--PAGE_BREAK--Таким чином, на темпи інфляції впливають три агреговані складники: темпи приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обороту грошової маси і темпи зміни обсягів виробництва (ВВП). Залежно від конкретної економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція 1993 р. становила 47% (35,7% — через зростання грошової маси, 8,5% — через зміну швидкості обороту грошей, 2,8% — через спад виробництва).
Фіскальна інфляція. Ланкою, яка з'єднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з іншого — зростання рівня цін, стає, як правило, хронічний та надто великий за розміром дефіцит державного бюджету, котрий покривається переважно за рахунок кредитної емісії. Жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться оголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що є в його розпорядженні. Будь-яка держава вдається до емісії грошей у тому разі, коли вона не може розв'язати проблему бюджетного дефіциту відповідною податковою політикою або випуском цінних паперів.
Кредитна емісія означає, що центральний банк як агент уряду покриває державний борг чи фінансує державку програму видатків емісійними кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме кредитування уряду практично виглядає як зростання чистих актиній, джерела яких знаходяться у пасиві балансу центрального банку, внаслідок чого збільшується грошова база та сукупний попит. А це може спричинити надмірне зростання грошового попиту порівняно з реальною пропозицією товарів і як наслідок — черговий виток інфляції. Отже, чим більший дефіцит бюджету, тим більший рівень інфляції. До того ж це явище; є нелінійним і динаміка його має тенденцію до прискорення.
Крім того, фінансування бюджетного дефіциту з допомогою грошової емісії є своєрідною формою оподаткування — «інфляційним податком». Розмір вигоди, яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і реальних грошових залишків, що втрачають свою вартість. Припустімо, ви маєте на руках 200 доларів за річної норми інфляції 50%. За рік інфляція зменшить вартість ваших реальних грошових залишків на 100 доларів, котрі стають «інфляційним податком». Саме він поглинає заощадження населення, знецінює пенсії, заробітну плату, стає причиною несправедливого перерозподілу багатства. На думку Дж. Кейса, уникнути цього податку майже неможливо, бо навіть найслабкіший уряд може запровадити його, не будучи здатним ні на що інше.
Отже, основна причина фіскальної інфляції — дефіцит бюджету та його покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони — основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті країни, які створили інституційні та економічні умови для відмови від фінансування державного бюджету за рахунок кредитів центрального банку, спромоглися приборкати інфляцію.
Проте повністю позбутися інфляції лише методами обмеження попиту, тобто суто монетарними методами, неможливо. Обмеження грошової маси хоч і гальмує зростання цін, але водночас пригнічує виробництво, не дає змоги розірвати ланцюг боргових зобов'язань.
Інфляція витрат. Інфляційний процес може відбуватись і під впливом цілої низки немонетариих чинників, що зумовлюють зростання цін через подорожчання компонентів виробництва і збільшення собівартості продукції. Ідеться про інфляцію витрат, що формується на принципово іншій основі, ніж інфляція попиту.
Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну MV = PQ, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва, а відтак (через підвищення цін на товари) і збільшення грошової маси. Масштаби «накручування» цін залежать від грошового покриття, яке визначає межі того середовища, у рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається завищення попиту на гроші через завищення витрат виробництва. У даному разі збільшення грошової маси є не причиною зростання цін, а похідною від них.
В основі інфляції витрат лежить взаємозв'язок витрат і цін, рівень яких підвищується під впливом зростання витрат або надприбутків. Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є спіраль «зарплата — ціни». Наприклад, якщо в економічному середовищі відбувається загальне підвищення цін, стає неминучим зниження реальних доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат виробництва або бюджетних видатків. Як наслідок зростає собівартість продукції фірм, що призводить до підвищення цін на товари. Подорожчання товарів та послуг знову робить необхідним підвищення заробітної плати: розкручується інфляційна спіраль «зарплата ціни». Графічно цей процес відображає відома в економічній теорії «крива Філіпса».
Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» демонструє взаємозв'язок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є чинником збільшення платоспроможного попиту, з іншого — підвищення заробітної плати збільшує витрати виробництва, оскільки вона є статтею собівартості продукції. А підвищення собівартості продукції, у свою чергу, сприяє зростанню товарних цін.
Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне подорожчання матеріальних ресурсів. Наприклад, фірма, що випускає певний товар і діє за ринкових умов (вільного ціноутворення), під час зростання ринкових цін на матеріальні компоненти виробництва (сировину, проміжні продукти, енергоносії) буде прагнути утриматися «на плаву», а тому в ціну свого продукту включатиме як реальні витрати на виробництво, так І ті, що визначатимуться інфляційними очікуваннями, щоб забезпечити собі майбутній прибуток та зарплату своїм працівникам.
Через взаємопов'язаність виробничих процесів в економічному середовищі зростання ціпи на сировину спричинятиме зростання цін на всі інші товари.
Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продукцію економічних агентів у відповідь на збільшення ставок податків чи плати за кредит, що рівнозначне збільшенню витрат виробництва. За високих ставок податків включаються механізми, які обмежують зростання виробництва. В економічних суб'єктів з'являються все більші проблеми з фінансуванням інвестицій та погашенням боргових зобов'язань. Більше того, послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво продукції стає економічно невигідним.
В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками оподаткування та величиною надходжень податків у бюджет — крива Лаффера. Див.Додаток В.
За підвищення ставок оподаткування сума податкових надходжень у бюджет зростає тільки до певної величини, а потім знижується за рахунок спаду виробництва й ухиляння від сплати податків. Значний рівень спаду виробництва відповідає відтинку 2 кривої, а отже, зниження ставок оподаткування збільшить не тільки ділову активність, а й суму податкових надходжень у бюджет.
Отже, основне завдання податкової політики полягає в тім, щоб оживити економіку й виробництво, адже збиткове виробництво бюджет не поповнить, не дасть товарного забезпечення грошам.
Зростання цін може відбуватись також через очікування суб'єктами господарської діяльності чергового погіршання економічної ситуації: труднощів із поставками сировини, подорожчання банківського кредиту, платіжної кризи тощо. Наслідком такого очікування є збільшення виробничих витрат на так звану плату за ризик.
Імпортна інфляція. Інфляцію, що імпортується, зумовлюють надмірний наплив іноземної валюти, підвищення імпортних цін тощо.
