Обґрунтованість проведення слідчих дій у кримінальній справі

Положення про те, що обґрунтованим повинно бути кожне рішення, яке приймається по справі, є загальноприйнятим у теорії кримінального процесу та відповідає міжнародним стандартам у сфері захисту прав людини.

Лише обґрунтоване рішення, яке містить достовірні висновки про обставини, що підлягають доказуванню, на кожному етапі провадження у справі може вважатись законним. Саме тому законодавець у ч. 2 ст. 130 КПК України як обов’язковий елемент змісту кожної постанови закріпив «обґрунтування прийнятого рішення».

Як зазначає В.О. Маркусь, обґрунтованість рішення – це комплексне поняття, яке включає: відповідність дійсним обставинам справи, слідчій ситуації; наукову обґрунтованість, тобто відповідність даним криміналістичної тактики, психології та інших галузей знань; нормативну обґрунтованість – спрямованість на реалізацію прямої вимоги закону; обґрунтованість рішення інтересами взаємодії слідчого з іншими службами органі внутрішніх справ [1, с. 35].

Варто відмітити, що подібна вимога до кримінально-процесуальних рішень була висунута ще Судово-правовою реформою другої половини ХІХ століття. Зокрема, Вище дисциплінарне присутствіє Сенату в одному зі своїх визначень відмітило, що при обранні заходів та засобів дослідження злочину і при подальшому спрямуванні слідства судовий слідчий не може не керуватися власним враженням та переконанням по справі, проте такі переконання чи висновки судового слідчого повинні ґрунтуватися на встановлених у законному порядку даних у справі, а не на особистих враженнях чи пропозиціях слідчого, позбавлених міцної та законної підстави [6, с. 290].

Зазначимо, що з приводу визначення поняття обґрунтованості кримінально-процесуальних рішень у літературі наводяться різні погляди. Так, одні автори розглядають обґрунтованість процесуальних рішень як тотожність істинності [13, с. 9]. Деякі науковці обґрунтованість процесуальних рішень пов’язують із наявністю у справі достатніх доказів, що підтверджують правильність зроблених на їх підставі висновків [11, с. 123]. Інші вчені вважають, що обґрунтованість процесуальних рішень полягає у підтвердженні всіх висновків, які містяться у конкретному акті, посиланням на відповідні норми права [3, с. 12]. Існує також думка, відповідно до якої обґрунтованість визначається специфікою підстав прийняття відповідного кримінально-процесуального рішення [14, с. 58].

Як зазначає В.С. Зеленецький, обґрунтованість рішень завжди обумовлюється певними підставами. Без підстав не може здійснюватися процес обґрунтування, а тому не може бути досягнутий результат цього процесу – обґрунтованість висновків та рішень [5, с. 194].

Аналіз положень чинного кримінально-процесуального закону дає підстави стверджувати, що лише частина рішень під час досудового розслідування приймається на підставі достовірно встановлених фактів. Так, наприклад, винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України) та складання обвинувального висновку (ст. 223 КПК України) закон допускає тільки на підставі сукупності доказів.

Для решти рішень сукупність доказів не є обов’язковою умовою їх прийняття. Для деяких з них закон вимагає лише достовірних знань («точних даних» (ст. 178 КПК України)), тоді як для інших – достатньо ймовірних даних («достатніх підстав вважати» (ст. ст. 177, 187 КПК України)). Формулюючи підстави у такий спосіб, законодавець допускає, що основою для їх прийняття можуть бути не лише докази, а й дані, отримані з інших джерел.

Враховуючи викладене, видається, що остання позиція є найбільш прийнятною, а тому визначення належних підстав для проведення слідчої дії гарантує ефективність правозастосовної діяльності. Провадження слідчої дії, розпочатої без належної на те підстави, тягне за собою визнання доказів, які були отримані в результаті її проведення, такими, що отримані з порушенням порядку, встановленого кримінально-процесуальним законодавством, тобто незаконним шляхом (п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя») [11].

Підстава має визначальне значення для забезпечення законності провадження слідчої дії, оскільки є однією з передбачених законом передумов прийняття рішення про її проведення.

На сторінках юридичної літератури зустрічаються досить дискусійні висловлювання щодо сутності, видів та правової природи підстав для проведення слідчих дій. Теоретична невизначеність у цьому питанні призводить до неоднозначного використання терміна «підстава» у кримінально-процесуальному законі.

Формулюючи підстави для проведення слідчих дій, ми поділяємо думку В.С. Зеленецького, який стверджує, що підставою для прийняття рішення у всіх випадках є те, на чому воно ґрунтується, що складає його основу [5, с. 74].

