--PAGE_BREAK--Є. Балацький звертав увагу на те, що в основу концепції кривої Лаффера покладена ідея про існування залежністі податкової бази від ставки УСП за аналогією із залежних від неї податкових надходжень у бюджет. Сам автор одночасно описує аспекти кривої Лаффера як фіскального, так і виробничого прояву зміни ставки УСП. Є. Балацький пропонував два підходи до розуміння точок Лаффера: 1] коли досягається максимальне значення ВВП; 2] коли максимуму досягають податкові надходження в бюджет. Вчений вважав, що максимальний обсяг ВВП досягається при значенні показників податкового тягаря менших, ніж якби в бюджет надходили максимальні податкові доходи. Це означає, що у проміжках точок Лаффера двох видів збільшення податкових надходжень до бюджету можна забезпечити і при відносному згортанні виробництва [при скороченні ВВП], тобто «поправки» до кривої ґрунтуються на врахуванні фактора часу, зокрема такого інтервалу, який необхідний для прояву ефекту Лаффера. Тому, на його думку, «синтез із наслідками Лаффера», більше відображає реальність, коли координати показують «податкові надходження — час».
Для України, як країни із посткомуністичною економікою варто також застосовувати цей Лафферів принцип – зниження податкового тягаря для зростання економічної активності та збільшення податкових надходжень у бюджет. Тому що, по-перше, країни, які роблять перші кроки у ринковій економіці, мають значні запаси вільних виробничих потужностей. Унаслідок цього можливе суттєве збільшення випуску продукції без особливого інвестування, що є сприятливою передумовою для прояву ефекту Лаффера (використання потенціалу підприємців, які випускали неконкурентоспроможну продукцію) По-друге, в умовах зародження основ ринкової економіки полегшення податкового тягаря шляхом скорочення податкових ставок якщо й потягне за собою стимулювання пропозиції, то в такому ж напрямі впливатиме і на попит. По-третє, виходячи з кейнсіанського підходу скорочення податкових ставок зумовлює зростання споживання. У короткостроковому періоді це викликає зростання попиту на товари і послуги, що, відповідно, впливає на обсяг виробництва і зайнятість. Унаслідок збільшення споживання скорочуються вклади, що зумовлює загострення конкуренції між інвесторами, і відповідно збільшення процентних ставок. Зміна процентних ставок у бік зростання — це перешкода для вітчизняних інвестицій, проте стимул для припливу іноземного капіталу. Даний ефект кваліфікується як негативний для країн із розвинутою економікою, але для країн із трансформаційною економікою він має такі позитивні аспекти: 1] при наявності вільних виробничих потужностей скорочення податкового тягаря може непрямо сприяти використанню хоча б їх частини для розширення виробництва; 2) заміщення «макроекономіки» конкурентоспроможним виробництвом можливе виключно на підставі залучення іноземних інвестицій.
Своєрідність позицій авторів ТЕП спостерігається і в питанні про бюджетний дефіцит. На відміну від монетаристів, які вважали, що він не є серйозною загрозою для економіки в тому випадку, коли його розміри і спроможність функціонування не суперечать установці М. Фрідмена на стабілізацію темпу зростання пропозиції теорії грошей. Тенденцію до дефіцитності державного бюджету вбачають у «схильності демократичних урядів приділяти більше уваги витратам, а не доходам». Згідно з ТЕП, для стимулювання розширення виробництва та збільшення зайнятості, необхідно переглянути та докорінно змінити існуючу податкову політику. Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадання продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Їхнє зниження сприятиме скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулюванню ефективного попиту. Тобто інфляція — це не лише грошовий феномен, як вважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, які породжують інфляцію. Якщо їх скоротити, зникне необхідність підвищення рівня надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту. Будь-які намагання уряду зрівняти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побудованої на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення.
Оскільки зниження податків приведе до зменшення бюджетних надходжень, пропонувалися різні способи вирішеної проблеми бюджетного дефіциту. Для цього передбачало їх зменшити соціальні програми, скоротити апарат державного управління, відмовитися від малоефективних державних витрат (наприклад, субсидій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо). Згідно з ТЕП, зниження податків приведе до зростання реального ВВП як податкової бази, що разом із скороченням державних витрат забезпечить збалансування державного бюджету.
А. Лаффер вважав, що зниження податкових ставок не викличе скорочення загальної суми бюджетних надходжень, а приведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить загальну базу оподаткування, та доходи бюджету не скоротяться. Але для повного збалансування державного бюджету необхідно скоротити соціальні виплати населенню, що становлять значну частину державних витрат. Зменшення податкового тягаря дозволить знизити ціни на ресурси, скоротити витрати виробництва в багатьох галузях і в такий спосіб не тільки погасити інфляцію, але й створити умови для зростання виробництва та зниження дефіциту бюджету.
Отже, основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції включають: орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків з юридичних осіб з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; зниження податків з фізичних осіб задля стимулювання заощаджень населення; приватизація і дерегулювання економіки; скорочення державних витрат, передусім у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.
