Проблеми
теорії, історії й методів геральдики в російській історіографії кінця XVIII –
початку ХХ ст.

1. Поняття «герб» в інтерпретації російських істориків

Одним з питань, які були висвітлені на сторінках
спеціальної наукової літератури наприкінці ХVIII – на початку ХХ ст., були
деякі аспекти теорії, методики й методології геральдики як складової
історичного пізнання. У першу чергу, це стосується спроб чіткого визначення
предмета вивчення геральдики й трактування основних її категорій і термінів,
починаючи з поняття «герб».

Дане поняття є проблемним хоча б вже тому, що до
початку XIX в. жодна історична праця не містила в собі чіткого визначення
герба, і вчені найчастіше не зовсім чітко розуміли, про що йде мова. Як приклад
можна навести монументальну «Историю российскую» Василя Микитовича Татищева [97], у якій автор
неодноразово використовував слово «герб» щодо символів стародавніх слов'янських
князівств [97, с. 171, 241, 253–255], давньоримського орла [с. 266],
ранніх сфрагістичних емблем Московського князівства [97, с. 267 і далі]
тощо.

Уперше в російській історичній науці визначення
герба з'явилося у спеціальному виданні І.Х. Гаттерера «Начертание гербоведения», перекладеному
на російську мову й підготовленого до видання секретарем Герольдії Глібом
Малигіним. Однак звучало воно достатньо безформно: «Гербы суть иероглифы
некоторых лиц и земель» [54, с. 1].

Не в останню чергу завдяки цьому виданню, Микола
Михайлович Карамзін в «Истории государства Российского» [66] застосовував
поняття «герб» уже більш
академічно, замінивши його щодо стародавніх слов'ян подібним за змістом і більш
вірним у даному контексті поняттям «символ» [66, т. 3, с. 38 і далі].

Одним із засновників спеціальних історичних
досліджень з проблем геральдики в рамках історичної науки Російської імперії
можна вважати Олександра Борисовича Лакієра. Вважаючи герби знаками відзнаки,
автор у визначенні герба виходив із простої його асоціації й тісного
взаємозв'язку з існуванням дворянства як соціального стану: «Гербы суть знаки
отличия дворянских родов».

Дещо старший сучасник О.Б. Лакієра Іван Петрович
Сахаров (див. додаток) визначав герб більш повно: «Герб – есть постоянная,
правительственной властью данная, утвержденная и всеми признанная эмблема: дворянства
или какого-либо состояния, для различия дворянских родов, обществ, корпораций и
городов» [92, с. 5].

У той самий час у словнику церковно-слов'янської
й російської мови, укладеному й опублікованому Імператорською Академією Наук в
1847 г., з'явилося таке формулювання: «Герб – один или несколько отличительных знаков,
присвоенных какому-либо государству, городу или дворянскому роду, и
изображенных по большей части на щите» [56, с. 289].

Харківський дослідник Євстафій Миколайович
Воронець (див. додаток), дав більш ємнісне визначення цього поняття: «Гербом» называется
эмблематическое или символическое изображение, которое принадлежит и
наследственно передается роду, местности или государству» [53, с. 14]. При
цьому він посилався на кілька енциклопедичних видань, де були наведені
визначення терміна, з якими він у цілому погоджувався [55; 56].

У роботі відомого російського гербознавця,
фахівця з територіальних гербів Павла Павловича фон Вінклера (див. додаток)
поняття герба розкрите з точки зору правового аспекту. У вступі до своєї
найбільш відомої роботи він дав таке лаконічне визначення: «Гербом называется
символическое изображение, составленное на основании точных законов и
утвержденное верховной властью» [50, c. 8]. З подібних позицій поняття «герб» розглядав
ще один відомий фахівець з проблем геральдики Юрій Васильович Арсеньєв (див.
додаток): «Гербами
называются особые фигуры или изображения, составленные на основании известных,
точно определенных правил и служащие постоянными отличительными признаками отдельному
лицу, роду, сообществу или учреждению, а также городу, области или целому
государству» [34, с. 121].

Далі доцільно навести семантичне пояснення
походження слова «герб», що зустрічається в більшості дослідників. От як воно
трактується Ю. Арсеньєвим: «Само слово герб заимствовано было у нас с польского herb и
встречается во многих славянских наречиях (herb, erb, irb) в значении наследник
или наследство. Таким образом, само название этой эмблемы указывает на ее
наследственность и неизменяемость» [34, c. 58; 37, с. 2].

Отже, щодо визначення поняття «герб» наприкінці ХVIII – на
початку ХХ ст. можна констатувати його поступову конкретизацію й приведення у
відповідність зі стандартами західноєвропейської геральдичної науки. Починаючи
з к. XIX в., дослідники вже чітко розуміли, що герб є специфічним
образотворчим джерелом, що складається із жорстко регламентованого набору
елементів і фігур у строгому співвідношенні між ними, складений за певними
правилами, що й символізував деякі риси своїх власників.

2. Проблеми формальної геральдики в роботах істориків XIX – початку XX
ст.