М.А. Погорецький виділяє такі сутнісні ознаки підстав для проведення слідчих дій: отримання їх уповноваженою особою у закріплений законом спосіб, визначеність кримінально-процесуальним законом, придатність до формування внутрішнього переконання уповноваженої особи щодо необхідності проведення слідчої дії, єдність юридичних і фактичних аспектів підстав [6, с. 399]. Вчений також зазначає, що «для початку будь-якої діяльності, в тому числі й для проведення слідчої дії, необхідний зовнішній чинник, що дає спонукальний поштовх до настання певних подій» [1, с. 39]. Таким чинником, на його думку, є привід для проведення слідчих дій, який полягає у наданні органу дізнання матеріалів ОРД оперативно-розшуковим підрозділом або витребування їх цим органом із зазначеного підрозділу. Автор стверджує, що отримання матеріалів ОРД органом досудового розслідування із оперативного підрозділу як привід до проведення певної слідчої дії, має правове значення лише у сукупності з підставами, що є в цих матеріалах, як передбаченими законом умовами, які дають можливість прийняти рішення про їх проведення. Саме тому М.А. Погорецький пропонує закріпити вичерпний перелік таких приводів у КПК України.

Більшість вчених поділяє підстави для провадження слідчих дій на дві основні групи – фактичні та правові, а розбіжності, які виникають стосуються, здебільшого, їхнього змісту.

Проблема розмежування фактичних та правових підстав для провадження слідчих дій має важливе практичне значення. Як одні, так і інші покликані запобігти необґрунтованому втручанню органів досудового розслідування в особисте життя громадян. Проте нерозуміння практичними працівниками різниці між цими підставами призводить до того, що слідчі дії проводяться за наявності лише правових, тобто без достатніх фактичних підстав, тому, як наслідок, виявляються неефективними. Так, 10,1% (19) респондентів зазначили, що слідчу дію необхідно проводити за наявності лише правових підстав, 9,1% (17) – лише фактичних, 34,8% (61) – за наявності правових та фактичних підстав, тоді як 46,0% (86) осіб вказали на те, що слідчий має право провести будь-яку слідчу дію у кримінальній справі, що перебуває в його провадженні, і ніяких підстав для цього не вимагається.

У теорії кримінального процесу правові підстави визначаються як «сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом умов, що дають слідчому право виконувати ту чи іншу слідчу дію» [4, с. 11]. Разом з тим, у літературі існують ще й інші тлумачення правових підстав для провадження слідчих дій. Так, наприклад, А.П. Черненко розуміє їх як відповідні правові норми, якими передбачені обставини, з настанням яких починають діяти ці норми. До фактичних підстав вчений відносить самі ці обставини [11, с. 98].

На нашу думку, не слід ототожнювати правові норми та підстави для проведення слідчих дій, оскільки останнє поняття є значно ширшим. Тому перший підхід до визначення правових підстав видається більш вдалим.

Отже, звернемося до аналізу тих умов, що дають право слідчому проводити певну слідчу дію.

За загальним правилом, слідчий наділений правом самостійно приймати рішення про провадження слідчих дій у справах, що перебувають у його провадженні, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання санкції (затвердження, згоди) прокурора або дозволу (рішення) суду (ч. 1 ст. 114 КПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 114 КПК України слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Тому провадження органом дізнання слідчих дій у кримінальній справі, яка перебуває у провадженні слідчого, без відповідного доручення є недопустимим і тягне за собою визнання доказів, отриманих таким шляхом, недопустимими.

Згідно з п. 3.11 Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України на стадіях документування злочинних дій, реалізації оперативних матеріалів, розслідування кримінальних справ та їх розгляду в суді, затвердженої наказом МВС України від 07.09.2005 р. №777, доручення та вказівки слідчого повинні містити короткий зміст обставин справи, зміст слідчих дій, що мають бути виконані, а також усі ніші обставини, з якими має бути ознайомлений орган дізнання для виконання цих дій [7].

М.А. Погорецький, вивчаючи матеріали кримінальних справ, за якими слідчими було прийняте рішення про направлення окремого доручення, дослідив питання виконання органом дізнання доручень і вказівок слідчого. Він встановив, що найчастіше предметом окремого доручення були такі слідчі дії: допит свідка (68%), допит потерпілого (6%), виїмка історії хвороби, документів, що характеризували обвинуваченого (5%), пред’явлення для впізнання за фотокарткою (4%), додаткові допити потерпілих (2%). Водночас до переліку слідчих дій, які не можуть бути предметом доручення, 94% опитаних віднесли допит обвинуваченого, 75% – допит неповнолітнього свідка, 13% – відтворення обстановки і обставин події, 12% – ексгумацію трупа [8, с. 79].

Згідно з п. 4.6 Інструкції з організації діяльності підрозділів дізнання в ОВС та їх взаємодії з іншими структурними підрозділами ОВС у розкритті злочинів та розслідуванні кримінальних справ, затвердженої наказом МВС України від 02.09.2008 р. №422,дізнавачу забороняється проводити огляди місця події за фактами вчинення дорожньо-транспортних пригод зі смертельними наслідками, або за такими, що викликали значний суспільний резонанс, а також за повідомленнями про виявлення трупів з ознаками насильницької смерті [9].

