--PAGE_BREAK--
Рисунок 1.1 — Вплив умов на привабливість підприємства
Отже, інвестори, а особливо іноземні, прагнуть мати інформацію про умови, які впливають на формування інвестиційної привабливості підприємства. Наявність повної інформації про галузь, регіон та, особливо, умови господарювання суттєво впливають на привабливість підприємства. Отже, інвестиційна привабливість може розглядатися на рівні країни, галузі, регіону. Підприємство — це об'єкт, в який вкладаються кошти інвестором і чия привабливість повинна визначатися обов'язково. А тому інвестиційна привабливість підприємства буде визначатися з урахуванням складових інвестиційної привабливості на всіх рівнях. Досвід роботи з вітчизняними та іноземними інвесторами свідчить, що стратегічного інвестора завжди буде цікавити привабливе підприємство в інвестиційно привабливій галузі та привабливому регіоні. За інших рівних умов інвестор не буде вкладати кошти у привабливе підприємство, що належить до галузі кризового стану, або розташоване в непривабливому регіоні[14].
Фахівці розглядають різні фактори формування інвестиційної привабливості суб'єктів господарювання. Аналіз наявних методик, особливості розвитку економіки та функціонування ринкової інфраструктури дали змогу визначити найбільш значущі фактори впливу на інвестиційну привабливість, такі як фінансова стійкість, майнове становище, ділова активність, ліквідність активів і рентабельність.
На інвестиційну привабливість діючого підприємства впливає стадія його життєвого циклу. В теорії ринку виокремлюють шість послідовних стадій: «народження», «дитинство», «юність», «рання зрілість», «остаточна зрілість», «старіння».
Загальний період усіх стадій життєвого циклу підприємства (ЖЦП) становить приблизно 20—25 років (залежно від галузі та впливу НТП), після чого воно припиняє своє існування або відроджується на новій основі[19].
На стадіях зростання та стабільності (перші 4 стадії) підприємство є привабливим об'єктом інвестування. Технічне переозброєння, реконструкція, модернізація та ін., конкурентоспроможність підприємства, зростання обсягів інвестиційних ресурсів забезпечують привабливість об'єкта інвестування. На останніх двох стадіях («остаточної зрілості» та «старіння») підприємство практично втрачає свою інвестиційну привабливість, тому що всі свої потенційні можливості воно використало і потребує кардинальних змін.
Як свідчить вітчизняний і закордонний досвід інвестиційно привабливими вважаються підприємства, що знаходяться на стадіях, коли в них збільшуються обсяги продажу, рівень використання виробничих потужностей та ін., тобто покращуються показники їх діяльності. На стадіях «остаточної зрілості та старіння інвестиції вважаються недоцільними, за винятком тих випадків, коли продукція підприємства має досить високі маркетингові перспективи, обсяг інвестицій у технічне переоснащення невеликий і вкладені кошти можуть повернутися інвестору в найкоротший термін (до 2 років).
Якщо передбачається перепрофілювання, диверсифікація або реструктуризація підприємства, то інвестування доцільне і на стадії „старіння“. Ці заходи дозволяють економити практично всі види ресурсів, збільшити обсяги продажу за рахунок розширення номенклатури (асортименту) порівняно з новим будівництвом.
Розглянутий підхід впливу стадії життєвого циклу підприємства використовується в умовах відносної стабільності ринкових відносин. Нині в Україні цей підхід не можна використовувати повною мірою. Це пов'язано з особливостями становлення, розвитку та функціонування будь-якого підприємства в національній економіці. Якщо дотримуватися розглянутого підходу до визначення стадій ЖЦП, то практично всі підприємства, які були засновані до переходу до ринкових відносин, можуть бути віднесені тільки до останньої стадії (»старіння"). Значна тривалість економічної кризи стосувалася та стосується всіх об'єктів і суб'єктів господарювання в Україні.
Об'єктивна оцінка фінансового стану підприємства може проводитися за розробленими методиками експрес-аналізу або поглибленого аналізу, які базуються на використанні абсолютних і відносних показників. Такі методики дають змогу виявляти проблемні напрямки діяльності підприємства і досліджувати причини, які їх зумовили, але не дають змоги зробити обґрунтовані висновки про його фінансовий стан в цілому, інвестиційну привабливість та потенційні можливості. Це питання вирішується за допомогою визначення інтегрального показника інвестиційної привабливості підприємства[20].
Для оцінки інвестиційної привабливості підприємства можуть бути використані різні фінансово-економічні показники функціонування підприємства протягом певного періоду.
Визначення інвестиційної привабливості слід розглядати не тільки як інтегральний фінансово-економічний показник, а й як систему кількісних показників оцінки господарського, фінансового, технічного потенціалів підприємства, що дозволяє оцінити позицію конкретного підприємства відповідної галузі та регіону. Кінцевий результат щодо інвестиційної привабливості підприємства дає змогу замовникам більш об'єктивно оцінити стан і можливості певного підприємства.
Оцінка інвестиційної привабливості повинна здійснюватися у два етапи:
а) перший етап: розрахунок інтегрального показника за кожним підприємством окремо на підставі фінансової та бухгалтерської звітності;
б) другий етап: визначення оцінки інвестиційної привабливості підприємства шляхом корегування інтегрального показника, розрахованого на першому етапі з урахуванням привабливості на мезоекономічному рівні, впливу результатів фінансово-господарської діяльності та ризиків діяльності підприємства.
