Суспільні інформаційні відносини об єкт кримінально-правової охорони і захисту кримінолого-ко

Суспільні інформаційні відносини – об’єкт

кримінально-правової охорони і захисту:

кримінолого-когнітологічні аспекти

Кримінально-правовий захист та охорона суспільних інформаційних відносин визначено у чинному інформаційному законодавстві України і здійснюється на державному рівні. Порушення законодавства України про інформацію передбачає настання дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної, а також кримінальної відповідальності (Закон України “Про інформацію”).

Передбачивши відповідальність за порушення інформаційного законодавства у ч. 2 ст. 47 Закону України “Про інформацію” законодавець визначає диспозиції правопорушень, але не вказує, який саме вид відповідальності передбачено за скоєння зазначених правопорушень (дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної).

Аналогічним способом сформульовано положення, що стосується порушення норм спеціального законодавства у сфері суспільних інформаційних відносин — щодо захисту інформації в автоматизованих системах. У статті 17 Закону України “Про захист інформації в автоматизованих системах” зазначено, що особи, винні у порушенні порядку і правил захисту оброблюваної в автоматизованих системах інформації, несуть не тільки дисциплінарну, адміністративну, матеріальну, але й кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України, як вже зазначалося вище.

Виходячи з техніки правотворності, законодавцю за принципом гіперзв’язку необхідно звернутися безпосередньо до кримінального законодавства. З’ясування кримінально-правових аспектів сутності та змісту злочинів у сфері суспільних інформаційних відносин, у тому числі комп’ютерних злочинів, відповідно до законодавства України слід здійснювати, виходячи із загальних положень кримінального законодавства, основою якого є Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р. (далі — КК).

Відповідно до п. 1 ст. 1 КК України визначено завдання Кримінального кодексу в нашій країні: КК України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили [1].

Важливим аспектом стосовно з’ясування суті кримінального права є усвідомлення підстав кримінальної відповідальності, що визначено у ст. 2 КК. Пункт 1 цієї статті визначає такі підстави кримінальної відповідальності: підставою кримінальної відповідальності — вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Виникає питання відносно ставлення до деліктних диспозицій, визначених у спеціальному законодавстві, в окремих законах, що виступають за системоутворюючі щодо окремих сфер інформаційних правовідносин. Теорія кримінального права оперує таким методом правового регулювання стосовно з’ясування сутності окремих понять та категорій, що вживаються у кримінальному законодавстві, як відсилання до іншого законодавства (так званий метод правового гіперсистемного зв’язку).

Проаналізувавши положення ст. 2, а також статей Особливої частини КК, можна дійти висновку, що не у всіх нормах, де визначено склад злочинів, зазначено засоби їх вчинення та предмети злочинного посягання. Для кримінально-правової характеристики суспільно небезпечних діянь це не завжди є важливим, адже кримінальне законодавство, за аналогією до всього законодавства, захищає і охороняє через відповідні соціальні та державні інституції суспільні відносини.

Проте специфіка суспільних відносин може об’єктивно проявлятися через способи, методи та засоби їх реалізації. Але предметів, методів, способів і засобів об’єктивно існує дуже багато. Виникає питання, чи потрібно їх визначати у диспозиціях діянь, що містять ознаки злочину? Законодавець визначає специфіку суспільних відносин, а звідси — і спеціальні норми (їх диспозиції) через правосвідомість: звичаї, традиції. На наш погляд, зазначений підхід необхідно змінити, тому що виникнуть кримінальні норми, які з часом будуть називати “мертвими” або “нормами дрімаючої прерогативи”. Можливо, у майбутньому, законодавцю за необхідності виділення специфіки якихось кримінальних деліктів (криміналізації правовідносин) краще буде пригадати, що КК містить не тільки Особливу, але й Загальну частину, визначивши в ній загальні положення щодо специфіки суспільних відносин (зокрема, методів, засобів, способів, предметів злочинного посягання) за універсальні, застосовуючи їх до кваліфікації злочинів, передбачених в Особливій частині. Таку практику у КК вже визначено. Саме зазначений підхід до правотворення має у кримінальному законодавстві не тільки кримінально-правове значення, але й кримінологічне, зокрема, у контексті кримінальної статистики — державної статистики стосовно обліку злочинів.

