Етичні проблеми функціонування зарубіжної преси
Курсова робота з курсу “Сучасна зарубіжна преса” студента гр.
ЗЖ-98-1 Довженка О. О.
Міністерство освіти та науки України
Дніпропетровський національний університет
Факультет систем і засобів масової комунікації
Дніпропетровськ, 2001
Вступ
Етика журналістики – це та тема, яка на даний момент перебуває на
Заході (як у Європі, так і в Америці) в центрі уваги дослідників. Це
засвідчується, з одного боку, неабияким числом спеціальних наукових публікацій,
з іншого боку, сторінки газет і часописів переповнені повідомленнями, в яких ця
тема висвітлюється в усіх її найрізноманітніших проявах. Дискусія про етику,
мораль та відповідальність у медіа-бізнесі точиться повним ходом. Коли ж із
певної конкретної причини лунають заклики до журналістської етики, то,
здебільшого, в таких випадках, як правило, мова, зрештою, зводиться лише до
обмеження шкоди, що може бути заподіяна в цій галузі.
Моральні аспекти журналістської діяльності привертають увагу
громадськості через те, що в умовах уседозволеності стали частими випадки використання
ЗМІ для досягнення злочинної мети, вираження різного роду амбіцій та вподобань.
Деякі видання різних типів та рівнів відрізняються низькою культурою полеміки,
спотворюють позицію опонента, демонструють стійке неприйняття чужої думки.
“Тому, хто займається проблемою
співвідношення між журналістикою та етикою, - стверджує в своїй лекції “Етика
та журналістика”, прочитаній у Київському інституті журналістики, генеральний
директор компанії “Дойче Велле” професор Дітер Вайріх, - слід уникати спокуси
моралізаторства. Навіть найпалкіші протести культурно-критичного спрямування
самі по собі не є етичним аргументом. Важливо віднайти конкретні докази того,
яким чином принципи етики, і в першу чергу людська гідність, порушуються
засобами масової інформації та журналістами. Двома полюсами журналістської
діяльності є практика нехтування гідністю людини й обов'язок втілення в життя
основного права на свободу слова та засобів масової інформації, закріпленого в
конституціях всіх розвинених держав. І таке становище існує не з учорашнього
дня. ”
Журналісти у всі часи в різних країнах
збуджували недовіру та невдоволення і тоді, коли з усією відповідальністю
ставилися до своїх обов'язків, і тоді, коли в якості дешевих мисливців за
сенсацією переступали правила порядної журналістики або й зневажали їх.
Письменник Оскар Уайлд колись констатував: “Колись ми мали тортури. Тепер ми
маємо пресу. “ Негативне ставлення до журналістів висловив Отто Бісмарк:
“Журналіст – це людина, яка помилилася у виборі професії”. Імідж журналістики в
громадській думці, на жаль, також носить негативний відтінок. В Німеччині існує
поняття “Schweinejournalismus” – “свинська журналістика”, що говорить саме за себе. Такий, здавалося б,
несправедливо принижений образ журналістів – результат систематичного порушення
моральних та етичних норм та принципів, яке починаючи з ХІХ і особливо в ХХ
було невід'ємною частиною їхньої професійної діяльності. Самі журналісти часто
не тільки не почуваються ображеними, а й відчувають своєрідну гордість, коли
їхній образ принижують у такий спосіб. Хоча навряд чи навіть із найбільшою
мірою узагальнення можливо ототожнити журналістику наших днів із “порпанням у
брудній білизні”.
Безперечно, проблема етики журналістики в тій
чи іншій формі існувала від самого початку виникнення преси як такої. Проте
лише в ХХ столітті, коли ЗМІ стали так званою “четвертою владою” і набули
надзвичайної сили, ставши спроможними не просто впливати на громадську думку, а
формувати її, ця проблема розглядається в повному обсязі. Адже є цілі групи
видань, для яких ніби взагалі не існує поняття моралі, лояльності, зрештою,
навіть чесності. Це не тільки “жовта” або “бульварна” преса, для якої порушення
етичних норм є елементом концепції, а й маса заангажованих політичних видань,
для яких брудні, аморальні засоби завжди виправдані тією чи іншою політичною
метою.
З юридичної точки зору мас-медіа на Заході
реалізують проголошене в усіх демократичних конституціях право на свободу
слова, вільне висловлення й поширення своєї думки у слові, на письмі або
візуальним способом. Свобода преси забезпечує постійний дух критичного
ставлення, боротьбу думок, і є складовою частиною свободи як такої. Тому влада
західних держав реально, а не на словах, дбає про свободу преси, вважаючи її
цінністю неабиякої ваги. В таких умовах, якби вони були створені, приміром,
засобам масової інформації в Україні, зловживання свободою слова були б
неминучі. Загроза анархії у пресі, звісно, аж ніяк не виправдовує тих
політичних лідерів, які з року в рік визнаються “ворогами преси”; проте
очевидно, що не в усякому суспільстві система преси здатна саморегулюватися і
не виходити за рамки норм професійної етики без контролю ззовні.
Для західних ЗМІ ця саморегуляція є звичною.
Практично кожен заклад у сфері мас-медіа має спеціальний кодекс етичних норм
або ж принаймні відповідний розділ у своєму статуті. До професійних етичних
стандартів належать, насамперед, обов'язок дотримуватися правди, ретельність,
принцип коректності, поваги до приватного життя, прав особистості, моральних та
релігійних почуттів і поглядів. Відповідно до цих правил, журналісти мають
відігравати роль незалежного спостерігача. Вони повинні пильно стежити за тими,
хто приймає рішення в політиці, економіці та суспільному житті, не потрапляючи
при цьому в становище учасника політичної гри.
Правила моральної поведінки, система норм, що
визначають обов'язки людини відносно суспільства та інших людей, називаються
мораллю, яку вважають однією з форм суспільної свідомості. Вчення про мораль та
моральність як одну з форм суспільної свідомості називається етикою. Етика
являє собою систему норм моральної поведінки людей, їхній громадський
обов'язок, обов'язки по відношенню до народу, сім'ї, одне одного. Професійна
мораль – це модифікація суспільної моральності, а наука, що вивчає професійну
специфіку моралі, називається професійною етикою.
