Розвиток соціальності сучасних державних і правових систем

РЕФЕРАТ

Розвиток соціальності сучасних державних і правових систем

Динамізм і стабільність державних і правових систем приводить до все більшої соціально-регулятивної множинності і багатоваріантності, зміни їх ролі і місця в різних суспільних відносинах і, відповідно, до різних підходів щодо пізнання і визначення їх сутності.

Історична тенденція соціального життя визначає рух суспільства до більш досконалого типу права, до поглиблення його гуманізму і демократизму. Відомий російський правознавець Н. Алексєєв ще в 20-і роки ХХ ст. зробив висновок про шляхи формування права, побудованого на засадах правди і справедливості. А це залежить, в першу чергу, від вдосконалення суб’єктів права, носіїв правового змісту і правосвідомості, що забезпечує більш досконалий правопорядок [5].

У цьому зв’язку ряд дослідників вважає, що основною проблемою філософії права є не проблема співвідношення права і закону, а проблема співвідношення справедливості і права у всіх його формах, в тому числі у формі закону [10].

Дослідники відмічають біполярність людської історії, що розвивається між двома полюсами, в якості яких виступають колективізм і індивідуалізм в суспільстві [6].

Лібералізм пов’язує розвиток суспільства з розвитком індивідів і протиставляє цьому процесу різні форми колективізму [7].

Прибічники теорії індивідуальної свободи людини вважають свободу вищою за рівність.

Вони визначили основним обов’язком держави гарантувати цю свободу від будь-якого, в тому числі і державного втручання. Більш за все цінувалася економічна свобода, а політичні права розглядалися лише як засіб охорони незалежності та індивідуальної свободи особи (А. Сміт, Б. Міль, Дж. Локк і ін.).

Головною умовою забезпечення такої, негативної, свободи вважали державне невтручання, дистанціювання держави від економіки.

Представники інших напрямків намагалися поєднувати свободу з рівністю, з участю держави в забезпеченні рівності осіб. Громадяни мають право розраховувати на певні дії держави, пов’язані, зокрема, з забезпеченням оптимального балансу рівності і свободи, соціальної справедливості.

Подолання антиполярності індивідуалізму і колективізму – тривалий, поступовий процес, одним з учасників якого є держава, що погоджує соціальну політику з розвитком правової системи. Деякі автори вбачають правовий прогрес у русі відповідно від колективістської (соціоцентристської) системи до індивідуалістичної (персоніфікованої), в центрі якої — людина, особа, персона [8].

Однак протиставлення індивіда, особи, соціуму і держави логічно невиправдано, оскільки будь-яке об’єднання людей формально має різноманітні права. Як справедливо зауважує Б. Топорнін, проголошення постулату про пріоритет прав особи веде до “боротьби всіх проти всіх”, оскільки права і свободи кожної особи закінчуються там, де починаються права і свободи іншої особи [9]. Для розвитку суспільства ці відносини повинні знаходитися в стані балансу та рівноваги.

Питання про співвідношення рівності, свободи, справедливості, соціальності є одним з центральних в історії політико-правової думки. Як вважають багато з дослідників, соціальність веде до встановлення справедливості, людяності в суспільстві. На думку І.Ільїна, “першою умовою соціальності” є чуйне ставлення до особи, її гідності і свободи. І навпаки, пригнічення, приниження людини виключає “соціальність”. Під нею І. Ільїн розуміє стан духу і порядок духовного життя вільних людей. Режим жаху, погроз, доносів, шпигунства та брехні ні за яких умов не може бути соціальним [10].

Соціальність покликана сприяти нормальному функціонуванню суспільства і підтримувати в ньому соціальну справедливість, громадянський мир та злагоду. П. Рабінович наголошує, що держава практично набуває характеристики соціальної згоди, коли має на меті реалізацію прав людини на гідне життя, покладає на себе обов’язки щодо виконання значної за обсягом соціальної функції – “проведення соціальної політики, спрямованої на розробку і здійснення системи реформ і заходів соціального захисту населення” [11]. Отже, держава покликана виступати арбітром, який гарантує дотримання законів, соціальних норм у змаганнях громадських груп, у використанні права власності, не дозволяючи монополізації власності та влади. Така держава — гарант динамічності і стабільності суспільства.

Серцевиною такої концепції є проголошення необхідності створення адекватних соціальних умов для вільного і всебічного розвитку людської особистості, задоволення основних життєвих потреб людини і гарантій її невід’ємних прав і свобод, упорядкування суспільних відносин – сімейних, громадських, загальнолюдських, класових, етнічних, міжрегіональних тощо. У такому суспільстві саме держава покликана відіграти вирішальну роль у забезпеченні реалізації інтелектуального, творчого потенціалу людської особистості на основі принципу соціальної справедливості, який встановлює критерії оцінки людей не тільки на основі ринкової еквівалентності (“рівним за рівне”), але й співвідносить вчинки людей з вищим соціальним оцінюванням, з моральними критеріями гідності людини, її здатністю до всебічного самовдосконалення.

Розвиток концепції про природу державних та правових систем має тривалу історію. Особливе місце в ній належить ліберальній доктрині, яка в різних варіантах висуває постулат обмеження держави правом заради ідеї свободи особистості, її автономії, можливості користуватися невід’ємними правами – на життя, недоторканість особистого життя, на власність, на самовизначення. Принцип гуманізму висувається в якості важливого фактору державно-правової діяльності. Визнаючи значущість держави для гарантування прав людини, ідеологи лібералізму намагалися звести до мінімуму її роль, обмежити сферу її діяльності, вивільнити від її впливу перш за все економічні відносини [1].

Прибічники класичного лібералізму проголошують так звану “негативну свободу” (незалежність) особи від будь-якого втручання і впливу, включаючи державний [3].

На цих постулатах і формується нове розуміння держави, а саме правової держави з визнанням прав людини, пануванням закону, розподілом влад.