Слід звернути увагу на ту обставину, що правотворення нових деліктів в Особливій частині КК може призвести до негативного явища, що набуло на практиці правозастосування назви “планування злочинності”. Це стає реальним, коли приховування вчинення окремих суспільно небезпечних тяжких злочинів можливе через більш м’яку кваліфікацію діянь.

Методи, засоби, способи та предмети злочинного посягання можуть розглядатися як визначальні, за певних обставин виступати кваліфікуючими у характеристиці злочинів. В іншому разі вони можуть розглядатися як несуттєві (альтернативні), як такі, що не впливають на характеристику суспільно небезпечного діяння, яке кваліфікується за злочин. У зв’язку із зазначеним інформація, автоматизовані комп’ютерні системи, яким у суспільних відносинах кримінальне законодавство забезпечує охорону, можуть виступати за предмет вчинення злочину та предмет злочинного посягання: бути безпосереднім (прямим) чи опосередкованим предметом злочину.

Слід звернути увагу на деякі спеціальні принципи, що містяться у КК. У пункті 3 статті 3 КК подається кримінально-правовий принцип стосовно того, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. У пункті 4 статті 3 КК подається такий кримінально-правовий принцип — “застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено”. Реалізація цього принципу на практиці, з точки зору когнітологічного аспекту, може зазнати значних труднощів щодо його розуміння. Теорія права знає дві аналогії: Права і Закону. Яку саме аналогію обрав законодавець? Як приклад, необхідно звернутися ще раз до основ спеціального інформаційного законодавства України.

На наш погляд, якщо у системоутворюючому спеціальному законі сфери суспільних відносин існують посилання на кримінально-правовий захист, то його норми можуть застосовуватися за принципом аналогії законів. Якщо ж таких посилань немає, тоді зазначені закони повинні бути доповнені відповідними статтями. За альтернативний варіант стосовно зазначеного роз’яснення повинен дати Конституційний Суд України у порядку, визначеному законодавством.

У пункті 5 статті 3 КК визначається, що закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться у чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Визначивши це, у той самий час законодавець не уточнює, яким чином співвідносити положення КК зі спеціальним законодавством, зокрема з інформаційним, у якому існують гіперпосилання на кримінальне законодавство.

Для з’ясування сутності кіберзлочинів (комп’ютерних злочинів, злочинів у сфері застосування комп’ютерних інформаційних технологій) слід визначити сутність загального поняття злочину. У пункті 1 статті 11 КК дається загальне поняття злочину: “злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.

Враховуючи важливість суспільних інформаційних правовідносин в умовах інформатизації, формування інформаційного суспільства у всьому світі і в Україні, законодавець у новому КК виділив зазначені суспільні відносини в окремий, умовно автономний родовий об’єкт кримінально-правового захисту та охорони. Це знайшло відображення в Особливій частині КК (Розділі XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж).

У статті 361 КК визначено основний вид таких злочинів — незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж. У статті 362 КК визначено такий вид комп’ютерних злочинів, як викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем. Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем за злочин визначено у ст. 363 КК.

Зазначений перелік статей, у яких інформація та автоматизовані комп’ютерні системи можуть бути предметом злочинного посягання чи засобом вчинення злочину, не можна вважати вичерпним.

Комп’ютерна інформація як предмет злочинних посягань може розглядатися і в інших видах злочинів, родові і безпосередні ознаки яких визначено у статтях різних розділів Особливої частини КК.

У дослідженні кіберзлочинності, на наш погляд, існує проблема визначення засобу чи способу вчинення злочину у середовищі такого соціотехнічного явища, як Internet, у зв’язку з чим знову виникає питання застосування аналогії стосовно співвідношення змісту понять.

На наш погляд, цей аспект має стати об’єктом правового регулювання на рівні законодавства за аналогією з друкованими засобами масової інформації — телебаченням, радіомовленням — і знайти відображення у майбутньому Проекті кодексу про інформацію, якщо розглядати Internet за ЗМІ.