Рівень валютного курсу національної валюти до іноземних може бути як інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної валюти робить дорожчим імпорт і дешевшим (за межами країни) експорт товарів. Це призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому існує пряма залежність між інфляційними процесами та обсягом чистого експорту (різниця між експортом та імпортом). Отже, зниження курсу національної валюти підвищує вартість імпортованих товарів та сировини на внутрішньому ринку. А це збільшує загальну собівартість виробництва, у тім числі й виробництва продукції на експорт.
Існує відповідна залежність (еластичність) рівня цін на продукцію вітчизняного виробництва від рівня цін на імпортовану продукцію (сировину, енергоресурси тощо). Підвищення цін на світовому ринку істотно впливає на загальний рівень цін на внутрішньому ринку. Так, динаміка інфляційного промесу, що розпочався в Україні у зв'язку з лібералізацією цін 1992 р. та вимушеним переходом до світових цін на енергоносії, які закуповують за кордоном, спричинила загальне підвищення цін на внутрішньому ринку. Інфляція мала яскраво виражений витратний характер, хоча на початку 1992 р. була досить помітною також інша її складова — інфляція попиту через наявність зайвої грошової маси в обігу. 3 підвищенням світових цій на енергоносії українські товари подорожчали і стали неконкурентоспроможними. У даному разі відбулася суто імпортована інфляція витрат, оскільки разом із товарами було імпортовано високі ціни.
Хоч у теорії розмежування чинників інфляції є можливим, але насправді вони настільки глибоко взаємопов'язані, що намагатися виокремити їх — марна справа. Не наочно демонструє інфляційний процес в Україні, де переплелися структурна; фіскальна, імпортна інфляція, інфляція витрат її її різноманітні різновиди. Тут спостерігаємо цілу низку чинників, які впливають або виключають один одного, надаючи інфляційному процесові особливої складності та непередбаченості. Одне слово, проблеми, породжені інфляцією, виникають не тому, що цінність грошей падає, а тому що майбутню їхню цінність передбачити неможливо. (Див. Додаток Г)
Основний потік макроекономіки розглядає інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні.
Інфляція попиту може виникати внаслідок таких причин:
1) Надмірне зростання грошової маси – під зростанням грошової маси розуміють і зростання обсягу грошей, і/або зростання швидкості їх обігу.
2) Надмірні державні видатки – державні видатки зростають, збільшуючи дефіцит бюджету.
3) Зростання чистого експорту – збільшення попиту на продукцію національних виробників з боку іноземців підвищує сукупний попит.
4) Структурні зрушення – зростання попиту в одному з секторів економіки може не супроводжуватися зниженням цін у депресивному секторі.
5) Інфляційні очікування – очікування щодо зростання цін у майбутньому спонукають споживачів купувати товари про запас, а фірми – нагромаджувати фактори виробництва, провокуючи тим самим додаткові інфляційні імпульси.
6) Вибір між інфляцією та безробіттям і пов’язана з цим стимулююча політика уряду – уряд намагається за допомогою стимулюючої політики знизити рівень безробіття.
Інфляція пропозиції може мати такі причини:
1) Підвищення номінальної заробітної плати – підвищення зарплатні здорожує виробництво та переміщує криву сукупної пропозиції вліво та вгору.
2) Зростання процентних ставок – підвищення плати за кредит збільшує витрати виробництва.
3) Зростання цін на матеріальні ресурси, зокрема на енергоносії – зростання цін на енергоносії збільшує витрати виробництва і переміщує криву сукупної пропозиції вліво і вгору.
4) Підвищення податків – податки пригнічують приватне виробництво, що знижує ефективність економіки, а отже збільшує витрати на одиницю продукції.
5) Мілітаризація економіки – військово-промисловий комплекс, поглинаючи матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, спотворює розподіл ресурсів у національній економіці, що згубно позначається на сукупній пропозиції.
6) Монополізм окремих галузей – у монополізованих секторах економіки виробники у відповідь на зростання попиту підвищують ціни замість нарощувати обсяги виробництва.
Інфляційні очікування – для зниження ризику втрати реальних доходів унаслідок інфляції виробники заздалегідь підвищують ціни на свою продукцію.
4. Суть і форми інфляції
Суть інфляції заклечається в тому, що національна валюта знецінюється по відношенню до товарів, послугам та іноземним валютам, які зберігають стабільність своїй покупній спроможності.
Деякі вчені-економісти до цього переліку додають і золото, надаючи йому роль загального еквіваленту поряд із грошима.
Зріст цін може бути пов’язаний із перевищенням попиту над пропозицією товарів, однак така диспропорція між попитом і пропозицією в більшості випадків не є інфляцією.
Прикладом тому є енергетична криза 70-тих років у США, коли нафтодобувні країни підняли ціни на нафту в десятки разів, а на інші види товарів і послуг в цей же час ціни зросли на 7-9 %.
Незалежно від стану грошової сфери, товарні ціни можуть змінюватись внаслідок зростання продуктивності праці, циклічних або сезонних коливань, структурних здвигів в системі відтворення, монополізації ринку державного регулювання економікою, введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці, змін кон’юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв’язків, стихійних лих і ще можна привести безліч прикладів. З переліченого видно, що не всякий ріст цін — інфляція, тому особливо важливо виділити саме дійсно інфляційний.
Так, ріст цін, що пов’язаний із циклічним коливанням кон’юнктури не можна вважати інфляційним. Ціни підвищуються у фазі бума і падають у фазі кризи, потім знову зростають у наступних фазах виходу із кризи.
Підвищення продуктивності праці за умои інших рівних умов призводить до зниження цін. Однак можливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищення заробітної плати. В цьому випадку — інфляція витрат підвищення зарплати в якійсь галузі дійсно супроводжується підвищенням загального рівня цін.
Стихійні лиха не можна вважати причиною інфляції. Наприклад, внаслідок стихійного лиха на якійсь території зруйновані будинки. Це призводить до підвищення попиту на будівельні матеріали, послуги будівельників, транспорт і т. д. Великий попит на послуги і промислову продукцію буде стимулом для виробників до збільшення обсягів виробництва і в міру насичення ринку ціни будуть знижуватися.
Таким чином до найважливіших інфляційних причин зросту цін можна відносити наступні:
1. Диспропорціональність — незбалансованість державних витрат і доходів, а саме дефіцит держбюджету. Цей дефіцит покривається за рахунок використання “друкарського верстата”, що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок — інфляція. У нашій державі це мало місце у період “ходіння” купоно-карбованців, майже аж до введення нової грошової одиниці — гривні.