Важливим етапом в розвитку ідей правової державності стає їх філософське обґрунтування в працях Канта та Гегеля. Кант висуває філософську теорію обґрунтування правової держави, вбачаючи благо держави в улаштуванні її відповідно до правових принципів [4]. Кант визначив державу як об’єднання багатьох людей, що підкорюються правовим законам [1].

В трактуванні Канта правова держава виступає не як емпірична реальність, а як та ідеальна теоретична конструкція (модель), якою слід керуватися як вимогою розуму і метою суспільства по практичній організації державно-правового життя.

Гегель підкреслює органічний зв’язок держави і права і розглядає право у якості задоволення певної свободи [6].

Правова обґрунтованість і визначеність надає державному застосуванню сили і характеру правового примусу. В змістовому плані теорія і практика правової держави характеризується трьома взаємопов’язаними компонентами: а) гуманістично-правовим (права і свободи людини і громадянина); б) нормативно-правовим (правова характеристика закону, конституйованість правових принципів на основі джерел діючого позитивного права); в) інституціонально-правовий (система розподілу влад, що включає їх взаємне стримування та противагу).

Ідея правової держави, як зазначають дослідники, пов’язана з утвердженням таких принципів, як панування права в усіх сферах суспільного життя і верховенство закону; зв’язаність законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян; забезпечення свободи, охорона честі та гідності, їх гарантування, взаємна відповідальність держави та особи.

Максимою цієї держави є положення, згідно з яким свобода кожного індивіда узгоджується зі свободою всіх на підставі загального закону [7].

В. Нерсесянц визначає правову державу як правову форму організації і діяльності публічно-політичної влади і її взаємовідносини з індивідами як суб’єктами права, носіями прав і свобод людини і громадянина [8].

Б. Кістяківський визначив державу як правову організацію народу, якій належить у всій повноті її власність, що має повну самостійність та незалежність, тобто ні від кого не запозичена влада . Дійсну сутність, роль і призначення держави Б. Кістяківський вбачає в соціальній природі держави, в зростанні людської солідарності, в розвитку кращих сторін людської природи [5].

В умовах правової держави презюмується те, що праву належить пріоритет перед державою, яка повинна поважати виданий нею закон до того часу, поки він існує і продовжує діяти, хоча вона має право його переглянути і навіть змінити. Підзаконність державної влади доповнюється визнанням за окремою особою невід’ємних і невідчужуваних прав, що передують самій державі.

Усвідомлюючи свої права, особа повинна усвідомлювати свої обов’язки, усвідомлювати межі дозволеної поведінки, усвідомлювати, що інші люди наділені аналогічними правами, які вона повинна визнавати, враховувати і поважати.

Право обмежує органи державної влади і посадових та службових осіб, організовує їх діяльність на основі та на виконання закону, які, в свою чергу, погоджують з ним усі свої дії. Як слушно зауважив А. Заєць, при визначенні права доцільно вдатися до порівняння досконалої правової системи з “правовим” втіленням свободи, рівності і справедливості [5].

Створення теорії правової держави стало важливим етапом у розмежуванні свободи індивіда і суспільства. Разом з тим ліберальна філософсько-правова думка, зосереджуючи свої зусилля переважно на аргументації існування прав та свобод, за умови визнання держави їх основним осередком та вмістилищем, з огляду на сучасну науку не приділила достатньої уваги розгляду проблеми гарантій прав і свобод людини, необхідність вирішення якої вимагає суспільно-політична практика.

Заслуговує на увагу окреслення основних форм організаційного забезпечення державного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

Представники вказаного філософського напрямку зосередили увагу переважно на обґрунтуванні необхідності правового закріплення прав і свобод, але не вирішили питання про особливості взаємозв’язку та взаємовпливу людини і суспільства на основі соціального співробітництва і узгодження з метою розвитку особистої свободи людини, формування соціально-правового середовища непорушних прав і свобод людини, визнання надійних і ефективних засобів державного і юридичного впливу на посадових осіб, органи, організації, що допустили порушення конституційних прав, свобод і інтересів людини [22].

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, активізація ринкової економіки, засвоєння високих технологій виробництва призводить до значного зростання економічної могутності буржуазних держав, нагромадження великих капіталів, в свою чергу, породжує серйозні соціальні проблеми, що знаходить вираз у глибокому розшаруванні та поляризації суспільства внаслідок надмірного збагачення деяких індивідів. Це викликає зростання соціальної напруги, можливість соціальних вибухів.

Історичний досвід довів, що проголошені класичним лібералізмом свободи, індивідуалізм, заохочення вільної конкуренції, панування приватної власності, невтручання держави в економіку не забезпечують повною мірою громадянської злагоди та національного миру. Вже в ХІХ ст. стали все більш виявлятися негативні наслідки реалізації ідей крайнього індивідуалізму, все більш яскраво проявлятися класові суперечності в суспільстві, різка поляризація багатства і бідності, які могли б привести до соціального вибуху і потрясінь, що виходять за рамки права.

Гіперболізація індивідуальних потреб та пристрастей незмінно призводить до моральних і соціальних деформацій, до зникнення почуттів суспільного взаємозв’язку, відповідальності та солідарності. Проти цього ще у 1929 р. виступив президент США Ф. Рузвельт, який зауважив, що самостійно проживаюча людина, яка забуває про відповідальність і взаємозв’язок людей, стає таким самим пережитком давнини, як людина кам’яного віку [3].

Найважливіші положення класичного лібералізму набули функцію захисту інтересів привілейованих прошарків населення. Виявилося, що вільна, нічим не обмежена гра ринкових сил не забезпечує, як передбачалося, соціальну гармонію і справедливість. Як відмічав один з прибічників лібералізму того періоду Г. Самуель, народ на гіркому досвіді скоро переконався, що вільна гра зрозумілого власного інтересу, на яку манчестерська школа покладала всі свої надії, недостатня для досягнення прогресу, що “самодіяльність і ініціатива” робочого класу стикаються з великими перепонами, які не можна подолати без сторонньої допомоги, що безпорадність і злидні, погані умови найманої праці, низький рівень життєвих потреб все ще зустрічаються на кожному кроці [24].

