Націоналізм після комунізму Росія Україна Білорусь та Польща

Вступ

Звертаючись до теми «націоналізм після комунізму», можна сповідувати два підходи до неї: або зосередитися лише на подіях після 1989-1991 р. (саме так дехто міг би потрактувати назву цієї лекції), або ж, ускладнивши завдання, спробувати по-іншому подивитись на сутність націоналізму — яким він був у комуністичну добу і до неї. Другий варіант може бути вельми корисним і продуктивним для розуміння сучасного, посткомуністичного націоналізму.

Оскільки саме приклади Росії, Білорусі, України та Польщі дають можливість мені продемонструвати певний рівень компетентності, я дозволю собі зосередитися на них. Цілком зрозуміло, що тема є настільки широкою, що мої міркування так чи інакше здаватимуться надто спрощеними чи побіжними, за що я заздалегідь прошу вибачення.

Після комунізму

Есе Ернеста Ґеллнера «Повернення тубільця» («Return of a Native»), опубліковане в 1996 p., одразу після його смерті, визначає суть посткомуністичного періоду як «проблему побудови ліберального, стабільного й заможного суспільства на руїнах тоталітарної індустріальної ідеократії». Ця проблема є «історично абсолютно новою, отже, ніхто не знає способу чи способів її розв’язання, та й, зрештою, — ніхто не знає, чи існує такій спосіб взагалі»  1.

Багато хто погоджується з цим. Зокрема, Роберт Скідельські вважає заміну комунізму капіталізмом цілком новим явищем в історії людства. «Досі жодне суспільство, — пише він, — не було настільки, до найменших дрібниць, централізованим. Отже, важко передбачити динаміку його трансформації. Еволюціоністські концепції виявляються безсилими в намаганнях знайти дороговкази в майбутнє. Суспільні інститути, які мають забезпечити це майбутнє, не матимуть іншого вибору, як будуватися з рештків зруйнованої системи» 2.

Можна припустити, що в рамках цього колосального завдання — трансформації та розбудови — є місце для внеску дослідників, учених, які представляють якнайширше коло дисциплін. Яким може бути цей внесок?

Як вважає Скідельські, «найкращими, найоптимістичнішими тут виступають економісти, особливо у порівнянні з істориками, політологами, соціологами та ... священиками. Можливо, це викликано тим, що вони, на відміну від інших, майже повністю забули історію — якщо взагалі коли-небудь вважали за потрібне знати її». Отже, яка ж роль істориків у цій ситуації? На думку Скідельські, — не надто значна: історики «мають схильність до песимізму, оскільки єдине майбутнє, яке вони можуть собі уявити, — це минуле» 3.

Щоправда, існує одна суттєва відмінність істориків від багатьох інших суспільствознавців, зокрема радянологів та марксознавців, — це їхнє ставлення до ролі націоналізму в загибелі комунізму. Для прикладу наведемо одну, але непоодиноку думку політолога: «Я наголошую на тому, що не варто розглядати розпад СРСР як наслідок піднесення націоналістичних опозиційних рухів; останні у вигляді політики «повернення до витоків» у республіках саме й були раціональною реакцією на занепад [центральної] державної влади в СРСР. ... провал путчу того місяця [у серпні 1991] спричинив швидкий розпад СРСР. У цих подіях «націоналізм» треба розглядати не стільки як «природну» форму ідентичності, обрану масами в умовах послаблення політичного контролю, скільки як цілком логічну політичну відповідь на занепад радянської державної машини» 4.

Здається, що така подія, як розпад СРСР, усе ж таки заслуговує на уважніший аналіз. Чому після колапсу комунізму чи краху марксистсько-ленінської ідеології колишній Радянський Союз не зберігся як єдина держава під іншою назвою?

Існувало принаймні декілька міркувань, згідно з якими можна було сподіватися, що радянська держава виживе. По-перше, впродовж більш як сімдесяти років радянської влади в СРСР справді утворилася нова соціокультурна спільнота — «радянський народ». Такої думки дотримувалася більшість західних радянологів.

По-друге, СРСР був спадкоємцем імперської Росії, хоч і під вивіскою марксизму. Під егідою Рад утворився своєрідний симбіоз російського націоналізму й комунізму: «Традиція російської державності була імперською традицією; в радянську епоху ця традиція злилася з провідною роллю Росії в комуністичному світі. Поширення комунізму було майже тотожним поширенню чи відновленню влади Росії...» 5. Зауважимо, що багато хто з західних «буржуазних фальсифікаторів» — знавців російських справ і явно не прихильників марксизму чи комунізму дотримувалися подібної думки, вважаючи, зокрема, що 1917 рік спричинився до формування модерної російської/радянської нації у той самий спосіб, в який 1789 рік став переломною датою у творенні французької.

По-третє, СРСР був своєрідним зразком успішної національної модернізації, хоч остання формально здійснювалася під гаслами марксистської комуністичної доктрини як соціалістична індустріалізація.

Понад тридцять років тому Ернест Ґеллнер писав в одній із своїх ранніх праць про націоналізм: «Хоч маємо не достатніх підстав твердити, що радянська держава може зникнути, є певні сподівання на те, що це може статися принаймні з марксизмом». Останній, на думку Ґеллнера, мав здобути собі ту «досить скромну роль складника російської національної гордості, патріотизму та антирелігійності подібно до того, як це сталося з традиційними релігіями в житті інших націй», однак держава, створена на основі марксистської ідеології, мала вижити 6.

Радянський варіант марксизму за Ґеллнером — це реінкарнація російського націоналізму. В межах такого підходу наша тема матиме інший вигляд: виникає можливість розглядати комунізм як різновид націоналізму, і відповідно — порівнювати його з іншими формами націоналізму.

