Мовознавство в СРСР (20-40 роки ХХ ст.)

Реферат на тему Мовознавство в СРСР (20-40 роки ХХ ст.) ПЛАН 1. Умови розвитку лінгвістичної науки. 2. Концепції Миколи Яковича Марра. 3. Олександр Матвійович Пєшковський . 4. Лев Володимирович Щерба 5. Євген Дмитрович Поливанов 6. Іван Іванович Мещанинов Використана література 1. Умови розвитку лінгвістичної науки.

Мовознавство в СРСР пройшло складний шлях. Ідеологічний прес і штучно створена ізоляція вчених від світового наукового співтовариства негативно по¬значилися на стані лінгвістичної науки. Ідеї зарубіж¬ного мовознавства (структуралізм, неогумбольдтіанство тощо) не отримали поширення. Переважна більшість учених дотримувалася старих, передусім молодограма¬тичних, поглядів. Марризм, який тривалий час посідав монопольне становище, завдав великої шкоди розвитку мовознавчої

науки. Водночас чимало радянських уче¬них висунули оригінальні ідеї, які випереджали зару¬біжну лінгвістику. Після жовтневого перевороту радянське мовознав¬ство продовжувало розвивати традиції, які було закла¬дено в Росії у дожовтневий період Харківською, Мос¬ковською і Петербурзькою лінгвістичними школами. В основному розвиток мовознавства відбувався у рус¬лі молодограматизму, хоч деякі вчені (Л.

В. Щерба і Є. Д. Поливанов) шукали оригінальні підходи до ви¬вчення мовних явищ і висунули ідеї, відмінні від ідей зарубіжного мовознавства. У перші роки радянської влади помітним було деяке пожвавлення в мовознавстві, пов'язане з інте¬ресом до вивчення раніше табуйованих мов різних етносів, що населяли країну. Учені розробляли пи¬семність на латинській графічній основі для безписем¬них мов, а це вимагало

ґрунтовного дослідження їх¬ньої внутрішньої структури, що давало безцінний матеріал для теоретичних узагальнень. Однак період піднесення був нетривалим. Посилювався тоталітар¬ний режим, науці нав'язували як єдино правильну марксистську методологію. Так зване «мовне будів¬ництво», гучно розрекламоване в засобах масової ін¬формації, згорталося. Складені алфавіти на латинсь¬кій основі для всіх тюркських, фінно-угорських,

де¬яких кавказьких, іранських, тунгусо-маньчжурських та палеоазіатських мов народів СРСР у 30-ті роки було переведено на кирилицю, щоб не відрізнялися від російського. Русифікаторська політика призвела до поступового відмирання багатьох мов. Ті вчені, які не поділяли нової ідеології й політики, змушені були покинути країну (Бодуен де Куртене, Поржезинський, Трубецькой, Якобсон та ін.)

і продовжувати свої до¬слідження за кордоном. Інші, які мали сміливість зали¬шитися в країні і відстоювати свої погляди, загинули в тюрмах і концтаборах (Поливанов, Дурново, Ільїнсь-кий) або перебували на засланні (Селіщев, Виногра¬дов, Сидоров та ін.). Були й такі, хто щиро, а хто з принуки стали служити новому режимові й розробля¬ли марксистсько-ленінське мовознавство.

Одним із них був М. Я. Марр — творець так званого «нового вчення про мову». 2. Концепції Миколи Яковича Марра. (1864—1934) народився на Кавказі в м. Кутаїсі, закінчив у 1890 р. Петербурзький університет (спеціальність «сходознавство»), згодом став професором цього ж університету. У 1912 р. обра¬ний дійсним членом Петербурзької академії наук. Зробив вагомий внесок у вірмено-грузинську філоло¬гію, зокрема дослідив

і опублікував низку давніх па¬м'яток вірменської та грузинської літератур. Дослі¬джував також кавказькі мови (картвельські, абхазьку та ін.), історію, археологію й етнографію Кавказу. Вивчаючи картвельські мови, він висунув ідею спо¬рідненості цих мов із семітськими, берберськими, баскською, готтентотською та ін але науково її не довів. Назвав цю сім'ю мов яфетичною.