С. Алексєєв справедливо зауважує, що вивільнення людської активності і сили розуму одночасно породжує явища негативного характеру. Це і сприйняття людьми свободи як досить вільної поведінки, яка нічим не обмежена, і нездоланний потяг до надмірного збагачення, і сильний потяг до магії влади, і простір для етнічних і сепаратистських настроїв. Далі автор зауважує, що вихід із драматизму сучасного соціального розвитку, заснованого на ліберальних цінностях і ідеалах, які безпосередньо випливають з “негативного лібералізму”, полягає у наданні центрального місця в житті людей сучасному праву. Саме воно є способом вирішення численних проблем і подолання труднощів, які погрожують людському роду. Тільки право здатне протистояти можливій катастрофі, яка загрожує людству в обстановці анархії, ненаситного споживання в умовах, що, здавалося б, близькі до загального процвітання [5]. Зростання суперечностей і напруги в суспільстві визначило необхідність пошуку нових засобів реагування держави на ситуацію, що виникла, з метою упередження революційних вибухів. Неоліберальні та соціал-демократичні теоретики висунули нове “позитивне” розуміння свободи, що означає обов’язок держави забезпечувати соціально орієнтовану економіку, вирівнювати “соціальні нерівності”. Це означало зростання ролі держави у впливі на економіку, у гарантуванні гідних умов життєдіяльності людини, у контролі за соціальним характером використання власності власниками.

Поняття суто свободи після проходження капіталізмом періоду первинного накопичення вступає в протиріччя з реаліями. Індивід висуває свої вимоги, і на новому етапі розвитку лібералізму, що належить до другої половини ХІХ ст., виникає необхідність доповнити “негативне” розуміння свободи як свободи “від” позитивним – як свободи “на” (захист держави на одержання від неї певних благ, на більш активну участь у здійсненні влади і ін.). Все більшого розповсюдження одержує теорія, згідно з якою роль правової держави не зводиться тільки до охоронних функцій, і вона набуває певних (поки досить обмежених) соціальних функцій. На противагу первинним ліберальним ідеалам прибічників концепції правової держави, що наполягають на свободі конкуренції і неприпустимості державного втручання в процесі перерозподілу власності і ресурсів, правова держава набуває нової якості, переходить в нову стадію розвитку, яка означає, за висловлюванням М. Новгородцева, цілий переворот понять [6]. Поступово, до початку ХХ ст., долається негативне ставлення до держави як явища, що протистоїть людині. І правова держава як в теорії, так і на практиці набуває тих рис, якостей і характеристик, без яких цивілізоване суспільство не може існувати: гуманізм (пріоритет прав людини стосовно влади), демократизм подолання відчуження особи від держави, створення відповідної соціальної бази, використання державного впливу для забезпечення гідного життя людини.

Зазначається, що індивід без групи, без суспільства є нежиттєздатною особою. У складі групи особа набуває можливості виявлення і захисту власних інтересів. Тому роль демократії полягає перш за все в тому, щоб враховувати і стимулювати багатоманітність суспільних відносин, стимулювати всебічний розвиток особистості, забезпечувати баланс інтересів різних груп і особистостей, соціально-політичну стабільність [7]. Б. Кістяківський зазначав, що держава сама по собі є всеохоплюючою формою солідарності між людьми і разом з тим вона сприяє створенню та виробленню найбільш повних та всебічних форм людської солідарності. Загальне благо – ось формула, в якій знаходить вираз мета і завдання держави [8]. Згодом виникають концепції “нового лібералізму”, “соціального лібералізму”. В них визначається позитивна роль держави у регулюванні соціального та економічного життя, значення ідеї соціальної справедливості та солідарності в подоланні зростаючої майнової та соціальної диференціації в суспільстві. Ідея соціальної демократії, а в майбутньому і соціальної держави, була конструктивною відповіддю на критику недосконалості ліберального варіанта державності і демократії, які виявилися нездатними забезпечити соціальні права і добробут усіх громадян, соціально-політичну стабільність в суспільстві [9].

Суттєве методологічне значення при дослідженні і розробці концептуальних засад соціальної демократії має визначення змісту категорій “індивідуум”, “соціальність”, “солідарність”, “рівність”, “свобода”. В основі соціальності знаходяться такі соціальні цінності, як свобода, рівність, справедливість, які сприяють об’єднанню різноманітних інтересів в єдине ціле для забезпечення розвитку і прогресу суспільства та його громадян. Російський правознавець І. Покровський в свій час визначав, що в суспільстві відбувається боротьба між тенденцією до індивідуалізму та тенденцією до солідаризму, до широкого трактування невідчужуваних та непорушних прав і свобод людини, до посилення відповідальності всього суспільства і кожної людини за прогресивний суспільний розвиток. Це обумовлює як право, так і обов’язок кожної людини брати активну участь у формуванні людського співжиття. На цій основі формується соціальна демократія та держава, які сприяють розвитку самостійності та відповідальності особистості. В свою чергу, цей процес породжує соціальну солідарність як спільність інтересів, єдність дій людей.

На відміну від ліберальної демократії, яка проголошує принцип “рівність через свободу”, а не “свобода за допомогою рівності” пріоритетом соціальної демократії є прагнення до рівності, до соціально справедливого розподілу та добробуту.

Термін “соціальна”, вказує німецький правознавець Х. Цахер, означає, що держава несе відповідальність за існування суспільства. Це держава, що допомагає соціально слабшим елементам, намагається впливати на розподіл економічних благ у дусі справедливості, щоб забезпечити кожному гідне людини існування [3].

Дослідники підкреслюють необхідність тлумачення основних прав особи як таких, за які держава несе відповідальність щодо створення змістовних передумов для їх реалізації.

Розширення функцій соціальної держави не означає звуження діяльності інститутів громадянського суспільства, яке за умов функціонування соціальної держави виступає скоріше як її партнер, ніж супротивник.

Принцип партнерства між різними соціальними групами та між державою і громадянським суспільством став однією з визначальних засад утвердження цінностей на Заході [1].