Зрозуміло, зараз ми легко помічаємо те, що Ґеллнер колись передбачив. По-перше, він проігнорував неросійські народи СРСР, їхні національні ідеї та ідеали — з огляду на той час, коли він робив свої висновки, це не дивно. Щоправда, ми можемо припустити й те, що в рамках його аналітичної структури інакше бути й не могло, оскільки соціалістична індустріалізація відігравала роль етнічного плавильного котла. По-друге, Ґеллнер не розглядав варіант, в якому самі росіяни могли б мати якісь власні уявлення про свою національну ідентичність, що виходили б за межі офіційної ідеології.

Те, чого можна було й не помітити у 60-ті рокі, не можна ігнорувати у 90-ті. Історик, якщо він відповідає сучасним вимогам, навряд чи погодиться з таким поглядом: «У випадку з Росією не було якоїсь «націоналістичної» мети. Злиття російського з радянським на інституційному рівні означало, що будь-який вияв російської вищості ототожнювався зі зміцненням СРСР, а не зі створенням незалежної Росії. Проте, коли, всупереч бажанням, Росії довелося рухатися саме в останньому напрямку, утворилася можливість для формування саме націоналістичної політики» 7.

Антирадянський російський націоналізм де-факто вже існував набагато раніше, до серпня 1991 р. Протиставлення Росії та СРСР не було інтелектуальним новоутворенням 8. Коли Джері Ф. Хаф каже, що «безсумнівно, саме Росія ліквідувала «Російську імперію», відокремившись від неї» 9, ми розуміємо це як завершення процесу, що розпочався в далекому минулому. Навіть більше, вперше в історії людства виникли три слов’янські держави. І саме вони — Росія та її «молодші брати» (чи сестри?), Україна й Білорусь, — завдали смертельного удару СРСР. Саме ці три республіки, маючи найтісніші історичні, етнічні та мовні зв’язки, утворювали основу радянської держави 10. Професійному історику важко повірити в те, що такий надзвичайний результат був лише неприроднім наслідком невдалого путчу.

У подій 1991 р. була власна інтелектуальна передісторія. На рубежі 80-90-х років відбулася «трансформація» образу Радянського Союзу: те, що колись вважалося майже зразковою моделлю некапіталістичної модернізації, почали трактувати як модернізований варіант імперій XIX ст., навіть більше — Радянський Союз подавався як імперія колоніальна. Марк Р. Бессінджер нагадує нам, що «наприкінці двадцятого століття імперії стали прикладом антитези нормам новітнього державного устрою... являючи собою об’єкт докорів та зневаги з боку тих, хто претендував на статус націй з власними державними кордонами. Найпоширенішою формою націоналізму, що розвинувся на більшості територій Радянського Союзу, став анти колоніалізм. Те, що зазвичай розглядалося як єдина держава, раптом повсюдно стали зневажливо трактувати як імперію» 11.

У цьому хорі антиімперських та антиколоніальних національних рухів не останню роль відігравали росіяни. Саме Росія очолила «парад суверенітетів» — цю лавину декларацій про незалежність, яка привела до Біловезької угоди. Навіть ще в радянській пресі напередодні 1991 р. можна було знайти статті з такими назвами, як «Росія проти Москви» чи «Росія виходить із СРСР».

Як вважає Ніколаї Н. Петру, «успіх російської ідеї у формуванні альтернативної концепції російської національної свідомості, крім іншого, дозволяє нам зрозуміти той несподіваний брак народної підтримки запізнілих спроб КПРС демократизуватися після 1989 р.» 12.

Якщо відмова росіян від імперського спадку на користь російського національного самовизначення була новим явищем, то ставлення до СРСР як прямого спадкоємця царської імперії мало в Східній Європі тривалішу історію. Отже, щоб краще зрозуміти виникнення цього дивного російського антиімперського феномену кінця 80-х — початку 90-х років та зміст інших подій того часу, ми й звернемося до цієї історії.

Такий підхід сповідував і Ґеллнер, звертаючи увагу на ту обставину, що колишні радянські республіки відходять від комунізму, перебуваючи в різному становищі і на різних ступенях розвитку. «Цілком зрозумілим та очевидним є те, — писав він, — що сценарій [переходу] буде різний у різних екс-комуністичних країнах... Це неважко помітити, якщо поглянути на відмінності між східнослов’янськими державами, мусульманським світом Середньої Азії та кавказьким регіоном» 13.

Без знання докомуністичної історії Росії, України та Білорусі неможливо ані зрозуміти їхнє сучасне становище, ані міркувати над їхнім майбутнім. Як справедливо зауважив Ентоні Д. Сміт, «для розуміння сучасних націй та націоналізмів ми мусимо досліджувати не лише сучасні процеси та потреби, а й генеалогію націй».

Сміт не заперечує того, що ґеллнерівська «модерністська теорія пояснює нам спосіб існування модерної нації в модерну, індустріальну епоху». Проте ця теорія не «дає пояснень щодо того, де і які нації можуть виникати, і чому виникають саме ці нації, а не якісь інші» 14.

Справедливість зауваження Сміта щодо «спроможності теорії пояснювати» певні явища ми можемо довести на прикладі однієї з недавніх подій, а саме — розпаду СРСР. Я не розпочинатиму розмови щодо причин падіння комунізму — це потребує широкої міждисциплінарної дискусії, — зосередимося краще на тому, як саме і чому саме так виникли деякі нації, які згодом утворили СРСР. Хочу ще раз наголосити на тому, що я не стверджую, нібито саме націоналізм був причиною колапсу комунізму; мене цікавить інше — як падіння комунізму (з якої чи з яких причин — байдуже) спричинило розпад однієї держави і виникнення нових, зокрема Росії, України та Білорусі.

