--PAGE_BREAK--Звідси, ми виділяємо два основних напрямки її розвитку:
1. збереження традиційних функцій і структури професійно-технічної освіти;
2. перспективний розвиток професійно-технічної освіти, пов'язаний із впровадженням нового.
Говорячи про збереження традиційних функцій, ми маємо на увазі функції:
· соціального захисту (одержання безкоштовної професійної освіти дітьми малозабезпечених верств населення, реалізація принципу рівних можливостей);
· забезпечення швейного виробництва кваліфікованими працівниками й фахівцями із традиційними напрямками діяльності.
Перспективний же розвиток системи професійно-технічної освіти зв'язується зі змінами в освіті й визначається, у першу чергу, розвитком (відновленням) її структури.
Накопичений досвід навчання й виховання підростаючого покоління в різних типах професійних навчальних закладів містить багато повчального й для сучасності. Зокрема, завдяки вивченню історії професійно-технічного навчання робітників представляється можливим:
- установити закономірні залежності збільшення кількості професійних навчальних закладів і молоді, що в них навчається від динаміки розвитку промислових підприємств;
- вивчити виникнення нових форм і методів навчання й тенденції їхнього постійного вдосконалювання;
- розкрити особливості форм і методів виховної роботи в різних типах професійних навчальних закладів і простежити взаємозв'язок у їхньому розвитку;
- розробити науково-обґрунтовані концепції безперервної професійної освіти в Україні;
- визначити фактори, які визначають формування нової системи підготовки робочих кадрів в Україні;
- розробити принципи управління системою підготовки робочих кадрів на сучасному етапі.
Таким чином, практично освоєний досвід ПТНЗ радянського періоду, безперечно, надасть допомогу в постановці й рішенні таких проблем, як визначення складу кадрів для швейної промисловості, їхнього професійного рівня й майстерності, складу учнів і якості їхньої підготовки й т.д.
Що стосується питань удосконалювання системи професійного виховання учнів ПТНЗ швейного профілю, то в цьому змісті досвід, накопичений у роки радянської влади може виявитися безцінним і в нових історичних умовах.
Професійне виховання учнів ПТНЗ у СРСР розглядалося як виховання формування необхідних для трудової діяльності моральних якостей людини за допомогою праці; у соціалістичному суспільстві — у широкому змісті — цілеспрямоване формування комуністичного відношення до праці як основи нового духовного вигляду людини, виховання високосвідомого й всебічно розвиненого громадянина; органічна складова частина комуністичного виховання; у більш вузькому змісті — цілеспрямований, тісно пов'язаний з навчанням у школі процес підготовки дітей і юнацтва до трудової діяльності.
Ми впевнені, що таке трактування даного поняття не втратило актуальності й сьогодні й на її основі можливе відновлення системи трудового професійного виховання учнів у сучасних ПТНЗ швейного профілю.
При цьому, соціально-економічні перетворення, що відбулися в Україні за останні роки, обумовили істотні зміни соціального середовища, що оточує молодь Більша частина дорослого працездатного населення виявилася поза виробництвом, засоби існування родини добуваються випадковими заробітками, роботою на дачі, городі й т.д. Знизилося значення колективної суспільно корисної праці, підсилилася важливість індивідуальної праці для існування родини. Відсутній вплив робітничого класу на особистість, що формується. Негативний вплив на учнів ПТНЗ роблять підлітки групи ризику, неблагополучні родини, частина програм засобів масової інформації й відеопродукції. Звузилася шкільна база організації трудової діяльності учнів, у тому числі трудового виховання, що веде до того, що в ПТНЗ приходять підлітки не готові до робочої діяльності.
У цьому змісті для викладачів сучасних ПТНЗ безцінним є досвід В. О. Сухомлинського, що розробив психолого-педагогічні основи трудового виховання школярів у різних видах трудової діяльності, переконливо показавши, яким образом формується позитивна мотивація щодо будь-якого виду праці в кожного школяра. Він розкрив зв'язок між мотивацією й вибором способу дії в конкретних умовах повсякденної праці, здійснюваного учнями, послідовно, у певній системі, розробленої педагогічним колективом.
Педагогічна спрямованість трудової діяльності школярів проявляється:
1. У відповідному педагогічному інструментуванні організованої трудової діяльності, щоб стимулювати інтерес до неї, вироблення соціально значимих установок і мотивів, що в кінцевому результаті спричиняє формування в учнів готовності до діяльності.
2. Учитель може допомогти в правильному розміщенні сил учнів, забезпечити чергування видів діяльності й виконуваних функцій, щоб кожний школяр міг освоїти позиції керівництва й підпорядкування й органічно включитися у відносини товариського співробітництва.
3. Велике значення має своєчасне коректування трудових дій учнів, їхнє стимулювання до вольової напруги за допомогою таких методів, як змагання, заохочення результатів праці в різних формах.
4. Незалежно від виду трудової діяльності необхідно формувати в учнів культуру праці. В основі її лежить ряд умінь: уміння планувати майбутню діяльність, раціонально використати час, тримати в порядку робоче місце, ощадливо й дбайливо звертатися з матеріалами й знаряддями праці. Культура праці припускає розумне сполучення праці й відпочинку, перемикання різних видів діяльності, забезпечення високої якості роботи. Важливо допомогти учням у розвитку таких організаторських умінь, необхідних у трудовій діяльності, як цілісний погляд на майбутню діяльність, бачення її найважливіших напрямків, правильне визначення етапів роботи, облік її результату, аналіз трудового процесу й грамотне оформлення ділової документації.
5. У спільній праці учні здобувають досвід морального поводження, досвід спілкування з іншими людьми. Різні організаційні форми колективної праці по-різному впливають на характер взаємин у праці, на відношення учнів до праці, на самооцінку позиції школяра в праці. Від учителя залежить педагогічна спрямованість моральних оцінок і самооцінок учнів, їхнє відношення до успіху товаришів, до оточуючих людей, до результатів праці.
У праці в учнів розвиваються такі морально-вольові якості, як працьовитість і дисциплінованість, завзятість і наполегливість, творча ініціатива й самодіяльність.
У праці формується цивільна самосвідомість, почуття причетності до загальної праці народу й таке відношення до праці, за умови, що воно сформовано у випускників ПТНЗ швейного профілю, безумовно буде сприяти підвищенню рівня їхньої конкурентноздатності на сучасному ринку праці України…
Сучасний педагог, майстер професійного навчання, що працює в сфері професійно-технічної освіти повинні пам'ятати, про те, що досвід виховання робочих швейників говорить про необхідність розглядати виховання, навчання й розвиток як рівноцінні складові підготовки фахівця швейної промисловості.
Останній компонент, будучи прикордонним між двома попередніми, сполучає в собі властиві їм характеристики, оскільки в процесі розвиваючого навчання виховуються нові особистісні якості учнів… Це поділ умовний, тому що на практиці всі сфери освіти тісно зв'язані між собою. Але оскільки організація, форми, методи навчання й виховання мають свою специфіку, для пояснення сутності виховання варто розглянути окремо цю педагогічну категорію, усвідомити її змісти, мети й завдання в контексті сучасних соціально-економічних перетворень у нашій країні.
У зв'язку з реформуванням освіти й зміною освітньої парадигми проблема виховання на всіх освітніх рівнях стоїть особливо гостро. Сучасні реалії вузівського життя свідчать про те, що в пострадянському освітньому просторі виховний компонент як рудиментарний орган старої системи втратила свою значимість, нова ж парадигма виховання ще тільки складається й знаходить нові аксиологічні змісти. У цій прикордонній ситуації виховні процеси ослаблені й в основному залежать від волі й майстерності педагогів, кураторів, ініціативи адміністрації й традицій конкретного навчального закладу.
У процесі розвитку суспільства змінюється зміст виховання, але завжди як суб'єкт виховання педагогіка розглядає людину, а виховний вплив спрямований на його вдосконалювання. Це дає підставу визначити феномен виховання як перетворюючу діяльність педагогів-вихователів, спрямовану на зміну свідомості, світогляду, психології, ціннісних орієнтацій, знань і способів діяльності особистості, що сприяє її якісному приросту й удосконалюванню. Мети виховання — це очікувані зміни в колективі або особистості, здійснювані в процесі реалізації системи виховних дій.
Таким чином, соціально-історичний досвід дозволяє визначити головну мету виховання як формування гармонійно й всебічно розвитої особистості, підготовленої до ініціативної соціальної й професійної діяльності у швейній промисловості й у сучасному суспільстві, особистості, здатної розділяти й пре множити його цінності.
Мети виховання визначають його зміст, методи й засоби, оптимальна взаємодія яких повинна забезпечувати шуканий результат. Виховання — багатофакторний процес, що залежить від ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів. До об'єктивних факторів варто віднести соціально-історичні особливості, культурні традиції країни, прийняту в ній систему освіти, до суб'єктивних — особистісні якості педагогів, рівень їхньої педагогічної майстерності, психологічні особливості й ціннісні орієнтації учасників виховного процесу.
Опираючись на минулий досвід, критеріями вихованості учнів ПТНЗ можуть служити:
рівень працьовитості, любові до професії, прагнення до самовдосконалення
• ступінь оволодіння загальнолюдськими гуманістичними домінантами;
• оволодіння етичними нормами й естетичними цінностями суспільства як основою соціальної й професійної діяльності, особистісних оцінок і вчинків;
• рівень і ієрархія якостей особистості, придбаних у процесі виховання
При цьому, на нашу думку, виховні прийоми, розроблені й широко використовувані в радянський період, цілком можуть бути використані й у процесі виховання учнів сучасних професійно — технічних училищ, що готовлять фахівців для швейної промисловості.
До найважливіших методів формування свідомості особистості відносять розповіді на етичні теми, пояснення, роз'яснення, лекції, етичні бесіди, умовляння, навіювання, інструктажі, диспути, доповіді. Ефективним методом переконання є приклад. Застосовуються методи формування свідомості у комплексі з іншими методами.
Розглянемо найбільш складні за змістом і застосуванням методи словесно-емоційного впливу: розповідь, роз'яснення, етичну бесіду, диспут і метод позитивного прикладу.
Метод розповіді використовується передусім у виховній роботі з дітьми молодшого і середнього шкільного віку.
Основною функцією цього методу є те, що він слугує засобом поповнення знань моралі, вироблення в учнів правильних моральних понять. Яскрава емоційна розповідь, збагачення морального досвіду школярів досвідом моральної поведінки інших людей, використання позитивного прикладу у вихованні.
Форми використання цього методу різноманітні: розповідь біблейської притчі, повідомлення хвилюючої історії, коментар до прочитаного твору тощо.
Успіх застосування розповіді пов'язаний із дотриманням певних вимог до змісту розповіді й характеру її проведення:
1. Розповідь повинна відповідати соціальному досвіду школярів.
2. Розповідь супроводжується ілюстраціями, якими можуть бути твори живопису, художні фотографії, кінофільми, музичні записи тощо.
3. Для успіху сприймання розповіді слід використати відповідну обстановку: вогнище, квітучий сад, поле…
4. Важливо потурбуватися про те, щоб враження від розповіді, почуття, які вона у дітей викликала, зберігались якомога довше.
Роз'яснення — метод емоційно-словесного впливу на вихованців. Застосування методу базується на знанні особливостей класу й особистісних якостей членів колективу.
Роз'яснення ж використовується у двох випадках
1) для того, щоб сформувати або закріпити нову мораль та якість або форму поведінки,
2) для вироблення правильного ставлення вихованців до певного вчинку, який вже здійснене (наприклад, весь клас не прийшов на урок).
Роз'яснення норм і правил поведінки базується у практиці шкільного виховання на навіюванні. Навіювання, проникаючи непомітно у психіку, діє на особистість цілому, створюючи установки і мотиви поведінки. Діти і підлітки особливо підлягають навіюванню. Ця специфіка психіки використовується у тих випадках, коли вихованець повинен прийняти певні установки. Навіювання поєднується і іншими методами виховання для підсилення виховного впливу в практиці виховання використовується умовляння, що поєднує прохання з роз'ясненням і навіюванням. Педагогічна ефективність умовлянні висока, якщо вихователь опирається на позитивне, звертаємося до почуття власної гідності, честі, совісті, змушує учня пережити почуття сорому, незадоволеності собою і вказує шляхи виправлення.
Бесіда — метод обговорення конкретних знань, фактів, подій, вчинків, який передбачає участь двох сторін — вихователя і вихованців.Бесіда відрізняється від розповіді саме тим, що педагог вислуховує і враховує думки, точки зору вихованців, будує свої взаємини з ними на принципах співробітництва, партнерства. Бесіди можуть бути різного плану: пізнавальні, етичні, естетичні, екологічні, політичні та ін.
У практиці виховання використовуються планові і непланові бесіди. Добре, коли бесіда завершується реальною корисною справою, в якій її учасники можуть практично закріпити розглянуті під час бесіди положення, норми і правила поведінки.
Особливу трудність у молодого вчителя викликають індивідуальні бесіди. Часто вони проводяться у зв'язку з екстремальними ситуаціями (виникнення конфліктів, порушення дисципліни). Важливо, щоб під час такої бесіди не виник психологічний бар'єр. Тому бесіда повинна бути короткою, спокійною, діловою, без іронії, зарозумілості. Вихованець лише тоді відгукнеться на звернення вихователя, коли відчує, що поставлене питання дійсно турбує наставника, що педагог поважає його гідність і хоче йому допомогти.
Диспут — метод виховання, який передбачає зіткнення різних, інколи прямо протилежних точок зору.Диспути проводять у середніх і старших класах на політичні, економічні, моральні, правові, екологічні, естетичні теми, що хвилюють молодь. Характерною особливістю диспуту є полеміка, боротьба думок. Диспут не вимагає певних рішень, проте не можна допускати, щоб диспут перетворювався у суперечку заради суперечки. Диспут є складним методом і вимагає високого рівня професійної підготовки педагога.
Приклад — виховний метод великої сили. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, активізує діяльність. У процесі виховання використовуються різні приклади: батьків, вихователів, друзів, видатних людей (вчених, письменників, громадських діячів та ін.), героїв книг, фільмів. [53, с. 26]
Психологічною основою прикладу слугує наслідування. Завдяки йому люди оволодівають соціальним моральним досвідом. У процесі наслідування психологи виділяють три етапи:
1) безпосереднє сприймання конкретного образу іншої людини,
2) формування бажання діяти за зразком,
3) синтез самостійних і наслідувальних дій, що виявляється у пристосуванні до поведінки кумира.
Процес наслідування є складним і неоднозначним, провідну роль у ньому відіграють досвід, інтелект, властивості особистості, життєві ситуації. Важливою умовою є організація середовища, в якому дитина живе і розвивається.
продолжение
--PAGE_BREAK--Всі наведені вище методи формування свідомості учня можуть із достатнім ступенем ефективності застосовуватися в процесі трудового виховання.
При цьому дані методи формують свідомість особистості на рівні моральної сфери, що безумовно важливо, оскільки сформувати в школяра свідомість безумовної цінності праці є важливим завданням.
Однак формуючи моральну сторону особистості педагог ПТНЗ не повинен забувати, що формувати свідомість учня в процесі трудового виховання необхідно в практичному зв'язку із трудовою практичною діяльністю, і в цьому зв'язку використання методів формування свідомості учнів у процесі трудового виховання буде мати особливості.
Кожний з методів формування особистості має свою специфіку й область застосування. Незважаючи на гадану простоту, усі без винятку методи цієї групи вимагають високої педагогічної кваліфікації. Застосовуються вони системно, у комплексі з іншими методами. Серед найбільш складних по змісту й застосуванню — методи словесно-емоційного впливу: розповідь, роз'яснення, етична бесіда, диспут, а також метод наочно-практичного впливу — приклад.
Розповідь на етичну тему в процесі трудового виховання використовується переважно в молодших і середніх класах, — це яскравий емоційний виклад конкретних фактів і подій, що мають моральний зміст. Впливаючи на почуття, розповідь допомагає вихованцям усвідомити цінність праці, її важливість для життя людини.
Гарна розповідь не тільки розкриває зміст моральних понять, але й викликає в школярів позитивне відношення до праці, впливає на поводження школярів у процесі трудового навчання.
У розповіді на етичну тему кілька функцій: служити джерелом знань, збагачувати моральний досвід особистості досвідом інших людей. Нарешті, ще одна важлива функція розповіді — служити способом використання позитивного прикладу у вихованні.
До умов ефективності етичної розповіді ставляться наступні:
— відповідність соціальному досвіду школярів. У молодших класах він короткий, емоційний, доступний, відповідає переживанням дітей. Розповідь для підлітків більш складна: їм набагато ближче вчинки, які хвилюють своїм високим змістом;
— супровід ілюстраціями, якими можуть стати твори живопису, художні фотографії, вироби народних умільців. Підсилює сприйняття й гарне підібраний музичний супровід;
— відповідна обстановка для сприйняття етичної розповіді. Емоційний вплив навколишнього оточення повинен відповідати задуму й змісту розповіді. В арсеналі педагогічних засобів професійного вихователя завжди напоготові розповідь для будь-якої обстановки — похідного багаття, автобусної подорожі, неприбраного поля й затишної кімнати, площі великого міста або весняного саду;
— створення належного враження, тобто розповідь повинна викладатися професійно. Недотепний, недорікуватий оповідач не може розраховувати на успіх;
— належне сприйняття слухачами. Потрібно подбати, щоб враження від розповіді зберігалися як можна довше. Нерідко виховне значення етичної розповіді сильно знижується тільки тому, що відразу після нього діти переходять до справи, зовсім відмінному й по змісту, і по настрої, наприклад, до спортивного змагання.
Роз'яснення — емоційно-словесний вплив на вихованців. Важлива риса, що відрізняє роз'яснення від пояснення й розповіді, — орієнтованість впливу на дану групу або окрему особистість. Цей метод ґрунтується на знанні особливостей класу й особистісних якостей членів колективу. Для молодших школярів застосовуються елементарні прийоми й засоби роз'яснення: «Надходити потрібно так», «Всі так роблять» і т.п. При роботі з підлітками необхідні глибока мотивація, роз'яснення громадського змісту моральних понять.