Професія дозволяє журналісту здійснювати від
імені суспільства публічний моральний суд над явищами, що викликають інтерес
громадськості. Вибір теми та пошуки адреси, визначення мети публікації та добір
фактів, оцінка поведінки кожного героя, навіть архітектоніка матеріалів – в
кожній з цих технологічних операцій обов'язково проявляється ставлення
журналіста до тих, про кого і для кого він пише. Тобто моральні відносини
вплетені у зміст його роботи, а сама вона від початку до кінця постає як
моральна за своїм характером діяльність. Отже, журналістську мораль можна
розглядати і як форму суспільної свідомості, і як суб'єктивний стан
особистості, і як реальні суспільні відносини.
Моральна регуляція поведінки журналіста
здійснюється на рівні принципів та норм. Їхня відмінність – у ступені
коректності. Моральний принцип має світоглядний характер, це – зв'язок ідеалу з
регулятором поведінки. Моральна норма – орієнтир на практиці. Механізм появи
моральних норм виглядає наступним чином: ситуація – оцінка – дія – результат.
Норми можуть бути обов'язковими (приміром, заборона плагіату), такими, що
припускаються (вимога перевіряти відомості менш категорично), дискусійними
(приміром, право приховувати диктофон від співрозмовника).
Норми професійної моралі мають різний ступінь
загальності. Одні дають спеціалісту мінімальну орієнтацію тільки в межах
конкретної ситуації: “при правці не спотворювати зміст листа читача”,
“завізувати інтерв'ю у співрозмовника” тощо. Інші вимоги мають загальний
характер. Такі вказівки, що виходять за рамки конкретної ситуації, називають
принципами професійної моралі. Систему вимог до журналістів деякі дослідники
розглядають як трьохповерхову піраміду. На верхньому “поверсі” розміщені такі
категорії, як професійний обов'язок, відповідальність, совість, честь,
гідність. Другий рівень складають виробничо-етичні принципи, в яких відображені
вже більш конкретні вимоги до поведінки журналіста. До групи регуляторів
третього рівня відносяться заборони або вказівки, що регламентують всі аспекти
поведінки журналіста в конкретних виробничих ситуаціях – власне
професійно-етичні норми.
Аналізуючи етичні принципи західної
журналістики, важко не вдаватися до порівнянь із вітчизняною – журналістикою
зовсім іншого типу, що керується абсолютно інакшими принципами. Для того, щоб у
найзагальнішому плані показати, на яких “китах” стоїть журналістика країн
Заходу, перелічимо чотири основні функції, які, на думку європейських
дослідників, вона виконує:
Інформаційна функція: ЗМІ надають інформацію,
необхідну для того, щоб громадяни країни могли визначити свою позицію в
суспільно важливих питаннях. Народні обранці, у свою чергу, повинні мати
можливість за допомогою ЗМІ регулярно отримувати інформацію про думку окремих
людей або організацій з різних політичних питань.
Коментуюча функція: ЗМІ повинні або в якості
рупора організованих інтересів суспільства, або представляючи абсолютно
незалежні інтереси, коментувати події.
Контрольна функція: ЗМІ, що представляють
інтереси громадськості, повинні перевіряти й контролювати роботу органів влади.
Комунікативна функція: ЗМІ повинні сприяти
комунікації всередині та між політичними та громадськими організаціями.
Якщо дивитися на цю проблему реально, слід згадати ще одну рису,
характерну для західних ЗМІ: вони, на відміну від пострадянських, існують також
і для того, щоб приносити прибуток своїм власникам. Збиткова газета непридатна
для існування в умовах боротьби за виживання, що точиться в країнах з ринковою
економікою. Для того ж, щоб не бути збитковою, газеті необхідний грамотний
менеджмент та маркетинг, кваліфіковані кадри, а також – що є справді важливим –
певний імідж. І для створення позитивного іміджу ЗМІ просто мусить
дотримуватися певних етичних норм.
Ці норми, а також основні проблеми, що стоять перед західними
засобами масової інформації у сфері професійної етики, будуть перелічені та
описані в цій роботі.
Етика журналістики, влада і свобода преси
Незважаючи на те, що до найважливіших
принципів журналістики відносяться правдивість та об'єктивність, преса щодня
публікує тисячі повідомлень, які об'єктивно є брехнею, інформацію про
неіснуючі, надумані події. У більшості випадків правовими нормами
демократичних країн це не забороняється.
Як співвідносяться професійна журналістська етика та свобода
преси?
Найпростіше з'ясувати це стосовно
суспільства, де свобода слова й преси обмежена або відсутня взагалі. В такій
ситуації дії журналіста завжди обмежені офіційними рамками дозволеного,
відповідно й етичні норми стають у пряму залежність від вимог режиму до преси.
Журналіст зазвичай має право вибору: чинити так чи інакше, проте чи є такий
вибір у журналістів у країнах з тоталітарним режимом? Найчастіше він зводиться
до "бути чи не бути”. Проте, якщо накладені на пресу обмеження збігаються
з етичними нормами, журналіст мусить дотримуватися їх.
У країнах Заходу, як ми вже з'ясували,
свобода преси є однією з найвищих суспільних цінностей. Більше того, часто вона
носить характер мало не вседозволеності. А принципи ринкової економіки далеко
не завжди відповідають моральним та етичним принципам журналістики. Порушення
етичних норм часто є необхідним для збагачення, а позаяк далеко не всі етичні
норми збігаються з нормами права, то і не несе за собою жодного покарання. Себто
журналістові порушення більшості норм професійної етики не загрожує жодною
формою юридичної відповідальності. Єдиним фактором, що обмежує неетичну
поведінку, фактично стає власне сумління журналіста.
Для того, щоб зберегти свій позитивний імідж,
авторитетні засоби масової інформації мусять самі обмежувати свободу преси на
рівні дисциплінарного права, встановлюючи дисциплінарну відповідальність за
порушення тих чи інших етичних норм. Таке внутрішнє обмеження свободи преси
самою пресою – вимушений парадокс, що дозволяє етичним нормам зберегтися в
умовах вседозволеності, а владі – не вдаватися до непопулярних репресивних
заходів, не обмежувати свободу преси зі свого боку.