Від традиційних культур до націоналізму та націй

Хоч колосальні події 1991 р. стали несподіванкою як для багатьох інших, так і для істориків, саме до останніх ми звертаємося із запитаннями «чому?» і «як?», — сподіваючись на те, що їхня поінформованість щодо «генеалогії націй» стане шляхом до розуміння долі цих націй у сучасну епоху. Почнемо з історії російського націоналізму, російської нації та Російської імперії в епоху націоналізму, а також звернімося до такої теми, як взаємини марксизму й комунізму до і після 1917 р.

У багатьох своїх працях Річард Пайпс стверджував, що Росія стала імперією до того, як сформувалася російська нація 15. Можна додати, що Російська імперія сформувалася також і до виникнення модерного російського націоналізму.

Історики вважають, що зародки російського націоналізму з’явилися у XVIII ст., а модерні нації, за винятком історично першої серед них — англійської, формувалися у змаганні з тими, хто сформувався як модерна нація раніше. Лія Ґрінфелд пише: «З поступовим розширенням сфери впливу основних західних суспільств (які вже визначили себе як нації) решта суспільств, що вже належала до позастанової системи (центром якої був Захід) чи намагалася увійти до неї, не мала іншого виходу, як перетворитися на нації... Захід був інтегральною, невід’ємною частиною російської національної свідомості. Без наявності Заходу існування нації втрачало сенс» 16.

Отже, російський націоналізм та модерна національна свідомість активно формувалися тоді, коли Захід безпосередньо впливав на російську суспільну свідомість і державну політику — спочатку під час царювання Петра І, а згодом — в епоху Катерини II. Нова інтелігенція намагалася узгодити взаємини між нацією, що народжувалася, та домодерною автократичною державою. Правління Катерини II та Олександра І були періодом, коли держава очолила процес модернізації та формування нації — і саме це забезпечило їй підтримку новонародженої інтелігенції.

Лише згодом нова російська інтелігенція розпочала боротьбу за обмеження самодержавства, проте царизм відмовлявся трансформуватися у конституційну монархію. Єдиною «поступкою» вимогам часу стало проголошення гасла «Православ’я, самодержавство, народність». Самодержавство з цього часу трактувалося не лише як освячена небесами система, але і як визначальна риса російської національної ідентичності.

Наслідком стало те, що Ніколас В. Рязановський визначив як «розходження шляхів» — саме так називалася його книга, в якій досліджувався розкол освіченої та модернізованої Росії на два ворожих табори 17. З огляду на гостроту конфлікту можна стверджувати, що відбувалося формування двох російських націй. Одна зберігала відданість самодержавству та офіційній політиці, інша — виступала прибічником конституційного ладу, а згодом і революції.

Цей внутрішньоросійський розкол, відомий кожному дослідникові історії імперії XIX ст., значно ускладнився внаслідок історичної експансії Московії, а згодом Росії на Захід. Перша хвиля цієї експансії (в другій половині XVII ст.) спричинила, за висловом Ніколая Трубецького (1890-1938) «українізацію» Московії. Після 1654 р. місцевий московський, чи то великороський, елемент розчинився в новій, єдиній імперській культурі та ідентичності, створеній у Санкт-Петербурзі й Москві силами «руського Заходу», тобто тих спільнот, які ми зараз називаємо Україною та Білоруссю. Трубецькой вважав, що на початку XVIII ст. «відбулася українізація інтелектуально-духовної культури Великороси. Відмінності між західноруським та московським варіантами руської культури зникли за рахунок розпаду другого /.../ ця культура з часом втратила специфічні великороські чи українські ознаки і перетворилася на загальноросійську. Її подальший розвиток чималою мірою був зумовлений цією трансформацією від локальної, обмеженої самоідентифікації до загальної, чи, якщо можна так висловитися, загальнонаціональної. Західноруський варіант руської культури сформувався тоді, коли Україна була провінцією Польщі, а остання, в свою чергу, була віддаленою культурною провінцією романо-германської Європи. Оскільки цей західноруський варіант руської культури став загальноросійським після Петра [Першого], то він водночас сам собою перетворився і на культуру столиці, тоді як Росія вже й сама почала шукати своє місце серед найвпливовіших держав «Європи». Саме таким шляхом українська культура несподівано переїхала з провінційного міста до столиці... Вона зробила все для того, щоб позбутися всього специфічно польського й замінити його відповідними елементами романо-германських культур (німецької, французької тощо). Отже, українізація стала містком для європеїзації» 18.

Утім, якщо в часи Петра та Катерини щеплення української культури московській державі пройшло успішно, то з наступним кроком імперії в західному напрямку будівничі російської нації зустрілися з перешкодами, які їм не вдалося подолати до кінця. Після поділів Польщі під владою царя опинилися українські землі на захід від Дніпра, вся територія сучасної Білорусі та більша частина Литви. На 1815 р. основні етнічні польські території також перебували у складі імперії.