На відміну від права держави, яка орієнтується на індивіда взагалі, сучасна соціальна держава орієнтується на забезпечення його здібностей, безпеки, добробуту, захист та підтримку сім’ї, захист приватного життя кожного.

Соціальна держава покликана втілювати ідеї партнерства, єднання, громадянської злагоди та національного миру [2].

Теорія і практика соціальної держави є конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті, а також на спробу адміністративного соціалізму забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність. Соціальна держава намагається забезпечити кожному громадянину гідні умови життєдіяльності, соціальну захищеність, участь в управлінні виробництвом, а в ідеалі – однакові життєві шанси, можливості для реалізації особи в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної справедливості. Необхідною передумовою виникнення в 60-і роки ХХ ст. соціальної держави є високий рівень економічного розвитку деяких країн Заходу, що дозволяє забезпечити прожитковий мінімум кожному службовцю [5].

Формування соціальної держави та права можливе лише на основі реалізації конституційних положень щодо правової рівності усіх форм власності, принципів змішаної соціально орієнтованої економіки, соціальної і політичної свободи. Основна увага при цьому повинна приділятися оптимальному поєднанню соціального і правового принципів розвитку суспільства. Це досить складна проблема з урахуванням їх єдності і протиріч. Правовий і соціальний принципи покликані забезпечити благо індивіда – громадянські, політичні і соціальні права.

З одного боку, правовий принцип покликаний обмежити втручання держави в економіку, захищати права власника. З другого – соціальний принцип передбачає організуючу і координуючу роль держави, можливості її втручання в економіку, соціальну відповідальність власника.

Деякі дослідники вбачають певні протиріччя між розвитком соціальної держави та принципами правової, яка проголошує невтручання в економіку, обмежується захистом свободи індивіда. Але, на наш погляд, більш ґрунтовні висновки тих науковців, які вбачають органічний зв’язок правової та соціальної державності. На їх думку, цей зв’язок і є фундаментом розвитку соціального забезпечення, улаштування громадянського миру та національної злагоди.

Сучасні російські науковці В. Нерсесянц, В. Четвернін, К. Гаджієв, вітчизняні науковці О. Скакун, О. Скрипнюк, І. Пищик та ін. підкреслюють, що соціальна державність – це новий етап розвитку правової держави, намір вийти за межі формальної юридичної рівності, розширити її межі шляхом вирівнювання соціальних умов життя. Соціальна держава діє в певних правових межах, не обмежуючи свободу і не позбавляючи відповідальності [14].

Свобода не вичерпується свободою індивіда від посягань держави (негативна свобода), а водночас є всеохоплюючою діяльністю, завдяки якій свобода може втілитися у дійсність (позитивна свобода).

Соціальна держава – це новий етап розвитку правової держави. Вона створює умови для запобігання варварським способам “первісного нагромадження”, що не є сумісним з правом, та активного вторгнення у сферу економіки мафіозних структур та корумпованого чиновництва.

Без розвитку соціальної держави в сучасних умовах неможливо забезпечити реалізацію всієї системи прав людини і громадянина. При незабезпеченості соціальної сторони життєдіяльності людей, гідного рівня їх життя, деформується уся структура прав і свобод людини, збільшується політична апатія, делегітимація влади. Соціальна держава справляє найбільш безпосередній вплив на здійснення всього комплексу прав і свобод людини, на гуманізацію суспільного життя, формування солідарності громадян, зростання морального рівня усіх соціальних груп та особистостей [5].

Німецький правознавець К. Хессе запровадив в науковий обіг термін “соціально-правова держава”, підкресливши, що ця держава забезпечує такі правові сфери, як право на охорону праці, визначеність тривалості робочого дня, право на створення статусу підприємства та угоди у тарифах [6].

Розвиваючи це положення, О. Скакун підкреслює, що в другій половині ХХ ст. поняття “правова держава” і “соціальна держава” об’єдналися. Соціальна правова держава втілює в собі принцип верховенства права як провідного у правовій державі; принцип соціальної справедливості (соціальна безпека особи) як провідного у соціальній державі [5].

В той же час дослідники зазначають ряд суттєвих труднощів та протиріч в становленні та функціонуванні соціальної держави. Вони породжуються в першу чергу недостатнім рівнем розвитку громадянського суспільства, ринкової економіки, правової свідомості та культури. Важливою проблемою є визначення меж втручання держави в соціально-економічні відносини тощо [8].

Соціальна держава має бути правовою і демократичною. Слушно зауважує Б. Лазарев, що держава не може бути справді правовою, якщо вона не демократична і не може бути соціальною, якщо вона не правова [19].

Регулювання, що здійснюється соціальною державою, слід розуміти як впорядкування, регламентацію, визнання певних умов, вплив на соціально-економічні механізми з метою досягнення бажаного розвитку соціально-політичних процесів.

Головна складова діяльності соціальної держави має бути спрямована на визнання і реалізацію загального інтересу, забезпечення динамічного розвитку економіки, задоволення соціальних потреб усіх верств населення з врахуванням життєвих стандартів суспільства, етнічних та національних груп, підтримання в суспільстві спокою, соціального миру та соціальної справедливості [4].

В. Скуратівський підкреслює, що соціальна держава спрямована на утвердження в суспільстві соціальної справедливості як однієї з найважливіших суспільно-політичних цінностей, формування і розвиток соціально-ринкової економіки, а також соціально орієнтованого господарства, формування динамічної гнучкої системи соціального захисту, розширення і поглиблення соціально-правового поля, соціально-правової безпеки людини, посилення соціально-правової захищеності особи, досягнення соціальної злагоди, соціальної справедливості, соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних соціальних груп, класів, прошарків суспільства, так і суб’єктів соціального регулювання ринкового господарства [5]. Держава покликана значною мірою вирішити проблему співвідношення економічної ефективності і соціальної справедливості, визначити межі і доцільність втручання держави в економічну сферу, створити реальні умови для забезпечення гідного життя і свободи особистості, захисту її соціально-економічних і культурних прав, стабільності розвитку суспільства, забезпечити здатність політичної системи адекватно реагувати на зміни в суспільстві та на нові вимоги часу.

