Концепція меж зростання і теорія сталого розвитку

На зміну і у додаток до енвайронменталістських концепцій у другій половині ХХ століття постають концепції "меж зростання" та "ландшафтного розмаїття" (або "ландшафтної різноманітності").

Межі зростання
– центральне поняття висунутої на початку 70-х років ХХ століття концепції, згідно якої обмеженість розмірів планети та обмеженість її природних ресурсів передбачають існування межі експоненціального зростання народонаселення і промислового виробництва. Концепція виникла при комп’ютерному моделюванні глобального розвитку. Вперше ідея була сформульована у роботі Дж. Форрестера "Світова динаміка" (1971). Власне ж концепція "меж зростання" ("меж розвитку") була розроблена Римським клубом під керівництвом американського вченого Д. Медоуза (D. Meadows), який своєю роботою "Межі зростання населення земної кулі" (1972) намагався довести, що розвиток людства на основі виключно індустріальної
моделі обмежений вичерпними
ресурсами. Обсяг цих ресурсів, особливо викопних (паливно-енергетичних, металорудних, хімічних та ін.), обмежений у глобальному та особливо регіональному масштабах. Отже, якщо зростатиме їх споживання, то десь на початку другої чверті ХХІ століття почнеться поступовий занепад, особливо промислово розвинених країн. А із середини ХХІ століття настане швидка деградація господарського потенціалу людства, всесвітня екологічна та соціально-економічна криза, виходу з якої немає. Техносфера витіснить біосферу. Людство загине. Пануючим видом у техносфері стане андроїд або взагалі кіборг.

Концепція меж зростання сприяла розвінчанню поширеного технократичного міфу про безмежне економічне зростання, яке є засобом вирішення всіх проблем; а також привернула увагу світової громадськості до кризових процесів, пов’язаних із споживацьким відношенням до природних ресурсів. Але для цієї концепції характерна недооцінка можливостей соціальних змін у світі, екстраполяція негативних тенденцій історично конкретної ситуації на перспективу розвитку людства в цілому. Отже, слід визнати, що ця концепція не враховує принаймні таких чинників:

· на зміну індустріальній може прийти постіндустріальна (інформаційна) епоха. Тобто людство не зобов’язано розвиватися тільки прямолінійно. А отже, потреби його у викопних та інших природних ресурсах не повинні зростати виключно пропорційно до розвитку індустріальної сфери;

· одні види обмежених (вичерпних) ресурсів поступово замінюватимуться іншими, зокрема відновлюваними і невичерпними, збільшуватиметься коефіцієнт корисної дії різних технічних засобів, що прямо чи опосередковано використовують природно-ресурсний потенціал планети.

Нарешті, наприкінці 90-х років ХХ століття з’являється геоекологічна концепція ландшафтного розмаїття
. Спочатку вона формувалася лише у річищі фізичної географії. Деградація природного довкілля зменшує розмаїття (зникають окремі види рослин і тварин, розриваються усталені ланцюги взаємозв’язків, припиняють існування окремі природні комплекси). Все це порушує суттєву рису довкілля – його стійкість, особливо стійкість природних територіальних систем. Погіршується така їх властивість, як здатність до самовідновлення, особливо, коли це системи низького геопросторового рівня (урочища, фації). Менше піддаються порушенню стійкості високі рівні просторової організації природи – провінції, країни, зони. Однак, зауважимо, що тепер людство вступило в епоху, коли порушується (або може бути порушена внаслідок господарської чи воєнної діяльності) навіть глобальна природна стійкість. Тому збереження природно-ландшафтної розмаїтості на різних геопросторових рівнях є важливою основою і суспільно-ландшафтного розмаїття. Концепція ландшафтного розмаїття перекидає місток до розвитку концепції територіально-суспільного розмаїття. Ідею так званої достатньої різноманітності регіональних систем обґрунтував український географ О.І. Шаблій, базуючись на загальносистемному законі необхідної різноманітності (закон Ешбі
: "чим система різноманітніша – тим вона стійкіша").

Відігравши роль каталізатора у дослідженні глобальних проблем сучасності, концепція "меж зростання" поступилася місцем теорії сталого розвитку
. Людство усвідомило необхідність формування підґрунтя для забезпечення подальшого соціально-економічного розвитку, зважаючи на обмеженість запасів природних ресурсів та шкідливість впливу людини на довкілля. Усвідомлення важливості цього завдання привело до формування окремої концепції прийняття управлінських рішень та формування теорії сталого розвитку.

