--PAGE_BREAK--
Раціональність легально-демократичної влади передбачає залежність прийняття політичного рішення не тільки від політичних інтересів різних сил, а й від держави в цілому. Існує ряд неполітичних залежностей, які можуть впливати на прийняття рішення. Сюди доцільно віднести економічні, культурні, релігійні та інші причини. Тобто можна говорити про цілу систему неполітичних залежностей. Вони можуть зупиняти або гальмувати процес прийняття рішень.
Наприклад, у США та ФРН в парламентах існують комітети по асигнуваннях, у функцію яких входить підготовка проекту фінансування прийнятого рішення. Цей комітет може не повністю профінансувати рішення, і тоді воно не може бути повністю реалізоване, або може відмовити в асигнуванні й тим самим заблокувати прийняття рішення. Проблема фінансування пов'язана з лобізмом і реалізацією інтересів груп, які можуть грати «за» і «проти» рішення. Але істотним є і сам факт залежності політичного рішення від економічної раціональності держави. Наш парламент не може поки що похвалитися точним розрахунком в фінансовому забезпеченні прийнятих рішень, що часто є причиною невиконання найнеобхідніших рішень.
Культурна залежність існує як факти соціальної емпірії, що заважають реалізації політичної раціональності. Тут йдеться насамперед про суспільні традиції, які з точки зору раціоналізму постають як консервативні й потребують змін, але ці зміни не залежать від законодавства, а розвиваються та змінюються самостійно. Наприклад, «Закон про мову» повільно і без бажання реалізується на Східній Україні не тому, що тут масово бажають порушувати закони, а тому, що існує мовна традиція. Фермерство повільно приживається не тільки тому, що слаба економічна база, а й тому, що склався соціально-організований сільський побут, для якого фермерство сьогодні антитрадиційне, якби не хотілося іншого політикам та економістам.
Процес боротьби за прийняття політичного рішення має складну системну структуру, опис якої дає змогу визначити суб'єкт прийняття політичного рішення.
Таким чином, суб'єкт прийняття рішення має формальну (офіційну) й неформальну (неофіційну) частини. Офіційна частина складається із законодавчої та виконавчої влад і функціонує за формальними правилами. Неофіційна частина складається із зацікавлених лобіруючих груп, які можуть бути плюралістично багатоплановими або централізовано корпоратизованими.
Перехрещенням офіційного й неофіційного суб'єктів прийняття політичного рішення є «офіційна» частина зацікавлених груп, представлена у виконавчій та законодавчій владі особистостями або групами. Суб'єкт прийняття політичного рішення являє собою динамічну систему, в якій постійно відбувається перерозподіл сил та впливу, ціннісних орієнтацій, ресурсів влади.
Основою стабільного функціонування суб'єкта прийняття рішень є пропорційне поєднання легітимності й законності як характеристик його діяльності й суспільної оцінки цієї діяльності.
Нині роль етнічного лобі та його вплив на міждержавні відносини, можна сміливо стверджувати, щоразу посилюються. Так, нещодавно у відносинах Польщі та Білорусі стався великий конфлікт, який точився навколо ситуації із організацією «Спілка поляків Білорусі». Згідно із заявами польського керівництва, влада Білорусі чинила тиск на організацію з метою цілковитого контролю над нею. Натомість в уряді Білорусі стверджували, що в організації відбувся розкол через спроби деяких діячів провести нелегітимний з'їзд і змінити керівництво «Спілки». Європейський парламент у своїй заяві однозначно став на бік Польщі й окремим пунктом зазначив звинувачення — «репресії проти національних меншин». У цій ситуації МЗС України запропонувало посередництво для вирішення конфлікту. Але навіть у самій Польщі політичні сили по-різному оцінили справжні причини цього конфлікту. Так, третя за представництвом у Сеймі країни партія «Самооборона» розцінила події як штучний конфлікт, до якого країни підштовхують їхні патрони — США та Росія [1]. З іншого боку, не переконливо, що позиція Польщі і рішення уряду заборонити в'їзд до країни лідеру «Спілки», якого визнає Мінськ, але не визнає Варшава, спричинена саме піклуванням про права поляків в Білорусі. Тоді МЗС Білорусі у своєму коментарі зазначило: «Это наглядный пример “заботы” польской стороны о своих соотечественниках, проживающих в Беларуси /.../ Польская сторона явно делит белорусских поляков на “угодных” и “не угодных” для Варшавы.
