Реферат по предмету "История"


Програмні документи Селянської війни в Німеччині як проекти перетворення суспільного життя в кра

їні


Функціонування будь-якої держави в своїй основі складається з різних, часто полярно протилежних явищ, тісного переплетіння кризових та кульмінаційних процесів. Загострення ситуації зумовлюється, як правило, не одним фактором, а кількома – групою. Превалюють при цьому політичні, економічні та соціальні причини.


Німеччина на зламі першої та другої чверті шістнадцятого століття представляла собою складний політичний організм, для якого феодалізм та католицизм стали своєрідними виразковими” хворобами: державна роздрібленість, свавілля сеньйорів, розпуста і зловживання становищем “князів церкви” спричинилися до Реформаційного руху та Селянської війни. І хоча розростання останніх було зупинено контрреформацією та посиленням феодальної реакції, але все ж вони підірвали фундамент існуючої суспільно-економічної формації, стали поштовхом до перегляду сучасного устрою.


Селянська війна у Німеччині не була феноменальним явищем світової історії: подібні ексцеси мали місце в багатьох державах, але її визначальною рисою є те, що поряд з випадками соціального бандитизму тут простежується процес дозрівання політичної свідомості народу, який здатен логічно мислити і який продукує в документальній формі свої програмні вимоги, дотримуючись правил толерантності й законослухняності. Практика викладення потреб у пунктах поширюється по всій країні: вюрцбурзькі селяни висунули 50 тезисів, мюнстерські – 34, майнські – 29, франкфуртські – 21, інтальські – 19 [5, 306]. На особливу увагу заслуговують “12 статей”, що були вироблені у Верхній Швабії у лютому 1525 р., та “Гейльбронська програма”, складена у Південній Франконії за зразком “12-ти статей”. Ці два документи стали уособленням найтиповіших прагнень, відповідно, селянства та середнього бюргерства. Варто зупинитися на їх ґрунтовнішій характеристиці.


В оригіналі “12 статей” мають назву “Ґрунтовні і справедливі головні статті усього селянства і захребетників (hidersessen) духовної влади, якою вони вважають себе обтяженими” [2, 122]. Складаються з преамбули та дванадцяти пунктів. Основна ідея документа – служіння законам духовним (Євангелію та Святому Письму) та світським. У пунктах простежується прагнення залишити старі права і звичаї, протест проти численних нововведень, які обминають традиційну “букву закону” та йдуть урозріз із Священним Писанням. Так, у статті 6 селяни скаржаться на посилення панщинних зобов’язань, тож, не відмовляючись від їх виконання, наполягають на зменшенні обсягів до початкових розмірів (“як служили наші батьки”) [2, 125]. Заклик повернутися до старого укладу звучить і в статті 9, де наголошується на необхідності відмовитися від новосформованої системи штрафів та повернутися до традиційних писаних законів. Стаття 7 містить вимогу неухильного дотримання ленного права, без зловживань з боку землевласника щодо арендатора ділянки. Проводиться думка встановлення чіткої кількості панщинних відробітків. Якщо ж господар ділянки залучить селянина до понаднормових робіт, то він повинен працю оплатити. Стаття 8 теж не заперечує інституту поземельних платежів, оскільки вимагає лише полегшення надмірних орендних стягнень. Більш радикальними у цій групі вимог аграрного характеру є 3-ій та 11-ий пункти, що взаємопов’язані. Так, ст. 3 проголошує скасування особистої залежності: посилаючись на Святе Письмо, декларується право усіх людей бути вільними, причому не в анархічній формі, а з визнанням зверхності над собою владних інститутів. У ст. 11 закладена ідея цілковитої відміни посмертного побору, який стягувався паном із вдови чи сиріт кріпосного селянина і був підтвердженням пана на рухоме й нерухоме майно особисто залежного селянина.