Роз'яснення застосовується, щоб сформувати або закріпити в школяра позитивне відношення до праці, а також для вироблення правильного відношення вихованців до певного вчинку, що вже зроблений (наприклад, весь клас не взяв участь у прибиранні прилягаючої території).
Етична бесіда — метод систематичного й послідовного обговорення знань, що припускає участь обох сторін, вихователя й вихованців. Бесіда відрізняється від розповіді, інструктажу саме тим, що вихователь вислухує й ураховує думки, точки зору своїх співрозмовників, будує свої відносини з ними на принципах рівноправності й співробітництва. Етичною бесіда називається тому, що її предметом найчастіше стають моральні, етичні проблеми. Мета етичної бесіди — поглиблення, зміцнення моральних понять, узагальнення й закріплення знань, формування системи моральних поглядів і переконань.
Етична бесіда — метод залучення вихованців до вироблення правильних оцінок і суджень із питань трудової діяльності. Саме в етичних бесідах формуються такі якості особистості як позитивне відношення до праці й осуд неробства.
Ефективність етичної бесіди залежить від дотримання ряду важливих умов:
— проблемний характер, тобто передбачається боротьба поглядів, ідей, думок. Вихователь повинен стимулювати нестандартні питання, допомагати школярам самим знаходити на них відповіді;
— не можна допускати, щоб бесіда розвивалася по заздалегідь складеному сценарію із завчанням готових або підказаних дорослими відповідей. Потрібно дати хлопцям можливість говорити те, що вони думають, учити їх з повагою ставитися до думок інших, терпляче й аргументовано виробляти правильну точку зору;
— не можна допускати також, щоб бесіда перетворювалася в лекцію: вихователь говорить, вихованці слухають. Лише відверто висловлені думки й сумніви дозволяють вихователеві направити бесіду так, щоб учні самі прийшли до правильного розуміння сутності обговорюваного питання. Успіх залежить від того, наскільки теплим буде характер бесіди, чи розкриють у ній вихованці свою душу;
— близькість матеріалу для бесіди емоційному досвіду вихованців. Не можна очікувати й жадати від них активності під час обговорення важких запитань або таких, у яких за основу беруться факти або явища, пов'язані з незрозумілими або далекими подіями, почуттями. Тільки при опорі на реальний досвід бесіди на відвернені теми можуть бути успішними;
— виявлення й зіставлення всіх точок зору. Нічия думка не може бути зігнорованою, це важливо із всіх точок зору — об'єктивності, справедливості, культури спілкування;
— правильне керівництво ходом бесіди, щоб допомогти вихованцям самостійно прийти до потрібного висновку. Для цього вихователь повинен уміти дивитися на події або вчинки очами вихованця, розуміти його позицію й пов'язані з нею почуття.
Диспути — це живі гарячі суперечки на теми, пов'язані із трудовою діяльністю.
Диспути проводять у середніх і старших класах на теми «Моя майбутня професія », «Право на працю як цінність», «Праця й неробство» і т.п. Диспути коштовні тим, що переконання виробляються при зіткненні й зіставленні різних точок зору.
В основі диспуту — спор, боротьба думок. Щоб диспут дав гарні результати, до нього потрібно готуватися: розробити п'ять-шість питань, що вимагають самостійних суджень, і познайомити з ними учасників диспуту заздалегідь. Іноді вчитель може призначити учасників суперечки. Виступи повинні бути живими, вільними, короткими. Тексти записувати не треба, інакше диспут буде нудним, формальним. Мета диспуту — не висновок, а процес. Але не можна допускати, щоб диспут перетворювався в суперечку заради суперечки. Педагог допомагає хлопцям дисциплінувати думки, дотримуватися логіки доказів, аргументувати свою позицію.
Разом з тим специфіка трудового навчання тісно пов'язана із практичною діяльністю учнів, і має тому словесні методи, що мають виховне значення й впливають на моральну сторону особистості, будуть мало ефективними без практичного підкріплення
Серед різноманітних методів трудового й професійного навчання важливу роль грають методи усного викладу навчального матеріалу: розповідь, бесіда, пояснення, лекція. Користуючись ними, учитель повідомляє учнем теоретичні відомості, необхідні для осмисленої практичної трудової діяльності.
Ефективність застосування методів усного викладу й пояснення навчального матеріалу в значній мірі залежить від правильного використання методичних прийомів. Методичні прийоми — складені елементи методу або окремі дії вчителя й учнів, спрямовані на досягнення навчально-виховних цілей. Існують найрізноманітніші методичні прийоми, які в різних сполученнях проявляються в методах роботи вчителя.
Логічні прийоми — прийоми формування розумової діяльності учнів (способів мислення). До них відносять: виділення істотного, головного; виявлення причинно-наслідкових зв'язків; порівняння; аналіз; синтез; узагальнення й ін.
Технічні прийоми передбачають раціональне використання засобів діяльності вчителя й учнів: різного встаткування, матеріалів, пристосувань, технічних засобів навчання й т.п.
Залежно від змісту навчального матеріалу й рівня підготовленості учнів до його сприйняття вчитель може активізувати діяльність учнів будь-якими з вище названих і інших прийомів.
Розглянемо приклад. На заняттях по темі «Прийоми розкрою тканини » майстер виробничого навчання ставить мету: продовжити формування практичних умінь по розкрою тканини. На початку заняття він пояснює учням сутність роботи, правила розкрою тканини.
У процесі пояснення використовує логічний прийом виявлення причинно-наслідкових зв'язків--залежності організації робочого місця від виду кладки різних ділянок стіни. Потім робить узагальнення: правильна організація робочого місця робітника забезпечує високу продуктивність праці.
До усного викладу, поясненню навчального матеріалу висувають наступні вимоги: постійне дотримання дидактичних принципів у їхній єдності й взаємозв'язку; підготовка учнів до сприйняття й засвоєння нового навчального матеріалу шляхом уточнення й відтворення опорних знань; повідомлення (або запис на дошці) теми або проблеми, мети й завдань; відбір змісту навчального матеріалу, з урахуванням повідомлюваних знань і формованих умінь; дотримання логічної послідовності; аргументованість, доказовість; постійне керівництво засвоєнням навчального матеріалу; систематизація і узагальнення навчального матеріалу, підведення підсумків, коректування засвоєння.
Розповідь — метод усного викладу матеріалу, що носить описовий або оповідальний характер, відрізняється науковістю, логічною послідовністю, стислістю, переконливістю, образністю повідомлення учням відомостей теоретичного або практичного характеру.
За допомогою розповіді вчитель формує в учнів уявлення і поняття про наукові факти, наприклад про принцип дії й пристрій інструментів, механізмів, знарядь, способах технології й т.п. Розповідь повинна мати головну думку, що учитель розкриває перед учнями у всій її повноті, розвитку при строгій послідовності викладу.
Як метод навчання розповідь має не тільки пізнавальне, але й виховне значення. Тому він повинен мати ідейну спрямованість, виражати особисте відношення вчителя до змісту матеріалу, що викладається, викликати зацікавленість, емоційність учнів.
Бесіда — метод навчання, при якому вчитель за допомогою цілеспрямованих питань до учнів мобілізує їхні знання й практичний досвід для засвоєння нових знань. За допомогою бесіди вчитель активізує розумову діяльність школярів, підводить їх до необхідних висновків і узагальнень.
Бесіда--один з найпоширеніших методів усного викладу матеріалу. Цінність її полягає в тому, що вчитель має можливість з'ясувати знання великої групи учнів за відносно короткий час і в той же час розвити їх активну розумову діяльність.
Успіху бесіди сприяє чітке визначення теми, логіка плану й уміла постановка питань, що дозволяє вчителеві направляти думку учнів.
Приклад — виховний метод виняткової сили. Його вплив ґрунтується на відомій закономірності: явища, сприймані зором, швидко й без праці запам'ятовуються у свідомості, тому що не вимагають ні перекодування, у якому бідує будь-який мовний вплив.
Приклад дає конкретні зразки для наслідування й тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, активізує діяльність.
Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, а слово — на рівні другої.
Психологічною основою приклада служить наслідуваність — у практиці трудового навчання вчитель на основі власного досвіду роботі проводити навчальну демонстрацію, що дає можливість учнем активно включатися в трудову діяльність
Навчальна демонстрація включає в роботу органи почуттів: зору, слуху, нюху, дотику, смаку, за допомогою яких у школярів виникають почуттєві уявлення про реальні предмети і явища. Під час навчальних демонстрацій слово вчителя направляє розумову діяльність учнів, активізує її постановкою питань і проблем. Школярі, самостійно спостерігаючи дію приладу, прийом роботи, аналізують хід демонстрації, роблять висновки й узагальнення. Слово вчителя при цьому робить керівну дію, пояснює, що спостерігати, як спостерігати, як аналізувати. Сполучення слова викладача з почуттєвим відбиттям реального світу самим учнем, сприяє засвоєнню їм складного навчального матеріалу.
На уроках трудового й професійного навчання використовують різні види демонстрацій, натуральні об'єкти й технологічні процеси; образотворчі засоби наочності.
Прийоми роботи. Залежно від змісту навчального матеріалу, навчально-виховних завдань, віку учнів, їхньої підготовки, матеріально-технічної бази школи вчитель вибирає оптимальний вид демонстрацій.
Натуральні об'єкти, відібрані для демонстрації, повинні бути: виробничо-типові, відповідні сучасному рівню техніки й відображаючи істотні ознаки; технічно справними; доступними сприйняттю учнів, тобто в цілому відповідати рівню трудової підготовки й виглядати естетично.
У трудовому й професійному навчанні натуральними об'єктами, використовуваними для навчальної демонстрації, можуть бути: знаряддя праці, устаткування, прилади, предмети праці--різні матеріали.
Необхідно відзначити, що проведене нами дослідження показало, що в системі професійно — технічної освіти радянського періоду, значна увага приділялася ідеологічному виховання учнів.
Однак, на сьогодні в значній мірі знижене значення ідеологічного виховання учнів у ПТНЗ, разом з тим у сучасних умовах, коли в Україні гостро стоїть питання національно — патріотичного виховання, радянський досвід також може бути безцінним.
Описані вище методи й прийоми трудового виховання майбутніх робочих швейників активно використалися радянською педагогікою й, на нашу думку, вони мають ряд переваг перед сучасними інноваційними технологіями навчання:
По — перше, ефективність цих методів перевірена десятиліттям.
По-друге, вони повністю відповідають цілям професійного виховання.
По-третє, ці методи повною мірою забезпечені методично й методологічно.
По-четверте, ці методи можуть бути використані в умовах сучасної матеріально технічної бази ПТНЗ швейного профілю.
Відповідно до Конституції України, Закону України «Про освіту», одним із пріоритетних завдань освіти є патріотичне виховання молодого покоління.
Метою патріотичного виховання є становлення громадянина-патріота України, готового самовіддано розбудовувати її як суверенну, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, забезпечувати її національну безпеку, знати свої права і обов’язки, цивілізовано відстоювати їх, сприяти єднанню українського народу, громадянському миру і злагоді в суспільстві.
Мети патріотичного виховання можна досягти шляхом реалізації таких виховних завдань:
утвердження в почуттях особистості патріотичних цінностей, поваги до культурного та історичного минулого України;
виховання поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки;
підвищення престижу військової служби як виду державної служби, культивування ставлення до солдата як до державного службовця;
визнання й забезпечення в реальному житті прав дитини як найвищої цінності держави і суспільства;
усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її патріотичною відповідальністю;
формування етнічної та національної самосвідомості, любові до рідної землі, держави, родини, народу; визнання духовної єдності населення усіх регіонів України, спільності культурної спадщини та майбутнього;
формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій;
формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови як духовного коду нації.
Зміст героїко-патріотичного виховання передбачає глибоке розуміння природи учнів, їх індивідуальних рис і можливостей, повагу до особистості дитини, турботу про її гармонійний розвиток, встановлення взаємин співробітництва у навчально-виховному процесі.
Патріотичне виховання молоді здійснюється за такими напрямами:
продолжение
--PAGE_BREAK-- продолжение
--PAGE_BREAK-- — Створення умов для творчої самореалізації особистості, забезпечення дозвілля студентів у позаучбовий час;
— Виховання потреби в здоровому способі життя;
— Формування в учнів цивільної позиції й патріотичної свідомості, правової й політичної культури.
— Формування особистісних якостей, необхідних для ефективної професійної діяльності, конкурентоздатності майбутніх фахівців в умовах, що змінюються.
Таким чином, під професійним вихованням розуміють процес формування в учнів потреби в праці й професійній діяльності. [55, с. 132].
У процесі професійного становлення майбутнього кваліфікованого робітника можна виділити три чітко виражених періоди:
1. Період навчання в професійному навчальному закладі (оволодіння відповідними теоретичними знаннями, практичними вміннями й навичками, попередня апробація правильності вибору, розвиток професійних здібностей):
2. Початок трудової діяльності (професійна адаптація в період проходження виробничої практики; закріплення й розвиток отриманих у школі, профтехучилищі, технікумі, вузі вмінь і навичок, придбання досвіду роботи зі спеціальності, остаточне твердження в обраній професії). [45, с. 45].
Робота з рішення завдань, що стоять на кожному із цих етапів, і становить сутність процесу професійного виховання.
У сучасній дослідницькій літературі також представлена думка, відповідно до якої основною метою професійного виховання повинне бути забезпечення відповідності індивідуальних якостей особистості суспільним вимогам, пропонованим до професії. В основі цієї ідеї лежить сформульоване Т. Парсонсом положення про те, що результат професійної діяльності (її успішність і задоволеність нею) залежить від ступеня співвіднесеності індивідуальних якостей з вимогами до професії. Це положення в рамках різних теорій тлумачилася як відповідність: спрямованості особистості об'єктивним характеристикам професії; індивідуальних особливостей особистості типам професій; прагнень особистості об'єктивним умовам професійної діяльності; особистих професійних мотивів соціальним вимогам до професії; типу особистості типу професійного середовища; професійних альтернатив очікуваному успіху й ін.
Метою професійного виховання є особистісний розвиток суб'єкта, формування професійних установок, мотивів, відносин, ціннісних орієнтацій, що забезпечують безперервний розвиток, само актуалізацію й повноцінну участь у професійному житті.
Аналіз літератури дозволяє виділити наступні групи професійного виховання, які можна об'єднати в три групи:
— індивідуальні
— групові
— масові
Також, можна виділити наступні методи професійного виховання:
1) Методи формування свідомості особистості, до яких ставляться розповідь, бесіда, лекція, диспут особистий приклад викладача професійно-технічного училища та майстра виробничого навчання. Розповідь — це послідовний виклад переважно фактичного матеріалу, здійснювана в описовій або оповідальній формі. Вона широко застосовується у викладанні гуманітарних предметів, а також при викладі біографічного матеріалу, характеристиці образів, описі предметів, природних явищ, подій громадського життя. До розповіді як методу педагогічної діяльності пред'являється ряд вимог: логічність, послідовність і доказовість викладу; чіткість, образність, емоційність; урахування вікових особливостей і підготовленості учнів професійно — технічного училища до сприйняття змісту розповіді.
Бесіда як метод виховання використалася з давніх часів. У середні століття широко застосовувалася так називана катехизична бесіда як відтворення питань і відповідей по підручнику або формулюванням учителя. Це питально-відповідний метод активної взаємодії педагога й учнів.
Основне в бесіді — це ретельно продумана система питань, що поступово підводять учнів до одержання нових знань. Готуючись до бесіди, викладач, як правило, повинен намічати основні, додаткові, навідні, уточнюючі питання. Індуктивна бесіда звичайно переростає в так називану евристичну, оскільки учні від приватних спостережень приходять під керівництвом учителя до загальних висновків. При дедуктивній побудові бесіди дається спочатку правило, загальний висновок, а потім організується його підкріплення, аргументування.
Найбільше поширення бесіди одержали у виховній практиці. При всім багатстві й розмаїтості змісту бесіди мають своїм основним призначенням залучити самих учнів до оцінки подій, вчинків, явищ громадського життя й на цій основі сформувати в них адекватне відношення до навколишньої дійсності, до своїх цивільних, політичних і моральних обов'язків. При цьому переконуючий зміст обговорюваних у ході бесіди проблем буде значно вище, якщо вони знаходять опору в особистому досвіді учня, у його справах, учинках, діях.
В основу бесіди повинні бути покладені факти, що розкривають соціальний, моральний або естетичний зміст тих або інших сторін громадського життя. В якості таких фактів, позитивних або негативних, може виступати діяльність певної особистості або окрема її властивість, закріплена в слові моральне правило, узагальнений літературний образ, організований або спланований педагогічний зразок. Форма подачі окремих епізодів і фактів може бути різної, але вона неодмінно повинна наводити учнів на міркування, результатом яких є розпізнавання певної якості особистості, що стоїть за тим або іншим вчинком. Розпізнавання й правильна оцінка якостей особистості вимагає вміння виділяти мотиви й мети поведінки людини й зіставляти їх із загальноприйнятими нормами, аналізувати факти, виділяти істотні ознаки кожного засвоєного поняття, відволікати їх від всіх супутніх, але другорядних у цьому випадку проявів особистості.
Розповідь і бесіда підготовляють перехід до більш складного методу організації пізнавальної діяльності — до лекції. Лекцію як метод треба відрізняти від лекції як організаційного оформлення взаємодії педагога й учнів у навчально-виховному процесі. Лекція в навчальному закладі багато в чому наближається до розповіді, разом з тим вона відрізняється більшою інформативно-пізнавальною ємністю, більшою складністю логічних побудов, образів, доказів і узагальнень, більшою тривалістю. Саме тому лекції застосовуються в основному в старших класах середньої школи, у вечірніх (змінних) школах, у технікумах і вузах і професійно — технічних училищах. До методів виховання ставляться також дискусії й диспути, хоча з не меншою підставою їх можна розглядати і як методи стимулювання пізнавальної й у цілому соціальної активності вихованців.
