Взаємовідносини законодавчої та виконавчої гілок державної влади України

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИВЗАЄМОВІДНОСИН ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
1.1 Теорія та історія взаємодіїінститутів державної влади в Україні
1.2 Поняття державної влади таконституційне визначення її меж
1.3 Співвідношення законодавчої тавиконавчої гілок державної влади в аспекті політичного режиму
РОЗДІЛ ІІ. ВЗАЄМОДІЯ ІНСТИТУТІВЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
2.1 Характеристика інститутівзаконодавчої та виконавчої влади в Україні
2.2 Взаємодія інститутів державноївлади як принцип конституційного ладу України
2.3 Оптимізація взаємодії інститутівзаконодавчої та виконавчої влади в Україні у рамкахпарламентсько-президентської форми правління
РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛІТИЧНА РЕФОРМА І ЗМІНИВ ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ
3.1 Сучасна політична реформаяк засіб подолання протистояння, між інститутами влади та зміцненнядемократичних засад розвитку українського суспільства
3.2 Перерозподіл повноваженьзаконодавчої та виконавчої влади
3.3. Проблема політичноїреформи в Україні та її європейський вибір
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП
 
В час колиУкраїнська держава стала на шлях побудови незалежної, суверенної, демократичноїдержави виникає необхідність застосування принципу розподілу влад як одного зосновних принципів демократичної держави. Значних зрушень зазнала Україна у ційсфері протягом невеликого, як для держави, відрізку часу.
Взаємодія інститутівдержавної влади забезпечує нормальне функціонування державного механізму вцілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владніповноваження інших. Саме з цією метою засновники ідеї розподілу влад створилисистему стримань та противаг. Для забезпечення дійсної незалежності однієїгілки влади від іншої потрібно, щоб кожна з них мала реальну можливістьвпливати на іншу. З допомогою розподілу влади правова держава організовуєтьсята діє правовими засобами.
Разом з тимпринцип розподілу влади є не стільки жорстким розподілом функцій такомпетенцій, скільки механізмом їх тісної взаємодії для вирішення проблемдержавотворення.
Взаємодія інститутівдержавної влади як принцип Конституційного ладу України є досить актуальноюпроблемою в наш час, оскільки наша держава лише починає розвивати такийінститут як інститут розподілу і взаємодії гілок державної влади, а отже іпотребує якомога кращого вирішення нагальної проблеми.
/>Актуальність і ступіньдослідження. Корінназміна основ політичного та економічного життя України, здобуття нею державноїнезалежності, демократичні перетворення, формування громадянського суспільстваі побудова правової держави, однією з головних ознак якої є поділ державноївлади на законодавчу, виконавчу та судову, обумовили необхідність теоретичногопереосмислення уявлень про державу і право, про конституційне закріплення основконституційного ладу, про владу взагалі та про державну владу зокрема, проподіл державної влади та про відносини різних її гілок між собою.
Фундаментальноюправовою базою цих процесів стали прийняті Верховною Радою Україниосновоположні політико-правові документи: Декларація про державний суверенітетУкраїни (16 липня 1990 p.), Концепція нової Конституції України (19 червня 1991р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), новаКонституція України (28 червня 1996 р.).
Вукраїнській конституційно-правовій науці суттєва увага приділяється проблемаморганізації і функціонування органів державної влади, взаємодії владнихструктур. Разом з тим стан цих розробок свідчить про те, що існує гостранеобхідність у нових поглиблених дослідженнях зазначеної проблеми. Такогодослідження вимагає статус інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади,їх місце в державно-правовому механізмі з точки зору теорії поділу влади, рольінститутів президентства, конституційної юстиції, інших державних органів увирішенні проблеми державотворення, механізм їх відносин між собою. Необхіднимиумовами забезпечення нормального функціонування державних структур у режиміконсенсусу є чітке правове регулювання цих відносин, створення єдиноговнутрішньо узгодженого, стабільного законодавства, яке повинно базуватися нанормах Конституції України. Потребує вдосконалення конституційно-правовиймеханізм взаємовідносин різних гілок державної влади, який не лишезабезпечуватиме реальний розподіл функцій та компетенції різних інститутівдержавної влади, а й сприятиме встановленню тісної взаємодії між ними.
Водночассьогодні відсутня теорія взаємовідносин різних інститутів державної влади яксамостійного інституту конституційного права, що існував би поряд зконституційно-правовим інститутом поділу державної влади в Україні. Немаєспеціальних комплексних досліджень з цієї проблеми. До цього часу в основномурозглядався державно-правовий статус кожної з гілок влади окремо. Це,насамперед, стосується аналізу правової природи і місця в державному механізміорганів законодавчої, виконавчої гілок державної влади та президента, щодосліджують у своїх наукових працях українські вчені: І. Болясний, В.Копєйчиков, Л. Кривенко, В. Погорілко, В. Речицький, І. Салій, Ю. Тодика, О.Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, В. Яворський, інші відоміправознавці. Однак в їх наукових розробках висвітлюється правовий статусокремих державних органів і не достатньо аналізується стан та механізми їхвзаємовідносин. Останнім часом у юридичній літературі детально досліджуєтьсяправова природа Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади,інститут президентства, їх роль і місце в системі державної влади. Разом з тиммайже повністю поза увагою залишаються органи виконавчої влади, КонституційнийСуд, Рахункова палата, інші державно-правові інституції, що відіграють істотнуроль у забезпеченні оптимальних взаємовідносин та тісної взаємодії законодавчоїі виконавчої гілок державної влади. В зв'язку з цим в українській науці виникаєоб'єктивна необхідність вивчення цих інституцій, дослідження їх місця і ролі всистемі органів державної влади з метою розробки механізму оптимальногоспіввідношення та взаємодії всіх владних структур. У роботі аналізуються основиі механізм взаємовідносин інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні.Ця наукова проблема ще не стала предметом ретельного дослідження, що свідчитьпро її наукову та практичну значущість, актуальність і перспективність.
Метаі основні завдання дослідження. Метою дослідження є обґрунтування необхідності вдосконалення статусуорганів законодавчої і виконавчої гілок державної влади в Україні тазабезпечення їх тісної взаємодії; обґрунтування існування конституційногопринципу взаємодії владних структур у демократичній, правовій державі;теоретичне осмислення принципу поділу влади і взаємодії владних структур і націй основі вирішення ряду теоретичних і практичних проблем організаціїдержавної влади в Україні.
Об'єктомдослідження єсуспільні відносини, що складаються в процесі взаємовідносин інститутівзаконодавчої і виконавчої влади в Україні.
Предметомдослідження єконституційно-правовий механізм взаємовідносин законодавчої і виконавчої гілокдержавної влади в Україні.
Теоретична і практична основа дослідження ґрунтується на працях і висновкахюристів — теоретиків у галузі конституційного права, а також на літературнихджерелах з філософії, соціології, політології.
Роботав основному має характер теоретичного дослідження, емпіричну базу якого складаєаналіз практики взаємовідносин Верховної Ради, Кабінету Міністрів та ПрезидентаУкраїни.
Методологічна основа. Дослідження державної влади, механізму її реалізації, проблемвзаємовідносин законодавчої і виконавчої влади неможливе без розкриття суті цихдержавно-правових інститутів та аналізу їх розвитку. Саме це і визначило методологічнуоснову дослідження. В процесі роботи використовувався діалектичний метод,сучасні методи пізнання, засновані на філософії загальнолюдських цінностей. Ізспеціальних методів дослідження в роботі застосовані історико-правовий,порівняльно-правовий, формально-логічний, системно-структурний іструктурно-функціональний, статистичний, метод моделювання, прогнозування таінші.
Нормативну базу роботи складають Конституція України, чиннінормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, щорегламентують правовий статус, форми та методи взаємовідносин органівзаконодавчої і виконавчої гілок державної влади в Україні.
Наукове і практичне значення роботи полягає в тому, що вона доводитьнеобхідність забезпечення взаємодії різних гілок державної влади.
Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та спискулітератури.
Упершому розділі розглядаються теоретичні основи взаємовідносин законодавчої тавиконавчої гілок державної влади. У другому – взаємодія інститутів законодавчоїта виконавчої влади в Україні, а в третьому — перерозподіл повноваженьінститутів державної влади у світі політичної реформи.

РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЗАКОНОДАВЧОЇ ТАВИКОНАВЧОЇ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
 
1.1 Теорія та історія взаємодії інститутів державної влади
 
Теорія розподілувлад зародилась у Франції в середині XVIII століття і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії протифеодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвитоксуспільства і держави.
Дж. Локк розвиває компромісну теоріюрозподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна відодної. Монтеск’є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не втручаючись всудові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але неуправляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будутьзадоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. Вцьому питанні Монтеск’є подібно до Дж. Локка орієнтувався на так звану Славнуреволюцію 1688-1689 рр. в Англії, заснованому на класовому компромісі міжбуржуазією і феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріявМонтеск’є і для Франції. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часиМонтеск’є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову ізаконодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, такяк фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владунезалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчіоргани перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали праваслідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теоріярозподілу влад типовий зразок компромісу французького просвітителя.
Пізніше теоріярозподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток.Передусім, необхідно згадати Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є,Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади — особі прояви єдиноївлади народу. Після цього тезис про єдність влади використовувався різнимисилами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу і революційним процесам уФранції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є намагався знайти компроміс, тоРуссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск’є, такі погляди Руссо знайшли своє найбільш повне і послідовне відображення вКонституції США 1787 року. Преамбула до цього документу гласить: «Ми,народ Сполучених Штатів...», відображаючи тим самим те, що народ є єдинимджерелом влади. Поряд з цим, в Конституції США проводиться досить чіткийорганізаційно правовий розподіл влад. Також в цьому документі знайшла своєвідображення система «стримань і противаг»: були передбаченіпроцедура імпічменту, і вето президента, і багато інших інститутів, які єскладовою частиною сучасного права.
Поява нової концепції була пов'язана з іменем ШарляМонтеск'є, людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але іяк досвідченого практика державно-правової діяльності, який розумієнеефективність функціонування державних органів. В своїй фундаментальній праці«Про дух законів» (1748г.) Монтеск'є виклав результати довготривалогодослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов довисновку, що «свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державівладарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад назаконодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного».(3,с.15 ) В XIII главі 5-ої книги “Про дух законів” Монтеск’є порівнює деспотичнеправління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід,зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, самопідрубуючи крону, на котрій воно тримається.
Як видно, цільтеорії — створення безпеки громадян от зловживання влад, забезпечення політичнихправ і свобод.
Звичайно, щотеорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона була логічнимпродовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті вАнглії, теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави.
Розглянемоконкретніше основні положення теорії розподілу влад (за Монтеск'є).По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повиннібути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органасконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість длязловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будутьпорушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основнепризначення законодавчої влади — «виявити право і сформулювати його увигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільнійдержаві призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчоювладою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точнимзастосуванням закону.”(3, с.30)
По-друге повиннадіяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного.Безумовно, зараз передбачений набагато ширший і різноманітніший механізм»стримань і противаг", ніж той, який ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є,але вже в його роботах закладені основні принципи і інститути, завдяки якимвзаємодіють органи державної влади. В наш час, як правило, законодавча владаобмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом.Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом. Але вконституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівновагивлад. Законодавча влада — домінуюча, виконавчу владу Монтеск'є називаєобмеженою, а судову — взагалі напіввладою.
Наступнимположенням теорії розподілу властей є таке: визначена гілка влади повиннапредставляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка владипредставляє інтереси народу, виконавча — монарха, верхня палата законодавчогозібрання — аристократії, нижня палата зібрання — інтереси народу. Таким чином,ми бачимо, що існувало бажання досягнути компромісу в боротьбі буржуазії іприхильників абсолютизму.
Поряд з цим доцільно було б звернути увагу на історіюрозвитку української Конституції, а саме на моменти, що передбачали розподілдержавної влади. Історичний розвиток цього процесу проходив поетапно.
Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5квітня 1710 року на Козацькій Раді у м. Бендерах. Проаналізувавши розділ VIцієї Конституції ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державнеуправління розмежувавши повноваження і об’єднавши всі гілки влади в єдинийдержавний механізм: “Якщо в незалежних державах дотримуються похвального ікорисного для публічної рівноваги порядку, а саме і під час війни, і в умовахмиру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини,на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялисяпідкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільнійнації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку?”. Далі слідує, що першістьв країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, щоза характером обов’язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу,то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів“досвідчених і вельми заслужених мужів”, що повинні були складати публічнураду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьманаУкраїни) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці зпрезидентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмівизначаються так: “Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникамналежить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та йогонаступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всіпублічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд(гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ніздійснюватися...”. Після обрання гетьмана повинні бути обрані три ГенеральніРади.
Конституція УHР (Статут про державний устрій, права івільності УHР), що була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918року була однією з найдемократичніших конституцій того часу і одне з найважливішихджерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки, якібули зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хорошийприклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати історіюукраїнського конституціоналізму, бо як свідчать українські правові пам’ятки,Україна завжди прагнула до демократичних змін у державній, культурній,соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в 1918 році досягла більшогосвого розвитку, аніж ми на сучасному етапі, маючи вже дев’ять роківнезалежності. Отже, за Конституцією УHР, а зокрема в статтях 22-25 ми можемопобачити, що державна влада в Українській Народній Республіці походить віднароду. Здійснюється вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу ісудову. Верховним органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньоздійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи виконавчої і судовоївлади. Вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів. Арбітром посередцих двох влад є Генеральний Суд УHР. І що є дуже важливо, стаття 63 говорить:“Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органивласті”.
Втілення принципу розподілу влад, як ми теперпереконуємось, пов’язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принциповонових інструментів, яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоятьоб’єктивні та суб’єктивні фактори, головними з яких є важкий тягар недавньогоколоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державногобудівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.
Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою імалоефективною є виконавча влада, головним призначенням і основною функцієюякої є реалізація прийнятих рішень. Навіть хороший, досконалий закон нічого невартий, якщо він не виконується або виконується аби як. Певна проблема полягаєі в тому, що форма правління нині тісно зв’язана з організацією верховноївлади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад народних депутатів.Принцип “одновладного правління”, у відповідності з яким вся повнота влади належалаРадам, обумовив особливості і форми функціонування системи представницькихорганів, головним з яких було їх верховенство, принцип демократичногоцентралізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, пануваннявертикальних зв’язків тощо.
Донедавна наша наука, в тому числі і наукаконституційного права, активно заперечувала необхідність визнання івпровадження в життя принципу “розподілу влад”, і, відповідно, інститутупрезидентства, які вважалися “шкідливими і безперспективними для радянськоїдемократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя”. Неостанню роль у “відмові права на життя” президентства відіграла теоріяпоєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.
Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновникимолодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілувлад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії,забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.
Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчихповноважень ось, на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питаньдержавного будівництва.
Найбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльностівищих органів влади і управління. Так Рада Народних Комісарів РРФСР здійснювалаяк законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік і їхПрезидії поряд із законодавчою і управлінською роботою виконували функції іповноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що вони не булиорганізаційно чітко визначені й відокремлені, а їх компетенція в багатьохвипадках була досить умовною. Про це говорить, наприклад, той факт, що після1936 року функції колегіального президента в СРСР і в союзних республіках булипокладені на відповідні Президії, але зі справжнім президентством спільного тутнічого не було. Президії не мали також повноважень не тільки за суттю, але й заформою: вони на рівні Основного Закону не констатувалися, а практика була вкрайнепослідовною і бідною.
Іншими словами життя засвідчило:
1)непридатність і навіть шкідливість теорії “поєднання влад”, “одновладногоправління”;
2)необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльностіверховних владних структур.
Крапку в цій боротьбі поставила Конституція України,яка закріпила в ст. 6 принцип розподілу влад: “Державна влада в Україніздійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Организаконодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження увстановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.”
Звідси важливий висновок: з огляду на історичнийдосвід та світове надбання людства, треба створювати принципово нову, незнану унас в Україні до цих пір форму правління, яка б забезпечила ефективне функціонуваннявсього механізму здійснення народовладдя. Адже без чітко від лагодженої системидержавних органів в Україні не можливо створити ту правову державу про якумріяли видатні сини Українського народу: Шевченко, Грушевський, Франко та інші.
1.2 Поняття державної влади таконституційне визначення її меж
Всучасних умовах державотворення в Україні важливого значення набуває з'ясуваннясутності державної влади, яка є одним з видів загально соціальної категорії«влада», і тому їй притаманні усі ознаки останньої. Під владою розумієтьсяреальна здатність суб'єкта влади, структурні елементи якого взаємодіють міжсобою, забезпечувати стабільність існуючих суспільних відносин, з одного боку,а з іншого — втілювати у життя певні ідеї, погляди, переконання, власну волю,нав'язуючи їх, коли це необхідно, іншим суб'єктам суспільних відносин з метоюзміни цих суспільних відносин та приведення їх у новий, заздалегідь визначенийсамим суб'єктом влади стан. Важливе значення має вказівка на необхідністьвзаємодії структурних елементів влади, оскільки лише за умови взаємодії тих,хто здійснює процес володарювання, забезпечується стабільність та ефективність владивцілому.
Піддержавною владою розуміється реальна здатність державних органів, щоорганізовані та функціонують на основі демократичних принципів та взаємодіютьміж собою, забезпечувати стабільність існуючих суспільних відносин, а припотребі змінювати ці суспільні відносини та приводити їх у новий, попередньовизначений стан. В умовах демократії органи державної влади формуютьсябезпосередньо або через своїх представників народом, підконтрольні і підзвітнійому, виражають його інтереси та діють на основі правових приписів. Прирозкритті сутності державної влади з'ясовується: джерело її легітимності; змістцієї влади; основоположні конституційні принципи її організації тафункціонування; мета здійснення державної влади.
Державнавлада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільствісоціальна влада має публічний (суспільний) характер, то вкласово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою.В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як грошів економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному життігромадян.
Державнавлада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, щоутворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільствана підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус.Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державногоапарату.
Будь-якадержавна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада— легітимності. Ознаки (риси) державної влади:
1)публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну»основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);
2)апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ціоргани здійснюється;
3)верховна влада — юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства,має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися наапарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правовихактів;
4)універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони єзагальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;
5)суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни (відпартійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них імає виключне монопольне становище у сфері державних справ;
6)легітимна влада — юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народомкраїни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набуваютьлегітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованихзаконом.
Нелегітимнавлада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур припроведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобтовикористання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі,перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 КонституціїУкраїни говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;
7)легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні силив межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади івтілення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності:здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльністьлегальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада(наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня ібезладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття«держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадківвони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності.Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але йінші інститути, органи влади. Державна влада — це самі владостосунки(керівництво /панування/ — підкорення).
Поняттявлади є одним із центральніших у сучасній політології. Воно дає ключ дорозуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначенняполітичної влади, її сутності має найважливіше значення для розуміння природиполітики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієїсукупності, соціальних відносин. Влада – це основний елемент, що зв’язуєполітичну систему суспільства в одне ціле.
Післяпроголошення державної незалежності України в 1991 році розпочалося створеннянової системи державної влади відповідно до принципів ліберальної демократії.Важливою інновацією в усіх пострадянських країнах стало запровадження постаПрезидента держави, що свідчило про спрямованість напрезидентсько-парламентський різновид побудови системи влади. Особливістюстосунків законодавчої й виконавчої влади в Україні є, однак, те, що Президентлише пропонує кандидата на посаду прем'єр-міністра, а Верховна Рада затверджуєчи відкидає запропоновану кандидатуру. Таким чином, відповідальність запризначення голови уряду розподіляється між Президентом і парламентом.
КонституціяУкраїни, прийнята 28 червня 1996 року, закріпила механізм реалізації суверенноїдержавної влади в Україні на засадах суверенітету народу (ст.5), принципівверховенства права (ст.8) та розподілу влади (ст.6).
Які ж можуть бутивихідні положення у процесі розкриття сутності державної влади, виходячи зізмісту Конституції України? На мій погляд, для виявлення згаданих положеньтреба з’ясувати такі питання:
n який зміст цієї влади;
n які основоположні конституційніпринципи організації і діяльності державної влади;
n що покладено в основу розмежуванняфункцій здійснення державної влади;
n яка система органів, що здійснюютьдержавну владу;
n яка мета здійснення державної влади.
Розкриття змістуцих питань дають змогу визначити основні елементи, складові державної влади вУкраїні, які у своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цьогоконституційно-правового інституту. Розподіл влад — не застиглий станвідокремлених державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдностіна основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур,передбачених на випадок конфліктних ситуацій. Власне, із законодавчогозакріплення принципу розподілу державної влади і починається її організація.
Будучисуверенною, державна влада діє в певних рамках. Зокрема, Конституція Українивстановила нормативні та організаційні межі діяльності державної влади вУкраїні. Так нормативні обмеження означають функціонування органів державноївлади в межах встановлених законом повноважень (ст.19). Притому слід нагадатипро зобов’язуючу дію саме правового закону, тобто такого, який відповідаєуявленням про справедливість, є визнаний суспільством і спрямований надотримання чи реалізацію прав і свобод людини, що є найвищою цінністю і метою діяльностіорганів державної влади, держави в цілому.
Окремоюкатегорією обмежень державної влади є обмеження її правами і свободами людини,які є головною метою діяльності цих органів (ст.3) і тому можуть бути визнанімежею, яку державна влада не переступає. Здійснення державної влади обмеженесуверенітетом народу, який є “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади вУкраїні” (ст.5).
Керуючисьпринципом розподілу влади, на основі якого функціонує державна влада України(ст.6), кожна із трьох гілок влади – законодавча, виконавча і судова – діютьнезалежно, самостійно в межах визначеної законом компетенції і наділені певнимизасобами та способами впливу одна на одну (організаційно-функціональніобмеження), що має забезпечити ефективне виконання державних функцій таутримати органи влади від її узурпації.
Лишепрактичне втілення в державний механізм України принципів організації тафункціонування державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу тасудову, оптимальне забезпечення чітких взаємовідносин між ними є реальнимпроявом реалізації народного суверенітету, забезпечення вільного розвиткуінститутів громадянського суспільства, пріоритету прав і свобод людини.
1.3Співвідношення законодавчої та виконавчої гілок державної влади в аспектіполітичного режиму
 
