Родительская власть в Риме

ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ Кафедра цивільно-правових дисциплін Реферат з дисципліни: Основи римського цивільного права на тему: «Батьківська влада в давньому Римі» Виконав: курсант групи П-03-1 Макаров М. С. Перевірив: ст. викладач кафедри ЦПД Валуєва-Ткаченко Н. О. Дніпропетровськ 2004 ПЛАН

I. ВСТУП. II. ОСНОВНА ЧАСТИНА: 1. Patria potestas: явище як таке. 2. Еволюція поняття patria potestas в історії. III. ВИСНОВКИ. Зв’язок із сучасністю. IV. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 21 ВСТУП. Загальні відомості про римську сім’ю Римська сім'я (familia) з найдавніших часів є патріархальною: вона характеризується вираженою владою

домовладики, глави сімейства (pater familias) і патрилокальним шлюбом, коли дружина приходить в будинок до чоловіка. Її мета — самовідтворювання. В давнину сімейство будувалося на есхатологічному переконанні, що виразилося в куксі предків (sacra familiares), які почитали членами familia, і ретроспективному рахунку спорідненості — adgnatio (дородження: adgnatus — народжений після), що брав до уваги тільки осіб, об'єднаних загальним сімейним культом.

Верховенство старшого агната — чоловічого родича, що вважався найближчим до предків членом сімейства (adgnatus proximus) — в сімейному культі, його роль посередника між предками і живими, тільки ще йдуть до перевтілення, його відповідальність за продовження сімейства фіксуються правом як влада (potestas) над всім комплексом осіб і майна, об'єднаним генеалогічною ідеєю — familia.

Стан вільних домочадців у владі домовладики (patria potestas) виражає їх приналежність до сімейства. Агнатами вважаються особи, зв'язані сумісним станом у владі домовладики; усиновлені і дружина, що перейшла у владу чоловіка (і тим самим в його сімейство), стають агнатами іншим членам familia; емансиповані з-під влади домовладики покидають familia і втрачають агнатський зв'язок з даним сімейством.

Вже в передкласичну епоху — із затвердженням ідеї батьківства — пануючим типом сімейного об'єднання стає мала патріархальна сім'я (familia proprio iure — сім'я по власному праву), коли із смертю актуального домовладики все його безпосередні низхідні виявляються главами власних сімей. Сім'я цього типу, таким чином, рідко об'єднує більше трьох поколінь агнатов. Мала сім'я орієнтована на продовження існування в часі окремого чоловіка, який утілюється в своїх дітях,

і виражає відмову від ретроспективного мислення і пов'язаної з ним сімейної солідарності, але як і раніше будується на патріархальному принципі і агнатичній спорідненості. Уявлення про первинну єдність сімейної групи, що зберігалася незалежно від зміни домовладик, утрималося в інституті capitis deminutio minima — применшення правоздатності у зв'язку з припиненням агнатського зв'язку (Gai 1,162) і в найменуванні агнатичної групи — familia communi iure (omnium adgnatorum) — сім'я

по загальному праву (сім'я всіх агнатів), тоді як власне сім'єю вже вважалася familia proprio iure. Ulp 46 ad ed D. 50,16,195,2: Jure proprio familiam dicimus plures personas, quae sunt sub unius potestate aut natura aut iure subieclae, ul puta patrem familias, matrem familias, filium familias, filiam familias quique deinceps uicem eorum sequuntur, ul puta nepotes el neptes et deinceps. Pater autem familias appellatur, qui in domo dominium habet, recteque hoc nomine appellatur, quamvis

fdium піп habeat: піп enim solam personam eius, sed et ius demonstramus: denique et pupillum patrem familias appellamus. Et cum pater familias moritur, quotquot capita ei subiecta fuerint, singulas familias incipiunt habere: singuli enim patrum famdiarum nomen subeuni. Idemque eveniet et in eo qui emancipalus est: nam el hie sui iuris effeclus propriam familiam habet. Communi iure Сім'єю по власному праву ми називаємо безліч осіб, підлеглих

єдиній (батьківської) владі або за природою, або по праву, як, наприклад, батько сімейства, мати сімейства, син сімейства, дочка сімейства і ті, хто далі слідують за ними, як, наприклад, внуки і внучки і так далі. Батьком сімейства (домовладикою) називається той, хто має в будинку панування, і він правильно називається цим ім'ям, хоча б він не мав сина: адже ми показуємо (цим словом) не тільки його обличчя, але і право: тому і малолітнього називаємо батьком сімейства (домовладикою).

