суспільних станівсумлінно виконують свої обов'язки, не втручаючись у справи інших), в тому числій політичний [57, 153-154]. Питання справедливості ми торкнемося при розглядіетики влади.
Такимчином, духовність в концепції етосфери постає найвищим проявом життя.Відповідно, матеріальна та духовна сторони буття можуть бути адекватноосмислені лише у їх взаємозв’язку. Виходячи з цього, очевидною є необхідністьврахування у сучасних дослідженнях формування етосфери даних політичних тасоціологічних дисциплін, адже ті сфери, в яких вони здійснюються не можуть бутиналежним чином освоєні без відповідних даних, що даються природничими науками.
Феноменетосфери звертає увагу на високі техногенні досягнення людства, але,проголошуючи етичні принципи головним регулятором життя планети, він одночаснонакладає табу на тупикові шляхи розвитку цивілізації. За доби етосфери, яка,звичайно, ще в майбутньому, має змінитися світогляд, світосприйняття людини,сам тип її мислення, тип її творчої та виробничої діяльності, можливо, моральніта естетичні норми. Людина повинна стати етично розумною. Відповідно, має бутипереглянуто питання про співвідношення політики й моралі, про етичнувідповідальність політиків перед суспільством і людством, про докорінну змінуполітичного життя сучасного суспільства.
РОЗДІЛ 2МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА
2.1 Політичне життя суспільства в контексті етичних проблем
Проблемаспіввідношення політики і моралі є однією з найскладніших в історіїсуспільно-політичної думки. Суть полягає у визначенні сумісності цих формсоціальної практики. Дійсно, залежно від конкретно-історичних умов ступіньзбігу норм моралі і політичних принципів може бути різним. Мораль і політика єформами соціального життя, сама природа яких не завжди передбачає їх збіг. Якщомораль орієнтована на гармонізацію суспільних інтересів, то політика скерованана підпорядкування однієї волі іншій із застосуванням насильства.
Співвідношенняінтересів влади і суспільної більшості спричиняє узгодженість політики йморалі, і навпаки. В історії народів та досвіді вивчення етичних норм багатьохетносів існують численні приклади «витіснення» гуманності й милосердя,жорстокого ставлення до економічно недосконалих форм життя, слабких інекорисних» для суспільного виживання людей, що в загальному розумінні є глибокоаморальним, але об'єктивно диктувалося історичним ходом цивілізації [13, с.34].
Проблемамиоптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвиткусуспільно-політичного життя займалися філософи та історики, соціологи йполітологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії міжполітикою і мораллю важливе значення має з'ясування причин, що зумовили розривміж ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей іззагальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулюванняспіввідношення цілей та засобів у політиці.
Політикаі мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття– добро, справедливість, чесність, порядність – не лише характеризуютьполітичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують,морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують [41,с. 283].
Другаполовина XX століття позначилася появою цілої низки праць відомих західнихтеоретиків політики, в яких були запропоновані нові підходи до розв'язанняпитання щодо можливості поєднання політики з моральними вимогами. За оцінкою Н.Мотрошилової, правомірно говорити про появу «нової традиції», уособленною Дж.Роулзом, Р. Дворкіним, Б. Акерманом, П. Лоренцом, К.-О. Апелем, Ю. Габермасом,у концепціях яких «в центрі уваги опинилися можливості включення раціональнихта моральних вимірів у практично-політичні питання і де ці можливості булирозцінені доволі оптимістично» [41, с. 290].
Яскраваполітична палітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструєрізноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме ветичному аспекті.
Длядемократично мислячого і відповідно діючого політика принциповим та відправнимє визнання пріоритетів морального фактору, гуманістична орієнтованість йогополітичної діяльності, обов'язкове врахування моральних наслідків політичнихрішень. Значимість, пріоритетність, ієрархічна підпорядкованість цихнормативних вимог визначається конкретним контекстом політичних подій,особливостями ситуації, в якій діє політик, тим статусом, яким він наділений.Політик у владі і політик в опозиції, політик-переможець та переможенийполітик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватерполітичного життя – це діячі, які по-різному використовують можливостіполітичної моралі. «Велика» політична етика тому містить цілий набір конкретнихрекомендацій щодо поведінки політика за різних обставин: «етика боротьби»,«етика успіху», «етика поразки», «етика очікування», «етика опозиції», «етикакомпромісу» тощо [45, с. 81].
Істотноюрисою сучасної етико-політичної культури політика є відмова від монологічногостилю спілкування на користь діалогічного та полілогічного (політичний таморальний плюралізм). Політична етика вимагає розглядати всіх суб'єктівсуспільно-політичного життя, в тому числі нових, незвичних, як рівноправних,визнає правочинність їхніх систем моральних цінностей. І при цьому –враховувати істотну розбіжність інтересів різних соціальних груп, неминучість,в силу цього, їхньої певної конфронтації. Саме тому є вкрай актуальнимзавданням, щоб політичні лідери, суспільство в цілому оволоділи культуроюдіалогічного спілкування. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй«правила гри», такі, як визнання цінності не лише «свого», але й «чужого»,відмова від претензії на монопольне володіння істиною, розуміння того, що зпершого заходу, як правило, не домовитися, найефективніше забезпечуютьдосягнення «згоди незгодних», встановлення і збереження суспільного миру і злагоди[45, с. 93].
Характерноюособливістю політичної етики є її орієнтація на своєчасне виявлення конфліктнихситуацій, з'ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін,їхнього бажання, здатності, готовності до укладання угоди, керуючись правилом:з будь-якого конфлікту виходити гідно.
Політичнаетика не розв'язує проблему суспільного і морального зла як таку. Політик неможе ігнорувати ту обставину, що вчинки на користь одного, як правило,пов'язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від йоговчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може,доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», – зауважує теоретикполітики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить в собі раціональнезерно. Політична діяльність, якщо вона керується моральними критеріями, маєвраховувати і ті негативні моменти, які супроводжують політичне рішення. Якщоця діяльність не в змозі розв'язати проблему зла, як таку, то вона принаймнізобов'язана передбачати небажані наслідки, мінімізувати «соціальне зло», компенсуватилюдям втрати від нього [37, с. 374].
Слідзауважити і те, що останнім часом серед аргументів на користь моральноїмотивації політики значне місце належить релігійним вченням. Одне слово, уфілософській та політичній антропології дедалі чіткіше вимальовується і всебільшої гостроти набуває морально-етична проблематика політики.2.2 Відповідальність, автентичність та глибинне спілкуванняяк принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві
Поняттявідповідальності застосовується у юриспруденції, філософії та суспільнихнауках. У найзагальнішому плані – як воно наводиться у тлумачних словниках – це поняття має двазначення. По-перше, це так звана «ретроспективна» відповідальність суб'єкта заскоєні раніше вчинки, а по-друге, так звана «перспективна» відповідальність –почуття обов'язку у суб'єкта щодо певних дій, певного стандарту поведінки утеперішньому та майбутньому. Інакше кажучи, можна розрізняти об'єктивну відповідальність– оцінку суспільством дій індивіда та реакцію на них і суб'єктивнувідповідальність – внутрішні відчуття особи щодо свого обов'язку і оцінки йоговиконання. Суб'єктивна відповідальність може мати як перспективний, так іретроспективний характер. Об'єктивна відповідальність уявляється лише вретроспективі [22, с. 4].
Уфілософії, зокрема в етиці, ретроспективне значення може набувати сенсуусвідомлення вини, наприклад у творі К. Ясперса «Питання про вину», або жнеобхідність піклуватися про «вразливе, тендітне життя», як у Г. Йонаса та П.Рікера [27, с. 40]. У політичному сенсі ретроспективна відповідальність означаєвідставку державного діяча чи його позбавлення певних політичних прав, аперспективна – усвідомлення носієм та суб'єктом влади свого обов'язку передтими, над ким він має владу.
Відповідальністьпередбачає те, що суб'єкт здатний відповідати за свої дії, отже, необхідні двіумови. По-перше, суб'єкт повинен мати здатність вчиняти певні дії. По-друге,він повинен мати можливість, свободу це робити. Отже, існуваннявідповідальності зумовлене наявністю свободи.