На першому етапі для визначення показника привабливості конкретного підприємства використовується метод розрахунку інтегрального показника. Інтегральна оцінка дає змогу поєднати в одному показнику багато різних за назвою, одиницями виміру, вагомістю та іншими характеристиками чинників. Це спрощує процедуру оцінки конкретної інвестиційної пропозиції. Для розв'язання цих завдань і забезпечення об'єктивної оцінки інвестиційної привабливості підприємств використовується така послідовність визначення інтегрального показника.
Аналіз діючих методик проведення фінансового аналізу з урахуванням Положень (стандартів) бухгалтерської та фінансової звітності дозволяють сформувати п'ять груп показників (загалом 45 показників), які використовуються для визначення інтегрального показника (табл. 1.1)[22].
Таблиця 1.1 – Групи показників
Розрахунок показників за групами
І група
ІІ група
ІІІ група
IV група
V група
Оцінка майнового стану
Оцінка ліквідності
Оцінка фінансової стійкості
Оцінка ділової активності
Оцінка рентабельності
На другому етапі здійснюється оцінка інвестиційної привабливості через корегування інтегрального показника з урахуванням факторів, які суттєво впливають на інвестиційну привабливість підприємства:
1) інвестиційна привабливість на мезоекономічному рівні;
2) оцінка управління підприємством на підставі аналізу руху грошових коштів;
3) вплив зовнішніх ризиків;
4) вплив внутрішніх ризиків.
1.3 Висновки до розділу 1
Таким чином, в результаті узагальнення існуючих підходів до визначення економічної сутності інвестиційної активності підприємств та методики оцінки їх інвестиційної привабливості було виявлено, що дана діяльність грає важливу роль у розвитку підприємств та розвитку економічного, ринкового середовища в країні. В умовах ринкової економіки, коли втручання держави в економічне життя мінімальне, важливим є активізація інвестиційної діяльності підприємств, так як державне інвестування буде незначним. Для забезпечення припливу інвестицій до підприємств необхідним є визначення їх інвестиційної привабливості. В даному розділі було розкрито питання про фактори, умови та частково методику оцінки інвестиційної привабливості підприємств. Вона (привабливість) потрібна як для залучення інвестицій від вітчизняних суб’єктів інвестиційного ринку так і для залучення іноземного капіталу.
2. Аналіз інвестиційної активності підприємств в Україні
2.1 Аналіз інвестиційних потоків в Україні
Україна не здобула серйозних досягнень у забезпеченні національної конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості. Згідно з оцінкою Всесвітнього економічного форуму, що міститься в «Глобальному звіті про конкурентоспроможність 2007—2009», рейтинг глобальної конкурентоспроможності України в 2007 році знизився з 69-ї до 73-ї позиції (але при цьому вона випередила двох членів Євросоюзу — Румунію і Болгарію). Індекс глобальної конкурентоспроможності оцінює 131 країну за дев'ятьма критеріями, що охоплюють понад 100 індикаторів продуктивності та ефективності їх економік. Ураховуються ступінь розвитку таких економічних параметрів, як інституції, інфраструктура, макроекономіка, охорона здоров'я, освіта, ефективність ринків, технологічне оснащення, бізнесове середовище та інноваційна сфера. У даному контексті Україні бракує й системних реформ, що також впливає на низькі оцінки[24].
Падіння рейтингу України пов'язано, крім іншого, з низькою продуктивністю національної економіки, хоча і констатується зростання ВВП. Треба зауважити, що даний рейтинг складається, перш за все, для урядів країн, а не для приватних інвесторів, тому більше впливає на оцінку політиків, а не на мотивацію або рішення приватного бізнесу.
Проаналізуємо надходження прямих іноземних інвестицій в Україну в 2008, 2009, 2010 роках. Для цього розглянемо дані(див. таблиці 2.1, 2.2, 2.3) та побудуємо, у відповідності до них, діаграми(див. рисунки 2.1, 2.2)[24].
Таблиця 2.3 – Прямі іноземні інвестиції в Україну в 2008 році
Обсяги прямих інвестицій на 01.01.2008 (млн.дол. США)
У % до підсумку
Усього
37621,5
100,0
у тому числі
Кіпр
8534,0
22,7
Німеччина
6826,9
18,1
Нідерланди
3253,7
8,6
Австрія
2564,9
6,8
Сполучене Королівство
2329,2
6,2
Російська Федерація
2097,4
5,6
Сполучені Штати Америки
1522,5
4,0
Франція
1266,1
3,4
Швеція
1260,3
3,3
Вiрґiнськi Острови, Британські
1248,7
3,3
Італія
887,8
2,4
Польща
717,2
1,9
Швейцарія
702,2
1,9
Угорщина
532,5
1,4
Інші країни
3878,1
10,4
Таблиця 2.2 – Прямі іноземні інвестиції в Україну в 2009 році
Обсяги прямих інвестицій на 01.01.2009 (млн.дол. США)
У % до підсумку
Усього
38591,6
100,0
у тому числі
Кіпр
8201,7
21,3
Німеччина
6580,8
17,1
Нідерланди
3814,2
9,9
Австрія
2564,8
6,6
Сполучене Королівство
2348,5
6,1
Російська Федерація
2061,5
5,3
Франція
1589,6
4,1
Сполучені Штати Америки
1381,5
3,6
Вiрґiнськi Острови, Британські
1340,5
3,5
Швеція
1256,4
3,3
Італія
921,0
2,4
Польща
862,5
2,2
Швейцарія
825,8
2,1
Угорщина
715,1
1,9
Інші країни
4127,7
10,6
Таблиця 2.1 – Прямі іноземні інвестиції в Україну в 2010 році
Обсяги прямих інвестицій на 01.01.2010 (млн. дол. США)
У % до підсумку
Усього
40026,8
100,0
у тому числі
Кіпр
8593,2
21,5
Німеччина
6613,0
16,5
Нідерланди
4002,0
10,0
Російська Федерація
2674,6
6,7
Австрія
2604,1
6,5
Сполучене Королівство
2375,9
5,9
Франція
1640,1
4,1
Сполучені Штати Америки
1387,1
3,5
Вiрґiнськi Острови, Британські
1371,0
3,4
Швеція
1272,3
3,2
Італія
992,2
2,5
Польща
864,9
2,2
Швейцарія
805,5
2,0
Угорщина
675,1
1,7
Інші країни
4155,8
10,3
Для кращого сприйняття інформації, що подана у таблицях, побудуємо діаграму, яка відображає тенденцію інвестування економіки України різними державами на протязі 2008 – 2010 років.