Кримінально-процесуальний закон також надає право органу дізнання самостійно приймати рішення про провадження слідчих дій. Так, за наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючись правилами Кримінально-процесуального кодексу, провадить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання, упродовж десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила, складає постанову про передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження (ч. 1 ст. 104, ч. 1 ст. 208 КПК України).

У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він зобов’язаний передати її слідчому через прокурора після виконання невідкладних слідчих дій протягом десяти днів з моменту порушення кримінальної справи (ч. 2 ст. 104, ч. 2 ст. 208 КПК України).

Інші посадові особи, зокрема начальник слідчого відділу та прокурор, наділені правом приймати рішення про проведення слідчих дій в межах контрольних та наглядових функцій, які покладені на них кримінально-процесуальним законом. Крім того, вони мають право самостійно ініціювати проведення слідчих дій у порядку, передбаченому КПК України.

Отже, проаналізувавши положення чинного кримінально-процесуального закону, можемо виділити таких суб’єктів, що уповноважені приймати рішення та самостійно провадити слідчі дії: слідчий (ст. 102, ч. 1 ст. 114, ч. 1 ст. 118 КПК України); орган дізнання чи особа, яка провадить дізнання (ч. 1, 2 ст. 104, ст. 108, ч. 3 ст. 114, ч. 1 ст. 118 КПК України); начальник слідчого відділу (ч. 2 ст. 114–1 КПК України); прокурор (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК України).

Слідчі дії можуть провадитися вищезазначеними суб’єктами: лише після порушення кримінальної справи (винятком є огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КПК України), накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку (ч. 3 ст. 187 КПК України)); у межах визначеної законом підслідності (ст. 112 КПК України); до зупинення (ст. 206 КПК України) чи закінчення (ст. 212 КПК України) досудового слідства; у разі повернення справи органу дізнання чи слідчому прокурором, судом першої інстанції, апеляційним судом, касаційним судом для провадження додаткового розслідування (ст. ст. 229, 246, 281, 374, 396 КПК України); при відновленні розслідування у кримінальній справі у зв’язку з нововиявленими обставинами (ст. 400–8 КПК України).

Повноваження на провадження такими суб’єктами слідчих дій існує за умови: прийняття слідчим справи до свого провадження (ст. 113 КПК України); провадження слідства по справі декількома слідчими (ст. 119 КПК України); відповідно до повноважень начальника слідчого відділу (ст. 114–1 КПК України) та повноважень прокурора щодо здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства (ст. 227 КПК України); порушення органом дізнання кримінальної справи (ст. ст. 104, 108 КПК України); виконання слідчим чи органом дізнання окремих доручень слідчого (ст. 118 КПК України); виконання органом дізнання доручень і вказівок слідчого (ст. 104, ст. 114 КПК України); виконання доручень згідно з міжнародними договорами України (ст. 31 КПК України).

Незважаючи на те, що зазначені вимоги досить чітко сформульовані у законі, а їх недотримання є однією з підстав визнання доказів, отриманих в результаті проведення слідчих дій, є неприпустимими, на практиці такі порушення є непоодинокими.

Так, наприклад, обшук житла гр. М. провадився на підставі постанови судді Ленінського районного суду м. Кіровограда, винесеної за поданням слідчого прокуратури цього району в іншій кримінальній справі, до якої гр. М. відношення не мав. Причому цю слідчу дію було проведено через 2 місяці 5 днів після винесення зазначеної постанови працівникам відділу боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів Ленінського району без відповідного доручення слідчого [4].

У процесі вивчення матеріалів кримінальних справ було встановлено, що у 15,5% (32) опрацьованих справ слідчі дії провадились оперативними працівниками, що не входили до складу слідчо-оперативної групи, без доручення слідчого; у 13,1% (27) – слідчим без винесення постанови про прийняття кримінальної справи до свого провадження; у 25,2% (52) – до винесення постанови про порушення кримінальної справи; та у 38,2% (79) не було дотримано порядку провадження слідчих дій, визначеного КПК України.

Подібна практика грубо порушує вимоги КПК України, які висуваються до порядку проведення слідчих дій, чим створює істотні перешкоди для забезпечення прав та свобод їх учасників.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що повноваження на прийняття рішення про провадження слідчих дій перелічені вище особи мають як учасники кримінального процесу, що провадять досудове розслідування. Проте для реалізації наданого їм права у конкретних умовах необхідне дотримання належної процесуальної форми прийняття рішення, інакше їхні дії та рішення вважатимуться необґрунтованими і, як наслідок, незаконними.

