Реферат на тему
Концепція демократичного переходу,про умови, стадії і моделі демократичних переходів
ПЛАН
1. Моделі демократичних трансформацій сучасних недемократичних режимів у напрямі до демократії.
2. Основні стадії (фази) демократичного переходу.
3. Особливості та перспективи демократичного переходу в Україні.
4. Література.
1. Моделі демократичних трансформацій сучасних недемократичних режимів у напрямі до демократії.
Вчені, що аналізували трансформаційні процеси кінця 70 — початку 80-х років XX ст. в країнах Латинської Америки, ввели в науковий обіг термін демократичний перехід (transition to democracy). Звідси й назва напряму, який вивчає перехідні суспільства, — транзитологія
Транзитологи стверджують, що, враховуючи хвилеподібне наростання демократії, її припливи та відпливи, ніхто не може з упевненістю прогнозувати, якими будуть наслідки переходу в кожному окремому суспільстві. Проте саме демократизація є свідченням успішності переходу, уособленням його змісту й мети.
Беручи до уваги усі три хвилі демократизації, вчені виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії.
Класична лінійна модель (Велика Британія, Швеція), їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту; поступове збільшення гарантії особистих прав — спочатку громадянських, потім політичних і, нарешті, соціальних; розширення виборчого права і поступове витіснення виборчих цензів; перетворення парламенту у вищий законодавчий орган і здійснення ним контролю за діяльністю уряду.
Циклічна модель (країни Латинської Америки, Азії, Африки). Демократичні й авторитарні форми правління по черзі змінюють одні одних — чи то шляхом військових переворотів, чи зусиллями правлячих еліт. Причиною таких коливань є слабкість демократичних традицій та незрілість інших внутрішніх передумов демократії в цих країнах.
Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії за відносно короткий проміжок часу. Цьому сприяє зрілість внутрішніх передумов демократії (високий рівень урбанізації, індустріалізації, високий освітній рівень населення, численність міського середнього класу, раціоналізація й індивідуалізація масової свідомості як культурна передумова демократії тощо).
Усі ці моделі переходу до демократії передбачають певні зміни, без яких демократизація взагалі неможлива. Універсальними вимогами успішного переходу до демократії є:
— утвердження сфери приватної власності та формування ринкових відносин;
— створення середнього класу й умов для соціальної мобільності;
— широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;
— формування громадянського суспільства;
— гарантії прав людини й створення системи їх захисту;
— поділ політичної влади на законодавчу, виконавчу і судову, чітке розмежування їхніх повноважень;
— політичний плюралізм;
— розгалужена система вільної політичної комунікації.
2. Основні стадії (фази) демократичного переходу.
Стадії (фази) демократичного переходу. Більшість транзитологів відзначають циклічність процесів переходу до демократії. І хоч стадії, які вони виділяють, дещо різняться назвами та тривалістю, все ж послідовність змін, їхня спрямованість та динаміка доволі схожі.
Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д. Растоу. Він виділив три фази політичних змін:
— підготовчу фазу (загострення конфлікту між основними соціальними і політичними силами);
— фазу прийняття рішень (коли досягається компроміс між ними щодо нових, демократичних правил політичної гри);
— фазу звикання (закріплення здобутків), за якої демократичні інститути набувають стійкості, а демократичні зміни стають незворотними.
Запорукою успішної демократизації Д. Растоу вважав комбінацію об'єктивних чинників: національної єдності, мінімально необхідного рівня економічного розвитку, наявності соціальної диференціації суспільства та політичного протиборства основних соціальних груп і політичних акторів.
Інші дослідники підкреслюють значення конкретної політичної й історичної ситуації, співвідношення політичних сил, яке складається на час переходу. Деякі з них (наприклад, А. Пшеворський) надають ключового значення правильно обраній стратегії і тактиці демократичних перетворень. Процес демократичного переходу, згідно з уявленнями цих дослідників, розпадається на дві фази: лібералізації та демократизації.