Яфетичні елементи, тобто кавказький субстрат, став шукати в мовах усього світу, в тому числі в українській (у 1930 р. він опублі¬кував своє дослідження «Яфетичні зорі на українсько¬му хуторі»). Коли ж ця гіпотеза стала суперечити да¬ним наукового мовознавства, то Марр «усунув» супе¬речність, оголосивши все індоєвропейське мовознавство застарілим і несумісним із марксизмом, запропонував¬ши натомість «нове вчення про мову», яке назвав «марксизмом

у мовознавстві» (попереднє мовознавство охарактеризував як буржуазне). Відступивши від нау¬кових традицій, користуючись підтримкою правлячої компартії та уряду, Марр установив монополію свого «вчення». Усі інші напрями, в тому числі порівняль¬но-історичне мовознавство, як буржуазні, перестали іє¬нувахи. 1922 р. Марр створив у Петрограді Яфетичний інститут

АН для опрацювання «нового вчення про мо¬ву» (після смерті вченого перейменований на Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра, а в 1950 р. реорга¬нізований в Інститут мовознавства АН СРСР). «Нове вчення про мову» — це еклектична суміш ідей Гумбольдта про стадіальність у розвитку мов, Шухардта про схрещування мов, філософів XVII—XVIII ст. про по¬ходження мови та майбутню світову мову

і марксистсь¬кої філософії (положення про революційні стрибки в роз¬витку мови і відображення в ній економічного базису). Основні положення «нового вчення про мову» такі: 1)мова є надбудовою над базисом, тому має, як будь-яка інша надбудова (релігія, мистецтво, літерату¬ра тощо), класовий характер; 2) перехід суспільства з однієї формації в іншу су¬проводжується переходом мови з одного стану в

інший. Цей перехід має стрибкоподібний характер, що відо¬бражає революційні стрибки в суспільстві; 3)усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю. Вони проходять одні й ті самі стадії. Ізолюючі мови відповідають первіснообщинній формації, аглютинативні — родовій організації суспі¬льства, флективні — класовому суспільству. Флектив¬ні мови представляють найвищу стадію в єдиному гло¬тогонічному процесі;

4) розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, тому не було жодної прамови. Навпа¬ки, спочатку було значно більше мов, ніж є нині. Шля¬хом схрещування кількість мов поступово зменшуєть¬ся, і за комунізму буде одна мова для всього людства; 5) методом дослідження мов

є чотириелементний палеонтологічний аналіз, який полягає у пошуку в ко¬жному слові будь-якої мови одного з чотирьох елемен¬тів (sal, ber, jon, ros), від яких нібито беруть початок усі мови світу. Попри зовнішню новизну «нове вчення про мову» на¬справді було поворотом до мовознавства XVII-XVIII і по¬чатку XIX ст. Тут чітко простежуються спрощений вуль¬гарно-соціологічний підхід до мови і фантастичні ідеї. Як зазначив В. І. Абаєв, «вірити в те, що первинні зву¬кові комплекси дійшли до

нас через десятки тисячоліть і можуть бути нами розпізнані в кожному слові й служи¬ти основою будь-якого етимологічного аналізу, — це та¬ке забуття фактора часу, така втрата історичної перспек¬тиви, яким важко знайти виправдання». Марр ігнорує звукові закони й морфологічні відмінності між мовами. Теорія Марра вела мовознавство у глухий кут. Од¬нак вона була співзвучною суспільно-політичній ситуа¬ції

в СРСР, тому її стали поширювати адміністратив¬ним шляхом як єдино правильну. З часом з'ясувалося, що теоретичні положення «но¬вого вчення» неможливо застосувати в конкретній до¬слідницькій практиці, що викликало критику з боку мис¬лячих мовознавців, яка закінчилася дискусією 1950 р. і реабілітацією порівняльно-історичного мовознавства. Незважаючи на «аракчеєвський режим» марристів, багато вчених різних поколінь продовжували розвива¬ти