Виникнення «української ідеї» в XIX ст. почало підважувати «російську єдність», про яку писав Трубецькой. Ідея, згідно з якою українці, подібно до чехів чи поляків, становили окремий народ і не поступалися в цьому відношенні росіянам, в очах останніх була тотожною ідеї розвалу Росії 19. Можна було б припустити й таке: те, що Росії вдалося до епохи націоналізму (йдеться про інтеграцію «Малоросії», тобто Лівобережної України, до складу Росії), в XIX ст. повторити не вдалося. Друга хвиля територіальних надбань, імпорт «малоросів» та білорусів до царської держави з ліквідованої Польщі поставили проблему переписування історії, тобто творення нової схеми «російської історії», яка передбачала обґрунтування спільного «російського» етнічного походження згаданих народів. Наші зауваження стосовно України цілком придатні і для Білорусі, єдиною відмінністю може бути хіба те, що російська громадськість була обізнана щодо існування окремої білоруської ідентичності ще менше, ніж щодо української. У цьому пункті наших міркувань доцільно згадати також і Польщу та її роль у формуванні України й Білорусі, а отже, опосередковано — і в російському націотворенні. З найдавніших часів Польща мала найтісніші стосунки з предками сучасних українців, білорусів, литовців та росіян. Видатний американський візантиніст та історик Східної Європи (українець за походженням) Ігор Шевченко пише, що «без Візантії могло б і не бути ані України, ані Білорусі..., з іншого боку, їх також могло не бути без Польщі...» 20 Аж до початку Другої світової війни Білорусь та Україна були полем битви в російсько-польських змаганнях 21.

Русомарксизм

Ми ще повернемося до прикладу Польщі в наших міркуваннях про націоналізм до і після комунізму. Однак зараз згадаймо ще один чинник, який став на перешкоді процесові формування російської нації, — марксизм. У другій половині XIX ст., ще до того, як проблеми розвитку російської нації були достатньою мірою усвідомлені суспільством і конфлікт між двома підходами до розуміння природи нації (ліберальний та самодержавний) був розв’язаний, значна частина освіченого суспільства підпала під вплив комуністичних ідей, передусім марксизму. Марксизм втрутився у внутрішньоросійські дебати щодо російської ідентичності та історичної місії, і фактично створив «альтернативну» Росію — у вигляді революційного руху. Значна частина асимільованих російськомовних росіян неросійського походження ввійшла до лав цієї антидержавницької, революційної Росії. Через надзвичайну гостроту протистояння між цими двома російськими націями в Росії, на відміну від інших країн Європи, не відбулося націоналізації марксизму. Згадаймо, що навіть в Австрії часів Габсбургів унітарна та централізована соціал-демократична партія зрештою трансформувалася у федерацію національних партійних організацій ще до 1900 р.

Якщо неросійські народи (чи національні меншини) імперії Романових створювали свої власні партії, то росіяни не зробили цього — ніколи не існувало «русской» соціал-демократичної партії, побудованої на етнічній російській основі. Росіяни створили партію, для якої слово «российская» в назві було принциповим, оскільки ця партія намагалася охопити своїм впливом усю територію імперії (крім Польщі та Фінляндії) й усіх підданих царя, незалежно від їхнього етнічного походження.

До складу Російської соціал-демократичної робітничої партії ввійшло чимало представників неросійських народів. Ці «націонали» боролися проти царату та його русифікаторської політики, однак вони не перетворювалися на сепаратистів чи націоналістів, які боронили б право своєї етнічної групи та території на відокремлення від імперії. Навпаки, вони об’єдналися з росіянами та іншими «націоналами» в опозиційному революційному русі, для якого саме кордони імперії були основним полем діяльності. Належність цих людей до російської культури та мови була наслідком русифікаторської політики царського уряду — таким чином, він сам готував своїх опонентів, які переходили до російського революційного табору.

Як зауважував Альфред Дж. Райбер, «вплив революційних доктрин російської інтелігенції (головним чином за посередництвом російських університетів) на неросійські освічені еліти був одним із найнесподіваніших наслідків асиміляторської політики... провідні діячі народництва та марксизму серед інтелігенції народів Прибалтики й Кавказу, євреїв та фінів належали до найбільш русифікованих представників цих народів. ... 1905 року самодержавство відчуло наслідки цієї помилкової політики» 22. Посієш вітер — пожнеш бурю, — який відповідник в українській.

На мою думку, в даному разі можливий інший підхід: революційний рух був частиною, виявом процесу націотворення, точніше, виявом аномалій цього процесу, або ж, не можу утриматися від такого вислову, деконструювання російської нації. Хоч асиміляція і здійснювалась успішно, її наслідки ставали непередбаченими і прямо протилежними очікуваним — асимільовані представники національних меншин часто приєднувались до революційного руху, до «анти-Росії».

Як зазначає Райбер, політика русифікації спричинила також і виникнення націоналізму серед меншин, «етнічний вибух серед неросійського населення окраїн... це була ера національного пробудження фінів, балтійських народів, вірмен, євреїв і татар-мусульман» 23.

Отже, російський марксизм добре адаптувався до двох особливих рис російської дійсності, перетворивши їх на свої переваги: перша — багатоетнічний склад населення, друга — несформованість найбільшої етнічної групи як нації.

Ленін без коливань користувався згаданими обставинами, навіть незважаючи на те, що його власні погляди щодо національного питання в капіталістичну добу вимагали іншої політики. Хоч його партія пропагувала інтернаціоналізм, Ленін відверто визнавав, що в умовах капіталізму головним спрямуванням суспільного розвитку є національна держава. Капіталізм без національної держави був неможливий. Ось думки Леніна до 1917 p.: «В усьому світі епоха остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом була зв’язана з національними рухами» (С. 246).

У зв’язку з цим, хоч це й не стосується безпосередньо нашої теми, варто пригадати Александра Яковлєва, секретаря ЦК КПРС з питань ідеології часів Горбачова. В епоху гласності Яковлєв згадував, що читаючи Ґеллнера, він зрозумів, що впровадження капіталізму в СРСР вимагатиме і легітимізації націоналізму 24. Якщо б Яковлєв уважніше читав власного класика, йому не був би потрібен Ґеллнер для того, щоб зрозуміти: в капіталістичну епоху національне є реальним, а реальність є національною.