Усучасній Україні це поняття є надзвичайно популярним серед політиків тапубліцистів, проте політологи вивчають його дуже мало. Втім, існує ґрунтовнедослідження одного з аспектів політичної відповідальності – відповідальностіуряду перед парламентом. P. M. Павленко вважає, що вона має подвійну політичну йконституційно-правову природу. Щодо форм та механізмів парламентськоївідповідальності уряду, то автор демонструє їх залежність від форми правління.Наголошуючи на тому, що парламентська відповідальність уряду є атрибутомдемократії, P. M. Павленко приділяє особливу увагу питанням встановленняпроцедур відповідальності в політичній системі України. Слід також зазначити,що поняття політичної відповідальності у зв'язку з поняттям конституційноївідповідальності досліджується, головним чином, у вітчизняній юридичній науці[22, с. 5].
Слідзазначити, що вивчення поняття відповідальності у політичній сфері життясуспільства, є дуже актуальним в контексті формування етосфери. Тому щовідповідальність влади перед народом є одним із головних аспектів формуваннягуманістичної політики, орієнтованої на моральні цінності.
Звернемосядо поняття автентичності, як ще однєї необхідної складової формуваннягуманістичного політичного суспільства.
Етикаавтентичності – явище відносно нове, характерне саме для сучасної культури.Народжена наприкінці вісімнадцятого століття, вона спирається на ранні формиіндивідуалізму, такі, як індивідуалізм звільненої раціональності,започаткований Декартом, згідно з яким – думка є надійним джереломсамопізнання, або політичний індивідуалізм Локка, що прагнув поставити особу тайого чи її волю над соціальним обов’язком. Проте автентичність також певноюмірою суперечила цим раннім формам. Розвиток етики автентичності можна описати,пов’язавши її відправний пункт з уявленням вісімнадцятого століття про те, щолюдські істоти наділені моральним почуттям, яке дозволяє їм інтуїтивно відрізнятиправильне від хибного [52, с. 37].
Всвіті цього висловлювання, ми бачимо, що в деякій мірі автентичність теж єневід’ємною складовою формування етосфери. Уявлення про автентичністьрозвивається зі зміщення морального акценту у цій ідеї. За оригінальною точкоюзору, внутрішній голос є важливим, бо він говорить нам, як правильно чинити.Зв’язок із нашими моральними почуттями тут має значення як засіб для досягненнямети чинити правильно. Зміщення морального акценту, відбувається, коли цейзв’язок набуває незалежного і вирішального морального значення. Він стаєчимось, чого ми повинні досягти, аби бути справжніми і повноцінними людськимиістотами.
Ідеяавтентичності надзвичайно підносить важливість контакту із собою, вводячипринцип самобутності: кожен із наших голосів має щось своє, має що сказати.Людина не тільки не повинна пристосовувати своє життя до вимог зовнішньогосередовища, я й може навіть знайти поза своєю особистістю взірець, за якимжити. Його можна знайти лише у глибині свого єства.
Бутичесним із собою – означає бути чесним зі своєю самобутністю, яку лише самалюдина може артикулювати й відкрити. Ця ідея лежить в основі сучасного ідеалуавтентичності і мети здійснення себе або самореалізації, в якій він зазвичайвтілюється. Ця ідея надає моральної сили культурі автентичності, зокрема йабсурдним та тривіалізованим її формам. Вона надає сенсу уявленню про те, щоможна «робити свою справу», для того, щоб «відбутися».
Досягнувширозуміння самого себе, постає питання досягнення розуміння іншої людини, що єтеж неодмінною складовою етосфери.
Фундаментальнітеоретичні підвалини взаємовідносин людейопрацьовуютьсясьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології,педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальнамобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин [52, с. 46].
Всучасному суспільстві ми часто стаємо свідками неповаги до оточуючих,брутальних випадів дій нестримних хамів, розлючених високопосадовців,приниження слабких, жінок, чи дітей, потурання елементарних людських прав збоку державних чиновників тощо. Людська гідність не дозволяє миритись з такоюнавалою ганьби, а тому єдиним засобом опору стає самоповага. Адже з моральноїточки зору в людини можуть відібрати лише те, із втратою чого вона вже згідназаздалегідь. Морально стійка людина ніколи не погодиться на приниження власноїгідності, не дозволить себе ганьбити. Високий рівень самоповаги людини – це тойбар’єр, який не зможе здолати нестримна брутальність і хамство.
Спілкування,маючи в своїй основі суб'єктний зв'язок, включає в себе не тільки обмін діями,вчинками, думками, почуттями з іншими людьми, але й звернення людини до себе –до власної душі, спогадів, совісті. Під час таких відносин людина не стількипрагне подолати відстань між собою та іншим, скільки ствердити себе.
Відчуваючичужі потреби як власні ми не повинні втрачати відчуття і свідомість власного Я,адже мова йде про моральне розширення людського Я, а не про його розпад.Становлення особистості, її самовдосконалення одночасно являється і становленняміншого, до якого застосовується моральна оцінка. Саме тому, сокровенний світлюдини ні в якому випадку не являється повністю ізольованим від інших людей, асуспільство в особі інших людей ніколи не являється індиферентним по відношеннюдо внутрішнього світу людського індивіда [11, с. 361].
Доречнов даному контексті згадати відомого російського філософа Г.Батіщева, якийввівши в своїй концепції поняття «глибинного спілкування», виводить суб'єкта навищий, онтологічний рівень буття, на якому досягається стан спів-буття,визнається потенційна буттійна спільність між собою та іншим. Це входження всуб'єктивний світ іншого передбачає наявність «третього», який постає якмірило, з яким співставляється правомірність спілкування, як гарант розуміння збоку іншого і як ідеал, на тлі якого долається егоїстична частинасуб'єктивності. Таким чином, зазначає мислитель, «прослідковується нашаспорідненість між собою в Універсумі, усвідомлення та сприйняття світу іншогосуб'єкта як свого власного» [14, с.116].
Отже,ці три поняття – відповідальність, автентичність та глибинне спілкування – єнеобхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, іжитті загалом. Стає очевидним, що людина, яка уособлює владу, відчуває своюсоціальну відповідальність за свої вчинки, вміє інтуїтивно розрізняти «зло» від«добра», і також вміє поставити себе на місце іншої людини – буде людиноювисокоморальною, людиною, яка здатна внести свій внесок у формування етосфери.2.3 Етика не насилля як принцип політичного життясуспільства в добу глобалізації
ЦивілізованомуXX століттю більше, ніж попереднім, «вдалося» сконцентрувати і гіпертрофуватизло у вигляді деструктивних процесів за допомогою сучасної науки і розробленихна її основі технологій. Науково-технічний прогрес забезпечив людство засобамиведення сучасних війн, руйнівний потенціал яких перевищує найфантастичнішіуявлення. Агресивний імпульс проявляється у формі війн, революцій, тоталітарнихрежимів, расових безчинств, концтаборів, поліцейського свавілля, тероризму,злочинності, що швидко зростає, але найстрашніше ховається в глибинах людськоїприроди.
Зогляду на це неможливо не визнати, що насилля відносяться до найбільш серйознихпроблем сучасного людства. Цим і визначається необхідність обґрунтувати йзвести воєдино наукові концепції та гіпотези, щодо людської деструктивності якфеномена людини і культури, розробити конструктивні підходи до її розв’язання.Саме з цих причин актуальності набуває етика ненасилля [46, с. 40].
Політологічнийенциклопедичний словник 1997 р. подає визначення «ненасилля у політиці» як«концепції, що визнає необхідність, доцільність та виправдання відмови відзастосування насилля (фізичного чи духовного), пригноблення, примусовоговпливу, зловживання владою, заподіяння матеріальної шкоди, незаконногозастосування сили; соціально-політичний ідеал, що свідомо практикується людьмипри вирішенні будь-яких громадських проблем, кладе в основу політичноїдіяльності принципи загальнолюдської моралі та гуманізму» [40, с. 223].
Ідеяненасилля як філософія, етика, політика і організований рух, зародилась урелігіях Давнього Сходу і стала складовою частиною різних релігійних течій. Вжезгадуваний китайський мислитель VІ-V ст. до н.е., засновник даосизму Лао Цзитвердив, що головним принципом життя, котре є дуже важким і приносить багатолиха, повинно стати ненасилля. Зусилля суспільства, породжені цивілізацією,ведуть до протиріччя людини і світу, до дисгармонії, адже, «якщо хто-небудьпрагне оволодіти світом і маніпулює ним, той зазнає невдачі. Оскільки світ – цесвященна посудина, котрою не можна маніпулювати. Якщо ж хто хоче маніпулюватиним, знищить його. Якщо хто хоче привласнити, втратить його» [47, с. 49].