Необхідною передумовою формування соціальної держави є правова держава, закріплення принципів змішаної ринкової економіки, соціальної і політичної свободи, наявність розвинутої системи цивільного, трудового, економічного, соціального законодавства. Прихильність соціальної держави соціальному миру, громадянській злагоді, соціальній справедливості і солідаризму знижує рівень відчуження особи від держави і соціуму, створює всім громадянам можливості і умови для достатнього рівня життя і мінімізації соціальних ризиків, формує комфортне соціальне середовище і передумови для самореалізації особи. На підставі реалізації цих принципів відносини державної влади і громадян поступово переходять до солідарності, базуючись на консенсусі інтересів рівності і дійсного партнерства [2].

В соціальній державі поряд з владними інститутами загальної компетенції формується і ефективно функціонує розвинута і самодостатня система державно-правових інститутів з вузькою соціальною спеціалізацією (комітети і підкомітети парламентів з соціальних питань, інститути виконавчої влади в апараті глави держави і уряду, міністерства соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, біржі праці, житлові департаменти і ін.), в апараті судової влади (господарчі суди).

В конституціях ряду держав, в тому числі і в Україні, проголошується утвердження соціальної держави. Цей тип організації державного і суспільного життя, заснований на пріоритеті соціальних цінностей, перш за все права людини на гідне життя. Концептуальне ядро теорії соціальної держави складає положення про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і безпеку громадян. Держава покликана вирішувати соціальні, міжнаціональні, конфесіональні і інші конфлікти на підставі поваги інтересів і вимог всіх суб’єктів суспільного життя, національної солідарності, забезпечення національної злагоди, громадянського миру, надання соціальної орієнтації розвитку економіки. Соціальна держава розглядається як умова формування цивілізованого суспільства, в якому основним призначенням держави є служіння йому (суспільству), забезпечення прав і свобод особи. Ця держава базується на принципі підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, плануванням і ринком, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Великого значення набуває нерозривний зв’язок сильної соціальної політики з процесами демократизації політичної системи, з використанням демократичних методів і форм виробки реалізації завдань соціальної держави, з обговоренням усіх крупних соціально-економічних рішень в обстановці гласності.

Економічну базу соціальної держави утворює змішана економіка, що поєднує вимоги ринкової раціональності з правом особи на участь у виробництві та достатньому матеріальному забезпеченні (“солідарні ринкові відносини”, “соціальне партнерство”).

Правовою основою соціальної держави є конституції, міжнародно-правові стандарти співвідношення держави і особи, що зафіксовані в відповідних міжнародно-правових документах. Виникнувши як принцип уваги до потреб найменш забезпечених верств населення, сьогодні соціальна політика охоплює у диференційованому стані все суспільство, орієнтується на соціальні потреби у широкому розумінні цього поняття. Ці завдання вирішуються через бюджетну систему та оподаткування, справедливий перерозподіл доходів, заохочення добродійної діяльності, вплив на процеси ціноутворення, ліквідацію монополій у сфері виробництва та торгівлі тощо.

Ефективність заходів соціального захисту значною мірою визначається рівнем реальності гарантій, адресністю соціальної допомоги, практикою використання громадських фондів, системою податкової та пільгової політики, реалізацією принципу невідворотності відповідальності, активністю діяльності таких громадських інститутів, як профспілки, благодійні фонди, соціальні служби та асоціації громадян, їх участю в системі соціального партнерства [3].

Основою соціальної держави є сильна соціальна політика, яка являє собою складову внутрішньої політики держави. Соціальна політика – це діяльність держави щодо керівництва соціальним розвитком суспільства, забезпечення матеріальних і культурних потреб його членів, а також регулювання процесів соціальної диференціації суспільства з метою стабілізації суспільної системи, громадянської злагоди та національного миру, реалізації принципу соціальної справедливості, стимулювання активної частини населення на продуктивну працю як основу особистісного добробуту, здійснення економічних перетворень, здатних забезпечити гнучке реагування на погіршання стану окремих верств населення, розробку і реалізацію програми конкретних заходів соціального захисту населення, підвищення відповідальності власників за наслідки використання власності [4].

Існують різні підходи до визначення поняття “соціальна політика”. Деякі з них характеризуються вузьким тлумаченням соціальної політики лише як “соціального захисту” і соціальної підтримки, які разом з державним регулюванням певної сфери пов’язані з розвитком народної освіти, охорони здоров’я, розвитком культури.

В межах вказаного підходу до соціальної політики визначено здійснення соціальних гарантій для населення за такими найважливішими напрямками: забезпечення нормального рівня достатку працездатної людини через своєчасно сплачувану заробітну плату, фінансування з державного бюджету загальної освіти, культурно-просвітницької діяльності, підготовки кадрів, охорони здоров’я, забезпечення підвищення рівня життя тих груп населення, чий незадовільний матеріальний стан пов’язаний з незалежними від їх трудових зусиль причинами — віком, станом здоров’я, потребою продовження навчання, втратою роботи, кризою економіки.

Інший підхід до визначення соціальної політики пов’язаний з розглядом найзагальніших її проблем в аспекті співвідношення її стабілізуючої та стимулюючої функцій.

Соціальна політика має сприяти стабілізації суспільства через виділення максимальних коштів з бюджету держави для покращання становища малозабезпеченої частини суспільства, стимулювання ефективного розвитку економіки.

У межах цього підходу визначилася дискусія – про надання переваги економічній ефективності чи соціальній справедливості.

Таким чином, соціальна політика – це діяльність держави щодо керівництва соціальним розвитком суспільства, забезпечення матеріальних і культурних потреб його членів, а також регулювання процесів соціальної диференціації суспільства з метою стабілізації суспільної системи [5].