Ситуації пізнавальної суперечки, дискусії, при їхній умілій організації, привертають увагу учнів до різних наукових точок зору по тій або іншій проблемі, спонукають до осмислення різних підходів до аргументації. У той же час вони можуть бути створені й при вивченні звичайних не дискусійних на перший погляд питань, якщо учням пропонується висловити свої судження про причини того або іншого явища, обґрунтувати свою точку зору на деякі питання. Обов'язкова умова дискусії — наявність щонайменше двох протилежних думок по обговорюваному питанню. Природно, що в навчальній дискусії останнє слово повинне бути за викладачем, хоча це й не означає, що його висновки — істина в останній інстанції.
На відміну від дискусії, де все-таки повинне бути прийняте устояним і прийняте науковим авторитетами рішення, диспут як метод формування суджень, оцінок і переконань у процесі пізнавальної й ціннісно-орієнтаційній діяльності не вимагає певних і остаточних рішень. Диспут, як і дискусія, заснований на давно відкритій закономірності, що складається в тому, що знання, добуті в ході зіткнення думок, різних точок зору, завжди відрізняються високою мірою узагальненості, стійкості й гнучкості. Диспут як не можна краще відповідає віковим особливостям старшокласника, що формується особистість якого характеризується жагучим пошуком сенсу життя, прагненням не приймати нічого на віру, бажанням порівнювати факти, щоб усвідомити істину.
Диспут дає можливість аналізувати поняття й доводи, захищати свої погляди, переконувати в них інших людей. Для участі в диспуті мало висловити свою точку зору, треба виявити сильні й слабкі сторони протилежного судження, підібрати докази, що спростовують помилковість однієї й підтверджують вірогідність іншої точки зору. Диспут учить мужності відмовитися від помилкової точки зору в ім'я істини.
У педагогічному плані надто важливо, щоб питання, намічені до обговорення, містили життєво важливу, значиму для учнів проблему, по-справжньому хвилювали їх, кликали до відкритої, щирої розмови. Тему диспуту можуть підказати самі учні.
Диспут вимагає ретельної підготовки як самого викладача, так і учнів. Питання, винесені на обговорення, готуються заздалегідь, причому корисно залучити самих школярів до їхньої розробки й складання. За порадою А. С. Макаренко, майстра професійного навчання, викладачеві на диспуті треба вміти сказати так, щоб вихованці відчули в його слові його волю, культуру, особистість. Дійсний педагог не квапиться відкидати помилкові судження, не дозволить собі грубо втручатися в суперечку, безапеляційно нав'язувати свою точку зору. Він повинен бути делікатним і терплячим, жагучим і гнівним, незворушним і іронічним. Така манера нікого не кривдить і не принижує, не відбиває в учнів бажання брати участь у полеміці й відверто висловлювати свої погляди. Керівникові диспуту рішуче не підходить фігура умовчання й заборони. Усяка недомовленість залишає можливість для домислів, перекручених здогадів, неправильних тлумачень. Найбільш загальне призначення диспутів і дискусій — створити орієнтовну основу для творчих шукань і самостійних рішень учнів професійно — технічних училищ.
У структурі цілісного педагогічного процесу використається метод приклада. Свідомість учня постійно шукає опору в реально діючих, живих, конкретних зразках, які персоніфікують засвоювані ними ідеї й ідеали. Цьому пошуку активно сприяє явище наслідування, що є психологічною основою приклада як методу педагогічного впливу. Наслідування не є сліпе копіювання: воно формує в учнів дії нового типу, що як збігаються загалом з ідеалом, так і оригінальні, подібні по провідній ідеї приклада. Шляхом наслідування в парубка формуються соціально-моральні цілі особистісного поводження, суспільно сформовані способи діяльності.
Характер наслідувальної діяльності змінюється з віком, а також і у зв'язку з розширенням соціального досвіду учня, залежно від його інтелектуального й морального розвитку. Наслідування в підлітків супроводжується більш-менш самостійними судженнями, носить виборчий характер. Замолоду наслідування істотно перебудовується. Воно стає більш свідомим і критичним, опирається на активну внутрішню переробку сприйманих зразків, пов'язане зі зростанням ролі ідейно-моральних і цивільних мотивів.
У механізмі наслідування можна виділити по вкрай мері три етапи. На першому етапі в результаті сприйняття конкретної дії іншої особи в учнів з'являється суб'єктивний образ цієї дії, бажання надходити так само. Однак зв'язок між прикладом для наслідування й наступних дій тут може й не виникнути. Цей зв'язок утвориться на другому етапі. На третьому етапі відбувається синтез наслідувальних і самостійних дій, на який активно впливають життєві й спеціально створені ситуації, що виховують.
Таким чином, наслідування і заснований на ній приклад можуть і повинні знайти гідне застосування в педагогічному процесі. На це звертав увагу ще К. Д. Ушинський. Він підкреслював, що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості, що на виховання особистості можна впливати тільки особистістю. В очах учня тільки той вчинок заслуговує наслідування, що зроблений авторитетною й шановною людиною. Це повною мірою ставиться й до вчителя. Учитель всім своїм поводженням і у всіх своїх учинках і діях повинен служити для учнів прикладом, бути зразком високої моральності, переконаності, культури, принциповості й широкій ерудиції.
2) Методи організації діяльності й формування досвіду суспільного поведінки.
Людина як суб'єкт праці, пізнання й спілкування формується в процесі діяльності, що забезпечує наукове освоєння дійсності, викличе зацікавленість, почуття, породжує нові потреби, активізує волю, енергію — все те, що служить будівельним матеріалом для розвитку й становлення особистості.
Як основа здорового буття, діяльність є найважливішим джерелом збагачення учнів досвідом суспільних відносин і суспільної поведінки.
Усяка діяльність складається з операцій і дій. Операції — це процеси, мети яких перебувають не в них самих, а в той дії, елементом якої вони є. Дії це процеси, мотиви яких перебувають у тій діяльності, до складу якої вони входять. Виховний процес полягає в тому, що викладач робить перехід від керування операціями до керування учнями, а потім — до керування діяльністю учнів.
Педагогічною наукою виявлений ряд загальних закономірностей, що обумовлюють методи педагогічного керівництва діяльністю й формування досвіду суспільного поводження: всі види діяльності, що мають суспільні цілі, потенційно мають певні розвиваючими й виховні можливості. Кожна така діяльність містить всі необхідні компоненти для засвоєння лише їй відповідних знань, переживань. Однак одна діяльність не може замінити всі інші. Тому в процесі виховання доцільно використати комплекс різних видів діяльності
При цьому діяльність може не вплинути позитивно на вихованця професійно — технічного училища, якщо вона не має для нього особистісного змісту.
Суспільні відносини лише тоді розкриваються для людини, стає його особистим відношенням, коли смислоутворюючий мотив діяльності адекватний даному відношенню.
У підсумку педагогічних впливів у учнів формує готовність до вибору мети й способів діяльності. Будучи ідеальним передбаченням очікуваного результату, ціль людини є тією силою, що визначає спосіб і характер його дії.
Стосовно формування особистості учнів діяльність залишається нейтральним процесом, якщо не знайдені й не реалізовані відповідні способи її педагогічного інструментування. У цьому інструментуванні повинні певним чином сполучатися різні методи й прийоми, що забезпечують спонукання, приучення й вправу учнів, формування в них досвіду суспільної поведінки.
Приучення виявляє найбільшу ефективність на ранніх щаблях виховання й розвитку дітей. Застосування цього методу вимагає дотримання деяких педагогічних умов. Приучення неможливо без ясного уявлення про те, що повинне бути засвоєне. Пропонуючи учням той або інший образ дій, необхідно виразити його в можливо більш короткому і ясному правилі. На кожний даний відрізок часу повинен бути виділений мінімум окремих дій, з яких складається дана форма поведінки. Досвідчені педагоги велике значення надають показу зразка виховної форми поведінки, створенню позитивного відношення до неї. Для вироблення звички потрібен час, квапливість тут не приводить до поставленої мети. Спочатку варто домогтися точності виробленої дії й лише потім — швидкості. Метод приучення припускає контроль за виконанням дії. Контроль вимагає доброзичливого, зацікавленого відношення вчителя до вихованців, виявлення й аналізу виникаючих труднощів, обговорення способів подальшої роботи. Ще більш важливо організувати самоконтроль учнів.
Метод приучення варіює залежно від віку, умов життя й виховання. Не завжди доцільно, наприклад, відкрито ставити перед учнями завдання оволодіння тим або іншим способом поведінки. Учитель у цьому випадку так організує діяльність дітей, щоб із задоволенням повторюючи її, вони непомітно для себе вільно й невимушено звикали до потрібної форми поведінки.
Одним з випробуваних засобів приучення до заданих форм поведінки є режим життя й діяльності учнів. По думці А. С. Макаренко, відсутність розумного, послідовно здійснюваного режиму, законних меж для вчинку не може бути відшкодовано ніякою словесною мудрістю. Ніж суворіше й визначеніше режим, тим краще формується динамічний стереотип, що лежить в основі утворення звичок.
Метод приучення тісно пов'язаний з методом вправи. В основі приучення лежить оволодіння дитиною переважно процесуальною стороною діяльності, а вправа робить її особистісно значимою. Виконувана учнем діяльність виступає тут у єдності її мети й операціональної структури як вправа в правильному вчинку.
Включення дітей у діяльність створює їм умови для дій відповідно до прийнятих в суспільстві нормами й правилами поведінки. Діяльність забезпечує придбання дітьми практичного досвіду колективних відносин. Вправа не має нічого загального з механічною виучкою й тренажем у дусі поведінкової психології: стимул-реакція-підкріплення.
У реальному житті й діяльності учбового колективу постійно народжуються ситуації, у яких виявляється й піддається випробуванню на міцність вся система сформованих у ньому виховних відносин. Відкрити цю ситуацію, оголити ув'язнений у ній конфлікт, що виникає або вже назрілу проблему під силу будь-якому вдумливому педагогові. Однак часто він не може чекати такого природного збігу обставин. Йому доводиться самому створювати таку зовнішню обстановку, що викликає в учнів необхідний психічний стан, подання, почуття, мотиви, вчинки. Такі спеціально організовані педагогічні умови прийнята називати ситуаціями, що виховують.
продолжение
--PAGE_BREAK--Педагогічна вимога. У вимозі як вихідному методі організації діяльності найбільше чітко виявляється дія такої закономірності педагогічного процесу, як діалектика зовнішнього й внутрішнього. Педагогічна вимога повинна не тільки випереджати розвиток особистості, але й переходити у вимоги вихованця до самого себе. Воно може виступати перед учнем як конкретне реальне завдання, що йому слід виконати в процесі тієї або іншої діяльності. Вимога може розкривати внутрішні протиріччя педагогічного процесу, фіксувати недоліки в поведінки, діяльності й спілкуванні учнів і тим самим спонукувати їх до подальшого росту й розвитку. Вимоги допомагають наводити порядок і дисципліну в навчальному закладі, вносять дух організованості в діяльність і поведінці учнів. За формою пред'явлення розрізняють вимоги прямі й непрямі. Більш докладно вони будуть розкриті далі.
Організувати виховний процес, вихователь, майстер виробничого навчання повинні прагнути до того, щоб його вимога стала вимогою самого колективу. Відбиттям колективної вимоги є суспільна думка. З'єднуючи в собі оцінки, судження, волю колективу, суспільна думка виступає активною й впливовою силою, що у руках умілого педагога виконує функцію педагогічного методу.
3) Методи стимулювання поведінки й діяльності.
Будь-яка діяльність протікає більш ефективно й дає якісні результати, якщо при цьому в особистості є сильні, яскраві, глибокі мотиви, що викликають бажання діяти активно, з повною віддачею сил, переборювати неминучі утруднення, несприятливі умови й інші обставини, наполегливо просуваючись до наміченої мети. З мотивацією діяльності найтіснішим образом зв'язане її стимулювання. Стимулювати — значить спонукувати, давати поштовх, імпульс до думки, почуттю й дії. З метою підкріплення й посилення впливу на особистість учня тих або інших факторів застосовуються різні методи стимулювання, серед яких найпоширенішими є змагання, пізнавальна гра, заохочення, покарання й ін.
Змагання. Змагання в педагогічному процесі будується вчителем з обліком того безсумнівного соціально-психологічного факту, учням найвищою мірою властиве прагнення до здорового суперництва, пріоритету, першості, самоствердженню. Залучення учнів у боротьбу за досягнення найкращих результатів у навчанні, праці й суспільній діяльності піднімає відстаючих на рівень передових, стимулює розвиток творчої активності, ініціативи, новаторських починів, відповідальності й колективізму.
Змагання може бути колективним і індивідуальним, розрахованим на тривалий строк і епізодичним. У процесі його організації й проведення необхідно дотримувати традиційні принципи: гласність, конкретність показників, порівнянність результатів, можливість практичного використання передового досвіду.
У переживанні ситуацій успіху особливо бідують учні, що випробовують певні утруднення в навчанні. У зв'язку із цим необхідно підбирати такі завдання, з якими учні цієї категорії могли б упоратися без особливих утруднень, і лише потім переходити до більше складних вправ. У досвіді передових учителів із цією метою використаються так називані здвоєні завдання, де перше підготовляє до виконання іншого, більше складного. Надійним шляхом створення ситуацій успіху є диференційований підхід до визначення змісту діяльності й характеру допомоги учням при її здійсненні. Природними в цьому випадку повинні бути й словесні заохочення, підбадьорення учня, що викликають у нього впевненість у своїх силах, прагнення відповідати оцінці вчителя. Більшу роль у створенні ситуацій успіху має загальна морально-психологічна атмосфера виконання тих або інших завдань, оскільки це значною мірою знімає почуття непевності, остраху приступитися до зовні складних завдань.
Заохочення — спосіб вираження суспільної позитивної оцінки поводження й діяльності окремого учня або колективу. Його стимулююча роль визначається тим, що в ньому втримується суспільне визнання того способу дії, що обраний і проводиться учнем у життя. Переживаючи почуття задоволення, учень випробовує підйом бадьорості й енергії, впевненість у власних силах і подальшому русі вперед.
Не можна думати, що схвалення й заохочення корисні завжди й скрізь. Виховне значення заохочення зростає, якщо воно містить у собі оцінку не тільки результату, але й мотиву й способів діяльності. Треба привчати дітей цінувати найбільше сам факт схвалення, а не його престижна вага: погано, якщо учень чекає нагороди за найменший успіх. Заохочення особливо необхідно дітям несміливим, невпевненим. До заохочень найчастіше доводиться прибігати в роботі з молодшими школярами й підлітками, які особливо чутливі до оцінки їхніх учинків і поводження в цілому. Але краще, якщо це будуть колективні заохочення. Учителеві необхідно однаково піклуватися про те, щоб не з'являлися учні захвалені й учні, обійдені суспільною увагою. Сила виховного впливу заохочення залежить від того, наскільки воно об'єктивно й знаходить підтримку в суспільній думці колективу.
Відношення до покарань у педагогіці досить суперечливо й неоднозначно. Значною мірою під впливом теорії вільного виховання в перші роки радянської школи покарання взагалі були заборонені. Обґрунтовуючи правомірність покарання як одного з методів педагогічного впливу, А. С. Макаренко писала: «Розумна система стягнень не тільки законна, але й необхідна. Вона допомагає оформитися міцному людському характеру, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людське достоїнство, уміння пручатися спокусам і переборювати їх».
Покарання — це такий вплив на особистість учня, що виражає осуд дій і вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки, і примушує учнів неухильно випливати ім. Покарання коректує поведінку учня, дає йому ясно зрозуміти, де й у чому він помилився, викликає почуття незадоволеності, дискомфорту, сорому. А. С. Макаренко називав цей стан «виштовхуванням із загальних рядів». Цей стан породжує в учня потребу змінити свою поведінку. Але покарання в жодному разі не повинне заподіювати учневі страждання — ні фізичні, ні моральні. У покаранні немає пригніченості, а є переживання відчуженості від колективу, хоча б тимчасового й невеликого.
Засобами методу покарання виступають зауваження вчителя, пропозиція встати в парти, виклик для вселяння на педагогічну раду, догану в наказі по навчальному закладу, виключення. Може застосовуватися й така форма покарання, як зміна відношення до вихованця з боку вчителя або колективу. У А. С. Макаренко ми знаходимо випадки демонстративної відмови від покарання, коли колектив виражає недовіру вихованцеві.
Уміле застосування покарань жадає від викладача, майстра виробничого навчання педагогічного такту й певної майстерності. Усяке покарання повинне супроводжуватися аналізом причин і умов, що породили ту або іншу провину. У тих випадках, коли учень порушив правила поведінки нерозважно, випадково, можна обмежитися бесідою або простим докором. Покарання приносить успіх, коли воно погодиться із суспільною думкою колективу. Педагог надходить неправильно, якщо буде карати по підозрі. По можливості треба уникати колективних покарань, оскільки вони можуть привести до об'єднання учнів, що порушують громадський порядок і дисципліну. Не можна зловживати покараннями. Набагато сильніше діють стягнення несподівані, незвичні.
4) Методи контролю, самоконтролю й самооцінки у вихованні Керування процесом виховання неможливо без зворотного зв'язку, що несе характеристику його результативності. Виконати цю функцію допомагають методи контролю, самоконтролю й самооцінки у вихованні.
Щоб оцінювати ефективність виховного процесу, необхідно вивчати діяльність і поведінку вихованців. Під ефективністю виховання розуміють ступінь відповідності результатів поставленим цілям виховання.
Про показники вихованості учнів можна судити по ступені їхньої участі у всіх основних видах діяльності, що відповідає їхньому віку: ігрової, навчальної, трудовий, суспільної й ін., — і результативності цієї участі.
Важливими показниками вихованості учнів є їхнє спілкування й відносини в колективі з однолітками, старшими й ін. Характер спілкування й поведінки учнів багато в чому визначає результативність виховних впливів на особистість.
До показників вихованості особистості необхідно віднести також і її інформованість, насамперед в області моральної, культурної, естетичної і ін.
Жоден із цих показників не може розглядатися сам по собі, тому що не можна розділити свідомість, дії, поведінку й спілкування особистості. Усякий підрозділ їх носить умовний характер і застосовується лише з метою більш детального й заелементного вивчення загального рівня вихованості учнів. Те ж саме треба сказати й про умовності виділення відповідних методів виховання й оцінки його ефективності.
