--PAGE_BREAK--інститут — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури та мистецтва, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-технічний потенціал;
консерваторія (музична академія) — вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва — музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення. Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності;
коледж — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу;
технікум (училище) — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу [6].
1.3 Освіта і розвиток інтелектуального потенціалу суспільства Необхідно зазначити, що освіта — це сукупність матеріальних, духовних та людських ресурсів і динамічна послідовність суспільних, приватних і групових заходів з використанням цих ресурсів для розвитку кожної окремої особистості й суспільства в цілому. Таке визначення передбачає, що до системи освіти невід'ємними компонентами входять формальні та неформальні освітні інституції, сім'я, колектив (трудовий, навчальний, вуличний), засоби масової інформації, громадські й політичні організації тощо [9, 16].
Людина народжується як індивід, як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню [10, 45].
Особистість формується в умовах конкретно-історичного людини, в діяльності (трудовій, навчальній та ін.). Провідну роль у процесах формування особистості відіграють навчання і виховання [11, 59].
Освічена людина — це не лише знаюча та вміюча людина в основних сферах життєдіяльності, з високим рівнем розвинутих здібностей, але і людина, у якої сформований світогляд і моральні принципи, а поняття та почуття отримали благородне та велике направлення. Тобто освіченість передбачає і вихованість людини. Відокремити також можна такі якості освіченої людини, як обширні знання, звичку мислити та благородність почуттів. Однак поняття “освічена людина” — культурно-історичне, так як в різні епохи і в різних цивілізаціях в нього вкладали конкретний зміст. В сучасних умовах інтенсивного процесу комунікації між всіма країнами та інтеграції світового освіченого простору формується єдине поняття освіченої людини для всіх країн та континентів.
Віковий розвиток людини — це безперервний процес самозмін, кожен етап якого пов’язаний з ведучим видом діяльності, відбувається в певній соціальній ситуації розвитку та характеризується появою нових психічних новоутворень та змін особистості [4, 276].
Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.
Індивідуальність — це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного складу.
Розвиток людини — процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання[5].
Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.
Формування особистості — становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку [10, 45].
Формування особистості — живий процес органічного взаємопов’язування найважливіших творчих, культурних сфер суспільства, і, чим більшою мірою суспільство заявить і проявить себе в цих сферах, тим більш істотне, історично-зриме становлення і зворотній прояв особистості. Сьогодні під впливом зрушень, що проявляються в усіх сферах суспільно-історичного розвитку, котрі були предметом зосередженої уваги дослідників, політиків, представників художньої інтелігенції, широких верств населення, інтеграція особистості й освіти, що “оживає" формуванням і проявом у суспільстві особистості, набуває практичного інтересу, що постійно зростає.
Особистість — це “одиниця", але їхня багатоманітна єдність, їхня гармонізована життєдіяльність визначає добропорядну атмосферу, без цих “одиниць” суспільство поступово починає відчувати свою невлаштованість, дискомфорт, розлад.
Суспільство — єдність багатоманітного, воно розвивається, живе повнокровним життям, що забезпечує людські умови існування, коли утворює у своєму розвитку цілісність справді творчих форм. Суспільство за такої умови — необхідний чинник для появи, прояву, розквіту і безпосереднього збагачення людської особистості. Особистість, як і людина — це постійне становлення, постійна боротьба за самого себе, самопробудження за безперервно нашаровуваною, суєтною повсякденністю, відновлення в собі людини, безперервний рух до особистістного статусу[6]. Суспільство є те, що забезпечує цей рух, цю безперервність, — не в тому плані, що воно надає готові для цього стартові позиції, хоча це також важливо, а в тому, що воно утворює нескінченне багатоманіття культурно-особистісних “ніш", завдяки яким зміцнюється, утверджується особистісне начало. І тільки в такому змістовному процесі руху, становлення і відновлення, постійному оживанні й проживанні повнокровного життя і є особистість [12, 90].
Освіта співвідносна з особистістю, особистість — прояв духовних, інтелектуальних потенцій, громадянських почуттів, соціально значущих і разом з тим індивідуально виражених норм і вимог — усього багатства суспільного змісту, необхідного для суспільства, яке суспільству на даному історичному етапі потребується і яке воно відтворює через відповідного виду культурну діяльність.