2. Інфляційно небезпечні інвестиції — переважно мілітаризація економіки. Асигнування на військові потреби ведуть до створення додаткового платоспроможнього попиту, і як наслідок — збільшення грошової маси. Надмірні воєнні асигнування, як правило є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші. На даний час для України це не актуально. Окрім питань пов’язаних із чорноморським флотом і повернення України до ядерної держави.
продолжение
--PAGE_BREAK--3. Відсутність чистого вільного ринку і конкуренції як його частки. Сучасний ринок у значній мірі огополістичний. Оскільки огополіс зацікавленний у скороченні виробництва і пропозиції товарів робиться дефіцит який він використовує для підтримання або підвищення ціни на товар.
4. Інфляція яка імпортується. Її роль зростає з ростом відкритості економіки і тягне її в світогосподарські зв’язки тої або іншої країни. Можливості у боротьби у державі доволі-таки обмежені. Метод ревальвації власної валюти, іноді застосовується в таких випадках, робить імпорт більш вигідни, одночасно “тормозить” експорт.
5. Інфляційні очікування — виникнення у інфляції характеру самопідтримки. Населення та суб’єкти господарювання звикають до постійного зростання цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасаються товарами очікуючи їх скоре подорожчення.Виробники боячись підвищення цін з боку своїх постачальників, одночасно закладаютьв ціну своїх товарів прогнозуємий ними ріст цін на комплектуючі вироби і тим самим розкручують маховик інфляції. В Україні це спостерігалось у 1993-1995 роках.
Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між соціальними групами населення, зниження матеріального стимулювання праці, до спаду виробництва, скорочення інвестиції, гальмування науково-технічного прогресу, послаблення зовнішньоекономічних позицій країни, зменшення конкурентних можливостей на світовому ринку.
Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на три етапи:
v на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення грошової маси в обігу;
v на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання грошової маги в обігу;
v на третьому етапі зростання цін набирає нерівномірного стрибкоподібного характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошових мас, то відстають від них. (Див.Додаток А).
У міжнародній практиці (відповідно до темпів інфляційного процесу) виокремлюють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу, гіперінфляцію. Ясна річ, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і в кожній країні він розвивається по-своєму.
Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи за незначного зростання цін.
Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв'язку між зростанням грошової маси та інфляцією. Суб'єкти ринку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово вилучає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно сповільнюється швидкість обороту грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.
Ці процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на інвестиції, що приводить до розширення виробництва, товарообороту і збільшення пропозиції товарів і послуг. Отже, за умов неповної зайнятості (наявності незавантажених виробничих потужностей і безробіття) відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому економіці більшості розвинутих країн нині притаманна повзуча інфляція, якою часто користуються як засобом стимулювання та регулювання економічного розвитку.
Водночас, за повзучої інфляції відбувається поступове нарощування інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх «вибухом». За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на «інфляційне фінансування» за обмеженої пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну — MV = PQ. Виникає ситуація, за якої дальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а призводить до безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція переходить на вищий щабель і перетворюється на гальмо економічного розвитку.
Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена, або галопуюча, інфляція. Вона спричиняє випереджальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.
На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція породжує відтік капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто розбалансування економічної рівноваги.
Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи у грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження чи заощадження переходять у сферу обігу. Виникають так звані «гарячі гроші» — гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних агентів швидше позбутися «гарячих грошей» прискорює їх оборот, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення обороту грошей стає додатковим стимулятором інфляційного процесу. Агенти ринку втрачають бажання реалізовувати товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спроможність, і переходять на бартерні операції або на продаж за іноземну валюту. Як бачимо, гроші не тільки перестають бути засобом нагромадження, а й частково втрачають навіть свою робочу функцію — засобу обігу.
За умов галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна криза — «грошовий голод». Держава намагається припинити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових і нових емісій, настають «емісійні шоки». Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції на галопуючу, а галопуючої — на гіперінфляцію.
Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється за гіперінфляції. МВФ вважає, що інфляція переходить у гіперстадію, коли темпи приросту цін зростають до 50% за місяць (у рамках гіперінфляції виокремлюють і вужче поняття — суперінфляцію, за якої темпи зростання цін сягають 1000 і більше процентів за рік).
Гіперінфляція часто пов'язана з політичним хаосом, наслідками війн та соціальних революцій. Такі ситуації виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та після розвалу СРСР. На початку 90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в «інфляційний полон» і не відчула його руйнівного впливу.
На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін у всіх секторах економіки, яка спричиняє хаос на ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.
За умов гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм, розвиваються неорганізовані стихійні процеси в економіці, що призводять до зростання загальної економічної, соціальної та політичної нестабільності.
У період гіперінфляції реальний попит на гроші спадає, що значно знижує їхню купівельну спроможність. Водночас збільшується попит на товари, а це призводить до дальшого зростанні цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмежена кількість товарів. Агенти ринку намагаються якомога скоріше «отоварити» гроші, що. буквально на очах втрачають свою вартість. Відбувається «втеча» від грошей. Хоч як парадоксально, але не зникає і «голод» на гроші, оскільки емісія грошей не встигає за їхнім знеціненням. Особливо бракує банкнот великих номіналів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і виходять із каналів обігу. Через це держава випускає в обіг нові купюри все вищих номіналів, тобто ще більше «розкручує» спіраль цін і грошей. Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона принципово змінює розподіл доходів і майна. Ті, хто має тверді заробітки, відчувають зменшення їхньої купівельної спроможності. Ті, хто має заощадження, також відчувають вплив інфляції — їхні заощадження постійно знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності (нерухомість, коштовності), бачать, що вартість їх зростає швидше, ніж інфляція. Високий темп зростання цін робить грошові заощадження настільки незахищеними, їло ті, хто може це собі дозволити, переключаються на «безпечні» об'єкти вкладання грошей.