Дляправителя це означало припинення гноблення народу, надання йому можливостівільно розвиватися. Ненасилля приводить до спокою і щастя, воно не порушуєприродного порядку, тому володар не повинен втручатися у справи народу і можеправити без примусу, урядового апарату і війська, спираючись на божественнепоходження своєї влади.
Зчасом концепція ненасилля стала випливати з усвідомлення неможливості здолатинесправедливість насильницькими відповідними заходами.
Ненасильство– не просто відмова від насильства, альтернатива йому. І історично і в планірозгортання інтелектуально-психологічних можливостей людини воно слідує занасильницьким опором, після нього. Воно є позицією суспільних сил і індивідів,які цілком можуть практикувати насильницьке протистояння, більш того, в тій абоіншій формі практикували його, але які здатні на більше і йдуть далі,відкривають нові – вищі – можливості історичного і особового розвитку. Якщонасильницьку боротьбу вважати виразом героїзму, то ненасильницьку боротьбу слідбуло б назвати надгероїзмом [46, с. 42].
Длярозуміння ненасильства істотно не тільки те, що це – інший спосіб боротьби засоціальну справедливість. Йдеться про інше – ненасильницькому – способівирішення тих суспільних конфліктів, які традиційно намагалися вирішувати задопомогою різних форм легітимного насильства. Ненасильство протистоїть непросто насильству, що цілком очевидно і само собою зрозуміло, воно протистоїтьголовним чином і перш за все так званому справедливому насильству.
Уоснові насильства лежать конфлікти граничної гостроти, коли протиборчі сторониосмислюють своє протистояння як боротьбу добра і зла. Оскільки кожна із сторін,що борються, розглядає себе як персоніфікацію добра і в протилежній бачитьвтілення зла, остільки у них не залишається ніякого іншого вибору як прагнутинейтралізувати (підпорядкувати собі, знищити) супротивника силою.Ненасильницька стратегія заснована на переконанні, що ніхто не може бути суддеюв питаннях добра і зла, і тому пропонує відмовитися від того, щоб кваліфікуватиміжлюдські конфлікти в цих категоріях.
В нашчас ненасилля розглядається перш за все як адекватний засіб боротьби засправедливість. І справді, ненасильницька боротьба спричиняє до появи нового,такого, що відповідає ідеалам любові й правди, типу відносин між людьми.Прибічники ненасилля упевнені навіть, що навіть політика може бути докорінноперетворена на принципово ненасильницьких засадах.
Іншимисловами, йдеться про надзвичайну складність впровадження, застосування етикиненасилля у реальному світі. Її принципи спонукають або до створення принциповонового, ідеального світу, паралельного нашому, або такого, який існує всерединінашого і є відмінним від нього. І тепер основною теоретичною проблемою етики єобґрунтування реалізовності принципу ненасилля, а її аргументами – практичніприклади ненасильницької діяльності [46, с. 45].
Отже,сьогодні, посилаючись на величезний відрив практичних дій у політичній сферівід усталених моральних критеріїв, знов багато говорять, і як правилосправедливо, про розбіжність політики і моралі. Але коли виникає розрив міжполітикою і мораллю, і він зростає, розширюється, наступає момент, коли цейрозрив стане, надто серйозним для існування соціального цілого.
Знаведеного вище слідує, що тільки ті міжлюдські стосунки, які базуються на зворотномузв'язку і ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності, формують внутрішнюдуховну спільність учасників можна визначити як спілкування. А необхіднимискладовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом,стають відповідальность, автентичність та глибинне спілкування.
Принципненасилля має під собою міцний як теоретичний, так і практичний етичний іфілософський фундамент, світова спілка лише виграла б від впровадження його ументалітет.
Ненасилляне є ані якоюсь нормою, яку слід просто вживати у повсякденному житті, аністаном, якого можна якось досягти. Воно являє собою боротьбу, керовану любов’ю,проти зла і несправедливості, за виправлення відносин у самому собі і в своємуоточенні.
РОЗДІЛ 3/> АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУФОРМУВАННЯ ЕТОСФЕРИ3.1 Етика влади та опозиції
Державнавлада має загальний характер і поширюється на всю територію країни йсуспільство в цілому; вона ґрунтується на нормах права, а норми права як засібрегулювання суспільних відносин і здійснення політичної влади передбачаютьнаявність примусу щодо їхнього дотримання. Держава наділена монополією напримус членів суспільства до виконання її настанов. Державна влада поділяєтьсяна законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою державногоапарату на усій території, на яку поширюється державний суверенітет [54, с. 172-177].
Етикавлади втрачає будь-який сенс за умов нелегальності та нелегітимності влади.Надалі ще будемо розглядати питання узурпації влади й державних переворотів, наразізупинимося на таких важливих ознаках
політичноївлади, як її легальність (юридична правомірність), легітимність (добровільневизнання громадянами), всезагальність (діяльність на основі права від іменівсього суспільства). При формуванні етосфери в сучасному житті політичногосуспільства ці складові обов'язкові. Звичайно, не йдеться про такий різновидлегітимізації влади, як примус. Цікаво, що до одних з найголовніших проблемполітичного життя в Україні та проблем політичної модернізації фахівцівідносять проблему подолання кризи легітимності влади через створеннямеханізмів суспільної саморегуляції (передусім на місцевому рівні) [51, с. 64].
Формуванняетосфери в житті політичного суспільства повинно унеможливити такі негативніявища, як владний деспотизм та узурпацію державної влади. За словами С. Франка,«деспотизм є пануванням людини над людиною, панування необмежене, що керуєтьсялише свавіллям того, хто панує» [55, с. 114]. У цьому плані важливопідкреслити, що деспотизм насамперед є, з одного боку, моральною, з іншого,правовою категорією, і політичний деспотизм – не виняток. Філософськеобґрунтування деспотизму спирається на правомірність панування і підкорення, аця правомірність пояснюється правомірністю нерівності щодо розподілу прав таобов'язків людей. Класичним взірцем обґрунтування деспотизму були погляди Аристотеля,від яких, зважаючи на сучасну добу, слід відмовитися. Головним етичнимпостулатом сучасності є принципова рівність людей, яка не припускає жодноговиправдання деспотизму. Світогляд, який виходить із цього постулату, неприпускає розуміння людини як знаряддя для здійснення волі іншої. Отже, вумовах етосфери панування перетворюється на опіку (виходячи із загального інтересу),що здійснюється виключно для блага того, ким опікаються [55, с. 116]. Але цетакож лише перший крок – повна демократія змушує відмовитися й від опіки.
Сутністьдеспотизму – в ідеї непогрішності, вона виправдовує так зване «примусовеблаго», але при тому принципово суперечить принципові «глибокої пошани дожиття» А. Швейцера. В ідеальних умовах етосфери на перший план виходять моральнівідносини між людьми, засновані на принципі рівноправ'я (або заповіті любитиближнього як самого себе). З цієї точки зору не має значення різниця міжрозумним і дурним, добрим і злим. Положення людей по відношенню до етичногоідеалу безсумнівно різне, різною є їхня цінність у сенсі відносноїблизькості до ідеалу, але це не повинно впливати на мораль відносин. За умов етосфериу владних відносинах на перше місце має вийти формула етичної справедливості:«мої інтереси (симпатії) як представника влади не мають жодного переважногозначення порівняно з інтересами (симпатіями) інших, я повинен цінити таповажати всіх незалежно від їхньої близькості чи віддаленості від мене, їхньоїзгоди чи незгоди зі мною, їхніх політичних поглядів». Це буде визнанням рівних(але не однакових) обов'язків для кожної людини перед кожною людиною. Крімтого, права кожної людини за умов етосфери мають стати на перешкоді виявленнюможновладцями владних амбіцій.
Ідеянової суспільної моралі повинна перекреслити деспотизм як можливий феномен дійвлади, надаючи водночас міцного обґрунтування ідеалам демократичного устроюсуспільства. Демократію завжди критикували лише за те, що вона віддає владу йуправління суспільством до рук нерозумного натовпу. Якщо вважати, що добро ізло в суспільному житті вже винайдені, встановленні, що владі залишається лишесліпо виконувати встановлений ідеал, тоді це буде правомірним. Але тоді зайвеговорити про формування етосфери, яке передбачає зміну світогляду. Якщо ж мивизнаємо факт формування етосфери, слід дивитися на речі в іншій площині.