На превеликий жаль, як засвідчила практика українського керівництва, у нас часто-густо взагалі не знають або ігнорують чинник етнічного лобі у двосторонніх відносинах. Ось як вичерпно описав історію із візитом президента Віктора Ющенка до Туреччини у червні ц. р. український журналіст кримськотатарського походження Осман Пашаєв: «Головний турецький месидж Ющенко отримав від тамтешніх (тобто турецьких. — Ред.) кримських татар. Ця тема настигала президента протягом трьох днів. Очевидно, що в українського керманича навіть з'явився умовний рефлекс упродовж двох діб, бо в останній день — у Стамбулі на зустрічі із діловими колами — Ющенко сам порушив кримськотатарське питання… На жаль, за три дні візиту не було жодної прес-конференції, або підходу до журналістів. Тому всі деталі закулісних розмов сторони залишили при собі. Подейкують, що в промові турецького президента Сезера за зачиненими дверима була присутня дипломатично вивірена фраза, що розвиток україно-турецьких взаємин залежатиме від гармонійного вирішення проблем кримських татар. Слід зауважити, що турецькій стороні зовсім не хотілося б говорити на неприємні теми. Лише збожеволівши, можна уявити, що Туреччині, яка скута кіпрською, курдською та вірменською темами, для повного щастя не вистачає публічного захисту кримських татар. Але політики в Чанкає (урядовий район в Анкарі) не можуть відмахнутися від кримськотатарської діаспори.
За найскромнішими підрахунками там мешкають 2–3 мільйони кримських татар (діаспора стверджує, що не менше 5 мільйонів). Це мінімум 5% голосів на виборах. Додавши, що кримські татари живуть в найрозвинутішій частині Туреччини — між двома столицями, вартість цих голосів збільшується в кілька разів. А звідси і впевненість діаспори.
Маленький приклад: кримськотатарські об'єднання на своїх приміщеннях вільно вивішують поруч із червоним турецьким прапором, блакитний прапор кримських ханів.
Якби це дозволили собі якісь інші меншини, очевидно, що всі активісти опинилися б за ґратами, бо за турецькими законами громадські організації не мають права на публічний прапор. Але кримських татар не чіпають. Надто міцний вплив вони мають на внутрішню турецьку політику.
Без усіляких квот кримські татари опиняються в будь-якому складі турецького парламенту або уряду. В Кабінеті Реджепа Ердогана міністр фінансів та голова комісії державного майна — кримські татари. Вихідці із Криму завжди контролюють мерію міста Ескішехір і дуже міцно представлені в регіональній владі Стамбула, Бурси та Конії/…/
Нині діаспора міцніє. І все більше кримських татар Туреччини починають публічно визнавати своє коріння. Турецький аналог Порошенка — шоколадний король Туреччини Сабрі Улькер родом із кримського села Корбек (нині Ізобільне біля Алушти), кримською татаркою є Айдан Шенер, яка відома радянському глядачу по головній ролі у фільмі “Корольок, пташка співуча”. Цей перелік зараз складається із сотень імен політиків, артистів і спортсменів… Анкара, навіть бажаючи, не може не озиратися на ці голоси… Схоже на те, що Ющенко не зрозумів ввічливих запитань. Просто в тюркському світі запитання не ставляться у лоб. Вони обережні, довгі, з багатьма вибаченнями, але дуже зрозумілі для того, хто хоче розуміти. Ющенко ж, так само як і Кучма, поки не вбачає політичних проблем у Криму. Для нього кримські татари — лише вибагливі репатріанти, які встали в чергу за землею. Президент, правда, сказав, що розуміє ці почуття. Але Ющенко так і не дав відповіді на те, чи повертатиме Україна в Криму історичні назви міст та сіл, чи ухвалюватиме забутий законопроект Безсмертного про статус кримськотатарського народу, чи легалізуватиме врешті-решт Курултай та Меджліс, що демократизувало б як ці органи, так і весь кримськотатарських політичний рух, який перебуває за межами правового поля України. Можливо, президент не знає, що не встиг він в ефірі пінчуківських телеканалів некоректно порадити кримським татарам відмовитися від декларації про національний суверенітет (цей документ Курултая був першою жорсткою відповіддю кримських татар проросійським сепаратистам мешков-ців), як турецькі кримці вже наступного дня знали про цю пораду українського глави держави»
Слід визнати, що сама Україна стала полем гри без жодних правил для лобістських структур, що реалізовують інтереси іноземних урядів.