Починаючи із заснування Петром I
Герольдмейстерскої контори в 1722 р. російська геральдика використовувала
запозичений із Західної Європи певний термінологічний апарат, що сформувався не
раніше ХV ст. [34, с. 121]. Такий стан речей не одноразово зазнавав
критики з боку фахівців, однак спільного підходу так і не було вироблено.
Зокрема, Володимир Крескентьєвич Лукомський (див. додаток) активно критикував
статті Володимира Юхимовича Бєлінського (див. додаток) у зв'язку з недостатньо
грамотним уживанням геральдичної термінології [74, с. 45]. Однак рік по
тому Сергій Миколович Тройницький (див. додаток) дорікав В.К. Лукомського
в тому, що «составленные
им описания гербов написаны не русским языком, а неграмотно и непонятно. Он нам
возражает, что руководствовался научной литературой и официальным источником.
Научной литературой В.К. Лукомский считает «Геральдику» Ю.В. Арсеньева,
но эта книга, представляющая собой лишь компиляцию из иностранных, главным
образом, немецких, сочинений по теории и истории геральдики… Точно так же и
официальность языка не оправдывает его неграмотности» [107, с. 413].

Проте, більшість геральдистів користувалися
загальноприйнятим термінологічним апаратом, не дивлячись на його повне
запозичення з Європи. На основних елементах даного апарату, з метою кращого
розуміння герба як комплексного поняття, слід зупинитися докладніше.

Одним із найбільш давніх і традиційних
геральдичних елементів є щит, носій герба [34, с. 139]. От що про нього
писав О. Лакієр: «Каждая из составных частей герба была существенно необходима, как
оружие, а потому неизбежна и в изображении герба. Первая из этих составных
частей, самая существенная, есть щит, земля, на которой было предоставлено
деяниям, истории, любимой женщине или воображению самого витязя представить
символ или эмблему» [70, с. 39]. Щит – основний елемент
будь-якого герба, при цьому геральдичним щитом, як відзначають гербознавці XIX
– поч. XX ст., вважається лише той, який має обриси, близькі до тих, що дійсно
використовувалися у військовій справі, і зручний для розміщення на ньому
гербових фігур [34, с. 139]. Найпершим набув застосування норманський щит
трикутної форми, але через те, що на такому щиті могло розміститися не дуже
багато фігур, він був поступово витіснений іншими формами: «По форме щита различали,
к какому народу принадлежит рыцарь, потому что у витязей каждой страны щит имел
особый вид; так: у англичан он был круглый, у итальянцев продолговатый; у
германцев такой же, с маленькою выемкою сверху, с ущербом; у испанцев плоский
сверху и закругленный снизу; наконец, у французов форма щита: или
четырехугольная, или сердцеобразная, или имеет вид продолговатого
четырехугольника, нижние края которого слегка закруглены и сходятся под углом» [70, с. 40].

Історично в Росії, за спостереженнями фахівців,
найбільше застосування одержав «французький щит». Однак Ю. Арсеньєв
критично відзначав, що такий «появился в геральдике лишь с XVI века и не может быть признан
ни изящным, ни правдивым, так как щиты такой формы в действительности никогда
не употреблялись в военном деле» [34, с. 147].

Щит уже сам по собі, без гербової емблеми, як
відзначали геральдисти XIX – початку XX ст., міг слугувати гербом, оскільки мав
той або інший природний колір, властивий матеріалу, з якого щит був зроблений,
або переданий фарбою, позолотою тощо. Завдяки цьому тинктури, або емалі
(геральдичні кольори) поділяли на метали й фініфі. Найбільш давніми кольорами
були метал срібло (білий) і фініті: червлень (червоний), лазур (синій), чернь
(чорний). У XVI ст. до них додалися складені кольори: зелень (зелений), золото
(жовтий) і пурпур (пурпурний), а в англійських гербах з'явився, окрім того,
оранж (помаранчевий) [34, с. 151]. Кольори, що з'явилися пізніше,
класифікували як «натуральні» (небесно-голубий, коричневий, попелясто-сірий,
рожевий тощо), у класичній геральдиці замінялися на відповідні за характером
геральдичні тинктури (наприклад, олені й собаки зображувалися чорними або
червоними, леви – золотими або червоними, людське тіло – срібним або червоним). Однак у
російській геральдиці, яка багато запозичила з німецької, як наголошував Ю.
Арсеньєв, це правило застосовувалося далеко не завжди [34, с. 154–155].
Наприклад, до фігури вершника на гербі Москви довгий час застосовувався термін «натурально окрашенная» [52, с. 30].

Ще один тип тинктур гербів, як підкреслював Ю.
Арсеньєв, – хутра. Найпоширеніші – прості горностаєвий та білячий. Саме їх і
використовувала переважно російська геральдика [34, с. 162–164].

З розповсюдженням гравюр і літографій виникла
потреба в умовних позначеннях геральдичних тинктур. Ю. Арсеньєв стверджував, що
з XVII ст. у геральдиці були прийняті умовні графічні позначення кольорів, т.
зв. штрихування – ще один термін, що активно використовувався в геральдиці та
становив основу її категоріального апарату. В ній золото позначалося крапками,
срібло – незаштрихованою поверхнею, блакитний колір – горизонтальними лініями,
червоний – вертикальними, чорний – сіткою з вертикальних і горизонтальних,
зелений – діагональними, що сходять зліва направо, пурпурний – справа наліво і т.д.
[34, с. 157–159].