Основними принципами соціальної держави є: принцип гуманізму, людської гідності, соціальної справедливості, соціального партнерства, автономії суспільних відносин та процесів, субсидіарності, соціальних зобов’язань. Принцип гідності, наприклад, свідчить, що без узгодження з принципом соціальної справедливості, тобто з правом людини на їжу, житло, освіту, медичне обслуговування, відпочинок, справедливу оплату праці тощо, проголошені в конституціях основні права для переважної більшості суспільства можуть стати фікцією.

Кожному члену суспільства має бути забезпечений прожитковий мінімум (рівень прожиткового мінімуму – це один з показників, за яким можна визначити ступінь соціальності держави).

Соціальна держава спрямовує свою діяльність на стабілізацію суспільства, запобігання або зменшення наслідків кризових явищ, оскільки приватний капітал в принципі не може бути від них захищений.

Зміст, мета та принципи соціальної держави обумовлені її основними рисами: конституційними гарантіями забезпечення основних громадянських прав особистості; утвердженням і забезпеченням соціальної справедливості; створенням умов для забезпечення достатнього рівня для кожного члена суспільства, обмеженням соціальної диференціації населення; наявністю багатогалузевої економіки з різними формами власності; синтезом планових та ринкових механізмів регулювання виробництва; турботою з боку державної влади про забезпечення загальної зайнятості населення; доступністю освіти; державною підтримкою малозабезпечених верств населення; наявністю діючої системи охорони здоров’я та соціального захисту [5].

Зміст, принципи та завдання соціальної держави знаходять прояв в системному характері її функцій, таких, що доповнюють або, навіть, заміщують інститути громадянського суспільства.

Існують різні підходи до визначення змісту та класифікації функцій соціальної держави. Деякі фахівці обмежують функції соціальної держави захисним та перерозподільчим змістом.

Так, Р. Левенталь вказує на “надвічну” функцію соціальної держави – як знаряддя соціальних гарантій і як знаряддя перерозподілу первинних прибутків [17].

На думку Р. Тітмуса, важливою функцією соціальної держави є функція соціального вирівнювання, тобто справедливого перерозподілу прибутків між різними соціальними верствами, групами, прошарками [18].

О. Скрипнюк виділяє такі основні функції соціальної держави в сфері політики, економіки та права: а) в сфері політики – захист громадян від державної влади, політичне гарантування здійснення ними своїх прав, політичне визнання суспільної злагоди як найвищої цінності; б) в сфері економіки – забезпечення соціального захисту, нейтралізація негативних проявів ринкової економіки, фінансова підтримка населення, розробка соціальних програм; в) в сфері права – забезпечення рівності можливостей, гарантування верховенства закону та конституційно закріплених норм [9].

І. Яковюк визначає чотири основні функції соціальної держави: забезпечення охорони та захисту соціально-економічних прав людини; соціального захисту; соціального вирівнювання і економічну функції.

Функції соціального захисту – система соціальних та юридичних гарантій, які забезпечують кожному члену суспільства реалізацію його найбільш важливих соціально-економічних прав.

Ефективність заходів соціального захисту значною мірою визначається рівнем реальності гарантій, адресністю соціальної допомоги, практикою використання громадських фондів, системою податкової та пільгової політики, реалізацією принципу невідворотності відповідальності, активністю діяльності таких громадських інститутів, як профспілки, благодійні фонди, соціальні служби та асоціації громадян, їх участю в системі соціального партнерства.

Функція соціального вирівнювання має на меті справедливий перерозподіл прибутків між різними соціальними верствами, групами, територіями [10].

В. Бабкін вважає, що основними функціями соціальної держави є: 1) захисна – забезпечення соціальної безпеки особи, її конституційних прав і свобод на життя, здоров’я і гідність, підтримка сім’ї та материнства, турбота про безробітних, малозабезпечених верств населення, похилих людей і молоді; 2) регулююча – проведення структурних реформ, сприяння розвитку всіх форм власності, вплив на процеси ціноутворення, перерозподіл доходів між верствами населення через державний бюджет, розробка фінансування соціальних програм, заохочення доброчинницької діяльності; 3) стабілізуюча – забезпечення соціальної злагоди і партнерства, національного миру, соціальної справедливості, права людини “на власний етичний шлях” (М. Грушевський); 4) контрольно-охоронна – контроль за відповідністю суспільним нормативам використання власником своїх прав, за додержанням існуючого законодавства, створенням законодавства та правових передумов для діяльності суб’єктів ринкової економіки [11].

В характеристиці власності особи підкреслюється зобов’язуюча сторона власності, яка викликана певними причинами. Свобода і власність як її основа не можуть бути безмежними в будь-якій сфері суспільних відносин. Особа при цьому користується певними можливостями, які надає їй суспільство і держава. Тому власник зобов’язаний віддавати частину своєї власності на загально-суспільні потреби через сплату податків, обов’язкових платежів до бюджету. Основна соціальна функція власності – це утворення і нагромадження суспільного блага, задоволення індивідуальних та суспільних потреб.

Таким чином, призначення соціальної держави не охоплюється лише системою заходів щодо соціального захисту найменш забезпечених верств населення. Це також розвиток соціальної інфраструктури – формування соціальних якостей громадянина, які забезпечать його вміння жити цивілізовано, солідарно, з відчуттям власної гідності і поваги до інших.

Соціально-правова держава покликана проводити розумні економічно обґрунтовані заходи, що забезпечують не тільки соціальний захист населення, але і стабілізацію та стимулювання розвитку економіки, усунення негативних наслідків ринкового курсу, монополізації економічних процесів.

Аналіз змісту, процесів, рис та функцій соціально-правової держави свідчить, що соціально-правова держава від позиції невтручання переходить до певного регулювання економічних і соціальних процесів за допомогою податків, інвестиційної, кредитної та іншої політики. А принципи правової держави дозволяють утримувати процес становлення соціальної держави у відповідних правових межах. Соціально-правова держава спрямована на підтримку стабільного соціально-економічного стану членів суспільства, соціального миру, що є основою консолідації суспільства.