Формиі методи взаємовідносин органів державної влади, і перш за все — законодавчихта виконавчих органів, органічно пов'язані з типом політичного режиму, яквідповідної сукупності прийомів і способів здійснення владної діяльності. Самтермін «політичний режим» не отримав достатнього наукового визначення. Навідміну від вітчизняної науки, переважна більшість представників якої підполітичним режимом розуміють відповідну сукупність прийомів і способівздійснення державної влади, в зарубіжній теорії пропонуються й інші визначеннята критерії класифікації цього феномену. Одні вважають його формою здійсненнядержавної влади і, відповідно, виділяють президентські та парламентськіполітичні режими; інші, залежно від типу партійної системи, виділяють однопартійні,мультипартійні та інші види політичних режимів. Вказуючи на певні позитивнімоменти такої класифікації, будемо притримуватися класичного поділу політичнихрежимів на демократичні та антидемократичні залежно від способів реалізаціїдержавної влади.
Однієюз основних характеристик будь-якого політичного режиму є співвідношенняповноважень законодавчої і виконавчої гілок державної влади. В умовахдемократії воно має відображати певний баланс гілок влади, а при авторитарномурежимі повноваження виконавчої влади значно посилюються за рахунок обмеженняправ парламенту. Найбільш оптимальне і продуктивне функціонування державноївлади, співпраця та взаємодія законодавчої та виконавчої її гілок можливі лишев умовах демократичного політичного режиму.
Реформуваннядемократичної української державності, в основі якої є народовладдя і правалюдини, безпосередньо пов'язано зі становленням у країні демократичногополітичного режиму, при якому всі гілки влади в своїй діяльності будутьорієнтуватися на демократичні форми і методи реалізації своїх владнихповноважень.
Щож таке політичний режим? З точки зору етимології цієї категорії, термін«режим» походить від французького regime — управління, правління (73, с. 460)і розуміється в кількох значеннях: а) державний лад, форма правління; б) точновстановлений розклад життя; в) система правил заходів необхідних для певноїмети (70, с. 697); г) система правління, будь-який систематичний контроль зайого здійсненням. Слово «політика», яке сьогодні є однією звизначальних політико-правових категорій, походить від латинського роlіtіса (73, с. 310), що означає: а)діяльність державної влади, партії чи суспільної групи в галузівнутрідержавного управління та міжнародних відносин (70, с. 261); б) мистецтвота науку управління державою, суспільні відносини та суспільне життя в ційсфері. Звідси політичний режим — це система правил, засобів, прийомів таметодів їх використання органами державної влади Для ефективного управліннядержавою та забезпечення оптимальних взаємовідносин держави та громадянськогосуспільства.
Вюридичній науці під політичним режимом мається на увазі характеристикаобставин, соціальної атмосфери здійснення політичної влади в державнеорганізованому суспільстві. Цей режим як форма держави, об'єднує всі засоби,принципи, прийоми, способи здійснення і гарантії забезпечення державногокерівництва суспільством (71, с. 103).
Уполітології цей термін вживається дещо в іншому значенні — як сукупністьхарактерних для певної держави правовідносин, норм права, що їх регулюють,засобів та методів взаємовідносин держави та громадянського суспільства,пануючих форм ідеології, соціальних та класових взаємовідносин, стануполітичної культури (56, с. 296); як сукупність засобів і методів, якимипануюча влада, відповідне пануюче угрупування здійснює своє економічне іполітичне панування, втілює спосіб політичної влади, дає, уявлення про сутьдержавної влади, що існує в країні у певний період її історії(72, с. 96).
Якбачимо, існує багато визначень та розумінь поняття «політичнийрежим». Це значною мірою пояснюється тим, що названий термін маєміждисциплінарний характер і міжгалузеве значення. У соціології, політології,юриспруденції він трактується по-різному. При цьому існують певні відмінності врозумінні політичного режиму навіть в різних галузях юридичної науки (в теоріїдержави та права, конституційному праві, адміністративному праві то-то). Разомз тим усі наукові теорії незалежно від їх галузевої спрямованості тіснопов'язують поняття політичного режиму з принципами, прийомами та способамиздійснення державної влади, з методами управління державно-організованимсуспільством, іншими словами — з організацією та функціонуванням державноївлади.
Слідтакож зазначити, що в юридичній науці немає єдиної точки зору і щодо співвідношенняпонять «політичний режим» та «державний режим».
Цітерміни тісно пов'язані з поняттям «правовий режим». Оскільки іполітичний, і державний режими відбивають методи та способи здійсненнядержавної влади, то буде науковою помилкою розглядати й аналізувати їх безправової основи, без співвідношення з правом. Будь-які державні категорії, тимпаче такі, що безпосередньо зв'язані з державною владою, важко уявити безправового закріплення (тут під правом розуміється тільки позитивне право).
Визначившисьіз фундаментальними науковими категоріями, перейдемо до аналізу проблемифункціонування державної влади в аспекті політичного режиму.
Доголовних ознак демократичності політичного режиму, що існує в конкретній країнів конкретний час, майже всі вчені відносять: народний суверенітет, політичнусвободу, повагу основних прав та свобод людини, забезпечення і гарантуванняособистих, громадянських та політичних прав і свобод, гарантії прав меншості тазапобігання свавіллю з боку більшості, рівноправність, гласність, вирішеннянайголовніших політичних проблем згідно з волевиявленням більшості громадян зурахуванням позиції меншості, виборність органів політичної влади (якдержавних, так і громадських), існування різних гілок державної влади, рівностіправ виборців та загальне виборче право, свободу волевиявлення при голосуванні,безперервний громадський контроль, прагнення держави та суспільства допопередження можливих конфліктів на всіх рівнях, їх реальна діяльність у ційсфері. Органи державної влади мають користуватися взаємною довірою, відносиниміж суспільством та обраними органами мають бути рівноправними, з гарантованоюзаконом відповідальністю органів влади перед виборцями (71, с. 37; 93, с. 130; 56,с. 94).
Недемократичномуполітичному режиму притаманним є відсутність більшості зазначених (або жподекуди і всіх) ознак. Таким режимам властиві: методи командування, здійсненнявлади обмеженим колом осіб, відсутність реального поділу влади, широкіповноваження її виконавчих органів (у тому числі і в сфері законотворчості),суттєві порушення гласності або її відсутність, обмеження громадянських,політичних та особистих прав і свобод громадян, відсутність гарантій їхздійснення тощо.
Такимчином, основні відмінності демократичних і недемократичних політичних режимівполягають у забезпеченні чи незабезпеченні прав та свобод людини і громадянина,а також у принципах та методах організації і здійснення державної влади.
Вумовах демократичного політичного режиму вищі органи законодавчої гілкидержавної влади і Президент безпосередньо обираються і наділяються владнимиповноваженнями народом — єдиним джерелом влади. Ці державні органи є рівними засвоєю легітимністю, вони спільно беруть участь у формуванні інших владнихструктур — органів вторинного представництва. Функції всіх органів державноївлади спрямовані на охорону й розвиток головних принципів демократії. Державнавлада існує як інструмент забезпечення різноманітних потреб усього суспільствата кожної людини зокрема. Людина вважається найвищою соціальною цінністю тасенсом усієї діяльності державних органів. Поділ державної влади назаконодавчу, виконавчу та судову забезпечує в умовах демократичного політичногорежиму найбільш ефективне виконання функцій державної влади, надійну охорону ізахист прав та свобод людини і громадянина, що є головним завданням усіхвладних структур. При цьому поділ влади означає не тільки жорстке відокремленняфункцій та компетенції кожної з гілок влади, а й їх тісну взаємодію іспівпрацю.
Говоритипро неефективність функціонування органів державної влади при недемократичномуполітичному режимі також було б помилковим. В умовах його існування державніструктури діють досить злагоджено, організовано, цілеспрямовано. Проте, головнеїх призначення — забезпечити інтереси перш за все держави, що стоїть у центріправового регулювання, та певного політичного угрупування, яке привласнилодержавну владу. Отже, органи державної влади існують і діють не длязабезпечення прав та свобод громадян, а заради самої держави, виражаютьінтереси не народу, а певної (досить малочисельної) групи осіб, які здійснюютьцю владу.
Прицьому майже завжди обмежуються і порушуються основні права та свободи людини ігромадянина. Немає рівноправ'я у взаємовідносинах різних гілок державної влади(при цьому законодавча та судова влада існують лише формально і виконуютьсоціальне та політичне замовлення реальних носіїв влади). Держава проникає вусі сфери суспільного життя, детально їх регламентує.
Однак,незважаючи на всі перелічені риси недемократичних політичних режимів, даватиостаннім однозначно негативну оцінку не слід. Як свідчить практика, вконкретних історичних умовах, в конкретній державі застосування тих чи іншихкомпонентів авторитаризму може призвести і до позитивних наслідків. Прикладомможе стати історія розвитку не одної демократичної цивілізованої на сьогоднікраїни.
Однак,безперечно, найбільш оптимальне та продуктивне функціонування державної влади,співпраця і взаємодія всіх її гілок можливі лише за умов демократичногополітичного режиму, головною соціальною цінністю якого є людина, її права тасвободи. Тому завдання суспільства на сьогодні — зробити все, щоб владніструктури виконували свої функції демократичними способами. Конституція України1996 р. дає для цього всі підстави. Важливо їх чітко реалізувати на практиці.
Аналізуючивідповідну сукупність прийомів та способів здійснення державної влади вУкраїні, приходимо до висновку, що на сьогодні існують певні проблеми звизначенням типу її політичного режиму. Основна проблема полягає в тому, що,незважаючи на демократичність фундаментальних принципів організації іреалізації державної влади, які закріпила Конституція України 1996 року, незавжди можна вважати, що всі державні інституції функціонують у межахконституційно-правового поля. Іноді у взаєминах між законодавчою та виконавчоюгілками державної влади переважають позаправові методи впливу, мають місцебезвідповідальні політичні заяви, взаємні звинувачення політичних лідерів,спостерігаються інші негативні явища, які не дають підстав визначати цей політичнийрежим як дійсно демократичний. Все це створює значні перепони для становлення вУкраїні розвинутої системи парламентаризму, успішної побудови демократичної,правової держави.
Метоюреформування державного механізму України на сучасному етапі має статидемократизація реалізації владними структурами своїх повноважень, забезпеченняними прав і свобод особи. І саме цьому повинна слугувати правова реформа вУкраїні.

РОЗДІЛІІ. ВЗАЄМОДІЯ ІНСТИТУТІВ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
 
