Стан та державне регулювання кредитування економіки України

ЗМІСТ

Вступ. Становлення і зміцнення банківської системи України 3

Грошово-кредитне регулювання 3

НБУ якорган банківського регулювання та нагляду 7

Розвиток кредитних відносин в Україні в перихідний період 8

Висновки 10

Додатки 11

Література 12

Вступ. Становлення і зміцнення банківської системи України

Успіх реформування економіки визначає ефективна робота фінан­сово-кредитного комплексу, основою діяльності якого є банківська система.

Становлення незалежної банківської системи в Україні розпоча­лося з прийняття Верховною Радою України Закону «Про банки і бан­ківську діяльність» (20 березня 1991 р.). Закон започаткував створен­ня Національного банку України на базі українського республікансь­кого відділення Держбанку СРСР. Національний банк юридично став центральним банком нашої держави.

Основою формування банківської системи України стала класич­на дворівнева банківська система.

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Свої функції банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні рахунки та недепозитне залучення коштів; кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

За станом на 1 грудня 2003 року в Україні зареєстровано 179 банків, у тому числі за участю іноземного капіталу 20 (7 банків з 100 % іноземним капіталом). Фактично діють 158 банки з загальним обсягом статутного фонду понад 7.317 млрд. гривень. Обсяг статутного фонду у розрахунку на 1 діючий банк складає близько 46.3 млн. гривень.

Найбільші з них: Промінвестбанк, "Приватбанк", Укрексімбанк, "Аваль", Ощадбанк України, Укрсоцбанк.

З січня 1998 року банківська система України перейшла на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистики.

Надійність і стабільність роботи банківської системи є одним із найважливіших факторів стійкості й ефективності національної еко­номіки. Становлення банківської системи із Україні, як і в інших краї­нах із перехідною економікою, відбувається в умовах відсутності пов­ноцінних ринкових відносин.

Для розвитку банківської системи в Україні характерні дві проти­лежні тенденції-диверсифікація та об'єднання банків. Розвиток бан­ківської сфери в такому напрямі дає змогу створювати конкурентоспроможну банківську систему, яка відповідає економічним завданням. Останніми роками процес формування банківської системи, удоскона­лення грошово-кредитної політики, пошуку дієвого інструментарію і механізмів контролю роботи комерційних банків фактично триває.

Аналіз діяльності банків свідчить про загострення їхніх фінансо­вих проблем, що зумовлені:

загостренням кризи в економіці і насамперед у сфері вироб­ництва

відсутністю виробленої стратегії і тактики роботи в ринкових умовах

1. Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповнен­ням політики бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомо­гою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно на споживчий та інвестиційний попит.

Грошово-кредитна політика грунтується на принципах монетаризму і має низку переваг над фіскальною політикою. Негативні момен­ти полягають у тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити.

Головною функцією центрального банку кожної держави є регулювання грошової маси, забез­печення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нор­мального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку зумовлена станом еконо­міки. Якщо економічна активність на ринку погіршується і відбува­ється спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, унаслідок чого зростають ціни і вивіль­няється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит».

Завдання грошово-кредитної політики в Україні - забезпечити фі­нансову стабільність, поступово знизити інфляцію, вивести економіку з кризи.

В Україні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національний банк України, який виконує функції загальнодержавної резервної системи. Державне регулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, коли держава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характер приватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій економіці саме вони є визначальною складовою усієї грошово-кредитної системи.

Головне завдання Національного банку України - створення умов неінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання зумовлене відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносною самостійністю кожної з них. Національний банк впливає на процеси формування попиту і пропозиції позичково­го капіталу, проводить емісію, грошово-кредитну політику, забезпе­чує концентрацію тимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.

Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпу­лювання обліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірів обов'язкових банківських резервів, які кожний комер­ційний банк держави зберігає у центральному банку.

Резервні вимоги - один із найстаріших і найпоширеніших інстру­ментів регулювання грошово-кредитної сфери, який належить до не­прямих монетарних методів. Уведення обов'язкової норми резерву­вання зумовлено потребою забезпечення достатнього рівня ліквіднос­ті комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.