Фаза лібералізації є своєрідним стартовим майданчиком для демократичних змін. Вона розпочинається кризою легітимності авторитарного чи тоталітарного режиму та кризою всередині правлячих еліт, яка зазвичай закінчується їх розколом, зміною балансу сил між правлячими групами й опозицією на користь другої, в результаті чого зростає рівень свободи у суспільстві. Саме в цей період відбувається звільнення політв'язнів і повернення політемігрантів, послаблюється політична цензура, надається певна свобода засобам масової інформації, встановлюється свобода слова і розширюються можливості її організованого виявлення, визнається деяка автономність громадських (насамперед професійних) організацій, частково відновлюються гарантії прав людини, з'являються перші ознаки терпимості щодо політичної опозиції.
Уже в період лібералізації може виникнути «дозована демократія» і нові правила «політичної гри», що служать сходинкою для подальших процесів демократизації. Але так само можливий і інший розвиток подій. Жорстке протистояння між владою й опозицією без розв'язання проблем, що найбільше турбують пересічних громадян, може призвести до катастрофічного падіння довіри населення до всіх соціальних інститутів. Наслідком цього може стати відновлення жорсткого авторитарного правління.
Фаза демократизації відрізняється інституціональними змінами в політичній системі. На цьому етапі з'являються такі демократичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичними методами. Впровадження демократичних процедур відкриває шлях до влади для нової, демократичної еліти й супроводжується висуванням реформаторських груп на владні позиції. Водночас прагнення оволодіти владою та контролювати ресурси змушує реформаторські сили йти на певний, хоча б мінімальний компроміс із поміркованими силами старої правлячої еліти.
Ключовою умовою успішності другої фази демократичного переходу є здатність старої та нової еліт досягти трирівневого компромісу, який стосується оцінки недавнього минулого країни, головної мети і напряму подальшого розвитку суспільства, правил «політичної гри» на конкретному етапі.
Лібералізацію й демократизацію можна також розглядати як два тісно переплетені аспекти переходу до демократії, без завершення яких не може утвердитися повноцінний, консолідований ліберально-демократичний режим. Без гарантованої свободи індивідів і соціальних груп, яку вони отримують у процесі лібералізації, демократизація може мати лише формальний характер. А без повноцінних демократичних процедур, які створюють ситуацію змінюваності правлячих еліт та їхньої відповідальності перед народом, вона може перетворитися в щось маніпулятивне й вигідне лише тим, хто був обраний до вищих органів державної влади.
Теорія консолідованої демократії. Попри «зиґзаґи» перехідних процесів, кінцевою метою реформування усіх елементів політичної системи є створення режиму консолідованої, тобто стійкої демократії. Процес консолідації демократичного режиму містить два важливі компоненти: ціннісний (досягнення консенсусу стосовно набору політичних процедур) та інституційний (створення владних структур, що вбирають у себе інтереси конкуруючих політичних сил).
Консолідована демократія існує, якщо:
— на рівні поведінки жоден із значних суб'єктів суспільних відносин не діє задля утворення недемократичного режиму і не вдається до насильства чи іноземного втручання задля розколу держави;
— на рівні суспільних орієнтацій (громадської думки) більшість громадян упевнена, що демократичні інститути та процедури є найбільш прийнятним способом управління суспільством, а підтримка антидемократичних сил у суспільстві незначна або вони більш-менш ізольовані від демократичного процесу;
— на конституційному рівні політичні сили, що діють у рамках певної державної території, засвідчують свою готовність розв'язувати конфлікти лише на основі конституції, законів та правових процедур, які самі є наслідком демократичного процесу.
Отже, консолідація демократії — це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень, що виникають між політичними елітами у період демократичного переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особами політичного процесу. Консолідований демократичний режим гарантує громадянам, що конкуренція за місце у владній ієрархії або за здійснення політичного впливу буде чесною та передбачуваною. Найочевиднішим свідченням досягнення такого стану є наявність згоди щодо політичних процедур — виборів президента, парламенту, зміни уряду, прийняття політичних і управлінських рішень; приходу до влади нового уряду в результаті вільного волевиявлення народу; отримання урядом важелів управління для вироблення нової стратегії; відсутності фактів передачі функцій законно створеними органами виконавчої, законодавчої і судової влади іншим органам тощо.