мовознавство у традиціях дожовтневих парадигм, а деякі з них навіть одверто ігнорували «нове вчен¬ня». До них належать О. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов та ін. 3. Олександр Матвійович Пєшковський . 1878— 1933) розвивав традиції Московської лінгвістичної школи Фортунатова, поєднуючи

їх з ідеями Потебні. У праці «Російський синтаксис у науковому освітленні» (1914; третє видання — 1928, останнє, шосте, — 1956) виклав свою загальнонаукову концепцію, спрямовану проти логічного підходу до вивчення й інтерпретації мовних явищ. Синтезуючи ідеї Фортунатова і Потебні, тобто формально-граматичний підхід із психолого-семантичним, він створив оригінальну синтаксичну те¬орію.

Новою і продуктивною була його ідея викорис¬тання в дослідженні мови методу інтроспекції, тобто експерименту над собою. Він також обґрунтував важ¬ливість прикладного мовознавства, основаного на нор¬мативній точці зору. На відміну від Соссюра припус¬кав можливість свідомого втручання в мову. Оригіна¬льність його розуміння мови як системи в тому, що «мова не складається з елементів, а дробиться

на еле¬менти. Первинними для свідомості фактами є не най¬простіші, а найскладніші, не звуки, а фрази [ ]. Тому не можна, власне, визначати слово як сукупність мор¬фем, словосполучення як сукупність слів, а фразу як сукупність словосполучень. Усі визначення повинні бути побудовані у зворотному порядку». Повчальними й актуальними для українського сьо¬годення є думки Пєшковського про значення єдності літературної мови для консолідації нації й роль у цьо¬му процесі

шкільного вчителя: «Притягуючи дитину шляхом нормування її мови до національного центру — Москви, шкільний учитель оберігає внутрішню, духовну єдність нації, як солдат на фронті оберігає терито¬ріальну єдність її. І наскільки ця охорона ще важливі¬ша від військової, ясно з того, що територіальний роз¬пад не виключає можливості подальшого злиття, а ду¬ховний розпад — навіки».

4. Лев Володимирович Щерба (1880—1944) — видат¬ний теоретик мови, фонетист, лексиколог, лексикограф, граматист і методист. Закінчив у 1898 р. гімназію в Ки¬єві, а в 1903 р. — Петербурзький університет. Учень Бо-дуена де Куртене, засновник Санкт-Петербурзької фоно¬логічної школи. Ще до жовтневого перевороту створив у Петербурзькому університеті фонетичну лабораторію.

Свою фонологічну теорію він виклав у працях «Ро¬сійські голосні в кількісному і якісному відношенні» (1922) і «Фонетика французької мови» (1937). На від¬міну від Бодуена де Куртене фонему визначав не пси¬хологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за фізичними властивостями (фізичною по¬дібністю) звуків, як звуковий тип, здатний диферен¬ціювати слова і їх форми. Так, у російському слові вода [влда] звуки [л]

і [а] розглядає як різновиди одні¬єї фонеми <а>. Реально вимовлювані звуки кваліфі¬кує як варіанти (відтінки) фонеми, тобто як те конк¬ретне, в якому реалізується загальне (фонема). У праці «Про частини мови в російській мові» (1928) Щерба викладає власне розуміння частин мо¬ви. Заперечує формальний підхід до визначення час¬тин мови, якого дотримувалася Московська лінгвіс¬тична школа: частини мови виділяли за морфологіч¬ними ознаками.

На його думку, частини мови — не морфологічні і не синтаксичні класи, але їх не можна також виділяти лише на основі семантичного крите¬рію, тобто слід враховувати всі три критерії: семанти¬чний, морфологічний і синтаксичний. Уперше в мово¬знавстві Щерба виокремлює як частину мови катего¬рію стану (слова типу треба, важко, жаль, рад тощо). Велику теоретичну цінність має стаття Щерби «Про троякий аспект мовних явищ

і про експеримент у мовознавстві» (1931). Замість соссюрівської дихото¬мії «мова — мовлення» він запропонував трихотомію «мовленнєва діяльність — мовний матеріал — мовна система». Мовленнєва діяльність — це говоріння і слу¬хання; мовний матеріал — «сукупність усього, що гово¬рилося і розумілося», тобто тексти, які є результатом мовленнєвої діяльності; мовна система — слова і граматика, ідеальний опис яких «повинен вичерпувати знання певної мови».