Уперше норми банківських резервів були введені у США в 1913 р., їх увели і в інших країнах, зокрема у Німеччині (1948 р.), Франції (1979 р.).

У світовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званим інструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і опе­ративних важелів. Обов'язкові резерви є умовою нормального функці­онування платіжно-розрахункового механізму банківської системи, виконують функцію страхування ненадійних позик, знижують ризико­ваність банківських вкладень, мінімізують втрати від банкрутств бан­ків і тому є гарантією стабільності банківської системи в цілому.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпо­середньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідність своїх активів і розширити креди­тування. Коли ж норма резерву підвищується, ці можливості звужу­ються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активів комер­ційних банків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшен­ня банківських депозитних грошей.

Міжнародний досвід свідчить, що мінімальні обов'язкові резерви використовують для вирішення довготермінових проблем стабілізації грошового обігу та антиінфляційної боротьби. Обов'язкові резерви застосовують для обмеження темпів зростання грошової маси, вилу­чення надлишкових коштів із грошової сфери, формування жорсткого зв'язку між грошовою базою і грошовою масою, регулювання попиту на банківські ресурси.

Застосування цього методу регулювання у різних країнах має сут­тєві відмінності пов’язані з національними особливостями їхніх еко­номік. Однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми як відсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до загальної суми пасивів чи окремих її частин. За­гальновизнані пасиви для визначення резервних вимог - строкові де­позити і депозити до запитання.

Національний банк України використовує політику мінімальних резервів для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків з їхніх зобов’язань щодо за­лучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язкових резервів.

Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зростання бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості комер­ційних банків. Зміна норм резервування не сприяє розробці комерцій­ними банками довготермінових стратегій розвитку, оскільки обов’язкове резервування є прихованою формою оподаткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові кредити.

Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зростання бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості комер­ційних банків. Зміна норм резервування не сприяє розробці комерцій­ними банками довготермінових стратегій розвитку, оскільки обов"язко-ве резервування є прихованою формою оподаткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові кредити.

Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне ре­гулювання шляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна облікова ставка. її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань або переобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитів комерційним банкам.

У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків -це витрати надлишкових резервів. Тому коли Національний банк її знижує, то тим самим стимулює комерційні банки до отримання по­зик. Відповідно кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимули комерційних банків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданих бан­ками, а отже, і пропозицію грошей.

Динаміка облікової ставка НБУ

Регулювання дисконтної ставки НБУ є чинником подвійної дії, його використовують як для підвищення, так і зниження інфляції. З одного боку, підвищення дисконтної ставки в короткотерміновому періоді дало змогу дещо стримати відплив спекулятивного іноземно­го капіталу з ринку облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП), що спостерігалося наприкінці 1997 р. Це позитивно (лише в коротко­терміновому періоді) вплинуло на стан виконання державного бю­джету. З іншого боку, цей захід зумовив зростання кредитних ставок, яке відшкодовують підприємства або шляхом підвищення цін, або затримкою заробітної плати, чи іншим шляхом. У разі зниження по­точних темпів інфляції знижується дисконтна ставка і, відповідно, відсоткова ставка за кредити.

Високий рівень кредитних ставок комерційних банків порівняно із дисконтною ставкою НБУ обумовлюють такі чинники:

Високі інфляційні очікування, що перевищують поточний рівень
інфляції, та відчуття штучного стримування інфляційного процесу,
що безпосередньо підтримує високий рівень відсоткових ставок.

Різке збільшення у пасивах банків обсягу коротко- і середньо-
термінових депозитів порівняно з коштами клієнтів.

Низька питома вага кредитних операцій в активах банків.

Нижньою межею для відсоткової ставки за кредити є дохідність
безризикових фінансових активів - вкладень в облігації внутрішньої
державної позики.

В Україні імпорт - одна із найбільш дохідних сфер застосуван­
ня капітан}, тому банкам вигідніше кредитувати його під високі від­
сотки (набагато вищі, ніж для виробничого сектора).

6. В умовах економічного спаду та важкого фінансового стану
всіх підприємств різко зростає ризик неповернення кредиту і відсотків за його використання. Відсутність орієнтирів зростання, несприятливий інвестиційний клімат, невизначеність економічної і соціаль­ної перспективи - це ті причини, які перешкоджають комерційнимбанкам проводити кредитну політику, спрямовану на зростання галу­зей матеріального виробництва.