Як ми вже зазначали, умовою, що дає слідчому право провести слідчу дію є належний порядок прийняття рішення про її проведення. Перш ніж перейти до аналізу цієї складової, слід зупинитися на розгляді сутності кримінально-процесуального рішення про проведення слідчої дії, оскільки останнє характеризується власним внутрішнім змістом та зовнішньою формою, що в сукупності становить підстави для проведення слідчої дії.

П.А. Лупінська процесуальне рішення визначає як правові акти, що мають встановлену законом процесуальну форму, у яких органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд в межах своєї компетенції у визначеному законом порядку дають відповіді на питання, що виникають по справі, і які містять владне волевиявлення в діях, що випливають із встановлених обставин і приписів закону, спрямованих на досягнення завдань кримінального судочинства [1, с. 18].

А.Б. Муравін пропонує розглядати процесуальне рішення слідчого як спрямований на вирішення завдань кримінального судочинства індивідуальний правозастосовний акт, який приймається в межах компетенції та реалізує його повноваження, має встановлену законом процесуальну форму, містить правові висновки з питань, що виникають в ході досудового слідства, та характеризується такими властивостями як законність, обґрунтованість, вмотивованість та справедливість [12, с. 5].

Н.В. Глинська визначає кримінально-процесуальне рішення як «виражений у встановленій законом формі індивідуальний правозастосовний акт, в якому компетентні державні органи та посадові особи у передбаченому законом порядку з метою вирішення правових і кримінологічних завдань надають відповіді на питання, що виникли по справі, і виражають владне волевиявлення про дії або бездіяльність, що випливають із встановлених на момент винесення рішення фактичних обставин справи і приписів чинного законодавства» [4, с. 7]. Схоже визначення процесуального рішення дають В.Д. Берназ, С.М. Смоков [13, с. 10].

Рішення слідчого про проведення слідчих дій повинні відповідати вимогам, які висуваються до кримінально-процесуальних рішень.

Так, П.А. Лупінська зазначає, що загальними критеріями процесуальних рішень є наступні: можуть бути винесені лише уповноваженими особами та органами і тільки в межах компетенції; висловлюють владне веління державних органів, породжують, змінюють чи припиняють кримінально-процесуальні правовідносини, підтверджують наявність чи встановлюють відсутність матеріально-правових відносин; мають бути винесені в установленому законом порядку та виражені у визначеній законом формі [11, с. 18]. А.Я. Дубинський до названих ознак додає виконуваність рішень, розуміючи під цим «здатність та забезпечувану можливість їх виконання» [3, с. 33]. А.Б. Муравін включає до визначення рішення крім законності та обґрунтованості, їх вмотивованість та справедливість [12, с. 7].

Аналізуючи наведені в літературі ознаки процесуальних рішень, В.С. Зеленецький, Н.В. Глинська справедливо відзначають, що законність, обґрунтованість, вмотивованість, справедливість та виконуваність є не істотними ознаками, а вимогами, які висуває закон до цих актів. Вчені вважають, що до істотних ознак кримінально-процесуальних рішень варто віднести їх правовий, державно-владний, владно-розпорядчий, загальнообов’язковий, пізнавально-посвідчувальний та спонукальний, ініціюючий характер; винесення у встановленому законом порядку та у визначеній законом формі; спрямованість на вирішення кримінально-правових, кримінально-процесуальних, кримінологічних та профілактичних завдань [14, с. 18].

Деякі процесуалісти вважають, що поняттю «рішення» у процесуальному значенні притаманна лише письмова форма [14, с. 79].

Якщо ж дотримуватися такої позиції, матимемо ситуацію, коли, наприклад, очна ставка (ст. 172 КПК України), пред’явлення особи для впізнання (ст. 174 КПК України) та деякі інші слідчі дії не матимуть правової підстави, оскільки кримінально-процесуальний закон не вимагає письмово оформлювати рішення про їх проведення. Незважаючи на це, подібні рішення мають процесуальний характер, оскільки прямо передбачені кримінально-процесуальним законом, а їх наслідки реалізуються у діях, що оформлюються відповідними документами.

Отже, можемо припустити, що сутність кримінально-процесуальних рішень про проведення слідчих дій, які приймають слідчі, полягає у тому, що вони, по-перше, є владним волевиявленням особи, яка веде кримінальне судочинство, і, по-друге, мають певну процесуальну специфіку. Остання визначається тим, що поряд зі слідчими діями, рішення про проведення яких потребує письмового оформлення, є певна кількість слідчих дій, для яких законодавець не висуває процесуальних вимог до оформлення рішення про їх провадження. Як зазначає М.А. Погорецький, в залежності від класифікації процесуальних рішень про проведення слідчих дій за таким критерієм, як підстави втручання до сфери прав та свобод особи, вони поділяються на ті, що: 1) фіксуються у постанові слідчого і потребують відповідного рішення суду чи санкції прокурора; 2) фіксуються у постанові слідчого і не потребують відповідного рішення суду чи санкції прокурора; 3) не фіксуються у постанові слідчого [7, с. 5].