"Sustainable development" – так виглядає цей термін в міжнародних документах. Його латинське походження визначає деякі відмінності у написанні, вимові і навіть розумінні в багатьох європейських мовах. Український еквівалент – стійкий, усталений або сталий розвиток. Але така трактовка не завжди виправдана з лінгвістичних, філософських, науково-теоретичних та практичних міркувань. Найбільш вдалим за змістом є не дуже зручний у використанні переклад "самопідтримуваний розвиток
".

Найменш вдалим за змістом слід визнати звучання "стійкий розвиток". Справа в тому, що стійкість (стабільність) – це стан рівноваги, але слід мати на увазі, що жорстка рівновага (гіперстійкість) обмежує внутрішні зміни об’єкту, таким чином, і його можливості до розвитку. Стійкість і розвиток вступають у протиріччя між собою.

Можливе альтернативне звучання терміну як "збалансований розвиток". Саме у такому вигляді він з’явився у етапних роботах Інституту географії НАН України на межі 80-90-х років ХХ століття (авторами гучних публікацій стали В.О. Барановський, Л.Г. Руденко, І.О. Горленко). Але і в цьому випадку постійно треба було вказувати на об’єкти балансування, в результаті виник мовний покруч "збалансований еколого-соціально-економічний розвиток", від якого врешті-решт відмовилися.

Світова стурбованість погіршенням екологічної ситуації проявилася у регулярному проведенні Всесвітніх конференцій по довкіллю: у 1972 (Стокгольм), 1982 (Найробі), 1992 (Ріо-де-Жанейро) та 2002 (Йоганнесбург) роках.

Після ІІ Всесвітньої конференції у 1983 р. ООН створила Всесвітню комісію по довкіллю і розвитку, яку стали називати за прізвищем її голови, тодішнього прем’єр-міністра Норвегії, Комісією Гру Харлем Брунтланд. За 4 роки Комісія надрукувала звіт про свою роботу під назвою "Наше спільне майбутнє", який був перекладений російською мовою у 1989 р. На думку Комісії, економіка повинна задовольняти потреби і бажання людей, але її зростання має вписуватися в межі екологічних можливостей нашої планети. Саме у цьому звіті вперше був використаний термін "sustainable development", який визначався як такий розвиток людства, що задовольняє потреби сучасного покоління і, водночас, не підриває можливості майбутніх людських поколінь задовольняти свої потреби.

Термін "sustainable development" став особливо популярним після ІІІ Всесвітньої конференції в Ріо-де-Жанейро, оскільки він пов’язав оточуюче природне середовище, економіку і добробут людей в одну систему. Саме на цій Конференції концепція сталого розвитку була закріплена як мета і програма світового співтовариства. Головна ідея концепції зводиться до пошуку збалансованості між сучасними і майбутніми оцінками доступних ресурсів та господарською діяльністю. В Ріо-де-Жанейро відбулося переосмислення поняття "економічне зростання". Прийшло розуміння, що воно не обов’язково забезпечує поліпшення умов життя людини (інколи якраз все відбувається навпаки: зростання без розвитку перетворюється на ілюзію прогресу, а екологічний стан погіршується). Був зроблений висновок, що економічне зростання не може бути самоціллю людства. Метою людства стає саме сталий розвиток (який, до речі, може бути досягнутий і при нульових темпах економіки, адже розвиток не пов’язується з формальним кількісним зростанням).

На жаль, ІV Конференція у Йоганнесбурзі не принесла значних успіхів, оскільки на ній була зроблена спроба перейти від теоретичних гасел до конкретної диференціації практичних завдань для країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку. У загальному вигляді ці пропозиції виглядають так:

· Оскільки головним джерелом екологічних проблем слугує надмірно високий рівень споживання природних благ, то високорозвинені країни роблять свій внесок обмеженням такого споживання.

· Середньорозвинені країни зосереджують зусилля на структурній перебудові економіки, переході до нових технологій, зменшенні ризику техногенних аварій і катастроф.

· Низькорозвинені країни забезпечують сталий розвиток світової цивілізації за рахунок вирішення демографічної проблеми (таким чином теж зменшується антропогенне навантаження на природне середовище).