Очевидно, найсистемнішими і найпотужнішими є наступні лобі:
російське, де лобізм поєднаний із відвертим домінуванням самого російського керівництва та великих корпорацій (наприклад, «Газпром») у процесі прийняття державних рішень в Україні;
ізраїльське;
ізраїльсько-американське, коли інтереси обох країн щодо України як об'єкта своєї політики збігаються;
американське, що здійснюється в межах т. зв. «публічної дипломатії».
Варто зазначити, що до спроб створити власне етнічне лобі — ще не системно, але все ж регулярно — вдаються й інші країни. Це, наприклад, стосується недавньої практики румунського керівництва видавати паспорти своєї держави мешканцям Чернівецької області. Ось як описувала ситуацію місцева газета: «За словами ж нового генерального консула Румунії в Чернівцях Ромео Сендулеску, призначеного на посаду 21 листопада цього року, румунське законодавство передбачає отримання подвійного громадянства/…/ Генеральний консул заявив, що Румунія нікого не боїться, ні на кого не хоче нападати і не хоче інших територій, окрім тих, які має, оскільки непорушність кордонів у післявоєнній Європі визначена ще Гельсінським пактом. Залишилося лише декілька технічних проблем, які поки що обговорюються. Якщо ж вони не будуть вирішені, то для врегулювання існують міжнародні інстанції. Він відмовився коментувати останню заяву міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, який закликав Захід призупинити процедуру прийняття Румунії до НАТО через її територіальні претензії до сусідів і, зокрема, до України»
Водночас сама Румунія протестувала проти закону, ухваленого в Угорщині, про статус закордонного угорця, в якому румунське керівництво вбачало зумисну політику на посилення угорського сепаратизму в Румунії.
Отож, навіть побіжний огляд недавніх подій окреслює складну і суперечливу проблему, з якою у тій чи іншій мірі стикаються багато держав. А Україна, про що йтиметься далі, і поготів.
За словами відомого американського спеціаліста з ПР Нурдогана Рігеля, «етнічний лобізм — найне-безпечніша форма лобізму у США». І це не здається перебільшенням, оскільки часто діяльність лобістських груп спрямована на виконання конкретного замовлення іноземного уряду, чиї інтереси можуть не збігатися, а то й суперечити національним інтересам.
Історія США після Другої світової війни дає чимало прикладів на користь такого висновку. Коли 1956 р. Ізраїль разом із Британією та Францією розпочав агресію проти Єгипту, президент Д. Ай-зенгавер був упевнений, що Ізраїль навмисно приурочив війну до президентських виборів у США, розраховуючи, що це «перешкодить йому діяти всупереч інтересам Ізраїлю через страх втратити голоси євреїв». Азенгавер писав тоді своєму близь-кові другові: «Я дав пряму вказівку державному департаменту, щоб вони повідомили Ізраїлю, що ми будемо чинити так, наче в Америці взагалі немає євреїв» Також Айзенгавер наполягав пізніше, щоб США фінансували будівництво Асуанської ГЕС у Єгипті, але, за свідченням його помічника Шермана Адамса, це було відкинуто «потужним і добре організованим проізраїльським лобі конгресу, яке завжди було могутнім і впливовим» Схоже, президент Айзенгавер був чи не останнім принциповим державним діячем, який не корився ізраїльським інтересам, мало того, публічно виступав із осудом: «Чи можна дозволяти країні, яка здійснила агресію і окуповує чужу територію, попри осуд цих дій ООН, самій визначати умови виводу окупаційних військ?»