Значення цього процесуального акту полягає у тому, що в ньому закріплюються наявні фактичні підстави для провадження слідчих дій, їх відповідність встановленим законом критеріям та висновки про їх достатність. Наявність такого процесуального рішення є ознакою законності слідчої дії, а зміст постанови дає змогу робити висновок й про її обґрунтованість.

А.Я. Дубинський відзначав, що рішення про проведення слідчих дій потрібно поділяти на акти-дії, тобто протоколи, в яких фіксуються хід та результати проведення слідчих дій, для виконання яких КПК України не містить вимог про винесення відповідної постанови, та акти-рішення, тобто власне постанови [3, с. 37].

Відповідно до КПК України без винесення постанови слідчий проводить допит підозрюваного (ст. 107), обвинуваченого (ст. 143), свідка (ст. 167), потерпілого (ст. 171), очну ставку (ст. 172), пред’явлення осіб та предметів для впізнання (ст. ст. 174, 175),обшук особи та виїмку у неї предметів і документів (у випадках, передбачених ч. 3 ст. 184), огляд (крім огляду житла чи іншого володіння особи відповідно до ч. 3 ст. 190) та відтворення обстановки і обставин події (ст. 194). У вищезазначених випадках слідчий обмежується складенням протоколу з додержанням правил, зазначених у ст. 85 КПК України, в якому фіксуються перебіг слідчої дії та отримані результати.

Закон вимагає від слідчого виносити постанову про проведення освідування (ч. 1 ст. 193), виїмки (ч. 2 ст. 178) і призначення експертизи (ч. 2 ст. 196), обшуку, за винятком обшуку житла чи іншого володіння особи (ч. 3 ст. 177), обшуку особи та виїмки у неї предметів і документів (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 184) та ексгумацію трупа (ч. 2 ст. 192).

Оскільки вибір слідчої дії залежить від наявних у справі фактичних даних, вони повинні бути обов’язково відображені у постанові. Відповідно до ч. 1 ст. 130 КПК України «про рішення прийняті слідчим або прокурором під час провадження досудового слідства … складається мотивована постанова». Отже, постанова є єдиним документом, що містить вказівки на фактичні підстави проведення слідчої дії та дозволяє зробити висновок про обґрунтованість проведення слідчої дії.

Однак у процесі проведеного дослідження встановлено, що лише 52,4% (98) опитаних слідчих вважають за необхідне в описово-мотивувальній частині постанови про проведення слідчої дії вказувати джерело отримання фактичної інформації, яка свідчить про необхідність проведення слідчої дії, посилатися на фактичні підстави її проведення; на думку 38,5% (72) респондентів – достатньо лише навести текст норми КПК України, яка визначає порядок провадження цієї слідчої дії; а 9,1% (17) стверджують, що мотивувати необхідність провадження слідчої дії не потрібно.

За результатами вивчення кримінальних справ виявлено, що лише у 38,4% (77) опрацьованих постанов про проведення слідчої дії вказується на джерело отримання фактичної інформації, яка свідчить про необхідність проведення слідчої дії; у 49,7% (99) – міститься формулювання такого змісту: «є підстави вважати, що … можуть знаходитись предмети чи документи, які мають значення для встановлення істини в кримінальній справі»; у 11,9% (24) – зазначалися дані з постанови про порушення кримінальної справи і текст відповідної норми, яка дає слідчому право провести слідчу дію.

Прокурор санкціонує постанову слідчого про проведення обшуку, за винятком обшуку житла чи іншого володіння особи (ч. 3 ст. 177 КПК України), обшуку особи (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 184 КПК України) та затверджує постанову про ексгумацію трупа (ч. 2 ст. 192 КПК України).

Винесення мотивованої постанови судді передбачено у випадках проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (ч. 5 ст. 177 КПК України), виїмки документів, що становлять державну та/або банківську таємницю (ч. 3 ст. 178 КПК України), примусової виїмки з житла чи іншого володіння особи, а також виїмки документа виконавчого провадження (ч. 4 ст. 178 КПК України), огляду житла чи іншого володіння особи (ч. 4 ст. 190 КПК України), направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу (ст. 205 КПК України).

У невідкладних випадках обшук, огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведений без постанови судді, але із зазначенням у протоколі причин, що обумовили проведення обшуку без постанови судді з подальшим повідомленням прокурора протягом доби про проведену слідчу дію та отримані результати (ч. 7 ст. 177, ч. 6–8 ст. 190 КПК України).

Постанова голови апеляційного суду чи його заступника про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку є ще одним різновидом правової підстави для проведення слідчих дій (ч. 4 ст. 187 КПК України).