Необхіднозважити на те, що поза самими людьми та їхнім колективним самовизначенням немаєжодної кращої або вищої інстанції, яка може непогрішно визначити, кому саменалежить віддати владу та управління над людьми. Якщо ж неможливо відібратинаймудріших, слід надати можливість істині виробитися шляхом взаємних впливіврізних поглядів, характерів, здібностей і т. п. У цьому плані недосконалістьлюдської природи говорить на користь демократії, оскільки позбавляє сил усіплани політичного устрою в деспотичній формі, закликаючи суспільство довирішення завдань здійснення суспільного блага, які неможливо вирішити окремійособі. Тому цінність демократії, зважаючи на сутність виборності, не в тому, щовона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою всіх. Але незворотний перехідвід деспотизму до справжньої демократії можливий лише на ґрунті етичногоперевороту, внутрішньої, духовної еволюції, розвитку морально-філософськогосвітосприйняття [55, с. 125-127].
Вокремих країнах, в тому числі в Україні, важливою проблемою етики влади єпереплетіння владних та бізнесових структур. Ринкова економіка країн, дебільшість населення живе бідно, виконує зворотну функцію у формуваннісуспільної моралі, деморалізуючи людей і суспільство, що проявляється ворієнтаціях на користь, успіх, на приватний, егоїстичний розрахунок (при цьомувисокі цінності добра, краси, досконалості стають другорядними), у розквітібізнесового прагматизму («усе заради грошей»), у протиставленні моральності йдоцільності, моралі й моральності (мораль віддаляється від моральності) [50, с.131]. Звичайно, за таких умов формування етосфери неможливе. По-перше, влада (іполітика в цілому) та бізнес мають бути розділені; по-друге, висока моральністьповинна прийти як в бізнес, так і в політику. Для таких держав, як Україна, ценабуває особливої ваги.
Відзначимоще один важливий аспект етики влади – він стосується впливу влади на моральнеобличчя людини. Давно помічено, що влада виявляє справжню сутність людини, якпозитивні, так і негативні її риси. Наділена владними повноваженнями людиназавжди на виду, вона приймає відповідальні рішення, що виразно проявляє риси їїхарактеру та особливості поведінки. Помічено також, що влада посилює негативніриси людини, за словами Н. Мак'явеллі, розбещує її. Англійський історик іполітичний діяч Дж. Актом (1834-1902 pp.) зазначав: «Влада розбещує, абсолютна владарозбещує абсолютно» [43, с. 155]. Нажаль, в політику зазвичай ідуть далеко ненайкращі в моральному плані люди, до того ж влада спричиняє на них негативнийвплив; звідси виникає проблема захисту суспільства від деструктивного впливу нанього політиків і влади особливо. Механізмами такого захисту політологивважають поділ державної влади на гілки, систему стримувань і противаг цих гілок, вибори,опитування, діяльність інститутів громадянського суспільства, контроль задоходами та майновим станом можновладців. При цьому не береться до увагиетичний аспект. Було б непогано, якби претенденти на владні крісла складалищось на кшталт морального іспиту, або хоча б тести на знання основ етики,питань формування етосфери і т. п. Звичайно, в окремих країнах (Великобританія,США тощо) діють певні етичні обмеження, але цього недостатньо.
Отже,головними етичними проблемами влади в цілому є можливість узурпації державноївлади, втрата політиками морального обличчя, переплетіння владних та бізнесовихструктур, корупція та хабарництво. Ці проблеми мають бути подолані становленняметосфери в політичному житті.
Проблемиетики влади, в свою чергу, формують питання етики опозиції. Опозиція – це однаіз форм політичної діяльності, яку використовують активні суб'єкти політичногожиття. Поняття «опозиція» (лат. Oppositio – протиставлення, заперечення) усучасній політологічній літературі визначається як «сукупність політичних сил,що виражають незгоду і чинять протидію офіційному державному курсу, політиці,яку проводить партія, що перебуває при владі» [37, с. 384]. Отже, це політичнасила, яка протистоїть офіційній владі. У більш широкому значенні під опозицієюрозуміють усі безпосередні чи опосередковані вияви суспільного незадоволенняіснуючим режимом. Більш предметно опозицію слід розглядати як політичнийінститут демократії, певний ряд політичних партій, рухів, інших політичнихорганізацій, які в даний історичний момент є не при владі. Основними причинамиформування політичної опозиції є соціальне розшарування суспільства, національнанерівність, недосконалість виборчої системи, розчарування населення (еліт) відеалах пануючого ладу, розкол еліт, амбіції окремих політичних діячів тощо [37,с. 387].
Опозиціяє невід'ємною складовою демократично організованого суспільства. За умоврозвиненої демократичної культури цілком природною є повагасоціально-політичної більшості до опозиції, до її права на вільну критикувлади, на боротьбу за легальну заміну в ході виборів правлячої еліти. Культурадемократизму потребує визнання опозиції не як антиурядової, антидержавної сили(діяльності), чогось ворожого щодо існуючого політичного ладу, а як політичногомеханізму виявлення суперництва і змагальності в державному житті, що прагненабути помітної ролі у розв'язанні суспільних проблем [37, с. 419].
Етичністьопозиції тісно пов'язана з етичністю влади. Насамперед етика влади вимагає віднеї поважати владу й бути конструктивною. У тоталітарних суспільствахспецифічним видом діяльності опозиції є антиурядові виступи, учасники якихвдаються до нелегальних, інколи терористичних замахів, виступів, актівгромадянської непокори, прагнуть підірвати легітимність існуючої політичноїсистеми, домагаються не лише зміни курсу, але й загального перевлаштуваннясуспільства. Таку опозицію називають непримиренною, принциповою,конфронтаційною, безвідповідальною, деструктивною, позасистемною і т. п.Звернемо увагу на те, що діяльність такої опозиції йде врозріз із принципом«глибокої поваги до життя», часто загрожуючи нормальному існуванню суспільства.При формуванні етосфери така опозиція є неприпустимою.
Яквідомо, державні органи влади формуються іноді не в процесі демократичнихвиборів, а внаслідок захоплення влади опозицією (в широкому розумінні цьогослова) за допомогою насильства. Політологи визначають переворот (не слідплутати його з узурпацією державної влади) як форму насильницької змінидержавної влади (неконституційним, неправовим шляхом), в результаті якоїполітичне управління країною часто переходить до рук армії [38, с. 446-447]. Уминулому державний переворот свідчив про слабкість позиції державного лідера іозначав перехід функції глави держави (монарха) від однієї особи до іншої.
Такимчином, етичність опозиції тісно пов'язана з етичністю влади. Етика опозиціївимагає від неї бути конструктивною, цивілізованою, культурною. Функціональнепризначення опозиції в умовах етосфери повинно слугувати каналом висловленнясоціального незадоволення, бути важливим чинником майбутніх змін та оновленнясуспільства, виявляти та обмежувати зловживання владою (її надконцентрацію,корупцію), запобігати порушенню політичних і громадянських прав і свободгромадян.3.2 Журналістська етика та етика ЗМІ
Останнімчасом професійній етиці окремих фахівців-професіоналів приділяється значнаувага. Феномен професійної етики пояснюють по-різному. Д. Авраамов найвдалішоювважає ту версію, яка випливає з наявності двох основ для виокремленняпрофесійної етики: по-перше, це конкретизація загальних моральних потреб длявсіх професій, по-друге, це виникнення специфічних моральних обов'язків дляпевних видів діяльності (журналістика, адвокатська діяльність, лікарська справаі т. п.) [9, с. 19-23]. Французький політолог Д. Корню під професійною етикоюрозуміє «сукупність обов'язків, що забезпечує регулювання практичноїдіяльності» [31, с. 9].
Дляз'ясування того, чому ми розглядаємо журналістську етику в контекстіполітичного життя суспільства, розглянемо політичний контекст самих засобівмасової інформації (далі ЗМІ). Цей контекст, як і правовий, значною міроюформується на підставі багатосторонніх та багатофакторних зв'язків між державоюі організаціями, які продукують політичні новини. Часто те, що здаєтьсяправильним для однієї складового держави (наприклад, якоїсь установи, партії),виявляється хибним для іншої (наприклад, суду). Отже, там, де в демократичномусуспільстві існують громадські ЗМІ, держава постає, з одного боку, регулятором,з іншого – конкурентом щодо інших ЗМІ, які продукують політичні новини (хочаприватизація та скорочення бюджетних видатків робить громадські ЗМІ надтослабкими для реальної конкуренції) [33, с. 18]. Не секрет, що ЗМІ частоназивають четвертою гілкою влади. Таким чином, розгляд питання про формуванняетосфери в журналістському середовищі є цілком доречним. Слід, однак, обмовитися,що в нашій роботі журналістська етика розглядається в контексті загальної етикиЗМІ, проте етика ЗМІ окремо як така не розглядається.