Одразу після закінчення його президентської каденції в 1960 р. відомий автор Альберт Лілієнталь писав міністру юстиції США: «Будь ласка, порадьте містеру Ніксону не робити спроб змагатися із містером Кеннеді (Ніксон і Кеннеді були кандидатами у президенти. обіцяючи Ізраїлю зробити для нього більше ніж те, що демократи вже обіцяли сіоністам. Як я раніше зазначав у листі до Ніксона, це матиме смертельні наслідки для національних інтересів США»
На загальне переконання, найбільшим і найвпли-вовішим в Америці лобістом є організація «Американсько-Ізраїльський комітет громадської діяльності» (AIPAC). Напрямок діяльності цієї структури — забезпечити зміцнення відносин між США і Ізраїлем, збільшити безоплатну американську фінансову, технологічну та військову допомогу Ізраїлю, «використовувати всю державну міць США для захисту прав громадян єврейської національності в різних країнах світу».
Ізраїльське лобі в США користується такими ме-діа-гігантами, як телеканали NBC и CBS, газетами New York Times та Washington Post. Воно підтримує проізраїльські лобістські структури в інших країнах, як зазначає В. Рзаєв, «здійснюючи необхідні заходи для представлення інтересів великих фінансово-промислових груп». Традиційно ізраїльське лобі відіграє провідну роль у Демократичній партії, а від часу президентства Дж. Буша — і в Республіканській.
Але навіть такі міцні позиції в американському істеблішменті та опір будь-яким спробам розслідування наприкінці 2004 р. не врятували AIPAC від гучного шпигунського скандалу.
Такий діагноз у статті «Хто і як працює в Америці на Україну» поставили а англомовному виданні української діаспори в США The Ukrainian Weekly доктор Тарас Кузьо та Орест Дейчаківський, заявлений як «старший штатний радник при американській Гельсінській комісії» у Вашингтоні. І це, як не прикро, не полемічна думка, а вже чергова констатація очевидного.
Катастрофічне падіння впливу українських діас-порних організацій в США стрімко відбувалося від 1994 р., у рік, коли, мабуть, востаннє вони змогли мобілізувати велику кількість американців із українським корінням на протести. Тоді вони домоглися, щоб щойно обраного президентом Леоніда Кучму приймали із державними почестями, а не з офіційним візитом. Як вирішила американська сторона (діаспора переконувала, що це принизливий статус для глави Української держави після державного візиту до США російського президента Б. Єльцина; цікаво, що коли у квітні ц. р. Віктора Ющенка приймали у США із «офіційним візитом», ніхто вже на це не нарікав). А потім діаспора влаштувала масштабні і довготривалі протести із пікетуваннями, заявами і т. д. проти показу на телеканалі Сі-Бі-еС скандального фільму під назвою «Потворне обличчя свободи» про буцімто зростання антисемітизму в Україні. Тоді діаспора влаштувала протес-тну кампанію не гіршу ніж індійська акція непокори британським колонізаторам. Офіси Сі-Бі-еС по всій країні були не просто пікетовані, а паралізовані зливами обурених телефонних дзвінків і факсів. Боси телеканалу змушені були приймати численні делегації. Від конгресменів зажадали підняти питання на Капітолійському пагорбі. Українські американці закликали бойкотувати товари компаній, які на своє нещастя спонсорували програму. Сі-Бі-еС перелякалося не на жарт і змушене було повідомляти про ці протести. Перелякалися і «герої» фільму, зокрема, горезвісний рабин Я. Дов Блайх, який виправдовувався, що його брехливі просторікування у фільмі були «вибірково вилучені із контексту».
Але вже через рік організація «Український народний союз» (UNA) зачинила своє відділення у Вашингтоні, фактично, скоротивши єдиного працівника, який опікувався зв'язками із Конгресом і Білим Домом. А зекономлені гроші пішли на газету УНА «Свободу», вже тоді маргінальне видання (а нині, на жаль, просто примітивне, де поверхові репортажі із України перемішані із убогою пропагандою політики Дж. Буша, зокрема, війни в Іраку), читачами якого були літні люди, які за життя в Америці так і не вивчили англійської мови.
