--PAGE_BREAK--Набір і зміст функцій державного управління залежать від стану, структури та самокерованості суспільних процесів. Функція державного управління у системі приватизації — це специфічний за предметом, змістом і механізмом реалізації управлінський вплив держави, який забезпечує вихід об'єкта впливу з-під повного державного контролю. Таким чином, у процесі приватизації держава свідомо відмовляється від певного кола прав щодо об'єкта приватизації на користь недержавного суб'єкта. Зміст державного управління процесами приватизації являє собою діяльність з реалізації цих функції. Розглянемо структурно-функціональні засади системи приватизації в Україні, які діють сьогодні[9,67-68].
Сучасна система органів приватизації в Україні представлена центральним апаратом Фонду державного майна України, Фондом майна АР Крим, 26 регіональними відділеннями Фонду державного майна України в областях, у Києві та Севастополі, а також 22 представництвами Фонду державного майна України у районах і містах. Як єдина система органів приватизації вона почала функціонувати з моменту видання відповідного Указу Президента України від 19 лютого 1994 р. № 56/94 «з метою прискорення процесу приватизації державного майна, забезпечення єдиного методологічного підходу до цього процесу та створення сприятливих умов для виконання Державних програм приватизації». Усі ці органи є юридичними особами, мають самостійні баланси й рахунки в установах банків. На початку 2005 р. чисельність працівників органів приватизації за штатним розписом становить 3092 чол.: зокрема, у центральному апараті Фонду працюють 780, у регіональних відділеннях Фонду -2142 і у представництвах — 170 чоловік[14,14].
Згідно з теорією державного управління, «види і зміст спеціальних функцій управління обумовлюються відповідною сферою чи діяльністю управління. Ці функції називаються основними, бо для їх реалізації утворюються системи управління».
Організаційно-функціональну структуру системи приватизації в Україні, з точки зору визначення стратегічних цілей, встановлення завдань і функцій приватизації, а також здійснення управління приватизацією на макрорівні та на місцях, подано на рисунку 1(див. додаток 1).
Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який було створено відповідно до постанови Кабінету Міністрів УРСР «Питання Фонду державного майна Української РСР» від 19 серпня 1991 р. № 158 для здійснення державної політики у сфері приватизації державного майна. Його очолює Голова Фонду, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Він має вісім заступників, у тому числі двох перших.
До складу центрального апарату Фонду входять 20 департаментів, одне самостійне управління та один самостійний відділ, які, відповідно до поставлених перед Фондом завдань, виконують функції за напрямами своєї роботи. Організаційну структуру центрального апарату Фонду подано на рисунку 2(див. додаток 2).
Фонд діє відповідно до вимог Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 р. № 2558-ХІІ. Згідно з цим положенням, основними завданнями Фонду є:
— захист майнових прав України на її території та за кордоном;
— здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств;
— здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності;
— здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів;
— сприяння процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників.
Відповідно до цих завдань, Фонд розробляє і подає Кабінетові Міністрів України проекти державних програм приватизації, організовує і контролює їх виконання. У ході організації підготовки до приватизації та продажу об'єктів Фонд укладає угоди з посередниками і видає їм ліцензії, створює комісії з приватизації та затверджує плани приватизації державного майна.
На основі розроблених планів Фонд здійснює продаж державного майна, у тому числі майна ліквідованих підприємств і об'єктів незавершеного будівництва. Він змінює організаційно-правову форму підприємств шляхом перетворення їх у ВАТ і здійснює повноваження власника щодо часток акцій АТ, які не було реалізовано у процесі приватизації, зокрема — несе ризик (відповідальність) у межах цих часток. При цьому вживаються заходи щодо залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації, створюються спільні підприємства, до статутних фондів яких передається майно, що є загальнодержавною власністю.
Стратегічне планування здійснюється відповідно до програм діяльності Уряду. У процесі реалізації планів здійснюються моніторинг їх виконання та аналіз досягнутих результатів, а також визначаються проблеми з метою їх усунення. Структурні підрозділи Фонду планують свою діяльність як систему конкретних заходів законодавчого, нормативно-правового та організаційного характеру щодо здійснення приватизації державного майна та управління об'єктами державної власності. Головою Фонду державного майна України за участю його заступників, директорів департаментів та окремих підрозділів проводяться щотижневі наради. Загальні результати роботи розглядаються на колегії Фонду відповідно до затвердженого графіка.
Для забезпечення ефективної реалізації функцій Фонд координує діяльність з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади під час виконання завдань, розроблення проектів нормативних актів, участі у розробці загальнодержавних програм економічного, науково-технічного і культурного розвитку України, а також при вирішенні оперативних питань. Відбувається постійна взаємодія Фонду з Верховною Радою України, Адміністрацією Президента України та Кабінетом Міністрів України.
Контроль за діяльністю Фонду здійснює Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації, а спеціальні підрозділи Фонду реалізують контрольно-ревізійні функції щодо перевірки дотримання законодавства у процесі приватизації та контролюють виконання умов договорів купівлі — продажу об'єктів приватизації. Фонд щоквартально подає до Адміністрації Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України аналітичну довідку про хід виконання Державної програми приватизації. Щорічний звіт про хід приватизації, а також баланс доходів і видатків Фонду подається на розгляд і затвердження Верховної Ради України після узгодження з Кабінетом Міністрів України. Прозорість і гласність діяльності Фонду забезпечуються шляхом систематичного інформування населення через засоби масової інформації та мережу Інтернет про події у сфері приватизації, а також проведення прес-конференцій і включення до складу колегії Фонду представників громадських організацій. Методологія приватизації передбачає надання за визначений проміжок часу відповідних оголошень про конкурси й продажі об'єктів приватизації через організаторів торгів.
Регіональні відділення та представництва Фонду діють на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження положень про регіональне відділення та про представництво Фонду державного майна України у районі, місті» від 15 червня 1994 р. № 412. Вони створюються, відповідно, Фондом державного майна України і його регіональними відділеннями і їм підпорядковуються, а у питаннях приватизації майна, що перебуває у комунальній власності, є підзвітними, відповідно, Верховній Раді АР Крим, Київській, Севастопольській, районній та міській Радам народних депутатів.
Регіональні відділення та представництва Фонду організовують і проводять приватизацію державного майна згідно з державною, республіканською (АР Крим) і місцевими програмами приватизації, здійснюють повноваження власника щодо майна, яке приватизується відповідно до прийнятих ними рішень, а також повноваження орендодавця державного майна. Начальників регіональних відділень (крім начальника регіонального відділення по Києву, яким за посадою є заступник Голови Фонду) призначає на посаду та звільняє з посади Голова Фонду, а начальників представництв — відповідно, начальники регіональних відділень. Гранична чисельність працівників, фонд оплати праці й асигнування на утримання регіональних відділень затверджуються Фондом, їх витрати, пов'язані з приватизацією об'єктів, відшкодовуються в порядку та в межах, установлених Фондом згідно з державною, республіканською (АР Крим) і місцевими програмами приватизації. Фонд на основі та на виконання Конституції України, Законів України, підзаконних розпоряджень і доручень Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України видає у рамках своєї компетенції накази і розпорядження, обов'язкові для виконання регіональними відділеннями та представництвами Фонду.
Тимчасовий регламент, затверджений наказом Фонду від 21 січня 2004 р. № 86, встановлює порядок організації його діяльності. Окремими розділами цього документа регламентуються організація роботи колегії Фонду, порядок розробки проектів законів, підзаконних актів і нормативних документів, порядок розгляду депутатських звернень і запитів, звернень органів виконавчої влади, листів і скарг громадян тощо.
Слід зазначити, що з моменту прийняття Тимчасового положення про Фонд державного майна України коло питань, які сьогодні вирішуються цією установою у сфері державної економічної політики та державного управління, значно розширилося. Це стосується нормативно-методологічного та законодавчого забезпечення процесів приватизації, оцінки та оренди державного майна, а також управління ним. Більш широкими стали повноваження Фонду у сфері міжнародної діяльності. На Фонд Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. № 2658-ІІІ покладено функції щодо державного регулювання оціночної діяльності. Актуалізовано питання використання державного майна, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації). Крім того, на Фонд покладено обов'язки щодо видачі фізичним і юридичним особам свідоцтв про право власності на майно, придбане ними у процесі приватизації, та підтвердження права власності на державне майно, яке передається до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації. Постійно розвиваються орендні відносини. Ведення реєстру договорів концесії тепер також покладено на Фонд. Дедалі актуальнішими стають питання управління об'єктами права державної власності, яким, на жаль, раніше відводилася дуже незначна роль, про що свідчить їх вкрай недостатня законодавча урегульованість. Оскільки відповідальність за вирішення цих проблем не взяло на себе жодне міністерство, то значний перелік функцій у цій сфері автоматично перенесено на Фонд, хоча їх законодавчого закріплення не відбувається. Сьогодні, з метою організації контролю за ефективним використанням державного майна та фінансово-господарською діяльністю ВАТ, створених у процесі приватизації, Фонд веде реєстр корпоративних прав держави та державного майна, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств, проводить оцінку корпоративних прав держави, здійснює повноваження щодо управління державними корпоративними правами, тощо.