На даній діаграмі видно, що до трійки найактивніших інвесторів належать Кіпр, Німеччина та Нідерланди. Можна стверджувати, що на протязі 2008 – 2010 років більшість з інвесторів зменшили обсяг інвестицій, які направляються до України. Це пов’язано, на сам перед, з кризою та нестабільністю у політичному житті держави.
Рисунок 2.1 — Прямі іноземні інвестиції в Україну за 2008-2010 роки
Тепер розглянемо рисунок 2.2, на якому зображена діаграма, яка відображає загальну характеристику надходження прямих іноземних інвестицій в Україну з 2007 – 2010 рік.
Рисунок 2.2 – Прямі іноземні інвестиції в Україну в 2007 – 2010 роках
На даній діаграмі видно, що обсяг інвестицій в період з 2007 по 2010 рік зростає, але це зростання характеризується повільністю. Це викликано такими причинами: незавершеність процесу реформ; недосконалість та протиріччя законодавчої бази; недосконалі корпоративне управління і захист прав акціонерів; незріле конкурентне середовище; відсутність прозорості в банківській системі; недостатній розвиток небанківських фінансових установ; обмеження валют, які можуть надходити у вигляді інвестицій в Україну; не розроблений чіткий і сталий механізм функціонування вдосконаленого процесу імплементації спрощеного порядку застосування процедур митного оформлення по відношенню до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та багато інших причин.
Проаналізуємо надходження прямих іноземних інвестицій в регіони України. (див. таблиця 2.4)[24]
Таблиця 2.4 – Прямі іноземні інвестиції в регіони України в 2009 – 2010 роках
Регіони
Кількість підприємств
Обсяги інвестицій на
01.01.2009
01.01.2010
усього
у % до загального підсумку
усього
у % до загального підсумку
Україна
18958
35616,4
100,0
40026,8
100,0
Автономна Республіка Крим
565
622,1
1,7
718,4
1,8
Вінницька
173
161,3
0,4
176,5
0,4
Волинська
268
269,2
0,8
328,9
0,8
Дніпропетровська
1008
2670,1
7,5
2813,6
7,0
Донецька
568
1512,9
4,2
1649,6
4,1
Житомирська
391
177,4
0,5
215,4
0,5
Закарпатська
833
356,4
1,0
355,0
0,9
Запорізька
388
840,6
2,4
872,1
2,2
Івано-Франківська
421
480,8
1,3
615,9
1,5
Київська
907
1310,5
3,7
1507,4
3,8
Кіровоградська
104
63,8
0,2
66,0
0,2
Луганська
166
335,9
0,9
577,9
1,4
Львівська
1282
891,0
2,5
1111,9
2,8
Миколаївська
206
161,8
0,5
172,9
0,4
Одеська
957
970,2
2,7
1043,2
2,6
Полтавська
368
515,4
1,4
445,5
1,1
Рівненська
181
272,1
0,8
275,5
0,7
Сумська
171
158,0
0,4
225,6
0,6
Тернопільська
142
58,6
0,2
66,5
0,2
Харківська
847
1609,8
4,5
2054,7
5,1
Херсонська
224
175,0
0,5
180,5
0,5
Хмельницька
141
137,3
0,4
219,7
0,5
Черкаська
273
168,1
0,5
222,5
0,6
Чернівецька
246
60,1
0,2
61,9
0,2
Чернігівська
98
94,4
0,3
87,4
0,2
м.Київ
7814
13464,5
37,8
15756,1
39,4
м.Севастополь
216
141,8
0,4
145,1
0,4
Нерозподілені за регіонами обсяги інвестицій
-
7937,3
22,3
8061,1
20,1
Як показують дані таблиці 2.4, найбільша частина інвестицій припадає на м. Київ, Дніпропетровську і Харківську області. Великою частиною залишаються нерозподілені за регіонами обсяги інвестицій.
Проведемо аналіз фінансових результатів в Україні за 2004—2009 роки(див. таблиця 2.5)[24].
Таблиця 2.5 – Зростання фінансових результатів в Україні за 2004—2009 роки, млн грн.
Показники
Роки
2005
2006
2007
2008
2009
1. Фінансові результати
18740,6
14641,2
19643,3
44578,4
64370,8
2. Зростання фінансових результатів до попереднього року, млн грн
4807,6
-4099,4
5002,1
23935,1
19792,4
3. Зростання фінансових результатів до попереднього року, %
134,5
78,1
134,2
226,9
144,4
4. Зростання фінансових результатів до 2004 року, млн грн
4807,6
708,2
5710,3
30645,4
50437,8
5. Зростання фінансових результатів до 2004 року, %
134,5
105,1
140,9
319,9
462,1
6.Коефіцієнт капіталізації доходів
1,74
2,54
2,59
1,69
1,45
7. Рівень рентабельності інвестицій
0,58
0,39
0,38
0,59
0,69
--PAGE_BREAK--
Рисунок 2.4 – Обсяг та структура інвестиційних вкладень за період з 2007 по 2009 рік
Виходячи із рисунку 2.4 можна зробити висновок, що обсяг реальних інвестицій, починаючи з 2007 року, зростає меншими темпами ніж обсяг фінансових інвестицій.