Утім, для Леніна його власна теорія також не стала керівництвом до дії. Він не лише не пропагував ідею розпаду імперії на окремі національні держави — навпаки, він виступав проти прихильників цієї ідеї. Він не пішов шляхом реорганізації своєї партії в «русскую» соціал-демократію, навіть більше, він відмовляв іншим народам у праві створювати власні соціал-демократичні партії та співпрацювати зі своїми співвітчизниками з позамарксистського табору для створення незалежних Вірменії, Латвії і т.п. Натомість він наполягав на тому, що в Російській імперії всі соціалісти мають належати до єдиної партії.

Ленін обґрунтовував свою позицію тим, що з погляду перспектив пролетарської справи в світовому масштабі наявність великих держав дає переваги. У цьому відношенні його «русомарксизм» був відгомоном «австромарксизму» імперії Габсбургів. При цьому ані він, ані його партія не ставили собі за мету об’єднати чи інтегрувати всі народи Росії в єдину «русскую», нехай соціалістичну, націю. В епоху, яку він сам охарактеризував як епоху національних держав, Ленін мріяв про майбутнє, в якому нації подолають національні кордони, досягнуть вищої форми єдності.

Ленінські погляди були діаметрально протилежними позиції його колишнього колеги, а згодом ідеологічного опонента, Петра Струве, який еволюціонував від соціалізму Маркса до націоналізму Ліста (див. докладніше: Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К.: Основи, 1998). Занепокоєний піднесенням українського національного руху, Струве передбачав можливість «подвоєння» («у випадку з білорусами це вже було б «потроєння») російської нації 25. Те, про що Струве писав як про перспективу найближчих років, невдовзі перетворилося на реальні спроби українців і білорусів (принаймні частини з них) відокремитися від Росії у 1917-1920 pp. Ленін не переймався проблемою національної єдності росіян так, як її розумів Струве. 1914 р. він написав статтю «Про національну гордість великоросів», у якій виклав свою теорію про наявність двох «великорусских» культур і націй, відповідно — одна з них була нацією декабристів та Чернишевського, друга — нацією Побєдоносцева та чорносотенців.

Радянський експеримент

1917 р. стало очевидним, що більшовики не мають жодного бажання виступати в ролі будівничих нації. Очолений більшовиками пролетаріат, захопивши владу, не «ствердив себе як нація» всупереч передбаченням Маркса. Більшовицький 1917 рік проголосив своєю метою демонтаж російської нації як перший крок до всесвітньої революції. Відповідно виникала потреба максимально захистити спадок імперії від національних революцій неросійських народів, включаючи ті, які були очолені соціалістами (у Грузії та Україні, наприклад).

Оскільки більшовицька революція не переросла в світову, як цього сподівалися Ленін і Троцький, виникла ідея побудови соціалізму в одній, окремій, країні. Як наслідок, на певному етапі з’явилась концепція «радянського народу» — далі ми побачимо, що значною мірою ця концепція стала реальністю. Багатьом фахівцям з історії імперської Росії зрозуміло, що ідея «радянського народу» фактично є перевиданням концепції «офіційної народності». Канонічний радянський варіант цієї концепції включав у себе російську мову як мову вищої культури, та ретельно підібраний набір елементів російської культури. У часи царизму навіть та культура, що утримувалась державним коштом, не перетворилася на служанку самодержавства, яка б беззастережно оспівувала його цінності, — тому в багатьох творах російської літератури й мистецтва, успадкованих Радянським Союзом, містилися елементи нерадянської російської ідентичності. Намагаючись створити щось на зразок «русорадянської» культури, влада натомість отримала специфічний коктейль «радяноросійського» смаку, який містив неспоживні елементи, що, зрештою, спричинили «відторгнення» Росії від «радянізму» 26.

Офіційним настановам щодо неросійських народів також бракувало послідовності — за висловом Аркадія Ліпкіна, процес націотворення в СРСР мав «парадоксальний» характер. З одного боку, пише Ліпкін, народи Радянського Союзу отримали «територіально-політичний статус» у вигляді республік, причому це сталося навіть з тими, хто перебував на той момент на докапіталістичній стадії розвитку. Формування нації в Росії та в Радянському Союзі відрізнялося від процесу націогенези в Західній Європі. На Заході спочатку сформувалися територіально-державні спільноти. В імперській Росії (та в Східній Європі загалом) нації сформувалися спочатку як культурно-історичні спільноти і лише після цього здобули територіально-політичний статус.

З іншого боку, — і саме тут Ліпкін вбачає парадокс — ці тенденції, які нагадували набагато давніший західний досвід «територіалізації національності», «збіглися з викоріненням традиційних національних культур, які в дев’ятнадцятому столітті сформувалися як «буржуазні». /.../ Збереглися і навіть культивувалися лише етнографічні, фольклорні рівні цих культур». На місце національних культур «прийшли «пролетарська» культура «соціалістичного реалізму»... та ідеологія марксизму-ленінізму» 27.

Таким чином, згідно з Ліпкіним, радянська система намагалася законсервувати всі неросійські народи СРСР на рівні етнографічних націй. Їх позбавляли права перетворитися на модерні нації в тому розумінні, в якому Ґеллнер та його однодумці трактували нації індустріального суспільства. Цікаво й те, що марксизм, особливо в його російському, ленінсько-сталінському варіанті, розглядав нації як етнокультурні спільноти, а не як суспільства, побудовані на модерних політичних та економічних структурах. Ліпкін також дає цікаву інтерпретацію того, що сталося після смерті Сталіна. Після 1953 p., зазначає він, виник «суспільний попит» на відродження національних культур, що сформувалися у XIX ст., — це, на його думку, було наслідком інтенсивної урбанізації відповідних народів.