Вирішальна роль держави в суспільстві з ринковою економікою зберігається, проте сфера її впливу обмежується законодавством, визначаються відповідні межі, а функції держави відокремлюються від функцій суспільства, тобто державне регулювання повинно враховувати принцип дерегуляції. Як уже зазначалося, під дерегулюванням розуміється сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення юридичних, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва. Серед них – спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємницької діяльності; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності; лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експертно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.

Держава повинна створювати умови для вільної підприємницької діяльності, захищати всі форми власності. Однією з умов досягнення якісно нового стану суспільства є орієнтація на ідеї самоуправління, саморегулювання економічного життя при координуючій і, в певних межах, регулюючій ролі держави, а також – різноманіття форм власності.

Критерієм визначення меж втручання держави в економіку може слугувати ступінь врахування і забезпечення інтересів різних соціальних суб’єктів. Держава видає нормативні акти і забезпечує їх дотримання щодо регулювання найбільш важливих питань економічного розвитку країни, а інші процеси в сфері економіки, майнових відносин, виходячи з принципу “дозволено все, що не заборонено законом”, повинні відбуватися в рамках саморегуляції.

При цьому особливого значення набуває дотримання виваженого розумного балансу між ринковою економічною свободою та державним регулюванням ринкових процесів в інтересах переважної більшості суспільства з метою вирівнювання матеріальної нерівності та забезпечення таким чином реалізації соціальних прав людини та громадянина. Адже йдеться про розумну достатність втручання держави в ринкову економіку, щоб таке втручання не стало перешкодою її розвитку і функціонування, про підтримання балансу між приватно-правовими і публічно-правовими методами регулювання відносин власності, про розмежування і взаємодію приватно-правових, публічно-правових засад владно-організуючої діяльності державних органів, які зобов’язані забезпечувати захист прав і свобод людини, в тому числі товаровиробника, функціонування ринку, подолання монополізації та несумлінної конкуренції.

Державне регулювання ринкових відносин повинно мати на меті упорядкування діяльності суб’єктів підприємництва і припинення процесів зловживання правами і свободами людини і громадянина як з боку самих підприємців, так і з боку самої держави.

З іншого боку, слід враховувати, що надто вільний, нерегульований державою ринковий механізм породжує майнову нерівність, що призводить до розшарування суспільства, поглиблення його поляризації, зростання соціальної напруженості, невдоволення та інших негараздів. Тому держава в умовах ринкової економіки зобов’язана відігравати роль досвідченого арбітра, будуючи свою політику таким чином, щоб не нашкодити ні ринковій економіці, ні соціальній політиці у забезпеченні гідного існування всіх громадян (хоча б у межах прожиткового мінімуму та інших прав і свобод людини).

Саме виникнення і зміст ідеї соціальної держави пов’язується з концепцією прав людини “другого покоління”, з зобов’язанням держави вживати заходи, що сприяють “новому поколінню” прав людини (право на працю, відпочинок, освіту тощо).

Аналіз системи прав і свобод людини призводить до висновку, що без соціальної держави в сучасному суспільстві неможлива реалізація не тільки економічних, соціальних і культурних прав, але і прав “першого покоління” – політичних і особистих. При незабезпеченні соціальної сторони життєдіяльності людей, достатнього рівня їх життя деформується вся структура прав і свобод людини, знижується політична активність, зростає політична апатія і недовіра державі. Слід зазначити, що не завжди доступні індивіду юридичні гарантії прав і свобод (наприклад, право на захист). Тому соціальна держава, завданням якої є створення умов для реалізації “другого покоління” прав людини, справляє безпосередній вплив на здійснення всього єдиного комплексу прав і свобод людини [12].

Розвиток ринкових відносин не повинен в жодному разі означати послаблення керованості в державі, дозволити поглинути суспільні процеси нерегульованій стихії. Активна роль держави повинна полягати у підтримці і захисті необхідних економічних, політичних, правових, соціальних та інших умов, що мають забезпечувати стабільну базу для організації та управління суспільним виробництвом, надійно гарантувати захист усіх форм відносин власності і підтримку непрацездатних. Держава повинна нести відповідальність за ефективність організації діяльності державного сектору економіки, в тому числі за якість освіти, послуг у сфері охорони здоров’я, технологічну грамотність працівників, організацію державного управління тощо і водночас за якість управління підприємницькими структурами, приватним бізнесом, тобто за недержавним сектором економіки [13].

Без державного управління в системі змішаної економіки неможливе функціонування ринкових механізмів і передусім саме механізму конкуренції, що має не тільки стимулювати розвиток економіки і підвищувати загальну ефективність розподілу ресурсів, а й сприяти реалізації прав і свобод людини, включаючи, окрім політичних, соціальні та економічні права.

Ринок – самоорганізуюча система, проте це не означає, що держава не може брати участь у вдосконаленні цього механізму. Вона повинна створювати і урівноважувати баланс інтересів між конкуруючими суб’єктами (індивідуальними та колективними).

Соціальна політика реалізується через систему державно-правового регулювання економічних процесів з використанням як ринкових, так і адміністративних правових методів (державне планування і прогнозування, розробка цільових комплексних програм, пріоритетів у формуванні територіальних, міжгалузевих, внутрішньогалузевих пропорцій, які б забезпечили високу ефективність виробництва і оптимальну збалансованість національного ринку). Поєднання регулювання і дерегулювання повинно сприяти вирішенню таких питань, як зменшення тиску держави на підприємців, формування психології власника, спрощення процесу реєстрації підприємницьких структур та ліцензування, вироблення нових правил інспектування та контролю, удосконалення податкової системи.

Великого значення набуває державне регулювання ринку, зайнятості та умов праці.