Мовна система «не наукова аб¬стракція», а «те, що об'єктивно виявляється в індивіду¬альних мовленнєвих системах, які виникають під впли¬вом цього мовного матеріалу. Отже, в мовному матері¬алі й треба шукати джерело єдності мови всередині суспільної групи». Таким чином, за Щербою, мовна система виво¬диться лінгвістами з мовного матеріалу.

Таке розу¬міння системи різко відрізняється від еоссюрівсько-го, згідно з яким мовна система існує в мозку люди¬ни. Основне завдання лінгвіста, на думку Щерби, — узагальнення фактів мовлення і виведення з них си¬стеми мови, тобто створення словника і граматики, адекватних дійсності, причому слід уникати схема¬тизму і формалізації. Причини мовних змін Щерба вбачає у зовнішніх чинниках, хоча не

ігнорує й внутрішніх: «Інтереси ро¬зуміння й говоріння прямо протилежні, й історію мови можна представити як постійне виникнення цих супе¬речностей та їх подолання». У цій самій статті Щерба наголошує на важливості експерименту в мовознавчих дослідженнях. Результа¬ти аналізу тексту необхідно перевірити експеримента¬льно. Експеримент може бути двох видів: звернення до інформанта й експеримент на собі (самоспостереження,

інтроспекція). «Індивідуальна мовленнєва система є ви¬явом мовної системи, а тому дослідження першої є пі¬знанням другої цілком законно і вимагає лише по¬правки у вигляді порівняльного дослідження низки та¬ких індивідуальних мовних систем». В експерименті велику цінність, на думку Щерби, мають негативні ре¬зультати: «вони вказують або на неправильність по¬стульованого правила, або на необхідність якихось об¬межень, або на те, що правила більше немає, а

є тільки факти словника та ін.». Чимало важливих теоретичних проблем порушує Щерба у праці «Чергові проблеми мовознавства», опуб¬лікованій уже посмертно (1945). Він розглядає пи¬тання мовних розладів (афазій), мови жестів, двомов¬ності, взаємозв'язків між різними мовними рівнями, розрізнення активної і пасивної граматики та ін. Зок¬рема, оригінальною є його класифікація двомовності на чисту (друга мова засвоюється природним

шляхом, тобто через спілкування з її носіями) і змішану (мова вивчається в школі, де «друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується від рідної мови). Змішана двомовність трапляється і в лінгвістич¬них дослідженнях, де лінгвісти шукають категорії рід¬ної мови в іноземній, що з наукового погляду є недопус¬тимим. Що стосується розрізнення активної й пасивної граматики, то під ними

Щерба розуміє два різні підходи до її вивчення. Пасивною граматикою є такий підхід, коли вчений чи вчитель школи у вивченні граматики йдуть від форми до значення, а активною грамати¬кою, коли йдуть від значення до форми (ставиться за¬питання, як виражається певна думка). Обидва підходи є важливими, але, на думку Щерби, потрібно ширше ви¬користовувати другий. Починаючи з 60-х років XX ст. лінгвісти прислуха¬лися до порад ученого.