Освіта — діяльна за своїми характеристиками, культурно детермінована за змістом і соціально зумовлена спрямованістю опосередковуюча ланка між особистістю і суспільством. Щодо індивіда освіта виступає від імені суспільства в цілому, досягнення освіти як виду культурної діяльності в суспільстві — особистість. Соціально-історична творчість освіти — і в цьому, в першу чергу, її культурне призначення — возз’єднання людини і суспільства на якісно новій основі, що
неухильно разом підносить.
Освіта — внутрішньо інтегрований, цілісний соціокультурний процес. Це — специфічно організований цілезаданий вид культурної діяльності суспільної діяльності суспільної людини, який включає у свій зміст освоєння наукових результатів, розпредмечування культурних досягнень тією мірою і остільки, якою і оскільки вони є предметом творчої активності, тобто і створюються щоразу, ніби наново, суб’єктом освіти [12, 87].
Суспільство не може бути не зацікавленим у все більш широкомасштабному прояві особистісного потенціалу — воно повинно постійно виробляти все більш адекватні шляхи й умови інтеграції особистості й освіти, цієї найважливішої сфери соціалізації людини.
На активно, системно і цілеспрямовано набутих знаннях базуються всі якісні прориви за межі відомого і звичного [13].
Суттєво важливою вихідною установкою функціонування освітньої системи є її націленість на підготовку індивіда до життя — до того, як, з якими внутрішньо визначальними нормами утверджується і розгортається життєвий світ особистості, пробудження і розвиток індивідуального творчого потенціалу, досягнення на цій основі статусу особистісної значущості сенсо-життєвого існування. У цьому особистісна заданість освіти.
Розділ 2. Зміст вищої освіти 2.1 Характеристика загальних закономірностей педагогічного процесу В закономірностях відображаються об’єктивні, необхідні, суттєві, повторювані за однотипних умов зв’язки та відношення явищ чи процесів дійсності або їхніх різних сторін. В такій складній, великій та динамічній системі, як педагогічний процес, проявляється велика кількість різноманітних зв'язків та залежностей [14, 171].
Тільки збагнувши закони й закономірності навчання, освіти й виховання, спираючись на їхні вимоги, можна успішно вирішувати завдання, пов’язані з підготовкою спеціалістів.
Педагогічні закони виступають теоретичною формою знання, що відображає об’єктивні внутрішні й необхідні зв’язки між явищами практики виховання, навчання та освіти. Вони є різновидом суспільних законів.
Специфіка педагогічних законів та закономірностей, подібно до всіх суспільних законів, убачається насамперед у тому, що вони (на відміну законів природи) виявляються тільки через свідому діяльність учасників педагогічного процесу. Дія педагогічних законів і закономірностей завжди скеровується свідомим наміром, волею, певною метою вихователів і виховуваних і тому неможлива поза їхньою діяльністю. З метою глибшого з’ясування специфіки дії педагогічних законів та закономірностей особливо важливо дати повніше визначення сутності і різних типів педагогічних відносин. Суть питання полягає в тому, що виховально-освітні стосунки можуть виникати тільки завдяки тому, що попередньо вони проходять через людську свідомість, включаючись у систему суспільних відносин [15, 360].
Коротяєв В.І. [7] виділяє такі закономірності педагогічного процесу:
закономірності динаміки педагогічного процесу;
закономірності розвитку особистості в педагогічному процесі;
закономірності управління навчально-виховним процесом; закономірності стимулювання;
закономірності єдності почуттєвого, логічного і практики в педагогічному процесі;
закономірності єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої (пізнавальної) діяльності;
закономірності обумовленості педагогічного процесу [16, 106].
Отже, необхідно розглянути детальніше вище зазначені закономірності.
Закономірність динаміки педагогічного процесу. Не встановивши залежностей розвитку індивіда від закономірностей суспільного розвитку, неможливо зрозуміти сутність педагогічних закономірностей. Виховання як суспільне явище підпорядковане загальним закономірностям суспільного розвитку. Розмір всіх наступних змін залежить від розміру змін на попередньому етапі. Це означає, що педагогічний процес як взаємодія в процесі розвитку між педагогами та вихованцями має поступовий характер; чим вище проміжні досягнення, тим вагоміше кінцевий результат. Тобто той учень буде мати більш високі загальні досягнення, у котрого були більш високі проміжні результати. Чим свідоміше й успішніше використовуються, організовуючи виховання, соціальні, матеріальні та духовні умови суспільства, що розвивається, тим ефективнішою буде педагогічна діяльність щодо підготовки фахівців.
