Релігієзнавство

Зміст
Вступ
1.        Релігійний комплекс і його структура
2.        Історична обумовленість розподілу церкви і розколу у християнстві
Висновок
Література

Вступ
 Проблема виникнення релігії дуже важлива для повного розу­міння її суті ізначення. Якщо ми хочемо досконало знати якесь явище чи річ, ми неодміннопоставимо питання: звідки, чому, як і коли вони виникли і, лише одержавшивідповідь на запи­тання, ми здобудемо знання про це явище. Це стосується ірелігії.
Але зточки зору переважної більшості віруючих і значної час­тини духовенства, яке невдається у богословські тонкощі, пи­тання про виникнення релігії не має сенсу:релігію Бог дарував людству, причому саме ту, яку сповідують ці віруючі,релігія вічна і незмінна, саме їх релігія істинна і не потребує пояснення їїпоходження. Та вже існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початоккожної із них. Ми знаємо майже в дрібних дета­лях процес формування ісламу,який відбувався на початку XI І століття, коли вже історію записували. Докладно відомо ізапочаткування християнства, що завершує своє друге тисячоліття. Значно меншеми знаємо про виникнення буддизму, адже йому більш ніж дві з половиною тисячіроків.
Здалеких століть доходить до нас звістки про стародавні релігії, про їх початокі кінець. Про релігійні уявлення людей на зорі, їх існування свідчать численніфакти науки. Всі народи мали свою релігію. Релігії виникали, розвивалися,зникали, змінювалися іншими. Безперечно, релігія має історичний характер, вонамає свою, дуже цікаву і повчальну історію.

Структура релігії
Релігія є складним соціально-історичнимявищем, усі елементи її структури — релігійні погляди,уявлення, по­чуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, мораль­ні та канонічні приписи, культові споруди,релігійні орга­нізації, навчальні заклади, служителі культу — перебува­ють у тісній єдності та взаємозалежності.
Проблема структури релігії має кількааспектів. Пер­ший із них пов'язаний з релігійною свідомістю— особ­ливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань вірую­чих; другий — зкультовою діяльністю; третій — з релі­гійними організаціями.
 Релігійна свідомість, охоплюючи міфи,концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати,зміст священ­них книг, легенд, молитов тощо, становить концеп­туальний аспект релігії.
Релігійна свідомість — ставлення віруючих досвіту, виражене в сис­темі поглядів, почуттів, смисл якихстановить віра у надприродне.
Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність,символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілю­зорного та реалістичного.
Найважливішими аспектами релігійної свідомостіє:
—релігійні погляди, які виявляються через розуміння і тлумачення світу,існують у формі уявлень, понять, су­джень. Головною рисою їх євіра в надприродне;
—релігійні почуття, що виражають емоційне став­лення до світу і його явищ, єіндикатором щирості релі­гійних вірувань. Особливихрелігійних почуттів не існує, це звичайні людські почуття, зосереджені урелігійній сфе­рі. Вони бувають позитивними(любов, благоговіння, ра­дість) інегативними (страх, розгубленість, розпач);
—релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, жит­тя ісмерті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв'язки люди­ни ісвіту.
Сутність релігії найхарактерніше виявляєтьсяу сфе­рі релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це «щось» не може бути предметом віринезалежно від його усвідомлення. Не можна вірити воб'єкт як такий. Вірити можна тільки в певні уявлення процей об'єкт (що він існує і наділений певними власти­востями).
Віра — стан релігійноїсвідомості, що виявляється у бездоказово­му визнанні істинності релігійноговчення, існування надприродних сил, абсолюту.
Віруючі люди визнають віру дарованим Богомфено­меном, що має надприродну сутність.
Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи,по­няття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у ви­нятковістьнадприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності. Але не всі гіпотези є пред­метом віри.