Загальний аналіз педагогічного процесу складається з оцінки його результативного компонента і процесуального, що відбиває характер протікання процесу. Необхідно оцінювати дії самих вихователів, правильність їхнього підходу до учнів, характер затверджуваного ними стилю спілкування, взаємодії, їхній вплив на розвиток ініціативи й самодіяльності учнів. Розгляд у єдності результативних і процесуальних показників робить вивчення виховання об'єктивним.
До основних методів контролю ставляться: педагогічне спостереження за учнями; бесіди, спрямовані на виявлення вихованості; опитування (анкетні, усні та ін.); аналіз результатів суспільно корисної діяльності, діяльності органів учнівського самоврядування; створення ситуацій для вивчення поведінки вихованців.
Педагогічне спостереження характеризується безпосереднім сприйняттям діяльності, спілкування, поводження особистості в цілісності й динаміку їхньої зміни. Розрізняють різноманітні види спостереження — безпосереднє й опосередковане, відкрите й сховане, безперервне й дискретне, монографічне й вузьке та ін.
Щоб успішно використати спостереження для вивчення вихованості особистості, треба вести його з конкретною метою, володіти програмою вивчення особистості, критеріями оцінки її вихованості.
Спостереження повинні носити систематичний характер.
Бесіди з вихованцями допомагають педагогам з'ясувати ступінь інформованості учнів в області моральних проблем, норм і правил поведінки, виявити причини відхилень від виконання цих норм, коли вони спостерігаються. Одночасно вчителі фіксують думки, висловлення учнів, щоб оцінити і якість своїх виховних впливів, відносини учнів, їхні симпатії, антипатії й т.п.
Досвідчені вихователі для контролю за ходом виховання учнів професійно — технічних училищ застосовують і такий більш складний метод, як свідоме включення учнів у такі види діяльності й спілкування, у яких вони можуть найбільше повно виявити ті або інші сторони своєї вихованості. Цей метод вимагає великої майстерності, педагогічної колегіальності.
Завершується контроль за ходом виховної роботи оцінюванням не тільки результатів вихованості учнів, але й рівня виховної діяльності вчителя й навчального закладу в цілому.
При оцінці виховної роботи вчителя необхідно враховувати його вміння використати сучасні методи, форми й засоби виховання, вибирати їхні оптимальні сполучення в конкретних ситуаціях, диференційовано підходити до учням, обґрунтовано характеризуючи їхнє поводження й старанність, роль учителя в трудовому вихованні й професійній орієнтації учнів, характер взаємодії вчителі й учнів.
Про результативність виховання свідчать такі показники: сформованість в учнів основ світогляду, уміння оцінювати події, що відбуваються в нашій країні й за рубежем; засвоєння ними норм моралі, знання й дотримання законів, у тому числі Правил для учнів; суспільна активність, колективізм, участь в учнівському самоврядуванні; ініціатива й самодіяльність вихованців; естетичний й фізичний розвиток.
Професійне виховання майбутніх робітників — швейників у професійно-технічних навчальних закладах є найбільш ефективною й що відповідає вимогам науково-технічного прогресу формою освіти. Вона володіє рядом переваг у порівнянні з підготовкою робочих кадрів безпосередньо на виробництві. Професійно-технічні училища (ПТУ) забезпечують освоєння молоддю теоретичних знань і практичних навичок під керівництвом кваліфікованих викладачів і досвідчених майстрів виробничого навчання, що дозволяє не тільки формувати навички професіоналізму, але й виховувати працьовитість, формувати високу мотивацію до професії.
Система професійно — технічної освіти стала невід'ємною частиною народної освітив країні, потужним джерелом з якого Україна черпає молоді кадри кваліфікованих робітників, але при цьому на сьогодні акцент зроблений саме на вихованні професійно необхідних якостей особистості фахівця швейного виробництва, у той час як проблеми виховання громадянських якостей, працьовитості, патріотизму нерідко відходять на другий план.
В наш час професійно-технічна освіта щільно інтегрована в ринкову економіку. Із всіх ланок освіти воно найбільше пов'язане з матеріальним виробництвом, і випускники професійно-технічних навчальних закладів відразу беруть участь у виробничих відносинах. Зрозуміло: чим більше висококваліфікованих, якісно підготовлених робітників у країні, тим швидше розвивається її економіка.
На жаль, не все це розуміють. Професійно-технічна освіта в Україні продовжують розглядати лише як проблему освітньої сфери. А її, на наш погляд, потрібно розглядати як один з головних факторів, що забезпечують відродження економіки й національну безпеку держави й у цьому зв'язку необхідні нові підходи до професійної освіти робітників — швейників.
На сьогодні, за даними української статистики середній вік працюючих у сфері швейного виробництва дорівнює 45 рокам. До того ж частка професійних швейників високої кваліфікації серед них досить невисока — до 10%, що спричиняє необхідність підготовки робочих кадрів для швейної промисловості в український системі професійно — технічної освіти.
Професійно-технічна освіта України в сфері підготовки швейників залишається ще потужною системою, хоча за останні 15 років відбулося скорочення мережі майже на 50 державних навчальних закладів. Істотно за цей час скоротився й контингент учнів: з 64 тисяч в 1992 році до 15 тисяч в 2008 році.
На сьогодні в Україні функціонує 45 професійно-технічних навчальних закладів, які готовлять фахівців зі спеціальності «швейне виробництво». Серед них 7 вищих професійних училищ, 4 центри професійно — технічної освіти, 7 професійних ліцеїв і 27 професійно-технічні училища.
В Україні впроваджене триступінчасте професійна освіта. Кожний щабель навчання визначається теоретичною й практичною завершеністю й супроводжується присвоєнням випускникам ПТНЗ відповідної кваліфікації. До того ж профтехосвіта в нашій державі не є тупиковою. Випускники навчальних закладів системи ПТНЗ мають можливість працювати як по обраній професії, так і продовжити навчання у вищих навчальних закладах.
У процесі навчання учні здобувають наступні вміння, знання й навички:
— виконують операції, пов'язані з виготовленням легкого жіночого одягу в умовах індивідуального й масового пошиття: зняття мірок з фігури, конструювання викрійок одягу, підготовка одягу для примірянь, проведення примірянь, поетапна обробка й з'єднання між собою деталей і вузлів виробу, відповідно до технології пошиття виробів;
— здобувають знання по швейному встаткуванню: уміння набудовувати швейне встаткування, усувати дрібні неполадки в роботі універсальних швейних машин.
— майбутні фахівці знайомлять зі швейними матеріалами і їхніми властивостями, асортименти швейних виробів, вивчають сучасні технології виконання ручних, машинних і волого-теплових операцій.
Випускник повинен уміти:
— розробляти технологічний процес виготовлення швейних виробів;
— розробляти й оформляти технологічну документацію відповідно до діючих нормативних документів;
— користуватися нормативною й довідковою літературою для вибору вихідних матеріалів, устаткування, вимірювальних засобів;
— використати сучасні програмні й технічні засоби інформаційних технологій;
— здійснювати технічний контроль якості швейних виробів;
— розраховувати параметри технологічних процесів виготовлення швейних виробів, розраховувати основні техніко-економічні показники діяльності ділянки, цеху; використати інформаційні технології для рішення професійних завдань;
— аналізувати і оцінювати стан техніки безпеки на виробничій ділянці.
Випускник повинен знати:
— нормативно-правові акти й довідкові матеріали по тематиці роботи;
— основні методи виконання робіт;
— термінологію, застосовувану в спеціальній довідковій літературі;
— діючі стандарти на розроблювальну продукцію, технологію виробництва швейних виробів;
продолжение
--PAGE_BREAK-- — технічні характеристики, конструктивні особливості, призначення, принципи роботи й правила експлуатації використовуваного встаткування;
— причини утворення браку в готових виробах і способи його усунення;
— оптимальні режими й параметри технологічного процесу виготовлення швейних виробів;
— методики розрахунку економічної ефективності впровадження нової техніки й прогресивна технологія, раціоналізаторських пропозицій і винаходів, системи автоматичного управління технологічним устаткуванням;
— основи організації діяльності промислового підприємства й керування їм;
— правила й норми охорони праці, техніки безпеки, промислової санітарії й протипожежного захисту.
Хоч професія «Швачка» фізично й не важка, але людина, що працює по цій спеціальності повинна мати наступні якості: гарна зорово-моторна координація й точність рухів, швидка реакція, висока чутливість пальців, гарний зір, правильне сприйняття кольорів.
Підвищену вимогу ця професія пред'являє також до стійкості уваги й просторового сприйняття.
Для якісної роботи необхідно наочно-образне й логічне мислення. Людина цієї професії повинен мати витончений смак, почуття краси й гармонії, добре знати напрямки сучасної моди й уміти з'єднувати ці знання з індивідуальністю людини.
При цьому, дослідження свідчать про те, що двоє із трьох роботодавців вважають рівні підготовки кваліфікованих швачок у державних професійно-технічних навчальних закладах низьким і що не відповідають потребам виробництва. Їх не задовольняє не тільки якість підготовки, але також і рівень кваліфікації швейників.
Крім того, роботодавці скаржаться на те, що профтехосвіта здійснює підготовку кадрів без урахування вимог ринку праці. Переважна більшість учнів ПТНЗ опановують професією «закрійник», тоді як збільшилася потреба саме у швейниках.
Таким чином, методичні засади виховання фахівців швейної галузі має чітко виражені цілі – сформувати професійно компетентну особистість, але на сьогодні в професійній освіті робочих швейників спостерігається ряд недоліків і проблем, серед яких можна відзначити наступні: недостатня увага до проблем цивільного виховання учнів, ігнорування радянського позитивного досвіду виховної роботи в професійно — технічних училищах швейного профілю, відсутність чіткого планування у формуванні кадрового резерву для швейної промисловості України.
Всі ці проблеми мають безпосереднє відношення до виховної й освітньої роботи в професійно-технічних училищах України й вимагають якісно нових підходів до професійного виховання майбутніх фахівців швейної галузі України.
1.2 Зміст та структура організації професійного виховання в професійно – технічних навчальних закладах швейного профілю У процесі формування особистості конкурентоздатного компетентного фахівця швейного виробництва в ПТНЗ найважливішу роль грає професійно трудове виховання учнів, сутність якого полягає в прилученні людини до професійно-трудової діяльності й пов'язаним з нею соціальним функціям у відповідності зі спеціальністю й рівнем кваліфікації. Професійно-трудове виховання учнів ПТНЗ виступає як спеціально організований і контрольований процес прилучення студентів до професійної праці в ході становлення їх як суб'єктів цієї діяльності, ув'язаний з оволодінням кваліфікацією й вихованням професійної етики.
У результаті професійно-трудового виховання в учнів повинні бути сформовані такі якості особистості як працьовитість, любов до навколишньої природи, економічна раціональність, професійна етика, здатність приймати відповідальні рішення, уміння працювати в колективі, творчі здібності й інші якості, необхідні фахівцеві відповідно до його спеціалізації у швейному виробництві.
Професійне виховання майбутніх робітників, у тому числі й робітниках швейних виробництв, було стрижнем освітньої роботи в професійно — технічних училищах України радянського періоду. При цьому дана система еволюціонувала й розвивалася в міру розвитку суспільства (див. табл. 1.1)
Таблиця 1.1
Етапи розвитку системи підготовки робочих кадрів в Україні.
Етап розвитку
Хронологія
Основні характеристики
I
До 1920 м
Система тільки формується, відкриваються перші спеціалізовані професійні навчальні заклади
II
1920 – 1929 рр
Створення й становлення української системи нижчої професійної освіти, управління якою здійснювалося Головним комітетом професійно-технічної й фахової освіти.
III
1929 – 1940 рр
Контроль підготовки робочих кадрів переданий господарським наркоматам. В окремих галузях промисловості створені «підприємства-школи»
IV
1940 – 1959 рр
Зростання промислового виробництва, мілітаризація економіки, розробка нових родовищ корисних копалин з'явилися причинами створення державної системи трудових резервів.
V
1959 – 1991 рр
Інтеграція професійно-технічної й народної освіту в єдину систему, перехід до загальних навчальних планів і програм.
VI
Після 1991 м
Перебудова системи профтехосвіти, пошук способів адаптації до ринкової моделі господарювання.
Найбільш глибокі якісні зміни в системі професійної підготовки відбулися в 70-і роки. У цей період значно виріс робітничий клас, у тому числі й кількість швейних виробництв, що вимагають нових кадрів У ті роки щорічно виникало близько 60 нових професій, які вимагали робітників, що мають не тільки ґрунтовну професійну підготовку, але нові форми свідомості, коли праця стає не тільки необхідністю, але й потребою.
Автоматизація й механізація виробництва вплинули на формування нового типу кваліфікованих робітників — робочого широкого профілю, а необхідність професійної мобільності — посилення тенденції на сполучення декількох професій і спеціальностей.
Важливу роль зіграв перехід до загальної середньої освіти, що зажадав приведення всієї системи професійної підготовки й професійної освіти у відповідність із новими соціальними реаліями й завданнями. Найважливішим завданням системи професійно — технічної освіти стає підготовка різнобічно розвинених, технічно грамотних і культурних фахівців, що володіють професійною майстерністю відповідно до вимог науково-технічного прогресу й вимогами суспільства до особистості, громадянина.
З розвитком нових економічних відносин профтехучилища усе більше орієнтуються на пошук нових форм виховної роботи, вишукують додаткові можливості формування високої мотивації до професії, розвитку прагнення учнів до росту професійної майстерності.
Виховні завдання системи професійно – технічної освіти в Україні доцільно визначити, виходячи з положення Закону України “Про освіту”, в якому сказано, що метою освіти, як зазначено в законі, є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами.
Викладання — це вид діяльності, що спрямований на управління пізнавальною діяльністю. Викладанням займається переважно викладач теоретичного навчання як у процесі навчання, так і в позаурочний час. Викладання здійснюється в рамках будь-якої організаційної форми, має звичайно тверді тимчасові обмеження, строго певну мету й варіанти способів її досягнення. Логіку викладання можна жорстко запрограмувати. Майстер виробничого навчання вирішує завдання озброєння учнів знаннями, уміннями й навичками раціонально виконувати різні операції й роботи при дотриманні всіх вимог сучасної технології виробництва й організації праці.
Виховна робота — це педагогічна діяльність, спрямована на організацію виховного середовища й управління різноманітними видами діяльності вихованців з метою рішення завдань професійного розвитку. Логіку виховного процесу не можна визначити заздалегідь. У виховній роботі можна передбачити лише послідовне рішення конкретних завдань, орієнтованих на мету. Виховання й викладання невіддільні одне від одного.
Гарний майстер виробничого навчання не тільки передає свої знання учням, але й направляє їх цивільне й професійне становлення. У цьому полягає суть професійного становлення молоді. Тільки майстер, що знає й любить свою справу, може прищепити учням почуття професійної честі й викликати потребу в досконалому оволодінні спеціальністю.
Методична робота спрямована на підготовку, забезпечення й аналіз навчально-виховного процесу. Педагоги, що здійснюють професійне навчання, повинні самостійно відбирати науково-технічну інформацію, методично її переробляти, трансформувати в навчальний матеріал, планувати її, вибирати ефективні засоби навчання. Багато викладачів і майстрив є проектувальниками навчального процесу по своєму предметі. Методична робота породжує в педагогів постійне прагнення до вдосконалювання професійної діяльності.
Під вихованням у системі професійно-технічної освіти майбутніх робочих швейників варто розуміти цілеспрямований процес, реалізований виховною системою ПТНЗ, по формуванню в учнів певної сукупності цінностей, поглядів, переконань, якостей і відносин, що забезпечують успішну соціалізацію й професійно-особистісний розвиток.
Важливе завдання полягає в тому, щоб систематично навчати учнів усьому новому, передовому, що впроваджується у виробництво: організація, норми, технологічні процеси. Робочий інструмент, пристрої. З самого початку навчання учні повинні добре уявляти собі свою професію в розвитку, знати, якими знаннями і виробничими уміннями їм доведеться оволодіти для кваліфікованого виконання робіт.
Виховна робота майстра має спрямовуватися на розвиток в учнів свідомого ставлення до навчання, підвищення рівня своїх знань, удосконалення навичок, оволодіння передовими методами праці. У нього завжди є можливість показати учням значення їх загальноосвітньої підготовки. Особливо важливо це для тих вихованців, які недооцінюють теоретичні знання.
Необхідно залучати учнів не тільки до виробничого, а й до активного громадського життя. Важливе виховне значення має їхня участь учнів на заключній стадії навчання у діяльності комплексних бригад робітників.
Необхідною умовою ефективності виховних зусиль майстра є його особистий приклад, ділова кваліфікація, глибоке знання справи, моральні якості, сувора вимогливість до себе, доброзичливе ставлення до учнів, тактовність, невимушеність поведінки. Майстер повинен бути в очах учнів зразком витримки, принциповості й справедливості. Його особистий приклад допомагає і в формування в учнів дбайливого ставлення до суспільної власності. Завдання полягає в тому, щоб зробити бережливість потребою учня, невід`ємним компонентом його виробничої діяльності [9, с. 72-75].
1.3 Аналіз розвитку нормативної бази з питань професійного виховання учнів професійно — технічних навчальних закладів швейного профілю Важливість питань професійного виховання учнів ПТНЗ, у тому числі й ПТНЗ швейного профілю, визначає той факт, що законодавче забезпечення професійного виховання в ПТНЗ еволюціонувало протягом досліджуваного періоду (з 1970 року по 2000 рік).
В цей час розвиток швейної промисловості спричинив потребу в підготовці робітника нового типу, здатного високоефективно працювати, грамотно підходити до виконання своєї справи [49; 300
2 квітня 1969 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про заходи для подальшого поліпшення підготовки кваліфікованих робітників у навчальних закладах системи професійно-технічної освіти», що відкрило новий етап в удосконалюванні підготовки робочих кадрів [3
ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР визнали необхідним здійснити поступове перетворення профтехучилищ із 1-3-літнім строком навчання в професійно-технічні училища з 3-4-літнім строком навчання по підготовці кваліфікованих робітників із середньою освітою із числа молоді, що закінчує восьмирічні загальноосвітні школи.