Закономірність розвитку особистості в педагогічному процесі. Темпи та набутий рівень розвитку особистості залежать від:
а) спадковості;
б) виховного та навчального середовища;
в) включення в учбово-виховну діяльність;
г) застосовуємих засобів та способів педагогічного впливу [14, 172].
Закономірність управління учбово-виховним процесом. Ефективність педагогічного впливу залежить від:
а) інтенсивності зворотних зв’язків між вихованцями та педагогами;
б) розміру, характеру і обгрунтованості коректуючого впливу на вихованців [14, 172].
Закономірність стимулювання. Продуктивність педагогічного процесу залежить від:
а) дії внутрішніх стимулів (мотивів) учбово-виховної діяльності;
б) інтенсивності, характеру і своєчасності зовнішніх (громадських, педагогічних, моральних, матеріальних та інших) стимулів.
Закономірність єдності почуттєвого, логічного та практики в педагогічному процесі. Ефективність учбово-виховного процесу залежить від:
а) інтенсивності та якості почуттєвого сприйняття;
б) логічного осмислення сприйнятого;
в) практичного застосування осмисленого.
Закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) та внутрішньої (пізнавальної) діяльності. Психологами встановлено, що розвиток особи завжди детермінований середовищем, діяльністю та спілкуванням. Однак цей процес “переходу" зовнішнього у внутрішнє відбувається не автоматично, а, насамперед, шляхом переломлення зовнішнього впливу в набутому особистому досвіді. У кожного студента є власний, індивідуальний фонд набутого досвіду, власні індивідуальні особливості емоцій, волі, пізнавальних процесів, мотивів, потреб тощо. Через ці внутрішні чинники і відбувається трансформація зовнішнього впливу. Зрозуміло, що ця трансформація індивідуальна. Зберігаючи цю індивідуальність, треба розвивати в ній все позитивне. Ефективність педагогічного процесу залежить від:
а) якості педагогічної діяльності;
б) якості власне учбово-виховної діяльності вихованців.
Закономірність обумовленості педагогічного процесу. Течія та результати учбово-виховного процесу залежать від:
а) потреб суспільства та особистості;
б) можливостей (матеріально-технічних, економічних та інших) суспільства;
в) умов перебігу процесу (морально-психологічні, санітарно-гігієнічні, естетичні та інші) [14, 172].
Закономірність єдності мети, змісту та методів виховання та навчання. Ця необхідність визначається об’єктивним закономірним зв’язком: “процес — результат — нова мета” або “мета — процес — результат — нова мета” [15, 363].
Слід зауважити, що педагогу враховувати у своїй практичній діяльності педагогічні закони та закономірності нелегко. Це зумовлено винятковою складністю взаємодії компонентів педагогічного процесу.
2.2 Моделі освіти Модель освіти як державно-відомчої організації. В цьому випадку система освіти розглядається структурами державної влади як самостійне направлення в ряді інших галузей народного господарства. Будується вона на відомчому принципі з жорстким централізованим визначенням цілей, змісту освіти, номенклатури учбових закладів та учбових дисциплін в рамках того чи іншого типу освітньої системи. При цьому учбові заклади однозначно підпорядковуються та контролюються адміністративними або спеціальними органами.
Модель розвиваючої освіти (В.В. Давидов, В.В. Рубцов та ін.). Ця модель передбачає організацію освіти як особливої інфраструктури через широку кооперацію діяльності освітніх систем різного рангу, типу та рівня. Така будова дозволяє забезпечувати та задовольняти потреби різних прошарків населення країни в освітніх послугах; швидко вирішувати освітні завдання та забезпечувати розширення спектру освітніх послуг. Освіта також отримує реальну можливість бути витребуваною іншими сферами — прямо, без додаткових узгоджень з державною владою.
Традиційна модель освіти (Ж. Мажо, Л. Кро, Ж. Капель, Д. Равич, Ч. Фінн та ін.) — це модель систематичної академічної освіти як засобу передачі молодому поколінню універсальних елементів культури, роль якого зводиться в основному до відтворення культури минулого. Основну роль освіти традиціоналісти бачать в тому, щоб зберігати та передавати молодому поколінню елементи культурного насліддя людської цивілізації. Перш за все під цим мається на увазі різномаїття знань, умінь та навичок, ідеалів та цінностей, що допомагають як індивідуальному розвитку людини, так і збереженню соціального порядку. У відповідності з концепцією традиціоналізму освітня система повинна первинно вирішувати завдання формування базових знань, умінь та навичок (в межах культурно-освітньої традиції, що склалась), що дозволяють індивіду перейти до самостійного засвоєння знань, цінностей та вмінь більш високого рангу порівняно з освоєними.