Згідно з Розділом І Конституції України (Загальні засади), зокрема ст. 17, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу [2]. У зв’язку з цим як складова національної безпеки інформаційна безпека визначена окремим родовим об’єктом кримінального права. Одним з об’єктів інформаційної безпеки людини, суспільства, держави є державна таємниця. Суспільні правовідносини стосовно цього аспекта регулюються законами України “Про інформацію”, “Про державну таємницю”.

Кримінально-правова охорона та захист інформації, що має статус державної таємниці, знайшла відображення у Розділі І Особливої частини КК — Злочини проти основ національної безпеки України. Крім Розділу І Особливої частини КК, кримінально-правовий захист та охорона суспільних відносин щодо державної таємниці здійснюється також на підставі положень Розділу XIV Особливої частини КК — Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.

Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Кримінально-правова охорона та захист прав людини є одним із юридичних механізмів реалізації державою визначених гарантій у Конституції, її зобов’язань перед громадянами України. Слід зазначити, що Особлива частина КК сформована відповідно до структури Конституції: після Розділу І, де визначаються загальні засади, Розділ ІІ визначає права, свободи та обов’язки людини, громадянина. Тобто, аналогічно побудовано і Особливу частину КК: після Розділу І, де визначено кримінально-правовий захист загальних засад конституційного ладу України у такій найважливішій його складовій, як національна безпека, розташовано Розділ ІІ, в якому визначено кримінально-правову охорону та захист людини, громадянина. На наш погляд, цей розділ повинен мати відповідну назву — Злочини проти безпеки людини, громадянина: життя та здоров’я особи. Така назва, з когнітологічної точки зору, буде мати більш визначений юридичний гіперзв’язок КК з Конституцією України.

У Розділі V Особливої частини КК визначається група кримінально-правової охорони та захисту прав людини — Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Формування інформаційного суспільства висуває проблеми, що стосуються розуміння у кримінальному праві змісту та сутності злочинів, зазначених у Розділі VI Особливої частини КК — Злочини проти власності. Відповідно до законів України “Про інформацію”, “Про науково-технічну інформацію” “Про захист інформації в автоматизованих системах” та інших чинних законодавчих актів України інформація виступає об’єктом відносин права власності.

У зв’язку з цим виникає питання стосовно визначення сутності складових поняття “майно”. Парадоксальним є те, що поняття “майно”, як і поняття “власність” не визначені в жодному законодавчому акті України, але широко використовується у всіх галузях права.

З точки зору когнітологічного аспекту, поняття “майно” присутнє у правовідносинах на інтуїтивному, індивідуальному та суспільному рівнях. У традиційній теорії права поняття “майно” використовувалося за синонім понять “речі” або “матеріальні цінності”. В умовах інформаційного суспільства інформація стає провідною виробничою силою, товаром, що спонукає правознавців шукати нові підходи до розуміння поняття “майно” та “власність” і легально формулювати їх зміст.

Виникають легальні підстави для визначення двох форм майна: речі (матеріальні цінності) та інформація (інтелектуальна власність), що знаходить вираз (втілення) у речах. Виходячи із зазначеного гіперзв’язку, постає питання щодо застосування інформації як чинника (елементу) ознак злочину (предмета злочинного посягання) у статтях Особливої частини КК, де йдеться про делікти, в яких присутнє майно та власність.

Міжгалузевий комплексний інститут права власності має юридичний системний гіперзв’язок з іншим юридичним міжгалузевим комплексним інститутом — господарським правом. Механізм кримінально-правового захисту та охорони господарських правовідносин визначено у кримінальному законодавстві. Таким чином, з кола злочинів, що є суміжними зі злочинами у сфері відносин права власності, можна виділити злочини, передбачені у Розділі VII Особливої частини КК — Злочини у сфері господарської діяльності.

Умовно визначену міжгалузеву інституцію права згідно з вітчизняною доктриною права утворює екологічне право. Воно, будучи автономно визначеним, у той самий час є з’єднувальною ланкою між іншими міжгалузевими комплексними інститутами державного (публічного) права такими, як право власності, господарське право, інформаційне право, та іншими міжгалузевими комплексними інститутами права, у тому числі приватного права, що знайшло юридичне закріплення у нормах публічного права, зокрема у кримінальному праві. У кримінальному праві делікти екологічних правовідносин визначено у Розділі VIII Особливої частини КК — Злочини проти довкілля.