Ось яку невтішну констатацію стану справ зробив дописувач «Свободи» у 2003 році: «Застій» в нашому діяспорному громадському житті, який завважується на кожному кроці. Однак найбільший його вияв маємо в нечисленній участі в усіх майже наших імпрезах, в слабкій активності поодиноких наших організацій, навіть коли вони загальновідомі та популярні. Ось ідемо на цікаву доповідь молодого науковця з України, а на залі є дослівно зайнятих 12 місць. Ось заініціювала одна з жіночих організацій зустріч з ціллю зібрати гріш на добру громадську справу і… з'явилося тільки декілька учасниць, яких датки далеко не збільшили приходу на ту справу… Погляньте тільки на світлини з одних чи інших зборів, провідних осіб чи активних членів. Це, звичайно, особи ніяк не молодого віку, а переважно такі, що давно переступили півстолітній поріг. Що робити? Як відмолодити нашу громаду та зацікавити її усіми проявами громадського життя? І не менш прикрим є для нас, журналістів-українців, коли бачимо членів української спільноти в США, які поголовно тримають в руках “Новоє руское слово”, а не одну з нечисленних українських газет, і тим не мають інформацій, що відбудеться в нашій громаді… Погляньте тільки на сторінки кожного числа “Свободи” із посмертними повідомленнями. А під ними — ряди імен нащадків, які вказують на те, що вони вже не належать до нашої спільноти, і їх не можна буде ніяк “притягнути” до праці в нашій громаді та до участи в її культурних імпрезах, в її школах чи молодечих організаціях, коли українська мова та українське життя є для них чужі. Цей відплив нащадків еміграції після Другої світової війни є постійним… “Четверта хвиля” наших поселенців (тобто ті, хто переїхав після розпаду СРСР. — Авт.) має свої шляхи життя, які ми часто не розуміємо і не схвалюємо. А ми, поселенці після Другої світової війни, з Божої волі відходимо, й усіх нас переслідує тепер питання: «Як заповнити чим скоріше порожні місця у нашій громаді?».
Так, смерть невблаганна. І йдуть у вічність ті, хто у 1960-их брав участь у мільйонних маршах українців у столиці Вашингтоні, зважати на які власною участю мав уже згадуваний президент Д. Айзенгавер. Наступні після них покоління вже практично асимільовані, прагнуть бути «стовідсотковими американцями», і навіть, беручи участь у діаспорних справах, часто-густо бояться опинитися під підозрою у «подвійній лояльності» (double loyalty), тобто відданості іншій — неамериканській — державі.
Інша причина занепаду, як стверджує доктор Роман Барановський, — боротьба за владу в українських організаціях, зокрема, в Українському Конгресовому Комітеті Америки, яка розпочалася ще десятиріччя тому. Причиною було, як пише д-р Ба-рановський: «з одного боку — партійна монополізація громадського життя, з іншого — намагання опозиції утвердити демократичні принципи в громадському житті. Йшлося не про наше негативне ставлення до УККА, а про потребу оздоровити громадське життя, поставити його на шлях демократизації». Він цитує іншого автора — Антіна Драґана: «Конфлікт в УККА, як і ряді інших подібних подій на нашому терені та в інших теренах, зводиться до одної короткої і ясної формули: партократія верзус демократія: влада партії проти влади народу». І закликає: «Провід громади повинен перейти в руки не-партійців, які стоять на демократичних принципах і для яких гаслом у їхній діяльности буде “патріа”, а не “партія”!»
На переконання цих та інших авторів, владу в ді-аспорних організаціях узурпували корисливі політикани, які ще й переслідують незгодних! Ось лише кілька штрихів до їхнього колективного портрету.