У постанові вказувалося, що в училищах з 3- 4-літнім строком навчання повинна здійснюватися підготовка робітників по найбільш складних професіях і спеціальностям, що вимагають загальної середньої освіти. У першу чергу випливало готовити фахівців з налагодження, ремонту й монтажу автоматичних ліній і верстатів із програмним управлінням; машиністів, радіо- і електромеханіків, апаратників хімічного виробництва, механізаторів вугільної й гірничорудної промисловості, робітників для будівництва й сільського господарства, обробників, поліграфістів, майстрів харчової, легкої промисловості, художніх промислів і підприємств побутового обслуговування, у тому числі швачок і працівників для швейного виробництва.
ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР поставили за обов'язок міністерствам і відомствам, керівникам підприємств, будівництв, колгоспів і радгоспів створити необхідні умови для проходження виробничої практики учням профтехучилищ, забезпечити широке ознайомлення їх з новою технікою й технологією виробництва, а також з передовими методами праці, виділяти, якщо буде потреба, інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників для керівництва виробничою практикою учнів технічних-професійно-технічних навчальних закладів.
продолжение
--PAGE_BREAK--Особлива увага зверталася на формування в молоді ідейної переконаності й відданості справі Комуністичної партії, на виховання високих моральних якостей, свідомого відношення до праці й суспільної власності, готовності свято берегти й збільшувати революційні й трудові традиції робочого класу.
Постанова ставила за обов'язок відповідним державним органам вирішити також питання: поліпшення будівництва нових профтехучилищ; удосконалювання підготовки й перепідготовки керівних і інженерно-педагогічних кадрів навчальних закладів професійно-технічної освіти; поліпшення культурно-побутових і житлових умов працівників профтехучилищ і інші важливі питання.
Перетворення звичайних профтехучилищ у середні допускається тільки при наявності достатніх по площі й перебувають у зразковому стані навчальних, виробничих і культурно-побутових приміщень; навчальних майстерень, оснащених достатньою кількістю сучасного встаткування; кабінетів і лабораторій по всіх предметах професійного й загальноосвітнього циклів; технічних засобів для програмованого навчання; екранізованих класів, оснащених кіноапаратурою, і ін.
Професійна школа ставала не тільки основним джерелом підготовки кваліфікованих робітників, але й важливою ланкою в рішенні завдань завершення переходу до загальної середньої освіти в країні.
ЦК Компартії України й Рада Міністрів УРСР. прийняли постанову відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 2 квітня 1969 р.
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР і ЦК Компартії України й Ради Міністрів УРСР обговорювалися на засіданнях бюро обласних, міських, районних комітетів партії, зборах комуністів профтехучилищ. Глибоко й всебічно аналізувалося стан матеріально-технічної бази училищ і намічалися плани підготовки й переводу училищ у середні профтехучилища.
В 1972 р. Державним комітетом Ради Міністрів СРСР по професійно-технічній освіті були затверджені нові навчальні плани. У них в основному, були усунуті недоліки навчальних планів 1969 р., але й вони були ще недосконалі.
XXIV з'їзд КПРС вніс у розвиток професійно-технічної освіти принципово нові положенні. Директивами з'їзду була встановлена необхідність значного збільшення підготовки кваліфікованих робітників у професійно-технічних училищах для того, щоб молодь одержувала спеціальність до надходження на роботу. Таким чином, профтехучилища були визнані найбільш доцільними, що відповідає епосу будівництва комуністичного суспільства в нашій країні, формою підготовки робітників.
23 червня 1972 р. ЦК КПРС і Рада.Міністрів СРСР прийняли постанову «Про подальше вдосконалювання системи професійно-технічної освіти», яким поставили за обов'язок Державному комітету Ради Міністрів СРСР по професійно-технічній освіті, Ради Міністрів союзних республік, міністерства й відомства вжити заходів по усуненню недоліків у діяльності профтехучилищ, підвищенню якості навчальної й виховної роботи, домагатися, щоб профтехучилища готовили всебічно розвинених, ідейно стійких технічно освітніх молодих робітників, здатних освоювати й удосконалювати нову техніку.
З метою подальшого вдосконалювання професійно-технічної освіти ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР визнали необхідним:
— розширювати й зміцнювати середні профтехучилища як найбільш перспективну форму підготовки молодого поповнення робітничого класу, забезпечити в них високий рівень професійної й загальної середньої освіти молоді;
— розвивати технічні училища, що дають робочу кваліфікацію юнакам і дівчинам, що закінчили середню загальноосвітню школу [21, с. 27].
Державному комітету Ради Міністрів СРСР по професійно-технічній освіті разом з Міністерством освіти СРСР, Академією педагогічних наук СРСР, міністерствами й відомствами запропоновано розробити протягом 1972-1974 р. навчальні плани й програми для середніх профтехучилищ, забезпечивши в них науково обґрунтовані співвідношення професійної й загальноосвітньої підготовки, взаємозв'язок навчального, виховного й виробничого процесів; підготувати й видати відповідно до нових навчальних програм підручники й навчальні посібники для середніх профтехучилищ із урахуванням новітніх досягнень науки, техніки й передового досвіду.
Органам професійно-технічної освіти пропонувалося забезпечити впровадження ефективних форм і методів навчання учнів, широко застосовувати сучасні технічні засоби в навчальному процесі, підсилити ідейно-політичне, моральне, естетичне й фізичне виховання учнів. Директори профтехучилищ, керівники підприємств, будівництв, радгоспів і колгоспів повинні значно поліпшити організацію й проведення виробничої практики учнів на передових підприємствах з високим рівнем організації праці.
Державний комітет Ради Міністрів СРСР по професійно-технічній освіті й Академія педагогічних наук СРСР були зобов'язані підсилити увагу до розробки наукових проблем профтехосвіти, направити зусилля вчених на подальше вдосконалювання профтехосвіти з урахуванням впливу технічного прогресу На працю робітників, їхню психологію; на найбільш удале сполучення професійної й загальноосвітньої підготовки в середніх профтехучилищах, зміст і організацію навчального й виховного процесів, раціональне співвідношення між різними формами професійного навчання. Визнано доцільним організувати в Академії педагогічних наук СРСР відділення педагогіки й психології професійно-технічної освіти Держплану СРСР, Державному комітету Ради Міністрів СРСР по професійно-технічній освіті, Міністерству вищої й середньої фахової освіти СРСР, Радам Міністрів союзних республік було доручено передбачити підготовку інженерно-педагогічних працівників для навчальних закладів системи професійно-технічної освіти, вжити заходів по підвищенню кваліфікації майстрів і викладачів профтехучилищ, підсилити увагу до роботи філій Всесоюзного інституту підвищення кваліфікації інженерно-педагогічних працівників професійно-технічних навчальних закладів.
У виконання цієї постанови ЦК Компартії України й Рада Міністрів УРСР 24 липня 1972 р. прийняли постанову № 344, яким поставили за обов'язок Державному комітету Ради Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті, обкоми, місткоми, райкоми Компартії України, Укрпрофради, ЦК ЛКСМ України, райкоми комсомолу направити свої зусилля на виконання рішень XXIV з'їзду КПРС і XXIV з'їзду Компартії України в області розвитку професійно-технічної освіти, підвищення якості навчальної і виховної роботи, звернувши особливу увагу на вивчення суспільних наук, формування в молоді основ комуністичного світогляду, виховання високих моральних якостей, патріотизму, інтернаціоналізму, свідомого відношення до праці й суспільної власності.
Відповідно до рішень XXV з'їзду КПРС і виходячи з потреби соціально-економічного розвитку суспільства на сучасному етапі, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР поставили нові завдання по підвищенню рівня навчання й виховання робітників, особливо із середньою освітою, у спільній постанові від 30 серпня 1977 р. «Про подальше вдосконалювання процесу навчання й виховання учнів у системі професійно-технічної освіти» [8].
Постанова розвивала положення й висновки попередніх рішень партії й уряду із цих питань, конкретизувала й розвивала лінію партії по подальшому розширенню підготовки робітників із середньою освітою, і насамперед у середніх професійно-технічних і технічних училищах.
Вся система професійно-технічної освіти повинна була відповідати вимогам науково-технічного прогресу, завданням суспільного розвитку, бути тісно пов'язана з ідейним, моральним і трудовим загартуванням учнівської молоді.
У постанові ставиться завдання розвивати й поліпшувати роботу середніх професійно-технічних училищ як провідних навчальних закладів профтехосвіти, забезпечити їхнє раціональне розміщення відповідно до вимог суспільного виробництва й найбільш повного охоплення молоді професійною й загальною середньою освітою.
Учням створюються широкі можливості для продовження освіти й оволодіння інженерними й іншими спеціальностями. Педагогічним радам середніх професійно-технічних і технічних училищ представлене право дозволяти випускникам, що мають відмінні й гарні оцінки по всіх предметах і успішно витримав кваліфікаційні іспити, надходити (до 10% випуску училищ) у денні вищі навчальні заклади по відповідній спеціальності безпосередньо після закінчення училища.
Разом з тим у постанові відзначено, що в навчанні й вихованні молодих робітників у системі професійно-технічної освіти є ще чимало проблем і невирішених питань.
Ще велика кількість учнів готується по вузькопрофесійним спеціальностям, слабко розвивається навчання по сполучених професіях, не повною мірою задовольняються вимоги сучасного й завтрашнього виробництва до підготовки робочих кадрів [8].
Постанова звертає увагу па необхідність поліпшення роботи з морально-правового виховання учнів, формуванню стійких моральних норм, вихованню високої культури поводження, заснованої на свідомому розумінні майбутніми робітниками свого громадського обов'язку. У постанові поставлені завдання по випуску підручників, навчальних і методичних посібників.
Особливе місце для розвитку системи виховання робочої молоді мали рішення ХХVІ з'їзду КПРС.
У матеріалах ХХVІ з'їзду КПРС системі виховання робочих кадрів приділене особливе місце, позначені мети й завдання професійного виховання й освіти робочих кадрів, якими були: «підготовка для народного господарства технічно освітніх молодих кваліфікованих робочих кадрів відповідно до вимог соціально-економічного й науково–технічного прогресу, які володіють сучасним економічним мисленням, глибокими й міцними знаннями основ наук, виробництва, сучасної обчислювальної техніки, високим професійною майстерністю, здатних успішно освоювати нову техніку й технологію, брати активну участь у їхньому створенні; ідейно — політичне виховання, формування в учнів марксистсько-ленінського світогляду, виховання комуністичної переконаності, радянського патріотизму й соціалістичного інтернаціоналізму, готовності до захисту соціалістичної Батьківщини, правильного розуміння внутрішньої й міжнародної політики КПРС і Радянської держави, що відбуваються в країні й світі подій; виховання майбутніх молодих робітників свідомими й активними членами розвиненого соціалістичного суспільства, дбайливими хазяями своєї країни із властивому робітничому класу революційною ідеологією, мораллю, інтересами, колективістською психологією, високими моральними якостями, культурою праці, поведінки й побуту; виховання дбайливого відношення до соціалістичної власності, природі, пам'ятникам історії й культури; правове виховання, прищеплювання учнем поваги до радянських законів і правил соціалістичного гуртожитку, формування свідомості необхідності їхнього дотримання; естетичне виховання, розвиток потреби й здатності брати участь у створенні прекрасного в житті, праці й мистецтві; фізичне виховання, зміцнення здоров'я учнів.
Виконуючи рішення ХХІ з’їзду КПРС з 1982/83 навчального року середні професійно-технічні училища почали працювати по нових навчальних планах і програмам, розробленим Державним комітетом Ради Міністрів СРСР по професійно-технічній освіті разом з Міністерством освіти СРСР, Академією наук СРСР і Академією педагогічних наук СРСР.
В 1985 р. у Донецьку й Львові були проведені зональні наради директорів професійно-технічних училищ республіки, у яких взяли участь секретарі партійних, комсомольських організацій, працівники апарату ЦК Компартії України, Ради Міністрів УРСР, ЦК ЛКСМУ, Госпрофобра СРСР і Госпрофобра УРСР, секретарі обкомів партії. На нарадах проаналізований стан навчально-виховного процесу в навчальних закладах профтехосвіти, намічені міри його подальшого вдосконалювання — відзначалося, що стан виховної роботи в професійно — технічних училищах перебуває на недостатньому рівні, про що свідчить ріст правопорушень, чинених учнями професійно — технічних училищ.
Основними рисами виховної роботи в професійно-технічних училищах, що готовить кадри для швейного виробництва в період з 1970 по 1986 роки були
1) державний характер виховної роботи,
2) єдність навчання й комуністичного виховання;
3) співробітництво школи, родини й громадськості у вихованні учнів професійно — технічних училищ, сполучення виховання учнів з «практикою комуністичного будівництва»;
4) науковий характер виховання учнів професійно — технічних училищ, на основі досягнень педагогічної науки.
5) тісний зв'язок виховної роботи із системою професійної підготовки майбутніх робітників швейного виробництва
При цьому поряд із загальною системою виховної роботи в системі професійних училищ швейного профілю особливе місце в даній роботі приділялося комсомольським організаціям.
Така роль комсомолу в процесі виховання робочої молоді випливала з ведення завдань виховання лідерами СРСР: «Центральним завданням комсомолу, — говорив у своїй доповіді на XXVІ з'їзді КПРС Л. І. Брежнєв, були й залишаються виховання молоді в дусі комуністичної ідейності, відданості нашій Радянській Батьківщині, у дусі інтернаціоналізму, активна пропаганда норм і духовних цінностей нашого суспільства». «Виховання робочої зміни, робота з робочою молоддю повинні постійно перебувати на порядку денному всіх комсомольських організацій системи професійно-технічної й фахової освіти як одне з головних питань», — підкреслив Л. И. Брежнєв у своїй мові на з'їзді.
Оскільки рішення з'їздів партії мало в СРСР законодавчий характер, то слова Л. І. Брежнєва були сприйняті як законодавчо обґрунтоване керівництво до дії й роль комсомольських організацій у вихованні робочих кадрів у система професійно – технічної освіти істотно зросла.
Подальший розвиток законодавство України в сфері професійно-технічної освіти одержало вже в період незалежності, при цьому треба визнати, що в нормативних документах новітнього періоду проблемам виховання робочих кадрів у системі професійно – технічної освіти приділяється значно менше місця.
У цілому на сьогодні системі виховання учнів ПТНЗ приділяється менше уваги, основний натиск робиться на професійній підготовці робітників — швейників.
Конституція України гарантує кожному право на освіту, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, задоволення національно-культурних і мовних потреб, вільний розвиток своєї особистості, право на свободу світогляду, право набувати спеціальні знання, що дають можливість вибору професії та роду трудової діяльності.
В Україні прийнято низку законів, що сприяють забезпеченню прав громадян на освіту. Передусім це Закон України «Про освіту», прийнятий у 1991 р., закони України «Про загальну середню освіту» (1999 р.).
Правові, організаційні, фінансово-господарські засади функціонування та розвитку професійно-технічної освіти визначаються безпосередньо Законом України «Про професійно-технічну освіту», що є законодавчим актом прямої дії, прийнятий у лютому 1998 року. Відповідно до цього Закону професійно-технічна освіта є складовою системи освіти України. Професійно-технічна освіта є комплексом педагогічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвиток компетентності та професіоналізму, виховання загальної і професійної культури. Професійно-технічна освіта здобувається у професійно-технічних навчальних закладах. Таким чином, нормативно-правова база, що діє в період з 1970 року по 2000 рік, забезпечувала виховання учнів професійно — технічних училищ і сприяла проведенню виховної роботи під час навчально-виховного процесу в професійно — технічних училищах. На нашу думку, накопичений досвід навчання й виховання підростаючого покоління в професійних навчальних закладах швейного профілю містить багато повчального й для сучасності. Зокрема, завдяки вивченню історії професійно-технічного навчання робітників — швейників представляється можливим:
- вивчити виникнення прогресивних форм і методів навчання й тенденції їхнього постійного вдосконалювання;
продолжение
--PAGE_BREAK--- розкрити особливості форм і методів виховної роботи в професійних навчальних закладах швейного профілю;
- розробити науково обґрунтовану концепцію професійного виховання майбутніх робітників швейного виробництва в Україні.
Без вивчення історії професійно-технічної освіти як явища педагогічного не можуть бути глибоко осмислені питання розвитку форм і методів навчання й виховання в сучасній системі професійно — технічної освіти.
Висновки з І частини роботи Отже,. виховна робота — це педагогічна діяльність, спрямована на організацію виховного середовища й управління різноманітними видами діяльності вихованців з метою рішення завдань професійного розвитку. Логіку виховного процесу не можна визначити заздалегідь. У виховній роботі можна передбачити лише послідовне рішення конкретних завдань, орієнтованих на мету. Виховання й викладання в системі роботи викладача, майстра виробничого навчання в ПТУ невіддільний одне від одного.
Ми визначили, що професійне виховання майбутніх робітників — швейників у професійно-технічних навчальних закладах є найбільш ефективною й що відповідає вимогам науково-технічного прогресу формою освіти. Воно володіє рядом переваг у порівнянні з підготовкою робочих кадрів безпосередньо на виробництві. Професійно-технічні училища (ПТУ) забезпечують освоєння молоддю теоретичних знань і практичних навичок під керівництвом кваліфікованих викладачів і досвідчених майстрів виробничого навчання, що дозволяє не тільки формувати навички професіоналізму, але й виховувати працьовитість, формувати високу мотивацію до професії.
Також, розглядаючи зміст професійного виховання ми дійшли висновку, що основною метою професійного виховання є формування відповідності індивідуальних якостей особистості вимогам професії.
В першій частині роботи ми визначили, що у радянський період важливе місце в діяльності професійно-технічних навчальних закладах займала виховна робота, спрямована на різні сторони розвитку особистості майбутнього працівника, яка здійснювалася у різноманітних формах, при цьому особливе місце в системі виховної роботи приділялося ідеологічному вихованню учнів… На сьогодні системі виховання учнів ПТУ приділяється менше уваги, основний натиск робиться на професійній підготовці робітників — швейників
Разом з тем, важливість питань професійного виховання учнів ПТУ, у тому числі й ПТУ швейного профілю, визначає той факт, що законодавче забезпечення професійного виховання в ПТУ еволюціонувало протягом усього досліджуваного періоду (з 1970 року по 2000 рік).