З метою чіткого визначення статусу та правових засад діяльності Фонду державного майна України ним було розроблено проект Закону України «Про Фонд державного майна України», що містить майже вичерпний перелік функцій, які сьогодні доводиться виконувати цій установі і які за своєю значущістю для економіки держави конче необхідно закріпити на законодавчому рівні.
Окремо слід сказати про законодавче врегулювання питання підпорядкування приватизаційного відомства. Відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України, «Фонд у своїй діяльності підпорядкований і підзвітний Верховній Раді України». Окреслені функції та повноваження Фонду свідчать про те, що його діяльність відбувається у сфері управління об'єктами державної власності. Але прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України ст. 116 визначає основним суб'єктом управління об’єктами державної власності Кабінет Міністрів України. Таким чином, виникла певна колізія відносно підпорядкування органу державної влади, який здійснює політику приватизації та управління об'єктами державної власності, що належать до його компетенції. Спроба належного врегулювання діяльності Фонду на законодавчому рівні дістала відображення у проекті Закону України «Про Фонд державного майна України». З огляду на особливості приватизації на сучасному етапі та конституційно визначені повноваження Кабінету Міністрів України, статтю про підпорядкування виписано таким чином: «Фонд підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України та підпорядкований Кабінету Міністрів України». Але закон не було схвалено, і ще й сьогодні ця установа здійснює свої повноваження на основі Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України ще у 1992 р. Запроваджена політична реформа значно розширює повноваження Верховної Ради України шляхом внесення відповідних змін до Основного закону держави. Проте п. 5 ст. 116 цього документа залишився без змін, і, відповідно, основним суб'єктом управління об'єктами державної власності і на майбутнє залишається Кабінет Міністрів України, якому — як центральний орган виконавчої влади — й має бути підпорядкований Фонд державного майна України.
Принципи приватизації, викладені на сьогодні у Законі України «Про приватизацію державного майна», порівняно з тими, які містилися у попередніх його редакціях, посилюють можливості державного регулювання та контролю відповідних процесів. Проте — через суттєве політичне забарвлення процесів прийняття рішень про продаж об'єктів, ускладнене відсутністю стратегії розвитку державного сектора економіки та законодавчого закріплення за Фондом повноважень щодо управління ним, а також неприйняття програми приватизації вже протягом двох років коли вирішується доля підприємств, які складають основу економічної та національної безпеки країни — цей закон не стримує безсистемного продажу ключових об'єктів державної власності.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», від 29 серпня 2000 р. №1346 затверджено перелік відповідних підприємств. Постановою передбачено, що рішення про внесення змін до цього переліку приймаються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади двічі на рік повинні переглядати цей перелік і 10 січня та 10 липня кожного року подавати Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції пропозиції для його коригування з обґрунтуванням по кожному об’єкту. Причому Фонд державного майна України у планах розміщення акцій підприємств, які не увійшли до цього переліку, не повинен «передбачати залишення акцій у державній власності, крім випадків, передбачених законодавством»
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 р. № 1734 цей перелік підприємств у черговий раз скорочено, причому з 894 до 424. Зокрема., з нього виведено такі великі нафтодобувні та нафтопереробні підприємства, як ВАТ «Укрнафта», ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття», ВАТ «Нафтопереробний комплекс «Галичина», ВАТ «Херсоннафтопереробка», ВАТ «Одеський нафтопереробний завод», АХК «Укрнафтопродукт», ВАТ «Азмол». До від коригованого переліку не увійшли автомобілебудівні заводи (ВАТ «АвтоЗАЗ», ХК «АвтоКрАЗ», ВАТ «Львівський автобусний завод»), підприємства хімічної промисловості (АТ «Свема», ВАТ «Донецький завод хімічних реактивів», ВАТ «Хімавтоматика»), машинобудівні заводи (ВАТ «Краснолуцький машинобудівний завод», ВАТ «Одеський машинобудівний завод «Червона гвардія», ВАТ «Артемівський машинобудівний завод «Перемога праці», ВАТ «Харківський машинобудівний завод»).
Спробою концептуально врегулювати питання управління корпоративними правами держави є постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави» від 11 лютого 2004 р. № 155, яка передбачає:
— забезпечення участі суб'єктів господарювання у здійсненні заходів, пов'язаних з виконанням державних функцій (економічна безпека, оборона, державні резерви, соціальні програми, державна монополія тощо), а також досягнення інших стратегічних цілей, визначених державою;
продолжение
--PAGE_BREAK-- — збільшення за рахунок поліпшення фінансових результатів господарювання об'єктів управління надходження сум податків і зборів до бюджетів, обов'язкових платежів (внесків) до державних цільових фондів, а також неподаткових надходжень у вигляді дивідендів (доходів), нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, які перебувають у державній власності;
— здійснення контролю за використанням і збереженням майна господарських товариств, у статутних фондах яких є державна частка.
У цьому документі визначено основні напрями вдосконалення системи управління корпоративними правами держави та розроблено систему заходів, спрямованих на забезпечення досягнення цілей такого управління. Запропоновані заходи містять рекомендації щодо внесення змін до чинних нормативно-правової та законодавчої баз, розробки нових документів, запровадження нових механізмів у практику корпоративного управління, а також розробки пропозицій відносно можливостей і соціально-економічних наслідків запровадження інституту «золотої акції», емісії облігацій як механізму, альтернативного додатковій емісії акцій, при збереженні розміру державної частки у статутному фонді АТ, тощо.
Основні підходи мають практичне значення, адже в умовах відсутності стратегії розвитку державного сектора економіки управління державними корпоративними правами розглядається у контексті приватизації та носить характер більше вимушеного, ніж цілеспрямованого впливу. Безперечно, це є наслідком відсутності цілісної політики власності. Тут важко не погодитися з Ю. Шемшученком у тому, що «непродумана і слабка правова політика, здійснювана у відриві від реалій життя і поєднана з недосконалістю та прогалинами юридичної бази з нечіткими пріоритетами, призводить до збоїв у здійсненні політики соціальної, економічної, культурної тощо». Підприємства державної, приватної або змішаної форм власності здатні розвиватися у позитивному напрямі тільки в умовах стабільного правового середовища. яке гарантує захист прав власності.
Підсумовуючи сказане, підкреслимо: приватизація мала, має і матиме прихильників та опонентів. Претензії висуваються до технології приватизації, до її темпів, до її економічних і соціальних наслідків. Проте справедливості заради зауважимо, що з боку опонентів лунають лише звинувачення, а не конструктивна критика чи пропозиції, які можна було б застосувати у практичній діяльності. До вад вітчизняних реалій слід віднести фетишизм демократії, який, культивуючись «из благих намерений», за відсутності стрункої системи державного впливу і за нерозвиненості інститутів громадського контролю набуває ознак хаосу і анархії, позбавляючи можливості будувати стійкі управлінські системи як підґрунтя для розвитку національної економіки і суспільства.
Філософія діяльності Фонду державного майна України двох останніх років відрізняється від попередньої переходом на більш системну основу, яку забезпечено структурною перебудовою його центрального апарату, а також переходом від кількісної приватизації до якісної, до індивідуального, диференційованого, більш вдумливого й узгодженого процесу передання об'єктів державної власності до приватних рук. Ця філософія забезпечує не тільки наповнення державного бюджету, але й прихід на підприємства власників, здатних вивести їх на траєкторію сталого зростання. Проте Фонд не є центральною фігурою у прийнятті рішень, і виведення економіки країни в цілому на таку траєкторію можливе тільки завдяки стрункій державній політиці регулювання відносин власності, системному підходу до формування політики приватизації, виходячи з того, що в умовах ринкової трансформації відносин власності ця політика є головною складовою економічної політики держави, а також запровадженню, поряд з ринковими, державних стимулюючих, координуючих і контролюючих механізмів впливу на діяльність суб’єктів господарювання. Треба забезпечити можливість диференційованого підходу до запровадження цих механізмів залежно від статусу підприємств (зокрема, державних із державною часткою власності). Це питання підкреслює необхідність прийняття Закону України «Про управління об'єктами державної власності». У редакції проекту, схваленого парламентом у вересні 2003 р., він не вирішував наявного кола питань, які мали бути розв'язані ще на початку ринкових перетворень. На сьогодні ж законодавча неврегульованість суттєвих аспектів управління державним майном, суперечливість норм і положень численних законодавчих і нормативних актів є перешкодами для ефективного здійснення такого управління.
Заключний етап приватизації в Україні як політичного й соціально-економічного проекту, основним призначенням якого є трансформація відносин власності та створення ринкових умов розвитку економіки, з необхідністю передбачає формування дійової системи, управління, об'єктами державної власності. Це вимагає:
— формування такої організаційної структури цієї системи, за якої Фонду державного майна України надається можливість брати участь у формуванні політики держави щодо визначення об'єктного складу системи й сфер впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання;
— формування функціональної структури системи з урахуванням напрацювань і потенціалу Фонду щодо регулювання діяльності цих суб'єктів;
— запровадження системи контролю за фінансовими потоками державних підприємств шляхом затвердження їх фінансових планів і запроваджених системи моніторингу їх виконання;
— оптимізації правових механізмів для забезпечення впливу на діяльність суб'єктів господарювання, адекватного умовам розвитку відносин власності на ринкових засадах, які існують сьогодні. Насамперед, необхідно ввести до правового обігу спеціальне право держави («золоту акцію»), що дасть можливість:
а) розблокувати заборонені до продажу об'єкти для підживлення їх приватними інвестиціями та одержання коштів до державного бюджету;
б) зберегти за державою можливість нівелювати діяльність приватизованих підприємств, які потребують державного втручання (стратегічних, природних монополістів, прибуткових, містоутворюючих) у частині коригування обсягів виробництва, соціальних аспектів, екологічної складової (для монополістів можливе коригування цінової політики):
в) вивільнити адміністративний і фінансовий ресурси, які сьогодні витрачаються на утримання численних представників держави в органах управління суб'єктів господарювання з державною часткою;
г) підняти функції щодо управління об'єктами державної власності на більш високий рівень[8,4-5].