На поверхні щита, яке зветься полем, згідно з Ю.
Арсеньєвим, звичайно поміщали гербові фігури (все, що можливо уявити у вигляді
зображення або кольору) [34, с. 167]. Вони поділялися на геральдичні або
почесні (виниклі шляхом поділу щита, властиві винятково геральдиці), і
негеральдичні: природні (узяті з видимої природи), уявні (видумані) і штучні
(узяті з мистецтв і ремесел людини) [70, с. 53]. За межами поля могли
розміщуватися зовнішні прикраси щита: шолом, корона або шапка, мантія,
щитотримачі, девіз і т.д. Всі ці фігури застосовувалися в російській
геральдиці, хоча й не завжди правильно. Так, незважаючи на наведений О.
Лакієром поділ шоломів залежно від дворянського титулу власника [70, с. 71–72],
у Російській імперії, за рідкісними винятками, застосовувався лише один тип
шолома, повернений лицевою стороною, у чому легко пересвідчитися на прикладі
гербів, включених до «Общего гербовника дворянских родов Всеросійської імперії» [20].

В епоху середньовіччя, як стверджували російські
історики-гербознавці, усім геральдичним елементам були придані конкретні
символічні значення. У праці І.Х. Гаттерера докладному аналізу гербових
фігур і їх символічному значенні відведено близько третини загального обсягу
роботи [54, с. 221–334]. У класичній праці О. Лакієра символіці кольорів і
фігур також віддане ще досить значне місце [70, с. 47, 57–69]. Але вже в
більш пізній роботі П. Вінклера їй приділяється значно менша увага [50, с. 3–4
і далі], а Ю. Арсеньєв у «Геральдике» розглядав усі елементи герба, окрім
емалей, винятково з огляду на їх правильне блазонувания (відтворення малюнка
герба при його описі) [34, с. 219 і далі]. Отже, значення символічного
трактування гербових елементів для російської геральдичної науки к. XVIII –
поч. ХХ ст. поступово редукувалася. Цей процес був пов'язаний, безсумнівно, з
поступовою трансформацією геральдики із прикладного мистецтва в наукову
дисципліну.

Початок даного процесу можна спостерігати ще в
передмові Г. Малигіна до «Начертание гербоведения» І.Х. Гаттерера, де він пояснив
необхідність видання в Російській імперії подібної праці в такий спосіб: «Чтобы сей науке по
крайней мере дать систематический вид; поелику и она принадлежит также к
истории, содержащей в себе не только одни происшествия, но и самые оных
доказательства».

Вичерпно описав зміну поглядів на геральдику В.Ю.
Бєлінський: «В
настоящее время геральдика начинает сильно распространяться, как важная отрасль
исторических знаний и как совершенно законченная наука, изучаемая наравне с
сигиллистикой, сфрагистикой, генеалогией, нумизматикой и пр. Все вместе, эти
знания составляют громадное подспорье для истории и археологии вообще. Нельзя
сказать, чтобы геральдика, как это было в прежние времена, интересовала у нас
общество. Напротив, ее почти совершенно у нас забыли, неправильно и
необоснованно считая знание ее специальностью привилегированных классов. С
падением дворянских традиций увлечение геральдикой вообще у нас исчезло» [42, с. 6].

Услід за даною тенденцією історики-геральдисти
кінця XIX – початку ХХ ст. до основних функцій геральдики відносили вже не
стільки складання гербів, скільки гербову експертизу. Методика останньої, на
їхню думку, полягала в поетапному з'ясуванні національної належності
гербовласника, його гідності, титулів, нагород і доби створення та корекції
герба. Теоретиком гербової експертизи був В.K. Лукомський, який вважав основні
етапи гербової експертизи (встановлення національної належності, з'ясування
титула власника, датування зображення) невід'ємною частиною зовнішньої критики
речової або писемної пам'ятки, на якій «герб красноречиво и убедительно говорит о его
происхождении, принадлежности и датировке» [76, с. 15].

Таким чином, пізнавальні можливості геральдики в
трактуванні істориків на початку XX ст. значно змінилися порівняно з кінцем
XVIII ст., а сама геральдика трансформувалася із прикладної науки дворянського
стану в дисципліну, пристосовану до практичних потреб музейних, архівних і
бібліотечних працівників.

3. Теорії походження гербів у Росії у викладенні
вітчизняних істориків

Різні концепції походження російських гербів також були широко
висвітлені як у загальноісторичній, так і в спеціальній геральдичній літературі.

Початок даному питанню поклав Г. Малигін у передмові до «Начертания гербоведения» І.Х. Гаттерера: «В древности и в старину обычай был
носить перстни с резьбой на камне или металле особых изображений, служивших
каждому для отличия, печатями и гербом» [54, с. III]. Думка співробітника Герольдії очевидно неглибока,
через що треба зробити висновок про не досить чіике розуміння даної проблеми
наприкінці XVIII – на початку XIX ст.

Згодом історичні події в Російській імперії остаточно сформували
дві течії суспільної думки, що вплинули й на геральдику: «західників» і «слов'янофілів». Вичерпну характеристику
цим двом «партіям» дав І.В. Забєлін у статті «Современные взгляды и направления в русской истории» [61., ч. 1].