Тому в період відносної лібералізації у післясталінські десятиліття радянські будівничі націй, намагаючись урбанізувати, усучаснити їх, повернулися до історичних досягнень XIX ст. Натхнення та зразків вони шукали передусім на Заході. Говорячи про дорадянський період, Ліпкін слушно зауважує, що в XIX ст. Санкт-Петербург відігравав роль Парижа, «столиці світу», для України, Білорусі, Прибалтики та Молдови 28. Щоправда, це зауваження є слушним лише до певної міри. Деякі народи, які стали радянськими лише під час або після Другої світової війни, перебували в зоні переважного впливу інших світових столиць XIX ст. Наприклад, для західних українців таким центром був Відень, для прибалтів — Берлін. І зрозуміло, що ми не можемо ігнорувати ролі польської культури й польського націоналізму на великому просторі на захід від Дніпра та на південь від Двіни, їхнього впливу на формування модерних культур і націй в українців, литовців та білорусів.

У період десталінізації ці традиційні «західні» суперники культурного панування імперських столиць (Петербурга й Москви) знову відновили свій вплив у європейських республіках СРСР. Радянський Союз 1945 р. значно відрізнявся від СРСР 1938 р. — в його складі опинилися країни Балтії та західноукраїнські регіони, які раніше входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії. Створюючи цю нову Україну в кордонах, про які могли лише мріяти найзаповзятіші націоналісти, радянська влада викреслила Польщу зі списку історичних противників України і перетворила їх на потенційних союзників — водночас створивши ситуацію, коли українці мали нагоду більше уваги приділити відносинам з Москвою 29.

Водночас, поставивши Україну поза рамками польської історії та сформувавши нову Польщу як етнічно однорідну державу, Сталін створив передумови для демократизації польського націоналізму. Після 1945 р. поляки примирилися із втратою своїх східних територій і зосередилися на творенні нової Польщі на просторі між Балтикою та Одером-Нейсе. Для певної частини поляків, які не належали до прихильників комунізму, боротьба за незалежність Польщі від Москви була безпосередньо пов’язана з підтримкою національних прагнень України, Білорусі та Литви. Незалежність України значною мірою стала реальнішою завдяки підтримці польської держави та суспільства. Так само Польща беззастережно підтримала Литву й Білорусь.

У свою чергу ці три нації стали прихильнішими до ідеї налагодження добрих стосунків з Польщею, яка стала для них вікном у світ. Зауважимо, що у 50-ті роки Польща вже виступала в такій ролі — для російської інтелігенції, особливо студентів, для яких вона була не лише важливим джерелом інформації про західний світ, а й своєрідним каналом зв’язку з останнім.

Після 1945 р. і, головним чином, після 1953 р. події в радянському блоці в Європі та в світовому комуністичному русі загалом не лише перетворилися на складову частину Великого Змагання двох світових соціально-політичних систем, а й значною мірою стали фактором внутрішнього життя в СРСР, зокрема у сфері міжнаціональних відносин. Не варто розглядати 1991 рік в СРСР без звернення до подій 1956 р. в Польщі та Угорщині, «празької весни» 1968 року, Гданська та «Солідарності» 80-го — такий підхід був би надто обмеженим. Здається, цілком слушною є думка Андреаса Каппелера про те, що польський національний рух відігравав надзвичайно важливу роль у підриві основ російської імперії в XIX ст. та радянської імперії наприкінці XX ст. 30

Втілення ідеї «офіційної народності» радянського зразка після 1953-1956 pp. відбувалося не лише в нових міжнародних обставинах, а й в умовах відновлення протилежної тенденції — формування модерних націй. Виникненню цієї тенденції сприяла та обставина, що радянська влада зберегла за республіками деякі формальні ознаки державності. Наявність цих символічних атрибутів (територіально-адміністративних зокрема) значною мірою полегшила розпад СРСР 1991 р. Проте, зрозуміло, що СРСР розпався не тому і не лише тому, що на момент утворення суверенних спільнот, які прагнули перетворитися на національні держави, у них були власні адміністративні кордони. Не менш важливою була та обставина, що Москва й Ленінград утратили свою роль і статус центрів світової цивілізації. Не лише народи СРСР, а й самі росіяни шукали відповідей на свої питання на Заході. Радянський Проект як альтернативний варіант світової цивілізації зазнавав поразки у Великому Змаганні з капіталістичним Заходом 31. Першими це усвідомили східні європейці, згодом розуміння цього прийшло і до народів Радянського Союзу — роль авангарду тут відігравали прибалти, а в Україні — західні українці, які були постачальниками західних цінностей до Києва та сходу республіки.

Таким чином, у другій половині XX ст. набирали обертів процеси, подібні до тих, що відбувалися в Росії у XVIII ст. (див. Ґрінфелд вище). Відмінність полягала в тому, що цього разу неросійські народи й національно свідомі росіяни протиставлялися марксизмові-ленінізмові, радянській суспільній системі й територіально-політичному устроєві країни, який вони вважали імперським. Саме цей нонконформізм утворив ширші інтелектуальні, історичні й психологічні передумови того, що сталося 1991 року, — на це звернув увагу Джон Кіп у своїй «Історії Радянського Союзу з 1945 по 1991 рік». До 1991 р. ця тема здебільшого була поза увагою радянологів й однією з найбільших їхніх помилок було те, що вони не помітили поступової емансипації Росії від радянської ідеї.