Інфляція «роз'їдає» реальну вартість активів, бо знецінюються не тільки гроші, а й цінні папери, страхові поліси, депозити тощо За інфляції відбувається перерозподіл доходів між кредиторами і дебіторами. Боржники, котрі раніше отримали позику, розплачуються за неї грішми, які в процесі інфляції помітно втратили свою вартість (купівельну спроможність). Відбувається перерозподіл багатства за рахунок кредиторів чи власників грошових активів на користь боржників, серед яких основним боржником є держава, пасиви котрої (гроші, державні облігації, скарбницькі векселі) втратили вартість. Отже, програють кредитори, а виграють позичальники (дебітори) передовсім держава, оскільки інфляція значно зменшує реальну величину державного боргу. Усе це дестабілізує суспільство, знижуючи реальні доходи широких верств населення. Інфляція також звужує внутрішній ринок, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, породжує «тіньовий бізнес».
Інфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів унаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень у державну скарбницю та одночасного зростання видаткової частини бюджету. Через інфляцію реальна вартість доходів бюджету постійно зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватись до друкарського верстата, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це практично неможливо, то державі доводиться зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що додатково загострює соціально-політичну нестабільність у суспільстві. На останній стадії інфляції зростання емісії стає вже не тільки фінансове невигідним, а й соціальне небезпечним.
Узагалі на хвилях інфляції часто виринають украй небажані соціальні явища. Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х років, коли розмір інфляції вимірювався цифрою з трьома і більше нулями. У результаті заощадження середніх верств населення перетворилися на ніщо. І це, на думку багатьох істориків, значно полегшило Гітлеру прихід до влади. У 80-х роках навіть такі економічно міцні країни, як Ізраїль, Югославія, не кажучи вже про більшість латиноамериканських країн, потрапили в полон глибокої інфляції. На жаль, на початку 90-х років це негативне явище не обминуло й Україну.
Залежно від зростання цін різних товарних груп прийнято виділяти збалансовану і незбалансовану інфляцію. Перша з них викликає пропорційну зміну цін на різні товари, а друга – викликає неоднакову пропорційність зміни цін різних товарів. Якщо інфляцію розглядати з позиції передбачення її розвитку, то розрізняють очікувану і неочікувану інфляції. Врахування просторових меж поширення інфляції дозволяє класифікувати локальну інфляцію, що діє в рамках окремих країн, і світову інфляцію, якщо вона охоплює групу країн або цілі регіони. Для країн, які залежать від стану зовнішньої торгівлі існує загроза імпортної інфляції. Наприклад, зростання цін на паливо-енергетичні ресурси й матеріали робить загрозу імпортної інфляції в Україні реальністю.
Стан економіки країни, що характеризується загальним; застоєм виробництва і високим рівнем безробіття та одночасним /підвищенням цін й інших ознак розвитку інфляційного процесу, І називають стагфляцією.
Інфляцію також поділяють на класичну та сучасну. Класична інфляція спостерігалася в минулому – від часу її виникнення із запровадженням грошей аж до середини 30-их років ХХ ст. Характерною рисою класичної інфляції було те, що вона була епізодичною – тривала кілька років і переходила у дефляцію – зниження загального рівня цін. Нерідко класична інфляція розвивалася у формі гіперінфляції. Сучасна інфляції – це інфляція другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Характерною рисою такого виду інфляції є її хронічний характер. В останні часи практично не було дефляцій, а загальний рівень цін щорічно зростав у всіх без винятку країнах.
5.Показники вимірювання інфляції
Рівень інтенсивності інфляційного процесу можна виміряти за допомогою індексу цін за певний період: рік, квартал, місяць. Найчастіше для вимірювання інфляції застосовується індекс цін споживчих товарів (ІСЦ).
де p1 q0 — ринкова вартість фіксованого кошика товарів у поточному році; p0q0 — ринкова вартість фіксованого кошика товарів у базовому році.
Цей показник характеризує зміни в часі загального рівня цін на товари, які купує населення для особистого споживання.
Зміни в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання, характеризуються показником індексу цін на засоби виробництва (ІВЦ). Він визначається за формулою агрегатного індексу Ласпейреса:
Індекс цін виробника використовується для характеристики інфляції витрат, особливо коли оптові ціни зростають першими, тобто до зростання роздрібних цін.
Загальний індекс інфляції визначається за формулою:
де Іінф — індекс інфляції; І1 — індекс зростання цін у досліджуваному році; І0 — індекс цін базового року.
Для прогнозного визначення кількості років, що за даного щорічного індексу інфляції здатні подвоїти ціни, застосовують так зване правило числа 70. Його розрахунок переважно використовують тоді, коли потрібно визначити скільки років потрібно, щоб реальний ВНП або особисті заощадження подвоїлися. Але й у розрахунках потужності інфляційного процесу число 70 поділяють на щорічний індекс інфляції і отримують число років, які за даної інфляції потрібні, щоб ціни подвоїлися. Наприклад, за умов інфляції у 12% показник цін подвоїться через 6 років (70:12 ~ 6).
Якщо щорічний індекс інфляції знизиться до 9% на рік, то ціни подвояться через близько (70:9) вісім років.
6.Методи стимулювання інфляційних процесів
Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію тільки негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що «повзуча» інфляція справляє позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набирає руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією вирішується її регулюванням з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тім, щоб утримати інфляцію в розумних межах і не допустити прискорення її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.
Зміна ставлення до інфляції пояснюється тим, що за глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція — внутрішньо зумовленою. Тому об'єктивно можна лише стримати інфляцію на певному рівні, а не припинити її взагалі.
У розвитку інфляційного процесу завжди є якась «критична точка», за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли дальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб'єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно й реальні доходи економічних суб'єктів (у середньому) меншають, хоч номінальне зростають.
Для кожного окремого суб'єкта «критична точка» інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно різниться за темпами, що зумовлює таку саму різницю темпів знецінення доходів різних груп економічних суб'єктів. Найшвидше інфляція досягає «критичної точки» для суб'єктів з фіксованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше — для економічних суб'єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їхнього попиту. Це насамперед великі монопольні підприємства, котрі мають можливість активно підвищувати ціни на товари, які вони продають, і протидіяти зростанню цін на товари, які вони купують, підприємства, що спроможні постійно збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для них колись настає «критична точка». Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики.
продолжение
--PAGE_BREAK--Ідея «контрольованої» інфляції сформувалась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки втручанням у платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, у тім числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширеній! попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції,, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:
1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли дія механізму Ціни рівноваги не обмежується. Тоді підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів випереджаючими темпами;
2) наявність на ринку резервів засобів виробництва й робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються у сферу виробництва;
3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і \пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його, випускаючи в обіг додаткову масу грошей. Це приводить, у свою чергу, до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках, а відтак робить інфляцію регульованою й ефективною навіть за повної зайнятості.
Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася на практиці в 50-60-ті pp. у більшості країн з ринковою! економікою. На цій підставі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо. Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідею регульованої інфляції. Особливо інтенсивними регулювальні заходи ставали за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період «перегрівання» економіки вживались конкретні антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні «плани стабілізації».
Усе це відіграло позитивну роль у пом'якшенні коливань Економічного циклу і сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто тривалого (50-60-ті pp.) стримування інфляції на «повзучому» рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї «контрольованої» інфляції.
Проте вже з початку 70-х pp. у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 pp. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7%, в Англії — 3,1, у Франції — 5,0, в Італії — 3,4, то в; 1975-1980 pp. — 9,3%, 15,8, 10,5 і 17,9% відповідно. Такі зміни були зумовлені низкою об'єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.
Це, по-перше, надзвичайне «розбухання» державних витрат, унаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу в усіх країнах була остаточно переповнена грошовою масою, а інфляція досягла своєї «критичної точки». По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва й ринку, що заважало вільній дії механізму ціни рівноваги. По-четверте (і це чи не найголовніше), у даний період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити.зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру зростання цін. Розпочався могутній розворот спіралі «зарплата — ціни», який зумовив галопуючий характер інфляції.
За нових умов кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головним недоліком її вважали те, що кейнсіанці, оцінюючи наслідки інфляційних заходів уряду, не брали до уваги свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про «природний рівень безробіття», який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути штучно змінений. Якщо ж уряд своїми заходами (стимулювання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття понад цей природний рівень, то це тільки прискорить інфляцію. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, забезпечать свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбудеться. Уряд змушений буде ще більше стимулювати попит, а це — прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути тільки короткочасним. У перспективі вони містять у собі загрозу гіперінфляції.
Іще далі пішли представники монетаристської школи «раціональних очікувань» (Р. Лукас, II. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб'єкти завжди можуть передбачити будь-які регулювальні заходи уряду («раціональні очікування.») і захистиш свої доходи, а тому заперечують навіть короткочасний ефект від регулювання емісії й зайнятості. На їхню думку (І це головний висновок монетаристської доктрини), стабілізаційна політика є кілком безплідною, оскільки ринкова система здатна сама себе підтримувати в постійній рівновазі.
Отже, політика регулювання інфляції на початку 70-х років змінилася прямо антиінфляційною політикою.
7.Антиінфляційна політика та методи боротьби з інфляцією
Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою має два аспекти — дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів.
Дефляційна політика включає методи обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізми. Вона проводиться за умов, коли інфляція спричиняється (переважно) тиском зайвих грошей у каналах обігу. |
Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.
Важливим інструментом дефляційної політики с кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними і активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та ін., держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.
Політика дефляції за послідовного і жорсткого її проведення може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, загрожує економічною кризою, банкрутством підприємств, зменшенням зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, майстерно комбінуючи дефляційні та інфляційні методи.
Другий напрям антиінфляційної політики — політика доходів — передбачає державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановленні темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці. Цей метод широко використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні економічні й соціальні наслідки. Адже заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації його механізму. Першим негативним наслідком цього є товарний дефіцит і розвиток «чорного ринку». Заморожування зарплати спричиняє незадоволення трудящих, посилює соціальне напруження.
Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої дії на подолання причин інфляції створенням сприятливих умов для вільної дії законів ринку і активним стимулюванням приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, запровадження гнучкої податкової політики, ідо стимулює підприємницьку активність і зростання грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток та ефективність виробництва, підвищення продуктивності праці, що, у спою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Унаслідок нього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, утримати її на рівні «повзучої».
Нині особливості економічного розвитку знову поставили; на порядок денний кейнсіанські ідеї регульованої інфляції. Проте й досвід 80-х pp., що грунтувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.
По-перше, інфляція може легко з регульованої перетворитися на нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.
По-друге, антиінфляційна політика має тим більший ефект, чим менше вона втручається у виробництво, чим ліпші умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися тільки дефляційними заходами, а має бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.:
По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційна політика держави, якщо вона недостатньо продумана та здійснюється непослідовно.
8.Соціально-економічні наслідки інфляції
Інфляція, а особливо галопуюча та гіперінфляція, негативно позначаються на всіх аспектах життя країни.
Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, зниження ефективності функціонування національної економіки, як наслідок, падіння рівня життя народу.
Перерозподільні впливи інфляції залежать передовсім від того, якою вона є – очікуваною чи неочікуваною, збалансованою чи незбалансованою – та її рівень – помірний, галопуючий або ж це гіперінфляція. За передбаченої помірної інфляції одержувачі доходів можуть вжити заходів, щоб перешкодити або зменшити негативні наслідки інфляції. Однак у реальній дійсності переважають різні види непередбаченої та незбалансованої інфляції.
Непередбачена інфляція перерозподіляє доходи від тих, хто отримує фіксовані номінальні доходи, до інших груп населення. Уряд може згладжувати несприятливі впливи інфляції на фіксовані доходи, запроваджуючи індексацію таких доходів. Під індексацією розуміють підвищення рівня номінальної заробітної плати та інших виплат населенню відповідно до рівня інфляції. В той же час індексація може мати негативні наслідки, адже збільшення номінальних виплат призведе до збільшення сукупного попиту, що викличе подальше зростання цін.
Таким чином, найбільше програють від неочікуваної інфляції працівники державного сектору, пенсіонери та всі інші, хто має фіксовані доходи. Одночасно окремі домогосподарства, що отримують нефіксовані доходи, можуть вигравати від інфляції. Зростання номінальних доходів таких сімей може випереджати зростання цін, в результаті чого їхні реальні доходи збільшуються. Працівники, зайняті в галузях, що перебувають на піднесенні й представлені потужними трудовими спілками, можуть домогтися того, щоб зростання номінальної заробітної платні відповідало темпу інфляції або навіть випереджало його. Керівництво фірм та інші одержувачі прибутків також можуть вигравати від інфляції. Якщо ціни на готову продукцію підносяться швидше, ніж ціни на ресурси, то грошові надходження фірм зростатимуть вищим темпом, ніж витрати, тобто їхні прибутки збільшуватимуться.