1.2 Приватизація та управління об’єктами державної власності у
контексті стратегії уряду
В економіці України після тривалого періоду радикальних реформ, помилок, криз і пошуків шляхів їх подолання настав період стабілізації.
Національні та зарубіжні фахівці, спостерігаючи зростання за основними макроекономічними показниками, констатують сталість позитивних процесів. Ці досягнення є результатом спільних дій державних діячів, політиків, усього українського народу.
Сьогодні треба діяти так, щоб зберегти наступність перспективних економічних тенденцій, щоб ці досягнення стали більш відчутними для кожної людини, яка живе в Україні, щоб швидше розвивалася виробнича сфера, поліпшувався стан справ у сферах освіти, послуг, охорони здоров'я тощо. Ще у 2000 р. було вжито рішучих заходів щодо подолання бідності. З того часу зроблено чимало. За 2000-2003 рр. середньомісячна заробітна плата в Україні зросла більш як удвічі, на багатьох підприємствах цей показник перевищує 1000 грн. Але це тільки перші кроки. На даному етапі пріоритетом є розвиток середнього класу як основа розвитку суспільства. У надзвичайно складних, кризових умовах, які мали місце в історії нашої Батьківщини, українці неодноразово доводили здатність долати їх і виходити переможцями. В Україні живе красивий, працелюбний, талановитий народ, якому треба дати можливість повністю розкрити свій потенціал. У сфері бізнесу це передбачає, насамперед, необхідність підтримання ініціативи, а також забезпечення прозорості та стабільності ділового середовища.
Ринок с найкращим інститутом щодо розвитку конкуренції та створення на її основі найкращих і найдешевших товарів і послуг. Підкреслимо — на основі конкуренції! Тобто треба створити умови для цієї конкуренції, але не руйнуючи нанівець і не відкидаючи здобутки минулого, не закриваючи очі на напрацювання інших країн, а використовуючи позитивний досвід щодо цього.
Питання глибокого системного трансформування в Україні не зводиться до створення приватно-монополістичної структури економіки, де панують тільки ринкові інститути. Історичний, економічний і соціальний аспекти трансформаційних змін від директивної економіки до змішаної передбачають співіснування методів ринкового й державного регулювання в їх взаємодоповнюючій взаємодії. І чим довшим був період адміністративно-командного господарювання, тим складнішим є період трансформаційних змін, оскільки за своєю суттю це зміни суспільної свідомості. За одну ніч можна змінити офіційні правила шляхом прийняття політичних рішень і видання відповідних юридичних актів, але перешкодою до їх втілення у життя стануть неофіційні обмеження, пов'язані із звичаями, традиціями та стереотипами сприйняття і поведінки. Ці фактори набагато менше піддаються впливові регуляторних механізмів, а тому їх трансформування вимагає розробки довгострокової цілеспрямованої політики.
Українське, суспільство вже виросло з гасла «чим менше держави, тим краще», яке протягом тривалого періоду використовувалося руйнівникам української державності для маніпулювання суспільною свідомістю. Наразі є розуміння необхідності посиленню дієздатності держави, але не шляхом реанімування адміністративно-командної системи, а через оптимізацію системи та механізмів державного впливу.
Отже, існує нагальна потреба визначити те місце, яке належить державі щодо безпосередньої участі у виробництві товарів, робіт і послуг з метою підтримання пропорції, які є необхідними для розширеного суспільного відтворення, а також встановити, завдяки яким механізмам вона може здійснювати свій вплив, розумно регулюючи, спрямовуючи, підтримуючи та стимулюючи. Так ринок є потужним рушієм розвитку економіки, але він не здатний вирішити всього комплексу проблем суспільства. Навіть у країнах із сталими ринковими відносинами ринок неодноразово демонстрував, що він не є ідеальним механізмом регулювання економічної діяльності. Тому для розв'язання питань, які не можуть бути вирішені за допомогою виключно ринкових механізмів, є необхідним втручання держави, тобто розробка державної політики трансформування форм і відносин власності має виходити з усвідомлення необхідності розумного поєднання, механізмів державного й приватного впливу на створення умов суспільного відтворення. На даному етапі це означає, насамперед, необхідність чіткого структурування виробничого сектора (адже саме він забезпечує економічне підґрунтя розвитку суспільства) за ступенем, рівнем і формою державного впливу на роботу підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, і підприємств-монополістів. Основна проблема, яка має вирішуватися паралельно, — це пошук матеріальних і фінансових ресурсів для виробничих фондів підприємств і забезпечення подальшого зростанні ВВП, адже йдеться про виведення з кризового (явного або прихованого) стану основних галузей промисловості.
За різними оцінками, для гарантування стабільного економічного зростання Україні необхідно забезпечити приплив інвестицій у мінімальному обсягу 60 млрд. грн. Невідповідність чинних норм національного законодавства міжнародним стереотипам, фіскальна спрямованість податкової системи, невідпрацьованість її стимулюючої функції, недосконалість системи кредитування суб'єктів підприємницької діяльності тощо у контексті політичної неузгодженості сприяють скоріше приховуванню доходів і тінізації економіки, ніж залатуванню цієї «інвестиційної дірки». Як наслідок, весь тягар інвестиційного забезпечення змушена нести приватизація.
Слід визнати, що для багатьох країн світу приватизація була й залишається засобом вирішення політичних проблем, зменшення навантаження на державний бюджет, зняття тягаря одноособової відповідальності держави за управління «монстрами» індустрії та інвестування державних підприємств за рахунок приватного сектора.
Звертаючись до класичного прикладу приватизації у Великобританії, слід підкреслити, що вона вирішувала завдання подолання інфляції та створення процвітаючої ринкової економіки, а також передбачала досягнення чотирьох цілей:
1. Пожвавлення конкуренції. Колишній міністр фінансів Дж. Мор зазначав: «Довгостроковий успіх програми приватизації залежатиме від того, наскільки вона пожвавить конкуренцію. Якщо ж цього не відбудеться, то історичну можливість буде втрачено».
2. Стимулювання дій менеджменту для підвищення ефективності виробництва.
3. Формування нового ешелону акціонерів, які поповнять електорат консерваторів. М. Тетчер заявляла: «Ми маємо сформувати суспільну думку, що придбання капіталу — це справа кожного».
4. Скорочення видаткової частини бюджету. Ця мета не визначалась урядом як основна, проте, на думку багатьох аналітиків, виявилася пріоритетною. За 1979-1985 рр. від продажу акцій державних корпорацій уряд одержав 7 млрд. фунтів стерлінгів. Спеціалісти вважають, що без цього макроекономічна стратегія Великобританії вимагала б збільшення ставок оподаткування або скорочення видатків на соціальні потреби. За 1979-1988 рр. до приватного сектора перейшло 600 тис. робочих місць, а частка державних підприємств у загальному обсягу виробництва знизилася з 10,5% до 6,5%.
Але слід наголосити на політичній складовій цього процесу, адже у Великобританії питання націоналізації та приватизації з 1945 р. стали основою для політичних дебатів лейбористів і консерваторів. Кожного разу, коли до влади приходила та чи інша політична сила, знаходилася безліч аргументів «за» приватизацію або «проти» неї. Але кожного разу проводилася послідовна політика, яка забезпечувала позитивні зрушення в економіці суспільства.
Так ось він, той камінь спотикання, який не дає нам вирішити питання щодо визначення межі, до якої слід приватизувати і з якої починати управляти! Це той камінь, який не дозволяє вирішити питання щодо створення ефективної системи управління об'єктами державної власності та сформувати дійову організаційно-правову структуру управління державними корпоративними правами. Це той камінь, який не дозволяє створити й законодавчо закріпити правила гри у нових умовах господарювання.
Назва цього каменю — політична гіпоплазія нашого суспільства і, відповідно, представника його інтересів — парламенту. Адже це навіть не сюжет з відомої байки про лебедя, рака й щуку. Неконструктивна структуризація цього органу ніколи не дасть йому можливості вчасно ухвалити достатньо ефективні для впровадження рішення або закон, а особливо — у сфері власності. Але це вже питання політичної реформи.
Що ж, на відміну від Великобританії, метою приватизації в Україні, як і в інших постсоціалістичних і пострадянських державах, було трансформування відносин власності. Відродження на українському просторі відносин, основою яких є власність, забезпечувалося за допомогою ряду ідеологічних, економічних і політичних факторів впливу на суспільну свідомість. Сьогодні вже можна говорити про значні здобутки саме у цій тонкій сфері, і, констатуючи факт зламу стереотипів, переконань і звичок українського суспільства щодо відносин власності, слід підкреслити величезну роль державної політики стосовно приватизації майна державних підприємств.