Отже, проаналізувавши правові підстави для провадження слідчих дій, можемо зробити висновок, що відмінності їх нормативної регламентації обумовлені ступенем обмеження прав та свобод осіб, залучених до їх проведення. Законодавець висуває підвищені вимоги до правових підстав для проведення слідчих дій, які зачіпають права та свободи особи, передбачені Конституцією України, а саме: право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32). Вони виступають гарантією прав і свобод особи та недопущення їх необґрунтованого обмеження.

Зазначимо, що у деяких випадках наявність правових підстав для проведення слідчих дій закон пов’язує з певним юридичним фактом. Так, допит підозрюваного проводиться негайно, а при неможливості негайного допиту – не пізніше 24 годин після затримання його або взяття під варту (ч. 2 ст. 107 КПК України); допит обвинуваченого проводиться негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення йому обвинувачення (ч. 1 ст. 143 КПК України). Постанова про визнання громадянина потерпілим є підставою для його допиту (ч. 3 ст. 49 КПК України).

Враховуючи викладене, можемо стверджувати, що під правовою підставою для провадження слідчої дії слід розуміти наявність відповідних повноважень у посадової особи чи органу на провадження відповідної слідчої дії щодо певної особи та в конкретний момент у поєднанні з процесуальною формою рішення про її проведення.

Розглядаючи підстави для проведення слідчих дій, слід зазначити, що кримінально-процесуальний закон наділяє суб’єктів провадження відносною свободою у виборі конкретної слідчої дії. На застосування власного розсуду особи, що проводить дізнання, і слідчого вказується в окремих нормах чинного КПК України, де повноваження на проведення слідчих дій формулюються як: «за розсудом слідчого» (ст. 168); «вправі» (ст. 172); «може провести» (ст. 194); «при необхідності» (ст. ст. 174, 175, 193, 196). Така позиція законодавця хоча і відповідає засадам сучасного кримінального процесу, проте створює загрозу виникнення процесуальних помилок. Слід враховувати, що проведення неналежної слідчої дії, як стверджує С.А. Шейфер, завдає потрійної шкоди, оскільки виконується зайва робота, суттєво ускладнюється чи повністю втрачається можливість отримати та закріпити необхідні фактичні дані та необґрунтовано обмежуються права і свободи особи [4, с. 44].

Як зазначає М.А. Погорецький, при обґрунтуванні кожної слідчої дії необхідно враховувати особливості джерела фактичних даних, підстав для проведення, їх характер, наявність у справі доказів, передбачених КПК України, а також специфіку фактів, що підлягають встановленню [16, с. 402]. Водночас під час розслідування злочину можуть виникнути ситуації, коли одні й ті ж самі фактичні дані будуть підставою для проведення різних слідчих дій. Саме тому важливо визначити чинники, які обумовлюють вибір конкретної слідчої дії під час провадження досудового розслідування.

Зрозуміло, що визначальне значення мають норми кримінально-процесуального закону, що обумовлюють необхідність проведення тієї чи іншої слідчої дії. За загальним правилом, провадження слідчої дії є правом, а не обов’язком слідчого. Однак, як вже зазначалось, провадження деяких слідчих дій сформульовано в законі як обов’язок слідчого. У таких випадках їх проведення пов’язане з певним юридичним фактом, а тому не залежить від наявності чи відсутності фактичних підстав. У подібних ситуаціях слідчий позбавлений свободи вибору.

У решті випадків проведення слідчих дій є обов’язковим тільки тоді, коли є вказівка прокурора (п. 3 ч. 1 ст. 227 КПК України), начальника слідчого підрозділу (ч. 2 ст. 114–1 КПК України) про проведення певної слідчої дії.

Наступним чинником, який обумовлює вибір конкретної слідчої дії, є об’єктивні властивості самої доказової інформації, яку планується отримати в результаті проведення слідчої дії. Зрозуміло, що для дослідження матеріальних слідів на місці події необхідно провести огляд, тоді як спроба досягти зазначеної мети шляхом допиту свідків не дасть бажаного результату.

Вибір слідчої дії залежить і від правильного визначення слідчим меж доказування. Під межами доказування у теорії доказів розуміють таку сукупність доказів та їх процесуальних джерел, збирання і дослідження яких забезпечить повне і якісне встановлення усіх обставин предмета доказування [8, с. 37].

Остаточне рішення про вибір тієї чи іншої слідчої дії приймається з урахуванням тактичних міркувань. Тактичний аспект вибору слідчої дії полягає в тому, що слідчий, насамперед, обирає ті слідчі дії, що будуть максимально ефективними з точки зору слідчої ситуації. У криміналістиці слідчу ситуацію (у вузькому розумінні) розглядають як характеристику інформаційних даних, що має слідство на конкретному етапі розслідування [4, с. 18]. У кожній кримінальній справі на конкретний момент є певна кількість інформації, яка дає змогу обрати найбільш ефективні способи збирання доказів.