В цілому на нашу думку, без вивчення історії професійно-технічної освіти як явища педагогічного не можуть бути глибоко осмислені питання розвитку форм і методів навчання й виховання в сучасній системі професійно технічної освіти.
Розділ ІІ. Досвід організації професійного виховання в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю в Україні (1970-2000 рр) 2.1 Визначення етапів та особливостей організації професійного виховання в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю в Україні (1970-2000 рр) Необхідність наукового осмислення питань теорії й практики профтехосвіти спричиняються дослідження теоретико-методологічних проблем — загальної концепції розвитку професійно-технічної освіти в її діалектичних зв'язках із соціально-економічним і політичним розвитком суспільства в цілому, з розвитком народної освіти, культури, виробництва, техніки.
Виходячи з такого підходу можна сказати, що основні етапи розвитку професійно-технічної освіти працівників швейного виробництво тісно пов'язане з розвитком швейної промисловості в Україні.
Саме розвиток швейної промисловості визначає специфіку розвитку професійно — технічної освіти швейників.
Необхідно відзначити, що традиції швейної промисловості безпосередньо пов'язані з кравецьким ремеслом і сягають часів Руси. За середньовіччя, як і пізніше, кравецтво було широко розвинене на українських землях (цехи), і ще до 1918 основною формою виробництва були дрібні кустарні підприємства що нерідко працювали для більших торгових фірм. Кравецтво було найбільше розвинене по більших містах України, і. осередками швейної промисловості були Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці та інші.
З приходом радянської влади поступово збільшено виробничі форми швейної промисловості, зокрема за доби п'ятирічок. До другої світової війни збудовано на Україні близько 20 більших підприємств, у тому числі швейну фабрику імені Ф. Смирнова-Лавочкіна в Києві, імені В. Воровського в Одесі, імені Ю. Д. Тинякова в Харкові та інші. У 30-их pp. майже ліквідовано дрібні форми виробництва: 1940 85,2% виробництва припадало на великі підприємства, і до початку другої світової війни на Україні їх було близько 50. У загальному виробництві легкої промисловості ця галузь становила: 2,4% 1913, 24,8% 1927 — 28 і 37,8% 1940
У 1950-их pp. на Україні працювало 123 підприємства швейної промисловості, одначе її географічне розміщення було дуже нерівномірне. 32% всієї продукції давали підприємства Києва і Харкова. У 1951 — 70 pp. збудовано 10 нових великих підприємств, зокрема в Артемівському (Донецька область), Дрогобичі, Києві, Харкові, Львові, Кіровограді та Миколаєві. Загальна кількість підприємств збільшилась до 152. Починаючи з 1970-их pp., на Україні створюються великі швацькі об'єднання на базі існуючих підприємств, наприклад, київська «Україна» (найбільше в УССР), одеське імені Воровського, харківське імені Тинякова, «Трембіта» у Чернівцях, дніпропетровське імені В. Володарського та інші. Рівень механізації швейної промисловості виріс за 1970-их pp. до 58,2%, на той час створено також 6 будинків для моделювання одягу у Львові, Києві, Донецькому, Дніпропетровському, Одесі й Харкові. [57, с. 18]
У міру розвитку української швейної промисловості перед системою професійно – технічної освіти швейників вставали все нові завдання, які дана система з успіхом вирішувала.
Професійно-технічні заклади готували кадри для швейної промисловості, застосовуючи методи виховання:
— виховання поваги до трудової діяльності, що вимагало вироблення поглядів на працю як на основу життя, джерело матеріального та духовного багатства суспільства, фізичного та духовного розвитку людини, формування трудової дисципліни в учнів, що ґрунтувалось на внутрішній переконаності і необхідності дотримуватися визначених правил та вимог, на розумінні смислу та значення цих вимог, на прагненні якнайкраще виконати доручену 181, с. 389-391], усвідомлення ролі праці, своєї професії у процесі життєдіяльності спричиняло досягнення високоякісних результатів праці, що засновувалось на удосконаленні професійної майстерності та старанності учнів, формування високої культури праці, що включало додержання технологічної дисципліни, виробничої етики, грамотне використання навчально-технічної документації, бережливе ставлення до обладнання, матеріалів, а також раціональну організацію праці;
— виховання самостійності, яке засновано на свідомому, систематичному та міцному оволодінню основними прийомами праці зі спеціальності, що знаходило відбиток в уміннях робітника варіювати своїми діями в залежності від умов, що змінюються, вносити пропозиції до наміченого плану роботи, коректувати способи його здійснення, самостійно розбиратися в сутності вимог, знаходити помилки, попереджати та усувати їх, планувати роботу, раціонально її виконувати, контролювати свої дії;
— виховання любові та поваги до професії як першої життєвої потреби, яке засновувалось на розкритті учням суспільного і особистісного значення обраної професії, підвищенні професійної кваліфікації. У ході практики важливим визначалося також і формування в учнів установки на можливість та необхідність соціального просування протягом трудової діяльності від менш складних до складних та відповідальних видів праці; розкриття користі знань, можливостей для творчого зростання, характеру труднощів, що можуть їх очікувати у реальній практиці;
— звання творчого ставлення до своєї справи, яке ґрунтувалось на формуванні та розвитку в учнів кмітливості, працездатності, зосередженості, захопленості ідеєю, критичному ставленні до себе і до своєї роботи, прагненні отримати оригінального результату, постійного удосконалення професійної майстерності та настрою на пошук нового.
— виховання професійної етики, що передбачала виховання відповідальності за здійснення професійної діяльності як у професійному, так і у моральному плані, професійної честі, з метою підтримки престижу швейної професії та для формування остаточної впевненості в правильності вибору даної спеціальності. Професійна етика для спеціалістів швейного профілю також включала розвиток специфічних вимог (естетичного смаку, культури спілкування) та норм моралі (привітливостіі, доброзичливості, стриманості, ввічливості, добропорядності), додержання яких дозволяло справно виконувати професійні обов'язк;
Розвиток системи ПТУ швейного профілю в Україні в досліджуваний період можна розділити на два етапи:
1 етап — 1970 -1990 роки, коли відбувалося збільшення кількості ПТУ швейного профілю в Україні.
В цілому даний період характеризується цілим рядом ведучих тенденцій: — посиленням соціальної ролі системи загальної освіти; — ростом рівня загальної й професійної освіти робітників; — збільшенням загальної чисельності професійних навчальних закладів системи початкової професійної освіти; — збільшенням частки випускників профтехучилищ у загальній чисельності робітничого класу; — розширенням наукових досліджень в області професійної педагогіки; — удосконалюванням змісту політехнічної освіти, форм, методів і засобів навчально-виховної роботи, проведеної на базі професійно-технічних училищ.
Основними педагогічними умовами, що сприяли розвитку системи початкової професійної освіти в досліджуваний період, були: науково обґрунтований відбір змісту виховання, взаємозв'язок спеціальної підготовки та професійного виховання; орієнтація всього учбово-виробничого процесу на продуктивну працю; відбиття в змісті освіти ідеологічного виховання.
У даний період особливе місце в системі виховної роботи в професійно-технічних училищах приділялося майстрам виробничого навчання.
З 1969 по 1979 рр. в цілому відбулось зростання якісного складу інженерно-педагогічних кадрів профтехосвіти. У чотири рази зросла чисельність спеціалістів з вищою освітою, що працювали у ПТУ. У 1977 році 88,2% директорів училищ, 85,8% викладачів мали вищу освіту 96% майстрів виробничого навчання — вищу, незакінчену вищу, середню спеціальну або загальну середню освіту.
На підвищення компетентності майстрів виробничого навчання у цей період також вплинуло, як свідчить аналіз звіту „Про підсумки навчальної роботи Луганського облуправління профтехосвіти по технічним училищам та міським ПТУ за 1970-1971 н. р.", вивчення майстрами виробничого навчання особливостей наукової організації праці (НОП) та впровадження її елементів у навчальний процес. У результаті у групі №9 майстрів виробничого навчання З.М. Коваленко та А.П. Молчанової ТУ №59 м. Луганська збільшилась продуктивність праці на 3% та поліпшилась якість продукції, що випускалася учнями у ході виробничої практики.
Вищезазначені заходи в цілому позитивно відбилися на підвищенні рівня компетентності майстрів виробничого навчання та здійсненні ними професійної діяльності. Так, у пояснювальній записці до звіту „Про підсумки навчальної роботи технічних училищ Дніпропетровської області за 1974-1975 н. р." розкрито досвід праці компетентного майстра виробничого навчання групи «кравець верхнього та дитячого одягу» ТУ №1 Л.Є. Насістої. Корисним в її діяльності під час виробничої практики було те, що вона знайомила учнів з новинками та досягненнями швейного виробництва, навчала їх особливостям виготовлення складної продукції та домагалася того, щоб вони в умовах виробництва обов’язково досягли норми кваліфікованого робітника. Крім того вона вміло здійснювала і організаційну роботу на базовому підприємстві: своєчасно переміщувала учнів по робочих місцях та ділянках, звертала увагу на особливості сучасного обладнання, застосування високопродуктивних інструментів та пристроїв, використання в обробці виробів уніфікованої технології.
Наступним, не менш цікавим прикладом, є досвід праці майстрів виробничого навчання ТУ №3 В.М. Павлової та А.П. Васильченко, які проводили навчальні заняття на високому організаційному рівні, застосовували наочні посібники і використовували технічні засоби навчання, навчали учнів раціонально готувати робоче місце і т. ін. Позитивним в їхній діяльності також було проведення ними різноманітних бесід, вечорів, що полегшувало адаптацію учнів на підприємстві, дозволяло утворювати добрий настрій, працьовиту творчу атмосферу. Для здійснення ефективної професійної діяльності майстри виробничого навчання багато працювали над собою: вивчали новинки технології на підприємстві, спілкувались з новаторами, передовиками підприємства, аналізували та узагальнювали набутий досвід для подальшого впровадження його у навчальний процес…
У звіті державного комітету СРСР з професійно-технічної освіти за 1981 р. також зазначено, що інженерно-педагогічні працівники ТУ №2 м. Алупка Г.А. Тонощук, ТУ №3 м. Одеси О.Х. Михайлова, П.Т. Овсяннікова під час виробничої практики на навчальних заняттях творчо використовували передовий досвід, крім того, проводили їх на високому науково-методичному рівні, що було можливо тільки за умови високого рівня їхньої професійно-педагогічної компетентності.
У досліджуваний період, зокрема у 70-ті роки, компетентність майстрів оцінювалась переважно рівнем володіння ними методикою проведення навчальних занять з учнями, зокрема під час виробничої практики. До речі, позитивної оцінки, на наш погляд, згідно аналізу педагогічної журналістики, заслуговує досвід роботи майстра виробничого навчання Н. Дорофєєвої професійно-педагогічного училища №54 м. Дрогобича, де готували швачок-мотористок. Так, під час виробничої практики на підприємстві вступний інструктаж проводився майстром виробничого навчання протягом 30 хвилин. Вона пояснювала тему уроку, демонструвала прийоми оброблення вузлів одягу, знайомила учнів з передовими методами обробки, а також перевіряла знання учнів. Корисним було те, що Н. Дорофєєва на вступний інструктаж запрошувала передових швачок підприємства, які демонстрували учням виконання технологічних операцій. Часто вступний інструктаж проводився майстром у формі дискусій, бесід, у ході і обговорення виносились достатньо відомі, але проблемні питання. І наприкінці вступного інструктажу майстер повідомляла учням про їхнє розташування по робочих місцях згідно графіку переміщення на даний день. Особлива увага приділялась Н. Дорофєєвою тим учням, які змінювали свої місця згідно графіку переміщення, з ними вона проводила додатковий індивідуальний інструктаж.
Майстер виробничого навчання обов'язково здійснювала поточний інструктаж, де під час першого обходу перевіряла організацію робочих місць учнів, а також виставляла оцінки. Вагомим було те, що особливу увагу Н. Дорофєєва призначала аналізу характерних помилок, що були зроблені учнями протягом дня, дотриманню правил техніки безпеки, стану виробничої та трудової дисципліни.
Завдяки участі у навчальному процесі саме компетентних майстрів виробничого навчання, як засвідчують архівні документи, зокрема „Звіт Черкаського обласного управління профтехосвіти про підсумки навчальної роботи в технічних училищах за 1979-1980 н. р.", дозволило більшості учнів технічних училищ на випускних кваліфікаційних екзаменах продемонструвати високий рівень професійної підготовки та готовності до роботи на виробництві. У документі зазначено, що у результаті доцільно організованої виробничої практики, значних успіхів в оволодінні прогресивною технологією та передовими методами праці домоглися учні ТУ №8 (група „швачки-мотористки") майстри виробничого навчання В.П. Усова та В.І. Олійник, в яких високі розряди отримали 70,9% учнів.
В цілому зміст виховної роботи, проведеної в профтехучилищах України в 60-90-і роки, містило в собі трудове, розумове, моральне, ідейно-політичне, фізичне виховання учнів, що здійснювалося переважно в ході професійної підготовки; більшу роль у вихованні учнів грали позитивні приклади передових робочих і трудових колективів.
продолжение
--PAGE_BREAK--Особливе місце в даний період приділялося ідеологічному вихованню учнів ПТНЗ, підвищенню ролі комсомольських організацій у процесі виховання учнів.
З метою розширення кругозору учнів професійно — технічних училищ, виконуючи рішення з'їзду КПРС, комсомольські комітети в професійно — технічних училищах Києва, Луганська, Донецька й інших областей України проводили конкурси професійної майстерності учнів профтехучилищ швейного виробництва, організовували семінари «Учися вчитися й працювати», у яких майстри виробничого навчання, передовики швейного виробництва ділилися з учнями секретами професійної майстерності, розповідали про свою роботу на виробництві про перспективи розвитку швейного виробництва в СРСР і в Україні.
Комсомольські організації були ініціаторами розгортання різноманітної позакласної роботи: проведення політінформацій і політбесід, роботи кружків, створення спортивних секцій і команд, організації вечорів, ранків, змагань і конкурсів, проведення етичних диспутів, зустрічей зі знатними людьми, туристичних походів і т.д.
2 етап — 1990 -2000 роки коли відбувалося зниження кількості ПТУ швейного профілю в Україні і їхній географічній концентрації.
Цей етап характеризувався впровадженням системи трудових резервів як відносно автономної ланки в системі народної освіти, створенням технічних училищ для молоді, яка отримала повну середню освіту, зміцненням навчально-технічної бази професійних навчальних закладів, збільшенням навчально-виробничих площ, побудовою процесу виробничого навчання на виготовленні складної продукції, проведенням виробничої практики на штатних місцях підприємств під керівництвом майстра виробничого навчання, удосконаленням методики виробничого навчання (виділення організаційних форм проведення виробничої практики, встановлення особливостей підбору робочих місць і навчально-виробничих робіт для практикантів, визначення специфіки праці майстра виробничого навчання з групою в цехах підприємства);
Також можна стверджувати, що це етап перебудови та інтенсивного розвитку профтехосвіти відповідно до вимог науково-технічної революції, на підставі зближення професійно-технічної та загальної середньої освіти. Даний етап характеризувався пошуком нових форм устрою професійно-технічної освіти, організацією середніх професійно-технічних закладів та перетворенням їх у канал отримання учнями як середньої, так і професійної освіти, а також їх послідовним розвитком та удосконаленням, переведенням всіх закладів профтехосвіти до статусу середніх професійно-технічних училищ, посиленням уваги до питань здійснення виробничої практики, що відбилося на встановленні тісної співпраці професійних навчальних закладів та підприємств (оформлення договорів, в яких чітко оговорювалися умови проведення практики; призначення підприємствами інженерно-технічних та кваліфікованих робітників для керівництва учнями на час виробничої практики з оплатою їхньої праці; отримання педагогічними робітниками училищ можливості здійснювати підбір навчальних місць та робіт для учнів під час практики з врахуванням вимог навчальних програм); використанні кількості плануючої та обліково-звітної документації; удосконаленні навчально-виховного процесу (використання різних форм організації виробничої практики; проведення на підприємствах шкіл передових методів праці для вдосконалення методики проведення інструктажу; впровадження наукової організації виробничої практики); проведенні методичної роботи у навчальних закладах; здійсненні систематичного контролю за працею учнів майстрами виробничого навчання, періодично керівництвом училищ та інспекторами обласного управління.
Разом із тим, для цього етапу характерні: зниження престижності робітників — швейників; — виникнення нових проблем у сфері працевлаштування випускників — зниження значення виховного компонента в діяльності ПТУ швейного профілю.
Таке положення зв'язане в першу чергу з економічним факторами, а також з тим, що професійне виховання стало розглядатися винятково через призму економічних відносин.
Починаючи з 1980 року кількість швейних виробів почала знижуватися, що привело й до зниження кількості професійно-технічних училищ, що випускають швейників в Україні (див. табл. 2.2)
Таблиця 2.2
Кількість професійно — технічних училищ швейного профілю виробів в Україні в період з 1970 по 2000 роки
У роки радянської влади на кожну область України доводилося в середньому 3 професійно — технічні училища, де готовили різних фахівців швейного виробництва, при цьому практично не враховувалося географічне розміщення швейного виробництва, на сьогодні таке положення змінилося й ПТНЗ швейного профілю, в основному, сконцентровані в областях де швейна промисловість найбільш розвинена.
В період з 2005 по 2008 роки найбільший об'єм швейного виробництва припадав на Південно-Західний район — 54,6%, де проживає 43,1% населення України. У цьому районі розміщено найбільший територіальний згусток швейної промисловості — Київський, що включає такі спеціалізовані підприємства, як виробниче об'єднання «Україна» жіночі пальта, ім. Горького чоловічі костюми по ліцензії французької фірми «Вестра-Юніон», ім. Смирнова-Ласточкіна, об'єднання «Каштан» чоловічі сорочки, «Юність» дитячий асортимент, об'єднання «Спецодяг». Філіали та пошивочні цехи київським підприємств створені у райцентрах та деяких селах Київської області — Білій Церкві та ін…
Все це визначає в особливості розміщення ПТУ швейного профілю на території України (див. рис 2.1).