Серед основних способів реалізації державою грошово-кредитної політики в розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ці операції передбачають купівлю і продаж дер­жавних облігацій центральним банком з одного боку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням — з іншого. У випад­ку купівлі центральний банк переказує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банк списує суми з цих рахунків.

Пряма участь НБУ у фінансуванні бюджетного дефіциту чере. операції на первинному ринку ОВДП звела до мінімуму виконання ним своєї основної функції - ролі кредитора останньої інстанції сто­совно комерційних банків, що відповідно звузило їхні можливості кредитувати національну економіку.

Важливою передумовою ринкової трансформації економіки та ефек­тивності її функціонування є становлення фінансових ринків - грошо­вого, фондового, валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державне регулювання цих ринків з огляду на їхню важ­ливу роль, оскільки вони переміщують кошти від тих, хто має їх у над­лишку, однак не може використати продуктивно, до тих, хто відчуває в них нестачу і може використати їх ефективно. Таке регулювання спря­моване на реалізацію національних інтересів держави та всіх учасників цих ринків, насамперед, на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовим посередникам, проте не мають спеціальних знань та кваліфікації, щоб самим захистити свої інтереси.

Державне регулювання фінансових ринків - це комплекс заходів щодо упорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забез­печення їх прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансових посередників.

Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінан­сових ринків є такі:

ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто визначення відповідності суб'єкта підприємницької діяльності (фінансово-еко­номічного стану, організаційно-правової форми, кваліфікації співро­бітників та інше) вимогам державного законодавства, яке регулює цю професійну діяльність, та видача спеціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;

нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передбачає по­дання періодичної фінансової звітності про діяльність відповідним державним органам з метою її аналізу; безпосередній нагляд за діяль­ністю професійних учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень державного законодавства;

моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою вияв­лення порушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення планових та позапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і з'ясування всіх обставин і відомостей щодо фактів вияв­лених порушень законодавства;

правозастосування. тобто вжиття державою відповідних заходів що­до запобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових посередників шляхом застосування санкцій, передбачених законом.

Система законодавчого регулювання фінансових ринків в Україні -це багаторівнева ієрархічна структура, в основі якої є Конституцій України. У ст. 92 Конституції зазначено, що «заходи створення та функціонування фінансового, грошового та інвестиційного ринків» визначені винятково законами України. До актів законодавства, за до­помогою яких ведуть законодавче регулювання фінансових ринків, належать Цивільний кодекс України. Кодекс про адміністративні правопорушення. Кримінальний кодекс України, Закони України «Про власність», «Про цінні папери та фондову біржу», «Про госпо­дарські товариства», «Про банки і банківську діяльність», «Про дер­жавне регулювання ринку цінних паперів в Україні», пакет законів про приватизацію тощо.

Система органів, у компетенції яких передбачено регулювання, контроль або інші функції управління фінансовими ринками, склада­ється із кількох груп.

До першої групи належать Верховна Рада. Президент України та Кабінет Міністрів України, які шляхом прийняття законодавчих та нормативних актів з питань фінансових ринків і фінансових показни­ків забезпечують загальні засади державного регулювання усієї фі­нансової сфери. До цієї групи можна віднести і Міністерство юстиції, яке виконує загальну нормотворчу функцію у державі.

Друга група об'єднує державні органи, які контролюють або ви­конують функції управління на фінансових ринках. Це Міністерство

фінансів, НБУ, Державна комісія з цінних паперів та фондового рин­ку, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна. Міністерство економіки. Державна податкова адміністрація та деякі інші.

До третьої групи належать державні органи, які виконують спеці­альні функції контролю та нагляду за дотриманням законодавства і правозастосування в державі - Міністерство внутрішніх справ, Гене­ральна прокуратура. Служба безпеки, Вищий арбітражний суд.

Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшенню до­віри населення до фінансових інституцій. У міру лібералізації економі­ки воно буде посилюватись і деталізуватись з одночасним збережен­ням і підтриманням ринкових сил та ініціативи учасників цих ринків.