У зв'язку з цим до сер. ХІХ ст. уклалася теза, поширена в
західноєвропейській історичній науці й перейнята «західниками», про повне запозичення ідеї
російських гербів з Європи. Спростуванню цієї ідеї вагому увагу приділив О.
Лакієр: "…внешние атрибуты для герба, форма щита и краски не наши и конечно
перешли к нам с Запада; но идея гербов Русских, в отличие от гербов Западной
Европы, совсем иная» [70, с. 18]. Дослідник виклав сфрагістичну концепцію
походження гербів в Росії, відвівши історії печаток окремий розділ, і трактував
герб як споконвічно дворянську приналежність. От якою він виводив генезу
князівської печатки: «Можно найти одно общее основание: первоначально печать была
именная и заверяла подпись руки, к которой вообще, при малом распространении
грамотности, не имели большого доверия. Этот факт, общий всем странам и
народам, не чужд и нам. Неприкосновенность печати охранялась изображением
святого, по имени которого назывался князь, а надпись прямо свидетельствовала,
чья она. Таким образом, и у князей печать была сначала личным лишь знаменем и изменялась
с переменою лиц, и только после долгих колебаний Тверь, а потом Москва избрали
для себя в печати символ, прямо соответствовавший их тогдашнему положению:
победа над врагами внешними и присоединение уделов к Москве давало великому
князю право изобразить себя на коне, поражающим дракона» [70, с. 4].

Далі відомий дослідник геральдики наголосив, що «печать тогда только может
стать гербом, когда приобретет характер наследственности, т.е. будет переходить
из рода в род без изменений, и, кроме того, применять те геральдические
атрибуты, без которых нет понятия о гербе» [70, с. 200]. Подальше переродження
печаток О. Лакієр пов'язував з польскою школою геральдики. Для неї, на його
думку, були характерні доволі прості герби, один символ – один стяг. Ці символи
були схожі на російські, оскільки прямо запозичувалися із землеробського побуту
й слугували власне практичним потребам. Пізніше, по мірі проникнення в Польщу
західноєвропейської геральдичної мови, значення символів змінювалося. Відмінною
рисою клейнодів, польських «гербів», як вважав О. Лакієр, була їх незмінна
кількість: символів було стільки ж, скільки споконвічно польських дворянських
родів, і кожна нова людина бралася під покровительство того чи іншого роду,
тобто нових символів не з'являлося [70, c. 200].

Згідно з О. Лакієром, до Росії першими потрапили
герби саме литовців і поляків. Т. зв. «виїзні роди» стікалися через ті чи
інші мотиви на службу до московського государя, осідали й асимілювалися як
російські дворяни. Про їх неслов'янське походження надалі свідчив тільки герб
[70, с. 210–213].

Інший російський учений і гербознавець Ю. Арсеньєв, з одного боку,
підтримував концепцію О. Лакієра про походження російських гербів, але, з
іншого боку, критично відзначав, що в російській геральдиці пізнішого періоду
дворянські герби насправді почали «складатися» більш-менш вдало: «Почтенная и талантливая попытка Лакієра установить при их
систематизации твердые начала, основанные на происхождении русских дворянских
фамилий, не может быть признана вполне удачной и применимой» [34, с. 373]. Втім, щодо інших пунктів автор у цілому
погоджувався з думкою попередника.

Так, він дотримувався теорії польського
походження російських гербів: «К нам, в Россию, западная геральдика проникла, несомненно,
через Польшу, хотя и получила впоследствии свои местные особенности,
относящиеся, впрочем, по большей части к более позднему времени» [34, с. 337].
Тут же учений зазначив, що лише на початку ХХ ст. почала розроблятися теорія
про походження стародавніх символів на печатках польського дворянства від
рунічних знаків. На його погляд, перетворення це проходило в 3 етапу:

1) 
прийняття поляками християнства (до рун були додані хрести);

2) запровадження прапорів замість жезлів
(відпадіння нижніх кінців знаків);

3) перетворення знаменних знаків на герби.

Далі Ю. Арсеньєв констатував: «Отсюда объясняется, что
польская геральдика весьма мало позаимствовала у западноевропейской, и главная
часть – гербовые фигуры – в ней почти отсутствуют… Из рунических непонятных
знаков стали сочиняться тогда гербы, отвечающие вполне геральдическим правилам,
так что их можно было описать или блазонировать» [34, с. 339].

Паралельно Ю. Арсеньєв згадав і про
російські герби з рунічними мотивами, утім указуючи на те, що подібна символіка
зустрічалася повсюди на Заході Русі, тобто там, де був значний вплив Литви й
Річі Посполитої («малороські й білоруські регіони») [34, с. 340].

Більше того, автор висловив власні погляди на сфрагістичні джерела
західноєвропейських гербів. Так, на
його думку, перші печатки геральдичного характеру з'явилися в Західній Європі у
XI ст. На них був зображений гербовий щит, іноді в руках якої-небудь гербової
фігури, а іноді й окремо. При цьому сама форма печатки, починаючи з XII в.,
нерідко набувала обрисів сучасного їй бойового щита (норманського, трикутного,
круглого тощо) [34, с. 24–25]. Отже, згідно з висновком Ю. Арсеньєва, у
Європі початковим носієм герба був лицарський щит, а вже згодом герби перейшли
на печатки, тоді як у Росії спостерігалося зворотне явище. Багато емблем
вітчизняних князівських і міських печаток перемістилися на герби князівських і
дворянських родів, а також і міст.

Ю. Арсеньєв цілком слушно зазначив, що вибір емблем на російських
печатках XV–XVII ст. вражає своїм розмаїттям і часто повною несподіваністю. Ці
емблеми мали здебільшого випадковий характер. Автор обґрунтовував дане
ствердження тим, що печатки Московської Русі не були гербами й не претендували
навіть на таке значення [34, с. 341–342].