Саме такий шлях досліджень (від значення до форми) практикують у генеративній лінгвістиці, в моделі «смисл — текст», у функціональній граматиці (праці О. В. Бондарка, І. Р. Вихованця та ін.). 5. Євген Дмитрович Поливанов (1891—1938) — один із найвидатніших мовознавців 20 — 30-х років XX ст.^ Це, за висловом відомого письменника і літератора

В. Б. Шкловського, геніальна і трагічна постать у ра¬дянському мовознавстві. Закінчив Петербурзький уні¬верситет (був учнем Бодуена де Куртене). Володів японською, китайською, узбецькою, казахською, бухар¬сько-єврейською, дунганською, корейською, мордовсь¬кою, чуваською і багатьма європейськими мовами. Брав активну участь у створенні алфавітів для безписе¬мних народів

Середньої Азії. Відкрито виступав проти вчення Марра, за що був позбавлений в 1926 р. роботи і змушений виїхати до Середньої Азії. Тоді було заборо¬нено друкувати його праці в Москві та Ленінграді ^J3a його життя надруковано «Лекції зі вступу до мовознав¬ства і загальної фонетики», «Вступ до мовознавства для сходознавчих вищих навчальних закладів» (1928), «Ро¬сійську граматику в зіставленні з узбецькою мовою» (1933), «Досвід власної методики викладання російсь¬кої мови»

(1935). Окремі його статті вийшли друком у виданнях Празького лінгвістичного осередку. _і Поливанов увійшов в історію мовознавства як оригі¬нальний теоретик, соціолінгвіст, творець теорії мовної еволюції, основоположник історичної фонології^ Він заклав лінгвістичні й методичні основи навчання росій-ської мови як іноземної. Для його вчення характерний системний підхід до вивчення мовних явищ, що поєдну¬вався з

їх психологічною й антропоцентричною інтер¬претацією, прагненням розкрити причиново-наслідкові відношення в мовних процесах, намаганням пов'язати лінгвістику з потребами суспільства. і Учений був переконаний, що мовознавство повинно стати соціологічною наукоюГ7До проблем соціолінгвіс¬тики він відносив інтерпретацію мови як соціального історичного феномену, опис мови та її діалектів із соціо¬лінгвістичного погляду, вивчення причинових зв'язків між соціально-економічними

і мовними явищами, о᬴рунтування мовної політики. Причини змін у мові Поливанов убачав у «ліні людсь¬кій або — що є те саме — у прагненні до економії трудо¬вої енергії». Однак він не заперечував і ролі соціальних чинників, які, на його думку, впливають не прямо, а опосередковано. Так, зокрема економічно-політичні змі¬ни призводять до змін контингенту носіїв мови, а це стає причиною

появи так званого соціального субстра¬ту мови. Суспільні зрушення відображаються тільки в лексиці і фразеології, але не у фонетиці й граматиці. До чинників мовних змін Поливанов відносив і кон¬тактування мов. Він визнавав можливість змішування і схрещування мов, розрізняючи в цьому процесі гіб¬ридизацію, під якою розумів сходження неспорідне-них мов, і метизацію, тобто вторинне сходження спо¬ріднених мовД,

У питанні мовного будівництва Поливанов був при¬бічником рівноправ'я мов. Щодо свідомого впливу на мову займав помірковану позицію.^Вважав, що декре¬тами нічого ввести в мову неможливо Змінити в мові можна лише те, що відповідає закономірностям і що не належить системі. Іншими словами, зміни можуть стосуватися лише графіки й орфографії. Допускав та¬кож і свідомі зміни у словнику. Літературна норма, на його думку, може формуватися цілком

свідомо. Оригінальною є поливанівська класифікація лінг¬вістичних дисциплін. Він поділив їх на три групи: 1) дисципліни, які вивчають минуле мови (історіо-логія); 2) дисципліни, які вивчають теперішній стан мови; 3) дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прог¬ностика). Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем мовних культур; мовним полі¬тиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і, зокре¬ма, історіологом;

істориком культури». Слід зауважи¬ти, що Поливанов указував на важливість прогностич¬ної лінгвістики тоді, коли її, власне, не було. 6. Іван Іванович Мещанинов (1883—1967). Йому належить особливе місце у мовознавстві 20—40-х ро¬ків. Хоч він був марристом, однак неординарний та¬лант дослідника допоміг йому вийти за межі «нового вчення про мову» і створити оригінальну лінгвістич¬ну теорію.