Безпека людини тісно пов’язана з таким соціальним явищем, як безпека суспільства. В теорії і практиці права це знаходить вираз через категорії “громадська безпека”, “громадський порядок”, “суспільна моральність”.

Суспільні відносини як об’єкт кримінально-правової охорони і захисту у нашій країні розглядаються у Розділі IX Особливої частини КК — Злочини проти громадської безпеки. Враховуючи тенденції щодо зростання рівня інформатизації, інформація та автоматизовані комп’ютерні системи, на наш погляд, можуть бути опосередкованим предметом злочинів проти громадської безпеки.

У Розділі XV Особливої частини КК визначений такий родовий об’єкт кримінально-правового захисту та охорони, як злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. На наш погляд, зазначений родовий об’єкт може бути тотожним за змістом категорії “державна безпека” (у складі національної безпеки). Тут можуть знаходити вираз делікти у формі інформаційних діянь із застосуванням автоматизованих комп’ютерних систем, комп’ютерної інформації, у тому числі в Internet, кіберпросторі.

Відповідно до Міжнародної класифікації кіберзлочинів, вони можуть вчинятися спеціальним суб’єктом — службовою особою. Зазначений аспект кримінально-правової охорони та захисту визначено у Розділі XVII Особливої частини КК — Злочини у сфері службової діяльності.

Інформація, у тому числі комп’ютерна, може бути предметом вчинення злочину та предметом злочинного посягання у злочинах, родовий об’єкт яких визначено у Розділі XVIII КК —- Злочини проти правосуддя.

За специфікою кримінально-правового захисту можна розглядати у контексті комп’ютерних злочинів діяння, визначені у Розділі XIX Особливої частини КК — Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини.

Новелою у кримінальному праві України є легальне виділення у ньому злочинів у такому родовому об’єкті, як злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (Розділ XX Особливої частини КК). Визначимо серед перелічених злочинів такі, при вчиненні яких інформація виступає за предмет злочинного посягання або вчинення злочину. У контексті зазначеної проблематики слід звернути увагу та таке явище, як інформаційні війни, інформаційна боротьба.

Кіберпростір активно освоюється для досягнення агресивних цілей не тільки у політичній, економічній сферах, але й у військовій. Сьогодні найбільш перспективним засобом ведення інформаційних війн, поряд з іншими, є застосування інформаційних технологій, у тому числі комп’ютерних, через Internet. У міжнародній практиці інформаційні технології, у тому числі комп’ютерні, вже розглядаються як зброя масового ураження.

При розгляді кримінально-правової проблематики суспільних інформаційних відносин слід звернути увагу та таке явище у кримінальному праві України, як доктринальне тлумачення окремих понять та категорій, визначених у кримінальному законодавстві, та роль судової практики у формуванні понятійного апарату щодо правозастосування. Нерідко у статусі загальнообов’язкових для застосування і врахування розглядалися рішення та постанови вищих (обласних, республіканських) судів.

З точки зору логіки кримінального закону, аналогію заборонено, але з точки зору практики (фактично) вона застосовувалася і застосовується при кваліфікації злочинів у формі “врахування”. Можливо на сьогодні вже достатньо займатися блюзнірством у кримінальному праві, а варто розпочати розмірковувати стосовно легалізації судової практики як джерела кримінального права, розробки спеціального юридичного механізму стосовно зазначеного питання.

При цьому кримінальне право має свою провідну функцію — визначає, які суспільні відносини не є бажаними для людини і суспільства, є найбільш суспільно-небезпечними. Похідною функцією кримінального права (від зазначеної провідної) є визначення того, чого не можна робити під загрозою покарання у формі кримінальних санкцій.

У зв’язку з цим визначається статус кримінального права — головного права щодо забезпечення охорони суспільних відносин та їх захисту у разі порушення. Невипадково у багатьох слов’янських мовах це право називається уголовним. З точки зору когнітології, сучасна українська мова запозичила не зовсім влучне словосполучення — “кримінальне право” з латини (у формі граматики сучасної англійської та деяких інших європейських мов,) від слова “криміно” злочин.