Однак, полемізуючи з думкою Миколи Петровича
Ліхачова про те, що «дворянская геральдика искусственно сочинена была в исходе XVII века» [34, с. 371],
Ю. Арсеньєв лише частково погодився з цим доволі різким судженням. Так, до цієї
ж доби належить перша поява в Росії гербів, які переважно були запозичені з
польських джерел, однак цей процес, як підкреслив учений, був характерним і для
Литви, і для південної Русі. Тому таке наслідування було природним для
російських дворян, і йому лише бракувало санкції з боку вищої влади [34, с. 372].

Дещо іншу концепцію походження російських гербових
знаків можна знайти ще в одного дослідника XIХ в. Є. Воронця. В його роботі,
присвяченій чотирьохсотліттю російського державного герба, є таке твердження: «В древней Руси герб и
печать назывались знаменем» [53, с. 14]. Подібної думки дотримувався,
до речі, і Ю. Арсеньєв. Докладно викладаючи у своїй праці історію російських
прапорів, учений навів факти, що свідчили про вплив візантійських прапорів на
російську символіку: «Влияние Византии на древнерусский княжеский быт отразилось между
прочим и на великокняжеских стягах, которые делались весьма значительных
размеров и, по примеру византийских императорских знамен, стали украшаться
священными изображениями» [35, с. 18]. Однак автор вказав на те, що
цю символіку не можна вважати у повному сенсі цього слова «геральдичною»,
оскільки правила складання гербів проникають у Росію ніяк не раніше початку
XVII в. [35, с. 21].

Заслуговує уваги ще одна теорія походження
південноросійських гербів, яку знаходимо у Карла Васильовича Болсуновського
(див. додаток). Цей дослідник шукав аналогію російських нумізматичних символів
з грецькими й візантійськими монограмами: «Действительно, был древний обычай ставить на
монетах монограммы, заключающие в себе титул либо имя царя, либо архонта,
чеканившего монету; он был всеобщий в Греции, в Малой Азии и во всех ее
колониях на берегах Черного моря… Сам обычай употребления букв для образования
знаков собственности весьма древний и сохранился у славян до XVI столетия… Обычай этот
продолжался очень долго, и потому накопилось в геральдике много гербов из
инициалов, заимствованных даже с кириллического алфавита, а именно из букв: П,
М, Ш, Щ, Х и т.д., перемешанных с луной, крестами, якорями, стрелами и т.п.» [4, вип. ІІ, с. 5].
В іншій публікації К. Болсуновський підкреслив: «О множестве эмблем
возникших в древности из букв кирилловского алфавита и затем под разными
названиями вошедших в гербы Руси, Литвы и даже Польши, писал довольно
обстоятельно г. Даровский, причем указал на произвольные приемы
геральдиков, пытавшихся объяснить эти загадочные для них фигуры посредством
сравнения с различными эмблемами, вошедшими уже в геральдику» [4, вип. I, с. 8].
Отже, на думку дослідника, багато геральдичних символів Південно-Західного краю
являли собою найдавніші монограми. У свій час, коли знак з'явився, його
значення, безсумнівно, було чітким і зрозумілим усім, «но затем, вследствие
усложнения геральдических условий, знак этот, дополненный различными
прибавками, утратил свой первоначальный вид и, наконец, его первоначальный
смысл остался совершенно забытым» [4, вип. ІІ, с. 4]. Таким чином, К. Болсуновський
припускав, що родові знаки містять у собі ініціали їх власників. Однак, на
жаль, жодного конкретного прикладу він не навів, хоча опублікував безліч
князівських знаків з монет Володимира, Святополка, Ярослава й інших князів.
Проте Карл Болсуновський окреслив новий напрям, яким пізніше пішли багато
дослідників.

Цікавий огляд сфрагістичної спадщини Русі дав
Дмитро Якович Самоквасов у зв'язку з кольорами печаток, які використовувалися
різними правителями [91]. Більш докладно на його праці ми зупинимося в розділі,
присвяченому державній символіці Росії.

Не можна також залишити поза увагою класифікацію
походження родових гербів, запропоновану різними авторами. Найраніше спробу
поділу російських гербів на види знаходимо знову ж у О. Лакієра. Здійснення
класифікації російських символів навело автора на такі висновки: «Мы смеем утверждать, что
гербы наши были местные и давались с теми или другими фигурами:

1) по родовой собственности;

2) по происхождению;

3) по заслугам;

4) по соответствию с прозванием лица.

Первое начало родовой собственности вполне применимо к гербам
фамилий княжеских и дворянских, от удельных князей происшедших, второе различие
– по происхождению от того или другого племени к родам, третье – к служилым
людям, а последнее начало – к прочим гербам» [70, с. 8]. Саме за
цією ознакою О. Лакієр і уклав структуру частини власної роботи, де подав опис
гербів більшості сучасних йому дворянських родів.

Інший варіант класифікації знаходимо у Ю. Арсеньєва. Крім
загального поділу на державні, місцеві, герби співтовариств, фамільні (або
родові) й особисті, історик відокремив такі групи гербів:

– союзні або шлюбні (складаються із поєднаних гербів осіб,
які уклали шлюбний союз) (слід зауважити, що походження цього виду гербів
досить докладно описав К. Болсуновський на прикладі герба князів
Острозьких [4, вип. ІІ, с. 6]);

– спадково-власницькі герби (отримуються разом з успадкованим
володінням);

– герби домагання (демонструють претензії на спірні
володіння);

– герб заступництва або дарування (дарований власнику
правителем; як правило, це була державна емблема). Тут Ю. Арсеньєв
підкреслив: «У нас в России гербы пожалования встречаются как при возведении в
дворянство и утверждении в таковом, когда раньше у фамилии не имелось герба,
так и при даровании титула, причем или составляется новый герб, или к уже
существующему гербу придаются новые эмблемы (двуглавый орел, вензель государя,
императорская корона и т.п.)» [34, с. 125];

– герби посадові (особливий вид жалуваних гербів, які
привласнювалися при отриманні почесної посади або звання, іноді переходили у
спадок).