2.1Характеристика інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні
 
Стаття 6Конституції України 1996 р. вперше закріплює на конституційному рівні принципподілу влади, який є важливою ознакою демократичної держави. У цій статтінаголошується, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах їїподілу на законодавчу, виконавчу і судову» (3).
Законодавчавлада
Верховна Рада України: її структура та функції. «Єдиним органом законодавчої влади вУкраїні є парламент — Верховна Рада України». Так стверджує ст. 75 КонституціїУкраїни. До складу Верховної Ради входить 450 депутатів, яких обираютьбезпосередньо виборці строком на 4 роки. Народні депутати України єповноважними та відповідальними представниками народу у Верховній Раді,покликаними виражати й захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців.Народним депутатом України може бути громадянин України, не молодший 21 року надень виборів, який володіє виборчим правом і постійно проживає в Україні.
ДепутатівВерховної Ради України обирають на основі загального, рівного і прямоговиборчого права шляхом таємного голосування. Вибори можуть бути черговими іпозачерговими. Позачергові вибори до Верховної Ради проводять у разідострокового припинення її повноважень. За Конституцією (ст. 90), це можестатися, якщо впродовж ЗО днів чергової сесії пленарні засідання Верховної Радине можуть розпочатися (через відсутність кворуму, відмову депутатівреєструватись для участі у пленарному засіданні, безрезультатність спроб обратиголову Верховної Ради, що свідчить про нездатність даного складу парламентувирішувати організаційні питання). Тоді Президент достроково припиняє їїповноваження та призначає нові вибори.
РоботаВерховної Ради передбачає проведення двох щорічних сесій, які складаються зпленарних засідань, засідань комітетів і комісій. Перша сесія Верховної Радинового скликання має відбутися не пізніше, ніж на тридцятий день післяофіційного оголошення результатів виборів. Крім чергових сесій Конституцієюпередбачено можливість проведення позачергових сесій, які скликає головаВерховної Ради. Вимогу скликати позачергову сесію може висунути ПрезидентУкраїни або третина конституційного складу Верховної Ради.
ВерховнаРада України може розпочати свою роботу, лише якщо обрано не менше двох третинвід її конституційного складу (тобто, не менше 300 народних депутатів).Український парламент працює у сесійному режимі і має дві сесії на рік —весняну та осінню. Сесії складаються з пленарних засідань, засідань постійнихкомітетів та робочих груп Верховної Ради.
Усісвої рішення Верховна Рада може приймати лише на пленарних засіданнях(загальних зборах депутатів) шляхом голосування, яке може бути таємним чивідкритим. Депутат повинен брати участь у голосуванні особисто, він не можедоручати голосувати від свого імені іншим депутатам. Рішення приймаються уформі законів, постанов та інших актів простою більшістю від конституційногоскладу Верховної Ради (не менше 226 голосів народних депутатів). Лише привирішенні питань, пов'язаних із внесенням змін до Конституції та усуненнямПрезидента України з поста в порядку імпічменту, рішення приймаються відповідноне менш як двома третинами та трьома четвертими від конституційного складуВерховної Ради.
Повноваження і функції Верховної Ради України. Повноваження Верховної Ради України заїх сутністю і призначенням можна поділити на декілька груп. Серед нихнайважливішими є такі: законотворення, визначення засад політики держави тапрограм суспільного розвитку, формування державних органів, організаціяадміністративно-територіального устрою країни, здійснення зовнішніх функційдержави, бюджетні та контрольні повноваження.
Якпредставницький колегіальний законодавчий орган Верховна Рада України виконуєтакі функції:
Репрезентація інтересів громадян. Виконання цієї функції повиннозабезпечуватися перш за все завдяки порядкові виборів депутатів. Цей порядокмає створювати можливості для обрання такого складу парламенту, який адекватновідображатиме інтереси якомога ширших верств населення. З 1997 р. депутатівВерховної Ради України обирають за змішаною, мажоритарно-пропорційною системою(її докладна характеристика — в розділі 11), введеною заради кращої політичноїструктуризації парламенту, створення динамічного балансу між правлячоюбільшістю та опозицією. Крім того, ця система надала значні важелі лідерампартій для залучення коштів багатих людей, які хотіли б бути включеними довиборчих списків і, окрім економічної, отримати ще й політичну владу.
Репрезентаціяінтересів громадян забезпечується також завдяки праву виборців звертатися дочленів парламенту із запитами, скаргами, проханнями та пропозиціями. Народнийдепутат, у свою чергу, має виступити з депутатським зверненнями абодепутатськими запитами до відповідних органів влади. Важливе значення дляпредставництва інтересів має також обов'язок депутатів (особливо це стосуєтьсятих, хто обраний у мажоритарних виборних округах) регулярно зустрічатись звиборцями, звітувати про свою роботу. Певну роль у гарантування справедливогопредставництва та захисту прав виборців відіграє також омбудсмен —Уповноважений Верховної Ради з прав людини.
Законотворення. Верховна Рада України уповноважена ухвалювати КонституціюУкраїни, вносити зміни до неї, приймати і змінювати закони України. Конституція(ст. 92) визначає широке коло питань, які можуть вирішуватися Верховною Радоювинятково через прийняття законів. Це стосується: прав і свобод людини ігромадянина та їх гарантій; засад використання природних ресурсів і освоєннякосмічного простору; зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності;утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобівмасової інформації; місцевого самоврядування; територіального устрою України;основ національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпеченнягромадського порядку; бюджетних відносин, податків і зборів, статусунаціональної та іноземної валют на території України; одиниць ваги, міри ічасу; порядку встановлення державних стандартів; амністії та ряду інших питань.
Здійснення державної політики. Поряд з державними законами, Верховна Рада Україниухвалює інші рішення, що стосуються здійснення державної політики. Так, у сферівнутрішньої політики до компетенції Верховної Ради входить вирішення такихпитань: визначення основ внутрішньої політики; заслуховування щорічних тапозачергових послань Президента України про внутрішнє та міжнародне становищеУкраїни; затвердження загальнодержавних програм економічного,науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охоронидовкілля; створення та ліквідація районів, встановлення та зміна меж районів таміст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування таперейменування населених пунктів і районів; затвердження переліку об'єктівправа державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правовихзасад вилучення об'єктів права приватної власності.
Усфері міжнародних відносин і безпеки держави Верховна Рада має повноваженняприймати рішення стосовно: визначення основ і головних напрямків зовнішньоїполітики; ратифікації міжнародних угод; оголошення за поданням Президента станувійни та укладення миру; затвердження рішень Президента про використанняЗбройних Сил України у випадку збройної агресії проти України; затвердженнязагальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України,Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України; схваленнярішення про надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділівЗбройних Сил України в іншу державу чи про допуск підрозділів збройних силінших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моментузвернення Президента України його указів про запровадження військового абонадзвичайного стану на території України чи в окремих місцевостях, про загальнучи часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайноїекологічної ситуації.
Призначення на посади й формування державних органів. Верховна Рада бере участь уформуванні органів виконавчої влади й призначенні посадових осіб. Вонапризначає вибори Президента України та представницьких органів місцевогосамоврядування, дає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра,Генерального прокурора, голів Антимонопольного комітету та Фонду державногомайна; обирає суддів на безстроковий термін; призначає третину складуКонституційного суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини,голову і членів Рахункової палати, Голову Національного банку України (заподанням Президента), половину складу Національної Ради з питань телебачення ірадіомовлення, членів Центральної виборчої комісії (за поданням ПрезидентаУкраїни); призначає дострокові вибори до Верховної Ради Автономної РеспублікиКрим, якщо її повноваження припинені достроково.
Контроль діяльності виконавчої влади. До повноважень Верховної Ради належитьвизначення складу Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції пронедовіру уряду, що спричиняє його відставку. Питання про відповідальністьКабінету Міністрів може ставитись на розгляд Верховної Ради за пропозицією неменш як 150 народних депутатів (однієї третини від конституційного складупарламенту). Резолюція недовіри вважається прийнятою, якщо за неї проголосувалоне менш як 226 народних депутатів, тобто більшість від конституційного складуВерховної Ради.
Зметою забезпечення певної стабільності в роботі Кабінету Міністрів обмежуютьсяможливості Верховної Ради щодо розгляду питання про його відповідальність.Конституція забороняє розглядати це питання частіше, ніж один раз протягомоднієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програмидіяльності Кабінету Міністрів.
Контрольніповноваження парламенту здійснюються також за допомогою Рахункової палатиВерховної Ради України, яка перевіряє використання за призначенням органамивиконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштівпозабюджетних фондів, фінансування загальнодержавних програм економічного,науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охоронидовкілля, провадить позапланові контрольні заходи за зверненнями комітетівВерховної Ради України та запитами народних депутатів. Контрольна функціяполягає також у повноваженні депутатів вимагати інформацію щодо діяльностівиконавчої влади, подаючи депутатські запити до урядовців, а також під час«днів уряду», коли міністри зобов'язані звітувати перед депутатами йвідповідати на їхні запитання.
ВерховнаРада України може створювати тимчасові слідчі комісії з числа народнихдепутатів для розслідування питань, що становлять суспільний інтерес —порушення Конституції України або інших нормативних актів народними депутатами,державними органами та посадовими особами, загрози суверенітету, безпеці,територіальній цілісності України або її екологічним, політичним, економічнимінтересам. Результатом діяльності тимчасових слідчих комісій є обговореннясправи на сесії Верховної Ради України. За результатами обговорення ВерховнаРада може дати відповідні доручення Прокуратурі про проведення розслідування.
Надання інформації громадянам. Всі рішення Верховної Ради України, в тому числістосовно контролю за діями виконавчої влади (за винятком рішень з закритихпитань), публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «ГолосУкраїни», інших періодичних і спеціальних виданнях та розміщуються наІнтернет-сайті Верховної Ради України — www.rada.kiev.ua. На вказаному сайтіможна ознайомитися з законопроектами, що перебувають на розгляді у парламенті.Інформацію про роботу Верховної Ради України можна отримати за адресами Центруполітичних і правових реформ (www.zakon.gov.ua) та Центру «Ліга»(www.liga.kiev.ua). Крім цього, на Інтернет-сайтах громадяни можуть висловитисвої зауваження і пропозиції щодо обговорюваних законопроектів, отриматикваліфіковану відповідь на свої запитання.
Парламентськіфракції готують і оприлюднюють звіти й аналітичні огляди щодо законодавчогопроцесу, які розміщують не лише в партійних виданнях, а й у публікаціяхнеурядових організацій.
Структура Верховної Ради України. Верховна Рада України — однопалатнийпарламент. Референдум 2000 р. начебто виявив схильність громадян надати йомудвопалатної будови і зменшити чисельність його складу до 300 чоловік. Але порядз тим, що існує чимало застережень щодо коректності проведення референдуму тапоставлених на ньому запитань, факт проведення референдуму залишаєтьсядвозначним, оскільки його результати досі не втілені у відповідних законах, якімав би ухвалити український парламент.
СтруктурноВерховна Рада України складається з ряду підрозділів, пов'язаних з діяльністюдепутатів, фахівців-експертів, секретарів та обслуговуючого персоналу. Керуєпарламентом України Голова Верховної Ради, якого обирають депутатитаємним голосуванням. Голова Верховної Ради України веде засідання ВерховноїРади України; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях ВерховноїРади України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляєВерховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України таорганами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України;проводить засідання Ради голів фракцій і Ради голів комітетів, на якихобговорюється порядок денний сесії.
ГоловіВерховної Ради України допомагають два його заступники, яких обирають народнідепутати таємним голосуванням за пропозицією Голови. Роботу Голови ВерховноїРади України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати.
Зметою підготовки і попереднього розгляду законопроектів та інших питань, щоналежать до повноважень українського парламенту, утворюють постійні комітетиВерховної Ради України. На першій сесії кожного нового скликання депутатиухвалюють рішення про утворення постійних комітетів і обирають голів цихкомітетів. Заступників голів і секретарів комітетів обирають їх члени. Всінародні депутати працюють у комітетах за своєю фаховою приналежністю і завласним вибором. Остаточно особовий склад комітетів затверджується на сесіїВерховної Ради.
КомітетиВерховної Ради можуть утворювати підкомітети для роботи над законопроектамипевного напряму. Також можуть бути створені слідчі й контрольні комісії длярозгляду питань, пов'язаних з діяльністю урядових структур, організацій іпідприємств.
Поточнуроботу Верховної Ради України забезпечує Секретаріат і Управління справами.Секретаріат Верховної Ради складається з трьох основних служб:науково-правової, організаційного забезпечення, документального забезпечення.До Секретаріату входять також відділи міжпарламентських зв'язків, прес-служба,юридичний та науково-експертний. У науково-експертному відділі здійснюєтьсякомплексна експертиза законопроектів на їх економічну, соціальну, екологічнудоцільність, прогнозуються можливі наслідки прийняття того чи іншогозаконопроекту.
ПриВерховній Раді України працює також Інститут законодавства, який проводитьдослідження у сфері державного будівництва, розробляє важливі законопроекти інадає допомогу постійним комітетам у здійсненні законотворчої діяльності,аналізує практику застосування законів та ефективності їх дії, розробляєпропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, здійснює порівняльнідослідження законодавств різних країн.
Законодавчий процес в Україні. Право законодавчої ініціативи в Україні (тобто правоофіційно вносити пропозиції про прийняття, зміну або скасування законів, якіВерховна Рада зобов'язана розглянути по суті належить Президенту України,народним депутатам, Кабінету Міністрів і Національному банку. Інші суб'єктисуспільного життя можуть звернутися до Верховної Ради з проханням про ухваленнязаконодавчих рішень через суб'єктів, наділених правом законодавчої ініціативи.
Послідовністьпроцедур розгляду законопроектів у Верховній Раді включає такі дії: підготовка законопроектівсуб'єктами законодавчої ініціативи; отримання законопроекту Секретаріатом;перевірка відповідності вимогам регламенту; передача законопроекту у комітет;розгляд у комітеті, редакційна робота (обговорення та внесення поправок);голосування у комітеті, внесення законопроекту до порядку денного сесії;доповідь на сесії Верховної Ради, прийняття законопроекту у першому читанні абоповернення на доопрацювання; повернення законопроекту у комітет для підготовкидо другого читання; внесення зауважень депутатами, редакційна робота(обговорення та внесення поправок), підготовка порівняльної таблиці,голосування у комітеті; доповідь у Верховній Раді, прийняття закону абоповернення у комітет для підготовки до третього читання (третього повторногочитання).
ПрийнятийВерховною Радою України закон підписує Голова Верховної Ради і надсилає йогоПрезидентові України, який упродовж 15 днів повинен ознайомитись із ним іприйняти одне з двох можливих рішень: схвалити й підписати, надавши тим самимзаконопроекту юридичну й імперативну (обов'язкову) силу, або вмотивовановідхилити його, не підписувати і з конкретними пропозиціями повернути доВерховної Ради для доопрацювання і повторного розгляду (накласти вето).
Якщочерез 15 днів Президент не повернув закон до Верховної Ради для повторногорозгляду, він вважається схваленим і має бути офіційно оприлюднений.
ВідхиленийПрезидентом закон може бути розглянутий Верховною Радою повторно і, якщо йогопідтримає не менше як дві третини від її конституційного складу, вето Президентавважається подоланим. В такому разі незалежно від свого ставлення до законуПрезидент зобов'язаний його підписати і офіційно оприлюднити, тобтоопублікувати у «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «ГолосУкраїни». За загальним правилом, закон набирає чинності через десять днів з дняйого офіційного оприлюднення. Але якщо у самому законі вказані інші строки, тосаме вони визначають дату набрання ним чинності за умови, що ця дата не будевстановлена раніше дня офіційного опублікування закону.
Особливезначення в роботі Верховної Ради має щорічне ухвалення державного бюджету.«Бюджетний процес» складається з опрацювання проекту бюджету на кожнийнаступний рік, розподілу державних витрат, контролю за фактичним виконаннямбюджету, розробки урядових програм, пов'язаних з бюджетом (таких як податковаполітика, міжурядові бюджетно-фінансові стосунки).
Прийняттядержавного бюджету є однією з найскладніших проблем серед тих, які щорокудоводиться розв'язувати Верховній Раді України — триває формування власноїбюджетної системи, заснованої на прогресивних податкових засадах, пошукоптимальної моделі бюджетного процесу.
Уфункціонуванні законодавчо-представницького органу— Верховної Ради Українисталися відчутні, порівняно з радянським часом, прогресивні зміни. До них можнавіднести: встановлення практики альтернативності і змагальності у формуванніскладу депутатського корпусу, конкурентності й дискусійності в обговореннізаконопроектів, більшої відкритості в діяльності парламенту і його доступності длявпливу виборців, виникнення міжпартійної та міжфракційної боротьби всерединіпарламенту, існування та активність опозиції та ін. Водночас у діяльностіВерховної Ради існує чимало нерозв'язаних проблем.
Залишаєтьсянедосконалим законодавство України про вибори народних депутатів. Зокрема,викликає численні нарікання існуюча «змішана» (мажоритарно-пропорційна) виборчасистема. Складною є й процедура оскарження фактів порушення виборчогозаконодавства. Незважаючи на декларовану відкритість роботи Верховної Ради,періодично створюються навмисні перешкоди у трансляції сесійних засідань, уможливості журналістів бути присутніми на них, не кажучи вже про можливостіпересічних громадян безпосередньо спостерігати за тим, як працюють і за щоголосують їхні обранці.
Неврегульованимі неконтрольованим залишається процес лобіювання рішень на користь могутніхгруп інтересів. Гроші відіграють надто велику роль в політиці та державномууправлінні. Ті, в чиїх руках зосереджені значні фінансові ресурси, мають надтовеликі можливості вирішувати, хто має зайняти місця в парламенті, які питаннямають бути обговорені та які рішення прийняті.
Залишаєтьсянизьким рівень професіоналізму багатьох депутатів, їх відданості суспільнимінтересам та їхньої волі до загального добробуту й стабільності в державі.
Зв'язокдепутатів з виборцями також не завжди є задовільним і це залежить як віднародних обранців, так і від рівня політичної культури та активності громадян,що обирають своїх представників особисто чи за партійними списками.
Виконавча влада
Зінституційної точки зору виконавча влада — це цілісний комплекс державнихустанов, які здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції нацентральному (уряд) та місцевому рівнях, мають загальну, галузеву та локальнукомпетенцію. Ці установи ще називають «апаратом державного управління».
КонституціяУкраїни істотно підвищила роль і місце виконавчої влади в системі органівдержавної влади. У ст. 6 Конституції України проголошується, що державна владав Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу тасудову. Практично це, зокрема, означає, що виконавчій владі надається пріоритету сфері управління економікою усієї країни, реалізації єдиноїсоціально-економічної політики держави. Отже, виконавча влада відрізняється відінших гілок влади насамперед предметом і сферою діяльності. Важливопідкреслити, що Основний Закон створює реальні передумови для того, щобвиконавча влада стала насправді здатною здійснити намічені нею економічніпрограми й нести всю повноту відповідальності за свої рішення та дії.
З метоюзапобігання корупції Конституція забороняє всім членам Кабінету МіністрівУкраїни, керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади суміщатисвою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової татворчої в позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядовоїради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Основний ЗаконУкраїни встановлює що більш детальна організація, повноваження й порядокдіяльності органів виконавчої влади визначаються, окрім Конституції, законамиУкраїни.
На відміну відзаконодавчої і судової влади, органияких функціонують в автономномурежимі, підкоряючись тільки законові, виконавча влада не може ефективно діятипоза межами єдиної системи. В нашій державі виконавча вертикаль функціонує назасадах чіткої субординації та підпорядкування.
Вищим органому системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності вінкерується Конституцією, законами України та актами Президента України. Більшетого, однією а головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконаннязаконів України (в тому числі й Конституції) та актів Президента України,систематичний контроль за дотриманням їх іншими органами виконавчої владивсіхрівнів та застосування необхідних заходів щодо ліквідації виявлених порушень.Ця функція визначає сутність і характер повноважень Кабінету Міністрів,підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконанняКонституції, законів, указів Президента України.
Зміствідповідальності Кабінету Міністрів перед Президентом України.
Ліквідувавшиверховенство однієї влади над іншою, Конституція все ж установила, щоКабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітнийВерховній Раді.
ВідповідальністьКабінету Міністрів перед Президентом України полягає в тому, що саме Президентпризначає за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра, припиняє його повноваженнята приймає рішення про його відставку. Саме він призначає за поданням Прем'єр-міністрачленів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчоївлади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхніповноваження на цих посадах. Загалом слід визнати, що багато повноваженьПрезидента України безпосередньо стосуються діяльності Кабінету Міністрів таінших органів виконавчої влади.
Підконтрольністьі підзвітність Кабінету Міністрів України Верховній Раді України реалізуєтьсячерез затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього,організацію контролю за виконанням Державного бюджету України та прийняттярішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада розглядає та приймаєрішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів, дає згоду на призначенняПрезидентом Прем'єр-міністра, здійснює контроль за діяльністю КабінетуМіністрів. Вона за пропозицією не менш як однієї третини її конституційногоскладу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів таприйняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістюконституційного складу Верховної Ради.
ПовноваженняКабінету Міністрів.
Конституція України визначає більшістьповноважень Кабінету Міністрів України. До його відання належать:
1.Забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України,здійснення внутрішньої й зовнішньої політики держави, виконання Конституції тазаконів України, актів Президента України. Щодо забезпечення державногосуверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої йзовнішньої політики слід зауважити, що цей напрям діяльності Кабінету Міністрівпідпорядковується Президентові, який відповідно до ст. 106 Конституції теж маєповноваження в цій сфері.
2. Вживання заходів щодо забезпеченняправ і свобод людини і громадянина. Це завданняпокладається на всі гілки влади в Україні. Вимоги, що висуваються в цій сферідо діяльності Кабінету Міністрів, структур, що ним очолюються, безпосередньопов'язані сьогодні зі змінами якості життя населення. Координуючи діяльністьпідвідомчих міністерств і відомств, Кабінет Міністрів визначає ступінь їхньоївідповідальності за проведення в життя соціальної політики, необхідні для цьогофункції й повноваження.
3. Розробка і здійсненнязагальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального ікультурного розвитку України. Забезпечення проведення фінансової, цінової,інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятостінаселення, соціального захисту, освіти, науки й культури, охорони природи,екологічної безпеки та природокористування.
В усіх перелічених сферах (як бачимо,дуже суспільне важливих та різноманітних) Кабінет Міністрів України маєрозробити і втілити в життя єдину (загальнодержавну) політику. Так, у сферікультури на нього покладаються завдання охорони культурної спадщини народностейі націй і України, розвитку загальнонародної культури, стимулювання їїбагатоманітності, формування комплексної системи підтримки культури, їїтворців, їхніх професійних об'єднань; у сфері освіти — реалізації програмирозвитку освіти, підвищення ефективності використання її потенціалу, зміцненняїї матеріальної бази та соціального захисту тощо.
4.Забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управлінняоб'єктами державної власності відповідно до закону. Конституційне закріплення положенняпро необхідність забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власностіпояснюється надзвичайною роллю цього чинника в побудові ринкової економіки.Управління ж державною власністю е одним з головних повноважень КабінетуМіністрів України. Коло об'єктів, що належать до державної власності,визначається різними законодавчими актами, і насамперед Конституцією України.Згідно зі ст. 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та іншіприродні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурсиїї континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктамиправа власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюютьоргани державної влади та місцевого самоврядування.
5. Розробкапроекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконаннязатвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, поданняВерховній Раді України звіту про його виконання. Це конституційне положення визначаєроль Кабінету Міністрів України в організації бюджету, тобто в регламентованійзаконом діяльності органів державної влади щодо його складання, розгляду,затвердження й виконання.
Кабінет Міністрівне пізніше 15 вересня кожного року подає Верховній Раді проект закону проДержавний бюджет на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідьпро хід виконання Державного бюджету поточного року. Державний бюджет Українизатверджується щорічно Верховною Радою з 1 січня по 31 грудня, а за особливихобставин — в інший період. По закінченні цього строку Кабінет Міністрів подаєдо Верховної Ради звіт про виконання Державного бюджету. Поданий звітоприлюднюється.
До найважливішихпроблем у сфері державного бюджету, що вирішуються Кабінетом Міністрів України,належать скорочення дефіциту бюджету, попередження неконтрольованого зростаннявитрат бюджету, зміцнення його прибуткової частини та посилення соціальноїспрямованості витрат.
Забезпечуючирозробку й прийняття бюджету, Кабінет Міністрів України взаємодіє ізЦентральним банком України, спирається на Міністерство фінансів та іншіцентральні й місцеві органи виконавчої влади. Контроль за використанням коштівДержавного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахунковапалата.
6. Здійсненнязаходів щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України,громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Ідеться про систему політичних,економічних, соціальних та правових заходів, спрямованих на попередження,припинення та ліквідацію зовнішніх і внутрішніх загроз розвиткові суспільства йдержави. Діяльність Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки йоборони підпорядкована Раді національної безпеки й оборони, яка у відповідностідо ст. 107 Конституції України створена при Президентові України.
7. Організаціяі забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митноїсправи.Нагадаємо, що зовнішньоекономічна діяльність — це налагодження міжнародногоекономічного співробітництва, торгівлі, кредитування і т.д., а митна справа — організація зборів, які стягує держава за перевезення вантажів через її кордон,а також за користування для цього шляхами, мостами, портовими спорудами тощо.
8. Спрямуванняі координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади. Це повноваження передбачаєучасть не тільки в утворенні, реорганізації та ліквідації нижчестоящих органіввиконавчої влади, а й у визначенні їхньої структури, штатів, компетенції,порядку взаємодії, підзвітності й підконтрольності.
Перелікповноважень Кабінету Міністрів України, встановлений ст. 116 Конституції, не євичерпним. Законами України, актами Президента можуть передбачатися й іншіповноваження та функції Кабінету Міністрів.
Не слід забувати,що Кабінет Міністрів України користується правом законодавчої ініціативи й береактивну участь у розробці законопроектів, що створюють правову основу длярозвитку ринкових відносин, вирішення гострих економічних і соціальних проблем.
Друге післяКабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральніоргани виконавчої влади. Головною ланкою системи органів центральноївиконавчої влади є міністерства. Вони створюються для організації державногоуправління в найважливіших сферах соціально-економічного й політичного життя іє здебільшого органами галузевого управління. Значення міністерствпідкреслюється тим, до їхні керівники (міністри) входять до складу КабінетуМіністрів України (ст. 114 Конституції).
Державні комітети- центральні органи виконавчої влади, що здійснюють переважно міжгалузевеуправління. Відомства (агентства, бюро, управління, комісії) реалізують функціїуправління в тих сферах, які не охоплюються міністерствами та комітетами.
Конституцієюпередбачений такий порядок утворення центральних органів виконавчої влади.Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України проутворення, реорганізацію та ліквідацію міїїістерств, інших центральних органіввиконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України наутримання цих органів. Президент України відповідно до ст. 106 Конституціїпризначає керівників міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.Він може припинити їхні повноваження на цих посадах.
Функціїцентральних органів виконавчої влади України визначаються Указом ПрезидентаУкраїни «Про загальне положення про міністерство, інший центральний органдержавної виконавчої влади» 1996 р. Завдання та функції конкретних міністерствта інших органів державної виконавчої влади встановлюються положеннями прозгадані органи, які затверджуються Президентом. У цих положеннях передбачаєтьсявідповідальність керівників центральних органів державної виконавчої владиперед Президентом за результати своєї діяльності.
Компетенціяміністерств, комітетів та відомств реалізується через видання ними наказів,інструкцій та інших нормативно-правових актів.
Наступною ланкоювиконавчої вертикалі влади ємісцеві органи виконавчої влади — місцевідержавні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах,містах Києві та Севастополі.
Здійсненнявиконавчої влади в містах Києві та Севастополі буде визначене окремими законамиУкраїни.
В областях ірайонах склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевихдержавних адміністрацій. Останні призначаються на посаду і звільняються зпосади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Головимісцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальніперед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні тапідконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Президент України видає обов'язковідля голів місцевих державних адміністрацій укази й розпорядження, бере участь уформуванні органів виконавчої влади вищого рівня й т.д. Відповідальність голівмісцевих державних адміністрацій перед Кабінетом Міністрів України полягає нетільки в тому, що вони призначаються й звільняються з посади Президентом заподанням Кабінету Міністрів, а й у тому, що Кабінет Міністрів спрямовує йкоординує роботу всіх органів виконавчої влади, саме він розробляєзагальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального йкультурного розвитку України.
Місцевідержавні адміністрації в цілому підзвітні і підконтрольні відповідним Радамнародних депутатів (обласним та районним) у частині повноважень, делегованих їмцими радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня. Таким чином, не тількиголови місцевих державних адміністрацій, а й самі місцеві державніадміністрації входять у систему подвійного підпорядкування.
Рішення голівмісцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України,іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасованіПрезидентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевоїдержавної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення ідає обґрунтовану відповідь. Конституція не вказує, яке саме рішення маєприйняти Президент, тобто він може погодитися із висловленою недовірою іприйняти рішення про відставку голови місцевої адміністрації, а може й незважити на думку ради, давши обґрунтовану відповідь із поясненням свогорішення. Проте якщо недовіру голові районної чи обласної державноїадміністрації висловили дві третини складу відповідної ради. Президент Україниприймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.
Місцеві державніадміністрації на відповідній території забезпечують:
1) виконанняКонституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів, іншихорганів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок;додержання прав і свобод громадян;
3) виконаннядержавних і регіональних програм соціально-економічного та культурногорозвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання коріннихнародів і національних меншин — також програм їх національно-культурногорозвитку;
4) підготовку тавиконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) подання звітупро виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію зорганами місцевого самоврядування;
7) реалізаціюінших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
У відповідностізі ст. 143 Конституції органам місцевого самоврядування (сільським, селищним,міським радам та їх виконавчим органам) можуть надаватися законом окреміповноваження органів виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування з питаньздійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідниморганам виконавчої влади.
2.2 Взаємодія інститутів державної влади як принцип основконституційного ладу України
Сучаснерозуміння конституції як основного закону держави і суспільства неможливе безвизнання необхідності закріплення в ній загальновизнаних соціальних цінностей,безумовних демократичних традицій вітчизняного та світового конституціоналізму.
КонституціїУкраїни належить особлива роль у системі нормативної регламентації механізмуорганізації і функціонування державної влади, оскільки вона закріпила не лишепринцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, а й принципвзаємодії різних її гілок між собою, який знайшов своє втілення в текстіОсновного Закону опосередковано. Це доводиться на основі детального аналізуположень Конституції, норми якої закріплюють взаємодію органів державної владив сфері законодавчого регулювання, в бюджетній, фінансовій, кадровій та в іншихсферах, а також щодо здійснення органами державної влади контрольних функцій.Усі функції Конституції мають важливе значення для забезпечення її впливу навстановлення взаємодії органів державної влади, але особлива роль належить їїустановчій, право надільній та обмежувальній функціям.
КонституціяУкраїни за своєю особливою політико-правовою природою встановлює лишеосновоположні засади і фундаментальні принципи функціонування всього державногомеханізму, а функцію детальної регламентації усієї різноманітностівзаємозв'язків між органами законодавчої і виконавчої гілок державної владивиконують закони та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України таПрезидента України. Для підвищення ефективності та дієвості всієїнормативно-правової системи у забезпеченні взаємодії органів законодавчої івиконавчої гілок державної влади необхідно терміново прийняти Закон України«Про нормативно-правові акти», оскільки реальне забезпечення взаємодії органівдержавної влади можливе лише за умови суворого дотримання принципів ієрархіїсамих нормативно-правових актів, їх відповідності Конституції та один одному.
Ідеярозподілу влади як конституційно-правова цінність і принцип усе активнішевходить до теорії та практики українського конституціоналізму. Декларація продержавний суверенітет України вперше в державно-правовій практиці Українипроголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципамирозподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Конституція України (ст. 6)більш широко закріпляє принцип, визнаючи, що органи законодавчої, виконавчої тасудової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах івідповідно до законів України. Це має суттєве значення для забезпеченняфункціонування державних структур на основі законності, в межах своєїкомпетенції.1
Розподілвлади забезпечує нормальне функціонування державного механізму в цілому,оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваженняінших. Саме з цією метою засновники ідеї розподілу влад створили системстримань та противаг. З допомогою розподілу влади правова держава організуєтьсяі діє правовими засобами.
Разомз тим принцип розподілу державної влади означає не тільки й не стільки жорсткийрозподіл функцій та компетенції між владними структурами, скільки механізми їхтісної взаємодії для вирішення проблем державотворення.
Різнігілки державної влади, що організована на таких засадах, не незалежніповністюодна від одної, а перебувають у тісному зв'язку та взаємодіють між собою. Таким чином, розподіл влад не єабсолютним. Одночасно він означає єдність владина основі загальних політико-правових принципів тацілей гуманного суспільства.Більше того, він потребує тісноївзаємодії всіх владних структур.
Шляхомконституційного закріплення принципу взаємодії різних гілок державної владипішов ряд країн ближнього зарубіжжя. Згідно зі ст. 6 Конституції РеспублікиМолдова, законодавча, виконавча та судова влади розподілені тавзаємодіють приздійснені своїх повноважень відповідно до положеньКонституції. Вимогу взаємодії всіх гілок влади містить також ст. 6 КонституціїРеспубліки Беларусь. Закріплення цього принципу на конституційному рівні взначною мірою пояснюється політичною та економічною нестабільністю в більшостікраїн колишнього СРСР. У таких умовах особливо небезпечними є суперечки міжзаконодавчою та виконавчою владами, які як свідчить історія, можуть матинепередбачені наслідки не тільки для державного механізму, але й для усьогосуспільства. Яскравим підтвердженням цьому є жовтневі події 1993 р. в Москві,коли конфронтація між законодавчою та виконавчою гілками влади ледве непризвели до громадянської війни.
Принципвзаємодії різних гілок державної влади все частіше дістає підтримку українськихвчених. Прямо про існування такого принципу говорять у своїх науковихдослідженнях Ю.Тодика, М.Цвік, В.Шаповал, Л.Кривенко, інші відомі вчені.
Неодноразовопропонувалося закріпити принцип взаємодії владних структур при обговоренніпроектів Конституції України. На жаль, Конституція України від 28 червня 1996р. прямо не закріпила цей важливий політико-правовий принцип організації тафункціонування державної влади.
Разомз тим аналіз ряду положень Конституції дозволяє, на мою думку, зробитивисновок, що взаємодія різних гілок влади є принципом основ конституційноголаду України.
Дляобґрунтування висунутої тези необхідно з'ясувати, що таке принцип основконституційного ладу та які способи закріплення правових принципів використовуєюридична техніка. В науці під принципом розуміють основоположне, вихідне положенняпевної теорії, вчення, науки тощо. В праві принцип є одним із засобівдосягнення цілей правового регулювання. Правові принципи — це об'єктивнообумовлені основи, згідно з якими формується правова система в цілому таздійснюється правове регулювання. Оскільки основою та стрижнем правової системипевної держави є її Конституція, то саме в ній закріплені найважливіші зправових принципів — принципи Конституції. Вважаємо, що конституційні принципиможна поділити на два види — принципи-реалії та принципи-ідеї. Конституційніпринципи-реалії є основою функціонування відповідного суспільства та держави,вони реально відображають ті суспільні відносини, що вже склалися вдержавно-правовій практиці (розподіл влад, народний суверенітет та ін.). Аконституційні принципи-ідеї відображають лише уявлення про те, які суспільнірезультати повинні бути досягненні в майбутньому. Вони є основою розвиткусуспільства та держави, правовим ідеалом до якого потрібно прагнути (Україна єдемократична, соціальна, правова держава та ін.). Конституційні принципи-ідеївизначають загальні параметри та межі розвитку правової системи. Сукупністьосновоположних принципів Конституції становить основи конституційного ладу. Ціпринципи зумовлюють ключові риси суспільного ладу, влади, форми правління,державного устрою, політичного режиму.
Такимчином, принципи основ конституційного ладу — це юридично виражені об'єктивнізакономірності функціонування та розвитку відповідного суспільства й держави.Відповідно до принципів Конституції здійснюється нормативна регламентаціясоціальних зв'язків. Вони є орієнтирами правотворчої та право реалізуючоїдіяльності державних органів. їх визнання й дотримання забезпечує нормальнійрозвиток і функціонування правової системи. Наука до таких принципів відносить:народний суверенітет; правова, демократична, соціальна держава; гуманний статуслюдини та громадянина, гарантування їх прав та свобод; розподіл влади;верховенство права; законність; політичний, економічний та ідеологічнийплюралізм тощо.
Аналізнаукової літератури показує, що вчені виділяють неоднакову кількість принципівконституції. На мою думку, це є наслідком їх різного нормативного закріплення іправо розуміння. В цьому плані заслуговує на увагу позиція вчених Р.Лівшиця таВ.Нікитинського, які доводять, що принципи права, з точки зору їх нормативногозакріплення, бувають двох видів: принципи-норми та принципи, що виводяться зправових норм шляхом їх тлумачення(16, с.35). Про це ж, вже відносно принципівКонституції України, говорить Ю.Тодика(16, с.36).
Такимчином, конституційні принципи можуть бути закріплені в Конституції двояко — абобезпосередньо, або опосередковано. Безпосереднє закріплення має місце в тихвипадках, коли норма Конституції відтворює певний її принцип, тобто єнормою-принципом.
Ціконституційні норми відрізняються від інших за широтою та важливістюсформульованих у них положень. Вони є правовою основою інших конституційнихнорм, визначають їх зміст.
Опосередкованезакріплення конституційних принципів має місце тоді, коли ці принципи незаписані безпосередньо в Основному Законі, але їх можна вивести шляхом тлумачення однієї чи рядуконституційних норм. Конституція закріплює такі принципи нібито в прихованомувигляді (в Основному Законі України — принципи законності (статті 19, 68, 129),інтернаціоналізму (статті 10, 11, 21, 24) та ін.).
Р.Лівшицьта В.Нікитинський вважають, що принципи, які виводяться шляхом тлумачення, засвоєю правовою силою та важливістю стоять дещо нижче норм-принципів. Такапозиція не є правильною, оскільки і перші і другі принципи дістаютьконституційне закріплення, хоча вони по-різному сформульовані. Єдина їхвідмінність полягає в тому, що перші прямо закріплені в Конституції, є для всіхзрозумілими практично не викликають заперечень, а другі мають бути знайдені,розкриті та виведені з конституційного тексту. Але ж правова сила того чиіншого принципу Конституції не може ставитись в залежність від способу йогонормативного закріплення. Важливим є спрямованість волі законодавця.
Наоснові викладеного можна твердити, що ці дві групи конституційних принципівмають однакову юридичну природу та силу і повинні неухильно виконуватись всімасуб'єктами державно-правових та інших відносин. Тому на сьогодні доситьважливою науковою проблемою є виведення та формулювання конституційнихпринципів, які в Основному Законі закріплено опосередковано.
Згідноз Конституцією (ст. 147), єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні єКонституційний Суд, який дає офіційне тлумачення Конституції та законівУкраїни. Отже, саме ця правова інституція має можливість обґрунтувати таофіційно визнати принципи, які закріплені в Основному Законі опосередковано.Без сумніву неголовним помічником в цій справі має виступати наука. Самевчені-конституціоналісти здатні на високому професійному рівні сформулювати«приховані» принципи Конституції та представити їх Конституційному Судові дляофіційного визнання.
Однимз конституційних принципів, що закріплені в Конституції України опосередковано,є принцип взаємодії різних гілок державної влади. Переконливим доказоміснування того чи іншого принципу Конституції, незалежно від способу йогозакріплення, є наявність певного механізму, з допомогою якого здійснюєтьсярегуляція суспільних відносин. В юридичній науці такий механізм називаєтьсямеханізмом правового регулювання, під яким розуміється сукупність усіхюридичних засобів та форм, які забезпечують переведення нормативності права вупорядкованість суспільних відносин. Розглянемо, які ж юридичні засоби та формивзаємодії різних гілок державної влади, закріплює Конституція України.Детальний аналіз положень Основного Закону дозволяє зробити висновок, що такихзасобів та форм є досить багато. І вони ґрунтуються на компетенції різних гілоквлади, на співвідношенні їх повноважень між собою. До найважливіших, вважаю,можна віднести такі повноваження Верховної Ради України, як: затвердженнядержавного бюджету України, контроль за виконанням державного бюджету,прийняття рішення щодо звіту про його виконання; заслуховування щорічних іпозачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становищеУкраїни; розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльностіКабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю КабінетуМіністрів України відповідно до Конституції України; призначення на посади ізвільнення з посад ряду представників органів виконавчої влади; призначеннятретини складу Конституційного Суду України; обрання суддів; здійсненняпарламентського контролю в межах, визначених Конституцією, та деякі інші,закріплені ст. 85 Конституції України. Крім того, елементами механізмувзаємодії є також: право депутатського запиту, право Верховної Ради Українирозглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняттящодо нього резолюції недовіри. Відповідно до ст. 92 Конституції виключнозаконами України визначаються: організація і діяльність органів виконавчоївлади, судоустрій, судочинство, статус суддів, що також включає можливостівпливу парламенту на інші владні структури та є механізмами взаємодії різних гілокдержавної влади.
Механізмомвзаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади з ініціативи останньої єнаділення Кабінету Міністрів України правами: законодавчої ініціативи;розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного,науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; розробленняпроекту закону про Державний бюджет України, забезпечення виконаннязатвердженого Верховною Радою України бюджету, звіт про його виконання та ін.
Новеламиконституційного регулювання механізмів взаємодії владних структур є ст. 98Конституції, яка встановлює контроль за використанням коштів Державного бюджетуУкраїни від імені Верховної Ради України Рахунковою Палатою, а також ст. 101Конституції, яка встановлює парламентський контроль за додержаннямконституційних прав і свобод людини і громадянина, який здійснюєтьсяУповноваженим Верховної Ради України з прав людини.
ЗаКонституцією Президент України також має необхідні важелі забезпеченняоптимального функціонування всіх гілок державної влади, оскільки він як главадержави виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісностіУкраїни, конституційного ладу, додержання Конституції України, прав та свободлюдини і громадянина. Кожне з цих повноважень окремо і всі разом визначаютьпровідне місце Президента в державному механізмі України, в тому числі і васпекті забезпечення взаємодії різних владних структур. Компетенція Президентаперебуває в нерозривному зв'язку з його впливом на органи законодавчої тавиконавчої гілок влади. Забезпечення державного суверенітету та територіальноїцілісності, стабільного конституційного ладу можливе тільки в разівзаємоузгодженої діяльності законодавчої і виконавчої влади. Тому завданняПрезидента України — забезпечити оптимальну взаємодію всіх гілок державноївлади. Це випливає з його функцій, хоча прямо не закріплено в Конституції, якце зроблено в основних законах ряду країн. Так, ст. 5 Конституції Франціїпроголошує: «Президент Республіки стежить за додержанням Конституції. Вінзабезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних властей, а такожправонаступництво держави». Функціями арбітра наділяє президента такожКонституція Румунії, яка закріпила (ст. 80), що: «Президент Румунії стежить завиконанням Конституції і функціонуванням органів державної влади. З цією метоювін виконує функцію посередництва між державними владами, а також між державоюта суспільством». Цим же шляхом пішла Росія, де в ст. 80 Конституції РосійськоїФедерації закріплено, що президент є гарантом Конституції, а також прав ісвобод людини та громадянина, що він вживає заходів по охороні суверенітетуРосійської Федерації, її незалежності, державної цілісності, забезпечуєузгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. Подібні положенняє і в конституціях інших держав.
Важливимповноваженням Президента в цій сфері є закріплений ст. 106 Конституції Україниобов'язок звертатися з посланням до народу та із щорічними і позачерговимипосланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становищеУкраїни. Уявляється, що в цих посланнях окрему увагу необхідно приділятианалізу взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої влади та їх впливу назагальне становище в країні.
ПраваПрезидента, що закріплені низкою інших пунктів ст. 106 Конституції, за своєю правовоюприродою також є елементами механізму взаємовідносин законодавчої та виконавчоїгілок влади. До них слід віднести такі права Президента: призначативсеукраїнський референдум щодо змін Конституції (п. 6); призначати позачерговівибори до Верховної Ради України (п. 7); припиняти повноваження Верховної РадиУкраїни у випадках, передбачених Конституцією (п. 8); призначати за згодоюВерховної Ради України Прем'єр-Міністра України і припиняти його повноваження(п. 9); призначати за поданням Прем'єр-Міністра України членів КабінетуМіністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади іприпиняти їх повноваження на цих посадах (п. 10); утворювати, реорганізовуватиі ліквідовувати за поданням Прем'єр-Міністра України міністерства та інші центральніоргани виконавчої влади (п. 15); скасовувати акти Кабінету Міністрів України(п. 16) й ряд інших.
Незважаючина наявність зазначених вище широких владних повноважень, які має ПрезидентУкраїни для забезпечення ефективної взаємодії гілок влади, необхідним є пошукнових форм цієї його діяльності. Одна з таких форм вже знайдена — це діяльністьПредставника Президента у Верховній Раді України. Пропонується також створитиінститут Представника Президента України в Конституційному Суді України. Іншімеханізми ще потрібно створювати. Вважаємо, що ефективним механізмомзабезпечення взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади може статисистематична участь Президента в роботі Верховної Ради України.
Певнізасоби взаємодії з іншими гілками влади мають також судова влада иконтрольно-наглядові органи, насамперед Конституційний Суд України, головнафункція якого полягає у вирішенні питання про відповідність законів та іншихправових актів Конституції України та офіційне тлумачення Конституції України.
Такимчином, є всі підстави вважати, що в Конституції України містяться відповіднімеханізми взаємодії законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Але саміпроблема не знімається ні в теоретичному ні в практичному аспекті, оскільки ксучасному етапі державотворення досить багато випадків конфронтації міжвладним! структурами, особливо між законодавчою та виконавчою, що не допомагаєвирішенні досить складних проблем, які стоять перед українською державою ісуспільством.
2.3Оптимізація взаємодії інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні урамках парламентсько-президентської форми правління
 