І із смертю домовладики, скільки б облич ні знаходилося у нього в підпорядкуванні, вони одержують власні сім'ї: бо окремі особи familiam dicimus omnium adgnatorum: nam etsi patre familias mortuo singuli singulas familias habent, lamen omries, qui sub unius potestate fuerunt, recle eiusdem familiae appellabuntur, qui ex eadem domo el genie proditi sunt. приймають титул домовладики. Те ж саме відбувається і з тим, хто емансипований з сім'ї: адже

і він, ставши самовладним, володіє власною сім'єю. Сім'єю по загальному праву ми називаємо сім'ю всіх агнатів: бо хоча із смертю домовладики окремі особи одержують окремі сім'ї, проте всіх, хто перебував під однією владою, буде правильно назвати членами однієї сім'ї, раз вони походять з одного будинку і роду. Зміна статусу, коли особа alieni iuris стає persona sui iuris, відбувається у найближчих низхідних

із смертю домовладики без capitis deminutio minima, без втрати adgnatio. Не дивлячись на те, що вони володіють власними familia — що фіксує наявність автономії особи (ius), статусу pater familias , — вони зберігають права, пов'язані з приналежністю до однієї агнатської групи, яка в давнину тільки і вважалася familia. В умовах панування малої сім'ї agnatio стає абстрактним зв'язком, що сполучає всіх, хто ретроспективно міг би полягати під владою загального домовладики.

Це "спорідненість по владі", кажучи словами російського романіста початку XX в. І. Покровського, осмислюється в нових умовах як кровна спорідненість по чоловічій лінії, оскільки жінка не могла бути домовладикою і не могла репродукувати агнатський зв'язок. Неминуче спотворення при такому погляді — емансипований з сім'ї рідний син домовладики не є агнатом (Gai 1,163) — пов'язано з тим, що ідея кровної спорідненості — cognatio (співнародження, cognati

— народжені разом) — чужа стародавній патріархальній сім'ї: її члени мислять себе як групу осіб, зв'язаних спільністю приналежності до єдиного організму і спільністю походження від прародителя (ex eadem domo et gente proditi), а не від актуального домовладики. Принцип рахунку спорідненості у римлян виходить із стабільності і визначеності прародителя, коли зміна домовладики не позначається на структурі сімейства:

ступінь спорідненості між його членами обчислювався по числу народжень до загального предка і назад. Так, в першому ступені спорідненості полягають безпосередні низхідні і висхідні (батько і син), рідні брати — вже в другому ступені, як дід і внук, двоюрідні брати — в четвертому ступені (два народження до загального діда і два назад). Ця ж система рахунку додається до кровних родичів, оскільки в малій сім'ї агнатство

і когнатство співпадають. Ретроспективна орієнтація агнатичного зв'язку відображала нерелевантність батьківства і низхідної лінії (stirps, коліно) від будь-якого актуального домовладики. "Найближчим агнатом" (adgnatus proximus), який ставав наступником на посту домовладики, опікуном згідно із законом і куратором у разі безумства домовладики, вважався найближчий до предків, до прародителя, тобто звично представник того ж покоління, до якого належав

і актуальний домовладика, а у разі відсутності такої особи — старший в наступному поколінні. Із затвердженням малої сім'ї агнатичний принцип спотворюється, оскільки точкою відліку при визначенні ступеня близькості виступає конкретна особа (singulus), значуща при індивідуалістичному підході до відношення. Тепер найближчим агнатом домовладики вважається син ("Filius patri adgnatus proximus est" — Pomp 30 ad

Q. Muc. D. 38,16,12), а на практиці — брат даної особи (Gai 3,10—11; Ulp 26,1), оскільки агнатичний зв'язок як така набувала значення за відсутності низхідних в даній малій сім'ї. Переважаюче значення кровної спорідненості в соціальній свідомості одержало юридичний вираз в діяльності претора, що закликав до спадкоємства найближчих когнатів в збиток агнатам (скажімо, еманципованних з сім'ї дітей), і в законах Августа про судочинство, що забороняли когнатам бути суддями у справах своїх

родичів. У правосвідомості класичної епохи cognatio займає центральне місце настільки, що adgnatio стала мислитися як особлива cognatio (по чоловічій лінії), цивільна спорідненість (Gai 1,156; Paul D. 38,10,10,4; Mod. D. 38,10,4,2). Gai 3,10: Vocantur autem agnati, qui legitima cognatione iuncti sunt. Legitima autem cognatio est ea, quae per virilis sexus personas coniungitur. Агнатами називаються ті, хто зв'язані законною спорідненістю.