Інфляція перерозподіляє доходи між боржниками та кредиторами. Зокрема непередбачена інфляція приносить вигоду позичальникам коштом кредиторів. Річ у тім, що позичальники повертають борги знеціненими грошима. Уряд, який нагромадив значний державний борг, також виграє від інфляції. Інфляція дає йому можливість оплачувати державні борги грішми, що мають меншу купівельну спроможність, ніж взяті в позику.
Інфляція негативно відбивається на реальній вартості заощаджень. У періоди інфляції зменшується реальна вартість готівки, вкладів у банках, страхових полісів тощо. Кожен новий стрибок цін скорочує кількість благ, яку можуть придбати заощадники. Найменших збитків від інфляції зазнають ті, хто вкладає заощадження у нерухоме майно, а також у золото, дорогоцінності тощо.
Незбалансована інфляція негативно позначається на ефективності функціонування національної економіки, бо спотворює відносні ціни. Таке явище веде до нераціонального використання ресурсів. Що вищий темп інфляції, то більші негаразди в економіці вона викликає, знижуючи її ефективність.
Інфляція спотворює й динаміку номінальної процентної ставки. Як нам відомо, реальна процентна ставка дорівнює різниці номінальної процентної ставки та темпу інфляції. Отож непередбачені стрибки інфляції можуть різко змінювати рівень номінальних процентних ставок, що підриває стимули до інвестування.
Фахівці нерідко говорять і про позитивні наслідки інфляції. Одні з них указують на те, що помірна інфляція дає змогу збільшувати обсяг національного виробництва у фазі піднесення. Інші вважають, що проблему відсутності еластичності номінальної заробітної плати у напрямі зниження можна розв’язати за допомогою інфляції, знижуючи, отже, реальну зарплату. Ще одна група економістів стверджує: чим вища інфляція, тим нижча норма природного безробіття, що забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання.
Однак очевидно те, що інфляція, яка виходить за граничну межу, завдає суспільству значних втрат.
Тобто, економічними і соціальними наслідками інфляції стають:
1. Зниження життєвого рівня населення шляхом падіння реальної вартості особистих заощаджень, скорочення реальних поточних доходів, перерозподілу і доходів найманих працівників на користь підприємців. При цьому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умов індексації, оскільки компенсації відстають від темпів зростання цін і не покривають скорочення доходів населення.
2. Діє ефект інфляційного оподаткування доходів. Наприклад, в Україні зниження реальної вартості щомісячних доходів в умовах гіперінфляції сягало 30%.
3. Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва. Інфляція \ посилює диспропорції виробництва, торгівлі, кредитної і грошової систем, державних фінансів, валютної і системи і платіжного балансу країни. Ось чому на ринках може виникати затоварювання за умов абсолютного падіння виробництва і скорочення особистого споживання.
4. Некерована інфляція порушує управління економікою і підриває устої держави. Адже реальна вартість державних доходів постійно зменшується. Тому, незважаючи на нетоварну емісію, держава зменшує свої витрати, передусім на соціальні потреби, що посилює соціально-політичну нестабільність.
Важливо уяснити, що інфляція не виникає зненацька, а розвивається як загальноекономічний процес, який нагромаджує дисбаланс і протиріччя у всіх сферах суспільно-економічного життя. Звичайно, він охоплює грошовий обіг, кредитну систему і фінанси, виробниче і особисте споживання. Вказані стадії інтенсивності інфляційного процесу суттєво відрізняються одна від одної, насамперед індексом щорічного зростання цін, темпами спаду piвня виробництва та продуктивності суспільної праці, неконтрольованим перерозподілом національного доходу та національного багатства на шкоду абсолютної більшості населення. Кожна із стадій розрізняється також співвідношенням темпів зростання емісії паперових грошей і темпів знецінення грошової одиниці. (Див.Додаток В.)
9. Особливості інфляційного процесу в Україні
продолжение
--PAGE_BREAK--Уперше в Україні заговорили про інфляцію лише 1991 p., хоч потужний інфляційний потенціал закладайся ще в колишньому GPCP. Це зумовлювалося, з одного боку, повним державним монополізмом та відсутністю ринкової конкуренції, а з іншого — спотвореною структурою виробництва, надзвичайно високою часткою військово-промислового комплексу, надмірним “старінням” основних фондів, неефективним використанням капітальних вкладень, ресурсів тощо.
За глобального державною регулювання економіки та жорсткого адміністративного контролю за рівнем цін і доходів грубо порушувався автоматично діючий зв'язок між зростанням грошової маси, платоспроможного попиту і рівнем цін. Останні, як правило, «заморожувались», незважаючи на зростання попиту за надто обмеженої пропозиції, що виключало відкриту форму інфляції. Унаслідок цього постійно збільшувалася товарно-грошова розбалансованість сфери обігу, тобто збільшувався незадоволений платоспроможний попит, який постійно тиснув на товарні ціни. За таких умов інфляція набрала прихованої (придушеної) форми і виявлялася в хронічному дефіциті товарів, зростанні цін на «чорному» ринку та зниженні ринкового курсу національної валюти.
Однак розвиток інфляційних процесів в Україні (1991-1994 pp.) мав і специфічні особливості. Вони пов'язані, насамперед, з непослідовністю економічних перетворень, прорахунками в економічній політиці, деформаціями процесу роздержавлення і приватизації, надмірними бюджетними видатками.
Особливо швидкому зростанню інфляції (від прихованої до гіперінфляції) протягом 1991-1993 pp. сприяли, з одного боку, вкрай незадовільна структура виробництва, його низька ефективність, падіння спочатку темпів, а потім і абсолютних обсягів виробництва, а з іншого — нарощування дефіциту державного бюджету зі зменшенням надходження доходів та непомірним зростанням державних витрат. Якщо 1991 р. дефіцит бюджету України становив 14% ВВП, то 1992 р. він збільшився до 29%. Бюджетні видатки зросли до 72%) ВВП. Економіка втратила здатність задовольняти та обслуговувати такий рівень державних витрат. Крім того, унаслідок інфляції реальна вартість загальних державних доходів постійно зменшувалася. Тому держава змушена була весь час «збільшувати оберти» емісійного верстата, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції.