2. НБУ якорган банківського регулювання та нагляду.

Успішне ре­гулювання центральним банком грошового ринку потребує наяв­ності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структу­ри, мета діяльності яких - отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільно корисні й необхідні функції що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтова­ним і необхідним завданням держави. У більшості ринкових еко­номік законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяль­ність центрального банку, покладають на нього завдання регулювання банківської діяльності. Що стосується нагляду за діяльніс­тю банків, то його, крім центрального банку, можуть здійснювати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту. Наприклад, у Німеччині та Японії створені наглядові банківські структури під егідою мініс­терства фінансів, які тісно співпрацюють з центральними банками (Федеральне відомство з контролю за банками в Німеччині і Бюро банків у Японії). Прикладом структури банківського нагляду, неза­лежної від центрального банку й уряду, є Федеральна корпорація страхування депозитів у США, підзвітна Конгресу. В Україні органом банківського регулювання та нагляду є На­ціональний банк.

Терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за діяльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв'язані та взаємодоповнювальні види діяльності.

ПІД регулюванням банківської діяльності розуміють:

• використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг
і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

•ухвалення положень, що базуються на чинному законодавст­ві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних ак­тів, інструкцій, директив;

• застосування превентивних і протекційних заходів, які спря­мовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної мо­нетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його
адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

вимоги щодо ліквідної позиції банків;

вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприк­лад, установлення для банків нормативів, що регламентують мак­симальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик «вели­ких» кредитів);

обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існу­ючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити непла­тоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить: (т рефінансування комерційних банків центральним банком;

створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів:

вимоги щодо формування банками резервів для відшкоду­вання можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків — від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засо­бів примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності.

Держава в особі центрального банку та відповідних уповно­важених органів ставить за мету впровадження пруденційного нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої та розважливої поведінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки.

У світовій практиці існують різні моделі інституційної побудо­ви системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб центральний банк або інші банківські регуля­тивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефе­ктивного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні.

До основних повноважень центрального банку, як регулятив­но-наглядового органу, належать такі;

регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-
перше, можливість визначити "певні вимоги й умови, що є
обов'язковими для отримання ліцензії на право вести банківську
діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих
вимог та умов;

забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтри­муванні

регулярно отримувати від банків звітність для проведення
безвиїзного нагляду;"

здійснювати інспекційні перевірки в банках;

застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних
банків;

брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призу­пиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквіда­цію банків.

3. РОЗВИТОК КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД

Історія розвитку кредитних відносин в Україні ще досить коро­тка. Складалась вона на базі тих кредитних відносин, які існували у колишньому Радянському Союзі з його адміністративно-команд­ною системою господарювання. Причому перехід від старої до ринкової системи у сфері кредитних відносин відбувався швидше, ніж в інших сферах життя країни. Це пояснюється тим, що в осно­ві цих відносин лежить наймобільніший ресурс -гроші.

Перші ринкові зміни в кредитних відносинах відбулися в кінці 80-х років у процесі корінної перебудови управління економікою. Уже в І988 р. у Російській Федерації, а у 1989 р. і в Україні поча­ли формуватись комерційні та кооперативні банки. Створюва­лись вони на акціонерних або пайових засадах в основному під­приємствами та організаціями певної галузі економіки для вирі­шення своїх нагальних проблем. Саме з виникненням цих банків почали відбуватися серйозні зміни у кредитних відносинах.

Передусім змінювався склад як кредиторів, так і позичальни­ків. Основними кредиторами ставали комерційні банки, у тому числі й колишні державні, які з часом акціонувались. А пози­чальниками все частіше ставали колективні і приватні підприємства та окремі громадяни. Позичальниками були Й gпідприємства державної форми власності. До цих двох учасників кредитної угоди нерідко долучався третій — страховик, гарант, поручитель. Значні зміни відбувались у формах і видах кредитів, й особливо у методах кредитування.