Влада і вплив засобів масової інформації у
демократичній спільноті ніким не піддаються сумніву. Чимало представників
політики, економіки, суспільного життя не знаходять спокою у вихідні дні в
очікуванні того, що про них напишуть наступного понеділка найвпливовіші за
накладом та діапазоном розповсюдження видання. Подекуди таким чином різко обривалася
не одна обнадійлива кар'єра. Виникає постійна взаємозалежність між посадовими
особами та журналістами, в якій завжди знаходиться місце для різноманітних
зловживань, махінацій, правопорушень та неетичної поведінки з обох боків.
Жодне поняття, що має відношення до обов'язків журналіста, не мало
такого широкого розповсюдження на Заході, як так звана опонуюча роль засобів
масової інформації. Подібно до буйка, що довго утримується під водою, вона
випливла на поверхню наприкінці 60-х років. Ані в пресі, ані в урядових колах
ніхто і ніколи не прагнув до ідилічних стосунків і не вважав їх можливими.
Вперше про журналістику як про реальну силу, що здатна впливати на
політичне життя на найвищому рівні, заговорили у 70-ті роки. Тоді розслідування
так званої “Уотергейтської справи”, здійснене журналістами газети “Вашингтон
Пост”, змусило президента США Ніксона піти у відставку. Внаслідок цього, з
одного боку, надзвичайно зріс авторитет журналістів, а з іншого – з'явилася
мода на журналістське розслідування як засіб політичної боротьби, при чому
далеко не завжди чесної. Збирання компромату стає справою вже не шпигунів або
секретних агентів, а журналістів.
Саме в цей час американський суддя Х'юго Блек заявив: “Право уряду
на цензуру преси скасоване для того, щоб надати пресі довічної свободи на
цензуру уряду. Преса перебуває під захистом для того, щоб вона могла розкривати
таємниці уряду та інформувати народ. “Професор Стенфордського університету і
колишній кореспондент у Вашингтоні Уїльям Ріверс створив критичну масу в цьому
конфлікті своєю книжкою "Антагоністи” (1970), головна ідея якої полягає в
тому, що ідеальний тип відносин між урядовими чиновниками та журналістами –
антагонізм.
Едмунд Ламбет у книзі “Відданість журналістському обов'язку”
коментує цю, безперечно, деструктивну тезу таким чином:
“Безперечно, щоб повідомляти правду, бути безпристрасним і
“проводити ревізію чистої вартості” урядових служб та дій влади, репортер
повинен ставитися до чиновників скептично. Такий скептицизм часто призводить до
тертя і, можливо, в кінцевому підсумку до антагоністичних стосунків із
джерелами. Проте справедливий репортер, що дошукується істини, буде достатньо
розумним, щоб не братися за матеріал, маючи антагоністичні, опозиційні наміри.
“Антагоністичність може бути результатом скептицизму репортера, необхідним
інструментом правдивості, але вона не є мотивацією. Навіть після того, як
журналіст добув інформацію, яка може здаватися компроматом проти посадової
особи, ставати антагоністом – значить ризикувати безпристрасністю, переставши
аналізувати. Бути в опозиції – значить набути такий спосіб мислення, за якого
людина не здатна шукати альтернативні докази або пояснення, і таким чином може
виявитися не в стані надати уряду справедливу можливість відповісти або обрати
необхідний контекст при повідомленні про таку подію”.
Безліч спекуляцій, що виникали навколо інтерв'ю з посадовими
особами та використання інформації від владних структур, змусили штаб-квартиру
НАТО розробити офіційне тлумачення правил спілкування посадових осіб із
представниками ЗМІ. Ці правила, визнані обома сторонами, регулюють використання
журналістами отриманої інформації:
On the record (для друку) – все сказане особою може бути процитоване дослівно,
з прямою згадкою його імені та посади або з побічною згадкою оратора або
посадової особи. Офіцерам та командному складу рекомендовано провадити саме цей
вид бесіди з журналістами.
Background (фон) – інформація, яку
можна використовувати без уточнення джерела. Умови домовленості можуть бути
різними. Співрозмовник має право вимагати від журналіста, щоб його ім'я, посада
та організація, яку він представляє, не фігурували в публікації. Інформація
може також бути представлена репортером аудиторії як результат проведеного ним
самим розслідування.
Off the record (не для друку) -відомості, які не можуть бути оприлюднені в
журналістських публікаціях. Інформація надається репортерові для його
особистого ознайомлення з даними та власної оцінки їх. Для уникнення
непорозумінь посадовим особам рекомендується не використовувати цей спосіб
спілкування з журналістами, за винятком тих випадків, коли йдеться про
екстремальні або неординарні ситуації, і тільки після консультації з
відповідальним за контакти з пресою.
Корупція, адміністративні злочини, зловживання посадових осіб своїми
повноваженнями – це серйозні проблеми, з яким, безперечно, журналісти можуть і
повинні боротися; проте це не позначає, що кожен політик, кожен чиновник на
державній службі повинен бути ворогом преси і вступати з нею в конфлікт.
“Медіа-війни”, що влаштовуються на гроші конкуруючих політиків або політичних
партій, є не єдиною формою такого протистояння: часто журналіст, група
журналістів або окреме видання оголошують війну посадовій особі, котра в той чи
інший спосіб викликала їхнє незадоволення. Ці конфлікти, навіть якщо не
призводять до відставки або звільнення “жертви”, в будь-якому разі негативно
відбиваються на виконанні посадовими особами їхніх обов'язків. Однак, на жаль,
в найближчий час консенсус між владою та пресою навряд чи можливий.
Втручання в приватне життя
“Монікагейт” – напевно, найгучніший з усіх скандалів ХХ століття,
пов'язаний з оприлюдненням подробиць особистого життя президента США Клінтона –
привернув увагу громадськості до питання правомірності втручання преси в
особисті справи індивіда. Для нас, українців, це також особливо актуально через
інший гучний скандал, пов'язаний з Президентом України Леонідом Кучмою, на
якого протягом років збирав компромат офіцер служби безпеки, користуючись
прихованою звукозаписуючою апаратурою. Інформація, добута таким способом, за
законом не може бути доказом у суді. Проте закон не забороняє оприлюднювати її
в пресі, що подекуди є набагато небезпечнішим для того, кого ця інформація
стосується, аніж юридична відповідальність.
Американська медіакорпорація “CBS”, як і більшість інших значних закладів мас-медіа в США, чітко
визначає обмеження на користування електронними засобами стеження.