Далі Ю. Арсеньєв поділяв герби за походженням на споконвічні
(прадавні), подаровані за грамотою, гласні (які прямо вказують на прізвище
власника). Про останні він зазначав таке: «Некоторые геральдисты считают гласные
гербы самыми древними из существующих… Весьма изобилует также гласными гербами
польская геральдика, откуда они перешли к нам в Россию» [34, с. 130]. Підвидом
гласних гербів Ю. Арсеньєв вважав загадкові (герби з навмисним порушенням
геральдичних правил з метою викликати питання).

Більша, порівняно з попередньою, розгалудженість пропонованої Ю.
Арсеньєвим класифікації пов'язана з тим, що автор розглядав західноєвропейську
геральдичну традицію у цілому, накладаючи її структуру на російську. О. Лакієр,
навпаки, прагнучи довести самобутність російської геральдики, розглядав
європейську традицію взагалі.

Отже, російські дослідники геральдики XIX – початку ХХ ст.
створили кілька основних концепцій походження гербів: від давньоруських
печаток, від візантійських прапорів, від особистих монограм, а також концепцію
повного запозичення геральдики із Західної Європи (з польсько-литовських або з
німецьких джерел).

4. Історія розповсюдження гербів у Російській імперії в роботах
істориків-геральдистів

У розгляді генези особистих гербів дворянських
родів Російської імперії дослідники, у цілому, задовольнялися простим
викладенням історичних фактів. Серйозну полеміку викликало лише питання визначення
доби початку «геральдизації» російського дворянства. Ю. Арсеньєв відносив цей
процес до кінця XVI ст., відзначаючи, що вперше емблеми геральдичного типу
з'явилися на печатках російських князівських родів [34, с. 369]. М.
Ліхачов з приводу печаток цього періоду наголошував таке: «Никакого сходства с
позднейшими гербами мы не замечаем… знаменитейшие деятели Московской Руси
пользовались разнообразными печатями, не помышляя о родовых гербах» [34, с. 371].

О. Лакієр, у свою чергу, відкинув часову межу
появи гербів на Русі до середини XVII ст., коли спостерігався масовий притік до
складу російського дворянства вихідців із Західної Європи й особливо численної
шляхти з Польщі й Великого князівства Литовського, Білорусії й України, яка
зберігала власні родові герби, сприяв не тільки появі на особистих печатках
сталих геральдичних символів, але й поширенню самого уявлення про герб як один
з атрибутів шляхетного стану. Цим атрибутом прагнули обзавестися родини, які
претендували (справедливо або ні) на західне походження. Але їх шляхом часто
йшли й сім'ї, чиї корені були зовсім іншими (князі-рюриковичі, дворянські роди,
які визнавалися «выезжими з татар» тощо) [70, с. 347]. Подібної точки зору
дотримувався й російський історик Дмитро Іванович Іловайський: «Если польское влияние
издавна действовало в Западной России, благодаря в особенности означенной
династии Ягеллонов и непосредственному присоединению к Польше Червонной Руси с
частью Подолии, то, понятно, как должно было усилится это влияние со времени
Люблинской унии, когда полякам широко отворены были двери в сокращенное великое
княжество Литовское, а вся почти Юго-Западная Русь, подобно Галиции, теперь
вошла в состав земель польской короны. Поляки получили право селиться на
Западной Руси, занимать здесь земские должности и уряды, приобретать имения,
наследовать и т.д. Ополячение началось конечно с высшего класса, т.е. с
западнорусской и литовской аристократии… Между семьями польских и
литовско-русских магнатов начались частые брачные союзы, немало способствовавшие
к их объединению, т.е. к принятию русскими семьями польских обычаев» [63, с. 573]

Слід зазначити, що й О. Лакієр розглядав історію
гербів винятково у зв'язку з історією дворянської верстви. Він зазначав, що з
моменту появи поняття родового герба в Російській імперії право на нього
розглядалося як привілей дворянства, причому спочатку – тільки частини
дворянських родів, які вислужили його на військовій службі в офіцерському чині,
або родів стародавніх (які зберігали право на герб і в тому випадку, якщо представники
роду ще не дослужилися до офіцерських чинів) [70, с. 334 і далі].

Приблизно в 1680-х рр., на думку Ю. Арсеньєва,
розпочався перший період вітчизняної геральдичної історії, який може бути з
долею умовності визначений як період переважання самобутньої геральдики [23, с. 372].
У цей час більшість у Росії гербів не затверджувалася офіційно, проте
використовувалася родами, хоча загалом державою статус герба був уже визнаний.