Впровадженняпарламентсько-президентської форми державного правління в Україні зумовилопояву нових інституціональних викликів, які повинні бути вирішені найближчимчасом для збереження політичної і, як наслідок, соціально-економічноїстабільності держави. Одним з основних завдань політичного, адміністративногота наукового істеблішменту є створення оптимізаційної моделі взаємодії ключовихсуб’єктів державної влади: Президента України, Кабінету Міністрів України таВерховної Ради України.
Організаціявиконавчої влади за Конституцією України 1996 року є доволі суперечливою, адискусії щодо її положень не вщухають до останнього часу. Передусім мова йдепро існування двох центрів цієї гілки влади, зумовлене положеннями ОсновногоЗакону. З одного боку, у статті 113 визначено, що Кабінет Міністрів України євищим органом у системі органів виконавчої влади. З іншого боку, з аналізузакріпленої у статті 106 компетенції Президента України випливає, що саме главадержави має найбільші важелі управлінського впливу на систему цих органів. Такеконституційно-правове регулювання в українській практиці зумовило наявністьдвох центрів виконавчої влади – в уряді та апараті Президента. До цього можнадодати, що від моменту вступу на посаду нового глави держави і аж до останньогочасу, коли відбулись кардинальні кадрові зміни на вищих щаблях державної влади,існував ще й третій фактичний центр у цій сфері – Рада національної безпеки йоборони. Ця ситуація була зумовлена відсутністю чіткого законодавчогорозмежування повноважень між зазначеними структурами (в Україні до цього часу,наприклад, не схвалено базового закону „Про Кабінет Міністрів”), а такожсуб‘єктивним фактором, на якому не будемо зупинятись.
Окреслений стансуперечить елементарному принципу теорії організації про необхідність існуванняєдиного центру для ефективного функціонування системи органів виконавчої влади,побудованої ієрархічно.
Навітьвисловленого, цілком достатньо для попереднього висновку про доцільність зміниКонституції в частині організації та функціонування виконавчої влади. На жаль,конституційну реформу в Україні було розпочато і здійснено у зв‘язку з іншимичинниками, передусім політичного характеру. Саме політичні фактори, а неназваний та інші недоліки Основного Закону значною мірою обумовили зміст законувід 8 грудня 2004 року „Про внесення змін до Конституції України”. Цей закон,що набуває чинності з 1 січня 2006 року, стосується фактично усіх гілок влади.
Законом „Провнесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року аналізовану нормуОсновного Закону таки змінено. Повноваження утворювати, реорганізовувати таліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади вилученоз компетенції Президента та передано Кабінету Міністрів України. При томуформулювання нового конституційного положення викликає, щонайменше, подив.Кабінет Міністрів вчиняє зазначені дії відповідно до закону. Таким чином,незрозумілим є, чи може уряд без рішення парламенту у формі закону утворювати,реорганізовувати та ліквідовувати центральні адміністративні структури. Якщо жне може, то чи не доцільнішим було це повноваження віднести до безпосередньоїкомпетенції Верховної Ради? Очевидно, що аналізована норма у разі набуття неючинності потребуватиме офіційного тлумачення Конституційним Судом України, алевже зараз видається, що для її реалізації стане необхідним приймати два акти: ВерховноїРади та Кабінету Міністрів. Це наблизить нашу державу до загальної практикидемократичних держав щодо законодавчого способу вирішення питань системи таструктури центральних органів виконавчої влади, проте невиправдано їїускладнить.
Важливими є щекілька змін конституційно-правових норм щодо організації та функціонуваннявиконавчої влади, перерозподілу повноважень між гілками влади.
1) Серед змін, щовідображають загальну тенденцію до зменшення повноважень глави держави тавидаються позитивними у новому законі слід згадати вилучення з його компетенціїправа скасовувати акти українського уряду (пункт 15 статті 106). Відповідно дозапроваджуваних змін глава держави може лише зупиняти дію актів КабінетуМіністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненнямдо Конституційного Суду щодо їх конституційності. Поряд з цим Президентовізбережено право скасовувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
2) Статтею 114Конституції в редакції 1996 року було передбачено, що до складу КабінетуМіністрів України входять Прем‘єр-міністр, Перший віце-прем‘єр-міністр, тривіце-прем‘єр-міністри, міністри. В аналізованому нами законі від 8 грудня 2004року, цю норму змінено в частині відсутності вказівки на кількістьвіце-прем‘єр-міністрів. Така відмова від зазначення (обмеження) в КонституціїУкраїни кількості віце-прем’єр-міністрів є не до кінця виправданою. Можливоавтори “реформи” хотіли таким чином зменшити їх кількість, але в умовах, колиформування українського уряду перебуватиме цілковито у руках “коаліції”, можнаоднозначно спрогнозувати, що саме за рахунок цих “безпортфельних” посадвідбуватиметься необґрунтоване розширення складу Кабінету Міністрів. Ценегативно впливатиме на працездатність Уряду. При цьому необхідно зважати натой факт, що доцільність існування посад віце-прем’єр-міністрів в принципі єдосить слабо аргументованою (на нашу думку, у разі їх збереження коженвіце-прем’єр-міністр повинен би одночасно очолювати одне з міністерств).
3) З КонституціїУкраїни виключено норми частини четвертої статті 106 про контрасигнацію(скріплення підписом) деяких актів глави держави Прем’єр-міністром України таміністром відповідальним за виконання акта, проте незрозуміло, з яких мотивів.Наприклад, чомусь вважається зайвим скріплення підписом відповідними членамиУряду актів Президента з питань “ведення переговорів та укладення міжнароднихдоговорів України”, “прийняття рішення про визнання іноземних держав” тощо. Алевідомо, що в демократичних державах контрасигнація не лише гарантує главудержави від прийняття помилкових рішень, але й забезпечує саму державу від“сюрпризів” типу Єдиного Економічного Простору, що для нас є однозначноактуальним.
Завершуючизазначимо, що окреслені недоліки значною мірою є наслідком прийняття змін доОсновного Закону в надзвичайних умовах, під великим впливом політичного протистояння,що навряд чи є виправданим з огляду на важливість запроваджуванихконституційно-правових новацій для суспільства і держави. З іншого боку,аналізовані зміни до Конституції України набувають чинності і їх слід сприйматияк дійсність, яку треба буде реалізовувати в практиці державного будівництва.

РОЗДІЛІІІ. ПОЛІТИЧНА РЕФОРМА І ЗМІНИ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ
 
3.1 Сучасна політична реформа як засіб подолання протистояння, між гілками влади та зміцнення демократичних засад розвитку українського суспільства
 