Зміст віри обумовлює символічний аспектрелігійної свідомості. Як складова акту вольового вибору, віра відоб­ражає стверджувальну силу духу, допомагає людинів мобі­лізації її духовних, моральних,фізичних сил. З вірою по­в'язаний ідіалогічний аспект релігійної свідомості, оскіль­ки людина постійно перебуває в мисленому спілкуванні з об'єктом своєї віри.
Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релі­гії. Дляпредставників богословсько-теологічної думки мо­нотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. А поши­рена у ранніх формах релігії віра у духів, богів,дияволів та інші потойбічні сили, наїх думку, є лише підготовчою стадієюдо істинної віри в Бога»
Віру в надприродне, в можливість установленняз ним певного зв'язку визнає й чимало світських релігієзнавців.Такий підхід до релігії зветься преформізмом.
Преформізм — учення, яке стверджує,що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку,зароджуються і черпають енергію у нижчих формах.
Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважнояк інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх погляд, релігія є пе­реважно міфологічною системою, а формування релігій­ноїсвідомості починається із зародження релігійних уяв­лень,які постають у чуттєво-зорових образах. їх джере­лом є природа,суспільство, людина. На основі цих образів формуютьсярозумові конструкції: поняття, судження, висновки.
Розходження у поглядах релігієзнавцівпочинаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов,страх). Бого­словсько-теологічна думка в релігієзнавствіпов'язує ці почуття з надприродним джерелом, «із зустріччювірую­чого з божеством, священним». Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надпри­родне джерелорелігійних переживань не підлягає науко­вим методам пізнання.Прихильники атеїстичної течії стверджують, що людськіпочуття можуть стати релігій­ними, якщо вони спрямованіна фантастичні істоти, зв'яз­ки та відношення.
Проблема пріоритету раціональних та емоційнихас­пектів релігійної свідомості набуває актуальності при роз­гляді взаємодії різноманітних її рівнів. На концептуальному рівні релігійна свідомість існує у формі віровчення, зміст якого розкривається та обґрунтовується у спеціаль­ній галузі релігійних знань — богослов'ї (теології).
Богослов'я (теологія) — система обґрунтуванняі захисту релігій­них учень про Бога, сукупність доказів істинності догматикиконкретної релігії, релігійної моралі, правил і норм життя духовенства та віруючих.
До його складу належать теоретичні тапрактичні дис­ципліни — апологетика, догматика, пастирське богосло­в'я та ін.
 Апологетика — розділ бого­слов'я, що виправдовує та захищає певну релігійну систему, її догмати за допомогою апелювання до розуму.
На перших порах існування релігійної системиаполо­гетика покликана захищати її у переважно несприятли­вому середовищі. Пізніше, коли релігійна система здобу­ває визнання, вона зосереджується, в основному, на протидії єресі, іншим релігіям, будь-якій критиці.
 Догматика — віровчення релі­гійної конфесії, щовизнаються як установлені Богом, вічні, незмін­ніістини.
Релігійні догмати визнаються як абсолютні,недосяж­ні для критики істини. Будь-які спроби взятиїх під сум­нів засуджуються як єресь, піддаються анафемівід імені Бога.
Пастирське богослов'я — розділ православного ікатолицького бо­гослов'я, що обґрунтовує боговстановленістьпастирського бого­служіння, його необхідність у справіспасіння.
Воно формує основні вимоги до священиків у церкві та поза нею, правила призначення їх на посади,посвячення їх у сан (хіротонія) та ін.
Завданням теології є формування релігійнихуявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з ін­тересами церкви, боротьба з єрессю.
Представники богословсько-теологічної думкивизна­чають безумовним пріоритет догматичного аспекту релі­гійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнав­ства вважають його вторинним.
Наявність у людській свідомості релігійнихідей, уяв­лень та почуттів ще не є свідченняміснування релігії. Адже надприродні істоти можутьфігурувати у творах мистецтва якхудожні образи, людина може знати релігійне вчення і не бути віруючою. Релігіясприймає надприродне як справ­ді існуюче,віруючий прагне встановити з ним зв'язок як з реальним об'єктом. Як і всі явища духовного життя, релі­гія єрезультатом психічної діяльності людини — розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світо­розуміння, світовідчуття, ставлення до світу.