Це становище підтримувалося дещо відстороненим
ставленням влади до гербів. На думку вченого, наприкінці XVII в. на герб
ще дивилися як на явище неруське, іноземне. Підтвердження прав на герб було
доручено Посольському приказу, тобто вважалося віднесеним до галузі іноземних
справ; природно, що мова в цьому випадку йшла тільки про герби прибулих родів,
тобто про іноземні герби в Росії, а не про російські герби [70, с. 336].
Однак гербова практика складалася й поза сферою офіційного права. «Идея, что у всех дворян
должны быть родовые гербы, утвердилась именно перед Петром Великим, и дворяне
кинулись было их сочинять», – цілком слушно зазначив М.П. Ліхачов [72, с. 367].
О. Лакієр також підкреслив, що накази Петра Великого, пов'язані із заснуванням
Герольдмейстерської контори та першими гербовими «пожалуваннями», були
присвячені не створенню, а впорядкуванню російської геральдики [70, с. 349],
у той час як М. Ліхачов прямо визначив ці дії Петра як ті, що обмежували і
стримували процес розповсюдження гербів серед російського дворянства [72, с. 369].
Ще більш різко висловлювався з приводу петровських реформ у галузі геральдики
В. Бєлінський: «Ошибка
Петра Великого, являясь следствием не совсем надлежащего усвоения им сущности
геральдических отличий вообще, состояла именно в том, что он полагал возможным
и нужным, одновременно с административными и другими мерами и новшествами,
одним ударом изменить народные цвета и народный флаг» [42, с. 12].

На думку О. Лакієра, стихійна «геральдизація» російського
дворянства у період реформ Петра Великого відбувалася б ще швидше, коли б не
укази цього правителя, покликані встановити контроль держави, у тому числі й за
використанням цих зовнішніх ознак належності до шляхетного стану: «Учреждая герольдию, Петр
Великий говорит о гербах как о чем-то существующем, и тогда как в отечестве
нашем и государи, и города, и частные лица долго имели только одни печати,
государь считает даже лишним объяснять, что такое герб, какие его
принадлежности, как он составляется и пр. И действительно, в архивах наших
хранятся целые производства, возникшие, как увидим ниже, тотчас после
уничтожения местничества и сожжения разрядов при представлении родами
доказательств о благородном их происхождении, дававшем им право на внесение в
родословную книгу. Таким образом, в последней четверти XVII столетия учреждение
гербов было уже в ходу, деления герба и лучшие геральдические сочинения были
известны, а когда издавался указ о том, чтобы каждый благородный имел герб,
цель законодателя была, наоборот, ограничить излишнее число гербов и
противозаконное употребление их теми, которые не имели права на это отличие» [44, с. 202–203].

Але поділи Речі Посполитої 1772, 1793 і 1795 рр.
привели до включення до числа підданих Російської імперії і, відповідно,
російського дворянства надзвичайно численної польсько-литовської, білоруської й
української шляхти, тобто осіб, які здавна мали власні родові герби. Суттєвий
вплив з боку польської геральдики, на думку більшості російських істориків, і
задовго до цього відчувався в Україні, де процес формування нового
привілейованого стану з козацької верхівки супроводжувався присвоєнням старих
польських або створенням нових власних родових гербів, покликаних стати
зовнішніми ознаками належності до шляхетного стану. Власні герби зберігало
також балтійське лицарство [70, с. 395–396].

Найбільш значним геральдичним нововведенням у
Росії XVIII в. стали, очевидно, жалувані герби. Переважала ж, як і колись,
неканцелярська, неофіційна геральдика старого дворянства. Підсумки її
столітнього розвитку були – зрозуміло, дуже неповно – підведені Анісімом
Тітовичем Князєвим (див. додаток), автором знаменитого «Собрания фамильных гербов…» [5], яке ґрунтувалося
переважно на матеріалі особистих печаток, але із залученням додаткових
відомостей, що дозволяли, зокрема, досить чітке (і невипадкове) розфарбування
сфрагістичних пам’яток. Рукопис гербовника був піднесений автором імператриці
Катерині II у 1785 г., потім загублений і знайдений тільки наприкінці XIX в.
Виявлення цього рукопису стало науковою сенсацією свого часу. Рукопис був
опублікований у 1912 р. видатним геральдистом С.М. Тройницьким.

Найбільш важливим актом, покликаним надати
російській родовій геральдиці завершеність і системність, стало заснування
імператором Павлом I 20 січня 1797 р. «Общего дворянских родов
гербовника». У Маніфесті про затвердження I частини «Общего гербовника
дворянских родов Всероссийской империи» імператор особисто пояснив мету цього видання:
«Мы…
восхотели издать собрание гербов дворянских, яко знаков дворянского достоинства
каждого дворянского рода, ибо прежде сего, за неимением такового собрания, многие
гербы или совсем утратились, или же по временам переменялись. Мы повелели для
сего составить «Общий
дворянских родов гербовник», с изображением гербов каждого рода и с показанием
происхождения оных» [33, с. 3–4]. Однак уже через 5 років «Общий гербовник» почав
виходити нерегулярно, що призвело до розвитку в широких масштабах існуючої ще у
XVIII ст. практики затвердження поодиноких гербів. Такі герби, яка надавалися у
вигляді диплома (а тому зазвичай називалися дипломними), а з 1867 р. і на
окремих аркушах (така практика, що вимагала від прохачів значно менших витрат,
збереглася й в XX ст.), також затверджувалися особисто імператором [27].

Таким чином, аж до лютого 1917 р., тобто до
зречення імператора Миколи II і приходу до влади Тимчасового уряду, герб визнавався
атрибутом дворянського звання: «Право на герб есть одно из личных преимуществ дворянина» [70, с. 326]. Навіть
найсміливіший, нереалізований проект Б. Кене 1855 р. передбачав
тільки можливість поширення цього права на деякі привілейовані станові групи, а
саме на особистих дворян і на спадкових почесних громадян, однак ця ідея не
була втілена на практиці [46, с. 46].