Первинна емісія — головний чинник інфляції попиту в Україні. Стрімке падіння вартості національних грошей України охоплює період з кінця 1991 р. до половини 1994 p., коли індекси цін підвищилися з 240% 1991 р. до 2100% 1992 р. і перейшли в гіперінфляційне зростання 1993 р. — 10255% на рік. Ситуація визначалась катастрофічно великими обсягами кредитних емісій, які здійснювались з рішення державних органів. У 1992 р. кредитна емісія сягнула нечуваної доти суми — один трлн. крб. (500% від обсягу грошової маси на початок року). Вона була спрямована на забезпечення заліків взаємозаборгованості суб'єктів господарської діяльності, поповнення їхніх обігових коштів, на видачу дотацій державним підприємствам тощо. 1993 р. обсяги кредитної емісії знову збільшились аж у 30 разів і становили вже близько 30 трлн. крб.
Саме ці величезні за обсягами кредитні емісії стали головною причиною гіперінфляції 1993 p., поглиблення фінансової кризи, яка набрала затяжного характеру. Додатковим чинником зниження вартості національної валюти було те, що емісійні кредиті! в той час надавались за пільговими процентними ставками, які були значно нижчі за темпи інфляції.
Одним із найважливіших чинників інфляції були кредити Уряду, які надавалися безплатно. Вони становили на 1 січня 1994 р. в загальному обсягу випуску платіжних засобів 85,9%, або 141,5 трлн. крб. Ці гроші не виступають як капітал, практично обертаються лише один раз і перетворюються на бюджетне дотаційне фінансування.
За такої ситуації емісія булл неминучою. Вона слідувала за адміністративним підвищенням піп, була його наслідком. При цьому слід урахувати й те, що в Україні тоді не існувало чіткого розмежування між бюджетною та кредитною системами. У цій ситуації автономність НБУ була лише формальною, а кредитна емісія мали фіскальну природу, тобто здійснювалася не на кредитних, а на суто дефіцитних засадах. Відтак основним винуватцем інфляційного процесу були державні структури, які за допомогою емісійного верстата намагалися компенсувати надмірні (амбіціозні) бюджетні витрати, значною мірою породжені недосконалою економічною політикою. Нині запроваджуються ефективні механізми регулювання грошово-кредитного ринку. Ідеться про кредитні аукціони, вексельне редисконтування, ломбардне кредитування та операції РЕПО. Національний банк надаватиме традиційні кредити рефінансування комерційним банкам під заставу цінних паперів (як державних, так і банківських) та векселів, що мають товарну основу. Це стимулюватиме розширення попиту па боргові зобов'язання Уряду і банків та активізуватиме використання векселів у розрахунках, що, у свою чергу, сприятиме подоланню платіжної кризи.
10.Ідеї регулювання інфляції в світовому досвіді
З'ясування негативних наслідків для функціонування грошей в умовах інфляції формує усвідомлення у потребі її подоланні. Студенти мають знати, що інфляція в той чи інший період історії і стадії розвитку була властива кожній країні.
При цьому хоч і діяли певні національні відмінності та особливості у характері протікання інфляційних процесів, проте загальна схема переходу країн від стану дефіциту товарів і зростання цін до формування комплексу антиінфляційних заходів і витіснення та обмеження інфляції відображають наявність певних закономірностей. Тому вивчення досвіду подолання інфляції є важливим елементом побудови антиінфляційного механізму і забезпечення зростання економіки. Зокрема, у західній економічній думці склалося кілька наукових течій, досвід яких можна об'єднати у два фундаментальні напрями: економічний, або кейнсіанський, та інституціональний, або монетаристський.
Думка, що інфляція є наслідком дії всієї сукупності певних економічних факторів породила кейнсіанський підхід до подолання інфляції за допомогою реалізації комплексу економічних важелів. В тому числі і активного втручання держави в обмеження надлишкового попиту, який ще називають ефективним попитом. А саме: попитом з боку держави, приватного бізнесу й населення. За умов граничної зайнятості усіх факторів виробництва (виробничих потужностей, використання матеріальних і сировинних ресурсів та робочої сили) зростання будь-якого компоненту сукупного попиту веде до інфляційного розриву між товарною і грошовою масою, який заповнюється інфляційним зростанням цін. Виходячи з надмірного попиту, кейнсіанці зосереджували антиінфляційні заходи на зменшенні ділової активності, насамперед, державного сектора економіки, скороченні державних замовлень, обмеженні кредиту шляхом підвищення банківського процента, підвищенні ставок оподаткування та ін. У політиці дефляції активна роль відводилась державі і в інших сферах регулювання, в тому числі у складанні стабілізаційних заходів щодо затрат, «заморожування» заробітної плати та зменшення інших елементів ефективного попиту.
При цьому кейнсіанцям першим належить оцінка повзучої інфляції як позитивного явища. І лише на вищих стадіях вона набуває руйнівного характеру. Це підштовхнуло державу до збільшення контролю за її перебігом і до впровадження державного регулювання темпів інфляції з метою утримання в межах безпеки. Дж.Кейнс і його послідовники, пропагуючи ідею «державного дирижизму», вважали, що активним втручанням у економіку і грошово-кредитну політику держава здатна стимулювати розширення попиту, внаслідок чого зросте пропозиція і зайнятість без підвищення цін. Умовами ефективності такої політики мають бути:
а) вільна конкуренція на ринку і дія механізму ціни рівноваги;
б) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили;
в) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку.
Ідея регульованої інфляції практикувалася у 50-60 pp. в більшості країн ринкової економіки. На її принципах проводилась політика форсованих державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, практикувалася кредитна експансія, лібералізація цін і доходів тощо. Внаслідок комплексу цих заходів регульованої інфляції було досягнуте тривале (50-60 pp.) стримування інтенсивності інфляції на повзучому рівні. Але накопичений інфляційний потенціал і швидке зростання цін на початку 70-х років вже не піддавалося регулюванню, а тому кейнсіанські ідеї були відкинуті.
Інституційний напрям став ідеальною підставою монетаристського підходу до інфляції як наявності в обігу надлишкової маси грошей. Тому монетаристська антиінфляційна політика переважно зосереджується навколо монетарної політики національного (центрального) банку. В тому числі, пропонується інфляцію долати шляхом підвищення ставки дисконтного відсотка, збільшення обов'язкових резервів, здійснення операцій з цінними паперами на фондовому ринку. Монетаристське тлумачення інфляції як наслідку тиску з боку одержувачів прибутку, продавців, отримувачів заробітної плати, а також результату структурних змін в економіці стало підставою відповідної антиінфляційної політики провідними елементами якої стали:
а) ліквідація монополізованих структур підприємців і професійних спілок;
б) зменшення затрат виробництва і, насамперед, обмеження заробітної плати;
в) запровадження антитрестовського законодавства та ін.