Релігійний культвідрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений він релігійнимиуявленнями віруючих, догматами віри і спрямованийна задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи докультової системи, набувають у нійсимволічного змісту.
Релігійний культ —реалізація    віри у предметах, символах, діях індивідів,груп віруючих.
Предметом культової діяльності є різні об'єкти(мате­ріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць),сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні об­рази. Суб'єктомкульту можуть бути віруючий індивід, ре­лігійнаспільнота. Участь у релігійному культі може бути спричинена якрелігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями),так і нерелігійними (намаганням отримати естетичну насолоду) мотивами.Засобами культу є культові споруди (храми,молитовні будинки, капища), релігійне мис­тецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест,свічки, церковне обладнання). Результатом культо­вої діяльності є задоволення релігійних потреб.
За особливостями реалізації потреби віруючих розріз­няють два види релігійного культу — магію та умилостивлюючий(виявляється у жертвопринесенні — запалюванні свічок,лампад перед іконами, іншими священними зобра­женнями). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символівутворює культову систему. Релігійний обрядє визначальним аспектом релігійного культу.
Релігійний обряд —зумовлені звичаями, традиціями символічні індивідуальні, колективнідії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявленняі спрямовані на встановлення взаємовідносин людини з надприродними об'єктами. мають аналогічну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певнезначення або зміст.
Знак є штучним утворенням, яке не відтворюєоб'єкт, а лише його позначає. Таке позначення є формальним, зов­нішнім процесом вияву оформленого змісту. Символіза­ціязначною мірою має змістовий характер, оскільки є здат­ністюсвідомості образно відтворювати інші об'єкти або явищадійсності. Обряд теж можна розглядати як різно­видсимволу. Мета його полягає не в конкретних діях, а у втіленомув ньому ідеальному змісті.
Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхомїх спіритуалізації (одухотворення), спричинившись до появи молитви, починалася від язичницьких заклинань як не­від'ємногоелементу обряду жертвопринесення. Згодом мо­литвавідокремилася від нього, ставши важливим компо­нентом культу багатьох релігій.
Молитва —вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта і   своєї віри.
Залежно від почуттів віруючих молитвибувають, на­приклад, у християнстві: возвеличувальні,вдячні, прощенні; від кількості учасників — колективні таіндивідуальні. Відправлення їх здійснюють під час богослужінь у хра­мах, молитовних будинках, на цвинтарях.
Богослужіння супроводжуються читаннямсвященних книг, хоровим співом, проповідями. Длявпорядкування їх у багатьох розвинутих релігіях існує богослужбовийка­нон — установлення по­слідовності (кола) річних, тижневих, добовихбогослужінь.
Річне коло богослужінь передбачаєщорічну присвяту кожного числа місяця конкретним подіям абопам'яті святих церкви. Кожен день тижневого колабогослужінь присвячений «особливим спогадам». У християнстві, на­приклад, понеділок присвячений ангелам божим, вівто­рок— пророкам, середа — зрадництву Христа Юдою, че­твер— святителям християнства, п'ятниця — розп'ят­тюІсуса на хресті, субота — всім святим, неділя — воскресіннюХриста. Кожному дню призначені відповідні молитвита ритуали: в суботу і неділю — урочисті, в се­редуі п'ятницю — сумні. Коло добових богослужінь охоп­люєвечірню, післявечірню, опівнічну, ранкову і чотири ден­них(першої, третьої, шостої і дев'ятої годин) служби.
Найголовнішим богослужінням є літургія, яка здійснюється ли­ше в неділю та святкові дні.
/>/>Значнуроль у культовій системі відіграє емоційно-естетичний чинник, під впливом якогоу свідомості віру­ючих творяться релігійні образи,внаслідок чого нейтральні чи негативні емоціїтрансформуються в позитивні.