Отже, дискусійними питаннями для
істориків-геральдистів XIX – початку XX ст. були: визначення часу появи в Росії
перших гербів, причини стихійного розповсюдження гербових знаків серед
російських дворянських родів, а також, певною мірою, окремі нормативні акти й
дії уряду, які безпосередньо стосувалися геральдики дворянського стану
Російської імперії.

З викладеного вище матеріалу й аналізу наукового
доробку російських істориків XIX – початку ХХ ст. можна зробити деякі висновки.

В основу геральдичного права Російської імперії,
як і Західної Європи, була закладена концепція, що передбачала два способи
набуття герба: вільне його прийняття або державне затвердження (зазвичай – це
дарування, здійснене правителем). При цьому подарований герб мав певну перевагу
перед вільно прийнятим.

Як констатується в проаналізованій літературі та
джерелах, на безпосереднє застосування цих постулатів наклала певний відбиток
місцева геральдична традиція (узаконення, прецеденти, звичаї): коло людей, які
в принципі мали право на герб, могло істотно скорочуватися або, навпаки,
розширюватися; у різний час по-різному визначалися геральдичні атрибути статусу
тощо.

Щодо визначення самого поняття «герб» необхідно
зауважити, що саме в розглянутий період це поняття набуло рис наукової
категорії, зазнавши конкретизації й піддавшись суттєвому переосмисленню. Цей
процес був пов'язаний з поступовою трансформацією геральдики у свідомості
істориків-геральдистів із прикладного мистецтва на допоміжну історичну
дисципліну, і, відповідно, й самого герба з символу на історичне джерело. «Герб» при цьому
був чи не єдиним терміном, чия метаморфоза в розглянутий період успішно
завершилася. Інші ж елементи геральдичного словника до початку ХХ ст.
залишалися простою калькою з західноєвропейської традиції. Полеміка навколо
сциєнтизації термінологічної бази російської геральдики, що почалася в другому
десятилітті ХХ ст., була перервана відомими подіями 1917 р.

Найбільш популярним предметом дискусії протягом
досліджуваного періоду в середовищі істориків-гербознавців була проблема
походження російських гербів. Найбільше визнання і подальший розвиток отримала
сфрагістична концепція, оскільки її головний «конкурент» – теорія запозичення
гербів з Європи – залишилася через неприйнятність її більшістю дослідників поза
попитом. Проте, із двох розроблених у російській історичній науці класифікацій
– заснованої на сфрагістичній теорії (О. Лакієр) й запозиченої із
західноєвропейської геральдики (Ю. Арсеньєв) – визнання й подальший розвиток в
академічному середовищі одержала саме остання. Фактично, тут ми маємо справу зі
штучним випадком класичної для досліджуваного періоду певної навколо наукової
конфронтації «західників» і «слов'янофілів».

Порівнюючи дослідження вищезгаданих О. Лакієра та
Ю. Арсеньєва, а також основного апологета «теорії запозичення» І. Сахарова, не можна не
звернути увагу про повну розбіжність їх поглядів з питання про час появи гербів
у Росії, незважаючи на практично повне збігання використовуваного дослідниками
фактичного матеріалу. Ключовим аспектом для розуміння даної розбіжності були як
уже згадані відмінності у теорії походження герба, так і власне саме визначення
терміна «герб», відмінне для кожного історика.

1. 
Алфавитный
список фамилиям, коих гербы находятся в Высочайше утвержденном «Общем гербовнике
дворянских родов Российской империи» // Доступно з: http://gerbovnik.ru.

2. 
Арсеньев,
В.С. Род дворян Арсеньевых. 1389 г. – 1901 г. / В.С. Арсеньев. – Тула: Тип-фия
Губернского Правления, 1903. – 243 с.

3. 
Белинский, В. Русский геральдический словарь. Краткое описание в алфавитном порядке геральдических
фигур и эмблем, объяснение терминов и относящихся к геральдике терминов и
понятий / В. Белинский. – СПб., 1912–1913. – Вып. 1. – 70 с.; вып. 2 – 78 с.

4. 
Болсуновский,
К. Сфрагистические и геральдические памятники юго-западного края / К. Болсуновский.
– К.,
1899, 1908, 1914. – Вып. І. – 16 с.; вып. II. – 7 с.; вып. ІІІ. – 9 с.

5. 
Гербовник А.Т. Князева
1785 г. – СПб., 1912. – 272 с.

6. 
Гербы
губерний и областей Российской империи. – СПб., 1880. – 181 с.

7. 
Гербовник
дворянских родов Царства Польского // Доступно з:
http://gerbovnik.ru/volume/22.html.

8. 
Гербы
командира и офицеров брига Меркурия. – Пг.: Сириус, 1915. – 30 с.

9. 
Дворянские
роды, внесенные в «Общий гербовник Всероссийской империи» // Дворянский
адрес-календарь на 1898 г. – СПб., 1898. – Т. 1. – С. 209–226.

10. 
Дурасов,
В. Гербовник всероссийского дворянства / В. Дурасов. – СПб., 1906. –
Ч. 1. – 56 с.

11. 
Краткие
заметки о происхождении дворянских родов // Дворянский адрес-календарь на
1898 г. – СПб., 1898. – Ч. 2. – С. 68–92.

12. 
Лукомский,
В.К. Гербы третьей части «Гербовника дворянских родов Царства Польского» / В.К. Лукомский. – СПб., 1910. – 270 с.