За даними річної фінансової звітності за 2009 рік розрахуємо показники фінансової стабільності й інтенсивності використання капіталу підприємства:
1) Коефіцієнт автономії = (2.1)[22]
Ка = = 0,715
Коефіцієнт автономії показує, наскільки підприємство незалежне від позикового капіталу. В данному випадку цей показник більше ніж 0,5, що є позитивною рисою. У підприємства збільшується можливість упоратися з непередбачуваними ситуаціями, що виникають у ринковій економіці, і менше ризикують кредитори підприємства.
2) Коефіцієнт маневреності = (2.2)[22]
Км = = 0,795
Оптимальний норматив для цього коефіцієнта: Км ≥ 0,5. Виходячи з розрахунку, можна стверджувати, що підприємство відносно інтенсивно залучає в обіг власні кошти.
3) Кп.і. =(2.3)[22]
де Кп.і. — Коефіцієнт покриття інвестицій
Кп.і. = = 0,719
Оптимальний норматив для цього коефіцієнта знаходиться в межах 0,75 – 1. Таким чином, можна стверджувати про те, що існує ризик для інвесторів, які планують вкладувати свої кошти в дане підприємство.
4) Кп.к. = (2.4)[22]
де Кп.к. – Коефіцієнт позикових коштів в активах
Кп.к. = = 0,285
Прийнятне максимальне значення цього коефіцієнта становить 0,3–1. Із розрахунку ми бачимо, що коефіцієнт приблизно дорівнює 0,3 і це дає змогу вважати його прийнятним для підприємства.
2.3 Висновки до розділу 2
Виходячи з проведеного аналізу інвестиційної діяльності ВАТ “Турбоатом”, можна стверджувати, що частка реальних інвестицій в загальній сумі, починаючи з 2007 по 2009 рік, зменшується, що негативно впливає на процес виробництва. Але не дивлячись на це, їхня частка все ще залишається найбільшою в загальній кількості інвестицій.
Темп зростання витрат підприємства, пов’язаних з проведенням інвестиційної діяльності, почав зменшуватися в період з 2008 по 2009 рік. Це могло бути викликано кризовим станом економіки України, внаслідок чого підприємство вимушене було зменшити обсяг доходу, який спрямовується на інвестиційну діяльність.
Підприємство використовує як залучені(29%) так і власні кошти(71%) для організації виробничої діяльності.
Розраховані коефіцієнти на підставі даних річної фінансової звітності за 2009 рік свідчать про те, що присутні ризики для інвесторів та існують складнощі при намаганні максимізувати прибуток.
3. Система заходів стимулювання інвестиційної активності підприємств в Україні
На основі аналізу, що був проведений у другому розділі даної курсової роботи, можна відобразити реальний стан інвестиційної діяльності як резидентів, так і нерезидентів в Україні. Ми бачемо, що однією з найбільш гострих проблем сучасної України залишається досягнення стабільного економічного росту. Серед визначальних факторів, що справляють безпосередній вплив на динаміку економічного розвитку, безсумнівно, одне з основних місць належить інвестиційній сфері. За таких умов потрібно розробити і визначитися з методами подолання перешкод розвитку інвестиційної активності підприємств в Україні. До основних напрямів інвестиційної політики в Україні можна віднести[7]:
1) Зниження соціальної напруги, досягнення остаточного підходу у виділенні коштів на потреби соціальної сфери.
2) Скорочення фонду виробничого будівництва за рахунок державних коштів і формування надійних інвестиційних джерел, в першу чергу з власних коштів підприємств та ін.
3) Скорочення централізованих державних капіталовкладень, що виділяються безповоротно. Перехід до нових принципів централізованого фінансування інвестиційної діяльності.
4) Створення ринку підрядних робіт. Зацікавленість будівельників у виконанні замовлень.
5) Прискорення темпів розвитку промисловості групи Б.
6) Прискорення у кілька разів темпів вибуття застарілого обладнання.
7) Перегляд надання державних кредитів на вигідних умовах з дефіцитними ставками на конкурсній основі, включаючи державне замовлення.
8) Залучення іноземних інвестицій, отримання іноземних кредитів, створення спільних підприємств з іноземним капіталом за такими напрямами, як розвиток переробної промисловості АПК, активізація приватизації, конверсії, а також галузей, які визначають науково-технічний прогрес.
9) Створення ефективних форм і механізмів управління інвестиційною діяльністю.
10)Розвиток паливно-енергетичного комплексу, ресурсозберігаючих технологій, конверсія ВПК, забезпечення населення товарами народного споживання вітчизняного виробництва, розвиток медицини і фармацевтичної промисловості.
Усі ці напрями інвестиційної діяльності в Україні вже зараз починають розвиватися. Тому трансформація інвестиційного механізму на мікрорівні, наприклад у промисловості, повинно проводитися в межах макроекономічної стабілізації.
Інвестиційний ринок як економічна категорія являє собою збалансованість попиту і пропозиції на інвестиції та випереджаючих можливостей підрядників в їх матеріалізації. Це означає, що, з одного боку, потрібні економічні заходи з отримання попиту на інвестиції та зменшення маси безготівкових грошей, які неадекватні обсягу та якості продукції, а з іншого, — антимонопольні заходи, які б сприяли розвитку ринку будівельних послуг.