Релігійні організації. Культовідії не можуть відбува­тися спонтанно, а потребують упорядкованості, організова­ності, що є основною передумовою формуваннярелігії як соціального інституту, тобто формування релігійних орга­нізацій. Першою їх ланкою є релігійна група.
Релігійна група — малочисельна релігійна організація, утворена для задоволеннярелігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійноїспільноти, об'єднаних певним інтересом; моно, полі конфесійніоб'єднання, створені для проведення релігійних заходів.
У первісних суспільствах до релігійноїорганізації на­лежали всі члени роду, племені. Тоді ще не існувало ознак, заякими можна було розглядати релігійну групу як окрему соціальну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан такзваної «при­мітивної релігії», якій була притаманна міфологічна сві­домість, щене здатна відокремити природне від сакраль­ного (священного).
Соціальній організації релігії передувавсоціальний роз­виток суспільств, передусім процес соціальної диференціа­ції. Релігійнагрупа як прообраз соціальної спільноти впер­ше виокремилася в ранньокласовомусуспільстві, коли по­стала потреба впливу надумки людей, управління ними, обґрунтування надприродного походження влади.Тоді в первісних релігійних групах з'явилися організатори куль­товихдій: чаклуни, шамани, які згодом утворили жрецьку корпорацію — професійнугрупу, яка оформилася як соці­альнийпрошарок, стан. Однак жрецька корпорація ще не мала достатньої кількості системоутворюючих ознак, на під­ставі яких її можна класифікувати як релігійнуорганіза­цію, а заодно і як соціальний інститут.
Одним із найсуттєвіших чинниківінституалізації ре­лігії (формування релігійнихорганізацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їхвірувань, куль­тових особливостей,необхідність встановлення певних сто­сунківз оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися з жорсткими правилами певної релігійної спільноти,дома­галися права на реалізаціювласних уподобань. Таких від­ступників від домінуючих поглядів, правил називалиєре­тиками. Головною метою релігійні організації вважають фор­мування у людей відповідних цінностей, ідеалів. Цедося­гається виробленням систематизованого віровчення, фор­муванням системи його захисту та виправдання,культо­вою діяльністю, контролем таздійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв'язків ізсвіт­ськими організаціями, державнимиорганами.
Релігійна організація є складним соціальнимінститу­том. Серед різноманітності релігійнихорганізацій окрес­люються такі їх основні типи: церква,секта, харизматичний культ і деномінація.
Церква — релігійнаорганізація зі складною, суворо централізо­ваноюта ієрархізованою системою взаємодії священнослужите­лів і віруючих.
Вона відіграє важливу роль у регламентаціївідносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світсь­кими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церк­ви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієрархічному прин­ципі системауправління. Відносини в ній будуються на основі канонічногоправа — сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковнихправилах (канонах). Зде­більшого церковна дисциплінає гнучкою, налаштованою на компроміс, що не вимагаєобов'язкового дотримання всіх принципів усіма членамицеркви.
Церква є складною системою, у ній чітко підлагодженовзаємодію керуючої та керованої підсистем. їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (на­приклад, хрещення)стає членом церкви.
Залежно від належності громадян суспільствадо пев­ної церкви, визнання віруючими церквицінностей су­спільства визначають організаційний устрійцеркви, в яко­му виділяють:
— універсальну церкву, яка охоплює всіх членів су­спільства,задовольняє більшість їх індивідуальних потреб;
— еклесію — «універсаль­ну»церкву в стані закостеніння, нездатну адекватно реа­гуватина динаміку інтересів і потреб своїх членів.
Найчастіше такими є національні церкви,діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації.Нерідко во­ни намагаються злитися з державою.
До основних функцій церкви належатьвироблення, збереження та передавання релігійноїінформації, організація, координація релігійної діяльності,контроль за поведінкою людей.