Нормативнажурналістська етика (як зведення етичних правил) почала формуватися у другійполовині XIX ст. внаслідок прийняття професійного статусу для журналістики.Сьогодні кодекси журналістської етики зазвичай відповідають трьом основнимкритеріям: 1) забезпечення людей точною, достовірною, повною інформацією, наяку вони мають право очікувати; надання захисту від правопорушень і відхилень;2) захист інформаторів від усіх форм тиску (примусу), які б завадили їмоприлюднювати певну інформацію чи спонукали б їх діяти всупереч власнійсовісті; 3) щонайкраще забезпечення поширення інформації в суспільстві(відповідно до основної місії преси в умовах демократії). Третій критерійозначає також вільний доступ журналістів – до джерел інформації відповідно доправа народу знати, а також вільний доступ людей до вираження своєї думки черезЗМІ [31, с. 16-17].
Існуютьміжнародні та національні кодекси журналістської етики. У 1946 р. виниклаМіжнародна організація журналістів (далі МОЖ), у 1954 р. у відповідь булозасновано Міжнародну федерацію журналістів (МФЖ), що об'єднала усіхпрофесіоналів Заходу і відкрила свій офіс у Брюсселі. На II конгресі МФЖ(Бордо, 1956 р.) було прийнято Декларацію обов'язків журналістів. ІншуДекларацію обов'язків і прав журналістів було прийнято 24-25 листопада 1971 р.в Мюнхені представниками профспілок і федерацій шести європейських країн(Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу), цей документ відомийяк «Мюнхенська декларація (хартія)» [31, с. 19-21].
Кодекспрофесійної етики українського журналіста, прийнятий Національною Спілкоюжурналістів України, складається з 10 пунктів. З точки зору етології найбільшважливими його постулатами є наступні. «Головний обов'язок журналіста – сприятизабезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації… Журналістпоширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої він переконаний» [7,п. 1]. «При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися допротизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своєслужбове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин сприймаються фактиодержання ним за будь-яких обставин платні (хабара) за поширення брехливої абоутаюванні, достовірної інформації...» [7, п. 2]. «Журналіст у своїй професійнійповедінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чипоширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання їїяк такої, що містить наклеп, упередженість, необґрунтовані звинувачення –неприпустимі...» [7, п. 7].
Вокремих країнах діють Ради з проблем місцевої преси. Наприклад, у США такі радиіснують у вигляді регулярних зустрічей з керівництвом органів масовоїкомунікації. Такі ради можуть бути суттєвим важелем впливу громадської думки надіяльність газет, журналів, радіо, телебачення [9, с. 35].
Булоб, однак, замало сказати, що додержання тих чи інших кодексів (або рішень рад)відразу сприятиме формуванню етосфери в журналістському середовищі. Томусформулюємо основні принципи журналістської етики таким чином, щоб вонивідповідали принципам етосфери.
Громадськістьмає право на інформацію, тобто бути поінформованою про події та погляди, томупервинним обов'язком журналіста є забезпечити це право. Для його забезпеченняжурналіст повинен мати право на свободу інформації (вільне її отримання).Єдиними обмеженнями можуть стати визнання прав та свобод інших (на особистежиття, право честі), а також основні положення стосовно моралі, громадськогопорядку, національної безпеки й неупередженості судової влади. Ці обмеженняетично виправдані, тому допустимі. В інших випадках право на свободу інформаціїреалізується через право на її повідомлення і друк, пошук, право на критику.Згідно з вищими етичними принципами журналіст особисто відповідає перед своєюаудиторією і загалом громадською думкою; особами, про яких розповсюджуєінформацію; перед своїми особистими переконаннями, залежними від індивідуальноїсвідомості; перед редакційною ієрархією, яка, у свою чергу, звітує про роботукожного журналіста перед видавцями чи власниками ЗМІ, рекламодавцями. Крімтого, журналіст в окремих аспектах поділяє відповідальність своєї медійноїорганізації.
При формуванніетосфери необхідно забезпечити незалежність журналістів і повагу до їхньоїпрофесії. Найголовнішими аспектами незалежності журналістів можуть статиабсолютна безкорисливість, можливість чинити опір тискові, захищеність відпогроз і шантажування (особливо з боку влади), розпливчасті кордони міжрекламою та зв'язками з громадськістю, – чітке дотримання найважливіших правжурналістів (в першу чергу права не бути примушеним виконувати свої професійнідії або висловлювати думку, якщо це суперечить особистим переконанням чисумлінню), збереження редакційної таємниці [11, с. 365].
СолідністьЗМІ досягається достовірністю новин, чесністю прийомів їхнього опрацювання,точністю змісту. Правдива інформація подається повністю й без маніпулювання, їїопрацювання ґрунтується на сучасних методиках перевірки фактів і контролюінформаційних джерел. Журналістська етика дозволяє журналістові оприлюднюватилише ту інформацію, походження якої однозначно відоме (у крайньому разі іншуінформацію можна подати з необхідними примітками), з іншого боку, суворозабороняє приховувати інформацію або спотворювати тексти й документи.
Правона пошук інформації не дає журналістові можливості використовувати задля цьогобудь-які способи, іншими словами, нечесні методи.
Важливимнапрямком у журналістській етиці є неухильне дотримання прав людини. Сюдиналежить дотримання права на приватне життя, презумпція невинності, повага дожертв неправомірних дій і громадськості в цілому.
Такимчином, основними принципами високої журналістської етики є право громадськостіна правдиву своєчасну інформацію та журналістська відповідальність зареалізацію цього права; свобода як умова існування інформації (свобода їїпошуку і т. п.); істина як основна цінність інформації; обов'язкове дотриманняправ людини.
3.3 Наукова етика
Востанню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмисленнятих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах науковогоспівтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, щодозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину.
Етичніпроблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуютьсярезультатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства,культури, цивілізації. Останніми роками об’єктом етичних проблем вважають ібіосферу в цілому – виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов’язані зморальним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальністьморального характеру – перед собою, науковим співтовариством, суспільством затой вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами [10, с. 72].
Отже,реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати «дійсну» науку, требавраховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні іметодологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтаціїтощо.
Запророцькими словами Миколи Бердяєва, людина техногенної цивілізації хоче взятина себе роль «творця», але при цьому очевидно, що вона має взяти на себе івеличезний тягар відповідальності за наслідки своєї діяльності [29, с. 82].
Отже,в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто,зміст наукових знань має визначатися безпристрасним ставленням до об’єкту. Зіншого боку, дослідник – людина, наукове знання –результат людської діяльності.Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чипевними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результатинаукового дослідження. Тобто – суб’єктивні моменти є суттєвою складовоюнаукового пошуку. Таким чином, реальне наукове дослідження не може бутибезпристрасним, але водночас воно має бути об’єктивним.
Людина,що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосуєтьсянастільки складних речей, що пов’язаний з певним моральним вибором і моральноювідповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. І оскільки наука єголовним принципом формування ноосфери, то етика науки – невід’ємна частинаформування етосфери.
Напідставі наведених обґрунтувань в етиці науки вводиться поняттявідповідальності вченого. Академік В. Енгельгардт, який глибоко осмислюваветичні проблеми науки, зауважував, що «вчений в своїй діяльності природньо несевідповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за «повноцінність»отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливостідо достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег,логіки аналізу, обґрунтованості висновків». Це і є, за визначенням В.Енгельгардта,елементарна відповідальність вченого, його персональна етика [27, с. 251].
Персональнаетика – це відповідальність за об’єктивність результату. Втім, за словамисамого В.Енгельгардта, це лише – «елементарна етика», тобто – непорушнеправило. Але лише ним не вичерпується етика науки.
Вкінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинилибурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на якулюдина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цейвисновок не є новим. Він яскраво обґрунтований в філософії М.Бердяєва,М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма.
Всьогоденній цивілізаційній реальності, яка визначається існуванням глобальнихпроблем людського існування, кінечність людського роду стає очевидною не лише втеоретичному обґрунтуванні, а й в практичній визначенності.
Всвітлі вищерозглянутих проблем, постає питання, яким же має бути моральнийвибір вченого в умовах формування етосфери? З одного боку, саме наука причетнадо виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічнийрозвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини – це технологізованесередовище, де жорстко задається структура відношення до природи – як дооб’єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства – черезсоціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини – завдяки технологіїповсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідкомтехнологізованості духовного світу особистості.