Досвід демократичних змін у різних країнах засвідчує, що далеко не завжди політичні еліти здатні тривалий час зберігати відданість демократичним інститутам та процедурам. Інколи вони обирають або повернення до авторитарного режиму, або так званий недемократичний шлях до демократії. Останній виявляється в тому, що нівелюються змагальність і конфлікт, правляча еліта намагається контролювати публічне обговорення проблем, цілеспрямовано спотворює принципи свободи і рівності громадян.
Особливості посткомуністичної трансформації. На початкових стадіях переходу поширеним було спрощене уявлення про можливості демократичних змін у країнах, де раніше панували комуністичні режими. Певні ілюзії поділяли як політичні еліти цих держав, так і представники політичного істеблішменту на Заході. Вважалося, наприклад, що на всі перетворення знадобиться близько 5 років, після чого розпочнеться поступова консолідація демократичних режимів. 3. Бжезінський на всі фази посткомуністичної трансформації виділяв від 9 до ЗО років, визначаючи послідовність змін у політичній, правовій, економічній сферах та способи підтримки цих змін західними країнами (табл. 3.2.1).--PAGE_BREAK--
Таблиця 3.2.1
Фази посткомуністичної трансформації (за 3. Бжезінським)
Ознаки
Політичні
правові
економічні
допомога Заходу
Перша фаза (1-5 років)
Політична мета — зміни. Економічна мета — стабілізація
Основи демократії
Вільна преса
Кінець однопартійної держави і поліцейської системи
Перші демократичні
об'єднання і рухи за
зміни
Усунення
невиправданого
державного
контролю
Лібералізація
цін і припинення дотацій
Кінець усуспільненого
виробництва
Безсистемна
приватизація
Стабілізація
грошової
одиниці
Термінові
кредити та
допомога
Друга фаза — 3-10 років
Політична мета — від змін до стабілізації. Економічна мета — від стабілізації до перетворень
Нові конституція та
виборчий закон ~*
Вибори
Децентралізоване
регіональне
самоврядування
Стала демократична
коаліція — нова
політична еліта
Законодавча
(нормативна)
база відносин
власності і
підприємництва
Банківська
система
Мала і середня
приватизація
Демонополізація
Поява нового
класу власників
і підприємців
Інфраструктурні
кредити
Технічна (управлінська)
допомога
Торговельні
преференції та
доступ до ринків
Початок іноземних інвестицій
Третя фаза — 5-15 і більше років
Політична мета — закріплення змін… Економічна мета — стабільне піднесення
Утворення стабільних
демократичних партій
Встановлення
демократичної
політичної культури
Виникнення
незалежних
судових органів
та встановлення правової культури
Велика приватизація
Сформоване
капіталістичне лобі
Виникнення культури
підприємництва
Значні іноземні
інвестиції
Вступ до основних
органів Заходу
(ЄС, НАТО тощо)
Країни, які йдуть попереду інших у процесах посткомуністичної трансформації, загалом вписуються в прогноз 3. Бжезінського.
Остання, третя фаза, передбачає консолідацію демократії зі встановленням відповідної політичної й правової культури. На цей рівень нині вийшли Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Балтійські та деякі інші держави, їх відносять до країн з консолідованою демократією. Більшість посткомуністичних країн перебувають на другій фазі переходу — демократизації. Частина з них мають позитивну динаміку і добрі перспективи у найближчі 10 років завершити виконання її завдань і вступити в третю фазу. Однак є й такі, що не вийшли за межі першої фази — лібералізації або навіть згорнули свій рух у напрямі демократичних і ринкових змін. Україна, в ряду посткомуністичних країн, посідає 16 місце (з 27) за рівнем розвитку демократії і 18 — за рівнем розвитку ринкових відносин. На жаль, обидва показники ставлять її на позицію нижче середнього рівня — ближче до автократій, ніж до консолідованих демократій.