Сучаснийрозвиток України, багато в чому, втрачає в силу наявності певного протистоянняполітичних сил. З іншого боку без відкритої для суспільства змагальності неможна і думати про розбудову демократичного суспільства. Тому дуже важливовизначити умови при яких конкуренція між політичними силами в суспільстві моженосити конструктивний характер, слугувати розвитку суспільства, а не витрачатизначну частину енергії суспільства на руйнівне протистояння.
Самеці умови повинні бути визначені в Основному Законі держави, розподіляючиповноваження між гілками влади, збалансовуючи їх взаємодію, орієнтуючи насуспільні інтереси та забезпечуючи надійний контроль суспільства за їхдіяльністю.
Попереднійрозвиток показав, що в цих питаннях не все гаразд. Можна було спостерігатиситуацію при якій Президент України до 2006 року був наділений достатньоширокими повноваженнями. Він практично самостійно визначав склад уряду,призначав голів обласних та районних адміністрацій, які були йому підзвітні.При цьому він не ніс будь-якої відповідальності, окрім моральної, за результатиїх діяльності. Більше того, прагнення задовольнити вимоги голови держави, частопереважало в їх діяльності реальні життєві потреби самого суспільства.
Розглянемотільки окремі аспекти, які пов'язані з проблемою удосконалення взаємодії гілоквлади в державі та забезпеченням прав і свобод громадян в нашій країні.
Власнийукраїнський досвід будівництва демократичного суспільства показує, що прийнятав 1996 році Конституція не є бездоганною і такою, яка встановила оптимальнийдля сучасного етапу розвитку українського суспільства політичний устрій. Однимз головних її недоліків були диспропорції в повноваженнях гілок влади.
Вданому контексті слід зауважити, що серцевину політичної системи Українискладають інститути Парламенту, Президента і Кабінету Міністрів. Саме характерїх взаємодії дозволяв до недавнього дослідникам стверджувати, що формоюправління Україна ближче всього знаходиться до суперпрезидентської республіки.Тобто такої форми при якій незаперечний пріоритет у всіх сферах суспільногожиття має саме інститут Президента.
Ів дійсності якщо уважно проаналізувати повноваження і важелі інститутуПрезидента, які діяли до запровадження з 1 січня 2006 року змін до Конституції,можна сміливо твердити, що по деяким показникам вони наближаються доповноважень царюючих осіб в монархічних державах.
Алепри цьому не треба забувати, що в 1996 році не стільки було важливим прийняттявитонченого Основного Закону, скільки необхідним був сам факт започаткуваннянового конституційного порядку в молодій українській державі. Хоча самеприйняття вказаного документу було відносно нелегким завданням, все ж такивтілення його в соціально-політичну реальність стало набагато складнішимпроцесом.
Донедавнього часу окремі дослідники вважали, що Конституція 1996 року встановиламіж гілками влади виважений баланс. Вони казали про те, що незважаючи надомінантність Президента, реалізація президентських владних повноважень увирішальній мірі залежить як від самого Президента, так і від добровільної абовимушеної готовності до кооперативного співробітництва і компромісів усіхвладних інститутів. З даного твердження випливав висновок, що КонституціяУкраїни абсолютно здатна долати навіть занадто сильну перевагу Президента.
Утім,в реальності, свою політичну домінантність Президент достатньо легко мігдоповнювати власною «президентською» більшістю в парламенті, та«принциповою» підтримкою своєї політики неопозиційних політичних сил.Саме таке становище перетворювало уряд країни на розмінну монету у великійполітичній грі Президента з самим суспільством.
Якми знаємо, помітні розбіжності гілок влади, надзвичайні повноваження Президентане втілилася у політичну стабільність, якої так не вистачало процесу державногобудівництва, незалежного розвитку. Більше того, це призвело до гострогопротистояння в середині правлячих сил та швидкого зростання опозиції.
Можнатвердити, що однією з причин такого становища було недостатньо оптимальневизначення співвідношення і взаємодії гілок влади в нашій державі. Саме ценаштовхнуло багатьох вчених і політиків на думку про те, що парламентська формаправління є більш відповідною до завдань перехідних політичних систем, до яких,безумовно, відноситься і політична система нашого суспільства.
Саменамаганням подолати такого роду ситуацію та деякими іншими аспектами і булиобумовлені ініціативи різних політичних сил внести зміни до КонституціїУкраїни, які часто кваліфікують як політичну реформу. Сьогодні ми є свідкамикроків законодавчої гілки влади по зміні основ існуючої політичної системиукраїнського суспільства. Вони в першу чергу торкаються співвідношенняповноважень між Верховною Радою та Президентом України при формуванні тафункціонуванні уряду. В цілому, цей процес здійснюється в декількох напрямках ізачіпає практично всі провідні політичні інститути.
Одинз стратегічних напрямків політичної реформи спрямований на зміну ролі держави вполітичній системі. Його кінцевою метою є поступова заміна пріоритетукомандно-керуючих функцій держави на соціально-обслуговуючі завдання.
Гостраполітична боротьба останніх років актуалізувала питання зниження ваги державноївлади в суспільному житті, оскільки процес її передачі від одних політичних силіншим неминуче супроводжується політичними кризами, розколює суспільство. Наприкладі виборчих кампаній 2004-2006 років ми бачимо, що сьогодні їх результатинеминуче сягають не лише питань зміни керівних політичних сил, які отримуютьправо реалізовувати державну владу, але ставить на порядок денний питання змінидержавного ладу.
Сьогодністала очевидною необхідність перегляду як співвідношення повноважень міжгілками влади, так і забезпечення їх компетентного громадського контролю.
Здійсненікроки по удосконаленню конституційного ладу в Україні сьогодні змінили йогоде-юре, але щодо самого конституювання нової парламентсько-президентської формиправління, що її закладає Конституція, то можна впевнено твердити — процес їїстановлення тільки розпочався.
Данаформа здатна, з одного боку, в більшій ступені протидіяти проявамавторитаризму, а з іншого, надає державній владі більш цілісного, динамічногохарактеру та не дозволяє маніпулювати відповідальністю за впровадження тих чиінших рішень. За перші десять років незалежності на Україні реалізовували своїпрограми десять урядів. Саме їм наша політична система відвела місце«крайнього», коли починали шукати винуватця в тих негараздах, якісупроводжують розвиток нашої країни, не дивлячись на те, що за Конституцієюуряд лише реалізує стратегічні завдання інших державних інституцій.
Сьогодні,слід висловити важливість того, що Конституція України і текстуально, іопосередковано передбачає загальноприйняту в демократичних суспільствах норму,згідно якої формування уряду відбувається на базі парламентської більшості,спроможної його підтримувати. Власне, цією нормою визначається і легітимністьсамого уряду.
Нанинішньому етапі встановлення нового владного устрою в Україні, правилосистемного переміщення владних важелів нажаль не спрацьовує. Головною причиноюцього є відсутність структурованості парламенту та розвинутої системиполітичних партій. Остання сьогодні перебуває на перехідній стадії відатомізованої до так званої системи поляризованого плюралізму.
Головнимнедоліком нового устрою України є те, що процес його встановлення тількирозпочався і відбувається в несприятливих соціальних, політично-економічнихумовах. Це, звичайно, не можна ототожнювати з можливими вадами самої системи.Тому на питання, наскільки парламентська-президентська форма правління дляУкраїни є оптимальною, однозначно відповісти не можливо. На нашу думку — цевибір оптимальний на сьогодні. Але він й надалі потребує узгодження з реаліямисучасного політичного життя, в якому існує гостра політична боротьба, яка часторозколює суспільство, загрожує його цілісності. Необхідно віднайти важливімеханізми, які б одночасно допускали політичну конкуренцію, але не допускали бдіяльності яка знесилює та розділяє суспільство.
Требапогодитися із історичною об'єктивністю, що будь-яка автентично-демократичнасистема правління спрацьовує нормально тільки за умов, коли громадянськесуспільство, соціально-економічне суспільство, правосвідомість,бюрократично-адміністративні еліти та інше, набули відповідного ступенярозвитку та якості. В Україні ці взаємообумовлені елементи знаходяться або ще устадії становлення, або, якщо вже й існують — вправно не функціонують, абоподекуди ще й приймають викривлені форми. За таких умов та й ще за відсутностісправжніх традицій конституціоналізму, традицій парламентаризму, жодна, навітьтеоретично довершена форма та випробовувана модель політичного устрою вУкраїні, ефективно працювати ще не може.
Чине найскладнішою ланкою в процесі становлення нового політичного устрою вУкраїні є релятивна нерозвиненість громадянського суспільства як суб'єктаполітичної влади. Воно перебуває лише в початковій стадії перетворення і хочнабуває нових рис, ще не визріває, бо тільки ледве помітно позбуваєтьсявідкидних характеристик колишнього. Українське громадянське суспільство ще неструктуроване, не стратифіковане і надмірно є залежне від держави.
Слідвисловити занепокоєння з приводу того, що в окремих прошарках політичної елітиУкраїни демонструються сумніви, щодо доцільності збереження в Україніпарламентсько-президентського устрою та, зокрема, щодо існування інститутуПрезидента. Нерідко вказується на те, що найбільша кількість сучаснихдемократій мають парламентарні форми правління, тобто такі, в якихпереплітаються взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади, адомінантність належить парламенту.
Іншіж політичні сили просувають протилежні ідеї, стимулюють появи конституційнихзмін і поправок з метою повернення до домінування інституту Президента.Пропонується переоцінку окремих головних положень Конституції, запосередництвом яких можливо перетворити нинішній політичний устрій на«більш президентський».
Врешті,пристрасті, щодо фундаментальних конституційних змін з метою перерозподілуінституційних повноважень Президента, законодавчої і виконавчої гілок влади тафактичної зміни політичної системи України свідчать про існуючі проблеми їїфункціонування.
Зміниі поправки до Конституції України, які запроваджені і ті, які передбачаєтьсязапровадити, не мають тільки «технологічний» характер, а є суттєвими,бо за своїм змістом є якісними змінами Конституції. А це вже зовсім іншийвимір.
Звичайно,не можна заперечувати можливості і навіть, за певних умов, необхідності зміндо Конституції. Але, як слушно відмічає Володимир Шаповал, «зміни доКонституції повинні бути політично зваженими і юридично звіреними, вони маютьбути здійснюваними насамперед у періоди стабілізації...»(89, с. 23 ).
Погоджуючисьз даною думкою, слід зауважити, що це не означає заперечення продовженняздійснення реформи політичної системи та її окремих складників. Зокрема, слідзазначити, що в ході її демократизації, стало очевидним, що недостатньопроголосити демократичні права і свободи для тою, щоб вони реально втілилися вповсякденне життя суспільства. Сьогодні ми повинні бачити, що демократизаціїсистеми опираються не тільки представники окремих політичних сил. Суттєвий опір на цьому шляхуобумовлений стійкими: стереотипами значної частини пересічних громадян уявленьпро «минулі часи», прагненнями значної частини владної консервативноїеліти, яка зайнята вирішенням власних проблем звичними засобами.
Зцього приводу, слід висловити зауваження про те, що сьогодні в свідомостібагатьох існують уявлення про те, що значна частина проблем функціонуванняполітичної системи, особливо вгалузі реалізації прав та свобод громадян, пов'язана з економічними проблемамисуспільства.
Наперший погляд може так і здаватись, але якщо дивитись більш уважно на данупроблему, то можна зрозуміти, що як разекономічні негаразди багато в чому обумовлені нездатністю політичної системивтілити в життя фундаментальні права людини в нашому суспільстві. Показовим доцього є неймовірне за розмірами і швидкістю майнове розшарування суспільства.При цьому за Конституцією Україна проголошена соціальною та правовою державою(41,с.2 ).
Требавідверто висловитися з приводу того, що сучасний етап розвитку українськоїдержавності характеризується відсуванням на задній план задекларованихконституційних прав. Права частіше всього існують самі по собі, а реальніможливості користування ними самі по собі.
Багатов чому, це пояснюється політико-економічними процесами, які пов'язані зтривалим процесом перерозподілу суспільного багатства, в ході якоговідбувається жорстока боротьба без правил за власність. Процес накопичуванняпервинного капіталу відбувався в різні часи в більшості сучасних країн світу,але тільки в пострадянських державах він відбувається, на фоні трансформаціїполітичної влади у велику власність.
Сьогодніочевидно, що для вирішення проблеми підвищення ефективності політичної системив реалізації конституційних засад суспільства необхідно здійснити реальні змінив економічній політиці, які забезпечать не тільки зростання виробництва, а йпереорієнтацію на загально соціальні потреби. Правова держава, якоюзадекларована Україна в діючій Конституції, повинна всебічно сприяти розвитковіосновних засад громадянського суспільства, забезпечувати баланс інтересів міжрізними соціальними верствами, відповідати за прийняті рішення.
Зрозумітице дуже важливо, але ще важливіше побачити до кінця повно, яким саме шляхомслід цього йти. Сьогодні абсолютно ясно, що це завдання в більшій ступені єзавданням самих громадян, які повинні врешті решт навчитися реально визначатисвої інтереси, а не керуватися вигаданими для них консервативною елітоюпричинами негараздів.
 
3.2Перерозподіл повноважень законодавчої та виконавчої влади
 
Відповідно доЗакону «Про внесення змін до Конституції України» з січня 2006 року Українастала державою з парламентсько-президентською формою правління, що є однією знайпоширеніших політичних моделей у європейських демократичних країнах. Головнамета політичної реформи – перехід України від надміру централізованої таавторитарної моделі організації влади до моделі європейської представницькоїдемократії, що забезпечує професійний рівень державного управління, рівноправнувзаємодію органів влади і громадянського суспільства, свободу слова ігарантування прав особи.
Відповідно доконституційних змін Україна має в стислий термін сформувати сучасну,максимально ефективну політичну систему, здатну забезпечити поступальнийрозвиток країни. Стратегічні пріоритети цих змін :
- формуваннясильної виконавчої влади на засадах публічності та політичної відповідальності;
- розбудовапартійної системи, яка сприятиме політичній структуризації суспільства;
- розвитокпарламентаризму;
- розширенняможливостей впливу громадянського суспільства на формування і діяльністьполітичних партій та органів влади;
- забезпеченняполітичної нейтральності та професійності державної служби, подолання корупції;
- створенняумов для розвитку повноцінного місцевого самоврядування. (52, с.9)
Перехід до новоїмоделі управління країною достатньо складний. Він передбачає здійснення низкиреформ. Перші кроки на шляху впровадження політичної реформи засвідчили, щоУкраїна поступово втілює в життя заходи, що забезпечують, незворотність процесутрансформації суспільства. Серед них найважливіші :
1. Розпочавсяпроцес перерозподілу повноважень у владному трикутнику«президент-парламент-уряд».
2. Зміненостатус, механізми формування та засади діяльності Кабінету Міністрів.
3. Україназапровадила й здобула перший досвід виборів до парламенту і органів місцевогосамоврядування за новою, пропорційною системою.
4. Здійснюютьсязаходи щодо формування сильної та відповідальної виконавчої влади.
5. Вносятьсязміни в партійну систему, відбувається розвиток парламентаризму в країні.
6. Створюютьсяумови щодо участі громадян в ухваленні важливих рішень.
7. Розглядаєтьсяпитання щодо внесення конституційних змін з розвитку повноцінного місцевогосамоврядування.
Повноваження парламенту
Ключовиймомент політичної реформи — розширення повноважень Верховної Ради. Парламентзберіг свої законодавчі функції та отримав нові повноваження, у тому числі вкадровій політиці, які вже застосував у практичній діяльності. А саме:
•висування кандидатури для призначення на посаду прем'єр-міністра, призначенняпрем'єр-міністра за поданням президента;
• призначенняза поданням президента міністрів оборони, закордонних справ, звільнення їх зпосад;
• призначенняза поданням прем'єр міністра всіх членів Кабінету Міністрів (крім, відповідно,міністрів оборони та закордонних справ), голови Антимонопольного комітету, головиДержавного комітету телебачення та радіомовлення, голови Фонду державногомайна, звільнення відповідних осіб з посад;
• призначенняна посаду та звільнення з посади за поданням президента голови Служби безпеки;
• наданнязгоди президента на призначення на посаду та звільнення з посади Генеральногопрокурора України, висловлення недовіри Генеральному прокурору України, що маєнаслідком його відставку з посади;
• прийняттявідставки прем'єр-міністра, Кабінету Міністрів загалом та окремих членівКабінету Міністрів;
• правозвільнення з посад третини складу Конституційного Суду.(52, с.11)
ВідтеперКабінет Міністрів складає свої повноваження перед Верховною Радою. Розширеноповноваження комітетів Верховної Ради. Рахунковій палаті надано правоздійснювати контроль не лише за використанням, а й надходженням коштів доДержавного бюджету.
Повноваження президента
Відповіднодо змін до Конституції, що набули чинності з аооб року, зменшилися обсягиповноважень президента, передусім у сфері формування і діяльності виконавчоївлади. Водночас глава держави отримав дієві важелі впливу на діяльністьВерховної Ради. Він має право достроково припинити повноваження Верховної Ради,якщо:
• упродовжмісяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповіднодо статті 83 Конституції;
• упродовж шістдесятиднів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персонального складуКабінету Міністрів.
Президентзберіг свій вплив на Кабінет Міністрів, він залишається главою держави, якийвиступає від її імені та обирається загальнонаціональними виборами терміном нап'ять років. Здійснює функції Верховного головнокомандувача Збройними Силами тагаранта національної безпеки. І в новій політичній моделі президент є гарантомдотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Саме конституційнийобов'язок і делеговані президенту українським народом повноваження зобов'язуютьйого забезпечити впровадження змін у політичну систему країни. Це відповідаєстратегічним завданням розвитку України як правової, демократичної,конкурентоспроможної європейської держави [6].
Повноваження Кабінету Міністрів
ОсновнийЗакон визнає, що вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів.Кабмін, як і раніше, забезпечує державний суверенітет і економічнусамостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави,виконання Конституції і законів, актів президента. Водночас відтепер йомунадано право:
• утворювати,реорганізовувати та ліквідовувати відповідно до закону міністерства та іншіцентральні органи виконавчої влади, що діють у межах коштів, передбачених наутримання органів виконавчої влади;
• призначатина посади та звільняти з посад за поданням прем'єр-міністра керівниківцентральних органів виконавчої влади, які не входять до складу КабінетуМіністрів.
Унових умовах Кабінет Міністрів має змогу уникати прямого втручання у своюдіяльність інших гілок влади. Наприклад, жодний указ, який президент видає навиконання рішень Ради національної безпеки і оборони, не може забрати чинностібез контрасигнації прем'єр-міністра та міністра, відповідального за виконанняпункту цього документа [43, с. 6]..
Запровадженнямеханізму коаліційного формування уряду та кардинальне підвищення його ролі,особливо ролі посади прем'єр-міністра, який у системі державної владиперетворюється на одну з найбільш впливових і дієздатних посадових осіб, требарозглядати як один з провідних напрямів політичної реформи.
Для того щобполітична реформа досягла успіху, політична еліта, у своїй більшості, повиннадосягнути консенсусу за базовими принципами політичних перетворень. Не вартосперечатися про термінологічний нюанс (парламентсько-президентська чипрезидентсько-парламентська система). Більшість форм правління (особливозмішаних) мають унікальні характеристики. Головне сьогодні — на підставі згодипровідних політичних сил чітко визначитися з основним вектором перетвореньсистеми влади, їхнім конкретним змістом та механізмом реалізації
Описуючи владунинішня Конституція говорить про багато що, окрім того, навіщо кожна з гілоквлади. А це має бути сказано, бо відсутність мети у кожної гілки влади саме іробить її безвідповідальною щодо громадян і неосмисленою для самихпредставників цієї влади.
Принцип„стримувань і противаг” в новій Конституції має діяти в розширеному вигляді:
1) Вихід„стримувань і противаг” в повноваженнях гілок влади за межі країни задлязбереження, з одного боку, входження країни у світ (ЄС) та збереження неюцілісності та культурної ідентичності;
2) Вихід„стримувань і противаг” відносно інфраструктури за межі влади, оскільки центрприйняття інфраструктурних рішень має бути в чотирикутнику: державна влада —місцеві влади — бізнес — компетентна громадськість (експерти) задля ефективногоуправління інфраструктурою;
3) Принцип„стримувань і противаг” самоврядування відносно влади спрямований на розвитоксамодіяльності громадян, реалізацію їх природної свободи на управління власнимжиттям. Тобто самоврядування є первинним щодо влади, але влада обмежує йоговинятково у питаннях територіальної цілісності, збереження-розвитку культурноїідентичності, стратегічного розвитку країни.
ВідтакКонституція має розроблятися всією українською елітою, а прийматися навсенародному референдумі.
Принципзаконодавчої влади — розумне влаштування світу, який підвладний законам країни.
ПринципиЗаконодавчої влади в межах принципу розподіленого суверенітету :
Принцип захиступрав та свобод громадян, а не інтересів влади в законотворенні.
Принципустремління до прямої демократії та електронного самоврядування.
Принциппріоритету самоврядування та послідовного дотримання субсидіарності взаконотворенні.
Принципдомінування стратегічних підходів в законотворенні.
Принципбезпосереднього представлення публічного інтересу громадян в кризових ситуаціях— „бути над сутичкою”.
Принциппублічності та громадського контролю за діяльністю Парламенту та кожногодепутата зокрема.
Принципзастосування експертного знання (обов'язковості експертизи, щодо якоїпередбачено бюджетне фінансування на тендерній основі).
Принциппублічного лобіювання на основі закону та відмови депутатів від лобіювання.
Принципневтручання фракцій та партій Парламенту в діяльність виконавчої влади черезсвоїх представників в Уряді.
Принципвиконавчої влади — постійно пояснювати громадянам своє бачення розвитку країни, а нетільки економічного зростання, та досягати цього розвитку шляхом ефективногоуправління та координації дій різних економічних суб'єктів.
ПринципиВиконавчої влади в межах принципу розподіленого суверенітету:
Принципрозмежування політики і управління в коаліційному Уряді — представники партійпрацюють як управлінці і виконують програму Уряду. Обмежені політичні функціїмає вузький визначений перелік осіб.
Принциппрофесійного підходу до кадрової політики в Уряді: там потрібні професійніуправлінці, а не господарники чи галузеві спеціалісти.
Експерти чигалузеві спеціалісти не є управлінцями, вони залучаються в процес прийняття рішеньУряду на всіх етапах, але організацію прийняття рішень здійснюють управлінці.
Принципрозмежування влади та бізнесу.
Принциппрограмної роботи (власне Урядової Програми) та наступності рішень виконавчоївлади.
Програмнийпринцип розвитку за публічними критеріями, що не зводиться до економічногозростання та збагачення (тобто має бути чітко визначено, за якими критеріями таяк ми взнаємо, що ми розвиваємось).
Принципдерегуляції бізнесу: один вид діяльності — не більше одного дозволу.
Принципзастосування зовнішнього експертного знання на основі цільових витрат бюджетуна зовнішнє консультування Уряду на тендерній основі.
Принциппублічності та громадського контролю за діяльністю Уряду.
Організаційнийпринцип публічності — не статусна (публічна, з вільним доступом, з відкритимпідбором запрошених, рівне право усіх на виступ) комунікація в процесігромадських слухань та інших публічних акцій.
НинішняКонституція навіть в її новій редакції 2006 року не є соціально ефективною,оскільки:
1. Консервуєситуацію „конституційної анархії”, навіть за умов прийняття змін щодо реальногосамоврядування.
2. Консервуєситуацію „стратегічної неадекватності” та пов'язану з нею ситуацію „зовнішньогоуправління країною”.
3. Робитьнедієвим самоврядування навіть після його детального опису в Конституції,оскільки діє принцип домінування трьох гілок влади щодо будь-яких повноваженьсамоврядування, і „народ як джерело влади” — залишається декларативнимпринципом.
4. Застосовуєповсюдно в тексті старе розуміння принципу „стримувань і противаг” як лише ворганах влади, безвідносно: до самоврядування, до інфраструктур, до зовнішніхміжнародних структур, що мають стратегічний вплив на державні рішення.
5. Не міститьпоняття „стратегічна влада”, не описує систему стратегування як набірмеханізмів та процедур.
6. Не міститьпринципів дії та цілей законодавчої та виконавчої влади.
7. Нерозповсюджує верховенство права на принципи судової влади.
НинішняКонституція є теоретично застарілою, соціально неефективною в ситуаціїзовнішнього управління країною, не дозволяє відповідати на світові виклики,веде до знищення культурної ідентичності України, її асиміляції, наприклад, вЄвропейській спільноті. Нинішню Конституцію не може бути змінено, вона має бутиповністю переписана наново на нових принципах.