Економіка України має свої особливості, тому вирішення проблеми регулювання має носити тут індивідуальний характер. У чистому вигляді методи, які застосовувались у розвинутих ринкових економіках, неприйнятні для України, оскільки її економіка поєднує окремі чинники, котрі вимагають особливих підходів. Так, з одного боку, інфляційні тенденції вимагають скорочення видатків бюджету, однак недостатньо сформований фінансовий сектор і відсутність сучасних систем соціального забезпечення не дають в повному обсязі застосувати його. З іншого боку, кредитна система слабо розвинута, комерційні банки не взмозі фінансувати масштабні інвестиційні проекти через недостатність власних ресурсів і високі інфляційні очікування й пов’язані з цим ризики. Інфляція знецінила власні кошти підприємств, що спрямовувались у виробництво. Тому в цій ситуації бюджет поки що залишається одним з небагатьох джерел збільшення інвестицій.
Отже, особливість державного макроекономічного регулювання полягає, по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в директивному (обов’язковому) характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними[10].
Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випадку для інших суб’єктів інвестування держава повинна надати максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.
Дуже важливий напрям регулювання інвестиційного процесу — це обробка перспективної структури інвестицій за формами власності. При цьому слід зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів за зниженими заліковими ставками, фінансування проектів за рахунок випуску цінних паперів, формування портфелів фінансових інвестицій. Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й субсидіювання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в економіку є їх ефективність, оперативна віддача.
Нові підходи до участі держбюджетних коштів у фінансуванні інвестицій вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за ефективність їх використання. В цілому раціональне співвідношення адміністративних і ринкових методів регулювання інвестиційної діяльності поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими.
Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяльності є визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвестицій у ті сфери і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і підвищення життєвого рівня населення. У зв’язку з цим державна інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями використання державних і недержавних джерел фінансування[14]:
1) поступовий перехід до економічно обгрунтованого спрямування інвестицій тільки у високорентабельні виробництва і максимальне скорочення витрат на підтримку збиткових і малорентабельних виробництв;
2) перехід від адміністративних методів управління інвестиційними процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки, амортизаційні норми і кредитні ставки;
3) заміщення повного держбюджетного фінансування частковою участю держави;
4) впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і муніципальних позик.
На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони впливають на залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора. Державна інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі пріоритетні напрями використання джерел фінансування:
а) розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впровадження енергозберігаючих технологій;
б) структурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно чистих виробництв;
в) інвестування галузей і виробництв, які сприяють розширенню конкурентного середовища, розвитку приватизації й підприємництва;
г) варіантне інвестування і державна підтримка виробництв. які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може забезпечити технічний і технологічний прорив, істотний приріст обсягів виробництва;
д) інвестування виробництв, де можливе їх ефективне пере-профілювання, санація чи вертикальне злиття;
ж) інвестування ліквідації неперспективних, технологічно відсталих, заздалегідь збиткових підприємств.
Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвестиційних проектів. На мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему нормативів і преференцій (пільг).
Адекватним у інвестиційній політиці повинен бути весь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси. Ці засоби можна умовно поділити на змінні і постійні, прямі і непрямі, з обмеженою чи загальнодержавною сферою дії та її результатами[18].
До змінних засобів прямого впливу з обмеженою сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетне фінансування на безповоротній основі; бюджетне кредитування; державні гарантії щодо умов реалізації інвестиційних проектів; державний контракт на розробку і виконання інвестиційного проекту; розробка та реалізація загальнодержавних цільових комплексних програм; управління процесами приватизації з метою пошуку ефективного інвестора; часткове фінансування державою інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки; реалізація державою самостійно комерційних високоприбуткових інвестиційних проектів. Ця група засобів за своїми масштабами досить незначна, однак з позиції швидкого нагромадження інвестиційних ресурсів та їх оперативного використання вона найефективніша, оскільки дозволяє за короткий проміжок часу реалізувати масштабні інвестиційні програми, що в цілому повинно дати поштовх до початку економічного зростання. Ці засоби можуть лише сприяти поліпшенню економічної ситуації, але не визначати її.
До змінних засобів непрямого впливу із загальнодержавною сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетно-податкова, грошово-кредитна, амортизаційна, цінова, валютна та інноваційна політика. Ці засоби формують економічний клімат в цілому та інвестиційний зокрема, хоча з точки зору швидкої мобілізації інвестиційних ресурсів вони інертніші, за швидкістю своєї дії— повільніші порівняно з прямими засобами.
До постійних засобів прямого впливу з обмеженою чи загальнодержавною сферою дії та отриманим результатом відносяться: ліцензування окремих видів робіт, стандартизація продукції та експертиза інвестиційних проектів. Ця група засобів повинна застосуватися незалежно від економічної ситуації; вона більш зорієнтована на підвищення якості розробки та виконанню інвестиційних проектів і програм[2].