Законною ж спорідненістю є те, яке складається за допомогою яєць чоловічої статі. Співвідношення між двома видами спорідненості — законним і природним — конструювалося по схемі "genus — species" (рід — вигляд): хто є агнатом, є і когнатом, але не навпаки (D. 38,10,10,4). Навіть усиновлення стало вважатися способом створення cognatio, яка — на відміну від справжньої, не

фіктивної cognatio — рушилася з виходом з сім'ї усиновителя, оскільки підставою для уподібнення залишалася adgnatio (D. 1,7,23; 38,8,1,4). Заснована на ідеї приналежності агнатська сім'я в давнину об'єднувала в основному кровних родичів, і adgnatio вичерпувала собою соціальний досвід осмислення відносин спорідненості. Ця подвійність позначилася на специфіці усиновлення, до якого пред'являлися вимоги наслідування природі (скажімо, молодшому по віку заборонялося усиновляти старшого —

Gai 1,102; 106), але в той же час усиновляти могли кастрати (Gai 1,103; D. 1,7,2,1; 1,7,40,2) і неодружені (D. 1,7,30). Неправомочність усиновлення з боку жінки (пізніше відмінену рескриптом принцепса — D. 1,7,21) Гай пояснює тим, що вони не можуть мати in potestate і природних дітей (Gai 1,104). Усиновлення здійснювалося двома способами: або за рішенням народу, або владою магістрату ("aut populi auctoritate aut imperio magistratus" —

Gai 1,98). Якнайдавніший вид усиновлення — adrogatio — полягав в переході одного домовладики у владу іншому (неначебто він був їм породжений в законному браку — Gell 5,19,9) з відповідним поглинанням його familia сімейством усиновителя, коли діти усиновленого ставали внуками усиновителя (D. 1,7,15 pr; Gai 1,107). Акт розвертався в куріатних коміциях і затверджувався всім колективом квірітов. Перед магістратом скоюється adoptio — усиновлення чужого

підвладного, який таким чином переходив з своєї familia в familia усиновителя. Процедура будувалася на основі розробленого понтифіками способу висновку підвладного з-під влади домовладики за допомогою трьох манципацій третій особі — emancipatio (див. нижче). На останньому етапі, коли тричі манципований підвладний виходив з-під влади свого домовладики, усиновітель заявляв перед претором свої права на підвладного. Відповідач — сам домовладика, якому що вийшов з-під

його влади підвладний передавався in mancipio, або третя особа, у якого той знаходився in mancipio після третьої манципацій, — не заперечував, і магістрат підтверджував (addicere) претензію усиновителя на стадії in iure (Gai 1,134). Якщо в усиновлення віддавався внук або підвладна жіночої статі, для висновку яких з-під patria potestas було достатньо одній манципацій, віндикація усиновителя слідувала після першого ж відчуження особи, призначеної в усиновлення. ОСНОВНА

ЧАСТИНА PATRIA POTESTAS: ЯВИЩЕ ЯК ТАКЕ Всі вільні (liberi) домочадці (народжені в законному браку і усиновлені) перебували у владі їх домовладики (дружина, що перейшла у владу чоловіка, підкорялася як подружній владі — manus, так і владі домовладики). Об'єм цієї влади визначався самої її природою, генетично пов'язаного з відповідальністю розділу сімейства за продовження самого існування цього організму, і не був обмежений ніяким приватним правом домочадців.

Центральним повноваженням домовладики було право життя і смерті (ius vitae ас necis), яке залишається у силі весь класичний період. Право зраджувати підвладних смерті пов'язано виключно з роллю домовладики і присікається публічною владою, якщо pater familias, караючи підвладного, діє з міркувань, відмінних від дисциплінарних. D'wus Hadrianus fertur, cum in venatione filium suum quidam necauerat, qui novercam

adulterabat, in insulam deportasse, quod latronis magis quam patn's iure turn interfecit: nam patria potestas in pietate debet піп atrocitate consistere. Передають, що божественний Адріан, коли хтось убив на полюванні свого підвладного сина, який спокусив мачуху, піддав вбивцю висилці на острови, оскільки він убив його швидше як коханець, а не по праву домовладики: бо батьківська влада повинна полягати в благочесті, а не в жорстокості.