В Україні приватизація як соціально-економічний проект макроекономічного трансформування і політичний проект зламу стереотипів, переконань і звичок щодо ринку та формування світогляду приватного власника здійснювалася з початку 90-х років XX ст. й відбувалася у чотирьох напрямах:
1) сертифікатної приватизації, що дозволила закласти стартові умови для наступних перетворень;
2) оренди з викупом, яка сприяла пробудженню ініціативи трудових колективів;
3) закріплення за державою переліку об'єктів, які підлягають приватизації, що вирішувало питання розмежування сфер впливу приватного капіталу як рушія ринкових перетворень і держави як гаранта забезпечення економічної безпеки країни та соціальної стабільності у суспільстві;
4) малої приватизації, що зняла проблему дефіциту на споживчому ринку.
Ці процеси вимагали створення відповідної інституціонально-організаційної бази та формування правового поля, яке встановлювало правила гри для нових учасників відносин власності. Крок за кроком долаючи опір прихильників старої системи господарювання, у 2000 р. Україна перейшла до великої приватизації за грошові кошти.
продолжение
--PAGE_BREAK--Тепер уже немає сумнівів щодо правильності обраного шляху, проте є розуміння величезної відповідальності за перетворення, адже приватизуються підприємства, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, а також підприємства-монополісти (зокрема, ті, що належать до сфери природних державних монополій). Це особлива сфера, яка вимагає ретельних розрахунків, виваженого індивідуального підходу й, безперечно, своєчасних узгоджених рішень. Такі підприємства визначались окремою групою ще на початку ринкових перетворень у Державній програмі приватизації 1992 р., їх перелік коригується з урахуванням особливостей економічного, політичного й соціального становища країни. Нині цей перелік включає трохи більше, ніж 1000 підприємств. Постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 р. № 695 визначено критерії віднесення підприємств до таких, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або займають монопольне становище на загальнодержавному ринку товарів, робіт і послуг.
Особливості приватизації вказаних підприємств визначаються Державною програмою приватизації на 2000-2002 роки, яка діятиме до прийняття нової програми приватизації. Зокрема, згідно з чинною програмою, рішення про реструктуризацію та умови приватизації підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, приймається за погодженням з Кабінетом Міністрів України, а для учасників конкурсів і відкритих торгів з продажу контрольного пакета акцій Фондом державного майна України встановлюються кваліфікаційні вимоги, що відповідають цілям і пріоритетам приватизації. При цьому «покупцем контрольного пакета акцій може бути тільки промисловий інвестор».
Проект Державної програми приватизації на 2004-2006 роки не містить положень щодо приватизації із залученням промислового інвестора. Це зумовлює необхідність ретельної підготовки конкурсів з продажу гігантів вітчизняної індустрії, врахування їх особливостей та значущості у масштабах регіонів і країни в цілому, встановлення додаткових вимог до прозорості та підвищення контролю за ходом їх приватизації. Проектом, зокрема, передбачаються оприлюднення інформації, яка характеризує фінансово-економічний стан унітарних підприємств, розміщення її разом з анкетою вивчення попиту на об'єкт приватизації, яку потенціальний покупець після заповнення і зазначення прийнятного для нього способу приватизації направляє до Фонду державного майна України у вказаний у публікації строк. Передбачається відсічення покупців від участі у конкурсах або відкритих торгах, якщо надана ними інформація не дозволяє встановити суб'єктів господарювання, що контролюватимуть господарське товариство, яке має стратегічне значення для економіки та безпеки держави, після його приватизації.
Важливість кроків, які робляться сьогодні на приватизаційному просторі, зумовлює й масштабність підходів до формулювання мети, пріоритетів та основних завдань такого величезної значущості програмного документа, яким є проект Державної програми приватизації на 2004-2006 роки. Вони визначаються у контексті стратегії розбудови економічно незалежної державі з високим рівнем соціальної захищеності всіх верств населення.
Основною метою приватизації на цей період визначено «сприяння покращенню соціально-економічного становища Україні шляхом підвищення ефективності управління та розпорядження державним майном». Реалізація такої мети вимагає концентрації обмежених ресурсів на ретельно відібраних напрямах і вкладення коштів у інноваційний розвиток підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Проектом передбачено направлення не менш як 25% приватизаційних коштів саме на такі цілі. І хоча ця норма не с новою (майже в тому самому вигляді в 1999 р. її було введено у правове поле Указом Президента України), проте очікується, що її закріплення на рівні закону України та імперативний характер дадуть конкретні результати щодо ефективності вітчизняної економіки.
Потрібна нова державна програма приватизації, яка розставить наголоси. Потрібні зміни до законів України у зв'язку з набранням чинності Цивільним і Господарським кодексами України (які на жаль, не є зразками законотворчої діяльності, але вони існують, і треба узгоджувати їх положення з положеннями інших законодавчих актів, усувати розбіжності та прогалини). Конче потрібен закон «Про управління об'єктами державної власності», який визначить правовий статус цих об'єктів, особливості управління ними і (як ключ до розуміння того, наскільки якісно воно здійснюється) критерії оцінки ефективності управління об'єктами державної власності. Адже зрозуміло, що більшість таких об'єктів є апріорі неприбутковими, інша їх частина — неприбутковими в даних умовах, проте всі вони мають стратегічне значення, є суб'єктами природних державних монополій або підприємствами-монополістами. Звичайно, порівняно з підприємствами легкої або харчової промисловості вугільні шахти не відрізнятимуться високими мікроекономічними показниками. Проте їх продукція потрібна, та й робочі місця на них є фактором забезпечення соціальної захищеності населення. Нерентабельні, непривабливі, проте необхідні. Отже, соціальні показники тут повинні відігравати визначальну роль при оцінці ефективності. Звичайно, за умови підтримання на достатньому рівні фінансово-економічних показників. І це не остаточний список питань щодо переліку та змісту законів, які мають розглядатись і прийматися не завтра і навіть не сьогодні (коли зловживання, тінізація та безсистемність руйнують здобутки), а напередодні процесів, які вони повинні регулювати.
Згідно з Програмою діяльності Уряду у 2004 році, планується досягти зростання ВВП на 9,5%, реальної заробітної плати — більш як на 15%, підвищення мінімальної заробітної плати до 237 грн. і перевищення темпів зростання валового нагромадження основного капіталу над темпами зростання ВВП майже у 2 рази. Погашення заборгованості із заробітної плати, пільгові та компенсаційні виплати, утримування рівня інфляції та стабільної гривні — ці та інші результати можуть бути досягнуті тільки за умови політичної далекоглядності й соціальної стабільності. Останнє значною мірою залежить від чіткої роботи суб'єктів господарювання, які належать до сфери впливу держави, та великого бізнесу, який взяв на себе відповідальність за функціонування місто- і системо-утворюючих підприємств. У ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат імені Ф. Е. Дзержинського» чисельність працюючих становить 19505 чол., на «Павлоградвугіллі» — 34920, на «Укррудпромі» — 36113, на «Криворіжсталі» — 55732, а в «Укртелекомі» — 121419 чол. І ці робочі місця є джерелом матеріального забезпечення та соціальної захищеності для працівників та їх сімей. Безперечно, жодні перетворення не можуть бути визнані доцільними, якщо вони погіршують соціально-економічне становище країни, регіону, окремої людини. Тому приватизація як потужний державноуправлінський механізм вимагає ретельних розрахунків і виважених рішень а отже — інтелекту й професіоналізму, політичної далекоглядності та економічної обґрунтованості. Цього вимагає статус підприємств, які є учасниками процесу. Це продиктовано необхідністю й потребами майбутнього. Отже, на нинішньому етапі трансформаційних перетворень політика держави щодо приватизації стратегічних підприємств визначає майбутнє нації.
У Посланні до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році» Президент України зазначив, що «сфера приватизації залишається однією з найуразливіших з точки зору її тінізанії. Через неефективний контроль за перетворенням власності поширені механізми формування тіньового капіталу. Екстенсивна приватизація відсунула на другий план вирішення питань захисту та ефективного управління державною та комунальною власністю. Тіньовий сектор найчастіше експлуатує промислові потужності державних підприємств, зумовлюючи їх некомпенсоване прискорене зношення і позбавляючи державу відповідних доходів. Недостатньо захищені права власників та інвесторів. Унаслідок цього держава і приватні власники не отримують належних доходів від інвестованого капіталу».
З цього випливає відповідь на запитання: «Коли приватизувати?» — тільки не тоді, коли майно підприємств буде розкрадене й потенціал їх зруйновано, тобто за безцінь. а своєчасно, з урахуванням цінових тенденцій на фондових ринках (національному та зарубіжних), інвестиційних пропозицій, загального економічного контексту. Вчасно прийняте рішення про приватизацію підприємства забезпечує ефективність використання його потенціалу у постприватизаційний період, а умови договорів купівлі-продажу є впливовим фактором розвитку цього потенціалу у віддаленій перспективі.