Рис. 2.1 — Особливості розміщення ПТНЗ швейного профілю по території України
Система профтехосвіти швейників України в 90-і роки не уникла обвальних процесів закриття й «розтаскування» профтехучилищ, не змогла зберегти свою стабільність, у тому числі й учбово-матеріальній базі. У ці роки було закрито 15 профтехучилищ, що готовлять швейників, багато які були перепрофільовані.
Етап перебудови професійно-технічних училищ швейного профілю характеризується тим, що професійні училища в останні роки змушені вирішувати ряд проблем, пов'язаних з різкими змінами на ринку праці., що не сприяє виховну процесу, бо невпевненість випускників ПТНЗ у майбутньому вносить складнощі у виховний процес, перш за все це складнощі психологічного змісту. Важко переконати учня в важливості його професійного та морального вдосконалення в той час, коли він не впевнений в своєму професійному та особистому майбутньому.
Якщо в роки радянської влади випускник не замислювався про своє майбутнє працевлаштування, то за останні роки частка учнів, що одержала вільні дипломи, зросла до 90%, що в значній ступені ускладнює виховний процес.
В останні роки підсилюються негативні тенденції, пов'язані із працевлаштуванням випускників, помітно знижується престиж праці швейника. Причина такого стану очевидна: профтехосвіта — частина всього народногосподарського комплексу, його похідна, і будь-які зміни в економіці, виробництві, соціальній сфері відбиваються на даній системі.
Більша частина профтехучилищ України створювалася з метою рішення проблем підготовки молодих робочих кадрів для великих швейних підприємств, сьогодні ж названі підприємства стали акціонерними товариствами, ТОО, ТОВ різного роду. Багато керівників підприємств не виділяють кошти на професійну підготовку кадрів і не прагнуть до того, щоб на їхніх підприємствах працювали молоді робітники, віддаючи перевагу робітникам, що мають стаж і досвід роботи у швейній промисловості.
Таким чином, у розглянутий період відбулося різке скорочення професійне — технічних училищ швейного профілю, відбулася їхня географічна концентрація в районах України з найбільш розвитою швейною промисловістю, зменшився акцент на професійному вихованні учнів у цей час.
Разом з тим у цей час перед системою професійно — технічних училищ швейного профілю встають нові складні завдання, на початку це працевлаштування випускників і, на нашу думку, дана проблема ще більше загостритися найближчим часом у зв'язку з економічною кризою в Україні.
При цьому у 90-х роках XX століття стали різноманітними заходи щодо підвищення рівня компетентності майстрів виробничого навчання: систематично проводилися курси підвищення кваліфікацій майстрів, організовувались різні методичні заходи, стимулювалася (нагородження дипломами, грамотами, цінними подарунками, грошовими преміями) їхня участь у виставках технічної й педагогічної майстерності, на яких майстри демонстрували методичні розробки, вміння використовувати сучасні технології тощо.
Аналіз періодичної преси свідчить, що вищезазначене зумовлювало і підвищення рівня підготовленості учнів. Так, у ПТУ №4, що на Луганщині саме в цей період було створено навчально-виробниче об'єднання «Молодість», на базі якого учні за допомогою майстрів виробничого навчання під час виробничої практики виготовляли різноманітний одяг як для замовників, так і для продажу на ярмарках. При цьому необхідно відмітити, що обов'язковою вимогою для майстрів, які там працювали, було добре володіння як професійною, так і педагогічною майстерністю. Позитивним було те, що під час навчально-виробничого процесу інженерно-педагогічні робітники враховували індивідуальні властивості учнів, передбачаючи тим самим індивідуальний підхід до кожного, враховуючи його здібності, рівень попередньої підготовки, індивідуальний темп навчання тощо.
Цікавим прикладом прояву професійно-педагогічної компетентності майстра виробничого навчання через його професійну діяльність є досвід організації праці в ПТУ №46 м. Києва, в якому велась підготовка кадрів для системи побуту та легкої промисловості за професіями — швачка, кравець, закрійник, вишивальниця. Важливим було те, що учні виготовляли одяг під час виробничої практики невеликими партіями за промисловою схемою: експериментальний, закрійний, швейний цехи. До того ж кожна майстерня училища була своєрідним ательє, де виконувались індивідуальні замовлення населення. Приймаючи замовлення, учні вчились пропанувати замовникам багато варіантів виконання виробу і з врахуванням властивостей тканини, віку людини, її фігури і моди. Так, протягом 1997-1998 н. р. у майстернях училища було виготовлено понад дві тисячі виробів для швейних фабрик «Україна», «Юність», а також і для різних творчих колективів.
Зазначимо, що в таких умовах на майстра виробничого навчання покладалась значна кількість обов’язків. тобто він виконував справу і конструктора, і технолога, і контрольного майстра, і педагога, що просто неможливо було здійснити без достатньої професійно-педагогічної компетентності.
Отже, наприкінці останнього десятиріччя XX століття, в системі професійного виховання та освіти майбутніх фахівців швейного виробництва відбулися значні зміни, як позитивного, так і негативного плану, відбулося ускладнення виховного процесу та самій системі професійного виховання в цей час приділень менш уваги, ніж в попередній період.
Таким чином, на нашу думку, система професійного виховання спеціалістів швейної галузі потребує вдосконалення та перебудову з урахуванням досвіду 70 – их – 90 – их років ХХ століття.
2.2 Педагогічні умови організації професійного виховання в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю в Україні (1970-2000 рр) 2.2.1 Управління організацією професійного виховання в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю в Україні (1970-2000 рр) В Україні у досліджуваний періоду управління професійно — технічною освітою кадрів для швейної промисловості здійснювалося централізоване.
Безпосереднє управління навчально-виховним процесом, контроль за роботою училищ, планування підготовки в них робітників і напрямок закінчивших училище у народне господарство здійснював Державний Комітет Української РСР по професійно-технічній освіті і його місцеві органи (див. рис 2.2).
SHAPE \* MERGEFORMAT
Рис. 2.2 — Схема професійно-технічної освіти УРСР
Комітет відповідав за виконання народногосподарських планів підготовки училищами профтехосвіти робітників високої кваліфікації й рівень їхньої підготовки, вивчав передовий досвід підготовки робітників і здійснював його поширення й впровадження.
Саме в радянські часи в період з 1970 по 1990 роки склався наступна система професійного виховання в ПТНЗ ) див табл. 111)
Таблиця 2.3
Система професійного виховання в професійно — технічних училищах України
продолжение
--PAGE_BREAK--В період с 1979 по 1990 в Україні зложилася й функціонувала певна система професійної підготовки кадрів. У цю систему входили: професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, інститути й університети. У навчальних закладах кожного рівня професійної освіти, як правило, реалізовувалася професійна освітня програма відповідного рівня й одного профілю підготовки. Так, швейний ПТУ могло випускати тільки робочих швейної професії; будівельне училище тільки будівельників.
Позитивною стороною даної системи професійної освіти можна вважати фундаментальну практичну підготовку по обраній професії (спеціальності), що включає навчальну й виробничу практику в ПТУ; навчальну, технологічну й переддипломну практику — у середній і вищій професійній освітній установах.
До початку 90-х років ХХ століття диверсифікованість професійних освітніх установ привела до зміни їхньої структури.
Перехід України на ринкові відносини поставив перед системою професійної освіти нові цілі, рішення яких ми бачимо в глибоких перетвореннях системи професійної освіти. Ці перетворення доцільно представляти у вигляді двох взаємозалежних процесів: удосконалювання існуючої освітньої системи й формування нових концептуальних підходів і умов її розвитку на основі прогнозних оцінок і стратегічних напрямків, у відповідності зі структурними зрушеннями в економіці й соціальній політиці держави. Нова система професійної освіти припускає розвиток і становлення особистості людини як професіонала протягом всього життя й тому повинна:
· надати окремої особистості свободу у виборі освітніх траєкторій у відповідності зі своїми здібностями, запитами й можливостями;
· ураховувати потреби замовників професійних кадрів у підготовці мобільних, орієнтованих на ринкові відносини фахівців;
· сприяти розвитку демократичних свобод у діяльності професійних освітніх установ, що вибудовують свої оригінальні освітні програми
Саме тому, починаючи з 1991 року в Україні створена нова система керування професійно – технічною освітою.
До державних органів управління професійно-технічною освітою ставляться:
— спеціально вповноважений центральний орган виконавчої влади в області професійно-технічної освіти — Міністерство освіти й науки України;
— міністерства й інші центральні органи виконавчої влади, яким підлеглі професійно-технічні навчальні заклади;
— Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська й Севастопольська міські державні адміністрації й створені ними органи управління професійно-технічно освіти;
— міжгалузева рада по професійно-технічній освіти
До повноважень МОН України в сфері професійно-технічної освіти ставляться:
— організація здійснення державної політики в області професійно технічної освіти;
— визначення перспектив і напрямків розвитку професійно-технічної освіти;
— розробка проектів законів, державного переліку професій по підготовці кваліфікованих робітників у професійно-технічних навчальних закладах, визначення державних стандартів професійно-технічної освіти, типових навчальних планів і типових навчальних програм і інших нормативно-правових актів щодо функціонування й розвитку професійно-технічної освіти;
— створення, реорганізація, ліквідація державних професійно-технічних навчальних закладів;
— ліцензування й атестація професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності й підпорядкування;
— визначення на основі державного замовлення й потреб ринку праці обсягів підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації в професійно-технічних навчальних закладах кваліфікованих робітників;
— здійснення державного інспектування професійно-технічних навчальних закладів, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності й підпорядкування щодо рівня професійно-технічної освіти;
— організація й здійснення контролю за дотриманням законів і інших нормативно-правових актів щодо соціального захисту працівників, учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів;
— управління державним майном, що перебуває в користуванні підлеглих йому професійно-технічних навчальних закладів у порядку, встановленому законодавством;
— організація інформаційного забезпечення й статистичного обліку в області професійно-технічної освіти;
— організація науково-методичного забезпечення професійно-технічної освіти, впровадження в учбово-виробничий процес досягнень науки, техніки, нових технологій і передового досвіду;
— визначення нормативів і здійснення матеріально-технічного, фінансового забезпечення підлеглих йому професійно-технічних навчальних закладів;
— розробка типових правил прийому до професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності й підпорядкування
В цей час виховна робота в системі професійно – технічної освіти розглядалася як складова частина професійної підготовки і до неї в передових професійно – технічних закладах, разом із традиційними суб'єктами виховної роботи ( містерами, викладачами, кураторами й т. д), були залучені нові фахівці:
1. Соціальний педагог, у функції якого входить дослідження соціуму закладу освіти; організація соціального захисту й опіки учнів, організація соціально-педагогічного консультування батьків учнів й інших громадян, що проживають у мікрорайоні; соціально-педагогічна профілактика життєдіяльності й побуту учнів; соціальна підтримка в становленні особистості учнів; рішення проблем соціальної адаптації учнівський молоді, що опинилася в складних життєвих ситуаціях; визначення стратегії й змісту роботи по формуванню самосвідомості, громадської позиції молоді; здійснення роботи з формування традицій, ідеалів, світогляду в рамках білоруської державності; здійснення профілактики асоціальних проявів учнів, прилучення учнів до роботи з нужденними громадянами, залучення до волонтерського руху.
2. Педагог-психолог уфункції якого входить здійснення психодиагностики, психокоррекції, психопрофілактики й психопросвітньої роботи, тісно взаємозалежної з особистісним, соціальним і професійним розвитком учнівської й студентської молоді, відповідно до цілей і завдань ідеологічної й ідейно-виховної роботи в закладах освіти.
2.2.2 Планування професійного виховання в професійно-технічних навчальних заставах швейного профілю в Україні (1970-2000 рр) Планування — підготовчий етап кожного управлінського циклу, тому йому приділяється одне з важливих місць у системі управління процесом виховання. В Україні в період з 1970 — по 1990 роки система планування виховною й освітньою роботою в ПТНЗ була жорстко централізованої, регламентувалася різними документами, видаваними на рівні міністерств і відомств, що ставляться до системи професійно – технічної освіти.
У жовтні 1970 долі Міністерством освіти УРСР був розповсюджений методичний аркуш «Про підсилення виховної роботи в системі професійно – технічної та середньої спеціальної освіти», у якому йшлося про те, що «принципами планування виховної роботи є: цілеспрямованість, систематичність (виховний процес як система); конкретність (конкретні справи, спрямовані на реалізацію мети); оптимістичність (найкращий варіант організації життєдіяльності); діалогічність (урахування думки всіх); індивідуальність (цілісне відношення до особистості кожного, забезпечення умов для її самоактуалізації); науковість (наукове розуміння процесів виховання); безперервність, послідовність; розмаїтість змісту форм і методів.
У плані виховної роботи відображаються результати й оцінки досягнутого; мети, стратегічні орієнтири майбутньої діяльності; програма дій колективу, спрямованих на досягнення поставлених цілей; реальні строки реалізації наміченого; відповідальні за виконання конкретних справ
На підставі мети виділяється група завдань, що стоять перед виховною роботою:
1. Організація позанавчальної діяльності учнів;
2. Стимулювання здорового способу життя;
3. Прилучення учнів до культури;
4. Створення учбово-виробничого колективу;
5. Виховання культури спілкування;
6. Виховання правової культури»
У листі вказувалося, що «в установах професійно технічної й середньої фахової освіти слід дотримуватися наступних умов, що сприяють самовихованню:
1) проводити диспути, бесіди, конференції з питань самовиховання, пропагувати зразки роботи над собою передовиків виробництва;
2) обговорювати проблеми самовиховання при підведенні підсумків дня й визначення завдань наступного дня;
3) розвивати критику й самокритику, підтримувати взаємну вимогливість учнів до один одному;
4) утягувати учнів у різні кружки, секції, тобто в конкретні види діяльності;
5) організовувати виставки, стенди та інші наочні засоби, що розкривають сутність самовиховання».
У листі відзначалося, що «аналіз результатів і оцінка досягнутого, безумовно, не може обмежуватися переліком виховних заходів за минулий навчальний рік. Важливо оцінити й осмислити підсумки проробленої роботи. Виявити недоліки й фактори, які неминуче привели до успіху, щоб урахувати в подальшій роботі.
Об'єктивну картину досягнутого рівня виховній роботі допоможуть одержати наступні джерела інформації: підсумкові матеріали діагностики навчально-виховного процесу, показники психологічних обстежень студентів, їхніх батьків, педагогів; результати перевірки документації, статистичні дані».
Централізоване планування діяльності ПТНЗ, засноване на методичних документах, єдиних підходах до виховання учнів швейного профілю після набуття Україною незалежності було замінено плануванням виховної роботи на рівні шкірного окремого учбового закладу.
У період з 1990 по 2000 рік у практику роботи професійно — технічних училищ увійшли принципи педагогічного менеджменту й саме на цій основі будується сучасний виховний процес.
У рамках драного походу під плануванням розуміється комплексна система мір і заходів, спрямована на здійснення цілей і завдань професійного виховання учнів, що стоять перед педагогічним колективом ПТУ.
Підготовка планів виховної роботи ПТУґрунтується на дотриманні ряду вимог, що забезпечують реальність, безперервність, конкретність їхнього виконання. Насамперед це дотримання вимоги цільової спрямованості. Цілеспрямованість у цьому випадку розуміється як певна цільова настанова, як урахування минулого досвіду роботи, що розвиває й поглиблює основні напрямки роботи педагогічного й учнівського колективів. Це постановка приватних цілей у діяльності вчителів, класних керівників, громадських організацій. Одним з вимог виступає перспективність планування, коли мети діяльності педагогами й учнями приймаються, по-перше, як емоційно пофарбовані цілі, близькі, зрозумілі, бажані й, по-друге, як стратегія, намічувана на тривалий строк, але проте реально усвідомлювана. У числі вимог, пропонованих до планування, необхідно виділити й таке, як комплексність. Дана вимога означає, що в ході розробки плану пропонується використання різноманітних засобів, форм, методів, видів діяльності в їхній єдності й взаємозв'язку. Дотримання вимоги об'єктивності ґрунтується на знанні об'єктивних умов діяльності навчального закладу, його матеріальних, економічних умов, місцезнаходження, природного й соціального середовища, можливостей педагогічного й учнівського колективів.
На жаль, зневага цими вимогами в роботі навчального закладу часто приводить до недостатньої аналітичної обґрунтованості, неконкретності, непогодженості в планах різних шкільних управлінських структур.
У практиці роботи навчального закладу розробляються три основних види планів: перспективний, річний і поточний.
Перспективний план розробляється, як правило, на п'ять років на основі глибокого аналізу роботи за останні роки.
Річний план охоплює час виховної роботи на весь навчальний рік, включаючи літні канікули. Підготовка плану роботи здійснюється протягом поточного навчального року й проходить кілька етапів.
Поточний план складається на навчальну чверть, він є конкретизацією загально навчального річного плану.
Таким чином, наявність основних видів планів дозволяє координувати діяльність педагогічного, учнівського й батьківського колективів. Ці плани є стратегічними стосовно планів роботи кураторів навчальних груп, майстрів виробничого навчання.
Вивчення досвіду роботи ПТУ показує, що планування розглядається часом як домінуюча функція керування виховним процесів у навчальному закладі. Зусилля керівників навчального закладу в такому випадку концентруються в основному на тому, щоб розробити план роботи, не забезпечивши його в організаційних, оцінному відносинах. Тому непогано спланована діяльність залишається нереалізованої, тому що не наведені в рух інші функції керування. Управлінський цикл, не одержавши свого розвитку, вгасає — у підсумку не досягається поставлена мета.
Такого положення можна б було уникнути, за умови наявності методологічних і інструктивних документів, що забезпечують процес планування виховної роботи в ПТУ, оскільки наявність даних документів і в період з 1970 по 1990 роки, припускало й контроль за їхнім виконанням, за ходом всі виховної роботи в ПТУ із боку органів управління освітою.
Така система на сьогодні відсутня, що спричиняється низьку якість планування навчально-виховної роботи в сучасних ПТУ і також змушує звернутися до досвіду планування, що мали місце в радянський період.