2004 р. із уже згаданої «Свободи» читачі змогли дізнатися, що згідно з вироком суду високопосадо-вець Українського Народного Союзу Йосиф Бін-чак, «котрий сам визнав свою провину — викрадення від цієї установи грошей, — отримав до трьох років тюремного ув'язнення в штаті Нью-Джерсі і водночас /…/ має сплатити УНСоюзові 570 тис. доларів». Громадівські гроші — понад півмільйона доларів — Бінчак програв у казино.
Того ж 2004 року, писала газета, «Суд штату Огайо виніс у четвер вирок почесному консулові України в США Андрієві Футею /…/ штрафними санкціями у розмірі 1 тис. доларів та встановив для Футея 6-місячний випробувальний термін за співучасть у підкупі високого посадовця. Андрій Фу-тей/.../ упродовж 1990-х років працював помічником тодішнього губернатора штату Джорджа Вой-новича. У своєму заключному слові перед вироком суду Футей сказав: “Мені дуже соромно…” Андрій Футей — один із активістів української громади у штаті зі значною кількістю українців. Декілька місяців тому він ініціював створення комітету “Українці за Буша” на підтримку передвиборчої кампанії чинного президента США».
Звертає увагу й та обставина, що працював засуджений на Войновича, нині сенатора, одного із одіозних активістів т. зв. ізраїльського лобі. Минулого року Войнович був серед ініціаторів ухвалення сумнозвісного «Акту про глобальний звіт про антисемітизм», проти ухвалення якого виступав навіть Держдеп США, доводячи, що цей упереджений закон ще більше підірве довіру до США у світі.
На іншого ізраїльського лобіста — конгресмена Сандера Левіна (він, зокрема, «відзначився» законопроектом про недопущення створення палестинської держави) — працює голова Українського Конгресового Комітету Америки Михайло Савків. При кожній публічній нагоді останній вихваляє Левіна як «щирого приятеля українців». І це тоді, коли саме завдяки старанням Левіна та його спільників у Конгресі із резолюції 2003 р. було вилучено визначення Голодомору 1932–1933 рр. як Геноциду українського народу!
Отож, цілковитий провал намагань добитися від Конгресу та Сенату США резолюцій про визнання Голодомору 1932–1933 рр. Геноцидом українського народу не випадковий: «приятель українців» і патрон Савківа Сандер Левін свідомо не допустив такого пункту до резолюції Конгресу, а проект резолюції Сенату авторства Бена Кемпбелла із визнанням Голодомору геноцидом зумисно заховали в шухляду голови комітету Діка Лугара, який потім розповів, що «забув» про законопроект. Згодом тихцем прибрали із вебсайту англомовної газети The Ukrainian Weekly заклик до українців «врятувати законопроект Кембелла»...
Хто такий цей М. Савків? З офіційної версії біографії, поданій у тій самій «Свободі», дізнаємося, що після університету він пропрацював аж п'ять років фінансовим асистентом у приватному секторі, а «в 1996 році приїхав до Вашингтону, щоб очолити Українську національну інформаційну службу». Як твердить Савків, це його стараннями у 1997 році була створена «Конгресова українська група» (Congressional Ukrainian Cаucus) із членів Конгресу, які буцімто «сприяють взаєминам між Україною та Америкою в законотворчій та економічній галузі». Результатів діяльності цього «кокусу» жодних, але хто головує в ньому? Той самий Левін! Виникає запитання, а яка практична вигода Левіну від цього? Відповідь проста: його обирають до Конгресу від штату Мічиган, де історично дуже чисельна українська громада. От Савків і допомагає Левіну надурити виборців наскрізь фальшивим іміджем «приятеля українців»? Невже Савків робить це задурно, «по-дружньому»? Не віриться. Адже боротьба за місце в Конгресі — це змагання грошових мішків, і кожна виборча кампанія в одному-єдиному окрузі вартує мільйони доларів.
2005 р. Савків із якоюсь Марійкою Дупляк надіслав листа — «від усієї української громади» — на підтримку горезвісним Й. Зісельсу та Я. Дов Блай-ху! Знову виникає запитання, чи задурно розписується він «від усієї громади» в любові до подільників Суркіса? продолжение
--PAGE_BREAK--