Безперечно, приватизація є елементом управління державною власністю. Отже, якщо пропозиції щодо інвестування у розвиток виробництва, рівня соціальних гарантій, здійснення системи заходів згідно із статусом і значущістю підприємства відповідають державній стратегії розвитку регіону або країни, забезпечують зростання фінансово-економічних показників відповідного рівня і сприяють соціальній стабільності, то рішення про приватизацію має бути прийняте. Адже сьогодні йдеться про приватизацію та її наслідки не на рівні окремого підприємства, яке належить до об'єктів малої приватизації. Кошти, одержані державним бюджетом від приватизації гігантських підприємств, дозволять вирішити багато питань суспільства за умови їх розумного використання. І, як уже підкреслювалося, не остання роль у цьому має належати інвестуванню. Насамперед, воно повинне охоплювати підприємства пріоритетних галузей, а також ті, що потребують державної підтримки.
На жаль, сьогодні приватизація в Україні має фіскальну спрямованість. І хоча це дозволяє державі вирішувати багато соціальних питань (погасити заборгованість з пенсій, надати допомогу малозабезпеченим, виплатити заробітну плату працівникам бюджетної сфери тощо), проте не забезпечує залучення коштів на підприємства, які їх потребують.
Єдиний шлях, яким на нинішньому етапі у процесі приватизації забезпечується залучення інвестицій на підприємства, — встановлення обов'язкових, фіксованих державою умов конкурсів з продажу пакетів акцій підприємств-монополістів і підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. До кожного такого підприємства застосовується індивідуальний підхід. Загальний порядок суми інвестиційних надходжень на підприємства України з 1995 р. (на кінець 2003 р. ця сума становила 5286,09 млн. грн.) можна порівняти з сумою надходжень до державного бюджету від приватизації за ці самі роки.
На сьогодні основними завданнями, що ставляться у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році» перед процесом приватизації в нашій державі, є:
— перехід до системної приватизації у стратегічно важливих галузях економіки, які критично впливають на структурні та макроекономічні процеси у масштабах країни;
— до кінця 2005 р. здійснення продажу всіх пакетів акцій розміром не менш як 50% плюс 1 акція;
— до 2008 р. завершення процесу приватизації як широкомасштабного соціально-економічного процесу перехідного етапу розвитку української економіки;
— зменшення питомої ваги державного сектора до 8-10%, що сприятиме інтенсивнішому припливу капіталу в економіку України та її зростанню.
Щодо Уряду України, то він планує забезпечити досягнення якісно нового рівня розвитку приватизаційних процесів. Відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Послідовність. Ефективність. Відповідальність», з метою підвищення результативності та ефективності приватизації, а також подальшого вдосконалення механізмів її проведення Урядом вживатимуться заходи щодо:
— сприяння прийняттю Верховною Радою України нової Державної програми приватизації на 2004-2006 роки і Закону України «Про Фонд державного майна», забезпечення прозорості та ефективності приватизаційних процедур, індивідуального підходу до приватизації великих підприємств;
— ринкового трансформування основних виробничих комплексів, забезпечення всебічної передприватизаційної підготовки державних підприємств для підвищення їх інвестиційної привабливості з урахуванням завдань державної соціальної та структурної політики, а також необхідності подальшого залучення на ці підприємства ефективних власників;
— уточнення переліків ВАТ, пакети акцій яких підлягатимуть продажу відповідно до встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» завдань щодо надходження до державного бюджету коштів від приватизації державного майна;
— подальшого скорочення кількості закріплених у державній власності пакетів акцій АТ і перелік і об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;
— забезпечення жорсткої системи протидії «тіньовій» приватизації, законодавчої та організаційної уніфікації процедур відчуження об'єктів державної власності відповідно до законодавства з питань приватизації, незалежно від правових підстав для такого відчуження (банкрутства, виконавчого провадження, податкової застави тощо);
— повернення у державну власність об'єктів, придбаних у процесі приватизації, в разі невиконання або неналежного виконання покупцями взятих на себе зобов'язань, а також захисту майнових інтересів держави на її території та за кордоном (у тому числі шляхом контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу державного майна його покупцями).
Отже, стратегія держави передбачає ряд послідовних заходів законодавчого, структурного та організаційного характеру. Справа за конструктивною співпрацею, адже саме вона є основною складовою успіху. Позитивним прикладом такого конструктивізму щодо прийняття рішень та їх реалізації є приватизація 2003 р., коли постійна, тісна, конструктивна взаємодія Фонду державного майна України з парламентом і Урядом за величезної підтримки з боку Президента України забезпечила успіх.
Вчасне прийняття рішень та їх професіональне впровадження — необхідні складові успіху. А за цим стоять розробка нормативно-методичних документів, розрахунки, багатоаспектний аналіз і прогнозування наслідків приватизації. Тому сьогодні вважається за доцільне більше уваги приділити підвищенню професійного рівня фахівців з фондового ринку та корпоративного управління. Великого значення треба надати підготовці й підвищенню кваліфікації вищого складу менеджменту підприємств, інженерів, економістів і галузевих спеціалістів. Спеціалісти з управління державними корпоративними правами мають здобувати повноцінну освіту, яка дозволить їм діяти за ринковими правилами на користь державі.
У списку об’єктів приватизації залишається дедалі менше підприємств, які становлять реальний інтерес для потенціальних інвесторів, а невеликі пакети господарських товариств, які управляються мажоритарними акціонерами, практично неможливо реалізувати через аукціони. Слід або за будь-яку ціну позбутися цих пакетів, або використовувати їх у якості індикаторів ефективності приватизації, або докласти зусиль до збільшення корпоративного впливу держави в суб'єктах господарювання шляхом викупу певного пакета акцій у приватних власників, у яких підприємствах держава повинна забезпечити корпоративну присутність, у якому обсягу, яка правова форма цієї присутності має бути обрана — пакет акцій певного розміру або спеціальне право держави («золота акція») — ці та інші питання потребують наукового обґрунтування.
У січні 2004 р. Рахункова палата Російської Федерації розпочала аналіз підсумків приватизації в Росії, який планують завершити у липні цього року. Він проводиться за трьома напрямами: стан економіки Росії до приватизації, у період приватизації, а також ситуація після її завершення. У першу чергу планується вивчити, наскільки були досягнуті цілі приватизації (зокрема, щодо змін у становищі робітників і персоналу приватизованих підприємств, а також ситуації у сфері зайнятості). Слід визнати, що проведення такого аналізу є далеко не зайвим кроком для виявлення «точки кипіння» відносно ефективності економіки у зазначені періоди також для України.
Шлях від стихійного ринку до цивілізованих відносин, побудованих на взаємодоповнюючій взаємодії ринкових і державних інститутів, проходить через систему підготовки спеціалістів і науково-аналітичну підтримку прийняття рішень. Останнє є рівною мірою актуальним як для формування державної політики у сфері управління об'єктами державної власності та їх приватизації або націоналізації, так і для управління окремими підприємствами[6,10-17].
1.3 Приватизація і державне регулювання економіки
продолжение
--PAGE_BREAK--Приватизація і державне регулювання економіки в загальному виді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями викликана тим, що в ринковій економіці деякі об'єкти державної власності у міру того, як вони розпочинають представляти зацікавлення для приватних або асоційованих власників капіталу, приватизуються. Приватизація — не перехід об'єктів державної власності в приватну власність[13,9]. Повернення майна з державної власності її колишнім власникам називається реприватизацією. Реприватизація може відбуватися з компенсацією матеріального збитку, заподіяного власнику, або без неї. Реприватизація буває повною і обмеженою. Повна припускає перехід всієї раніше націоналізованої власності її колишньому власнику, обмежена — надання колишньому власнику певної частини колишнього майна, а решта компенсується грошима або державними цінними паперами. Так, у деяких країнах реприватизують землю, раніше націоналізовану в іноземців.
Феномен приватизації як політичного і соціально-економічного процесу переходу майна з суспільної, державної, церковної, колективної власності в приватну відомий в історії людства протягом декількох віків.
У багатьох країнах у період абсолютизму розподілу між королівським і державним майном не було. Тому перехід королівських земель у приватну власність під час буржуазних революцій був своєрідною приватизацією. Розподіл і розпродаж церковних і монастирських земель під час Французької революції також були приватизацією.
Цікаво, що в Росії приватизацію проводив ще Петро І. Згідно його Указу на пільгових умовах були віддані до приватних рук близько трьох десятків промислових підприємств. Основними мотивами для цього були розвиток підприємницького духу в суспільстві та залучення приватного капіталу до виробничого використання. Актуальність цих мотивів зберігається і в наш час.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання даної проблеми, показує, що на користь приватизації висувається, як правило, дві групи аргументів:
а) ідеологічні: ринкова економіка має базуватись на приватній власності;
б) економічні: державні підприємства недостатньо легко реагують на зміни ринкової ситуації, є бюрократизованими, містять зайвий персонал, економічно неефективні.
Насправді рентабельні (або потенційно рентабельні) державні об'єкти є бажаною здобиччю для приватного капіталу.