Лідери країн згоди не дійшли. Виник конфлікт інтересів. Низькорозвинені країни поставили певні фінансові вимоги перед високорозвиненими. Останні вирішили, що ці вимоги є завищеними. До того ж, високорозвинені країни не в захваті від запропонованих їм обмежень споживання та вимог середньорозвинених країн ділитися високими технологіями. Дискусія не дала особливих результатів.

Натомість після Йоганнесбургу концепція сталого розвитку починає використовуватися не тільки у міжнародних й державних документах, але й вводиться у навчальні програми спочатку вищих навчальних закладів, а потім і загальноосвітніх шкіл.

Отже, сталий розвиток сьогодні є загальновизнаною стратегією взаємодії природи і суспільства. Він базується на економіці, яка поєднується з принципами екологічної безпеки і соціальної справедливості в демократичному суспільстві, що дотримується прав людини. Головним соціальним завданням сталого розвитку є ліквідація бідності і злиднів, подолання розриву у рівнях життя між найбіднішими та розвинутими країнами, зменшення розриву у прибутках найбагатших та найбідніших верств населення.

Парадигма сталого розвитку визнана імперативом розвитку як світової економічної системи в цілому, так і окремих континентів, країн, регіонів, урбосистем. По суті, сталий розвиток перетворився у стратегію виживання людства.

Україна підписала Програму дій "Порядок денний на ХХІ століття", створила Національну комісію сталого розвитку. У 2000 році група фахівців підготувала проект Концепції сталого розвитку України.

Відзначимо, що проблеми досягнення сталого розвитку найповніше вивчають представники географічної (переважно суспільно-географічної) науки, а також спеціалісти у галузі регіональної економіки, що мають базову географічну освіту. Провідну роль у цих дослідженнях відіграють співробітники Інституту географії та Ради з вивчення продуктивних сил НАН України.

Географія – стародавня наука. Для багатьох поколінь вона була основою знань про природу планети Земля, особливості її поверхні, про континенти, моря й океани, багатства флори і фауни, лісів і надр. Особливий інтерес викликали завжди знання про людей, що населяють різні частини суходолу; які, вступаючи у певні стосунки між собою, використовують природні ресурси, створюють матеріальні блага, самі творять свою історію. Географічними знаннями оволодівали найвидатніші представники людства, державні діячі, щоб використовувати їх для розвитку суспільства, управління найвищими формами його організації – державами та їх складовими частинами.

Соціально-економічна географія (далі – СЕГ) – наука суспільна, але належить до системи географічних наук, оскільки вивчає економічні і соціальні процеси в територіальному (географічному) аспекті. Недаремно через специфіку географії у більшості педагогічних університетів відповідні факультети носять назву природничо-географічних. Унікальність та універсальність географії, її значний світоглядний потенціал для шкільної освіти розкриває рис. 1.1. Географія вивчає оточуючий нас світ як функціонально цілісний, намагається поєднувати об’єкти з різним генезисом. Саме через свою синтетичну сутність географія не укладається у загальноприйняті класифікації наук. Географія є наукою наскрізною, тобто такою, що пронизує все людське знання.

Видатний економіко-географ ХХ століття М.М. Баранський так висловився з цього приводу: "Географічне мислення – це мислення, по-перше, прив’язане до території, яке кладе усі судження на карту, і, по-друге, комплексне, що не замикається у межах одного "елемента" чи "галузі", інакше кажучи, таке, що грає акордами, а не одним пальчиком". Ідея взаємопов’язаності, комплексності явищ і процесів у науці випливає з того, що самі ці явища і процеси пов’язані між собою на земній поверхні.

Рис. 1.1. Місце географії в структурі людських знань

Отже, в складній системі географічних наук чітко відокремлюється підсистема суспільних (соціально-економіко-географічних) наук. Підвищення значення суспільно-географічного блоку зумовлюється особливостями сучасного етапу розвитку суспільства, зокрема:

· процесами інтеграції економіки держав у світове господарство;

· обмеженістю сировинних ресурсів Землі, загрозою вичерпання багатьох з них, необхідністю раціонального їх використання;

· ускладненням взаємодії суспільства і природи, різким погіршенням екологічної ситуації в багатьох регіонах світу;

· необхідністю зміцнення наукових основ управління сучасними державами, їх територіальним, екологічним, соціальним, економічним і політичним розвитком;

· важливістю для працівників багатьох сфер трудової діяльності знань про комплексотворення у природі, суспільстві та у процесах їх взаємодії, про раціональне природокористування, територіальну організацію суспільства, зокрема матеріального виробництва.