Співробітники цих компаній не можуть займатися стеженням за допомогою
електронних засобів, якщо воно є незаконним; якщо ж вони мають хоч якісь
сумніви щодо законності таких дій, то повинні отримати письмовий дозвіл від
президента компанії після консультації у юридичному відділі. Приховані камери
дозволяється використовувати для таємної зйомки подій у громадських та напівгромадських
місцях, а в приватних – тільки в тому випадку, якщо це не є втручанням в
особисті справи людини. Запис телефонної розмови за допомогою радіопристрою
може бути здійснений тільки після отримання на це згоди всіх, хто бере участь у
розмові, до її початку. Запис чи підслуховування усних розмов за допомогою
радіопристрою дозволяється тільки в громадських та напівгромадських місцях, у
приватних місцях лише з дозволу всіх учасників розмови.
Редакції західних засобів масової інформації мають доволі широкі
права на збирання інформації та прийняття рішень відносно можливості
оприлюднення тих чи інших матеріалів. Репортер, наприклад, може без попередньої
домовленості звернутися до посадової особи в громадському місці, включити
мікрофон або камеру і почати запис бесіди, навіть якщо співрозмовник цього не
хоче. Плівка з записом стає власністю редакції. Той, хто був підданий такому
інтерв'ю, незалежно від того, чи він є представником влади, чиновником чи
приватною особою, не може завадити оприлюдненню записів. Журналіст має право і
на прихований запис розмови, в якій сам бере участь; проте прихований запис
розмови, в якій репортер участі не брав, за законами більшості
західноєвропейських держав є протизаконним. Але не забороненість деяких методів
збирання інформації законом не робить їх виправданими з точки зору етики; тому
редакції беруть на себе встановлення обмежень у цій галузі. Зокрема, більшість
редакцій вимагають від своїх журналістів попереджати інтерв'юйованих про
початок запису. Винятки стосуються тільки тих випадків, коли йдеться про
скоєння злочину, махінацій. Проте зловживання прихованими камерами
засуджується. Використання відзнятих прихованою камерою або записаних за
допомогою прихованих диктофонів плівок розцінюється часто як порушення принципу
недоторканості особи (що, втім, не заважає західним експертам аналізувати
добуті злочинним шляхом плівки з записами приватних розмов Президента України).
Основним принципом, яким західні журналісти керуються, вирішуючи,
чи варто подавати той чи інший матеріал, є принцип нейтрального ставлення до
наслідків, описаний в розділі 5. Це стосується, як правило, і матеріалів, що
являють собою втручання в особисте життя людей, в тому числі і несанкціоноване.
Проте принцип нейтрального ставлення до наслідків публікації не завжди діє
адекватно. Наприклад, в “Етичних правилах для преси, радіо та телебачення” –
кодексі журналістської етики Швеції – є цілий ряд позицій, що суперечать цьому
принципу:
Ретельно зваж усі “за” і “проти”, вирішуючи, чи варто публікувати
ті повідомлення, що можуть порушити недоторканість приватного життя. Відмовся
від публікації, якщо вона не являє собою інтересу для широкої громадськості.
Будь гранично делікатний, повідомляючи про самогубство або спробу
самогубства, беручи до уваги почуття рідних, не забувай про недоторканість
приватного життя.
З граничною обережністю поводься з публікацією матеріалів про
жертви злочинів та нещасних випадків. Зваж усі “за” і “проти” перед
оприлюдненням імен та публікацією фотографій, враховуючи стан людей і виявляючи
повагу до рідних та близьких.
Не підкреслюй расову приналежність, національність, стать,
професію, приналежність до політичних партій та угрупувань або віросповідання
героїв своїх матеріалів, якщо це може мати зневажливий характер або не має
значення до аудиторії.
Ретельно зваж, чи не зашкодить людині згадування його імені в
публікації. Не називай імені людини, якщо цього не вимагає інтерес
громадськості.
Тут же зазначено, що журналіст має брати до уваги можливі наслідки
публікації, відповідно до правил професійної етики. З іншого боку необхідно
враховувати значущість інформаційного повідомлення та інтерес, який воно являє
для громадськості. Іншими словами, в тих випадках, коли інтереси суспільства
вимагають розголошення якоїсь інформації, може бути виправданий відступ від
принципів етики. Нейтральне ставлення до наслідків, таким чином, пов'язане з
дилемою, вирішення якої можливе в кожному конкретному випадку, залежно від
обставин.
Джерела та способи отримання інформації
Збираючи факти, журналіст звертається до різних джерел інформації:
індивідуальному (людина), колективному та документальному.
Етичні норми, що регламентують отримання інформації від людини,
засновані на тому, що жодна людина не зобов'язана надавати журналісту ті чи
інші відомості. Переконуючи людину надати інформацію, журналіст може діяти
переконанням, мотивуючи своє прохання; не можна залякувати співрозмовника,
провокувати марнославство, заохочувати спроби за допомогою преси звести власні
рахунки. Якщо люди відмовляють у наданні відомості для створення позитивного
матеріалу, це може бути вказівкою на негативне ставлення до цієї людини.
До колективних джерел інформації, що використовуються в ході
формального та неформального спілкування, належать збори, наради, конференції,
засідання “круглих столів” та клубів, прес-конференції, бесіди в неофіційних
умовах. Цінність такого роду джерел зумовлена природою спілкування
(демократизм, критика, самокритика), що допомагає журналісту точніше
зорієнтуватися в явищі, ситуації, проблемі, розширити свої уявлення про них,
перевірити свої спостереження, знайти цікаву тему.
Часто журналісти звертаються до документів, що являють собою
будь-які зафіксовані знання, що можуть бути використані для довідок, вивчення,
доведення. Знайомство з ними слід починати з дозволу автора. Звичайно, це
правило далеко не завжди виконується з огляду на неможливість його виконання в
багатьох випадках.
Західні ЗМІ (окрім, звичайно, жовтої преси, для якої поняття
“джерела інформації” дуже розмите й відносне) приділяють величезну увагу саме
достовірності та надійності джерел, а також чесному та правомірному отриманню
інформації журналістами.
Наприклад, вимоги до журналістів при одержанні інтерв'ю, які
ставлять американські ЗМІ, можуть видатися нам чимось неймовірним.