Основними напрямками держаної грошово-кредитної політики в стимулюванні інвестиційних процесів в Україні мають бути[7]:
1) створення правового механізму регулювання економіки, який забезпечить фінансово-кредитним установам належне місце в регулюванні інвестиційного процесу;
2) створення системи законодавчих актів, які б створювали умови для поєднання фінансових ресурсів, банківського та промислового капіталів, реалізації інвестиційних проектів за рахунок позичкових коштів, забезпечували б гарантії та захист у відносинах банків із клієнтами, розширювали зону банківських операцій та послуг на інвестиційному ринку;
4) визначення державної політики щодо оподаткування фінансового капіталу, зокрема, оптимізаиії податків на прибуток кредитних установ, які здійснюють інвестиційне кредитування;
5) врегулювання ризику й рівня прибутковості операцій, пов'язаних з інвестиціями, а також правових умов перетворення короткострокових фінансових ресурсів у довгострокові;
6) розвиток іпотечних, інвестиційних, ощадних та інших банківських установ, що здійснюватимуть інвестиційні операції, та державних та змітаних банківських інститутів, діяльність яких має зосереджуватися на фінансуванні інвестиційних проектів у пріориіетних напрямках розвитку народного господарства України;
7) запровадження ефективних механізмів стимулювання довгострокового кредитування комерційних банків через цільове рефінансування;
8) упровадження заходів, які забезпечать розвиток участі комерційних банків у створенні фінансово-промислових груп та у приватизаційних процесах;
9) запровадження механізму страхування інвестиційних ризиків комерційних банків та заохочення цих банків до надання довгострокових кредитів;
10) залучити до активної інвестиційної діяльності суб'єктів різноманітних форм власності та господарювання для розширення національного товаровиробництва і ринкової інфраструктури, створення інвестиційних наїромаджепь, в якому має брати участь весь фінансовий капітал держави, в тому числі і тіньові його форми.
Поліпшення інвестиційного клімату в державі залежить і від розв'язання проблеми діяльності банківської системи, зокрема, від забезпечення підвищення рівня концентрації банківського капіталу, збільшення обсягів довготермінового кредитування реального сектору економіки, залучення коштів населення[].
Для стимулювання процесу інвестиційної діяльності з довготерміновим банківським кредитуванням слід: запровадити механізм ефективного захисту прав кредиторів, прозорий порядок реалізації заставного майна; забезпечити підвищення рівня концентрації банківського капіталу шляхом підвищення капіталізації та платоспроможності банків, запровадження процедури реорганізації та ліквідації фінансове нестійких банків; стимулювати залучення грошових вкладів населення; створити спеціалізовану фінансову установу для здійснення довго- та середньотермінового фінансування й кредитування пріоритетних інвестиційних проектів; запровадити механізм іпотечного кредитування; стимулювати надходження іноземного капіталу в банківську сферу [7].
Значний вплив на рівень інвестиційної активності в Україні має й амортизаційна політика, яка мас бути спрямована на підвищення фінансової заінтересованості суб'єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів.
Для подальшого удосконалення механізмів нарахування амортизації з метою активізації інвестиційних процесів на виробництві, основним завданням державної амортизаційної політики має бути:
1) запровадити нарахування амортизаційних відрахувань на всі основні фонди (крім землі);
2) закріпити за суб'єктами господарювання право на використання коштів власного амортизаційного фонду та заборонити будь-які централізовані вилучення з нього;
3) надавати податкові знижки тільки тим суб'єктам господарювання, які мають документальне підтвердження інвестиційного використання коштів амортизаційного фонду;
4) збільшити кількість методів нарахування аморіизаційних відрахувань;
5) розробити класифікацію основного капіталу за групами ,, відповідно до характеру й строків його використання та зносу;
6) запровадити для кожної групи основного капіталу економічно обґрунтовані індикативні норми для нарахування економічної амортизації та діапазони припустимих відхилень, у межах яких суб'єкти господарювання обирають конкретні норми економічної амортизації самостійно;
7) затвердити максимальні граничні рівні податкової амортизації, в межах яких її обсяг може перевищувати обсяг економічної амортизації.
Перелік і вплив засобів державного регулювання на інвестиційну діяльність можна продовжити й іншими напрямками. Зокрема, актуальними сьогодні є:
а) проведення єдиної державної регулятивної політики у сфері підприємництва, спрямованої на досягнення оптимального рівня регулювання державою підприємницької діяльності, визначення правових засад державної підтримки малого підприємництва, регулювання процедури ліцензування та -перегляду нормативно-правових актів із регулювання підприємницької діяльності в окремих секторах економіки з метою підвищення ефективності та конкурентоспроможності суб'єктів господарської діяльності;
б) державна політика у сфері приватизації, яка спрямовується на: заміну фіскальної моделі приватизації інвестиційною та інноваційною; приватизацію великих підприємств та підприємств-монополістів за окремими планами шляхом продажу контрольних пакетів акцій промисловим інвесторам; технічне та технологічне поновлення підприємсів за рахунок частини коштів, що надійдуть від приватизації;
в) активна регіональна політика держави, завданням якої є надання істотною динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення у господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу й кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності місцевих орі анів виконавчої влади та орі анів місцевого самоврядування за вирішення поточних і перспективних проблем територій.
г) державна аграрна політика, основним завданням якої є утвердження повноцінного ринку землі, сучасних земельно-орендних та іпотечних відносин, запровадження економічних стимулів раціонального використання та охорони земель, застосування дозволених нормами СОТ механізмів захисту національного аграрного ринку. Як один із головних державних пріоритетів аграрної політики, направлений на активізацію інвестиційної діяльності в агропромисловому комплексі є: інституційне забезпечення реформ; утвердження ефективних механізмів захисту прав власності на землю; створення на селі сучасної ринкової інфраструктури, зокрема, оптових ринків, торгових домів, та бірж; фінансове оздоровлення галузі через створення спеціалізованих банківських і альтернативних небанківських кредитних інституцій, механізмів фінансових гарантій повернення сільгоспвиробниками кредитів, страхування фінансових ризиків; стимулювання розвитку сільськогосподарської кооперації тощо.
