Основы риси романтизму

ОСНОВНІ РИСИ РОМАНТИЗМУ Где приют для мира уготован? Где найдет свободу человек? Старый век грозой ознаменован, И в крови родился новый век. (Ф.Шиллер) Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок.

Однак вже в 19ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль. Те, що романтизм об‘єднував різноманітні явища, напрямки (прогресивний й реакційний, “епіко-міфологічний” та “лірико-іронічний”, національні форми романтизму і т.д.) – утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра.

Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли відображення у спільності цого суттєвих ознак. Це передусім – спільність соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість. Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму складається в тому, що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.

Однак романтизм виник не на пустому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ за своєю сваволею.

Ці ідеі булицікавими та близькими романтикам, так само як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва (Жироде, Гро, Бетховен). Розвиток романтизму — розпадається на три головні етапи: передромантизм кінця XVIII ст романтизм першої половини XIX ст. і неоро¬мантизм кінця XIX — початку XX ст. Головними представниками передромантизму в

Англії були поети Джеймс Макферсон (1736-1796), автор відомої збірки поем “Твори Осіана, сина фінгала”; Томас Чаттертон (1752-1770), автор циклу віршів про життя Брістоля 15 ст та представники так званого готичного романа – Горес Уолпол, Клара Рів, Уїльям Бекфорд, Метью Льюїс, Анна Редкліф. В англійському неоромантизмі провідними представниками були

Роберт Стівенсон, Рейдер Хаггард, Джозеф Конрад і Артур Конан-Дойл. Походження терміна «романтизм» досить складне і в різні історичні епохи зміст цього терміна істотно змінювався . Сучасне розуміння сутності романтизму іде від трактування його в естетиці Гегеля. Класики марксизму-ленінізму пов'язують природу й художні досягнення

європейського романтизму кінця XVIII—початку XIX ст. з падінням феодалізму. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали романтизм як вираження своєрідної реакції основних суспільних груповань на результати французької революції 1789—1794 років та ідеологію європейських просвітителів XVIII ст. О. М. Горький писав, що романтизм як настрій є складним

і завжди якоюсь мірою нечітким відображенням усіх відтінків, почу¬вань та настроїв, що охоплюють суспільство у перехідні епохи, про¬те головна його нота — це очікування чогось нового, тривога перед цим новим, поспішне, нервозне прагнення пізнати це нове. І далі О. М. Горький зазначав, що в романтизмі слід розрізняти два різко відмінні напрями: пасивний романтизм, який намагається або при¬мирити людину з дійсністю, прикрашаючи ту, або ж відвернути від дійсності

до безплідного заглиблення у свій внутрішній світ, до ду¬мок про «фатальні загадки життя», про любов, про смерть, і актив¬ний романтизм, який прагне посилити волю людини до жит¬тя, пробудити в ній протест проти дійсності, проти будь-якого гніту її. Таким чином, виходячи з однакового прагнення до вираження неприйняття довколишньої дійсності, реакційні романтики фактич¬но відривалися від дійсності, протиставляючи їй ідеалізовані па¬тріархальні відносини середньовіччя, тоді як прогресивні романти¬ки, навпаки, усі

свої надії покладали на майбутнє. Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, роман¬тизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаман¬ні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкресле¬ний інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зо¬браження дійсності та проникливе відтворення природи Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибо¬кого розчарування в результатах французької революції і пов'яза¬ного з нею

Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеоло¬гів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальо¬вувалося їм у щонайрадужніших барвах . Результати ж французь¬кої революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й

миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму. Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю - у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внут¬рішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу - таємничими

й непізна¬ванними. Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтич¬ного відчуття двох світів - переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн - до всього, що різко контрас¬тує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності.

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регла¬ментацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Від¬штовхуючись-від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерп¬ність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзви¬чайного, тяжіння до

інтуїтивного та неусвідомленого - характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах. Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи.

З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘я¬ний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм. Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була. й так звана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники такі, як Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної

іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обме¬ження романтики зображують як бездумне насильство над природ¬ним плином життя, як результат

глупоти та дурості людей. Природ¬ний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам‘янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі. Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко пе¬реоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розро¬били жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності

в лірич¬ній поезії. Поряд з художніми відкриттями великої античної літератури від Гомера до Овідія, що наснажили геній титанів пізнього серед¬ньовіччя та доби Відродження (Данте, Шекспіра, Рабле, Сервантеса), проклали шлях до художнього дослідження діалектики душі, разом з художніми відкриттями французького класицизму та доби Просвітництва, романтизм - спадкоємець кращих традицій літератури минулого, зі свого боку, багато в

чому сприяв великим досяг¬ненням мистецтва критичного реалізму. Як відомо, найвидатніші представники реалістичного мистецтва до різних прийомів поетичної образності, виробленої в художній системі романтизму зверталися не лише в пору свого «учнівства», а й у періоди творчого апогею, коли вони вже цілком опанували увесь арсенал своїх реалістичних виражальних засобів. Річ тут не в тім, як переосмислювались ці образи в художній структурі реа¬лістичного цілого, не в тому,

якої нової ідейно-художньої функції вони тут набували. Привертає увагу передусім той факт - певні відкриття романтичного мистецтва не було “знято” розвитком реа¬лізму, вони функціонували й далі в “неперетвореному” вигляді в новій художній системі. Як приклад можна назвати багато рис Бальзакового Вотрена; сповнену динамізму яскраву, контрастову образність Флоберової “Саламбо” – роману, що поєднує у собі ви¬користання багатьох реальних

історичних даних з романтичною концепцією античності. Майже для всіх видатних письменників першої половини XIX ст які починали свій творчий шлях з позицій прогресивного романтиз¬му, характерний поступовий перехід до методу критичного аналізу. Така творча еволюція Г. Гейне, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєр¬монтова,

Ш.Петефі. Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він втекає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові межі буржуазного суспільства виступало в трьох основних формах, а саме: 1) Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних преживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).

2) Романтизм “заглядає” в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в творчості Байрона, картинах Делакруа). 3) У випадку відсутності реальної териториальної адреси втечі він консруюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера). Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів: - ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патриархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський

кодекс честі; - конструює майбутннє, вільно манипулюючи часовим потоком. Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа). Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої націонльні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих

і малих суверенних держав – королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузб теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків. В українській ментальності романтичний світогляд, формування якого відбувалося на основі національних особливостей, знайшов своє яскраве вираження у «філософії серця»

П. Юркевича, в художній реальності М.Гоголя та Т.Шевченка, в пошуках витоків національної самосвідомості членів Кирило-Мефодіївського братства, П. Куліша, М.Максимовича та ін. ЛІТЕРАТУРА 1.Ф.І.Прокаєв; Б.В.Кучинський; І.В.Долганов. «Зарубіжна література» , К.1987. 2.Детская энциклопедия. Для среднего и старшего возраста. Издание 2. Том 11. «Язык.

Художественная литература». Москва, «Просвещение», 1968. – 528с.:ил. 3.Бичко А. К. та ін. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 392с. 4.Культурология в вопросах и ответах. Учебное пособие. Ротов-на-Дону: «Феникс», 1997 – 480 с.