Підсумовуючи принципові висновки теорії пропозиції, американський економіст Т. Рот вказував, що «рушієм неінфляційного економічного зростання є відповідні дані в теорії податкові стимули, які підкріплені зниженням темпу зростання грошової маси».
ТЕП є однією з найбільш практично орієнтованих концепцій економічного неоконсерватизму 80-х років XX ст. Твердження економіки пропозиції — розміщення та ефективне використання ресурсів має вирішальне значення для економічного зростання як у коротко-, так і у довгостроковому періоді. Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції і ефективного використання факторів виробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування на стимули до праці та інвестування, а також інституційних обмежень, пов'язаних, перш за все, з діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів.
Сепплай-сайдери стверджували, що функціонуючі в США у післявоєнний період податкова та соціальна системи негативно впливали на процеси нагромадження капіталу і зростання виробництва. Високі податки чинили суттєвий вплив на зростання витрат виробництва, а тому розглядалися як одна з головних причин інфляції витрат. З іншого боку, надмірне оподаткування провокувало штучне урядове підвищення цін на деякі товари і послуги, що призводило до неефективного використання ресурсів. Представники ТЕП вважали, що немає суперечності між цілями антиінфляційної політики та стимулювання економічного зростання, більше того, їх досягнення передбачає використання однакового методу — повномасштабного зниження податків.
Кейнсіанець Дж. Тобін зазначав, що «неоконсерваторам притаманні догматизм, втрата почуття реальності, зневажливе ставлення до уроків кризи». Його підтримував Дж. Гелбрейт. Але це не вплинуло на те, що у 80-х роках низка принципів теорії пропозиції була покладен; в основу економічної політики урядів США, Великобританії та інших розвинених країн. Саме неоконсерватори довели необхідність перебудови систем державного регулюванні економіки, які склалися у цих країнах в останній період.
Як засвідчив досвід США у 1980-х роках, результуючий і стимулювальний вплив зменшення граничних податкових ставок на потенційні темпи економічного зростання порівняно невеликі. Разом із тим значна частина економістів вважає пом'якшення податкової політики вагомим важелем впливу на стимулювання вітчизняного виробництва скорочення некритичного імпорту. Цієї ж точки зору дотримуються й українські економісти. [4]
Практичне застосування. Податкова політика держави має формуватися у відповідності до тих завдань, які стоять перед урядом на певному етапі економічного розвитку суспільства. З розвитком ринкових відносин та появою нових інструментів державного регулювання економіки, уряди країн проводять податкові реформи, які сприяють зниження податкового тиску на підприємців з підвищення підприємницької. активності. Таке ж завдання стоїть і перед урядом України, проте в сучасних умовах слід враховувати й бюджетні обмеження: реформування податкової системи в нашій країні дійсно повинно активізувати підприємницьку діяльність, знизивши рівень податкового навантаження, але водночас не призвело до істотного зниження бюджетних доходів, компенсувати яке в короткостзоковому періоді уряд не в змозі. При коригуванні податково—бюджетної системи існує необхідність врахування наявності державного боргу, рівня податкової заборгованості, сплати фінансових санкцій. Визначення реального податкового навантаження — не самоціль, а інструмент фінансового оздоровлення та підйомуекономіки. Зменшення податкового тягаря дозволить знизити ціни на ресурси, скоротити витрати виробництва з багатьох галузях не тільки інфляцію, а й створити умови для зростання виробництва і зниження дефіциту бюджету.
У нашій державі ще не створена система оподаткування, яка відповідала б сучасним ринковим відносинам. В Україні рівень оподаткування є одним із найвищих, що обґрунтовується як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. До яких належать: неможливість швидкого реформування відносин власності, комерціалізація охорони здоров'я, освіти, науки, культури, фінансування яких потребує значних коштів. Суб'єктивними факторами є: повільність ринкових перетворень, помилки у проведенні податкової політики, що спричинили масове ухилення від сплати податків і збільшенн сектору тіньової економіки, дефіцит державного бюджету, неефективні витрати тощо.
Керівництво нашої країни має усвідомити, що необхідним є поступове удосконалення податкової системи, приведеним у відповідність з економічними реаліями. Реформуванню податкової системи має відбуватися відповідно до довгострокових макроекономічних цілей розвитку України.
2. Теорія раціональних очікувань
Ця теорія показує, як очікування людей впливають на поведінку всіх суб'єктів економіки та на їхню ділову активність. Нобелівськой лауреат в галузі економіки Р. Лукас, Т. Сарджент та Н. Уоллес розкривають суть теорії раціональних очікувань.
Ще навіть на початку XX ст. проблеми очікувань для економічної теорії не існувало. Хоча, наприклад, очікування інфляції впливають на готовність працівників добиватися вищої зарплати і на ціни облігацій; інвестиційні витрати залежать від очікувань фірм щодо майбутніх прибутків від інвестиційних проектів; побоювання вкладників відносно того, що банки перебувають у складному становищі, змушують їх вилучати вклади; у свою чергу, очікування, що НБУ девальвує або ревальвує національну валюту, є головною рисою спекулятивних атак на валюту. І тільки з середини 50-х років економісти зрозуміли, що очікування людей істотно впливають на поведінку всіх суб'єктів економіки і на їхню ділову активність.