Податкова політика держави має сприяти покращенню інвестиційного клімату в Україні через: зниження податкового навантаження шляхом скорочення переліку податків, зборів (обов'язкових платежів), зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці для формування солідарних соціальних фондів та перехід до формування персоніфікованих фондів; розширення бази оподаткування шляхом скасування пільг, які безпосередньо не пов'язані з інноваційною та інвестиційною діяльністю; запровадження механізму декларування податкових пільг суб'єктами — платниками податків; запровадження оподаткування нерухомості; стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств з удосконаленням умов оподаткування, що стимулюють поновлення основних виробничих фондів та розвиток малого бізнесу; підвищення рівня сплати податків і зборів (обов'язкових платежів); недопущення подвійного оподаткування нерезидентів[5].
Ще один важливий напрям — удосконалення механізму проведення міжнародних тендерів, оскільки на практиці іноземні компанії не можуть конкурувати на рівних з вітчизняними фірмами (хоча законодавство їх не обмежує). Серед проблем, з якими стикаються іноземні компанії, можна назвати відсутність інформації про тендерні правила та вимоги, корумпованість організаторів проведення тендеру, неефективний механізм розв'язання спорів.
Важливим напрямом є вдосконалення правових засад процедури банкрутства, що включає чітко визначену основу для ініціювання процедури банкрутства, обмеження переліку осіб, які можуть виконувати функції зовнішнього управляючого, розширення можливостей підприємдтв для захисту від незаконного ініціювання процедури банкрутства. До законів про банкрутство мають бути внесені поправки, які б передбачали високий захист кредиторів[16].
Зниження податкового тиску на підприємства може створити умови для формування у них власних фінансових джерел інвестицій – амортизаційних фондів і реінвестованої частини прибутку. Крім того, використання доходів від продажу акцій підприємств дасть змогу припинити спад виробництва і перейти від стагнації до економічного зростання. Однак таких ресурсів недостатньо для того, щоб зробити глибоку структурну перебудову економіки і забезпечити стабільне економічне зростання.Тому Україні потрібно залучати іноземні інвестиції, зокрема таких інвесторів, як ООН, Європейський Союз, група Всесвітнього банку, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЕБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін. Кожна з цих організацій ставить перед потенційними інвесторами певні вимоги до оформлення передінвестиційної документації з зазначенням пріоритетних напрямів.
Приоритетними напрямами інвестиційної активності Всесвітнього банку є проекти в галузі сільського господарства, енергетики, промисловості, охорони здоров’я, розвитку міського господарства, водопостачання, зв’язку.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку надає позики тільки на виробничі цілі після ретельного аналізу можливостей їх погашення боржником та, як звичайно, під державні гарантії.
Більше половини коштів, які надає цей Банк країнам, адресовані підприємствам приватного сектора та на реалізацію програм приватизації державних підприємств.
Надаючи позики комерційним підприємствам, Банк не вимагає урядових гарантій, однак обов’язковим є повне повернення позичених коштів. Причому сума платежу містить у собі виплати не пов’язані з ризиком банку у разі надання позики.
Украйні для створення оточення, яке б сприяло прямим іноземним інвестиціям, перш за все бракує зорієнтованої на ринок законодавчої бази. Ефективна юридична система, що грунтується на фундаментальних принципах приватної власності та ринкової економіки, надає могутнього стимулу для капіталовкладень і, навпаки, неефективне правове оточення відвертає інвесторів. Привабливе правове оточення повинно відповідати трьом умовам. По-перше, приватні інвестори, як іноземні, так і внутрішні, мають бути впевнені, що їх інвестиції надійно захищені добре розвинутою системою законів. По-друге, інвестори повинні бути переконані, що закони впроваджуються в життя: найбільш досконале законодавство не має ніякої цінності, якщо не втілюється в практиці. З цього витікає, що іноземні інвестори зацікавлені також в реалізації законодавства – дієздатності судової системи та юридичних процедур. По-третє, інвестори потребують стабільності та передбаченості системи юриспруденції. Постійні зміни в законодавстві серйозно підривають довіру інвесторів[14].
Залишається невирішеною проблема забезпечення зарубіжних інвесторів інформацією про чинне законодавство, стосовно іноземних інвестицій. Тексти законів та інструкцій недосяжні для ознайомлення. Практично нема єдиного підходу до статусу та відміни попередніх законів, тому важко визначити, які закони зберігають чинність, а які були анульовані. Щоб дати зарубіжним інвесторам уявлення про правовий режим в Україні стосовно іноземного капіталу, потрібно організувати регулярний випуск бюлетеня, що містить відповідну інформацію кількома мовами.
Важливим є забезпечення реального дотримання міжнародних договорів і виконання рішень іноземних арбітражів. Міжнародна інвестиційна спільнота має бути впевнена в тому, що будь-які угоди відповідають прийнятим міжнародним нормам і правилам, мають силу в Україні.
Однією з найгостріших проблем для інвесторів, яку необхідно вирішити найближчим часом, є сплата та повернення ПДВ. Вона набуває більшої ваги пропорційно зростанню експорту українських товарів.
Довгострокові цілі із залучення зовнішніх інвестицій потребують постійних зусиль із формування привабливого іміджу країни. Необхідно сформулювати й широко висвітлювати державну політику та готовність уряду вживати радикальних заходів, орієнтованих на ринкову економіку; публічно підтримувати інвестиційну діяльність. Збільшити приток інвестицій можна лише за умови розвитку цілого комплексу чинників, що формують інвестиційний клімат.
Необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат не тільки для іноземних інвесторів, але й для вітчизняних. Приватному капіталу також потрібні гарантії від примусових вилучень і свавілля влади, система страхування від некомерційних ризиків, а також стабільні умови роботи при здійсненні довгострокових інвестицій[14].