Якщо церква завдяки гнучкості своєїдіяльності, не­рідко — компромісам, прагне охопити всіхлюдей, то секта постає як група обраних, не визнає жоднихкомпромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дис­ципліни.
 Секта — течії, об'єднання віруючих,опозиційні щодо певних релігій.
Виникає секта внаслідок відокремлення відцеркви ча­стини віруючих та священнослужителів. їйпритаманне специфічне тлумачення традиційних догматівпануючого або найпоширенішого віровчення, відмова відтрадицій­них обрядів, проповідь винятковості своєїрелігійної док­трини (істинного шляху до спасіння).
Сектантство супроводжує всі релігії, протестуючи про­ти консерватизму внутріконфесійного життя,водночас стимулюючи його оновлення.Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна релігія, пристанищевід­ступників. Утворення секти зумовлюють політична, соці­альна, етнічна, расова дискримінація, невдоволеннявнутріцерковними справами.
Сектантська громада є специфічниморганізаційним утворенням погляду, відрізняєтьсяособливостями внутрі­шнього спілкування. Як правило, тутнетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними своїрелігійну доктрину, культ, спосіб життя.
У ставленні до суспільства, більшістьгромадян якого сповідують традиційну релігію, одні секти непрагнуть кон­фронтації з ним, хоч і бачать його вади, іншіактивно про­тидіють суспільству, прагнуть реформуватийого на свій лад.
Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникаєнавколо особи, проголошеної носієм благодаті Бо­жої (харизми).
 Харизматичний  культ — різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певногоморально-етичного кодексу іритуальних приписів вони отримають харизму  (особливу силу, дар Божий).
Найчастіше харизматичні культи виникають улоні пра­вослав'я, католицизму. Засновники і керівникиїх оголо­шуються Богом або посланцем Бога чи іншоїнадприрод­ної сили. Такі організації здебільшого є мало чисельними. Їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, міс­тицизму, ізоляціонізму, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище есканізму — нама­ганнявтекти від суспільства, знецінює для них вартість земногожиття, породжує сподівання на отримання благ у потойбічномужитті. Нерідко це проявляється в міграції закордон чи у віддалені місця своєї країни.
Сектою, що примирилася зі своїмипротивниками, вва­жають деномінацію.
Деномінація — перехіднийтип ре­лігійної організації, який залежно відхарактеру виникнення та спря­мованості еволюції має рисицеркви та секти.
Вона ще зберігає в собі немало рис секти(суворий контроль за поведінкою своїх членів,віддаленість від світ­ського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. З церквою її зближує централізація,ієрархіч­ний принцип управління,визнання можливості духовного відродженняі спасіння всіх віруючих.
У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков на сектантськіугруповання.
Розкол у християнстві
Головною причиною розколу були особливостісоціально-еко­номічного тасоціально-політичного становища церкви на за­ході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивали­сядосить швидко, існувала політичнароздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичнесамостійними і незалежни­ми. На сходіці феодальні відносини розвивалися повільно, існу­вала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, за­лежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольсько­го патріарха за владу над усією християнською церквою.
Процесрозгалуження офіційного християнства був тривалим. Різницяу соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появивідмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувала­ся гостра богословська полеміка між західним та східним духів­ництвом, яка закінчилася розривом відносин міжримським па­пою і константинопольським  патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторнийі вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучи­ли один одного від церкви і оголосили анафему. Післяцього римська церква почаланазиватисякатолицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними.
Ще від свого зародження християнство не булоідео­логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ­ливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.
Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релі­гійномужитті. Вони призвели до того, що у 1054 р. хри­стиянськацерква розкололася на дві частини — Схід­ну, з центром уВізантії, яку в 330 р. імператор Костян­тин зробив столицеюсвоєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р.був завойований турка­ми), і Західну з центром у Римі, яка в476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніхсоціальних потрясінь (повстань рабів) й ударівварварських (чужо­земних) племен.