Раціоналістична модель освіти (П. Блум, Р. Ган’є, Б. Скіннер та ін.) передбачає таку його організацію, котра перед усім забезпечує засвоєння знань, умінь, навичок та практичне пристосування молодого покоління до існуючого суспільства. В межах даної моделі забезпечується передача-засвоєння лише таких культурних цінностей, які дозволяють молодій людині безболісно вписуватись в існуючі суспільні структури. При цьому будь-яку освітню програму можна перевести в “поведінковий" аспект знань, умінь та навичок, якими слід оволодіти навчаючомуся. В ідеології сучасної реалістичної моделі освіти центральне місце займає біхевіористська (від англ. behavior — поведінка) концепція соціальної інженерії. Раціоналісти виходять з порівняно пасивної ролі навчаючихся, які, отримуючи певні знання, вміння та навички отримують, таким чином адаптивний “поведінковий репертуар”, потрібний для адекватного життєвлаштування у відповідності з соціальними нормами, вимогами та очікуваннями суспільства. В раціоналістичній моделі не має місця таким явищам, як творчість, самостійність, відповідальність, індивідуальність, природність та ін. Поведінкові цілі вносять в освітній процес дух вузького утелітаризму та нав’язують викладачу негнучкий та механічний образ дій. Ідеалом в цьому випадку стає точне слідування написаному шаблону, та діяльність викладача перетворюється в натаскування навчаючихся (наприклад, на виконання тестів) [4, 269].
продолжение
--PAGE_BREAK--Феноменологічна модель освіти (А. Маслоу, А. Комбс, К. Роджерс та ін.) передбачає персональний характер навчання з врахуванням індивідуально — психологічних особливостей навчаючихся, бережливе та поважаюче відношення до їх інтересів та потреб. Його представники відсторонюють погляд на школу як на “освітній конвеєр". Освіту вони розглядають як гуманістичне в тому смислі, щоб воно найбільш повно та адекватно відповідало істиній природі людини, допомогло йому знайти те, що в ньому вже закладено природою, а не “відливати“ певну форму, вигадану кимось зарання, апріорі. Педагоги даної орієнтації утворюють умови для самопізнання та підтримки унікального розвитку кожного учня у відповідності з унаслідованою ним природою, надають якомога більше свободи вибору для реалізації дитиною своїх природних потенціалів самореалізацій. Прибічники цього направлення відстоюють право індивіда на автономію розвитку та освіти.
Неінституціональна модель освіти (П. Гудман, І. Ілліч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн, Дж. Холт, Л. Бернар та ін.) орієнтована на організацію освіти поза соціальних інститутів, в тому числі шкіл та вузів. Це освіта на “природі", за допомогою Інтернета, в умовах “відкритих шкіл”, дистантне навчання та ін. [4, 270].
2.3 Принципи педагогічного процесу. Їх значення та вплив на забезпечення якості ефективності педагогічного процесу в вищій школі Поняття “принцип” трактується як положення, яке з однієї сторони — відображає якусь пізнану закономірність, з іншого боку — використовується як керівництво до дії [16, 103].
Принципи педагогічного процесу (навчально-виховного процесу) — це основні положення, що відображають основні вимоги до змісту, методів, організації навчально-виховного процесу.
Принцип свідомості й активності. Цей принцип є провідним, тому що визначає головне спрямування пізнавальної діяльності студентів і керування нею. Свідомому засвоєнню знань сприяють: роз’яснення мети і завдань навчального предмету, значення його для вирішення життєвих проблем, для перспектив самого студента; використання у процесі навчання мислительних операцій; позитивні мотиви навчання; критичний підхід у процесі викладання матеріалу та його засвоєння; належний контроль і самоконтроль; свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності учнів. Активізації пізнавальної діяльності сприяють: позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу; позитивні емоції викликані навчальною діяльністю; тісний зв’язок навчання з життям; єдність інтелектуальної та мовленнєвої діяльності студентів; взаєморозуміння між педагогом і студентами; використання на практиці засвоєного матеріалу умінь і навичок; систематичне повторення засвоєних знань; використання сучасних технічних засобів навчання [10, 116].