Спираючись, з одного боку, на закономірності суспільного розвитку, а з іншого – на закономірності природи, СЕГ досліджує територіальну взаємодію в системі "Природа – Населення – Господарство". Головне її завдання полягає в тому, щоб обґрунтувати шляхи вдосконалення просторової (територіальної) організації суспільства. Територіальна організація суспільства
– це поєднання всіх функціонуючих територіальних структур (розселення населення, господарства, природокористування та ін.), об’єднаних структурами управління з метою здійснення відтворення життя суспільства.

Поняття "територіальна організація" за змістом більш містке, ніж поняття "розміщення" (під останнім зазвичай розуміють розподіл, поширення по території тих чи інших об’єктів). Розміщення – це лише одна сторона територіальної організації. Таким чином, поняття "територіальна організація" і "розміщення" – не ідентичні, одно з них не може використовуватися замість іншого.

Наголосимо, що для позначення нашої науки вживається декілька назв:

1. економічна і соціальна географія
(деякі дослідники сполучник "і" (або "та") у назві науки розуміють швидше як розділовий, і шукають у першу чергу шляхи розмежування між цими складовими. Така позиція є принципово помилковою);

2. соціально-економічна географія
(ця назва, безумовно, зручніша у вжитку);

3. суспільна географія
(дякуючи зусиллям таких відомих географів, як росіянин Юліан Глєбович Саушкін, естонка Сальма Янівна Ниммік, українець Микола Данилович Пістун та інших, назва "суспільна географія" завоювала право на громадянство. В сучасних умовах саме цей варіант вважається найліпшим та всеохоплюючим, особливо активно його використовують вчені академічної школи);

4. антропогеографія
(цей дещо підзабутий термін пропонує реанімувати професор Шаблій Олег Іванович; перевага його використання полягає у відсутності потреби перекладу на інші мови, у посиленні людинознавчого аспекту географії та гуманізації всіх її складових).

Існує чимало варіантів визначення як географії в цілому, так і конкретно СЕГ. Це пояснюється як суб’єктивними (думки окремих відомих вчених), так і об’єктивними (зміна змісту самої науки) чинниками. Зупинимося на одному визначенні, найбільш оптимальному на наш погляд:

Перш ніж починати серйозні студії з будь-якої науки, слід визначити, що саме вона вивчає (тобто об’єкт науки); які аспекти, властивості, відношення досліджує (предмет науки) і для чого це робиться (мета і завдання).

Від того, наскільки правильно й конкретно визначено ці категорії, залежать результативність і конструктивність усієї наукової діяльності.

Підмурок для чіткого розмежування об’єкта і предмета дослідження заклав відомий німецький філософ Іммануїл Кант (який, до речі, протягом 40 років викладав курс фізичної географії у Кенігсберзькому університеті). За І. Кантом об’єкт і предмет дослідження не тотожні
один одному.

Об’єкт дослідження – це певний фрагмент реальності (предметної або духовної), на який спрямована пізнавальна чи практична діяльність або, іншими словами, до якого прикута увага (рефлексія) дослідника. Об’єкт існує незалежно від наших знань та уявлень про нього. Підкреслимо, що будь-яке явище, процес або відношення об’єктивної реальності може бути об’єктом дослідження різних наук (наприклад, суспільство є об’єктом дослідження і для істориків, і для соціологів).

Предмет дослідження – це ті аспекти і властивості об’єкту, що їх вивчає дана наука, той кут зору, під яким розглядається об’єкт.

Існує декілька досить суб’єктивних підходів до виділення об’єкту і предмету СЕГ. Зупинимося на найбільш вживаному, за яким за граничний (максимальний) об’єкт дослідження географії в цілому приймається географічна оболонка
, а для СЕГ граничним об’єктом тоді виступає антропосфера
, яку розуміють як земну сферу, в якій живе людство.