За освітою — юрист (закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1907 р.) й археолог (закінчив у 1910 р. Археологічний інститут). Досліджував археологію Давнього Сходу. Був директо¬ром Інституту антропології, археології і етнографії АН СРСР (1933—1937). Перші мовознавчі праці опублі¬кував у 1929 р. З 1939 до 1950 р. очолював Інститут мови і мислення

імені М. Я. Марра АН СРСР. Відоми¬ми працями Мещанинова є «Вступ до яфетидології» (1929), «До питання про мову» (1934), «Нове вчення про мову. Стадіальна типологія» (1936), «Загальне мо¬вознавство» (1940), «Члени речення і частини мови» (1945), «Дієслово» (1949). У сучасному мовознавчому світі Мещанинов зна¬ний як творець знаменитої синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні

індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатсь¬ких мов. В основу цієї класифікації покладено струк¬туру синтаксичних конструкцій, а саме способи вира¬ження суб'єкта і предиката. На основі цього критерію він виділив 3 основні типи мов: пасивний, ергативний і номінативний. У пасивному типі мов, до якого належать інкор¬поруючі мови (алеутська, чукотська, нівхська,

індіан¬ська мова немепу), дієслово не має категорії перехід¬ності/неперехідності дії, а словесний комплекс, пред¬ставляючи єдине ціле, включає до свого складу різні частини. Тут абсолютно однаково виражаються преди¬кативні й посесивні відношення між володарем і тим, чим він володіє. Частини мови слабо диференційовані, дієслівні форми утворюються від іменних основ. В ергативних мовах, до яких належать

іберійсь¬ко-кавказькі (грузинська, абхазька, адигейська, лез¬гинська та ін.), баскська, мови деяких народів Азії й Америки, речення з перехідними і неперехідними діє¬словами мають різну структуру: суб'єкт при неперехід¬ному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а суб'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку. У номінативних мовах, до яких належать індоєвро¬пейські фінно-угорські, тюркські та семіто-хамітські,

єдино можливою формою підмета є називний (номіна¬тивний) відмінок незалежно від перехідності/неперехід¬ності дієслова. Тут суб'єкт рівнозначний підмету, пре¬дикат — присудку, а об'єкт — додатку. Синтаксична класифікація мов Мещанинова прийня¬та світовою лінгвістикою. Намагаючись творчо розвинути маррівську теорію єди¬ного глотогонічного (стадіального) процесу, Мещанинов розподілив виділені ним типи за стадіями.

Найстарішим типом назвав пасивні мови, а найновішим — номінативні. Це суто декларативне, нічим не підтверджене положен¬ня. Зрозуміло, що таких стадій у розвитку мов не було. У праці «Члени речення і частини мови» Мещани¬нов детально проаналізував співвідношення членів ре¬чення і частин мови, а також простежив способи вира¬ження синтаксичних відношень у словосполученні та реченні

(узгодження, керування, прилягання, інкорпо¬рація). Щодо частин мови, то дослідник вважає, що принципи їх класифікації є універсальними, але конк¬ретні системи можуть бути різними в різних мовах. Вагомим внеском ученого у світове мовознавство є його вчення про поняттєві категорії. Ці категорії, на відміну від граматичних, можуть не мати формального вираження.

Вони притаманні не окремим словам і си¬стемам їхніх форм, а широким класам слів. Це уні¬версальні категорії, властиві всім або більшості мов світу (наприклад, категорії статі, темпоральності, пер-сональності тощо). Завдяки своїй універсальності во¬ни дають можливість з одних і тих самих позицій описувати різносистемні мови і виявляти їхню (кате¬горій) специфіку вираження в кожній із мов.

Заслуга Мещанинова в тому, що він на прикладі поняттєвих категорій показав автономність семантики і синоні¬мічність лексичних і граматичних засобів: лексика та граматика нерідко виконують одні й ті самі функції (певна поняттєва категорія в одній мові може виража¬тися формально й набувати статусу граматичної кате¬горії, а в іншій — лексичними засобами). Використана література 1. Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М 1998. —

С 227—265. 2. Л. А. Булаховский и современное языкознание. — К 1987. 3. Зиндер Л. Р Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педа¬гог. — Л 1982.