“Заборонено одержання інтерв'ю, які не є спонтанними і
непідготовленими, якщо це не схвалено особливим чином президентом компанії, що
може здійснюватися лише у виняткових та незвичайних ситуаціях, коли
інформаційна важливість інтерв'ю очевидно перевищує збитки, яких завдає ця
процедура. Ступінь, у якому інтерв'ю не є спонтанним і непідготовленим, має
бути показаний в інтерв'ю.
Інтерв'ю не є спонтанним і непідготовленим, якщо питання
ставляться інтерв'юйованому заздалегідь, або є угода не згадувати певну
загальну ділянку при розгляді конкретних питань, чи відео-, аудіозапис або
копія інтерв'ю надається інтерв'юйованому для схвалення або для участі у
процесі редагування.
Об'єкт інтерв'ю не повинен мати права вибору інтерв'юера, а об'єкт
репортажу – права вибору кореспондента, який призначений для взяття інтерв'ю чи
висвітлення події. ”
Цей стандарт є чимось далеким і недосяжним для журналістики
пострадянських країн, де інтерв'ю, особливо з високими посадовими особами або
зірками шоу-бізнесу, бувають відрежисовані до найменшої деталі. Крім того:
“Слід уникати інтерв'ю з жертвами нещасних випадків та інших
трагічних ситуацій чи з їх родичами, за винятком випадків, коли вони є суттєво
важливими для матеріалу; наприклад, проливають світло на те, що сталося чи
вказують на обставину, яка може допомогти у майбутньому уникнути трагічних
ситуацій. Необхідно виявляти стриманість, звертаючись із проханням про таке
інтерв'ю і беручи його. Ні в якому разі не брати інтерв'ю і не робити спроб
його взяти в особи, яка за всіма ознаками перебуває у стані шоку. Не намагатися
взяти інтерв'ю до того часу, поки дозвіл на нього не буде одержано від
інтерв'юйованого”.
Ерік Фіхтеліус у своїй книзі “Десять заповідей журналістики” таким
чином змальовує етичний бік процесу інтерв'ю:
“Слід поважати права людини, в якої ви збираєтеся брати інтерв'ю.
По можливості відгукуватися на її побажання дізнатися про передумови інтерв'ю
до його проведення: в якому ЗМІ воно з'явиться, у зв'язку з чим, який предмет
обговорення. Репортер може розповісти співрозмовнику про мету інтерв'ю, його
характер, висвітлити тематику обговорюваних питань.
Якщо об'єкт інтерв'ю критикують за те чи інше рішення, він повинен
мати чесний шанс відповісти на критику. На жаль, багато репортерів часто
ігнорують цей принцип. Це нечесно й неетично по відношенню до респондента.
Інтерв'ю не повинне бути пасткою для вашого співрозмовника. Він повинен мати
можливість відповісти на звинувачення, спрямовані на його адресу. З іншого
боку, кореспондент не зобов'язаний оголошувати всі запитання заздалегідь. Він
має право поставити їх у підхожий момент, вимагати уточнення якоїсь відповіді,
а інколи і здивувати співрозмовника несподіваним запитанням.
Монтаж запису інтерв'ю також повинен здійснюватися чесно. “Так ”
не замінюють на “ні”, відповіді передають повністю, не перекручують і не
скорочують так, щоб викривити зміст висловлювань. Запитання репортера не
замінюють на інше. На репортера покладається величезна відповідальність.
Будь-яка людина, до якої ви звертаєтеся з проханням дати інтерв'ю,
має право відмовитися і право вимагати від журналіста (редакції) виконання
певних умов. Редакція, зі свого боку, має право ці умови відхилити, якщо вони є
для неї неприйнятними. Це не заважає журналістові намагатися поставити питання,
які він готував для інтерв'ю, цій людині в іншій ситуації. Відмова давати
інтерв'ю не може перешкоджати рішенню редакції донести до своєї аудиторії факти
або критичні висловлення з даного питання. До 1956 року в Швеції існувало
своєрідне табу: якщо особа відмовляється давати інтерв'ю з певного питання, ЗМІ
повинні замовчувати все, що його стосується. Зараз цього немає, і редакції не
замовчують критику на адресу таких людей. Журналіст також має право вказати
вголос, коли інтерв'юйований явно бреше. З погляду етики абсолютно неприпустимо
дозволяти представнику влади самим обирати журналіста для інтерв'ю. Ми не
можемо надати політику або директору підприємства право вибору доброзичливо
настроєного до нього репортера. Редакція сама вирішує, хто найкраще підходить
для виконання завдання. Чиновник або політик може вимагати надати йому тексти
питань для ознайомлення, але редакція має право відхилити ці вимоги або
відмовитися від проведення інтерв'ю взагалі.
Отже, як бачимо, в Швеції (та й у Європі взагалі) правила стосовно
інтерв'ю в цілому набагато м'якші за американські. Проте, що стосується вибору
інтерв'юера, ЗМІ доволі толерантно ставляться до того, коли чиновники,
директори або політики самі обирають редакцію, з якою вони хочуть мати справу.
Єдиний метод боротьби з цим явищем – відкриті дебати та критика як редакції,
яка приймає неетичну пропозицію, так і посадової особи, яка її обирає, і цей
метод часто використовується тими, хто потрапив під обстріл ЗМІ, щоб нацькувати
редакції різних ЗМІ одна на одну і відвести увагу від себе.
Респондент часто просить надати йому можливість ознайомитися з
записом або текстом інтерв'ю, підготованим до виходу в ефір. Це зовсім не
позначає, що редакція повинна отримати схвалення від інтерв'юйованого. На
Заході в нього немає права зупинити вихід інтерв'ю. Єдиною особою, яка вирішує,
що може публікуватися, є відповідальний видавець або випускаючий редактор.
Журналістське розслідування як спосіб отримання інформації
практикується в багатьох західних виданнях; воно дозволяє розкрити дуже
серйозні проблеми і викликає різку реакцію. Журналісти мусять бути вільними у
своєму праві розкривати, і більше того, зобов'язані розкривати факти
кримінальної діяльності, правопорушень і зловживань громадською довірою.
Оскільки здійснення журналістського розслідування містить у собі вияснення
різних фактів і порушує різні питання судочинства, політики й закону, не
здається можливим сформулювати якісь конкретні правила та обмеження для нього.
Проте кожен журналіст, що провадить таке розслідування, зобов'язаний:
Здійснювати розслідування під загальним наглядом директора
(головного редактора), який уживає заходів з метою гарантувати, що кожне
розслідування здійснюється у той спосіб, який узгоджується з нормами
журналістської чесності, ретельності й неупередженості (себто, простими
словами, журналістської етики).