Нації та націоналізм у посткомуністичну добу

Що нового про націоналізм дізнаємося ми з огляду на досвід змагання між ним та комунізмом після 1917 p.?

У книзі «Нації та націоналізм» Геллнер писав: «Націоналізм не є тим, чим він нам здається, втім, він також не є тим, чим він вважає себе сам». «Націоналізм, — пояснює Геллнер, — засадничо схильний до обману ча самообману. Справа в тому, що націоналізм є по суті масштабним упровадженням високої культури в суспільстві, де нижчі культури раніше панували в житті більшості, а до певної міри — і всього населення... Це творення анонімного, деперсоніфікованого суспільства, яке складається із самодостатніх індивідів, здатних заступати один одного, об’єднаних головним чином спільною культурою... [Це суспільство виникає] на місці попередньої складної системи локальних спільнот і фольклорних культур, які систематично самовідтворювалися на локальному рівні силами цих мікроспільнот. Ось що відбувається насправді.

Однак це — цілковита протилежність тому, що стверджують націоналісти і у що вони так палко вірують» 32. Очевидно, немає потреби сперечатися з Ґеллнером щодо того, чи справді всі націоналісти мають спокутувати цей гріх обману й самообману. Деякі націоналісти викладали свої погляди цілком зрозуміло, можна було б назвати їх представниками «наукового націоналізму» на протилежність націоналізму «утопічному». Серед перших варто було б згадати Фрідріха Ліста, його послідовниками в Росії були Сергій Вітте та Петро Струве 33. Проте зауваження Ґеллнера щодо того, що риторика націоналізму значно відрізняється від його практики, заслуговує на ширший коментар з огляду на те, що ми знаємо про націоналізм у посткомуністичну еру.

Кеннет Майноґ та Беріл Вільямс, формулюючи власну концепцію, висловлюють думки, співзвучні аргументам Ґеллнера. Вони вважають, що «націоналізм як ідеологія є не менш універсалістським [загальнолюдським], ніж комунізм... обидві доктрини (подібно до будь-якої ідеології) являють собою комбінацію загального й особливого» 34.

Цікаво, що сучасні, тобто пострадянські російські автори, з’ясовуючи причини колапсу Радянського Союзу, доходять подібного висновку щодо «універсалістського» (загальнолюдського) складника націоналізму. Вони стверджують, Що антикомуністичні національні рухи, очолені прозахідними елітами, були найсильнішими в європейських республіках СРСР (Естонії, Латвії та Литві, в західних регіонах України), а центром російського прозахідного націоналізму була Москва. Ці противники комунізму відмовлялися від «радянської цивілізації» на користь західних (тобто «загальнолюдських») цінностей та західної цивілізації.

Засуджуючи антирадянський, прозахідний націоналізм у Росії та колишніх республіках СРСР, Леонтій Бізов звертається до спадщини російського мислителя XIX ст. Костянтина Леонтьєва, який вбачав «у рухах, які називають себе національними, деструктивний космополітичний зміст». Пишучи про об’єднання Німеччини за часів Бісмарка, Леонтьєв стверджував, що «сучасний політичний націоналізм є... лише масовізованим варіантом космополітизму, який набув інших форм і проявів». На думку Візова, те саме можна сказати й про ідеї московських «націонал-демократів» в останні роки існування Радянського Союзу. Він схвально оцінює те, що радянські республіки Середньої Азії не брали участі в руйнуванні СРСР і жалкує з приводу пасивності російської провінції в той час 35.

Протистояння комунізму й націоналізму на рівні суспільної практики (а не тільки на рівні теоретично-філософських дебатів) не лише рельєфніше виявило «вселюдськість» останнього, а й продемонструвало слабкі риси радянського комунізму, які до цього часу старанно приховувалися. Їхнє протистояння стало повномасштабним лише після 1945 p., коли комуністичні режими російського зразка були накинуті країнам набагато розвинутішим, ніж Росія та інші радянські республіки з погляду модерної національної державності. Воно набуло глобального характеру у вигляді Великого Змагання двох світових систем. У цьому змаганні радянська модель модернізації програла, і на комунізм почали дивитися (також і в СРСР) як на «невдалу форму модернізації» 36 .

Повертаючись до теми про «етніфікацію» народів за радянських часів, ми не можемо не помітити, наскільки однобічним було комуністичне бачення націоналізму. Модерний націоналізм розмовляє мовою партикуляризму, але практикує універсалізм: він діє відповідно до вселюдських вартостей і стандартів, він бере приклад з найпередовіших — саме так діяли росіяни за часів Катерини II. Зараз нескладно помітити, що сила національних рухів у Радянському Союзі полягала в їхній подвійній суті (двоїстості): те, що ззовні мало вигляд етнічного парохіалізму і навіть ізоляціонізму від Москви, насправді було прагненням приєднатися до всього світу, але не через посередництво Москви, а самостійно.

Націоналізм спрямований на підрив і ліквідацію імперій чи тих утворень, які їм тотожні. Націоналізм — це прорив за межі імперій і подібних до них цивілізацій. Націоналізм не лише підриває імперії інтелектуально, обстоюючи ідею національного існування у всесвітньому контексті: в ім’я вселюдських принципів він сповідує самовизначення спільнот, підпорядкованих імперіям та цивілізаціям. Визнання цієї «універсалізаційно-підривної» ролі націоналізму явно бракує аналізові зіткнення цивілізацій у посткомуністичному світі Семюела Гантінґтона 37.