2.2.3 Контроль організації професійного виховання в ПТУ в Україні (1970-2000 рр) Контроль процесу виховання є одним з основних елементів оцінки виховного процесу, Викладач, куратор групи, майстер виробничого навчання щодня контролюють діяльність учнів шляхом спостереження, опитувань, бесід і т.д. Ця неформальна оцінка, що переслідує чисто педагогічну мету в рамках діяльності навчального закладу, ставиться до природних норм, розробленим ще в радянський період. Контроль організації професійно-технічного виховання в Україні періоду радянської влади являв собою двоєдине завдання, з однієї сторони мова йшла про витрати коштів, відпущених на організацію навчання у швейних професійно-технічних училищах, а з іншої сторони контролювалися результати педагогічного процесу виховання й навчання майбутніх швейників.
Дана роботі велася систематично, при цьому контроль за виховним процесом розглядався як важливе завдання професійної освіти
У липні 1980 році Міністерство освіти України розповсюдило аркуш «Аналіз якості системи виховання в установах, що забезпечують одержання професійно-технічної й середньої фахової освіти".
Даний документ визначав заходи щодо реалізації завдань аналізу педагогічної діяльності в системі виховання в конкретному навчальному закладі.
Лист наголошував, що такі заходи «містять у собі: підготовку педагогічних працівників до аналізу виховного процесу, планування й організацію досліджень, аналіз і обговорення рекомендацій, розробку корекційно-розвиваючих заходів, коректування планіруючої документації. На підставі результатів дослідження реалізується індивідуальний підхід до кожного учня, групи, конкретному професійно-технічному й середньому спеціальному навчальному закладу».
Відзначалося, що «провідним напрямком виховної роботи в закладах професійної освіти є ідеологічна робота. Цивільно-патріотичне виховання – один з основних напрямків ідеологічної й виховної роботи закладу освіти. Використовувані форми й методи цивільно-патріотичного виховання повинні не просто розширювати знання учнів, а перетворювати їх у глибокі патріотичні переконання, які проявляються в справах і вчинках кожного підлітка на благо своєї Батьківщини. Необхідно активізувати роботу клубів, кружків, творчих об'єднань, музеїв цивільно-патріотичної спрямованості, забезпечити максимальне охоплення учнів різними формами позанавчальної діяльності. Засвоєння учнями традиційної культури свого народу, активна творча діяльність по її відродженню, збереженню й збільшенню, участь молоді в соціально значимій і корисній діяльності сприяє сформованості чітко вираженої цивільної позиції й соціальної зрілості юнаків і дівчин.
У листі відзначалося, що «заслуговує на увагу досвід ПТУ № 22 р. Донецька, у якому створена цілісна система ідеологічного й цивільно-патріотичного виховання, що включає планування, організацію й змістовне наповнення виховного процесу, а також визначення показників оцінки його ефективності».
продолжение
--PAGE_BREAK--Також відзначалося, що «позитивний досвід організації інформаційно-пропагандистської роботи створений у ПТУ № 11 р. Луганська, у даних закладах освіти створена система роботи власних малотиражних друкованих видань і розроблені шляхи рішення проблеми їхнього впливу на світогляд учнів у навчально-виховному процесі на основі аналізу якості виховного процесу».
У листі говорилося, що «однієї з найгостріших проблем діяльності установ професійної освіти залишається профілактика протиправної поведінки учнів».
Були визначені пріоритетні напрямки в роботі з учнями з поведінкою, що відхиляється.
Також відзначалося, що «найважливішою складовою частиною ідеології української держави є формування здорового способу життя молодого покоління. Організація корисної зайнятості й дозвільної діяльності є перешкодою до розширення таких явищ як бездоглядність, бездумна витрата часу підлітками і юнаками, їхня асоціальна діяльність».
З огляду на специфіку професійно-технічних і середніх спеціальних закладів, а також вікових особливостей молоді пропонувалося здійснює контроль за виховним процесом як «систематичне вивчення стану роботи, виконання програми виховання в навчальному закладі». Відзначалося, що «контролювати — це значить не просто встановлювати, що зроблено й що не зроблено, а, вивчаючи педагогічний процес і методи роботи вихователя, направляти його роботу, допомагати йому вдосконалювати педагогічна майстерність. Справедлива й доброзичлива оцінка діяльності педагога допомагає йому побачити свої слабкі й сильні сторони, учить критичному аналізу своєї роботи. Контроль, у якому фіксуються тільки недоліки, не може допомогти вихователеві домогтися високих результатів.
Для того щоб контроль став засобом вдосконалювання виховно-освітньої роботи, він повинен здійснюватися регулярно, систематично й охоплювати діяльність всіх педагогів.
У сучасній практиці широке поширення одержали наступні види контролю: тематичний, фронтальний, попереджувальний.
Тематичний контроль проводиться з метою всебічного вивчення рівня роботи з певної теми.
Тематичні перевірки можуть проводитися з метою контролю за виконанням законодавчих і інструктивних документів.
Фронтальний контроль проводиться з метою вивчення стану виховно-освітньої роботи із всіх видів діяльності в одній груп учнів…
Попереджувальний контроль проводиться для надання своєчасної допомоги вихователям по тим питанням, які особливо утрудняють їх у роботі, з метою попередження помилок.
Правильно організований контроль є однією з основних умов наукового й раціонального керівництва виховно-освітнім процесом, підвищує відповідальність кожного вихователя, майстра, виробничого навчання, викладача за якість його роботи з учнем».
Класні керівники, наставники, майстри ПТУ боролися за успішність вихованням відповідальності й волі. Знайомили дітей з поняттям «воля» у висловленнях великих людей, приводили приклади «незламної» волі видатних особистостей, показували, що, щоб учитися на «4» і «5», треба завзято трудитися, виховати в собі волю й характер, уміння переборювати «шкідливі бажання».
Організувавши роботу своєї групи в цьому напрямку, майстер ПТУ І.А. Андрієнко писав: «Коли в нас із успішністю все буде благополучно, ми перейдемо до активного впливу щодо цього з іншими групами нашого училища».
Установлювалися вимоги «міцної дисципліни» і «порядку в начальному закладі». Вимоги, що пред'являлися до дітей, ставали для них настільки обов'язковими, що вони виконували їх «без яких-небудь відступів: акуратно й беззастережно», тому що твердо знали, що «учителі не дозволять їм відступити від цих вимог».
«Прагнучи домогтися повної й високої успішності, — писала викладач ПТУ М.Н. Пастухова, — я уважно аналізувала недоліки в навчанні й поведінці. Я привчила дітей до такої поведінки, що забезпечує дисциплінованість, допомагає успішності: організований вхід у клас і вихід із класу, правильна посадка, порядок ведення зошитів, акуратне готування домашніх завдань, навичка уважно слухати вчителя,… ніяких сторонніх питань і розмов я не допускаю».
«Стійкість вимог без знижки, без поступки" була провідним принципом виховання дисципліни як у поведінки, так і в навчанні».
Дух тоталітаризму й авторитаризму виявився в регламентації режиму навчання й діяльності вчителів, у строгій персональній відповідальності директора або вчителя перед вищестоящою організацією за не успіхи учнів у навчанні, у формалізації роботи, у включенні профтехучилища в адміністративно-командну систему, у перетворенні її в придаток народногосподарських планів і державно-політичних цілей. У цей період посилено декларується вимога вивчати й знати дітей, здійснювати до них індивідуальний підхід, з повагою ставитися до особистості учня. На практиці ж скасовуються продуктивні форми роботи діагностичного й дослідницького плану й поширюються обліково-контрольні й спостережницькі форми. І успішність навчання, і боротьба з неуспішністю, і вивчення дітей з метою підвищення їхньої успішності досягалися тотальністю використовуваних засобів. Техніка й методика педагогічного впливу й викладання покликані були «змусити» учня виконувати його обов'язки перед ПТУ і державою.
У 1990 -2000 роки система контролю в ПТУ швейного профілю перетерпіла значні зміни, що зв'язано в першу чергу з веденням у практику ПТУ нових технологій педагогічного контролю, заснованих на технологіях педагогічного менеджменту.
У цей період зложилося розуміння того, що контроль покликаний забезпечити зовнішній зворотний зв'язок (контроль педагога) і внутрішню (самоконтроль учня ). Контроль спрямований на одержання інформації, аналізуючи яку, педагог вносить необхідні корективи в здійснення процесу навчання. Це може стосуватися зміни змісту, перегляду підходу до вибору форм і методів навчання або ж принципової перебудови всієї системи навчальної роботи.
У сучасних ПТУ контроль буває різних видів і форм, а також може здійснюватися за допомогою різноманітних методів. Методи контролю — це способи, за допомогою яких визначається результативність учбово-пізнавальної діяльності учнів і педагогічної діяльності вчителя. Було встановлено, що найбільш доступним методом контролю є проведене викладачем, майстром професійно — технічного навчання, планомірне, цілеспрямоване й систематичне спостереження за діяльністю учнів.
У період з 1990 по 2000 роки були встановлені наступні педагогічні вимоги до організації контролю за навчальною діяльністю учнів ПТУ:
— індивідуальний характер контролю, що вимагає здійснення контролю за роботою кожного учня, за його особистою навчальною роботою, що не допускає підміни результатів навчання окремих роботи колективу, що вчиться підсумками, (групи або класу), і навпаки;
— систематичність, регулярність проведення контролю на всіх етапах процесу виховання сполучення його з іншими сторонами навчальної
— розмаїтість форм контролю, що забезпечує виконання його навчальної, розвиваючої й функції, що виховує, підвищення інтересу учнів до його проведення й результатів;
— всебічність, що укладається в тім, що контроль повинен охоплювати всі сторони процесу виховання, забезпечувати перевірку різних сторін сформованості особистості учнів ПТУ.
У період з 1990 по 200 роки зложилася думка, що контроль за виховною роботою в ПТУ організується за допомогою різних методів — це вивчення документації (планів, звітів, протоколів), методичних матеріалів; безпосереднє спостереження за поводженням учнів у різних ситуаціях, діями педагогів, проведенням заходів, справ, станом приміщень, меблів, оформлення й т.д., вивчення результатів діяльності учнів і педагогів (творчі роботи в різних формах); анкетування педагогів, учнів, батьків; рейтингова оцінка й самооцінка; бесіди з учнями, батьками, учителями, представниками громадських організацій, колективний аналіз проробленої роботи.
Проведений аналіз, дозволив установити, що в період з 1990 по 2000 роки в системі професійно – технічної освіти зложилася певна система контролю за виховним процесом, а яку входять наступні компоненти:
1. Контроль за діяльністю педагогічного колективу по створенню системи поза навчальної виховної роботи в ПТУ:
— за діяльністю директора ПТУ;
— за діяльністю заступника директори;
— за роботою заступника директори по навчально-виховній роботі, спрямованої на організацію пізнавальної діяльності учнів у поза навчальний час;
— за діяльністю організатора виховної роботи;
— за роботою керівників кружків, секцій, суспільств, педагогів-консультантів органів учнівського самоврядування;
— за діяльністю методичних об'єднань класних керівників;
— за роботою бібліотекаря й інших співробітників, причетних до організації виховної роботи.
2. Контроль за діяльністю кураторів навчальних груп, майстрів виробничого навчання.
Існують різні точки зору у визначенні змісту контролю за діяльністю класного керівника. Залежно від цілей і завдань контроль може включати різні питання, але в кожному разі істотне значення мають два моменти: рівень педагогічної майстерності класного керівника й рівень вихованості учнів, розвиток колективу. Для всебічного вивчення діяльності класного керівника можна запропонувати наступні питання:
— наявність системи виховної роботи, що забезпечує розвиток учнів; цілеспрямованість виховної діяльності керівника;
— доцільність і обґрунтованість планованої роботи;
— систематичність, всесторонність, об'єктивність і дієвість вивчення учнів і колективу;
— робота з організації, зімкненню й розвитку колективу: висування загальної перспективи перед учнями, включення учнів у суспільну й особистісні значиму спільну діяльність, створення традицій, стимулювання творчості учнів;
— робота з підвищення якості знань учнів і вихованню відповідального відношення до навчання, розвитку пізнавальних інтересів;
— керівництво розвитком самодіяльних початків у колективі: прилучення учнів до колективного планування, колективному аналізу підсумків роботи, розвиток самодіяльності й ініціативи учнів в організації справ, робота з учнівським активом;
- індивідуальна робота з учнями, створення умов для розкриття можливостей кожного;
— правильність позиції стосовно дитячих організацій і об'єднань;
— взаємодія із учителями, що працюють із даним колективом, забезпечення єдності вимог і дій з боку всіх педагогів;
— взаємодія з батьками, виховними закладами;
— педагогічна й психологічна грамотність викладача, володіння методикою виховної роботи;
— ведення документації.
3. Контроль за діяльністю учнівського колективу:
— участь учнів у різних видах позанавчальної діяльності, можливості для самореалізації кожного учня в колективах;
— раціональність структури учнівського колективу, взаємодія об'єднань і груп;
— розвиток учнівського самоврядування, організація роботи з виявлення й виховання лідерів;
— спадкоємність у діяльності учнівського колективу
— взаємодія педагогів і учнів у виховному процесі й т.д.
Можна виділити наступні види контролю:
— індивідуальний і фронтальний, що охоплює одночасно значне число учасників педагогічного процесу;
— тематичний і комплексний, що передбачає одночасно контроль по ряду питань, наприклад контроль за системою діяльності класного керівника;
— поточний, періодичний, підсумковий;
— попередній, ціль якого зафіксувати вихідний стан питання або проблеми;
— попереджувальний, котрий спрямований на попередження можливих помилок (наприклад, знайомство із задумами педагога по організації якої-небудь справи).
У досліджуваний період стали розрізняти властиво адміністративний контроль і методичний контроль. Адміністративний контроль близький до обліку діяльності й фіксує виконання або невиконання роботи. До даного контролю можуть залучатися педагоги й учні. Він не вимагає спеціальної підготовки.
Методичний контроль припускає кваліфікований аналіз, визначення педагогічної ефективності, доцільності проведеної роботи. Цей контроль здійснюють фахівці.
У роботах, що ставляться до педагогіки професійної освіти й виховання, що вийшли в 1900 — 2000 роки відзначається, що розмаїтість змісту видів і методів контролю за виховною роботою вимагає чіткого планування, ретельно продуманого плану-графіка навчального контролю. Природно, що глибокий і об'єктивний контроль за всіма учасниками й напрямками роботи здійснювати неможливо й недоцільно. В основу відбору об'єктів контролю насамперед повинні бути покладені завдання ПТУ й план виховної роботи. Керівництво ПТУ, педагоги також ураховують:
— сучасні вимоги, пропоновані до змісту й організації виховної роботи;
— аналіз стану виховної роботи з підсумків навчального року, основні досягнення, недоліки, перспективи на різних напрямках діяльності ПТУ;
— головні проблеми, над якими працює педагогічний і учнівський колектив;
— досвід роботи педагогів, рівень їхньої підготовленості до виховної роботи
— план атестації вчителів
Корисно включити в процес планування контролю всіх педагогів, актив учнів і батьків, що надалі визначає зацікавлене відношення до контролю всіх учасників педагогічного процесу. Так, на засіданні методоб'єднання класних керівників педагоги можуть обговорити наступні питання:
— які ділянки виховної роботи адміністрації необхідно взяти під контроль у першу чергу;
— які питання могли б контролювати самі педагоги, актив учнів, батьківський комітет.
Кожний педагог відписує на питання: що необхідно проконтролювати особисто в нього з метою надання методичної допомоги, що проконтролювати з метою вивчення й узагальнення досвіду роботи
Організаційну роботу із планування контролю проводить заступник директора по виховній роботі. Члени адміністрації, керівники громадських організацій, організатори виховної роботи вносять свої пропозиції в план контролю. Заступник директора становить проект плану контролю й виносить його на обговорення адміністрації, потім педколективу.
Для організації поточного контролю складається план на чверть, місяць, а іноді й робітник план на тиждень. Ці плани конкретизують річний план контролю, включаючи контроль за повсякденною роботою педагогічного й учнівського колективів.
Підкреслимо, що контроль — це не самоціль, а педагогічні засоби, що спонукують учителів і учнів до самовдосконалення, пошуку, своєчасному виявленню актуальних проблем і способів їхнього рішення.
У цілому можна сказати, що система контролю за виховним процесом за період з 1970 по 2000 роки перетерпіла зміни, особливо в тому плані, що якщо в період з 1970 по 1990 роки контроль був орієнтований на вузьку сферу розвитку особистості, в основному на ідейні стороні виховання, то в цей час контроль за вихованням учнів ПТУ розглядається в широкому змісті й охоплює різноманітні сторони виховного процесу, що впливає на особистість учня.
2.3 Рекомендації по використанню прогресивних ідей вітчизняного досвіду організації професійного виховання в сучасних умовах Вивчення історичного досвіду професійного виховання робочих швейних спеціальностей у системі професійно-технічної освіти України, його аналіз і періодизація дозволили зробити висновок, що його організація й мети на кожному етапі суспільного розвитку були пов'язані зі змінами в політичному і соціокультурному життя суспільства, що, у свою чергу, визначало зміст і методи виховання й навчання.
У наш час, коли нові соціокультурні процеси в суспільстві стали необоротними, а зі зменшенням попиту на вироби вітчизнянної швейної промисловості підготовка фахівців з нормативно-заданими якостями не відповідає умовам ринкової економіки, відновлення змісту й процесу професійної підготовки швейників стає необхідним.
Перспективи розвитку сучасної професійно-технічної освіти варто розглядати, беручи до уваги досвід її розвитку. Творче осмислення придбаного історичного досвіду повинне гідно використатися в період пошуку шляхів реформування системи підготовки робочих кадрів для швейної промисловості в Україні
На нашу думку, пророблена робота дає можливість позначити основні напрямки реформування української професійно-технічної освіти працівників для швейної промисловості, маючи на увазі чотири основних суб'єкти, на які спрямовані мети професійної освіти: особистість, суспільство, виробництво й саму сферу освіти.
Це гуманізація, демократизація освіта, її випереджальний характер і орієнтація на безперервну професійну освіту як довічну освіту людини.
І нарешті, специфічний розвиток професійно-технічної освіти повинне йти з урахуванням традицій і інновацій у сфері праці, бачення робочої кваліфікації й моделі фахівця в Україні й за рубежем.