Якщо в основі кредитування раніше були численні окремі об'єкти, передбачені за радянських часів банківськими інструкці­ями, під які надавалися позички, то банки «нової хвилі» основну увагу почали надавати суб'єкту, який бажає отримати позичку, Його кредитоспроможності, турбуючись насамперед про свої до­ходи і повернення кредиту. Кредитоспроможність стала одним із найважливіших принципів кредитування.

Докорінно змінилось розуміння принципу забезпеченості кре­диту. Якщо раніше кредит видавався під його забезпечення това­рно-матеріальними цінностями та витратами виробництва без но­таріального оформлення цього забезпечення, то комерційні банки почали здійснювати кредитування за умови дотримання принци­пу забезпечення повернення кредиту в установлений строк. Та­ким забезпеченням стали страховий поліс, порука чи гарантія третіх осіб, перевідступлення дебіторської заборгованості, заста­ва майна тощо.

Замість досить складного порядку кредитування, який перед­бачав значні особливості для підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки, кредити почали надаватись здебільшого на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств. їх відноси­ни з банками із постійних стали епізодичними, дискретними.

Ще у 1991 р. законами України «Про підприємства в Україні» і «Про цінні папери та фондову біржу» було легалізовано комерційний кредит, який з 1930 р. у Радянському Союзі був забороне­ний у внутрішньому обороті. У тому ж таки 1991 р. було визнано, що вексельний обіг в Україні має здійснюватись відповідно до Женевських (1930 р.) вексельних конвенцій. У лютому 1993 р. Національний банк України затвердив Порядок проведення бан­ками операцій з векселями, яким було встановлено особливості застосування цих конвенцій в Україні. Як уже зазначалося, коме­рційний кредит може надаватись як з оформленням векселем, так і без такого оформлення. Останнє переважає, бо спочатку в Україні не було прийнято в повному обсязі вексельного законо­давства та й обізнаність працівників банків та їх клієнтів з вексе­льним правом була недостатньою. У подальшому поширенню ве­ксельного обігу заважала платіжна криза.

Однією з найсерйозніших проблем діяльності комерційних І кооперативних банків, які переважно кредитували малі підпри­ємства, був дефіцит кредитних ресурсів у їх розпорядженні. Тому для розвитку своїх кредитних операцій вони почали позичати ці ресурси у- центральному і спеціалізованих банках та їхніх клієн­тів за досить високу плату. Це сприяло розвитку грошового рин­ку, зміцнювало засади комерційного розрахунку, на яких грунту­ється ринкова економіка. Особливо ринок міжбанківських креди­тів пожвавився у 1993 р., коли почала працювати система елект­ронних платежів, запроваджена Національним банком України, яка дає змогу дуже швидко проводити міжбанківські кредитні операції як на регіональному, так і на міжрегіональному рівнях.

Через високий рівень мита за реєстрацію застави у нотаріаль­ному порядку (а без такої реєстрації договір застави не міг набу­вати чинності) вона як вид забезпечення тривалий час майже не застосовувалась. Основним видом забезпечення було страхуван­ня кредитів від повернення, що й сприяло швидкому розвиткові страхового бізнесу. А коли у 1993 р. виключним видом діяльності страхових організацій закон визнав страхування, а гіперінфляція знецінила їх страхові резерви, основним видом забезпечення пога­шення кредитів стали гарантії і поруки, які надавались позичальни­кам одними банками для отримання кредитів в інших банках.

Гіперінфляція у 1993 р., з одного боку, викликала різке зрос­тання цін, а з іншого — знецінення капіталів комерційних банків, вкладів населення в банки, які завжди є основним джерелом фор­мування їхніх кредитних ресурсів. Це і запровадження Національ­ним банком України жорсткої монетарної політики (підвищення базової процентної ставки, норм обов'язкових резервів комерцій­них банків, застосування «кредитної стелі» тощо) обмежили кредитні відносини банків з підприємствами, а надання банками споживчого кредиту населенню майже повністю припинилось, якщо не зважати на кредитування банками своїх працівників.