Нині процеси приватизації у поєднанні з державним регулюванням економіки активно досліджуються провідними вітчизняними і відомими закордонними вченими, такими, як В Бабич, Г. Башнянин, Д. Богиня. А. Гальчинський, В. Геєць, А. Гош, Г. Задорожний, Я. Корнаї, Р. Коуз, В. Логвиненко, І. Лукінов, М. Мессенгіссер, С. Мочерний, А. Онищенко, Д. Сакс, А. Чухно, В. Юрчишин. У зарубіжній літературі відсутнє єдине визначення приватизації. В західноєвропейських країнах зустрічаються формулювання, які визначають її як:
— перехід прав власності держави на користь приватних осіб (приватного сектору або зміна державної власності на приватну, як, наприклад, у США[10,9];
— делегування приватним особам прав на розпорядження державним майном;
— повний розпродаж державних підприємств приватним особам;
— розпродаж лише частини активів.
У Великій Британії приватизація означає зменшення участі держави в капіталі підприємства до рівня менш, ніж 50%. У ряді країн (наприклад, Індонезія, Малайзія, Турція) приватизація визнається і при збереженні державою більшої частини актинів у своїй власності[11,8].
Для порівняння наведемо визначення приватизації з авторитетного німецькомовного словника Габлера: «Передача функцій державної власності приватному сектору народного господарства з тим, щоб розподіл і взаємодія ресурсів здійснювались через ринок».
В «Енциклопедичному словнику ринкового і планового господарства» поняття приватизації формулюється як: «Передача або повернення засобів виробництва з державної власності у приватну, заміна державного сектору приватним у наданні послуг суспільству (наприклад, приватизація муніципальних друкарень і плавальних басейнів, державних авіакомпаній, суднобудівних корабелень)».
В узагальненому розумінні приватизація подається як складовий елемент державної політики дерегулювання економіки, котрий призводить до збільшення внеску приватного сектору в господарський розвиток; у більш вузькому розумінні приватизація означає повну або часткову передачу права власності на капітал певного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.
Невирішені раніше частини загальної проблеми. Приватизація є підвищення ефективності приватизаційних процесів у поєднанні з оптимальним впливом на них державного регулювання, чітке визначення принципів і характеристик основних форм приватизації.
Цілі статті полягають у висвітленні процесів оренди об'єктів державного сектору як форми приватизації, приватизації за сталого ринкового господарства та в перехідний період, адміністративних інструментів і принципів приватизації[7,22-25].
Приватизація підприємства не зводиться до простого розпродажу майна — вона є інструментом дерегулювання економіки і означає продаж фізичним і юридичним особам прав власності на майно, а також прав розпорядження і використання майном при одночасному знятті адміністративних обмежень на діяльність підприємства.
Об'єктивні умови породжують велике різноманіття моделей переходу від однієї форми власності до іншої. Відображаючи сучасні тенденції, в літературі з'являються широкі трактування поняття приватизації. Як результат, поряд із з загальноприйнятними формулюваннями нерідко використовуються різні положення про те, що приватизація – це здавання державного майна в оренду приватним фірмам для виробництва товарів і послуг; передача виробничих функції приватному сектору при збереженні фінансових важелів у руках державі[11,45].
У західних країнах однією із форм передачі функцій управління приватним фізичним і юридичним особам націленої на подолання низької ефективності державних підприємств, є оренда. Встановлення орендо-підрядних відносин між державними органами, які розпоряджались підприємствами, і приватними фірмами, розглядається в науковій літературі як один зі способів приватизації, а саме як приватизація управління, тобто держава передає приватним фірмам права на управління підприємством, котре залишається власністю держави, при цьому майбутні доходи держави і збереження майна гарантуються заставою орендаря.
Вітчизняний аналог передачі функцій управління державним майном фізичним і юридичним особам — це оренда без викупу. Оренда з правом викупу припускає поступове придбання (фактично в розстрочку) активів державного підприємства орендарем[4,9-11].
Протилежністю формування державного сектору в результаті націоналізації, придбання і будівництва господарських об'єктів є широка або часткова приватизація державної власності. Ми не вживаємо поняття «повна приватизація» через те, що в сучасній ринковій економіці її бути не може, так як і 100% націоналізації у централізовано-планованому господарстві. Державний сектор в економіці — необхідне доповнення, підтримка ринкового господарства.
Державний сектор може змінюватися за розмірами, часткою у національному багатстві та ВВП, за структурою залежно вія реального стану економіки, економіко-політичних завдань у конкретній країні, але він не може цілком зникнути, як не можуть зникнути проблеми, що не розв'язуються за допомогою одного ринкового механізму. Державний сектор постійно змінює свою структуру, в ряді сфер він вирішує свої задачі й поступається місцем приватному сектору, але виникають нові проблеми, види діяльності, в яких він є цілком необхідним. Тому ейфорія деяких економістів з приводу нібито остаточної загибелі державного сектору в розвинених країнах із ринковою економікою у зв'язку з наявною там хвилею приватизації державних об'єктів є необґрунтованою.
Хвилі приватизації і націоналізації в недалекому минулому насувалися і відступали залежно від криз та війн, необхідності розвитку нерентабельних наукових напрямків, виробництв і районів і перетворення державних підприємств на рентабельні та конкурентноздатні.
Неможливо припустити, що економічна ситуація, кон'юнктура й господарсько-політичні завдання в країнах з ринковою економікою залишаться незмінними, що якась галузь або група галузей не виявиться в стані глибокої кризи, що науково-технічний прогрес не викличе до життя нові капіталоємні й науковоємні напрямки господарської діяльності, нерентабельні або недостатньо рентабельні на початку становлення і тому нецікаві для приватного капіталу.
Пропагандистські компанії в засобах масової інформації, промови з парламентських трибун з приводу низької ефективності державного сектору і необхідності його часткової приватизації починаються, як правило, в періоди, стан в економіці тої чи іншої країни відносно сприятливий, а державні об'єкти після реконструкції виявляються нерентабельними.
Під час кризи або післявоєнної руїни придбання державою приватних підприємств або викуп цілих галузей, котрі знаходяться на межі банкрутства, як правило, заперечень у широкої громадськості не викликає оскільки зацікавленості у приватного капіталу в роки криз і депресій в державних об'єктах немає. Таким чином, межа між збільшенням державного сектору і приватизацією рухома, вона залежить від стану економічного циклу, рентабельності державних об'єктів і викликаної цими обставинами зацікавленості приватного капіталу в придбанні конкретних об'єктів або передачі їх державі.
У сталій ринковій економіці приватизація державної власності, як і викуп окремих об'єктів і галузей, державне капітальне будівництво, є засобом державного регулювання економіки, що слугує генеральній меті — зміцненню і пристосуванню існуючого ладу до змінних умов, а також до конкретних цілей.
Приватизація в умовах переходу від централізованого планового господарства до ринкового, як і націоналізація при переході від капіталізму до соціалізму, відіграє цілком особливу роль, що відрізняється від ролі одного із засобів державного регулювання економіки в сталій економіці. В формуванні нових ринкових відносин у перехідний період приватизація відіграє системотворчу роль.
Перехід від соціалізму до капіталізму здійснюється спочатку на ідеологічному, політичному, інституційному рівнях. Спершу відбувається докорінна зміна на рівні свідомості, потім — на рівні політичних підвалин суспільства (змінюється однопартійна система або багатопартійна, де одна партія є провідною, а решта — сателіти). Потім відбуваються зміни в принципах формування влади, які закріплюються Конституцією України. Але попри всю очевидність змін перехід до нового ладу ще не відбувся. Нова структура влади не відповідає старій сутності власності. Дещо подібне відбувається і після мирної або немирної соціалістичної революції.
Завдання перехідного періоду — привести у відповідальність відносини влади і власності, бо багатопартійна система, заснована на демократичних свободах, може базуватись лише на ринкових відносинах за визначальної ролі приватної власності. Повторюється унікальний досвід переходу до соціалізму: не система економічних відносин і панівних форм власності формує адекватну собі політичну, ідеологічну, державно-інституційну надбудову, а надбудова створює відповідну їй основу — панівну систему власності.
Приведення у відповідність відносин власності та влади, тобто створення функціонуючої ринкової економіки як бази багатопартійної парламентської республіки, відбувається, як і будь-яка революція, майже виключно адміністративними засобами. Ці засоби використовуються не лише при руйнуванні старої і встановленні нової політичної системи, але й при формуванні базису нового ладу. Зміни економічного змісту власності, тобто приватизація, відбуваються в основному директивним шляхом зверху, меншою мірою — спираючись на ініціативу знизу — трудових колективів, колишніх власників, громадян, що бажають прийняти участь у приватизації дрібних і середніх господарських об'єктів.
Щодо приватизації адміністративні засоби регулювання поділяються на три групи заходів: заборони, дозволу і примусу. На практиці — це заборона на приватизацію — збереження господарського об’єкта в державній власності; дозвіл приватизації конкретної моделі, надання пільг працюючим на об'єкті, ліцензування; примус до приватизації, реституції — повернення власності колишнім власникам, до розукрупнення державних монополій перед приватизацією, збереження профілю, чисельності зайнятих, новим капіталовкладенням на приватизованих об’єктах.
Виникнення маси індивідуальних і асоціаційних власників при переході від централізовано-планового господарства до ринкової економіки може базуватись на утворенні нових і приватизації діючих підприємств. Слід брати до уваги, що формування багатоукладної економіки із надр адміністративної системи відбувається за умов панування державної власності, а також нестачі коштів у населення для інвестування як в одиничній, так і в асоційованій формі нерозвиненої інфраструктури фондового ринку, слабкого правового захисту приватної власності, відсутності досвіду і, як наслідок, психологічної непідготовленості населення до приватного інвестування. Тому найдієвішою для розвитку приватного сектору України є приватизація діючих підприємств.