Структурними елементами антропосфери є географічне середовище, техносфера і суспільство в його різних територіальних формах. Географічне середовище – це частина географічної оболонки, яка освоєна людиною і втягнута у суспільне виробництво, а отже є матеріальною основою існування людського суспільства. Географічне середовище становить природну передумову матеріального виробництва. Техносфера – це частина біосфери, докорінно перетворена суспільством на технічні об’єкти. Мета такого перетворення – задоволення соціально-економічних потреб людства. Техносфера неначе опосередковує взаємодію суспільства і природи (географічного середовища). Суспільство – це сукупність людських індивідів, об’єднаних для задоволення соціальних потреб. Воно виступає як історична форма життєдіяльності людей у процесі розвитку.

Таким чином, синтезуючи в собі вся аспекти суспільного життя на Землі, антропосфера як граничний об’єкт СЕГ, вбирає в себе всі конкретні об’єкти основних складових СЕГ – господарство та його галузі (для географії світового господарства або економічної географії України), населення (для географії населення, демогеографії, етногеографії) та природні ресурси (ресурсознавство та інші науки).

Уявлення про граничний предмет СЕГ на різних етапах її розвитку неодноразово змінювалося. В сучасних умовах найчастіше в якості граничного (максимального) предмета називають територіальну
(або просторову) організацію суспільства
. Конкретними предметами досліджень можуть слугувати: територіальні аспекти взаємодії природи і суспільства; розміщення продуктивних сил; процеси утворення й розвитку територіально-виробничих комплексів та ін.

Розробка наукових засад територіальної організації суспільства, її вдосконалення, вивчення територіальних суспільних систем – головні завдання СЕГ.

Складність об’єкту досліджень зумовлює досить складну внутрішню структуру СЕГ, в якій знаходиться місце багатьом науковим дисциплінам. Знову ж, слід зазначити певну неузгодженість уявлень навіть провідних географів стосовно структури СЕГ. Якщо спробувати пошукати дотичні точки різних авторських схем, то можна запропонувати виділення в межах СЕГ чотирьох великих блоків наук.

Блок галузевих наук:
географія населення, географія промисловості, географія сільського господарства, географія транспорту, рекреаційна географія, географія торгівлі, географія природних ресурсів, географія природокористування та ін.

Блок галузево-комплексних наук:
політична географія, географія культури, історична географія, медична географія, військова географія, географія світового господарства та ін.

Блок комплексних наук:
країнознавство, краєзнавство, геокомплексологія, геоінформатика та ін.

Блок регіональних наук:
районологія, районне планування, СЕГ світу, СЕГ України, СЕГ Сумської області та ін.

Ця схема не є застиглою, вона весь час знаходиться в русі, що пояснюється процесами диференціації та інтеграції в науці. Ці процеси протилежні по суті, але між собою тісно пов’язані. Їх співіснування можна спостерігати протягом всієї історії розвитку наукового знання, хоча і з переважанням у різні періоди часу то одного, то іншого з цих процесів. Висловлені думки цілком відносяться і до географії.

Відомо, що у давнину географія була єдиною (тобто неподільною, цілісною). Вона охоплювала тоді всю суму знань про природу земної поверхні, про заняття та побут людей. Класична географія (своєрідний симбіоз землезнавства і країнознавства – сказали б ми по-сучасному) фактично всотовувала в себе всі науки про Землю, до того ж знаходилася у тісному зв’язку з філософією. Саме з констатації цього факту Страбон починає свою знамениту "Географію у 17 книгах". Безумовно, що видатні представники того часу – Геродот, Сократ, Аристотель, Ератосфен, Страбон та інші – були універсальними вченими-енциклопедистами.

У середні віки географія залишалася цілісною (інтегральною) наукою про природу, населення і господарство. Вона забезпечувала господарську діяльність людей необхідними науковими відомостями про природні умови і ресурси освоєних територій, забезпечувала внутрішні і зовнішні політичні дії інформацією про близькі і далекі країни та ін. Епоха Великих географічних відкриттів взагалі стала "золотим віком" географії. Але вже на той час від єдиної науки про Землю поступово відокремлюються геологія та біологія.