Прямоювідповіддю на питання – як людина повинна ставитися до науки в умовахформування етосфери, знову ж таки, є концепція благоговіння перед життям,запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає три сутнісніелементи: покору, світо- і життєствердження і етику – як взаємопов’язанірезультати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладомтого, як питання наукової етики органічно переростають в більш широкі –філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя ( життя взагалі і життяокремої людини) розглядається як засада нового світогляду – оптимістичного,який розвивається в умовах гуманної культури.
Окремимпитання в етиці науки постає питання ставлення до природи у науковихдослідженнях. В 70-х роках ХХ ст. відомий американський вчений і гуманістВ.Р.Поттер окреслив проблематику і ввів в науковий обіг поняття біоетики,намагаючись нагадати людству про неможливість нехтувати «етикою живої природи».В.Р.Поттер наголосив на тому, що виживання всієї екосистеми є своєрідноюперевіркою системи цінностей сучасного суспільства [42, с. 136].
Отже,як ми бачимо, що формування етосфери неможливе без формування наукової етики, вдусі «глибокої пошани до життя». Цей принцип стає головним саме в проблемахнаукових досліджень, пов’язаних з природою взагалі, і людини зокрема. Ввідношення до живої природи наукова етика формує ще одне поняття – біоетику.Якщо аналізувати погляди на біоетику, то можна представити принаймні три шари:
· під біоетикою розуміють вроджену схильність людини розглядатипевний спосіб дій і поведінки як справедливий або не справедливий;
· включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини доприроди, до живого. Тоді біоетика – це визначення міри, меж і заборон втручанняв природу, в світ живого. Вона має визначити, що є моральним, а що – ні, вставленні людини техногенного суспільства, до живого;
· медична етика. Якщо наука (природознавство) досліджує певні проявилюдської природності, або в певних галузях наукове дослідження стосуєтьсялюдини як об’єкта лише опосередковано, то медицина вивчає людське буття впевних специфічних ракурсах – здоров’я і хвороби, норми і патології, поєднуєсоціальний і біологічний аспекти людського буття. Відповідно, біоетика якмедична етика формує орієнтації досягнення цілісного, системного розуміння людини,здоров’я якої є станом органічного поєднання біологічних, соціальних духовних,етичних, культурно-цивілізаційних вимірів.3.4Перспективи формування етосфери в Україні
Заумов етосфери етичні принципи мають стати головними регуляторами суспільного, втому числі й політичного життя. Перехід до етосфери повинен покласти край тимкризовим явищам, які охопили сьогодні людство. Для її формування необхідно, щобнайголовніші етичні категорії вийшли на перший план. Такими фундаментальнимикатегоріями є добро (ціннісні уявлення про світ, які відбивають позитивнітрактування чогось щодо певного стандарту) і благо (позитивна здійсненність длялюдини буття). Необхідно переосмислити поняття відповідальності. Якщозвернутися до принципу «глибокої пошани до життя» А. Швейцера, основнимобов'язком слід визнати не робити іншому того, чого людина не бажає, щобзробили їй.
Чиможливий перехід до формування етосфери в умовах сучасного політичного життяУкраїни? Чи є якісь моральні засади трансформаційних процесів, що відбуваютьсяв нашій державі? Всі визнають, що державне будівництво потребує гармонійногопоєднання цілого комплексу чинників, але називати головним чинником мораль ненаважуються. Формування ж етосфери передбачає, що мораль повинна статинайважливішою формою суспільної свідомості, пронизувати весь процесжиттєдіяльності суспільства, стати головним регулятором людської поведінки вусіх сферах життєвої активності. Наразі в Україні багато говорять про процесиполітичної модернізації, про перехід, по-перше, від колоніального статусу нашлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарно-організованогодержавно-монопольного управління методами прямого розпорядництва до визначеннядержавних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільнихпотреб [50, с. 315]. Як наслідок, в політології виникло поняття синдромумодернізації, під яким розуміють протиріччя між процесом диференціації,вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції. Однією знайважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкоїрівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природипроцесів, що в ньому відбуваються. Політологи звертають увагу на різні умовивирішення проблеми, але про необхідність висунення на перший план моральнихчинників, як правило, не говорять. І це тривожна тенденція.
Упопередніх розділах нами вже розглянуто безліч етичних проблем політичногожиття. Здавалось би, формування етосфери за таких умов неможливе. Але Українане живе відокремлено від іншого світу. Світові тенденції будуть відображатисяна ній. І якщо у світі цей процес набере обертів, Україна не залишитьсяосторонь. Крім того, за роки незалежності українці навчилися більше поважатисебе. Є всі передумови, що основними моральними цінностями більшості нашихспіввітчизників стане розвинене почуття власної гідності, особистоїнезалежності, відповідальності за власні дії, що зорієнтує їх у суспільнихвідносинах на захист етичних цінностей. Тоді зміниться і етика політичногожиття. Крім того, ми сподіваємося на збалансування державного управління йсистеми місцевого самоврядування, вирішення протиріч у загальнодержавних,галузевих, регіональних інтересах (і визначення способів їхнього узгодження),вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу держави, пошукоптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального,пом'якшення зіткнення традиційних цінностей і норм політичного життя з новимимодернізованими інститутами, налагодження системи постійного зворотного зв'язкуй діалогу між представниками різних гілок влади, опозиції та населенням,розв'язання проблем політичної корупції.
Мимаємо перед собою два виходи. Перший – відмовитися від розуміння політики як поможливості моральної, окресливши її «брудним» феноменом. Тоді нам доведетьсязабути про етосферу. Другий – активно привнести мораль в політику у загальномунезворотному процесі формування етосфери.
Вукраїнській політиці повинні щезнути кордони між сферою моралі і сфероюполітики. Цілком очевидно, що для цього повинен змінитися склад політикуму,можливо, деякі інституціональні установи. Принципи справедливості повиннівпровадитися у правову систему. Тоді прийде час, коли щезне лінія розмежуванняміж поняттями «політика», «держава», «право» з одного боку, і поняттями«етика», «моральність», «соціальна справедливість» – з іншого, коли між цимидвома началами буде досягнуто синтезу, який стане онтологічною основоюукраїнського політичного світу.
Етичніпроблеми влади, опозиції, парламентаризму в Україні стоять дуже гостро,особливо з огляду на те, що українській політичній культурі властивий доситьвисокий рівень конфронтаційності. Представники влади полюбляють нею зловживати,а представники опозиції прагнуть підірвати легітимність влади. Моральне обличчябагатьох політичних лідерів, у т. ч. депутатів Верховної Ради, часто залишаєбажати кращого. В парламенті існує тенденція не до їхнього розв'язання проблем,а до їхнього накопичення. Владні структури поєднані з бізнесовими, ми маємо вжедосвід політичної корупції. Так само влада має досвід втручання в діяльністьЗМІ й тиску на них, а ЗМІ, у свою чергу, – різного роду неетичних маніпуляцій.Всі ці проблеми заважають формуванню етосфери в Україні.
ВИСНОВКИ
1. Масштаб, багатовимірність і динамізм наростанняфундаментальних суперечностей у всіх сферах життя людства сучасної епохизмушують констатувати, що саме сьогодні, вперше в історії декількох столітьгранично гостро постало питання про можливість виживання людини не тільки якбіологічного виду, але й духовної істоти. Перебуваючи в ситуаціїантропологічної кризи, людство потребує нової «коперніканської революції»,нового стратегічного, світоглядного, ціннісного, етичного, або, інакше кажучи,– метафізичного перевороту. У будь-якому разі, це зрушення повинно матиантропологічну основу, бути пов'язаним із фундаментальними характеристикамилюдини як багатовимірної істоти.