Vitae necisque potestas обмежується при Костянтині гіпотезою покарання сина (CTh. 4,8,6, а. 323), що провинився, за довільне вбивство домочадця призначається смертна страта (poena cullei), як за вбивство кровного родича (parricidium). У 395 р. владу домовладики карати підвладних обмежується виховними цілями, а застосування суворих заходів забороняється (CTh. 9,13,1 = 9,15,1). Кодекс Юстиніана говорить про vitae necisque potestas як про вже неіснуючий стародавній

порядок ("olim erat permissa" — З. 8,46,10). Pater familias мав право не визнати новонародженого за свою дитину: тільки дитина, визнана батьком (liberum tollere, піднімати дитя із землі), ставала членом familia і підпадала під владу домовладики. Інакше (наприклад, при явній потворності) слідувала expositio filii — дитя викидалося. Ця влада спочатку обмежувалася лише контролем сусідів

і родичів. Домовладика мав можливість манципувати (mancipio dare) своїх домочадців третім особам у відшкодування збитку або просто здаючи в наймання їх робочу силу. Ця практика терпить обмеження вже в найстародавніший час: закон, приписуваний Ромулу (Dionys 2,27,1 і 4) і підтверджений згодом законом XII таблиць (4,2), забороняв продавати підвладного сина більше трьох разів, встановлюючи як санкція

втрату батьківської влади. Заборона, віднесена традицією до самого заснування Міста, виражає парадигму тодішньої правосвідомості, що засуджувала використовування підвладних в комерційних цілях. Інший царський закон, приписуваний Нуме (Dionys 2,27,4; Plut Num 17), забороняв домовладиці продавати одруженого сина: господарське використовування підвладного, приступив до діяльності по продовженню роду, вважалося неприпустимим.

Понтіфікальна інтерпретація закону XII таблиць (4,2), де мовилося про "filius", встановила, що інші підвладні (низхідні віддаленіших ступенів і жінки) звільняються з-під влади домовладики в результаті однієї манципації. Таким чином, практичне застосування влади манципувати домочадців звелося до гіпотези видачі їх у відшкодування збитку по ноксальному позову (actio noxalis).

Noxae deditio посткласичними джерелами не згадується, а Інституції Юстиніана (I. 4,8,7) говорять про цей інститут як про відмерлий. Заборона, виражена в законі, дозволила понтифікам розробити спосіб штучного припинення стану у владі за допомогою триразової манципації підвладного сина довіреній особі — emancipatio. Після кожної манципації друг, якому по попередній домовленості манципувався підвладний, відпускав його

на волю законним способом (manumissio vindicta). В результаті перших двох мануміссий підвладний повертався у владу свого домовладики, який скоював наступну манципацію. Після третьої манципації, коли син виходив з-під влади батька, друг манципував його назад домовладиці, і син опинявся біля свого батька in causa mancipii (Gai 1,132; Ulp Reg 10,1). Слідувала мануміссия, і колишній підвладний, ставши обличчям sui iuris, виявлявся пов'язаним

з pater naturalis. відносинами квазіпатронату (Gai Epit 1,6,3). У посткласичний період стародавня процедура еманципациі, відома ще при Діоклетіане (З. 8,48,3, а. 293), поступово відмирає: на Заході її замінює заяву домовладики перед курією у присутності семи свідків (Gai ер 1,6,4), на Сході — рескрипт імператора (З. 8,48,5, а. 502), — поки в 531 р.

Юстиніан не скасовує її як нікчемний і невиправдано складний обряд (З. 8,48,6, а. 531: "iniuriosa rhapismata, quorum nullus rationabilis invenitur exitus" — "несправедливі ляпаси, яким не можна знайти розумного виправдання"), замінюючи на заяву перед відповідним урядовцем. Розвиток правоздатності підвладних і затвердження примату cognatio над agnatio поменшує значення звільнення з-під батьківської влади, міняючи практичне значення акту.

У посткласичний період затверджується принцип, по якому звільнення з-під влади не допускалося без згоди підвладної ("invitus filius" — Nov 89,11 pr, а. 539). Expositio filii забороняється під загрозою втрати patria potestas (CTh. 5,9,1, а. 331), а надалі — і кримінального переслідування (З. 8,51,2 рг). До втрати patria potestas також вело примушення дочки до проституції (CTh.

3,8,2, а. 428) і продаж новонародженого, окрім викликаної крайньою потребою всього сімейства (FV 34, а. 313; CTh. 3,3,1, а. 391). ЕВОЛЮЦІЯ ПОНЯТТЯ PATRIA POTESTAS В ІСТОРІЇ Юридичні відносини між батьками і дітьми завжди мислилися тільки на ґрунті законного браку і законної сім'ї. Діти незаконні, позашлюбні в якнайдавнішому римському праві, побудованому винятково

на принци