До головних особливостей посткомуністичних переходів на пострадянському просторі, що зіграли певну гальмівну роль у процесах демократизації, можна віднести:
— значно більший масштаб змін (порівняно з переходами в країнах Латинської Америки та інших регіонах світу): до реформ в економічній, політичній і соціальній сферах суспільства, в усіх пострадянських країнах, окрім Російської Федерації, додалися ще й завдання становлення національних держав і творення політичних націй;
— нереволюційний характер переходу та його наслідок — збереження старою елітою владних позицій;
— формування нового капіталістичного класу переважно з представників колишньої комуністичної номенклатури, яка, перебуваючи при владі, здійснювала розподіл державної власності;
— відсутність внутрішнього капіталу і співпраця номенклатурної еліти з мафіозними й кримінальними структурами, результатом чого стала поява корумпованої бюрократичної держави і розвиток паразитизму;
— невисокі професійні та моральні якості правлячого класу: його неготовність розв'язувати складні, паралельно існуючі проблеми у різних сферах суспільного життя, діяти в рамках формально існуючих демократичних інститутів і законів, дотримуватися прозорих правил політичної гри тощо;
— погіршення економічного та соціального становища пересічного громадянина, несправдження його завищених очікувань щодо зростання добробуту.
Наслідком була поява в низці країн гібридних режимів, з доволі невизначеними перспективами щодо утвердження в них консолідованої демократії.
3. Особливості та перспективи демократичного переходу в Україні.
Більшість проблем, що виникають у країнах посткомуністичного переходу, притаманні й Україні. Багатомірність здійснення інституційних перетворень, яка породжує низку суперечностей і ускладнює перехід, політологи описали її як потрійну, або почетвірну трансформацію. Потрійність полягає в одночасній демократизації, маркетизації і державному будівництві; четвертий вимір змін — національне будівництво. Термін «почетвірна трансформація» політолог з Великої Британії Т. Кузьо вжив саме стосовно України
Як країна постколоніальна (сперечатись можна тільки про характер, тип її колишнього колоніального статусу) вона мусить будувати не тільки державу, а й політичну націю. Через нерозв'язання цієї проблеми, зазначає Т. Кузьо, можуть зазнати невдачі й усі інші. Отже, поєднання чотирьох завдань: перетворення економіки, політичної системи, державне будівництво та національна консолідація, кожне з яких вимагає надзвичайної концентрації суспільної енергії, можна вважати однією з об'єктивних причин повільного просування реформ в Україні.
Водночас труднощі переходу-демократизації зумовлені низкою особливостей історичного шляху України та соціально-культурних рис її громадянства. На одне з перших місць тут варто поставити відсутність національного досвіду державотворення й керівництва державними справами.
Крім цього, належність українського народу до різних держав у минулому затримала формування національної єдності та національної самосвідомості, поглибила відчуття меншовартості.
На відміну від країн Східної або Центральної Європи на більшій частині території України (окрім західних областей) було повністю знищено не лише приватну власність, а й уявлення про неї як ознаку цивілізованості. Навички вести приватний бізнес перебували в зародковому стані, їх треба було набувати, починаючи з чистого аркуша. Це зумовило сильну залежність економічної трансформації від політики держави й від правлячої еліти та її курсу на реформування суспільства.
Не можна скидати з рахунку й роль зовнішніх чинників. У випадку України найбільше значення мали підтримка Заходу (більш або менш сприятлива, а в окремих випадках і зовсім неадекватна) та «російський фактор»: економічна залежність від колишньої метрополії, її намагання втримати Україну в «євразійському просторі», втручання у виборчі кампанії тощо. Активне політичне дистанціювання України від Росії (з метою зберегти незалежність) за відсутності західних інвестицій (знову ж таки через повільні й непослідовні реформи) призвело до стійкого й дуже глибокого падіння виробництва та соціального зубожіння.
Зовнішньополітичні чинники не є головними з точки зору успішності переходу. Проте, оцінюючи поступ України до ринку й демократії, слід враховувати, що намагання молодої держави самоствердитися на міжнародній арені, відокремитися від колишньої метрополії (у буквальному й переносному значеннях) вимагає значних витрат енергії, які в іншому
Література.
Бжезінський 3. Демократія перед лицем глобалізації: Виступ на колоквіумі Кастельґандольфо улітку 1998 р. // ї. — 2000. — № 19.
Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? // Полис. — 1999.-№1.
Конончук С., Ярош О. Розвиток демократії в Україні: 1999 рік. — Київ, 2000.
Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій // Філософська і соціологічна думка. — 1996. — № 1-2.