2. Наприкінці II світової війни В. Вернадським було сформульовано уявленняпро еволюцію біосфери в ноосферу (як новий якісний стан біосфери), щовідбувається завдяки змінам біосфери під тиском наукової думки людства. Щераніше, на початку І світової війни А. Швейцер у своїй праці «Культура і етика»висунув принцип так званої «глибокої пошани до життя» як шлях моральногооновлення людства. Ці дві концепції сучасними філософами було покладено воснову нового вчення про етосферу, яке фундаментально підвищує значення моралідля суспільного життя. Феномен етосфери розуміється як вища стадія розвиткубіосфери Землі; це більш висока, ніж ноосфера, стадія, на якій етичні принципи,передусім найголовніший з них – принцип «глибокої пошани до життя» – перетворюєтьсяна основний регулятор усіх сутнісно важливих відносин між людьми, з одногобоку, і між людьми (та всім людством) з живою природою та всіма організмамибіосфери, з іншого. Формування етосфери є особливо важливим в добу тотальноїглобалізації та глобальної технократизації життя на Землі. Це формуванняповинно відбуватися і в політичному житті, а політичне життя сучасногосуспільства надзвичайно складний і динамічний феномен, що базується навихідному понятті політики. Політика й мораль тісно між собою взаємопов'язані,але цей взаємозв'язок поки що розглядається традиційно: мораль визначає норми іпринципи поведінки соціальних суб'єктів; політика пов'язана з реалізацієюосновних інтересів цих суб'єктів, з проблемою власності та влади, здомінуванням у ній прагматичних моментів. Політика, спираючись на закони,прагне до інституціоналізації (закріплення влади за допомогою державнихінститутів); мораль узгоджує інтереси цих інститутів на основі неінституційнихнорм і принципів, які існують насамперед у свідомості людей. Формуванняетосфери, кардинально змінюючи світогляд людства, повинно повністю перевестинову політичну етику на більш чіткі домінуючі позиції моралізму.
3. Незмінними, інваріантними залишаються завжди головні принципи політики– визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтація натакі цінності як свобода, права людини, добробут людей у найширшому значенніцього поняття. Адже тільки завдяки ним політика здатна реалізувати свійморальний потенціал. І в даному разі не має значення, яку саме моральну системувикористовує політик: секулярну, соціальну етику, моральний кодекс християнства,прагматичне правило «моральним бути вигідно», швейцерівське міркування про«живу етику» або ж докази сучасної соціоетики про те, що гени співробітництва,солідарності, взаємодопомоги і співчуття притаманні самій природі людини.
4. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, невпинний розвитокелектронних інформаційних засобів з’єднують людей різних країн, материків,різних національностей, конфесійних і культурних орієнтацій. Саме спілкування,а не просто комунікація, здатне поєднати людей у реальну живу спільноту.Спілкування не лише йде поруч з політичною та іншою діяльністю, але не рідкостає метою всіх дій. Людина дуже багато губить, якщо вона не може порівнюватисебе з іншою людиною, обмінюватись з нею думками, орієнтуватись на неї. В тойже час все більше претензій виставляють люди один до одного, все складніше стаєзадовільними їх взаємне очікування. Поняття – відповідальність, автентичністьта глибинне спілкування – є необхідними складовими формування етосфери уполітичному житті суспільства, і житті загалом. Стає очевидним, що людина, якауособлює владу, відчуває свою соціальну відповідальність за свої вчинки, вмієінтуїтивно розрізняти «зло» від «добра», і також вміє поставити себе на місцеіншої людини – буде людиною високоморальною, людиною, яка здатна внести свійвнесок у формування етосфери.
5. На порозі XXI століття необхідність в узгодженій«людиновимірній», гуманістичній, морально відповідальній політиці стаєзагальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації. Саме томуактуальною стає етика ненасилля. Головна своєрідна особливість позиціїприбічників ненасилля полягає у тому, що вони розуміють власну відповідальністьза зло, проти якого борються, а власних ворогів поєднують із добром, за якеборються. І такий закон життя допомагає їм знаходити спільну мову з будь ким,водночас не залишаючись осторонь у конфліктних ситуаціях.
6. З точки зору етики влади формування етосфери має унеможливититакі негативні явища, як владний деспотизм та узурпацію державної влади, якаможе бути бюрократичною і політиканською, подолати тісне поєднання владних табізнесових структур, зламавши тенденцію розквіту як економічного, так іполітичного прагматизму. За умов етосфери зміниться моральне обличчялюдини-можновладця, стануть неможливими корупція і хабарництво, буде подоланоконфронтаційну політичну культуру там, де вона є.
7. З огляду на етику опозиції формування етосфери сприятимедіяльності виключно конструктивної опозиції, унеможливить терористичні замахи,захоплення влади за допомогою насильства (державні перевороти). При формуванніетосфери має бути сформована системна (лояльна) опозиція, яка виступатимевиключно у формі фракцій (зокрема парламентських), коаліцій та блоків партій,існування позасистемної чи т. з. дикої опозиції стане неприпустимим.
8. Нового рівня сягне також журналістська етика. Виконання їївимог, додержання принципів стане обов'язковим і природним: буде забезпеченоправо на вільне отримання журналістами інформації, незалежність журналістів іповагу до їхньої професії тощо. З іншого боку, буде унеможливлено хабарництво,тиск на журналістів з боку влади і рекламодавців. Журналісти будуть святозберігати журналістську таємницю, оприлюднювати тільки істинну й перевіренуінформацію, неухильно дотримуватися прав людини.
9. На початку ХХІ ст. наука, як ніколи раніше, глибоковтручається в природу речей, в людську природу. Новітні комп’ютерні ібіологічні технології стали основою творення людиною штучних біологічнихсистем, штучного світу людської життєдіяльності. Водночас глобальні проблемисучасності визначають проблематичність самого подальшого існування людськогороду. Саме тому виникає необхідність вивчення проблеми наукової етики. Людина,що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосуєтьсянастільки складних речей, що пов’язаний з певним моральним вибором і моральноювідповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. І оскільки наука єголовним принципом формування ноосфери, то етика науки – невід’ємна частинаформування етосфери.
10. Наразі перед Україною, як і перед усім людством, стоїтьчимало глобальних проблем сучасності, пов'язаних із взаєминами людини іприроди, людини й суспільства, міжнародними відносинами. Причиною кризових явищє духовна деградація. Техногенний шлях розвитку цивілізації себе вичерпав. Прийшовчас переосмислення навколишньої дійсності.
11. Політичне життя сучасної України надзвичайно складне, алевоно повною мірою не відображає інтегрований суспільний інтерес. Головним івизначальним підходом до сутності політичного життя повинен стати етичний. Ниніполітика і мораль – «противники» в Україні, де, з одного боку, збереглисяелементи «радянської етики», з іншого – перемогла «мораль» раціональності йнакопичення з її орієнтацією на користь, успіх, на приватний, егоїстичнийрозрахунок. Політичні еліти майже не дбають про вирішення суспільних проблем.Збереглася так звана «подвійна мораль». Рівень моральності українськоїполітичної еліти залишається на низькому рівні, тому низька і моральністьполітичної поведінки. Але політика і мораль повинні стати «союзниками».
12. В Україні є багато етичних проблем, але ми віримо уможливість формування етосфери в політичному житті суспільства. Етичні принципимають стати головними регуляторами політичного життя. На перший план повиннівийти критерії добра і блага, необхідно переосмислити поняття обов'язку.Повинні змінитися світогляд, світосприйняття політичних діячів, тип їхньогомислення, діяльності. При цьому можливі зміни моральних та естетичних норм,складу політикуму. З отриманням незалежності Україна розпочала політичнумодернізацію, але в майбутньому її необхідно спрямувати в інше русло – етичне.Єдино правильним вибором України буде активне привнесення моралі в політику узагальному незворотному процесі формування етосфери.
Новим стратегічним шляхом розвитку суспільства може бутиформування етосфери. На цьому шляху можливе вирішення наболілих проблем іподолання кризових явищ. Формування етосфери передбачає зміну етичної сутностілюдини, перетворення етичних принципів на основний регулятор усіх важливих відносинміж людьми, між людьми і людством, між людством і природою, всіма організмамибіосфери. Також етосфера повинна стати регулятором політичного життя.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
І. Джерела
1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної РадиУкраїни 2-го скликання // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – №30.
2. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим. – К.: Юрінком-Інтер. – 2005. – 96 с.
3. Закон України «Про друковані засоби масової інформації» від16.11.92, з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної РадиУкраїни (ВВР). – 1993. – №1. – С. 1-14.
4. Закон України «Про інформаційні агентства» від 28.02.95, знаступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –1995. – №13. – С. 83-93.
5. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.93, знаступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –1994. – №10. – С. 43-52.
6. Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосуваннябіології та медицини // режим доступу :
http://www.uazakon.com/document/spart83/inx83171.htm.
7. Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий на Хз'їзді Національної спілки журналістів України (квітень 2002 року) // режимдоступу: http: //centra.net.ua/old/codensju.htm
8. Софийская декларация. (София, 13 сентября 1997 года) // режимдоступу: http: //zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_572.
ІІ. Монографії,посібники, брошури, статті
9. Авраамов Д.С. Профессиональная этика журналиста. – Изд.2-е исп. идоп. / Авраамов Дмитрий Сергеевич. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 264 с.