В умовах клаптикової строкатості державного механізму селяни не винайшли нічого нового, крім устрою, який передбачав існування широкої мережі самодостатніх одиниць – общин, ідеологічним та адміністративним центром яких була б церква. Відтак, ст. 1 обґрунтовує право на вибір та зміщення священика (керівника общини) за власним розсудом общини. Ст. 2 передає повноваження збору десятини до рук церковних старост, “яких поставить община”. У низці статей проголошується зверхність общинної власності, її першочерговість. Зокрема, ст. 4 передбачає надання ставків, озер та інших водних ресурсів у користування общини, якщо їхні попередні власники не мають належних підтверджуючих документів. Це ж стосується і лісових угідь: “ліси, освоєні, але не куплені мирянами чи кліриками, повинні знову перейти в руки усієї общини” (ст. 5). На общину перекладається облік деревини, яка використовуватиметься для теслярських робіт або як паливо. У ст. 9 висловлюється прагнення повернути експропрійовані свого часу луги та орні угіддя в “загальне (тобто общинне – М.К.) землекористування”. Що ж стосується податкової сфери, то селяни не відмовляються від сплати традиційної церковної десятини, але наполягають на існуванні лише зернової та скасуванні малої (з худоби) платні. Визначаються три сфери застосування десятини:


1) забезпечення прожиткового мінімуму священика і його сім’ї;


2) допомога жебракам;


3) суспільний фонд (кошти для непередбачених витрат, наприклад військових). Фонд створюється для попередження введення нових земляних податків.


Отже, навіть десятина стягується для забезпечення, передусім, общинних потреб.


Проголошуючи у ст. 3 необхідність жити відповідно до закону, а не до вільного “плотського вимислу”, автори статей намагаються запровадити як основу суспільних відносин договірно-правову систему. Так, ст. 2 обумовлює укладання договору з питання купівлі-продажу десятини. У ст. 4 знаходимо: “ми не бажаємо брати її (воду – М.К.) силою, але тут в ім’я братської любові потрібно увійти в християнське порозуміння”. Ст. 5 проголошує: “якщо не виявиться ліса, крім купленого правильно, то потрібно скласти з власником братську й християнську угоду”. Перегукується з попередницями і ст. 10 : “якщо ж це (луги та рілля – М.К.) придбано нечесно, то потрібно вступити у братську угоду, відповідно до обставин справи”. Ст. 7 вказує на необхідність існування ленного договору між власником і утримувачем землі: “як пан відповідним чином здає селянинові [землю], так й останній повинен володіти нею на основі угоди (vereyniguns) пана з селянами”.


Таким чином, реорганізація існуючого ладу уявляється селянам тепер не як корінна ломка феодальних традицій, не як революційні перетворення , а логічно допустимі еволюційні зміни в рамках законності та державності.


“Гейльбронська програма” [1, 129-133], яка за етнічне коріння мала землі Південної Франконії, а за ідеологічне – “12 статей”, хоча й була об’ємною за обсягом та змістовною за вимогами, помітно різниться від попередньо розглянутого документа.


Блок аграрних питань у “Програмі” оминається, про них ідеться мова лише в її додатковій частині, причому із взаємозаперечуючими обмовками. Отже, основа феодального устрою – васально-ленні відносини та кріпосне право – залишаються, за документом, недорканими. Щоправда, один із пунктів передбачав комутацію відробітної ренти шляхом виплати щорічного внеску у 20-кратному розмірі, але це задовільняло лише невелику частину селянства – його заможну верхівку.