Проте тривалий час не було якоїсь переконливої теорії, яка б пояснювала, як очікування формуються, адже спостерігати їх безпосередньо неможливо. А це означало, що проблема очікувань багатогранна і досить суперечлива. Учасники економічної діяльності (фірми, домашні господарства, підприємці, працівники) не тільки стежать за інформацією, не тільки отримують її. Вони її переробляють, оцінюють, вивчають. Маючи певний соціальний статус, професійні навички, досвід, наслідуючи традиції та «правила гри», люди неоднозначно реагують на очікувані зміни й зовнішні події, що відбуваються. Знайомство з механізмом формування очікувань дозволяє точніше уявити вплив економічної політики на розвиток господарського процесу.
Економісти-кейнсіанці не вводили очікування до своїх моделей, хоча у Дж. М. Кейнса йшлося про очікувану граничну ефективність капіталу. Монетаристи ж (зокрема, М. Фрідман) керувалися тим, що фірми коригують власні очікування (і дії), виходячи з подій минулого, тенденцій та підтверджень (або помилок) раніше сформованих прогнозів. Подібним чином оцінюються ймовірна ситуація на ринках товарів, динаміка цін, зміни кон'юнктури. Такі судження лежать в основі теорії адаптивних очікувань, яка до початку 60-х років займала домінуючі позиції у науці. Тим самим адаптивні очікування спираються на дещо звужену, обмежену оцінку, а фірми використовують переважно минулий досвід, минулі «траєкторії у динаміці змінних параметрів».
Завдяки запропонованому американським професором Р. Лукасом висновку (про те, що будь-яка специфікація очікувань, спрямована більшою мірою на ретроспективу, ніж на перспективу, навряд чи заслуговує на довіру і малопридатна для використання), макроекономіка зазнала істотних перетворень. А американські економісти Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні 1975 р. на основі ідеї “раціональних очікувань” довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Вченими проведено серйозні розробки і перевірено на практиці теорію раціональних очікувань, сформульовано принципи й вирішено питання макроекономічної оцінки економічної політики.
Суть теорії раціональних очікувань.[5] Теорія раціональних очікувань базується на постулаті про те, що кожний окремий суб'єкт раціонально діє на ринках у власних інтересах. Цією теорією передбачається реакція учасників соціально-господарської діяльності на заходи економічної політики, на зміни у кон'юнктурі. На противагу адаптивним, раціональні очікування зорієнтовані більше на майбутнє, ніж на минуле. Р. Лукас виходить з того, що економічні суб'єкти не схильні пасивно очікувати змін економічного курсу. Вони отримують і опрацьовують інформацію з метою формування логіки майбутнього розвитку. Спираючись на широку інформацію, ці суб'єкт приймають раціональні рішення, здатні врівноважити дії державних структур: підприємці та домашні господарства не просто екстраполюють процеси і тєнденції, а прагнуть осягнути суть і логіку тих, хто здійснює регулювання економіки, що не слід розглядати споживачів і підприємців лише як об'єкти макроекономічного звання: у них є свій розум, і очікування людей такі ж важливі для економіки, як і політика уряду.
Р. Лукасом теорія раціональних очікувань будується на якнайповнішій та реальній інформації, що ґрунтується на аналізі та оцінках майбутніх подій – на прогнозах. Це не що інше, як передбачення економічних подій на думку Нобелівського лауреата Г. Саймона, «класичний спосіб включити очікування в економічну теорію — це передбачити, що той, хто приймає рішення, може оцінити загальний імовірнісний розподіл майбутніх подій».
Оскільки при формуванні своїх очікувань економічні суб'єкти використовують достовірну інформацію оптимально (раціонально), то й очікування їхні, вважає Р. Лукас треба розглядати як «раціональні» (звідси і назва теорії).
Отримуючи інформацію, наприклад, про несподіване зростання цін на готову продукцію підприємці розширюють виробництво, з огляду на що зростає попит на додаткову робочу силу. Згідно з теорією раціональних очікувань, негайно настає відповідна реакція підприємців на це зростання — вони збільшують свої інвестиції в елементи виробничого капіталу, товарно-грошові запаси зменшуються, і поступово ринкова ситуація стабілізується. Ті господарюючі суб'єкти, які найшвидше і найкращим чином використовують отриману інформацію, вживають заходів, здатних збалансувати виробництво і зайнятість, у результаті чого циклічні коливання припиняються.
У своїх наукових викладках Р. Лукас виходить не з того, що люди завжди роблять точні передбачення, а з того, що люди не роблять постійно помилкових передбачень, які можуть використовуватися політиками. Крім того, ключові інституції, що приймають рішення (великі фірми, головні фінансові установи і профспілкові організації), наймають до штату економістів, які допомагають передбачити результати нової державної політики. Отже, постійно обдурювати основні інституції економіки (тобто ті, що приймають рішення) неможливо.
продолжение
--PAGE_BREAK--