Принцип наочності. Необхідно використовувати той факт, що запам’ятовування матеріалу відбувається краще, швидше, якщо він представлений, викладається в натурі (схематично, модельно). Ніколи не потрібно обмежуватись наглядністю — наглядність не ціль, а засіб навчання, розвитку мислення. Навчаючи та виховуючи, не потрібно забувати, що поняття і абстрактні положення доходять до свідомості студентів легше, коли вони підкріплюються конкретними фактами, прийомами та образами; для розкриття їх необхідно використовувати різні види наглядності. Сучасна наглядність дозволяє організовувати ефективну пошукову та дослідницьку роботу студентів. Науково обгрунтовано застосовуйте сучасні засоби наглядності: учбове телебачення, відеозапис, кодослайди та ін [14, 448].
Принцип систематичності та послідовності. Принцип спирається на наступні наукові положення: людина лише тоді володіє справжніми та дієвим знанням, коли в її мозгу відображується чітка картина зовнішнього світу, що являє собою систему взаємопов’язаних понять; універсальним засобом і головним засобом формування системи наукових знань є певним чином організоване навчання; система наукових знань утворюється в тій послідовності, яка визначається внутрішньою логікою навчального матеріалу і пізнавальними можливостями студентів; процес навчання, складається з окремих кроків, проходить тим вдаліше і приносить тим більші результати, чим менше в ньому перерв, порушень послідовності, некеруємих моментів; якщо систематично не тренувати навики, то вони втрачаються; якщо не привчати студентів до логічного мислення, то вони постійно будуть мати ускладнення в своїй розумовій діяльності; якщо не дотримуватись системи та послідовності в навчанні, то процес розвитку студентів уповільнюється [14, 451].
Принцип міцності засвоєння знань, умінь, навичок. Головна ознака міцності — свідоме й грунтовне засвоєння найістотніших факторів, понять, ідей, законів, правил, глибоке розуміння істотних ознак і сторін предметів та явищ, зв’язків і відношень між ними і в середині них. Реалізація цього принципу передбачає: повторення навчального матеріалу за розділами і структурними смисловими частинами; запам’ятовування нового навчального матеріалу в поєднанні з пройденим; активізацію студентів під час повторення; нове групування матеріалу з метою його систематизації; виділення при повторенні головних ідей; використання в процесі повторення різноманітних методик, форм і підходів, вправ; самостійну роботу щодо творчого застосування знань; постійне звернення до раніше засвоєних знань для їх трактування з нової точки зору. Психологічна основа міцності — пам’ять [10, 118].
Принцип науковості. Його сутність — всі факти, знання, положення, закони, що вивчаються, повинні бути науково правильні, так само як і спосіб обгрунтування положень і законів та формування понять у процесі навчання. Реалізація цього принципу передбачає вивчення системи важливих наукових положень і використання у навчанні методів, близьких до тих, якими послуговується певна наука [10, 114].
Принцип доступності. Навчання успішне, ефективне за умови, що його зміст, форми і методи відповідають віковим особливостям студентів. Суть доступності полягає в тому, щоб студенти сприймали і розуміли пояснювальний матеріал. Доступно організоване навчання означає послідовний перехід від простого до складного, від нижчого до вищого. Водночас цю найвищу межу не можна переступати, оскільки в такому разі чимало у змісті навчання стане незрозумілим [17, 160].
Принцип зв’язку теорії з практикою. Ефективність і якість навчання перевіряються, підтверджуються та направляються практикою; практика — критерій істини, джерело пізнавальної діяльності і область додатку результатів навчання; правильно поставлене виховання витікає з самого життя, практики, нерозривно з нею пов’язане, готує підростаюче покоління до активної перетворювальної діяльності; ефективність формування особистості залежить від включення її в трудову діяльність і визначається змістом, видами, формами і направленістю останньої; ефективність зв’язку з життям, теорії з практикою залежить від змісту освіти, організації навчально-виховного процесу [14, 463].
Принцип індивідуального підходу до студентів. Дає змогу в умовах колективної навчальної роботи кожному студентів йти до оволодіння навчальним матеріалом своїм шляхом. Щоб врахувати індивідуальні особливості студентів, педагог повинен уважно вивчати кожного з них, знати їх індивідуальні інтереси та схильності, розвиток та домашні умови та ін. Обов’язок учителя організувати індивідуальну допомогу у навчанні.