Лейтмотивом усієї “Програми” є ідея загальнодержавної єдності в рамках буржуазної федеративної станово-представницької монархії. Справа в тому, що нікого вже не задовільняло ефемерне, слабке утворення, яке, крім вивіски “Священна Римська імперія”, нічого й не мало: ні армії, ні спільних фінансів, ні загальних законів, натомість існувала складна мережа митних кордонів, заплутане законодавство та постійні міжусобні війни, учасниками яких були три основні сили країни: князі, імперські міста та імперські рицарі. Протобуржуазія, що лише зароджується, прагне чогось стійкішого, щоб мати впевненість у завтрішньому дні. Гаранта стабільності вони вбачають у централізованому управлінні та багатоукладності економіки. Ст. 2 зобов’язує усіх ленників служити на благо Священної Римської імперії в особі її правителя – єдиного римського імператора. Йдеться про створення імперського війська – запоруки міцної, сильної держави. Руйнується в документі розгалужена система податків, натомість утверджується єдиний для всієї країни – імперський (сплата один раз у десять років) (ст. 9). Із метою економічного об’єднання країни ліквідовувалися мита і провізні побори (ст. 7, 8), а за ст. 10 уводилась єдина монетна система. Цікаво, що видобуток кольорових металів (золота, срібла, свинцю і міді) пропонується взяти виключно під державний контроль, очевидно з метою уникнення фальсифікації чи знецінення грошей. Логічно, що вводилась єдина система мір та ваги, причому за зразок вагових одиниць було взято труанські (м. Труа – головне місто Шампані) (ст. 11). Підсумковою у цьому контексті стала ст. 14, яка проголосила ліквідацію усіх союзів князів, панів та міст з метою збереження загальноімперського миру. Під загрозою втрати усіх вольностей, ленів та реалій заборонялися прояви будь-яких сеператиських тенденцій. Поняття про законодавчу і виконавчу владу досить розмиті, але, очевидно, їх представляють на місцях князі (проте вже як посадові особи імперії), а на загальнодержавному рівні – імператор та законодавча рада (ст. 4). Судову систему країни мали представляти наступні установи: 64 загальнодержавні суди, 16 – земських, 4 – придворних, 1 – імператорський (камергеріхт). Останній виступає юридичним символом єдності країни, оскільки у ньому забезпечується представництво усіх суспільних станів на виборній основі: із 16 членів 2 представників від князів, 2 – від графів, 2 – від рицарів, 3 – від імперських міст, 3 – від княжих міст, 4 – від усіх комун імперії (ст. 6).


Прагнення до одного з елементів демократії – виборності – простежується не лише на загальному (державному), а й на одиничному (місцевому) рівні. Як і в “12-ти статтях” у “Програмі” ідеалом суспільної організації вважається община, наділена правом вибору пастора. За економічне підґрунтя було визнано податок, що стягувався з членів общини для розподілу у трьох напрямах:


– на утримання священика;


– для допомоги злиденним;


– на загальну користь (ст. 1).


Цілком очевидною є аналогія з великою десятиною “12-ти статей”.


Відповідно до того, як община визнається найбільш доцільною формою організації суспільного життя на місцях, так і превалюючі позиції поряд з державною займає колективна (общинна) форма власності (ст. 7, наприклад, проголошує збір мит з мостів, доріг, шляхів “на загальну користь”; ст. 3 висуває вимогу, щоб “на продаж будь-якого товару був встановлений порядок, якого б дотримувались при торгівлі, щоб мала успіх і множилася загальна користь”).


Реформаційні вчення вплинули на структурування правових інститутів, серед яких – жодного світського. Зокрема, ст. 4 регламентує заміну людських законів божим писанням, її зміст сповна розкриває ст. 6: “слід, щоб в усій імперії було ліквідовано світське законодавство, що використовувалось досі і затверджено право божественне і природнє”. Отже, якщо “12 статей” допускали співіснування норм духовного права і князівського законодавства, то “Програма” істинними вважає лише християнські традиції і закони.


Революційною була пропозиція розмежування церкви і держави ( і це в той час, коли ці структури намагалися диктувати одна одній правила гри! ). Наприклад, ст. 5 забороняє усім духовним особам, незалежно від їх рангу, займати мирські посади, бути на службі в державній раді чи радниками інших общин або князів, а ст. 13 звільняє дворянство від усіх ленних обов’язків будь-якій духовній особі. Отже, те, на чому базувалася класична католицька церква Імперії, було підірвано: вона втрачала землю – економічний потенціал – та вплив у політичній сфері. Таким чином, католицизм зазнав цілковитого краху перед новим реформаційним ученням. Останнє, виступаючи за перебудову державного устрою на засадах раннього християнства, сповідувала ідею взаємодопомоги і братерства. Цим і пояснюються ідеї гуманності та захисту елементарних прав людини, що пропонує документ. Так, ст. 2 передбачає послаблення тиску на незаможні верстви населення за рахунок перебудови світоглядних позицій князів, графів, рицарів, дворян. Тут же обстоюється право рівного, тобто об’єктивного суду для різних соціальних верств. Захист удів і сиріт, охорона незаможних підданих – ось головний обов’язок усіх ленників імперії: “щоб вони кожній людині надавали допомогу, пораду, справедливий суд, щоб ніхто не скаржився на безправ’я”. Логічним продовженням попередньої є ст. 3, де йдеться про те, щоб “бідному допомагали так само, як і багатому і щоб підтримували братерське єднання”. Ст. 7 виступає на захист прав споживачів на придбання товарів по ринкових, а не спекулятивних, завищених цінах. Ці ж позиції відстоює ст. 12, де пропонується ліквідація компаній Фуггерів, Гохштетерів і Вельзерів, “від свавілля яких багаті і бідні однаково переживають скруту у всіх товарах”. Отже, особливість цих вимог зводиться до того, що вони не пропонують традиційні для їх часу ідеї зрівняння у соціальному статусі, а обмежуються лише пропозицією зрівняння правових можливостей та економічного захисту.