Таким чином, виникнення національних держав на пострадянському просторі значно полегшило доступ народів СРСР до участі у справах людства на відміну від часів «інтернаціональної» радянської імперії. Аналізуючи причини розпаду СРСР з погляду історичної ретроспективи, ми не можемо визнати абсолютно слушним твердження Еріка Гобсбаума, який вважає, що «найпростіший спосіб пояснити вибух сепаратизму у 1988-1992 pp. — це сприймати його як наслідок незакінченої справи 1918-1921рр.» 38 Можна погодитися з тим, що «кокони Версаля та Брест-Литовська ще визрівають», і «деякі з вибухових проблем 1988-1992 pp. були створені в 1918-1921 pp.» 39. Однак не варто забувати й того, що сучасна ситуація формувалася також під впливом нових чинників, зокрема, взаємодії комунізму й націоналізму в період між 1917 та 1991 pp.

З одного боку, існує держава, яку називають Російською Федерацією, — вона репрезентує себе як багатонаціональна держава. Тут ми бачимо рішучий розрив з історією Росії як імперії, що базувалася на позаетнічних засадах. З другого — в Росії тривають суперечки щодо ідентичності росіян: як поєднати їхнє самосприйняття як етнічної спільноти («русский народ») з ідеєю російської політичної нації («российский народ» чи «народ России»)?

Дехто з тих, хто відкидає будь-яку форму політичного чи правового визначення російської нації, наполягає на тому, що західні ідеї та інститути принципово несумісні з Росією. Один з таких авторів, Владімір Махнач стверджує: «Концепція, згідно з якою нація — це спільність громадян держави, існує лише на Заході. В Росії, усій Азії, Африці нація — це етнос і лише етнос... Ніколи не буде нації «Індія» чи нації «Росія».

Для Махнача (і для багатьох інших) Україна й Білорусь є частинами Росії, і українці та білоруси є «русскими» як і великороси.

Інші закликають своїх співвітчизників відійти від традиційних суперечок на тему «Росія та Європа» (незалежно від їхнього ставлення до європейської орієнтації Росії) і погодитися з інакшим визначенням Росії, ядром якої буде європейський регіон з Уралом та Сибіром.

Хоч пострадянська Росія і вважає себе демократичною країною, побудованою на принципах, подібних до західних демократій, знаходяться ще люди, які вимагають повернення до відомої тріади «православ’я, самодержавство, народність» 40 . Отже, немає нічого дивного в тому, що західні фахівці висловлюють щодо Росії 1990-х років міркування, які цілком можна застосувати щодо Росії 1890-х. Брюс Портер, зокрема, вважає, що головна сучасна проблема країни є ідентичною тій, що «переслідувала Росію впродовж усієї модерної історії /.../ Це застаріле питання злиття нації та держави є однією з найвизначальніших проблем сучасного політичного життя Росії» 41.

Незалежній Україні вдалося уникнути етнічних та релігійних конфліктів, вона не стала «другою Югославією», як на початку 1990-х років пророкували деякі аналітики. (Оригінальною спробою порівняти розпад Радянського Союзу та Югославії, на основі огляду їхньої докомуністичної історії, є праця Вейко Вуячича (Vujacic V. Historical legacies, nationalist mobilization, and political outcomes in Russia and Serbia: A Weberian view // Theory and Society. — 1996. — P. 763-801). Однак, подібно до Росії, Україна також зіткнулася з проблемою визначення власної ідентичності як країна і як нація. Поняття «народ України» в Конституції 1996 р. охоплює всіх громадян держави, однак деякі з них наполягають на тому, що «справжніми українцями» є ті, хто вважає рідною мовою українську (і користується нею у повсякденному житті), і вважають себе українцями «за національністю», тобто за етнічним походженням. Цікаво, що етнічно-мовне визначення нації підтримують протилежні політичні угруповання, з одного боку — українські націоналісти із західних регіонів, з другого — російські націоналісти, які прагнуть перетворити Україну на двонаціональну українсько-російську державу (про кримських татар, для яких територія сучасної України є історичною батьківщиною, у цих суперечках нерідко забувають).

Зрозуміло, що внутрішні проблеми України невіддільні від такого зовнішнього чинника, як відносини з Росією. Тривають дискусії щодо того, чи мають українці знову зближатися з Росією, утворюючи щось на зразок євразійської спільноти, чи, навпаки, рухатися в протилежному напрямкові та шукати зближення з іншою традиційно не менш важливою для них державою — Польщею, і через неї — з Європою в цілому. Відносини з Україною також залишаються надзвичайно важливими і для Росії. Цікавим початком спільних досліджень історії та сучасних проблем взаємин Росії та України можна вважати збірку статей російських та українських дослідників «Україна й Росія: суспільства й держави» 42.

Незалежні Україна й Росія намагаються визначитися зі своїм майбутнім, відкидаючи кожна у свій спосіб радянське минуле. Незалежна Білорусь рухається у протилежному напрямку — президент Лукашенко є відвертим прихильником нової радянської держави. Лукашенко зовсім не прагне перетворювати Білорусь на провінцію Росії з губернатором у Мінську: він хоче, щоб Росія, Білорусь та інші утворили якусь більшу спільноту. Його неорадянські настанови зустрічають опір білоруського національного руху, який прагне перетворити Білорусь, як незалежну демократичну республіку, на частину Європи. Отже, в Білорусі змагаються не стільки дві концепції білоруської національної державності, скільки дві національних ідентичності — одна білоруська, друга — «радянська». Остання, хоч і сповідує російськомовність, явно не належить до російського націоналізму. Яка з них переможе — залежить не лише від поведінки населення цієї країни, а й значною мірою від зовнішніх чинників.