Вирішувати, чи має інформація про потенційний злочин, одержана під
час розслідування, бути надана органам влади, залежно від фактів, які
розглядаються (після консультації з юридичним відділом) у світлі потенційно
можливого злочину й мети розслідування.
Під час звернення до громадян чи організацій з проханням про
інтерв'ю чи репортаж уникати введення їх в оману. Введення в оману не є
необхідним у будь-якому випадку: щирість, виявлена репортерами і продюсерами,
частіше служить кращому досягненню мети.
Утаєння своєї особи від громадян з метою отримання інформації,
необхідної для розслідування, узгоджувати з начальством.
Проблема джерела інформації також має багато суперечливих
аспектів. Для “жовтої”, скандальної преси не становить жодної проблеми раз у
раз публікувати неперевірені, часто фальсифіковані відомості. Саме матеріалам
однієї німецької “жовтої”, бульварної газети, під якими робилися помітки “N. B” – “не
перевірено”, що є співзвучним до німецького слова “Enbe”, яке позначає “качка” – ми завдячуємо широке вживання тепер
виразу “газетна качка”. Проте якісна західна преса, що цінує свій авторитет,
дотримується правил, відповідно до яких джерело інформації, а особливо
сенсаційної, має бути вказане.
Для якісної преси в країнах Заходу характерна тенденція відмови
або обмеження використання інформації, отриманої від анонімних джерел. Це
пояснюється насамперед міркуваннями збереження іміджу ЗМІ. Проте, оскільки
використання анонімних джерел є необхідним інструментом у процесі збору
інформації, воно має бути збалансоване відповідно до права громадськості на
отримання інформації, а репортери та продюсери мусять відповідно, визнавати
необхідність надання по можливості якнайбільшого обсягу інформації, не
наражаючи на небезпеку її джерело.
Як правило, використовують анонімне джерело в тому випадку, коли
іншого способу отримати і подати матеріал немає, він має суттєву цінність, яка
гарантує його використання всупереч тому факту, що джерело не може бути
розкрите і йому треба довіряти. Якщо необхідний захист джерела або джерел, тоді
має бути надана інформація про їх характер, за умови, звичайно, що вона не
спричинить до розкриття джерел. Коли джерелом є інша інформаційна організація,
вона має бути ідентифікована за назвою.
Якщо джерелу загрожує небезпека у разі розкриття, співробітники
ЗМІ вважають правомірним приховувати його; проте, якщо розкриття вимагають
правоохоронні органи, воно може бути здійснене. Інколи розкриття джерела є
також вимогою професійної етики. Приміром, у славнозвісній Уотергейтській
справі журналісти Вудвард та Бернстін із газети “Вашингтон пост” так ніколи і
не відкрили джерела, що постачали їх інформацією, що дає підстави підозрювати
їх у зносинах із політичними опонентами Ніксона.
Передбачена законодавством юридична відповідальність за наклеп,
перекручення, моральну шкоду, викликану оприлюдненням подробиць приватного
життя особи, плагіат та порушення авторських прав, яка є в багатьох західних
країнах дуже суворою, звичайно, є значним обмежуючим фактором для неетичних дій
журналістів. Проте в багатьох випадках ця відповідальність є “побічною шкодою”,
що цілком виправдовується отриманою за рахунок порушення етичних та правових
норм вигодою. “Жовті” видання на Заході ведуть безперервні судові процеси,
утримуючи для цього найкращих правників; ці судові процеси стають їхньою
рекламою, а штрафи, до яких, як правило, зводиться відповідальність видань, в
багато разів менше за виручені від відповідних публікацій кошти. Деякі з цих
видань, приміром, славнозвісна британська газета “The Sun”, організовані на найвищому рівні.
Оцінка подій журналістом
Зараз під впливом США в Європі спостерігається тенденція до
“публічної” журналістики. Поборник цього руху Джей Роузен пише: “Публічна
журналістика є закликом до преси щодо пожвавлення суспільного життя й поширення
громадського діалогу. Мас-медіа мають робити більше для того, щоб активізувати
свідомість людей як громадян своєї держави, спонукати громадськість на дискусії
і допомагати їй у вирішенні своїх проблем”. Ці вимоги є реакцією на сильну
комерціалізацію системи мас-медіа в США, що на думку Роузена та інших
американських фахівців загрожує суспільній функції журналістики. А тому засоби
масової інформації не повинні сторонитись політики й опікуватися вирішенням
суспільно значущих проблем. Цей рух викликав у Європі тенденцію до
журналістики, в якій є місце власній думці чи поглядам. За традицією
журналістика, в якій допускається висловлення власної точки зору чи судження як
у кількісному плані, так і за своїм соціальним значенням переважає чисто
інформативну журналістику. Однак недавно з'ясувалося, куди можуть завести
спроби журналістів відмовитися від професійної лояльності по відношенню до
предмета інформування і самим здійснювати певну політику.
В середині січня в Мюнхені в ефір уперше вийшла програма
інформаційного каналу “Н24”. Хоча діапазон її прийому в Німеччині досить
скромний, канал за декілька тижнів після початку своєї діяльності став відомим
в усьому світі. “Н24” показав відеозапис масових поховань із трупами чеченських
повстанців. Та лише після того, як ці кадри було ретрансльовано в програмі
“ВВС”, світ звернув увагу на цю сенсацію. Кадри начебто засвідчували те, про що
давно здогадувалися на Заході, тобто порушення прав людини Росією в Чечні. Не
дивно, що матеріал невеличкого німецького каналу викликав бурхливу реакцію з
боку міжнародної спільноти. Президент США та Євросоюз звернулися до Росії з
вимогою надати необмежений доступ міжнародним спостерігачам до цієї республіки.
Але політичний скандал, створений журналістською уявою, незабаром
швидко переріс у скандал навколо мас-медіа. Росіяни спростували закиди та
звинуватили “Н24” у маніпуляціях. Російська преса теж висловилася про це
повідомлення як про брехливе: газета “Известия” прямо назвала репортаж брехнею,
бо він був відзнятий не автором, а одним з співробітників редакції цієї газети,
і пізніше переданий німецькому журналісту. Що ж стосується загиблих, то йдеться
про чеченців, що загинули в боях, а не про жертви тортур. Після багатьох
спростувань “Н24” був змушений визнати, що фільм не є його власним продуктом, а
перекуплений в іншого виробника. Німецького кореспондента звільнили з роботи з
огляду на порушення ним усіх основних норм журналістики.