Загальноімперська скарбниця пустувала. Вихід з цієї проблеми автори знайшли досить простий, так у 12-му й 13-му пунктах було запропоновано:


– розпуск найбільших торгівельно-лихварських компаній (згаданих вище Фуггерів, Гохштете­рів, Вельзерів);


– встановлення планки найвищого підприємницького прибутку на рівні 10 тис. гульденів; якщо ж прибутки вищі, то основний капітал та надлишок – конфіскація;


– створення при міських радах банківських компаній із вкладенням грошей під 4 % та 5 % річних – від позики;


– чітку спеціалізацію міської дрібної торгівлі, що полегшувало державний контроль за цінами;


– заборону під загрозою покарання грошових обмінних операцій, щоб зосередити усі фінансові функції виключно в руках державних (імперських) установ.


Таким чином, під оздоровленням економіки бюргерство розуміло, насамперед її одержавлення. Так поняття сильної централізованої держави було перенесено зі сфери політичної в сферу економічну. Отже, у першій половині XVI ст. у Німеччині з різницею у кілька місяців було вироблено два проекти перетворення суспільно-політичного життя, які, виходячи з вищевикладеного, суттєво різняться між собою. З’ясуємо це питання конкретніше.


1. Джерельна база.


Для “12-ти статей” за підґрунтя слугували потреби селянства, що були оформлені у вигляді скарг на кріпосний стан, на панщину, на посмертний податок, на утиски общинних прав (Верхня Швабія, Південний Шварцвальд, сусідні райони) [4, 335]. “Гейльбронська програма” була сформована виключно на документальній основі, без комплексного вивчення ситуації, що склалася:


“12 статей”;


– плани державної реформи на Майні та Неккарі;


– проект земського устрою в Тиролі (ідея цілковитої незалежності правосуддя від державної влади; виборності суддів народом; позбавлення членів адміністрації права голосу в судових справах) [6, 281];


– памфлет “Реформація імператора Фрідріха ІІІ”, що відображав політичний ідеал тієї частини бюргерства, яка орієнтувалася на союз із рицарством [6, 285].


2. Ідеологічні засади.


Цілком очевидно, що обидва документи заперечують існуючий церковний устрій та відстоюють реформаційну перебудову католицизму. Однак радикалізм у дусі Мюнцера тут відсутній, отже, цей проект можна відзначити лише як цвінгліансько-мюнцерівський.


“Гейльбронська програма“ базується на ідеї секуляризації світського життя, спрощеності богослужіння, суспільної (але не станово-майнової) рівності, державної єдності. Отже, тут простежується синтез двох напрямів Реформації – цвінгліанського і лютеранського (бюргерівського і князівського).


Таким чином, цвінгліансько-мюнцерівський та лютерансько-цвінгліанський документи мають спільне коріння, яке простежується у прагненні відмовитися від норм світського права, а спиратися лише на Святе Письмо. У чернетці “12-ти статей“ на полях записано посилання на Луку, Матвія, Ієремію [4, 336-337]. У тексті “Програми“ є кілька посилань на Матвія. Обидва документи, як з’ясувалося в результаті лінгвістичного аналізу, насичені релігійного термінологією, а саме:


– у “12-ти статтях“ загалом ужито 45 таких понять ( словосполучення “старий завіт“ і “новий завіт“ трапляються один раз; “християнин“ – 2; “Христос“ – 2; “християнський“ – 6; “Євангеліє“ – 7; “Писання“ – 7; “Божий“ – 8; “Бог“ – 11 разів);


– у “Гейльбронській програмі“ зустрічаємо, принаймні, 43 слова, пов’язаних з релігійними переконаннями авторів (один раз ужито поняття “старий“ і “новий заповіт“; двічі – “Христос“ та “християнин“; 6 разів – “християнський“; по 7 разів – “Євангеліє“ і “Писання“; 8 – “Бог“ та 11 разів – “божий“).