Жорстка монетарна політика, зокрема постійне підняття Наці­ональним банком України в умовах гіперінфляції мінімального розміру статутних фондів банків, норм обов'язкового резерву­вання, глибока платіжна криза призвели до монополізації з 1994 р. кредиту, зосередження його в руках великих (за українсь­кими масштабами) банків. А оскільки комерційні банки, заснова­ні підприємствами певних галузей економіки, внаслідок зазначе­них причин та заборони державним підприємствам бути акціоне­рами комерційних банків і страхових компаній у переважній більшості змінили своїх власників І потрапили до різних клано­вих угруповань, то вони стали служити цим угрупованням. Це обмежило доступ до банківського кредиту малого та середнього бізнесу, державних підприємств, які тільки починали приватизу­ватись. Дефіцит кредитних ресурсів та значний рівень інфляції призвели до того, що кредити, як правило, надавались на короткі строки й здебільшого у сферу обігу. Цей процес почав охоплюва­ти й колишні державні, так звані системні банки.

Не сприяла нормальним кредитним відносинам банків з клієн­тами відсутність у чинному українському законодавстві до березня 1994 р. норми, яка передбачала б відповідальність за зловживання з кредитами. Лише у вересні 1995 р. Національний банк України затвердив Положення про кредитування, у якому в загальних ри­сах окреслив порядок проведення кредитних операцій комерцій­ними банками. Відсутність реальної відповідальності за нецільове використання і неповернення кредитів в умовах платіжної кризи спричинили у 1995 р. банкрутство ряду комерційних банків.

У 1995—1996 рр. через відсутність надійних позичальників та у зв'язку з вигідними умовами внутрішніх державних позик (ви­сокий дохід на облігації, зарахування сум, інвестованих у ці облі­гації, у рахунок обов'язкових мінімальних резервів комерційних банків, звільнення доходу на облігації від податку на прибуток тощо) більшість банків свої кредитні ресурси спрямували на при­дбання облігацій цих позик. Банки майже відмовилися від креди­тування реальної економіки, що вкрай негативно відбилось на її розвитку, спричинило поглиблення тривалої економічної кризи.

Лише з 1999—2000 рр. ситуація щодо кредитування реальної економіки почала поступово виправлятись. Комерційні банки все більше почали кредитувати реальну економіку, особливо підпри­ємства агропромислового комплексу. Цьому сприяло й те, що частину сплати процентів цими підприємствами взяла на себе дер­жава. Зокрема, у 2001 р. пільговими кредитами скористалось 82% підприємств АПК на загальну суму майже 3 млрд грн. Це й стало одним з основних чинників, що забезпечили вихід української економіки зі стану економічної кризи.

Ще з 1996 р. почав відновлюватись споживчий кредит (на жит­лове будівництво, продаж товарів населенню торговельними орга­нізаціями на виплат, талановитій молоді на здобуття вищої освіти тощо). Подальшому його розвитку сприятиме Закон України «Про кредитні спілки», прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 2001 р. Він, порівняно з Тимчасовим положенням про кредитні спілки в Україні, затвердженим у вересні 1993 р. Указом Прези­дента України, надав кредитним спілкам значні права. Зокрема, вони мають право на залучення депозитів від своїх членів й інших установ та організацій, отримання банківських кредитів та право бути засновниками місцевих кооперативних банків.

Повільно, але все ж набувають поширення кредити, пов'язані з вексельним обігом, лізинговим і факторинговими операціями бан­ків тощо, хоча тривала платіжна криза в країні значно гальмує цей процес. А прийняття 25 жовтня 2001 р. Верховною Радою України Земельного кодексу, який став основою для формування протягом 2001—2005 рр. нової системи земельного законодавства, створило сприятливі умови й для розвитку іпотечного кредиту в Україні. Із зростанням обсягів довгострокових вкладів населення в банки зро­статимуть обсяги інвестиційних банківських кредитів.

У 2001—2002 рр. Національний банк України почав проводи­ти більш ліберальну монетарну політику. Так, протягом 2001 р. облікова процентна ставка поступово була знижена з 29 до 12,5% річних, а з 4 квітня 2002 р. — до 10% річних. Норма мінімальних обов'язкових резервів комерційних банків знижена з 17% на по­чаток 2001 р. до 2—14% з 10 квітня 2002 р. Це значно сприяло розвитку кредитних відносин в Україні, деякою мірою приблизно їх до тих, що Існують в економічно розвинутих країнах. НБУ більш узгоджено почав співпрацювати з урядом, що, безумовно, справлятиме позитивний вплив на розвиток економіки. Щоправ­да, комерційні банки, незважаючи на дії Національного банку України, продовжували у зазначений період надавати кредити під досить високі процентні ставки (25—30 і більше відсотків річ­них), що не відповідає інтересам вітчизняної економіки.