Державна політика розвитку підприємництва визначає право на підприємництво, зокрема право на ризик своїм майном як одного з природних прав людини на вільний розвиток особистості; визначає місце та роль приватної власності, роль особи (фізичної і юридичної) в ринково-економічних і цивільних правовідносинах, при цьому держава спирається на рівність суб’єктів права приватної власності з іншими суб’єктами власності; зростає значення контролю за зловживанням у торгівлі, надання реальної фінансової та матеріальної підтримки підприємницьким структурам різних форм власності, які здатні збільшити реалізацію товарів та послуг як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, максимально сприяти наданню товарних кредитів за рахунок державного замовлення товаровиробника аграрного сектору АПС, малого бізнесу, контролювати витрати іноземних кредитів. Держава покликана гарантувати економічну безпеку, здатність економіки до стабільного розвитку виробництва [4].

На мікрорівні поняття дерегулювання має на меті поступове зміцнення позиції ринку з відповідним послабленням втручання держави. Ознайомлення з системами законодавства зарубіжних країн свідчить, що там діє законний контроль держави за діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності, особливо у сфері податків [15].

Президент України Л. Кучма у виступі на науковій конференції в листопаді 2000 року підкреслив, що світовий досвід незаперечно підтверджує необхідність зростання ролі держави на найбільш складних переломних етапах її розвитку. Необхідне державне стимулювання економічного і насамперед науково-технічного прогресу, активної взаємодії держави з приватним капіталом. За державою залишається перше і вирішальне слово у боротьбі з корупцією, чиновницьким всевладдям та сваволею [6].

Відомо, що розвиток держави в західних країнах показав, що мінімізація ролі держави не завжди позитивна в сфері економіки, оскільки породжує жорстоку боротьбу інтересів, яка без державного впливу може вийти за межі права.

Французький дослідник О. Дольфюс у книзі “Глобалізація” (1997 р.) відзначає, що скорочення державно-правового регулювання економікою, зростання самостійності фінансових операцій призвели до збільшення числа зон бідності як у країнах, що розвиваються, так і в промислово розвинутих країнах Центральної та Східної Європи, подальшого розмежування бідної та багатої частин суспільства [17].

ВИСНОВКИ

державний соціальний правовий система

В результатах дослідження Всесвітнього банку, які містяться у “Звіті про світовий розвиток – 1997”, вказується, що без ефективного державного регулювання стабільний розвиток — як економічний, так і соціальний — неможливий [6].

Не можна вирішити сучасні, а тим більше майбутні глобальні економічні проблеми, спираючись лише на ринкові структури. Визначення проблем побудови оптимальних відносин суспільства з природним середовищем є однією з важливих передумов виживання людства на планеті. Вона може бути розв’язаною лише на основі координації та цілеспрямованої політичної волі, планового розвитку суспільного виробництва матеріальних благ і суспільного життя.

Ринкові структури, які краще враховують повсякденні потреби суспільства і орієнтовані, головним чином, на забезпечення приватних інтересів, досить часто не зацікавлені у вирішенні корінної мети і завдань суспільного буття, а, отже, ігнорують публічні інтереси.

Таким чином, соціальна сутність держави, рівень її соціальної спрямованості, особливості та масштабність соціальної орієнтації національної економіки визначені глибиною її зв’язків із суспільством. Якісне виконання соціальних функцій державою покликані забезпечувати внутрішню стабільність відносин і зв’язків у країні, цілісність суспільства, його єднання навколо загальносуспільних потреб та інтересів. Це сприяє також зростанню авторитета та довіри до владних структур з боку населення, що є важливим фактором стабілізації політичної ситуації в державі перехідного періоду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кухарчук Г.В. Некоторые теоретико-методологические вопросы исследования понятия правовой системы // Правоведение. – 1998. – № 2. – С. 46–50; Методологические проблемы правоведения / Под ред. М. Марченко. – М., 1998; Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: методология и теория. – СПб., 1991. – С. 50–61; Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – С. 7–58.

2. Рене Давид. Основные правовые системы современности. – М., 1998. — 496 с.

3. Оніщенко Н.М. Загальна характеристика правової системи // Правова держава. — 2000. — № 11. — С. 62—72.

4. Попов И.М. Системный подход в социологии и проблема ценностей // Вопросы философии. – 1968. – № 5; Блауберг И.В., Юдин Е.Г. Становление и сущность системного подхода. – М., 1973. – С. 241–242; Маркарян Э.С. Вопросы системного исследования общества. – М., 1972; Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М., 1980. – С. 25; Тюхтин В.С. Системно-структурный подход к специфике философского знания // Вопросы философии. – 1968. – № 11. – С. 48; Карташов В. Система систем. Очерки общей теории и методологии. – М., 1995. — 325 с.

5. Берталанфи А.Л. Общая теория систем: обзор проблем и результатов // Системные исследования. Ежегодник. – М., 1969. – С. 325.

6. Садовский В.Н. Основания общей теории систем. – М., 1974. – С. 73.

7. Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Философские проблемы исследования систем и структур // Вопросы философии. – 1970. – № 5. – С. 68; Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М., 1980. – С. 109.

8. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: методология и теория. – СПб., 1991. – С. 9–10.

9. Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М., 1980. – С. 32–36.

10. Там само. – С. 15, 17.

11. Клиланд Д., Кинг У. Системный анализ и целевое управление. – М., 1974. – С. 32–34.

12. Сетров М.И. Степень и высота организованности систем // Ежегодник. – М., 1969. – С. 165.

13. Там само. – С. 162.

14. Там само. – С. 163.

15. Шадраков В.Б. Проблема системогенеза профессиональной деятельности. – М., 1984. – С. 48.

16. Философский словарь. – М., 1983. – С. 610–611.

17. Див.: Международный порядок: политико-правовые аспекты. – М., 1986. – С. 199–203.

18. Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с франц. – М., 1986. – С. 276–277.

19. Денисов Д.А., Спиридонов Л.И. Абстрактное и конкретное в советском правоведении. – Л., 1987. – С. 67.

20. Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985. – С. 41.

21. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С. 30.

22. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – С. 16–28.

23. Малько А.В. Политическая и правовая жизнь России. – М., 2000. – С. 34–36.

24. Там само. – С. 39–40.

25. Алексеев С.С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования – М., 1999. – С. 47.

26. Малько А.В. Политическая и правовая жизнь России. – М., 2000. – С. 39–40.