Очевидно, що в процесі приватизації державної власності в першу чергу слід дотримуватись генерального принципу економічної доцільності всіх реорганізацій і реформ — не нашкодь.
Можна сформулювати ще ряд принципів, заснованих на досвіді приватизації як в розвинених країнах з ринковою економікою, так і колишніх соціалістичних держав.
1. Приватизація не є догмою. Відповідно до свого призначення державна власність існувала і існуватиме як необхідне доповнення до ринкового механізму, так що відбір об'єктів для приватизації має здійснюватись особливо ретельно з урахуванням їх необхідності для загальних умов відтворення, забезпечення суспільного добра, а також низьких цін на деякі товари і послуги, зайнятість.
2. У багатьох випадках приватизації повинна передувати реструктуризація, щоб підвищити фінансову ефективність приватизації, анти монопольний вплив і доступність об'єктів, що продаються, або їхніх часток для широких прошарків населення з метою створення і зміцнення середніх власників і підприємців.
3. Необхідно зберегти на першому етані приватизації попередній обсяг і номенклатуру виробництва. У разі необхідності їхні зміни мають бути плавними і нести поступовий характер, щоб не призвести до руйнування розподіл праці, який вже склався в країні, відносин соціалізації і кооперування, обсягу і структури експорту.
4. Обов'язковою умовою приватизації є нові інвестиції і вдосконалення системи управління відповідно до головної мети приватизації — підвищення ефективності функціонування об'єкта, що приватизується.
5. Приватизація має проводитись з урахуванням міркувань національної економічної безпеки. Деякі об'єкти продаються фізичним і юридичним особам країни без права їхнього передавання іноземцям. Такі умови практикувались, зокрема, при приватизації в Бразилії. Державну землю в ряді арабських країн, що продається, як і землю взагалі, не мають права купувати іноземці.
Виходячи з розуміння національної безпеки, урядові органи можуть не допустити розпродажу іноземцям контрольного пакету акцій підприємства, що приватизується.
Таким чином, приватизація – це перехід об'єктів державної власності в приватну. Вимоги приватизації лунають; як правило, в періоди, коли стан в економіці країни відносно сприятливий і багато державних об’єктів технічно переозброєні. В час криз або післявоєнного зруйнування придбання державою приватних підприємств або викуп цілих галузей заперечень не викликає з причин відсутності зацікавлення в цих об’єктах у приватного капіталу. Отже, межа між збільшенням державного сектору і приватизацією є рухомою, вона залежить від стану економічного циклу, рентабельності державного сектора і викликаної цими обставинами зацікавленості приватного капіталу в придбанні конкретних об'єктів або передачі їх державі.
Роль приватизації в стабільному ринковому господарстві і в перехідний період є різною. В перехідний період приватизація слугує формуванню економічного базису нового суспільного ладу, системи приватної власності. Приватизація, як і будь-яке революційне перетворення, в перехідний період, здійснюється значною мірою адміністративними засобами.
На основі досвіду приватизації в країнах з ринковою економікою і в колишніх соціалістичних державах сформулюємо основні принципи приватизації:
— приватизація не є догмою, вона не повинна перешкоджати виконанню державним сектором його функцій в народному господарстві;
— приватизації повинні передувати реструктуризація і руйнування невиправданих монополій, які заважають конкуренції;
продолжение
--PAGE_BREAK-- — зміна структури власності має носити поступовий і плавний характер, щоб не зруйнувати в країні розподіл праці, який вже склався;
— обов'язковими умовами приватизації мають бути нові інвестиції, вдосконалення системи, управління, збереження певного рівня зайнятості і соціального забезпечення, формування і підтримка середніх прошарків населення;
— приватизація повинна проводитись з урахуванням міркувань національної безпеки;
— перший крок у процесі приватизації має бути обґрунтованим, публічним і доступним суспільному контролю[1,22-27].
1.4 Приватизація на Рівненщині
Рівненська область розташована на північному заході України. Промисловість області зорієнтована на використання наявних природних, матеріальних і трудових ресурсів. Промислову спеціалізацію регіону визначають електроенергетика, хімічна, легка, лісова, деревообробна, харчова промисловість та виробництво будівельних матеріалів, меншою мірою — металообробна промисловість та машинобудування. Агропромисловий комплекс, крім сільського господарства, включає сировинну, переробну і обслуговуючу ланки. У рослинництві основними є цукро- зерно- та овочепереробний комплекси. На території Рівненщини сформовано два тваринницьких агропромислових комплекси м'ясопереробний та молокопереробний. Спеціалізація області дала змогу визначити основні галузі, в яких проводилася приватизація підприємств.
Державним органом приватизації, що здійснює реформування відносин власності, є Регіональне відділення Фонду державного майна України (ФДМУ) по Рівненській області, утворене відповідно до наказу ФДМУ від 31.07.92 № 218. Очолив і сьогодні очолює відділення Валерій Францович Марчевський — неординарний керівник, досвідчений фахівець з питань приватизації. Йому притаманні ініціативність, розуміння і підтримка нового, наполегливість у досягненні поставленої мети.
На етапі становлення (1992 — 1994 рр.) в регіональному відділенні працювало від 7 до 15 осіб, їх зусиллями за цей час було укладено більш як 150 договорів оренди майна державних підприємств та приватизовано 347 об'єктів.
Приватизація підприємств проводилася переважно шляхом викупу майна товариствами покупців або організаціями орендарів, створеними працівниками підприємств. Перший договір купівлі-продажу майна було укладено 9 листопада 1992 р. з орендним колективом фірми «Одяг».
З 1994 р. почали застосовувати один з основних способів приватизації — продаж акцій відкритих акціонерних товариств (ВАТ). Першим ВАТ, створеним у процесі приватизації, було ВАТ «Степаньагропромсервіс».
З прийняттям указів Президента України від 26.11.94 № 699 «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів» та від 30.12.94 № 827 «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» роздержавлення підприємств здійснювалося більш прискореними темпами. Для реалізації поставлених завдань щодо приватизації державного та комунального майна в області було утворено 16 представництв ФДМУ, сформовано відповідну структуру регіонального відділення. Чисельність працівників органів приватизації області в цей час становила 115 осіб. Із завершенням в основному в 1998 р. малої приватизації представництва були ліквідовані. На даному етапі продовжує цю роботу лише комітет з приватизації Рівненської міської ради.
За 10 років унаслідок приватизації державного майна створено вагомий недержавний сектор економіки Рівненщини. У регіоні роздержавлено 91,7% підприємств. Форму власності змінили 1 695 об'єктів, з них 37% — об'єкти державної та 63% — комунальної власності. У приватну власність у процесі приватизації перейшло 1 104 об'єкти торгівлі та громадського харчування. Знайшли своїх покупців 116 об'єктів незавершеного будівництва; 264 великі та середні підприємства було перетворено на ВАТ. У цілому по області при реформуванні об'єктів державної власності частіше застосовували продаж акцій ВАТ (36,5%) та викуп об'єктів приватизації (25,8%), щодо об'єктів, які належали до комунальної власності, — викуп майна, зданого в оренду з викупом (38,4%).
До 2000 р. регіональне відділення здійснювало продаж пакетів акцій ВАТ за приватизаційні майнові сертифікати, компенсаційні сертифікати та грошові кошти. Для продажу за приватизаційні майнові сертифікати на сертифікати! аукціони виставляли 485 пакетів акцій ВАТ, з яких було продано 452. що становило 93,2% від кількості запропонованих.
Великим попитом користувались акції акціонерних товариств «Кузнецовськенергожитлобуд», «Рівненський завод будівельних матеріалів», «Рівнегазбуд», «Рівневтормет», «Дубенський ливарно-механічний завод», Рівненська друкарня», «Науково-дослідний інститут машинобудування», «Рембуд-4».
Після закінчення сертифікатної приватизації зусилля працівників регіонального відділення були зосереджені на продажу майна за грошові кошти. Від приватизації державного та комунального майна отримано більш як 28 млн. грн.
У результаті приватизації в області сформувалася нова формація підприємців-власників, особисті інтереси яких тісно пов'язані з розвитком підприємств. За десятирічний період приватизації колективної форми власності набули 1 288 об'єктів (76,8% від загальної кількості реформованих), об'єктами приватної власності стали 389 об'єктів (23,2%).
Прихід ефективних власників на підприємства підвищив результативність їх роботи. Так, за 6 міс. 2002 р. роздержавленими промисловими підприємствами регіону вироблено продукції на 378 млн. грн., що становить 39,3 % від загального обсягу промислового виробництва (за І півріччя 2001 р. — 35,9%). Роздержавленими підприємствами обробної промисловості вироблено 84% загального обсягу продукції. У хімічній і нафтохімічній промисловості на роздержавлені підприємства припадає весь обсяг виробленої продукції, легкій — 79,6%, машинобудуванні, целюлозно-паперовій, поліграфічній промисловості та видавничій справі, харчовій промисловості та переробці сільськогосподарської продукції — 50 — 60%. За 9 міс. 2002 р. кращі результати роботи мають ТОВ «Комбінат деревних плит», в якому обсяги виробництва порівняно з аналогічним періодом минулого року зросли на 274,5%, ЗАТ «Костопільський завод скловиробів»
-136%, ВАТ «Рівненська фабрика нетканих матеріалів» — 67,1%, ВАТ «Рівненська кондитерська фабрика» — 22,9%, ВАТ «Рокитнівський склозавод» — 17,4%, ТОВ «ОДЕК-Україна» -11%, ВАТ «Волиньцемент» — 6,5%, ВАТ «Поліссяхліб» — 5,9%, ВАТ «Рівненський завод високовольтної апаратури» — 5%.