Принцип цілеспрямованості. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання — всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності.
Принцип спирання на позитивне. Педагоги зобов’язані виявляти позитивне в людині, і спираючись на хороше, розвивати інші недостатньо сформовані чи негативно зорієнтовані якості, доводячи їх до необхідного рівня і гармонійного співвіднесення.
Принцип гуманізації. Гуманізація — створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; виховання — центр навчально-виховного процесу, поваг до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї; виховання гуманної особистості.
Принцип особистісного підходу. Необхідно, щоб педагог постійно вивчав ті добре знав індивідуальні особливості темпераменту, риси характеру, погляди, смаки своїх вихованців; вмів діагностувати і знав реальний рівень сформованості таких якостей образ мислення, мотиви, інтереси, установки, відношення до життя, праці, ціннісні орієнтації, тощо; своєчасно виявляв та усував причини, які можуть завадити досягненню цілі; максимально спирався на власну активність особистості.
Принципи педагогічного процесу тісно взаємопов’язані, зумовлюють один одного, жоден з них не може бути використаний без урахування інших. Зокрема, правильно поєднати теорію з практикою можна лише за умови, якщо навчально-виховний процес є водночас доступним, науковим, систематичним, що викладач спонукає учнів (слухачів) до творчої діяльності та ін. У процесі навчання та виховання педагог повинен керуватися всіма принципами для досягнення якості та ефективності педагогічного процесу у вищій школі.
Розділ 3. Організація та прогнозування освітньої галузі В теперішній час в Україні йде перебудова системи освіти. В програмі діяльності кабінету Міністрів України зазначається, що ця галузь за будовою і об’ємом підготовки кадрів сформувалась в інших соціальних умовах і не відповідає вимогам ринковим перебудовам та бюджетним можливостями України. В зв’язку з цим: розроблена і постійно вдосконалюється програма структурного реформування галузі, виходячи з існуючих бюджетних можливостей і необхідності збереження визначаючих якісних характеристик навчання студентів, підготовки і перепідготовки кадрів; застосовується комплекс методів для зменшення навантаження на бюджет з боку цієї сфери. Збільшується співвідношення чисельності викладачів і студентів у ВНЗ до показників, що використовуються в розвинутих країнах; удосконалюється мережа державних навчальних закладів шляхом їх укріплення і перепрофілювання [18, 3].
Так як система освіти в Україні — міцна, розгалужена і всеосяжна сфера надання послуг, то в ринкових умовах розставити наголоси наступним чином: навчальні заклади — це незалежні від бюджету просителі, а виробники особливого продукту — інтелектуального потенціалу, що має найвищу цінність за який прийдеться платити і державі, і промисловим підприємствам, і фірмам різних форм власності. Тобто між ВНЗ — виробниками цього продукту і споживачами продукту встановлюються відносини, характерні для високоцивілізованого ринкової держави: державі для захисту і розвитку необхідні висококваліфіковані спеціалісти, а сфера освіти, необхідним чином матеріально забезпечена, здатна їх підготувати.
Таким чином основними задачами ВНЗ в ринкових відносинах стають:
підготовка у відповідності з державним замовленням і договорними відносинами висококваліфікованих спеціалістів різних освітньо-кваліфікаційних рівнів для економіки країни, науки, освіти;
підготовка науково-технічних кадрів вищої кваліфікації, підвищення кваліфікації викладацького складу навчальних закладів, перепідготовка і підвищення кваліфікації інших спеціалістів різних галузей;
ведення зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі підготування іноземних студентів;
культурно-просвітницька, методична, видавнича робота.
Необхідно розглянути основні моменти організаційно-управлінської діяльності сучасного ВНЗ (див. рис.3.1).
Фінансування діяльності ВНЗ здійснюється на нормативній основі за рахунок засобів державного бюджету, а також за рахунок засобів від організації, приватних осіб і інших додаткових джерел фінансування (див. ліву частину рис.3.1).
Тому ВНЗ належить право на власні грошові засоби, майно, і інші об'єкти власності, передані йому фізичними і юридичними особи в вигляді подарунку, пожертви або у вигляді наслідування, на продукти інтелектуальної і творчої діяльності, котрі являються діяльністю ВНЗ.
Матеріально-технічну базу і фінанси ВНЗ складають основні фонди, оборотні засоби і інші матеріальні і фінансові цінності, вартість котрих відображається на самостійному балансі (облік, планування і контроль використання котрих здійснюють служби, представлені в центральній частині рис.3.1.