3.3Проблема політичної реформи в Україні та її європейський вибір
 
«Наш шлях умайбутнє – це шлях, яким іде об’єднана Європа. Наш шлях з об’єднаною Європою.Ми з Європою належимо до однієї цивілізації, поділяємо її цінності. Історія,економічні перспективи, інтереси людей дають чітку відповідь, де нам шукатисвою долю. Наше місце в Європейському союзі»,- наголосив 23 січня 2005 р. усвоїй програмній промові на Майдані Президент України В.Ющенко.(76, с.63)
Європейськийвибір України був офіційно визначений ще на етапі формування засад зовнішньоїполітики нашої держави і ґрунтувався на її життєво важливих інтересів,історичному прагненні українського народу бути невід`ємною частиною єдиноїЄвропи.
Безперечно, поприсуттєві внутрішньо- і зовнішньополітичні ускладнення, останнім часомпозначилися помітні позитивні зрушення в реалізації євро інтеграційного курсуУкраїни.
Доводиться визнати,що воно може стати реальністю не так швидко, як хотілося б. НАН наше глибоке переконання, не меншувагу для реалізації перспектив євро інтеграційної стратегії України маєзабезпечення стабільності інститутів, що є гарантами демократії, верховенстваправа, прав людини і основних свобод, поваги прав національних меншин таїхнього захисту, тобто виконання першого з Копенгагських критеріїв членства вЄС (червень 1993 р.) та ст… 6 Амстердамського договору про ЄС від 2 жовтня1997 р.
Виміридемократичності були визначені за загальноприйнятими на Заході фундаментальнимиознаками демократії – поділу влади і дотримання основоположних прав. Об’єктомвивчення поділу влад в країнах ЦСЄ – кандидатах на вступ були парламенти,органи виконавчої і судової влади. Основоположні права включали громадянські іполітичні, економічні, соціальні, культурні, а також права меншин.
Висновки ЄСспиралися на чітко сформульовані оцінки щодо стану відповідності політичнихінститутів критеріям членства у таких сферах:
1) загальнаоцінка функціонування політичних інститутів («належним чином і в умовахстабільності»; «потребують консолідації»; «не відповідають копенгагськимкритеріям»);
2) поділгілок влади («поділені»; «формально поділені»; «не поділені»);
3) межікомпетенції гілок влади («встановлені і зберігаються»; «встановлені, але незберігаються»; «не встановлені»);
4) рівеньспівробітництва гілок влади («високий рівень»; «недостатнє співробітництво»;«напруження між гілками влади»);
5) вибори(«вільні й чесні»; «не є вільними»);
6) становищеопозиції («участь у діяльності політичних інститутів»; «права опозиції незберігаються»);
7) змінюваністьвлади («у результаті виборів»);
8) функціонуваннясудової системи («потребує покращання в цілому»; «судова влада не є вільною»);
9) фундаментальніправа («в основному зберігаються»; порушуються»);
10) становищезасобів масової інформації («вільні»; «існують певні обмеження»; «необхіднезаконодавче забезпечення свободи ЗМІ»);
11) боротьбаз корупцією («потребує подальшого посилення»; «потребує значного посилення»;«потребує радикальних засобів із забезпечення прозорості прийняття рішень»);
12) громадянськийконтроль за армією і службами безпеки («громадянський контроль установлений і єадекватним»; «громадянський контроль за армією і службами безпеки невстановлений») (76, с.67-68)
Застосування цихметодів оцінки відповідності політичних інститутів кожної держави-заявникакритеріям членства дозволило дати характеристику їхнього стану і визначитиполітичні проблеми, розв’язання котрих відігравало вирішальну роль в ухваленнірішення про включення або не включення тієї чи іншої країни до першої групикраїн, що вступають до Євросоюзу.
З огляду наєвропейський вибір України і стратегічну ціль створення необхідних передумовдля набуття асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС, слідзазначити, що оцінка рівня демократичності суспільно-політичного життя країни єне лише необхідним процедурним завданням інституцій Євросоюзу стосовно рішеннярозпочати переговори про вступ, а й нагодою для держави-претендента на членствовизначити, чи відповідають її політичні перетворення європейським стандартам.Наявність формальних ознак демократії не може бути достатньою умовою успішноїєвро інтеграції, головним же ризиком залишається повільна демократизаціяполітичних інститутів.
Серед політичнихкритеріїв членства в Євросоюзі на перший план Євро комісією було поставленостабільне функціонування державних інститутів в умовах поділу гілок влади зчітким визначенням їхньої компетенції.
Конституційніпоправки, абсолютна більшість котрих набрала чинності після 1 січня 2006 р.,передбачають суттєвий перерозподіл кадрових повноважень від президента допарламенту. Схематично нова модель форми правління має такий вигляд: 1) післяпарламентських виборів Верховна Рада формує урядову коаліцію; 2) коаліціяпропонує президенту кандидатуру прем’єр-міністра; 3) з подання президента ВерховнаРада призначає прем’єра, міністра оборони, міністра закордонних справ і головуСБУ; 4) за поданням прем’єр-міністра Верховна Рада призначає персональний складуряду.
Водночас, згідноз запланованою політичною реформою, президент аж ніяк не перетворюється вдекоративну фігуру. Він зберіг одноосібне право підписувати закони й монопольнеправо призначати глав обласних адміністрацій, механізм імпічменту залишаєтьсядосить не визначеним, до того ж глава держави отримав два додаткових приводирозпустити парламент-якщо Верховна Рада не встигла протягом одного місяцястворити коаліцію депутатських фракцій і якщо вона протягом 60-ти днів незмогла сформувати новий Кабінет Міністрів.(76, с.85)
Конституційнареформа в Україні справді є на часі. Однак, на наше переконання, вона маєпроводитися не задля задоволення кон`юктурних і кланових проблем різнихугруповань істеблішменту, а з метою чіткішого та більш збалансованого розподілуповноважень між гілками влади, що дозволить якісно вдосконалити механізмвідносин законодавчої й виконавчої влади. Це суттєво сприятиме підвищеннюефективності дій влади, її відповідальності перед суспільством, становленню вУкраїні міцних демократичних традицій.
З перемогоюпомаранчевої революції листопада-грудня 2004 р. «позицію» і «опозицію» уВерховній Раді допоможе визначити саме участь чи неучасть її представників удіях чи членстві у виконавчій владі. Однак такий крок передбачає готовністьосновних політичних сил узяти на себе публічну відповідальність за політикууряду.
Протягом тривалогочасу взаємовідносини незалежної України з Європейським Союзом нагадували швидшенаміри, а не угоду про входження до спільного європейського політичного,правового й економічного простру. Але пройшовши чистилище мирної демократичноїпомаранчевої революції, Україна здобула моральне і юридичне право подаватизаявку на членство в ЄС.
 