У діяльності регіонального відділення великої ваги набули функції управління державними корпоративними правами, контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу державного майна, управління державним майном, зокрема передачі в оренду державного майна, тощо. Зараз регіональне відділення уклало 45 договорів оренди державного майна, більш як 350 договорів оренди державного майна погоджено. Від оренди державного майна за 9 міс. 2002 р. отримано 413,0 тис. гри., що становить 79,6% річного завдання.
Регіональне відділення працює у тісній взаємодії з обласним та районними органами виконавчої влади. Рівненська обласна державна адміністрація постійно тримає в полі зору хід приватизаційних процесів у регіоні.
Зараз у регіональному відділенні працюють 32 працівники, з них 69% — жінки, їх середній стаж роботи в органах приватизації становить близько 7 років. Працівники відділення — висококваліфіковані фахівці, талановиті і працелюбні люди, їх ділові та людські якості забезпечили вагомі особисті внески в реалізацію державної політики реформування економіки Рівненської області на ринкових засадах, їх робота націлена на неухильне виконання завдань, що зумовлені новою політичною та економічною ситуацією в Україні[5,9-11].
1.5 Хід приватизації державного майна в Україні (І квартал
2005 року)
У зв'язку з прийняттям постанови Верховної Ради України від 13.01.05 № 2349-ІV «Про тимчасові обмеження у сфері приватизації» будь-які дії, спрямовані на відчуження об'єктів права державної власності, були тимчасово припинені. Разом з тим із прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 28.02.05 № 158 «Про часткове зняття обмежень, щодо розпорядження об'єктами права державної власності» була відновлена приватизація об'єктів права державної власності, крім об'єктів групи Г. Дія зазначеного мораторію призвела до скорочення обсягів приватизації на початку року[2,5-6].
За оперативними даними Фонду державного майна України (ФДМУ), у січні-березні 2005 р. по Україні роздержавлено 158 об'єктів державної власності. В основному це об'єкти груп А 95-(60,1 °/0 загальної кількості роздержавлених об'єктів) та Д — 46 (29,1 %). Також роздержавлено 5 об’єктів (3,2 %) групи В, один об'єкт (0,6 %) групи Е та 11 об’єктів (7,0 %) групи Ж. Основними способами роздержавлення об'єктів були викуп — 76 об'єктів та продаж на аукціонах -70 об'єктів, що становить відповідно 48,1 та 44,3 % загальної кількості об'єктів, які роздержавлено. Викуплено через оренду 7 об'єктів (4,4 %) та роздержавлено способом продажу акцій ВАТ 5 об'єктів (3,2%).
П'ять об'єктів великої приватизації (група В) роздержавлено способом продажу акцій ВАТ.
Об'єкти малої приватизації (група А) були викуплені — 55 об'єктів (57,9 %), продані на аукціонах — 33 об'єкти (34,7 %) та 7 (7,4 %) об'єктів викуплено через оренду.
Із 46 об'єктів групи Д продано на аукціонах 33 об'єкти (71,7 %) та ще 13 об'єктів (28,3 %) викуплено.
Один об'єкт групи Е продано на аукціоні. Із 11 об'єктів групи Ж 8 об'єктів роздержавлено способом викупу та 4 об'єкти продано на аукціоні.
Вартість державної частки майна, яка підлягала роздержавленню в січні — березні 2005 р., за актами оцінки становить 37,0 мли грн. Розподіл за групами об'єктів такий, %: А -83,5; В, Г-11,1; Д-2,7; Ж-2,7.
Упродовж звітного періоду органи приватизації за угодами з органами місцевого самоврядування змінили форму
власності 818 об'єктів комунальної власності. В основному це були об'єкти групи А (791 об'єкт — 96,7 %). Об'єкти інших груп становлять 3,3 % загальної кількості, а саме: 14 об'єктів групи Д (1,7 %), 5 об'єктів групи Е (0,6 %) та 8 об'єктів групи Ж (1,0%).
До більшості об'єктів комунальної власності був застосований спосіб викупу — 68,0 % об'єктів. Через оренду викуплено 21,1 % об'єктів, на аукціонах продано 8,4 % загальної кількості об'єктів, за комерційним конкурсом -1,5 % об'єктів та за некомерційним конкурсом — 1,0 % об'єктів.
За звітний період від приватизації державного майна надійшло коштів у сумі 89,6 млн. грн. З них по центральному апарату ФДМУ отримано коштів у сумі близько 41,4 млн. грн., від регіональних відділень ФДМУ- 48,2 млн. грн.
Найбільше коштів надійшло від продажу об'єктів державної власності регіональними відділеннями ФДМУ по м. Києву — 19,0 млн. грн., м. Севастополю — 2,2 млн. грн., Фондом майна Автономної Республіки Крим — близько 2,0 млн. грн. та регіональними відділеннями ФДМУ по областях, млн. грн.: Донецькій — 10,0, Одеській — 3,8, Харківській — 1,9, Херсонській — 2,1, Луганській — 1,0, Київській та Миколаївській — по 0,7, Тернопільській — 0,5, Сумській — близько 0,5.
Завдання з надходження коштів за січень — березень 2005 р. регіональними відділеннями виконано на 117,02 %. Найгірше виконується завдання регіональними відділеннями по Івано-Франківській (12,15 %) та Запорізькій (52,39 %) областях.
За січень — березень 2005 р. на фінансування загального фонду державного бюджету від приватизації державного майна (крім об'єктів, для яких передбачено окремий розподіл) та інших надходжень, безпосередньо пов'язаних з процесом приватизації та кредитуванням підприємств (з урахуванням залишку коштів на початок звітного періоду), перераховано коштів у сумі 138,9 млн. грн.[2,21].
ВИСНОВКИ
Опрацювавши літературу, праці різних вчених та дослідників та інші засоби інформації з питання «Приватизація: вітчизняний досвід» я дійшла до таких висновків:
1. Переважним способом приватизації на початку приватизації був викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, під час якої колективом підприємства створювалася організація орендарів. Більша частина державного майна викупалася за приватизаційні майнові сертифікати. Безперечно, що такий спосіб приватизації був найбільш сприятливим на той час.
2. Приватизація в Україні пов'язана з вирішенням багатьох практичних проблем, які ще більше обмежують ефект від зміни форм власності.
3. На цей час проводиться оцінка вартості основних фондів, головним чином за остаточною вартістю, яка, у свою чергу, є функцією балансової вартості. Але цей показник малопридатний для визначення продажної ціни основних фондів, бо залишкова вартість часто не відбиває ні поточної, ні перспективної їх ринкової вартості.
4. У ході сертифікатної приватизації і корпоратизації підприємств не було відзначено випадки істотного навмисного викривлення вартості основних фондів. Ці викривлення почали проявлятися під час грошової приватизації.Кошти для приватизації найчастіше надходять від та іноземних інвесторів.
5. Багато економістів закликають до розширення іноземних інвестицій для цілей приватизації. У принципі, залучення коштів іноземних інвесторів для приватизації можна допустити. Але при тіньовій приватизації або при заниженні ціни, що характерне для сучасної України, викуплене майно буде важко реприватизувати, тому продаж наших заводів іноземним власникам доцільний лише в окремих випадках. Атакож головним джерелом коштів для приватизації є капітали нових вітчизняних власників та олігархів, котрі їх представляють.
6. Саме недержавний сектор є лідером за всіма показниками – починаючи із заробітної плати працівників і закінчуючи якістю виготовленої продукції, що підтверджує правильність економічного курсу нашої країни.
7. На даний час найбільшим попитом користуються підприємства легкої промисловості та будівельні, а також проектно-будівельні організації, підприємства автомобільної та хімічної галузей, ремонтні заводи. Так, у кольоровій металургії, деревообробній та целюлозно-паперовій промисловості всі підприємства роздержавлені.
8. За показниками роздержавлення чільне місце серед регіонів України посідає Київ, а за надходженням коштів від приватизації стабільної лідирує.
9. На даному етапі розвитку і становлення нашої держави загалом приватизація позитивно впливає на економіку. Власне я вважаю, що нехай наші підприємства викупляють чим вони простоюватимуть.
10. Для кращих результатів необхідно законодавчо підтвердити статус Фонду державного майна України: прийняти відповідний закон.
Я вважаю, що головна мета мого реферату виконана. Адже я постаралася і думаю, що це мені вдалося більш ґрунтовно дослідити дане питання, опрацювавши літературу поєднати все прочитане у логічно зв’язаний текст, що розглядає проблему приватизації в Україні з різних сторін.
Додаток 1
SHAPE \* MERGEFORMAT продолжение
--PAGE_BREAK--