У цілому ж в Україні визріли умови для значного розвитку кредитних відносин банків з юридичними і фізичними особами й до виходу наших банків на світовий ринок кредитів і капіталів.

5.Висновки

Головними напрямами розвитку банківської системи України с такі:

закріплення фінансової стабілізації і зміцнення купівельної спро­можності національної грошової одиниці шляхом подальшого стри­мування темпів інфляції;

кількісний контроль за динамікою грошової маси, яка відповідає реальній зміні ВВП;

підтримка короткотермінової ліквідності комерційних банків На­ціональним банком України;

стимулювання процесів збільшення обсягів вкладів населення в банківську систему шляхом підвищення гарантованості їх повернення завдяки дії механізмів страхування депозитів;

подальше скорочення питомої ваги готівки в обігу;

продовження процесу «дедоларизацїї» національної економіки шляхом підвищення привабливості гривневих активів порівняно з вкладеннями в активи в іноземній валюті;

поступове зростання мінімальних вимог до статутних фондів бан­ків за рахунок капіталізації прибутку акціонерів;

поточне регулювання системи валютних обмежень та економіч­них нормативів:

забезпечення нормального функціонування національної валютної системи, збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів та імпортерів;

ретельний контроль за операціями резидентів та нерезидентів на фінансовому ринку України;

сприяння співробітництву з міжнародними фінансовими організа­ціями та залученню інвестицій від цих установ для виконання про­грами стабілізації та структурної перебудови економіки.

Суб'єктам економіки треба дати змогу оцінювати фінансовий стан будь-яких банків України; потрібно розробити офіційну методику оцінки стану банку на підставі його звітності.

Вкладники повинні бути переконані у безпеці своїх заощаджень. Для цього треба прийняти закон про банкрутство і ліквідацію банку (злиття з іншими банками, продаж окремими частинами та в цілому тощо), створити систему страхування депозитів.

Для поліпшення роботи кредитної сфери потрібно запровадити принцип пріоритетності у наданні кредитів НБУ комерційним бан­кам, зокрема:

на кредитування виробництва імпортозамінної конкурентоспро­можної продукції;

на закупівлю технологічних ліній (та ноу-хау) для виробництва конкурентоспроможної на зовнішньому ринку продукції, забезпечити її експорт з України за умови, що термін окупності цих ліній не пере­вищує 5-6 років;

на закупівлю технологій для виробництва традиційної для внут­рішнього ринку продукції однак з більшою продуктивністю (ніж аналогічні технології власного виробництва), вищим рівнем енергозбе­реження порівняно з вітчизняним.

6. ДОДАТКИ

6.1 Вимоги банками за кредитами наданими в економіку України

Без урахування кредитів, наданих банками, що перебувають на стадії ліквідації.
Із квітня 2003 року дані включають нараховані відсотки. Відповідні перерахунки здійснено з 2000 року по березень 2003 року.

6.2 Процентні ставки банків за кредитами і депозитами

Процентні ставки наведені у річному обчисленні без врахування міжбанківського ринку.
Значення процентних ставок розраховані як середньозважені за портфелем кредитів і депозитів.
При розрахунку рівня процентних ставок не враховуються суми, за якими не передбачено нарахування процентів.До 1998 року банки за процентними ставками по кредитах і депозитах в іноземній валюті звітність не надавали.

6. Література:

Державне управління: теорія і практика / За ред. В. Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

Гроші та кредит: Підручник / За заг. ред. М.І. Савлука. - К.: КНЕУ, 2001.-602с,

Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. – Львів: Укр. технології, 1999.

Савлук М.І. Грошово-кредитна політика НБУ та оцінка її ефективності//Вісник НБУ, - 1999. - №1.

Стеченко Д. Державне регулювання економіки. – К.: МАУП, 2000.

Інтернет сторінка НБУ

12