На наш погляд, у когнітологічному аспекті термін “кримінальне право” має негативну суспільну інформаційну рефлексію — “злочинне право”, про що неодноразово зазначалося теоретиками, саме у галузі цього права; серед таких дослідників можна відмітити докторів юридичних наук: М. Й. Коржанського, П. А. Вороб’я та ін. [3]

Ряд науковців відзначають, що наполягання на офіційній назві “Кримінальний кодекс” є проявом русофобства і забуттям свого філологічного, мовного коріння. Цікаво відмітити, що у Німеччині існує своя ідентична назва, що перекладається на українську мову як “Уголовне уложення”.

Наступним питанням є приділення уваги науки про злочини (уголовного права) її загальній частині. Кодифікація за принципом поділу права на Загальну та Особливу частини є вищою формою систематизації права. Аналіз нового КК України свідчить, що окремі загальні положення, притаманні загалу злочинів, визначених у Особливій частині кодексу, невиправдано там розташовані.

Як приклад, можна зазначити розташування в Особливій частині Кодексу норми щодо визначення такої категорії, як “злочинна організація” (ст. 255). При такому розміщенні цієї норми логічно випливає, що злочинна організація притаманна тільки злочинам проти громадської безпеки. Але ознаки злочинної організації присутні у багатьох інших складах злочинів, розташованих в інших розділах КК України.

Увага у теорії кримінального права до змісту загальних положень, Загальної частини уможливить уникання кризи розвитку права та застосування його норм на практиці. Це відчувається при маніпуляціях стосовно кваліфікації злочинів, визначення підвідомчості (підслідства) злочинних діянь різними правоохоронними органами (МВС, СБУ, Прокуратури та ін.).

Можливо, у майбутньому, ряд розділів та статей Особливої частини втратять сенс використання у зв’язку з розвитком науки щодо загальних положень кримінального права.

Ми усвідомлюємо, що на початку великого наукового шляху маємо відповідну кількісну і якісну ентропію. У народі кажуть, що не можна осягнути неосяжне, хоча до цього потрібно прагнути. Ми не завжди можемо чітко сформулювати інтуїтивні відчуття на рівні теоретичних узагальнень практики нових суспільних відносин але закликаємо наших критиків до уроків історії — історії християнства (Доктрина Ісуса Христа також не була відразу сприйнята людством, проте сьогодні вона є основою формування багатьох локальних цивілізацій, у тому числі й правових доктрин).

Глобальна інформаційна цивілізація під впливом науково-технічного прогресу спонукає до перегляду парадигми суспільних відносин Старого світу і формуватиме нових загальнолюдських, загальносуспільних парадигм. Прикладом глобалізації суспільних інформаційних відносин є розгляд проблематики формування інформаційного суспільства Європи у 1993 р. Комісією Європейського Союзу. Кінець ХХ століття ознаменувався підписанням 22 червня 2000 р. Хартії про глобальне інформаційне суспільство керівниками восьми наймогутніших економічно і технічно розвинених держав світу під час зустрічі на Окінаві (Японія).

Проблема глобалізації кіберзлочинності, її загроза миру, безпеці людства та міжнародному правопорядку була зазначена Президентом України на Самміті Тисячоліття у Нью-Йорку (7–8 вересня 2000 р.).

Переваги науково-технічного прогресу у сфері інформатизації, комп’ютеризації, інформатики дедалі частіше використовуються злочинцями. Роль зброї, здатної завдати нищівних ударів по безпеці та добробуту народів і держав, переходить до такого величного творіння людського розуму, як комп’ютер.

У зв’язку з цим Президент України поставив на розгляд міжнародної громадськості питання стосовно доцільності розробки Міждержавної конвенції про боротьбу з міжнародним комп’ютерним тероризмом [4].

1. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 3.

2. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. — К.: Преса України. — С. 80.

3. Див.: Коржанський М. Й., Воробей П. А., Щупаковський В. М. Завдання і дія Кримінального закону. — К., 1997.

4. Див.: Крок // Газета Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. — 2000. — верес. — № 17–18 (53–54).: http://mndc. naiau. kiev. ua).