3. Соціальна орієнтація авторів.


Щоправда, авторство “12-ти статей“ до кінця не з’ясовано. Серед версій, що превалюють, найімовірнішою називають версію про Генріха Пфейффера та Томаса Мюнцера. Але щодо останнього, то Циммерман називає його лише як опосередкованого укладача “Статей”. Ось яку цитату з вуст Мюнцера він наводить: “Правда, в Гегау та Глеттгау я виписував з Євангелія деякі положення стосовно управління, але пізніші, що виникли з них, тези були складені іншими“ [5, 313]. Хай там як, але названі діячі відзначалися “народофільством“.


Натомість Вендель Гіплер, провідний діяч поміркованого бюргерства, та Фрідріх Вейганд і Гец фон Берліхінген, представники рицарства, відстоювали інтереси своїх станів. Із цього приводу Ф. Енгельс зауважив: вимоги “Гейльбронської програми“ сформульовані так, що “набагато більше відповідали інтересам міських бюргерів, ніж селян“ [3, 238].


4. Різновекторність пропозицій.


“12 статей“ висувають три основні блоки пропозицій, як-от:


– традиційні (права полювання, рибної ловлі, лісоволодіння тощо);


– вимоги щодо відміни нових норм, які ввели панщину, оброкову систему, суб’єктивний суд;


– вимоги, де нове вчення про євангельську свободу стало стрижневим, а антихристиянськими оголошено кріпосне право, малу десятину, посмертну конфіскацію.


“Гейльбронська програма“ натомість є квінтесенцією таких вимог:


– централізації економічного і політичного життя;


– секуляризації управлінського і судового апарату та маєтків духовенства;


– власне реформаторські пункти (щодо створення християнських общин; забезпечення таких прав, як право вибору, об’єктивного суду, соціального захисту з боку держави, створення християнської системи законодавства).


Прикметно, що тональність селянського і бюргерського проектів також різна.


Перший характеризується поміркованістю, м’якістю: тут ужито такі вислови, як “наше сумирне прохання і бажання“ (ст. 1), “наше бажання таке“ (ст. 4), “наша думка наступна“ (ст. 10). Таким чином, “12 статей“ – це не перелік вимог для їх негайного виконання, а лише документально оформлені пропозиції і побажання селян, як краще перебудувати суспільство в християнському дусі. Лінгвістичний аналіз дає підстави говорити про превалювання у тексті “Статтей“ умовного і дійсного способу дієслова, натомість у “Програмі“ переважає наказовий (як доказ – словосполучення “повинні бути“ (ст. 10), “щоб були ліквідовані“ (ст. 14), “повинні бути реформовані“ (ст. 2) тощо).


Підсумовуючи викладене, потрібно зауважити, що, незважаючи на недоліки і прорахунки документів, обидва вони мають історичну вагомість:


– по-перше, засвідчили спроможність різних верств німецького населення логічно мислити і кристалізувати свої ідеї;


– по-друге, “Статті“ і “Програма“ окреслили ідеал держави, який пізніше був узятий до уваги творцями німецької модерної нації;


– по-третє, Селянська війна з її програмними документами довершила справу, розпочату Реформацією: з часом феодалізм і абсолютизм стають анахронізмами.


Література


1. Гейльбронская программа // Хрестоматия по истории средних веков. Под ред. Грацианского и Сказкина. В 3-х томах. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1950. – Т. 3. – 347 с.


2. Двенадцать пунктов // Хрестоматия по истории средних веков. Под ред. Грацианского и Сказкина. В 3-х т. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерсва просвещения РСФСР, 1950. – Т. 3, – 347 с.


3. Смирин М. Германия эпохи Реформации и Великой крестьянской войны. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1950. – 263 с.


4. Смирин М. Народная Реформация Томаса Мюнцера и Великая крестьянская война. – М.: Издательство АН СССР, 1955. – 568 с.


5. Циммерман В. История Крестьянкой войны в Германии. В 2-х томах. – М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1937. – Т. 1. – 387 с.


6. Циммерман В. История Крестьянской войны в Германии. В 2-х томах – М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1937. – Т. 2. – 432 с.



Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.