За словами представника каналу, кореспондент переслідував чітку
політичну мету. Він хотів, щоб російський уряд офіційно визнав свою причетність
до показаних кадрів, а добитися цього можна було лише в разі свідчень західного
журналіста про те, що вони відзняті у Чечні. Отже, це був свідомий вчинок.
Своєю поведінкою кореспондент “Н24” дискредитував усіх зарубіжних репортерів у
Росії і похитнув довіру до телевізійних трансляцій. Речник Кремля Ястржембський
сказав, що цей випадок є підтвердженням факту інформаційної війни з боку
частини західних мас-медіа проти Росії, і висловив сподівання, що ця авантюра
матиме витверезливий вплив на інші західні ЗМІ. Для Кремля вона стала доброю
підставою для відмахувань від повідомлень про військові злочини та порушення
прав людини в Чечні й посилань на те, що все це вигадки західної пропаганди.
Тим самим конфлікт навколо зйомок вийшов за межі того, що вони документують.
Брак журналістського професіоналізму довів зворотній результат від очікуваного.
Цей сенсаційний випадок з усією ясністю засвідчує, що етика та
мораль журналістики розпочинаються з кожного окремого журналіста та
усвідомлення ним власної відповідальності. Головною передумовою тут залишаються
коректність та чистота журналістського ремесла.
Американська медіакомпанія “CBS” у своєму етичному кодексі визначила рамки власної оцінки та
аналізу подій журналістами таким чином:
“Аналіз і коментарі дозволяються й заохочуються. Однак визнано, що
в окремих випадках буває дуже важко провести межу між суб'єктивним викладом
матеріалу, який не допускається, і аналізом та коментарями. У результаті
протягом років було розроблено такі орієнтири:
Оглядачі новин покликані й зобов'язані роз'яснювати, тлумачити
новини на основі загальних і спеціальних знань, якими вони володіють чи які
були надані їм цією організацією через її джерела новин. Вони мають показувати
факти з обох боків, виявляючи суперечності, розкриваючи відомі дані, і так
далі. Вони не повинні забувати про те, що в умовах демократії важливо, щоб люди
не лише знали, але й розуміли, і їх завдання полягає в тому, щоб допомогти
аудиторії зрозуміти, зважити й зробити висновок, а не в тому, щоб зробити такий
висновок за нього. Новини повинні подаватися з неупередженістю та стриманістю.
Функцією оглядача новин є розташування фактів про який-небудь
конкретний предмет у певному порядку і, ґрунтуючись на своїх загальних чи
спеціальних знаннях, подання цих фактів таким чином, щоб інформувати, а не
переконувати своїх слухачів. Оглядач повинен намагатися прояснити будь-які
суперечності, розкриваючи відомі йому дані, йому слід безсторонньо подавати обидва
боки спірних питань, давати всю наявну інформацію, з допомогою якої читач може
сам вирішувати. В ідеальному варіанті, коли мова йде про спірні питання, у
глядачів не має скластися думка про те, який бік фактично підтримує сам
оглядач.
Як у новинах, так і в їх аналізі метою журналіста, оглядача новин
має бути об'єктивність. Природа людини така, що жоден кореспондент не
звільнений повністю від своїх власних упереджень, досвіду та поглядів, і в
результаті така 100%-ва об'єктивність не завжди можлива. Однак важливо, щоб
журналіст мав волю й намір бути об'єктивним. Така воля і такий намір, які
дійсно притаманні йому і які вкоренилися в ньому, є найкращою гарантією
об'єктивності. Його завдання має зводитися до того, щоб дати читачеві
можливість узнати факти, уважно оцінити їх для того, щоб змогти краще визначити
свою позицію.
Визнано, що провести межу, яка відділяє аналіз новин від
суб'єктивного викладу матеріалу, нелегко завдяки такому фактові, що добрий
аналіз указує на висновок і нагадує цим суб'єктивний виклад матеріалу. Коли це
відбувається, журналіст повинен особливу увагу зосередити на виборі мови
викладу для того, щоб не лишити жодних сумнівів у тому, що не йдеться про
суб'єктивний виклад. До рис, які відрізняють матеріали, в яких викладаються
погляди редактора, від аналітичних матеріалів, належить те, що редакторські
матеріали рекомендують якийсь хід подій, виносять нормативні судження чи
заявляють про особисті переваги, у той час як аналітичні матеріали, з іншого
боку, інтерпретують значення подій і прагнуть дати відповідь на такі питання,
як: що стало причиною події і якими можуть бути її наслідки.
Серйозні помилки, допущені журналістом, повинні швидко й чітко
виправлятися. У матеріалі, який покликаний виправити помилку, має бути
зрозуміло, що він є виправленням. Недостатньо просто повідомити, що заява,
надрукована чи трансльована в такому-то випуску не відповідала дійсності –
необхідно особливо підкреслити точність спростування. Недостатньо просто
включити у матеріал, в якому виправляється помилка, точну інформацію –
необхідно особливо відзначити сам факт, що це виправлення.
Що ж стосується висловлювання суб'єктивних поглядів журналістами “CBS”, то:
“За деякими винятками, висловлювання суб'єктивних поглядів
співробітниками компанії в матеріалах та програмах новин і тих, що присвячені
суспільно-політичним відносинам, забороняється. Цими винятками є: 1)Оглядові
матеріали або передачі або персональні інтерв'ю після передачі новин, під час
яких кореспондентів попросили висловити їхні суб'єктивні погляди, а також свої
думки про розвиток подій; про такий факт необхідно недвозначно повідомити, як і
про те, що ці думки відбивають саме погляди кореспондентів. 2)Матеріали, у яких
присутня критика в галузі мистецтва; 3)Спортивні матеріали, у яких
кореспонденти висловлюють суб'єктивні думки у рамках своєї спеціальності й
знань.