Як ми вже зазначали, кримінально-процесуальний закон детально регламентує форму кримінально-процесуальних рішень про проведення слідчих дій. Водночас недостатньо визначеним залишається їх зміст, тобто фактичні підстави для прийняття цих рішень.

Як правило, фактичні підстави для провадження слідчих дій вченими розглядаються як відомості (дані), що свідчать про можливість (необхідність) їх проведення [5, с. 30]. Деякі науковці вважають, що фактичними підставами є інформація про існування певних слідів злочину, які можуть набути доказового значення в результаті провадження слідчих дій [15, с. 50–51].

Отже, більшість дослідників вказують на те, що підставою для провадження слідчої дії є фактичні дані (відомості). Проаналізувавши норми чинного КПК України, які регламентують порядок провадження слідчих дій, приходимо до висновку, що таке розуміння фактичних підстав є правильним, однак потребує деякого уточнення.

Як зазначає В.В. Кальницький, визначення того, які конкретно фактичні дані утворюють підстави для прийняття рішення про проведення слідчої дії, а також оцінка їх достатності залежить від низки складових: формулювання підстави проведення слідчої дії в законі; міри обмеження слідчою дією конституційних та інших прав громадян; процесуального становища суб’єкта кримінального процесу, стосовно якого провадиться слідча дія; вимог закону до оформлення рішення про проведення слідчої дії [11, с. 28].

Тож, визначення фактичних підстав для проведення слідчої дії залежить, перш за все, від їх регламентації в КПК України.

Доволі чітко у кримінально-процесуальному законі викладені фактичні підстави лише деяких слідчих дій (ст. ст. 177, 178 КПК України).

Так, відповідно до ч. 1 ст. 177 КПК України «обшук проводиться в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи.

Обшук проводиться також і в тому випадку, коли є достатні дані про те, що в певному приміщенні або місці знаходяться розшукувані особи, а також трупи чи тварини».

Виходячи зі змісту цієї норми, можемо стверджувати, що фактичні підстави для провадження слідчих дій є складними утвореннями. Так, обшук може бути проведений, коли існує необхідність досягнення певної мети – виявлення та вилучення в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи знаряддь злочину, речей і цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також інших предметів і документів, розшукуваних осіб, а також трупів чи тварин. Обов’язковим елементом також є наявність достатніх фактичних даних, що дозволяють зробити висновок про можливість досягнення мети обшуку.

Аналогічною є структура норми, яка передбачає підстави для проведення виїмки. Згідно з ч. 1 ст. 178 КПК України виїмка проводиться у випадках, коли є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться в певної особи чи в певному місці.

Деякі вчені відстоюють доцільність закріплення в кожній правовій нормі трьох елементів, що у своїй сукупності відображають внутрішню структуру фактичних підстав для провадження слідчих дій. Відповідно до цієї концепції складовими елементами фактичних підстав для провадження слідчих дій є: 1) джерела, з яких слідчий може отримувати доказову інформацію; 2) мета проведення слідчої дії; 3) фактичні дані, необхідні для висновку про те, що у вищезазначених джерелах міститься інформація, яку планується виявити [4, с. 10].

Як зазначає С.М. Стахівський, якщо під процесуальними джерелами доказів розуміти сукупність матеріальних об’єктів, вимога допустимості доказів не зможе бути повною мірою реалізованою [8, с. 165–166]. Віднесення до джерел доказів будь-яких матеріальних об’єктів, що несуть у собі інформацію, суперечить ч. 2 ст. 65 КПК України, яка містить вичерпний перелік процесуальних джерел доказів. Відповідно до ч. 2 ст. 65 КПК України джерелами доказів є показання свідків, показання потерпілого, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи. Як зазначає М.А. Погорецький, джерело інформації може стати джерелом доказу лише за умови залучення його до кримінального процесу у встановленому КПК України порядку, отримання від нього закріплених у відповідній процесуальній формі фактичних даних, що охоплюються предметом доказування у кримінальній справі, та визнання їх доказами відповідною процесуальною особою [13, с. 83].

Отже, можемо припустити, що провадження слідчої дії буде ефективним за умови наявності двох елементів: мети проведення слідчої дії та фактичних даних, які вказують на можливість (необхідність) її досягнення.

Вважаємо за доцільне більш детально зупинитися на понятті «мета проведення слідчої дії», оскільки саме правильне законодавче закріплення мети дозволяє відокремити її від інших слідчих дій. Як зазначає С.А. Шейфер, визначення мети кожної слідчої дії надає пізнавальній діяльності слідчого чітку нормативну спрямованість,запобігає підміні слідчої дії іншими нормативними прийомами, що виключає непотрібну витрату процесуальних зусиль, порушення прав учасників, усуває загрозу визнання отриманих доказів недопустимими[14, с. 57].