Процес диференціації пришвидшився у нові часи, особливо у ХІХ столітті. Диференціація була викликана як потребами практики у пізнанні окремих компонентів природи, так і самою логікою розвитку науки. Одна за іншою виникають спеціалізовані фізико-географічні дисципліни – геоморфологія, гідрологія, кліматологія та ін. Розвиток капіталізму, ускладнення територіального поділу праці, формування економічних районів веде до оформлення економічної географії. В цей час фактично виділяється з географії, хоча і продовжує підтримувати з нею тісні зв’язки, – етнографія. На цей етап розвитку припадає діяльність останніх вчених-енциклопедистів (М.В. Ломоносов, П.П. Семенов-Тян-Шанський, В.В. Докучаєв, Олександр Гумбольдт). Вже на початку 20-х років ХХ століття О.О. Борзов констатує: "Час Гумбольдтів пройшов…".

Науково-технічна революція та стрімке зростання обсягів інформації (фактичне подвоєння за кожні 10 років) ведуть до ускладнення структури географічних наук в цілому, та СЕГ зокрема. Діалектична рівновага між диференціацією та інтеграцією, між аналізом та синтезом значною мірою втрачається.

Географи з тривогою почали писати, що географію "розтаскують" на складові частини, позбавляючи власного об’єкта дослідження (ботаніка "взяла на себе" рослинність, зоологія – тваринний світ, геологія – гірські породи, геоморфологія – рельєф; статистика і економіка "відібрали" у географії народне господарство, а етнографія і демографія – населення). Географію стали порівнювати з королем Ліром, який роздав свої володіння донькам, а сам перетворився на жебрака. Виникла навіть загроза зникнення географії з переліку фундаментальних наук. Але ця "хвороба" була подолана (відзначимо досить гучний на вітчизняних теренах захист докторської дисертації В.О. Анучина з наступним поступовим затуханням дискусій між "моністами" та "дуалістами" в географії).

Парадоксальність географії полягає в її інтегральності (синтетичності), яка простоїть диференційно-аналітичній тенденції сучасної науки. Про останню тенденцію ще такий літературний персонаж як Козьма Прутков висловлювався так: "Спеціаліст подібний до флюсу". Якісна різноманітність об’єктів географічних досліджень (по окремим компонентам природи – рельєфу, рослинності та ін., або галузям господарства – промисловості, транспорту та ін.) збагачує зміст географічної науки. Але поруч з поглибленим вивченням окремих компонентів географічного середовища завжди необхідні узагальнюючі дослідження, спеціальне осмислення географічної оболонки в цілому (за деревами треба бачити ліс). З цього витікає концепція єдності географічних наук (концепція монізму), у тому числі й двох основних гілок географії – природничої та суспільної. Монізму протистоїть дуалізм. Постулат про єдність географічних наук є провідним висновком з аналізу складної проблеми взаємодії природи і суспільства. Географічна територія – це природно-господарський комплекс, вивчення якого в однаковій мірі вимагає докладання зусиль географів-природничників та географів-суспільників. У цій єдності – душа географії.

В.І. Вернадський ще у 20-х роках ХХ століття геніально передбачив, що у майбутньому науки все більше будуть групуватися не по об’єктам дослідження, а по проблемам. І дійсно, науково-технічна революція стала руйнувати бар’єри між окремими галузями знань; процес диференціації став активно доповнюватися процесом інтеграції. При чому відбувається як "внутрішня" інтеграція в межах самої географії, так і "зовнішня" – на стиках з іншими науками. У ХХ столітті найбільша кількість яскравих відкриттів відбулася якраз на стиках різних наук (так "народилися" етногеографія, географія культури, медична географія та ін.) або при використанні в дослідженнях методів, запозичених в інших науках (зокрема СЕГ пережила у 50-60-х роках своєрідну "кількісну" революцію при використанні математичних методів).

Головним плацдармом "внутрішньої" інтеграції географії слугує комплексне країнознавство. Великий інтеграційний потенціал має також географія населення, адже жодна географічна наука не може обійтися без вивчення тих чи інших аспектів людської діяльності. Якщо говорити про "зовнішню" інтеграцію, то слід відзначити, що в ході свого розвитку географія ніколи не ізолювалася від інших наук. Як світоглядна наука, вона міцно пов’язана з філософією. А для обґрунтування раціональних форм територіальної організації суспільства СЕГ потрібні зв’язки з економікою, соціологією, етнографією, демографією, екологією, історією та іншими науками. В сучасних умовах впливовим фактором єднання різних наук про Землю виступає геоінформатика, яка має яскраво виражений міждисциплінарний характер, адже геоінформаційні системи (ГІС) можуть включати природну, біологічну, культурну, демографічну, економічну та іншу координатно прив’язану інформацію.