ВНЗ має в користуванні і оперативному управлінні будівлі, машини і обладнання, транспортні засоби, інтелектуальну власність, грошові засоби, бібліотечний фонд, матеріальні запаси і малоцінні та швидко зношуються предмети.
ВНЗ використовує і розпоряджається виділеними йому земельних ділянках, переданими на баланс майном у відповідності з існуючим законодавством країни. Функції управління майном, яке закріплено за ВНЗ, контроль по ефективному його використанню і збереженістю здійснюють органи виконавчої влади, котрим вони підпорядковуються.
ВНЗ має право самостійно розпоряджатися прибутками від господарчої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих прибутків. Розподілення прибутків ВНЗ здійснюється централізовано через ректорат (див. праву частину рис.3.1) за заявками центрів відповідальності. Центр відповідальності може бути визначений як сегмент (факультет, кафедра, лабораторії, відділ, служба), що наділені делегованими повноваженнями і відповідають за результати роботи цього сегменту.
Оплата праці робітників ВНЗ здійснюється у відповідності з існуючим законодавством на основі єдиної тарифної сітки посадових окладів, існуючих кваліфікаційних вимог і тарифних розрядів робітників відповідної кваліфікації. З бюджетних засобів може надаватися матеріальна допомога, в тому числі на оздоровлення, а також може здійснюватись преміювання за рахунок економії фонду заробітної плати. Надбавки до посадового окладу за складність, навантаження і високу якість роботи, доплати за виконання обов’язків тимчасово відсутніх робітників і сумісництво професій встановлюється ректором. За додаткову роботу співробітникам, котрі виконують роботу, що не входить в коло їх службових обов’язків, надається доплата, що оплачується з небюджетних засобів. Робота зі студентами-договірниками науково-педагогічним робітникам оплачується за додатковим контрактом.
ВНЗ здійснює управлінський і фінансовий облік своєї діяльності, веде статистичну звітність, надає відомості за вимогою органів, котрим надано право контролю за відповідними направленнями діяльності вищих навчальних закладів.
Відносини ВНЗ з іншими установами, організаціями, підприємствами і громадянами, в тому числі і з іноземцями, в усіх сферах діяльності здійснюється на основі договору.
Необхідно розглянути особливості фінансово-господарської діяльності ВНЗ.
Схема послідовності прийняття рішень приведена на рис.3.2
Перед тим як прийняти рішення, необхідно визначити ціль або керівні направлення, котрі допоможуть особам, що приймають рішення, оцінити перевагу одного варіанту дій перед іншим.
Після вибору стратегічного варіанту розвитку (блок 1, рис.3.2) повинні бути оцінені показники фінансово-господарської діяльності ВНЗ в різних станах економічного середовища. Можливі стани економічного середовища: високий рівень інфляції, падіння попиту на спеціалістів певної категорії, наповнення ринку науково-технічною продукцією імпортного виробництва і інше.
Таким чином, обрана ВНЗ стратегія викличе підвищення або зниження попиту на певних спеціалістів, і як слідство, приплив або відплив грошових засобів, що отримуються за їх навчання, тобто статус навчального закладу буде визначатися як впливом економічного середовища, так і обраною стратегією.
Так як стратегічні рішення мають більший вплив на майбутній статус навчального закладу, то при їх прийнятті дуже важливо мати достовірну інформацію про можливості ВНЗ в різних станах економічного середовища. Тому стратегічні рішення приймаються Вченою Радою ВНЗ — органом, що об’єднує найбільш кваліфікованих і досвідчених керівників підрозділів і спеціалістів.
Рішення направлені на реалізацію стратегії і приймаються на короткі періоди, називають короткостроковими або оперативними, і вони звичайно являються прерогативою ректорату.
Прийняття короткострокових рішень здійснюється в конкретному стані економічного середовища і базуються на оцінці матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, котрими ВНЗ розпоряджається в теперішній час (блок 2, рис.3.2). Ці ресурси в значній ступені визначаються якістю прийнятого раніше стратегічного рішення.
При виборі короткострокового рішення необхідно визначити (блок 3, рис.3.2):
ціни за навчання студентів;
кількісний склад підготовлюємих студентів;
необхідність підключення засобів масової інформації для рекламування діяльності
продолжение
--PAGE_BREAK--