Деякі вчені вважають, що мета проведення кожної слідчої дії безпосередньо передбачена у нормах КПК України [4, с. 159]. На нашу, думку таке твердження не повною мірою відповідає дійсності.

На законодавчому рівні чітко визначені лише мета огляду (ч. 1 ст. 190 КПК України),відтворення обстановки і обставин події (ч. 1 ст. 194 КПК України). У ч. 1 ст. 193 КПК України, підстави для проведення освідування закріплені таким чином: «при необхідності виявити або засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного або у потерпілого чи свідка особливих прикмет слідчий… проводить освідування». У такий же спосіб сформульовані й підстави для проведення пред’явлення для впізнання особи (ч. 1 ст. 174 КПК України) і предметів (ч. 1 ст. 175 КПК України).

На думку А.П. Черненка, зміст норм кримінально-процесуального закону, в яких викладені підстави для провадження зазначених вище слідчих дій свідчить про те, що законодавець ототожнює підстави з метою провадження слідчих дій [3, с. 130].

Ми вважаємо, що в межах такого розуміння відбувається підміна значення фактичних підстав для провадження слідчих дій значенням мети і, навпаки, що суперечить положенням кримінально-процесуального закону.

Відсутність законодавчого розмежування підстави та мети кожної окремої слідчої дії призводить до помилок у правозастосовній діяльності, порушення прав та свобод учасників слідчих дій та визнання доказів, отриманих в результаті їх проведення, недопустимими.

Найбільш поширеною помилкою у практиці провадження слідчих дій є підміна однієї слідчої дії іншою. Так, наприклад, суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області на підставі поданняпро надання дозволу на проведення огляду володіння особи виніс постанову про проведення цієї слідчої дії з метою отримання доказів протиправної діяльності гр. М. і вилучення із незаконного обігу особливо небезпечного наркотичного засобу марихуани, отруйних і сильнодіючих медичних препаратів та інших матеріальних цінностей здобутих злочинним шляхом [5]. Однак відповідно до ч. 1 ст. 177 КПК України з цією метою доцільніше було б провести обшук.

рішення кримінальний слідчі дії

Література

1. Мытник П.В. Следственные действия: понятие, система и классификация / П.В. Мытник // Актуальні питання підготовки кадрів і роботи з персоналом оперативних служб міліції: тези доп. міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2003. – Ч. ІІ. – С. 3–16.

2. Исаенко В. Следственные действия и полномочия прокурора по надзору за ними / В. Исаенко // Законность. – 2003. – №2. – С. 20–26.

3. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: [підруч.] / Є. Г. Коваленко, В.Т. Маляренко. – 2-ге вид., переробл. і доповн. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 712 с.

4. Кримінальний процес України: [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти] / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін.; за ред. Ю.М. Грошевого, В.М. Хотенця. – Х.: Право, 2010. – 296 с.

5. Кучинська О.П. Кримінальний процес України: [навч. посіб.] / О.П. Кучинська, А.О. Кучинська. – К.: Прецедент, 2005. – 202 с.

6. Погорецький М.А. Слідчі дії: поняття та класифікація / М.А. Погорецький // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ: Науково-теоретичний журнал. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ. – 2008. – №1. – С. 150–156.

7. Стахівський С.М. Новий Кримінально-процесуальний кодекс України: хто замовляє музику…? / С.М. Стахівський // Право України. – 2008. – №4. – С. 54–58.

8. Основы уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик: утв. Законом СССР от 25 дек. 1958 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. – №1. – Ст. 159.

9. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь: утв. Законом Республики Беларусь от 16 июл. 1999 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://pravo.kulichki.com/vip/upk/00000001.htm#a1.

10. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан: утв. Законом Республики Казахстан от 13 дек. 1997 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.pavlodar.com/zakon/index.html? dok=00147.

11. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Армения: утв. Законом Республики Армения от 1 июл. 1998 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://yurotdel.com/zakony/ugolovno-processualnyi-kodeks-armenii_2.html

12. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации: Офиц. текст. – М.: Норма, 2004. – 718 с.

13. Михайленко А.Р. Расследование преступлений:законность и обеспечение прав граждан: [науч.-практ. изд.] / Михайленко А.Р. –К.: Юринком Интер, 1999. –448 с.

14. Назаров В.В. Кримінальний процес України: [підруч.] / В.В. Назаров, Г.М. Омельяненко. – К.: Юрид. думка, 2005. – 548 с.

15. Рыжаков А.П. Следственные действия и иные способы собирания доказательств / Рыжаков А.П. – М.: Филинъ, 1997. – 336 с.

16. Руководство для следователей / под ред. В.А. Снеткова, Н.А. Селиванова. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 732 с.