ВИСНОВКИ
 
Дійсно, позитивнеі цілком демократичне намагання створити систему, яка б гарантуваланеприпустимість абсолютизації державної влади і вторгнення вищого суверенітетувід народу на користь того чи іншого органу держави, у безпосереднійдержавотворчій практиці ставить чимало складних проблем. Основну з них можнасформулювати наступним чином: чи слід принцип поділу державної влади тлумачитив загальному плані, чи виключно інституційно? Значною мірою однією зфундаментальних спроб знайти відповідь на сформульоване запитання сталатеоретична розробка концепції «єдино-поділеної» державної влади. Інколи цюмодель ще визначають поняттям «інтеграційної системи поділу влади», коли порядз настановою на розмежування повноважень визначаються такі принципи, якспівпраця різних інститутів влади та їх взаємний контроль.
Характерноювластивістю згаданої концепції єдино-поділеної державної влади є те, щовизначаючи класичну тезу про юридичну однопорядковість, рівно значущість ірівноцінність інститутів влади, в її межах наголос переноситься з поняття«поділ» на поняття «влада». Тобто, метою всіх трьох «рівноцінних влад», щодозволяє стверджувати про їх спільну основу, є не стільки постійне збереження івідтворення будь-якими засобами власної автономності, скільки поєднання зусильспрямованих на підтримання цілісності державної влади задля забезпеченняосновних інтересів суспільства в цілому й окремих громадян. Причому, зазначенаціль набуває своєї вирішальної ролі в період політико-правових трансформацій,коли поділені гілки державної влади повинні піклуватися не стільки про власнуавтономність, скільки про ефективну співпрацю. Іншим важливим методологічниммоментом цієї концепції є перенесення акцентів з функціональної визначеностідіяльності інститутів державної влади на проблеми можливостей їх взаємноговпливу. Фактично розвиток теорії «єдино-поділеної» державної влади відбувався удвох основних напрямах: а) шляхом акцентування на необхідності поєднанняпринципу поділу влади з вимогою збереження цілісності системи державної влади;б) шляхом критики настанови на жорсткий розподіл компетенції і повноваженьокремих інститутів державної влади.
Інакше кажучи,принцип поділу державної влади, не є базовою умовою демократії, а виконує сутофункціональну роль, яка може бути представлена через чотири завдання: а)інституалізація суперництва між окремими суб’єктами влади; б) забезпеченняконтролю над органами державної влади; в) запобігання небажаній і небезпечнійконцентрації влади в руках тих чи інших державних органів; г) забезпеченняефективного функціонування влади і управління.
Таким чином, сутотеоретичні проблеми співвідношення між двома основоположними задачами, якіпостають в ході розбудови демократичної держави, створення надійнихзапобіжників узурпації державної влади і забезпечення її ефективногофункціонування як цілісного механізму для задоволення основних потребсуспільства і окремих громадян, обертаються необхідністю розробки такої правовоїоснови, яка б дозволила реалізувати обидві зазначені цілі.
Аналізуючинапрями реформування взаємодії законодавчої та виконавчої влади в сучаснійУкраїні, виявляється необхідність конституційної корекції установчої функціїпарламенту. Тобто, необхідні змістовні зміни в сфері повноважень законодавчоївлади щодо процесу формування виконавчої влади, що дозволить, з одного боку,зблизити ці гілки державної влади, а, з іншого,- забезпечити виконавчу владустабільною підтримкою парламенту (парламентської більшості), що матиме своїмнаслідком вирішення проблеми законодавчого забезпечення соціально-економічногота політико-правового розвитку держави. При цьому зазначені зміни повиннізнайти своє відображення на найвищому конституційному рівні.
Незалежно від того,хто є Президентом та який депутатський корпус представлений у Верховній Раді, вУкраїні щоразу відтворюється протистояння парламенту і глави держави. Негативнінаслідки цього протистояння впливають і на якість законодавчого процесу і надіяльність виконавчої влади, передусім уряду. Кабінет Міністрів є постійнимзаручником цієї боротьби.
Створення ефективної системи державної влади й досі, на сімнадцятому роцінезалежності, залишається головним завданням Української держави. 8 грудня 2004року внаслідок жорсткої політичної кризи, яку зумовили масові фальсифікаціїрезультатів виборів Президента України, Верховна Рада України ухвалила законпро внесення змін до Конституції України. Відповідно до цих змін, системадержавного устрою в Україні змінювалася в напрямку з моделі жорсткоїпрезидентської республіки до моделі парламентсько-президентської республіки. Цізміни отримали назву “політична реформа” і повною мірою вступили в дію післявиборів до Верховної Ради України наприкінці березня 2006 року. Проблему, якавиникла після запровадження таких змін, спричинив той факт, що депутатиухвалювали їх поспіхом, не провівши попередніх публічних консультацій і недосягнувши широкого політичного консенсусу щодо їх змісту. Крім того, відразупісля того як конституційні зміни повністю вступили в дію, Президентом іПрем’єр-міністром стали люди з різних політичних таборів. За таких обставинпосилилася політична конкуренція і ускладнився процес “звикання” до новоїКонституції.
Головна мета політичної реформи — посилити підзвітність івідповідальність влади перед громадянами. Конституція, ухвалена 1996 року,надавала Президентові найбільше повноважень і визначала найменшувідповідальність порівняно з іншими органами влади. Тому натхненники реформипрагнули передусім змінити розподіл повноважень між урядом, парламентом іПрезидентом, щоб встановити демократичний за змістом баланс влади. Найважливішезавдання політичної реформи її ініціатори вбачали у збільшенні повноваженьВерховної Ради та Кабінету Міністрів через зменшення повноважень Президента. Зазразок правила модель парламентської республіки, в якій парламент формує уряд іпризначає Президента, а той відіграє лише другорядну роль. Однак реформаторамне вдалося здійснити свій початковий задум — внаслідок гострої політичноїборотьби під час обговорення реформи в парламенті.
Змінена Конституція не забезпечує чіткого розподілу функцій іповноважень. У країні не затверджено і не вироблено ані формальних, анінеформальных процедур співпраці між гілками влади. Для тлумачення неоднозначнихнорм Основного закону потрібні рішення Конституційного Суду, для виробленняпроцедур — ухвалення конституційних законів або ж час, за який можуть скластисяй усталитися неформальні традиції співпраці. Крім того, оскільки законодавствоне передбачає санкцій правового чи політичного характеру за порушення правовихнорм, і парламентсько-урядова коаліція, і Президент систематично нехтувалипринципом верховенства права. З одного боку, цілком закономірно, що в періоддемократичної трансформації, коли ще досить сильним є вплив традиційавторитаризму, склалася така політична система, в якій виконавча владарозпорошена між урядом і Президентом. Такий баланс сил стимулює жорсткуполітичну конкуренцію і не дає змоги жодному з гравців узурпувати владу. Отже,за наявності ще слабких демократичних інститутів виникає одна з найбільших гарантійдемократичності політичного процесу. За умов співіснування уряду та Президента,що репрезентує опозиційні політичні сили, Глава держави, використовуючи своїконституційні повноваження, починає виконувати функції опозиції: здійснюєконтроль за діяльністю уряду (кадрова політика, вето), критикує певні його крокичи політику загалом (вето, публічні виступи), пропонує альтернативні рішення(право законодавчої ініціативи). З іншого боку, процес ухвалення державнихрішень істотно ускладнюється і забирає більше часу, ніж раніше. Складаєтьсявраження, що настав параліч влади, не здатної ті рішення ухвалювати. Немаєтакож чіткої відповідальності за ухвалені рішення. Втім, навіть цю велику хибукоабітації можна розцінювати як її перевагу. Оскільки уряд і Президентконтролюють одне одного, важливі державні рішення є результатом компромісу міжрізними політичними силами та групами інтересів. У щоденному пошуку компромісіві полягає процес ухвалення державних рішень у демократичній системі. Крім того,завдяки розвиткові вміння йти на взаємні поступки може сформуватися консенсуснаполітична культура, конче потрібна в такому неоднородному суспільстві, якукраїнське.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 
1. Авер'яновВ. Б. Органивиконавчої влади в Українi / НАН України. Iн-т держави i права iм.В.М.Корецького. — К.: Iн Юре, 1997. — 48 с. — (Бiблiотечка «НоваКонституцiя України»).
2. Авер'яновВадим Борисович, Андрійко Ольга Федорівна. Виконавча влада і державний контроль/ Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Робоча група зреформування центральних органів виконавчої влади / М.С. Лопата (ред.). — К.,1999. — 47с.
3. АзаркинН.М. Монтеск’є. -М., 1988г.
4. АнтонюкЗиновій Павлович, Веніславський Федір Володимирович, Золоторьов ВолодимирЄвгенович, Колісник Віктор Павлович, Леухіна Анастасія Геннадіївна.Конституційна реформа: експертний аналіз / Харківська правозахисна група /Євген Ю. Захаров (упоряд.). — 2.вид., доп. — Х.: Фоліо, 2004. — 183с.
5. БабенкоК. А. Принципподiлу державної влади та сучаснi проблеми його реалiзацiї в Українi:(конституц.-прав. пiдхiд): Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук/ Iн-т законодав. Верхов. Ради України. — К., 2004. — 17 с.
6. Бабич П.В., Биков Л. Ф., Борисенко З. М., Буянкіна Г. М., Воронько О. А. Державнавиконавча влада в Україні: формування та функціонування / Українська академіядержавного управління при Президентові України; Центр дослідженьадміністративної реформи. — К., 2000. — 221с.
7. БакуменкоВ. Полiтичнареформа в Українi: аналiз очiкуваної змiни моделей виборiв i форми правлiння /В. Бакуменко, Ю. Сурмiн // Актуальнi проблеми державного управлiння. — Д.,2003. — Вип. 1(11). — С. 204-219.
8. БакуменкоВ. Полiтичнареформа в Українi: аналiз очiкуваної змiни моделей виборiв i форми правлiння /В. Бакуменко, Ю. Сурмiн // Актуальнi проблеми державного управлiння. — Д.,2003. — Вип. 1(11). — С. 204-219.
9. БандуркаОлександр Маркович, Греченко Володимир Анатолійович. Влада в Україні на зламідругого і третього тисячоліть / Університет внутрішніх справ. — Х., 2000. —304с.
10. Бульба О.Законодавчавлада як один з елементiв принципу розподiлу влади / О. Бульба // ПравоУкраїни. — 2002. — №6. — С.113-117.
11. ВiсникЛьвiвського унiверситету: Зб. наук. праць / Редкол.: В. Т. Нор (вiдп. ред.) таiн.; Львiв. нац. ун-т. — Л.: Вид-во Львiв. ун-ту, 2004. — (Серiяюридична).Вип. 39. — 2004. — 614 с.
12. ВавженчукС.Я.Виконавчавлада — Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї/ С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. — К., 2005. — Вип. 30. — С. 246-255.
13. ВавженчукС.Я. Виконавчавлада — Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї/ С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. — К., 2005. — Вип. 30. — С. 246-255.
14. ВавженчукС.Я. Виконавчавлада — Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї/ С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. — К., 2005. — Вип. 30. — С. 246-255.
15. ВеніславськийФ. В. Взаємовідносини органів законодавчої та виконавчої гілок влади //Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність: матеріалинауково-практичної конференції 22-23 листопада 1996 р. -Київ:-Генеза, 1997. -С.219-221.
16. ВеніславськийФ. В. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладуУкраїни // Право України. -1998. -№1. -С. 34-38.
17. ВеніславськийФ. В. Конституційне визначення меж державної влади // Проблеми законності:Респ. міжвідом. наук. зб. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. -Вип. 43.-С. 17-22.
18. ВеніславськийФ. В. Функціонування державної влади в аспекті політичного режиму // Проблемизаконності: Pecп. міжвідом. наук. зб. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998.-№34. –С. 40-44.
19. Внутрішняструктура парламенту: шляхи підвищення ефективності функціонування, www.parlament.org.ua
20. ГальчинськийА. Помаранчевареволюцiя i нова влада / А. С. Гальчинський; Iн-т стратег. оцiнок. — К.:Либiдь, 2005. — 368 с.
21. ГанжуровЮ. С. Парламент України в політичній комунікації. — К.: Україна, 2007. — 349с.
22. ГончаренкоО. I все-таки — Європейський ренесанс! Ймовiрнi шляхи розвитку України пiсля парламентськихвиборiв на перiод до 2008 року / О. Гончаренко // Полiтика i час. — 2006. — №4.- С. 3-8.
23. ДемиденкоВ. О. Державнебудівництво та місцеве самоврядування в Україні: у схемах: посібник / В. О.Демиденко. — К.: КНТ, 2007. — 440 с.
24. Державнеуправлiння: теорiя i практика / В.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрiйко, Ю.П. Битяк таiн.; За ред. Авер'янова В.Б.; НАН України; Iн-т держави i права iм. В.М.Корецького. — К.: Юрiнком Iнтер, 1998. — 432 с.
25. ДунаєваЛ.М. Виконавчавлада в Українi: проблеми функцiонування i перспективи вдосконалення / Л. М.Дунаєва // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. — К., 2005. — Вип. 30. — С. 587-592.
26. ЄрмолiнВ. П. Конституцiйнiзасади виконавчої влади в Українi: (Пробл. теорiї i практики): Автореф. дис.на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Нац. акад. наук України; Iн-т державиi права iм. В. М. Корецького. — К., 2003. — 17 с.
27. ЖуравльоваГ. С. Конституцiйнiзасади становлення i розвитку парламентаризму в Українi: Автореф. дис. наздоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.02) / Нац. юрид. акад. України iм.Ярослава Мудрого. — Х., 1999. — 20 с.
28. Закон України провнесення змін до Конституції України // Відом. Верховної Ради України. –Харків, 2006. – 48 с.
29. Закон України продержавну службу // Відом. Верховної Ради України. -1993. — № 52. — Ст. 490.
30. ЗалюбовськаI. К. Парламентськийконтроль за дiяльнiстю органiв виконавчої влади як забезпечення законностi усферi державного управлiння: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид.наук / Одес. нац. юрид. акад. — О., 2002. — 20 с.
31. КармазiнаМ.С. Iнститутпрезидентства: за i проти (у свiтi цивiлiзацiйного досвiду) / М. С. Кармазiна// Сучасна цивiлiзацiя: гуманiтарний аспект. — К., 2004. — С. 112-121.
32. КатегоренкоО. I. Трансформацiйнiта модернiзацiйнi аспекти полiтичної системи сучасної України: Полiтол. аналiз: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. полiт. наук (23.00.02) / Нац. акад.наук України; Iн-т полiт. та етнонац. дослiдж. НАН України. — К., 2004. — 17с.
33. КоваленкоА. А. Становленняi розвиток виконавчої влади в Українi: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. д-раполiт. наук (23.00.02) / Чернiв. нац. ун-т iм. Ю.
34. КоваленкоА.А. Проблеми взаємодії виконавчої та законодавчої влади у політичному вченніДж.Локка // Нова політика.- 2000.- №5.-С.27-31
35. КоваленкоА.А. Чи досягли ми балансу в системі стримувань і противаг? // Людина і влада.- 2001.- №3-4.-С.55-59.
36. Коментар доКонституції України. / За ред. В.Ф. Опришка. — К. — 1996.
37. Коник С.М. Становленнявищих та центральних органiв виконавчої влади Української Держави 1918 року:Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. з держ. упр./ Укр. акад. держ. упр.при Президентовi України. — К., 2002. — 20 с.
38. Конституцiйно-правовiзасади становлення української державностi / В. Я. Тацiй, Ю. М. Тодика, О. Г.Данильян та iн.; За ред. В. Я. Тацiя, Ю. М. Тодики; Акад. прав. наук України; Iн-т держ. буд-ва та мiсц. самоврядування. — Х.: Право, 2003. — 328 с.
39. Конституциизарубежных государств.- М., 1996.- С.104.
40. КонституціяУкраїни. — Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2222-IV ( 2222-15 ) від08.12.2004. — Відомості Верховної Ради. — 2005. -№ 2. — ст. 44 .
41. КонституціяУкраїни: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К.: Преса України, 1997. — 80 с.
42. КривенкоЛ. Тріада влади. Перша серед рівних: законодавча і виконавча влади: проблемиспіввідношення та конституційно-правового статусу // Віче.- 1994.- №7.-С.17-32.
43. ЛавриновичО. Політ реформа: думки з приводу// Політика і Час.- 2006.- №10.- С.
44. ЛевкiвськийК. М. Полiтологiя: пiдруч. для вузiв / К.М. Левкiвський, В. М. Пiча, Н. М. Хома; За загал. ред. В. М. Пiчi. — 5-тевид., стер. — Л.: Новий Свiт-2000, 2006. — 475 с.
45. ЛисенкоО. М. Становленнята функцiонування органiв державної влади України в контекстi євроiнтеграцiйнихпроцесiв (1991-2004 рр.): Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. полiт. наук/ Нац. акад. наук України; Iн-т держави i права iм. В. М. Корецького. — К.,2006. — 20 с.
46. ЛисенкоО.М. Становлення інститутів державної влади в світлі «європейського вибору»України // Матеріали науково-практичноїконференції «Політична наука: теорія і практика».- Дніпропетровськ,2005.-С.31-34.
47. МихеєнкоР. Виконавчавлада i конституцiйнi статуси Президента України та Кабiнету Мiнiстрiв України// Право України. — 2000. — №8. — С.24-28.
48. НедількоО. О. Взаємовідносиниорганiв представницької та виконавчої влади в Автономнiй Республiцi Крим:конституцiйно-правовий аспект: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид.наук / Нац. юрид. акад. України iм. Я. Мудрого. — Х., 2004. — 20 с.
49. Общественные науки и современность.- 1997 .-№1 .- С.63-71
50. Основидемократiї: Посiбник / М. Бессонова, О. Бiрюков, С. Бондарук та iн.; За заг.ред. А. Колодiй. — К.: Ай Бi, 2002. — 680 с.
51. ПавленкоР. М. Парламентськавiдповiдальнiсть уряду: свiтовий та український досвiд / Р. М. Павленко. — К.:КМ Академiя, 2002. — 255 с.
52. Партiйнаполiтика: вплив недержавних громадських органiзацiй на формування тавпровадження / [редкол.: П. Удовенко та iн.]; Мiжнар. центр перспектив.дослiдж. — К.: МЦПД, 2007. — 128 с.
53. ПогорiлкоВ.Ф. ПерехiдУкраїни до парламентсько-президентської республiки — закономiрность розвиткусучасної Української держави / В. Ф. Погорiлко // Актуальнi проблеми полiтики:Зб. наук. пр. — О., 2002. — Вип.15. — С. 85-92.
54. Поділвлади в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) / Г. Журавльова // ПравоУкраїни. — 1998. — N 11. — С. 23-25.
55. Полiтологiя: пiдруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закладi в / [редкол.: М.I. Панов(рук.) та iн.; Л. М. Герасiна, В. С. Журавський, В. Я. Зимогляд та iн.]. — 2-ге вид. / переробл. i допов. — К.: Вид. Дiм «Iн Юре», 2005. — 519с.
56. Политология. Энциклопедическийсловарь. — М., 1993 г.
57. Политология:Энциклопедический словарь. — М: Изд-во РІІЬІізЬегз. -1993. — 431 с.
58. Політичнареформа: нові виклики для влади, політиків та суспільства. Лабораторіязаконодавчих ініціатив, www.parlament.org.ua/content/print.php.action
59. ПотаповаО.В. Виконавча влада та її місце в системі поділу влади // Проблеми законності.- 2004.- №66.-С.147-152.
60. ПотаповаО.В. Виконавча гілка влади: сутність та особливості // Вісн.Акад. МВС України.- 2005.- №1.-С.77-81.
61. Пріоритетирозвитку громадянського суспільства України / М. Лациба, О. Вiннiков, Л.Сiдєльнiк, Д. Український; Український незалежний центр полiт. дослiдж. — К.:УНЦПД, 2008. — 187 с.
62. Про затвердженняТимчасового регламенту Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету МіністрівУкраїни від 5 черв. 2000 р. №915 // Офіц. вісн. України. — 2000. — № 24. — Ст.994.
63. Про системуцентральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 груд. 1999р. № 1572 // Офіц. вісн. України. -1999. — № 50. — Ст. 2434.
64. Процюк I.В. Законодавчавлада в Українi: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук(12.00.01) / Нац. юрид. акад. України iм. Ярослава Мудрого. — Х., 1999. — 20 с.
65. ПроцюкІ.В. Окремі повноваження парламенту в системі стримувань і противаг// Проблемизаконності. — 1998.- №34.- С.15-19
66. РегламентВерховної Ради України // Відом. Верховної Ради України. -1994. — № 35. — Ст.338.
67. Розподілвлади та її єдність: місце законодавчої влади на етапі державно-правовоїреформи // Право України.- 1998.- №7.-С.7-8.
68. РудакевичО. М.Полiтологiя: лекцiї, семiнари,самост. робота: навч. посiб. / О. М. Рудакевич; Терноп. держ. екон. ун-т. — Т.: Астон, 2006. — 304 с.
69. СироїдО… ДiяльнiстьПрезидента України в сферi указотворчостi та законодавчого процесу / О. Сироїд,Ю. Яшина; Укр. прав. фундацiя. — К.: Реферат, 2004. — 64 с.
70. Словарьрусского языка. — Т. 3. — М.: Рус. яз.,1987. — 750 с.
71. Словарьтерминов по теории государства и права. — Харьков: Основа. — 1997. — 189 с.
72. Словниксоціологічних і політологічних термінів.- К.: Вищ.шк., 1993.- 141с.
73. Сучаснаукраїнська держава: iсторичнi iмперативи становлення, тенденцiї та проблемирозвитку: [зб. ст.] / [редкол.: Ю. А. Левенець (голова) та iн.]; Iн-т полiт.та етнонац. дослiдж. iм. I. Ф. Кураса НАН України. — К.: IПiЕНД, 2007. — 555с.
74. Трансформацiяполiтики в право: рiзнi традицiї та досвiд", мiжнар. наук. конф. (2005;Київ / Харкiв). Матерiали..., 9-12 листопада 2005 р. / за ред. В. Я. Тацiя; Мiжнар. асоц. фiлософiїправа i соц. фiлософiї; Ягеллонський ун-т (Польща); Нац. юрид. акад. Україниiм. Я. Мудрого. — Х.: Право, 2006. — 287 с.
75. Трансформаціяполітичної системи як результат політичної реформи в Україні.
76. Українана шляху до Європи / Упоряд. В. I. Шкляр, А. Юричко. — К.: Етнос, 2006. — 496с.
77. Україна:кам'янистий шлях до демократiї: [Зб. ст. / Упоряд. та ред.: В. I. Андрiйко, Г.Курт; Фонд iм. Фрiдрiха Еберта. Регiон. представництво в Українi, Бiлорусi таМолдовi]. — К.: Заповiт, 2002. — 108 с.
78. ФасмерМ. Этимологический словарь русскогоязыка. — М.: Прогресс, 1987.- 831 с.
79. ФедоренкоГ. О. Законодавчавлада в системi розподiлу державної влади в Українi: Автореф. дис. на здоб.наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.02) / Iн-т держави i права iм. В. М.Корецького. — К., 2000. — 18 с.
80. Формуванняефективної політичної моделі, www.niss.gov.ua/book/dopov_zm/
81. ФрицькийЮ. ПарламентУкраїни — Верховна Рада та його роль у реалiзацiї законодавчої влади / Ю.Фрицький // Право України. — 2007. — №7. — С. 3-7.
82. Холод В.В. Полiтологiя =Political Science: пiдруч. для студ. вузiв / В. В. Холод. — Суми: Унiв. кн.,2006. — 480 с.
83. ХоменкоО. В. Виконавчавлада: соцiально-правова природа, особливостi: Автореф. дис. на здоб. наук.ступ. канд. юрид. наук (12.00.01) / Нац. юрид. акад. України iм. Я. Мудрого. — Х., 2005. — 20 с.
84. Цвік М.Взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади та референдуму в системінародовладдя // Вісник Академії правових наук України.- 1995.- №3.- С. 27-35.
85. Чиркин В.Е.Разделение властей: социальные и юридические аспекты. //Советское государство иправо. — 1990г.- №8.
86. Чиркин В.Е.Элементы сравнительного государствоведения. -М., 1994г.
87. ШаповалВ. М. Конституціяi виконавча влада / В. М. Шаповал. — К.: Юрiнком Iнтер, 2004. — 80 с.
88. ШаповалВ. Розподіл влади: міфи і реальність // Урядовий кур'єр.- 1996.- 16 травня.
89. ШаповалВ. Становленняконституціоналізму в Україні: проблеми теорії. — Київ: Право України, 1998, ч.5. — 276 с.
90. Шемеченко «Проблеми розбудови Української держави» 1997р.
91. ШляхтунП. Полiтологiя:(теорiя та iсторiя полiт. науки): пiдруч. для студ. вузiв / П. П. Шляхтун. — К.: Либiдь, 2005. — 574 с.
92. Якушик В.Різновиди політичних режимів.- Віче. -1995. — № 9.- С. 129-133.