В сукупності монетаристські заходи передбачають зменшення грошей в обігу. Центральний банк зобов'язується жорстко регулювати грошову масу відповідно до динаміки валового національного продукту.
Слід зазначити, що уряди багатьох країн світу в різні історичні епохи прагнули і прагнуть тепер використовувати початкову фазу інфляції, як додатковий стимулюючий каталізатор економічного зростання. Вихід же за цю межу, як свідчить досвід нашої країни, переходить у стадію негативного впливу на валютно-фінансову стабільність і загальноекономічне становище.
Саме я вважаю, що досвід боротьби з інфляцією в Україні показує, що більша частина заходів грунтується здебільшого на прикладах з “підручників”, тоді як успіх в боротьбі з цим злом можливий тільки в тому випадку, якщо брати до уваги всі тонкі особливості ситуації. Тонкість боротьби з інфляцією грунтується саме на тому, щоб правильно зловити і використати саме ті умови, зумовленні місцем і часом явища.
Як нам відомо, чітко визначити який із типів інфляції має місце неможливо тому, що вони сильно переплітаються між собою.У випадку інфляції витрат ціни зростають тому, що виробник хоче продати свою продукцію за більш високими цінами, а при інфляції попиту покупець продукції прагне потратити гроші якомога скоріше. Явно, всі ці два випадка мають місце в нашій дійсності. Більшість економістів вважають, що якшо використовувати тільки один важель — регулятор грошової маси від інфляції врятуватись неможливо.
Методи боротьби з інфляцією можуть бути як прямими так і непрямими. Частіше за все проявляється наступна закономірність — чим скрутніша ситуація, тим більш продуктивними є прямі методивпливу Уряду і Центрального банку на економіку і грошову масу.
Непрямі методи включають:
- регулювання загальної маси грошей через управління “друкарським верстатом”
- регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центробанком
- обов’язкові грошові резерви комерційних банків
- операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів
Непрямі методи не можуть працювати у нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої “ринковості”. Повноцінний ринок цінних паперів в тому числі ринок державних зобов’язань у нас відсутьній і відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу через купівлю-продаж цінних паперів.
Пряме регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включає в себе такі методи:
- пряме регулювання кредитів і їх розподіл державою
- державне регулювання цін
- державне регулювання обмежень заробітної плати
- державне регулювання зовнішньої торгівлі і операцій з іноземним капіталом
- державне регулювання валютного курсу
Практика регулювання грошової маси широко застосовується на заході. США неодноразово у 60-ті. роки запроваджували фіксовані ціни на деякі товари. Приблизно п’ятнадцять років після Другої світової війни країнам західної європи потрібно було для початку лібералізації цін, і то неповної. Франція повністю лібералізувала ціни на внутрішньому ринку лише у 1986 році. Франклін Рузвельт виводив США з глибокої кризи тридцятих років шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони обмежуючі прибутки від торгівлі та посередництва.
Нормалізація валютного курсу є абсолютно необхідною умовою для припинення всіляких нееквівалентних міжнародних торгівельних операцій. Реально оцінюючи можливості регулювання валютного курсу за рахунок інтервенції центрального банку слід сказати наступне, щонадії на успіх такої політики практично не існує. Очевидно, що курс доллара зросте стрибкоподібно — в деякий момент центробанк не має можливості утримувати курс і його як би “прориває”. Останнім часом центробанк навчився використовувати політичні моменти для таких стрибків. До тих пір, поки іноземна валюта не буде використовуватись лише для задоволення імпорту і інших поточних платежів, політика “гри на пониження” приречена на поразку.
В цілому, потрібно зазначити, що реально у нашій країні на сьогоднішній день по-справжньому ефективним є лише прямі методи боротьби з інфляцією — регулювання кредитів, цін і заробітної плати, регулювання валютного курсу і зовнішньої політики.
Узагальнюючи вітчизняний та світовий досвід, важливо зосередитися на першочергових проблемах подолання диспропорцій у суспільному виробництві та проведенні активної матеріалозберігаючої і енергозберігаючої технічної політики.
Зволікання чи нереалізація стабілізаційних і антикризових заходів нині набуває ваги державної безпеки та виживання абсолютної більшості населення України. Кінцевою метою антиінфляційних заходів має стати формування високоефективного народногосподарського комплексу, поетапний комплексний підхід до соціально зорієнтованої ринкової економіки, органічне поєднання державного і приватного інтересів у розвитку комплексів та галузей виробництв, що пов’язані з перспективами технологічного переозброєння галузей, розгортання конкурентоспроможних виробництв, формування експортного потенціалу, а також стимулювання виробників і оздоровлення довкілля.
11. Висновки
Писавши цю курсову роботу, я в деякій мірі набагато ближче познайомилася з таким поняттям, як інфляція
Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної валюти.
В аналітичній економії існують різні підходи до класифікації інфляції.
Так інфляція поділяється на помірну, галопуючу та гіперінфляцію, очікувану та неочікувану, збалансовану та незбалансовану, явну та приховану, сучасну та класичну, інфляцію попиту та інфляцію пропозиції.
Основні причини виникнення інфляції: надмірне зростання грошової маси, надмірні державні видатки, зростання чистого експорту, інфляційні очікування, підвищення номінальної заробітної плати, зростання процентних ставок, зростання цін на матеріальні ресурси, зокрема на енергоносії, підвищення податків, мілітаризація економіки, монополізм окремих галузей.
Інфляція, а особливо галопуюча та гіперінфляція, негативно позначаються на всіх аспектах життя країни.
Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, зменшення реальної вартості заощаджень, зниження ефективності функціонування національної економіки, як наслідок, падіння рівня життя народу.
Антиінфляційну політику держави можна поділити на активну та адаптивну.
Активна політика передбачає використання таких заходів монетарної та фіскальної політики як контроль за грошовою емісією, операції на відкритому ринку, резервна політика, проведення грошової реформи конфіскаційного типу, зменшення держвидатків, збільшення податків, зменшення бюджетного дефіциту, стабілізація валютного курсу шляхом його фіксування, контроль за цінами на стратегічні ресурси, боротьба з монополізмом.
продолжение
--PAGE_BREAK--