Пожвавлення економічної, у тому числі інвестиційної діяльності і поліпшення на цій основі соціальних умов можливе тільки шляхом рішучих, комплексних, швидких, прозорих і послідовних ринкових реформ, які (як показує досвід інших країн) вивільнять підприємницьку ініціативу, створять конкурентне середовище й нададуть економіці стимули ефективного розвитку.
Таким чином, можна стверджувати про вирішальну роль держави у формуванні інвестиційного клімату[11].
Поряд з цим, регулюванням інвестиційної сфери на макрорівні, не може охопити всіх його аспектів, врахувати особливості розвитку кожної території. Тому важливим рівнем такого регулювання є регіональний рівень.
Саме тут повинен безпосереднє формуватися інвестиційно-привабливий імідж території, мають передбачатися заходи стимулювання тих чи інших галузей, або конкретних підприємств з метою розв’язання існуючих проблем.
На третьому рівні – рівні підприємств – мають розроблятися конкретні інвестиційні проекти і здійснюватися їх реалізація.
Інвестиційна діяльність підприємства представляє собою досить тривалий час і тому має здійснюватися з урахуванням певної перспективи. Формування напрямків цієї діяльності з урахуванням перспективи представляє процес розробки інвестиційної стратегії.
Вихідною передумовою формування інвестиційної стратегії є загальна стратегія економічного розвитку підприємства. По відношенню до неї інвестиційна стратегія носить підлеглий характер і має узгоджуватися з нею за цілями та етапами розвитку. Таким чином, інвестиційна стратегія має розглядатися як найважливіший фактор забезпечення ефективного розвитку підприємства у відповідності з вибраною нею загальною економічною стратегією.
Процес формування інвестиційної стратегії підприємства повинен пройти певні етапи[20]:
1) визначення періоду реалізації інвестиційної стратегії;
2) визначення стратегічних цілей інвестиційної діяльності;
3) розробка найбільш доцільних шляхів реалізації стратегічних цілей інвестиційної діяльності;
4) оцінювання розробленої інвестиційної стратегії:
а) узгодженість цілей, напрямів та етапів інвестиційної стратегії з базовою стратегією підприємства
б) внутрішню збалансованість інвестиційної стратегії, тобто узгодженість окремих стратегічних цілей і напрямів інвестиційної діяльності між собою, а також послідовність їхнього виконання;
в) узгодженість інвестиційної стратегії із зовнішнім середовищем, тобто відповідність інвестиційної стратегії змінам економічного розвитку, інвестиційного клімату і ринку країни;
г) можливості впровадження інвестиційної стратегії з урахуванням наявного ресурсного потенціалу. У процесі такої оцінки насамперед розглядаються потенційні можливості підприємства у формуванні власних джерел фінансових ресурсів, а також можливості залучення до реалізації інвестиційної стратегії необхідних фінансових та матеріальних ресурсів за рахунок інших джерел;
д) прийняття рівня ризику, пов'язаного з реалізацією інвестиційної стратегії. При цьому розглядаються рівні основних інвестиційних ризиків і можливі фінансові наслідки для підприємства, шляхи їх компенсації;
ж) результативність інвестиційної стратегії на основі визначення економічної ефективності реалізації інвестиційних програм, а також оцінка зовнішньоекономічних результатів, якщо такі передбачені стратегією.
Інвестиційну стратегію слід розглядати і як процес стратегічного управління інвестиційною діяльністю, який включає в себе[16]:
1) тактичне управління інвестиційною діяльністю шляхом формування інвестиційного портфелю компанії;
2) оперативне управління інвестиційною діяльністю через оперативне керування окремими інвестиційними проектами та програмами.
Інвестиційний портфель — це визначена сукупність об'єктів фінансового та реального інвестування, яка формується відповідно до попередньо розробленої інвестиційної стратегії, залежно від інвестиційних цілей[12].
За теперішніх умов портфель може формуватися як сукупність певної кількості об'єктів реального чи фінансового інвестування.
Формування інвестиційного портфеля має здійснюватися за такими принципами:
1) принцип відповідність складу портфеля до інвестиційної стратегії підприємства;
2) принцип забезпечення відповідності портфеля інвестиційним ресурсам;
3) принцип оптимізації співвідношення доходності та ризику;
4) принцип оптимізації співвідношення доходності та ліквідності;
5) принцип керованості інвестиційним портфелем.
Процес формування інвестиційного портфеля має здійснюватися в такій послідовності:
1. Визначення основних цілей інвестиційної політикиЖ;
2. Визначення термінів придбання й зберігання цінних паперів у портфелі;
3. Визначення видів цінних паперів, із яких планується сформувати портфель;
4. Визначення структури інвестиційного портфеля і його складових величин;
5. Визначення класифікації й принципів створення інвестиційного портфеля;
6. Диверсифікація складових частин портфеля;
7. Формування механізмів страхування від ризику;
8. Схеми управління інвестиційним портфелем;
9. Оцінка доходності, ризику й ліквідності інвестиційного портфеля;
10. Оптимізація оподаткування цінних паперів інвестиційного портфеля;
11. Юридичні питання;
12. Кінцева оптимізація структури інвестиційного портфеля за встановленими критеріями доходності, ризику та ліквідності.
Для порівняння альтернативних інвестиційних проектів використовують слідуючі методи:
Метод визначення чистої теперішньої вартості;
Аналіз рентабельності проекту;
Аналіз внутрішньої норми прибутку;
Метод визначення чистої теперішньої вартості:
NPV = продолжение
--PAGE_BREAK--