10. Агацци Э.Моральное измерение науки и техники / Эвандро Агацци / Пер. с англ… И.Борисовой. – М.: Московский философский фонд, 1998. – 358 с.
11. Апель К.-О.Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціональногообґрунтування етики за доби науки / Карл-Отто Апель // Сучасна зарубіжнафілософія: течії і напрями. Хрестоматія. – К.: Ваклер, 1996. – С. 360-421.
12. Атфилд Р. Этикаэкологической ответственности / Робин Атфилд // Глобальные проблемы иобщечеловеческие ценности. – М.: Прогресс, 1990. – С. 196-202.
13. Баллестрем К.-Г.Власть и мораль (основная проблема политической этики) / Карл Граф Баллестрем// Философские науки. – 1991. – № 8. – С. 31-41.
14. Батищев Г.С.Особенности культуры глубинного общения / Батищев Генрих Степанович // Вопросыфилософии. – 1995. – №3. – С. 109-129.
15. Бебик В.М. Базовізасади політології: історія, теорія, методологія, практика: Монографія / ВалерійМихайлович Бебик. – К.: МАУП, 2000. – 384 с.
16. Веймер Д.Л.,Вайнінг Е.Р. Аналіз політики: концепції і практика / Девід Л Веймер., Ейден Р.Вайнінг / Пер з англ. І. Дзюб, А. Олійник; наук. ред. Кілієвич. – К.: Основи,2000. – 654 с.
17. Вернадский В.И.Научная мысль как планетарное явление / Владимир Иванович Вернадский. – М.:Наука, 1991. – 272 с.
18. Вернадский В.И. Несколькослов о ноосфере / Владимир Иванович Вернадский // Вернадский В.И. Философскиемысли натуралиста. – М.: Наука, 1988. – С. 105.
19. Вернадский В. И.Философские мысли натуралиста / Владимир Иванович Вернадский. – М.: Наука,1988. – 345 с.
20. Гайденко П.П.,Давыдов Ю.Н. Проблемы бюрократии у Макса Вебера / П.П. Гайденко, Ю.Н. Давыдов// Вопросы философии. – 1991. – № 3. – С. 176-184.
21. ГальчинськийА.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань / А.С. Гальчинський,П.С. Єщенко, Ю.І. Палкін. – К.: Вища школа, 1998. – 544 с.
22. Горчаков Д.Вивчення поняття політичної відповідальності у вітчизняній науці / ДмитроГорчаков // Наукові записки. – Серія: Політичні науки: сборник научныхтрудов. – Т. 45. – К.: Академія, 2005. – С. 4-8.
23. Гринев А.Б.,Гугель А.С. Потерянное десятилетие – контуры новейшей политической иэкономической истории Украины. Монография / А.Б. Гринев, А.С. Гугель. – К.:МАУП, 2001. – 432 с.
24. Грушанська Н. І.Інститут депутатської етики. Поняття та сутність / Надія Іванівна Грушанська //Віче. – 1999. – № 4 (85). – С 45-49.
25. Дробінка І. Г.,Кришталь Т.М., Підгорецький Ю.В. Політологія / І.Г. Дробінка, Т.М. Кришталь, Ю.В.Підгорецький. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 292 с.
26. Історія України /За ред. Г.Д. Тимка, Л.С. Гупчієнка. – К.: Академія, 2001. – 480 с.
27. Йонас Г. Принципвідповідності у пошуках етики для техногенної цивілізації / Ганс Йонас. – К.:Ґенеза, 2001. – 400 с.
28. Зернецька О.В.Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини / ОльгаВасилівна Зернецька. – К.: Освіта, 1999. – 351 с.
29. Кисельов М.М. Біологічнаетика в системі практичної філософії. / Микола Миколайович Кисельов //Практична філософія. – 2003. – №1. – С. 82-88.
30. Колодій А.Ф. Нашляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурніпередумови демократичної трансформації в Україні. Монографія / АнтонінаФедорівна Колодій. – Львів: Червона калина, 2002. – 276 с.
31. Корню Д. Етиказасобів масової інформації / Даніель Корню / Пер. з франц. – К.: К.І.С., 2004.– 130 с.
32. Котюк В.О.Загальна теорія держави і права / Володимир Олександрович Котюк. – К.: Атіка,2005. – 592 с.
33. Крос К., Гакет Р.Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах:Перспективи конкуренції / Кетлін Крос, Роберт Гакет. – К.: Основи, 2000. –142 с.
34. Майбутнє України: думка молоді. – К.: Молодіжна альтернатива, 2006. – 64 с.
35. Новини VS.Новини. Виборча кампанія в новинних телепрограмах / За ред. Н. Костенко, В.Іванова / Інститут соціології НАН України, Інститут журналістики Київськогонаціонального університету ім. Т. Шевченка, Академія української преси. – К.:ЦВП, 2005. – 212 с.
36. Основніособливості діяльності засобів масової інформації в Україні. Медіа і вибори2002 року. – К.: лютий-серпень 2002. – 38 с.
37. Політологія:Академічний курс: Підручник для студ. юрид. спец. ВНЗ / За ред. М.І. Панова [Л.М.Герасіна, В. С. Журавський та ін.]. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре,2006. – 520 с.
38. Політологія / Заред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Академія,2006. – 568 с.
39. Політологія / [Ф.М.Кирилюк, М.І. Обушний, М. І. Хилько та ін.] / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.:Здоров'я, 2004. – 776 с.
40. Політологічнийенциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. – К.: Генеза,1997. – 400 с.
41. Політичнафілософія / [Є.М. Суліма, М.А. Шепелев, В.В. Кривошеїн, В.Ю. Полянська] / Заред. Є.М. Суліми. – К.: Знання, 2006. – 799 с.
42. Поттер В.Р.Биоэтика. Мост в будущее / Ван Ранслер Поттер. – К.: Изд. Вадим Карпенко,2002. – 215 с.
43. Потульницький В.Історія української політології: Концепції державності в українськійзарубіжній історико-політичній науці / Володимир Потульницький. – К.: Либідь,1992. – 232 с.
44. Прибутько П.С.,Дубчак Л.М. Етика / П.С. Прибутько, Л.М. Дубчак. – К.: видавець А.В. Поливода,2006. – 177 с.
45. Рябов С.Г.,Томенко М. В. Основи теорії політики / С.Г. Рябов, М.В. Томенко. – К.: Тандем,1996. – 234 с.
46. Семененко М.Гуманізація політичної діяльності в призмі концепції ненасильства / СемененкоМихайло // Нова політика. – 1999. – №4. – С. 40-45.
47. Сілванян Г. Етиканенасилля Махатми Ганді / Грач Гамликович Сілванян // Політика і час. – 1995. –№12. – С. 48-57.
48. Симкин Г.Н.Рождение этосферы / Геннадій Николаевич Симкин // Вопросы философии. – 1992. –№3. – С. 95-113.
49. Степин В.С.,Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники / В.С. Степин, В.Г. Горохов,М.А. Розов. – М…: Наука, 1996. – 400 с.
50. Стратегіїрозвитку України: теорія і практика / За ред. О. С. Власюка. – К.: НІСД,2002. – 864 с.
51. Сутор Б. Политическаяэтика / Бернхард Сутор // Полис. – 1993. – № 1. – С. 64-69.
52. Тейлор Ч. Етикаавтентичності / Чарльз Тейлор / Пер. з англ. А. Васильченка. – К.: Дух ілітера, 2002. – 128 с.
53. Тейлор Ч.Мультикультуралізм і «політика визнання» / Чарльз Тейлор / Пер. з англ. – К.:Альтерпрес, 2004. – 172 с.
54. Теориягосударства и права: Академический курс. В 3 т. / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 2007. – 528 с.
55. Франк С. Л.Философские предпосылки деспотизма / Семён Людвигович Франк // Вопросыфилософии. – 1992. – № 3. – С. 114-127.
56. Хеффе О.Политика, право, справедливость / Отфрид Хеффе. – М.: Наука, 1994. – 121 с.
57. Швейцер А.Культура и этика / Альберт Швейцер. – М: Прогресс. – 1973. – 343 с.
58. Шляхтун П.П.Політологія (теорія та історія політичної науки) / Петро Панасович Шляхтун. – 3-євид., стер. – К.: Либідь, 2005. – 576 с.
59. Юридичнаенциклопедія: В 6 т. / Відп. ред… Ю.С. Шемшученко – К.: Українськаенциклопедія, 1998.
60. Юрій М.Ф.Політологія / Михайло Федорович Юрій. – К.: Дакор КНТ, 2006. – 415 с.