 Православ'я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церков­ного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях,формувалися як самостійні церковні утво­рення. Згодом, з розпадомРимської імперії, такі центри визна­чилися в Олександрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення, взаємозалежності між вказанимитериторіями.
Наявність серед єдиновірного населення двохполітич­них центрів спричинила те, що в лоніхристиянської церкви на заході та сході почали формуватисярізні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичногота релігій­ного центру. Константинопольський патріарх був наділе­ний титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, ми­ряни за заступництвом перед імператором. Усе це живи­ло намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму.
Явно не мали наміру миритися з такимрозвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискоюхрис­тиянства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, адо її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який зробив би їх вищими над єпископами ін­ших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, по­в'язане завторитетністю глав Західної та Східної церков. Намежі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа»(отець), а в VI ст. цим титу­лом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві по­винна Західна церква.
Між церквами виникли й богословські суперечки: схід­на дотримувалася Нікейського символу віри, згідноз яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна ствер­джувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип«філіокве» — і від Сина). Східнацерква не визнавала і при­чащанняпрісним хлібом, посту в суботу, заперечувала це­лібат (безшлюбність) священнослужителів та ін.
Були суперечності й щодо територіальної сферивпли­ву обох церков.
У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий кон­флікт, який завершився тим, що посланець Папи ЛьваIX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візан­тійського патріарха Михайла Керуларія. У відповідь со­бор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Си­мвол віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.
Так стався поділ християнства на Західну(Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою і Східну (Константинопольську), що стала іменуватисязгодом православ­ною (лат.  — ортодоксальний).
Розкол у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній таСхідній Римських імперіях. Відсутність централізова­ноївлади у Західній імперії сприяла посиленню ролі рим­ських пап. У Східнійімперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви.Західна церква бу­ла політично більш незалежною тацентралізованою. Особ­ливості історичного розвитку іфункціонування Західної та Східної церков зумовиливідмінності в церковній дог­матиці, церковній організації, богослужінні. Томурозкол 1054 р. лише організаційно оформиврозбіжності, які сто­літтями існували між християнськимицерквами.
У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол,коли у Західній Європі в процесі Реформації від католи­цизму відокремилисяпротестантські церкви. Так у хрис­тиянстві виникли три основнітечії: православ'я, католи­цизм і протестантизм.
Багато священнослужителів і мирян вважають ціроз­коли історичною недоречністю. Саме на цих засадах ви­ник на початку XX ст. екуменічний рух, метою якого є об'єднанняхристиян­ських церков, він має багато своїх прихильників серед про­тестантів, православних, католиків. У 1995 р.підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої РадиЦерков, штаб-квартира якої знаходить­ся в Женеві(Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнськихоб'єднань.
Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).

Висновок.
Становлення новоїдержави, а саме цей процес триває зараз в Україні, майже завжди супроводжуєтьсякризовими явищами, які охоплюють всі сфери людського буття і особливосоціально-економічну; вони впливають на масову свідомість населення і, в першучергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми сього­дення ставлять передсуспільством розв'язання питань суспільно-політичного життя нашої країни, їїнаціонального відродження, яке відбувається в сучасних суперечливих умовах, ітому інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії в Україні, зрос­тає.Українська нація знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тихдуховних орієнтирів, які могли б зняти соціаль­но-психологічну напругу всуспільстві.
Відродження українськоїкультури вимагає і відродження орга­нічно пов'язаної з  важливими історичнимитрадиціями народ­ного життя релігії, як духовного феномена
 В Україні розпочався новийетап розвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов'язанихз нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковнихвідносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфе­сійних конфліктів наоснові конституційних положень приципу свободи совісті і відповідногозаконодавства про правове регу­лювання діяльності релігійних організацій .

Література.
1)В.І.Лубський .”Релігіезнавство”, К. «Вілбор»,1997
2)Крівєлєв.І.А.”Історія релігії” 2 т, М.,1975-1976
3)А.А.Радугин. “Введение врелигиоведение”, Москва, 1996.