Одним з основних для журналістської етики Заходу є принцип
нейтрального ставлення до наслідків; він позначає, що журналіст має бути
нейтральний до факту, що хтось може виграти або постраждати в результаті того,
що правдива та значуща для громадськості інформація буде розголошена. Це, в
свою чергу, передбачає, що редакції повинні прагнути передавати ту інформацію,
що є достовірною і важливої для їхньої аудиторії. Відповідальність за наслідки,
викликані публікаціями, не може покладатися на редакцію. Якщо, приймаючи
рішення про можливість обнародування журналістського матеріалу, репортер або
редакція враховують його можливі економічні або політичні наслідки, то функція
безпристрасного передавання інформації порушена, і йдеться вже про формування
думок.
Журналіст не повинен своїми діями переслідувати мету досягнення
якогось ефекту. При доборі новин він не може приймати до уваги дії тієї чи
іншої сторони. В цьому розумінні репортер має бути безжальним. Слід
підкреслити, що йдеться саме про передавання новин, а не про функцію формування
громадської думки, притаманну вільній пресі. Прийнятним є те, що в редакційних
матеріалах газета може висловлювати думки та інтереси, що відповідають її
політичному спрямуванню, пропонувала свої вирішення різних проблем. Але
демаркація між новинами та думками має бути чітко декларована.
Коректність у поданні інформації
Вплив мас-медіа на громадську думку не викликає сумнівів. Про це
свідчить і досвід тих воєн, які відбулися наприкінці існування двополюсного
світу у Європі. В часи воєнних дій відповідальність журналістики зростає.
Більшої ваги, ніж будь-коли, набуває критична відстороненість від носіїв влади,
запобігання перетворення мас-медіа в інструмент їхніх дій. Особливо обережне
поводження з правдою, ретельне з'ясування істини теж стають неодмінною
передумовою професійної журналістики. Адже, я к відомо, саме істина або правда
часто стають першою жертвою війни. Однак не завжди в жертву приноситься вся
правда, інколи достатньо деяких спотворень істинної картини, щоб досягти
помітного впливу на формування громадської думки.
Мас-медіа через стиль інформування час від часу сприяють створенню
спрощеної чорно-білої картини багатогранного й складного конфлікту.
З початку війни в колишній Югославії в 1991 році існують
стереотипи “хороших” і “поганих”. Навіть попри той факт, що колишній президент
Югославії Слободан Мілошевич сам своєю політикою підіграв західним ЗМІ, їм усе
ж таки забракло необхідної журналістської ретельності та критичного осмислення.
Домінували урізані шаблонні повідомлення, що ковзають по поверхні подій.
Зростання тиску з боку конкурентів, вдосконалення технічного оснащення, що дає
можливість здійснювати прямі трансляції з будь-якої точки земної кулі, та величезні
об'єми інформації, що пропонуються інформагенціями, неабияк сприяють цьому.
Так, зустрічаються кореспонденти, які взагалі не були на місці подій і
спираються лише на роботу місцевих знімальних груп чи на матеріали
інформаційних агенцій. Це, звісно, набагато більше стосується телебачення.
Якраз у точках військових конфліктів чи криз ризик зйомок перекладається на
плечі місцевих команд операторів. Усе частіше на зміну репортажам, які є
результатом ґрунтовного журналістського розслідування, приходять прямі
включення в програму новин. Керівництво редакцій вимагає такого прямого ефіру,
бо переконане, що розмова з кореспондентом з місця подій створює враження
автентичності.
Також велику вагу має та “мовна еквілібристика”, до якої вдавалися
західні журналісти під час війни в Косово. Приміром, німецькі ЗМІ дали
повітряним ударам НАТО по військових цілях у Сербії загальну назву “Інтервенція
НАТО”. Американські мас-медіа виявилися ще обережнішими і назвали бомбардування
“повітряною кампанією”. Програма радіостанції “Голос Америки” на Сербію
втратила довіру значної частини своєї сербської аудиторії саме з огляду на такі
евфемізми. Адже люди сприймали бомби не як віртуальну “кампанію”, а як жахливу
реальність. Слово “війна”, яке найточніше відображає сутність події, в західній
пресі або взагалі не зустрічалося, або ж його довго уникали. А на дискусію про
те, що в Мілошевича вочевидь існували вагомі підстави для відмови від
підписання договору в Рамбуйє, було фактично накладено табу.
Звісно, усе це не йде в жодне порівняння з діями, приміром,
російської пропаганди під час війни в Чечні, де злочини проти свободи слова і
постійне викривлення правди, дезінформація і нечесні маніпуляції з пресою
тривали від початку військової кампанії й аж дотепер. Проте для європейських
ЗМІ те, що журналісти часто-густо вдаються до тривіальних та обтічних фраз там,
де з міркувань власного сумління та професійної етики необхідні чіткі
формулювання, є реальною проблемою. Тому Німецька Рада з питань преси в травні
1999 року звернулася до громадськості та журналістів із таким закликом:
“Необхідно відмовитися від інформування, що возвеличує війну та
затушовує її наслідки. Журналістика не повинна перетворитися на інструмент
реалізації інтересів тих, хто втягнутий у війну. Слід уникати таких виправдовувальних
висловів, як “побічна шкода” та “етнічні чистки”. Потрібно точно змальовувати
ситуацію з джерелами інформації, а якщо це неможливо, пояснювати труднощі в
отриманні інформації. Не можна допускати однобокості та огульних суджень”.
Звичайно ж у повсякденній практиці не завжди легко виконати ці
високі вимоги. Однак журналістові варто, принаймні на мить, замислитися про
власну роль і відповідальність у вирі повсякденних справ. Адже за минулі роки
параметри, що діють на ринку мас-медіа по всьому світі, зазнали суттєвих змін.
Розвиток галузі, з огляду на стрімкі зміни в традиційних інформаційних та
комунікативних технологіях та запровадження нової цифрової техніки, позначений
неабиякою динамікою.
Ось як Дітер Вайріх, президент компанії “Дойче Велле”,
характеризує сьогоднішні тенденції розвитку ЗМІ: “Для того, щоб встояти в
жорсткій конкурентній боротьбі, видавництва газет і часописів у наш час повинні
діяти як промислові підприємства. Журналістика теж є лише однією зі статей
видатків у видавництвах. Це позначає, що й у сфері творчої діяльності необхідно
сповна використовувати наявний потенціал для реалізації можливостей. Змінюються
умови праці журналіста, все більше виробничих завдань перекладається на плечі
редакторів. Наслідки цього очевидні. З одного боку, все менше часу залишається
на ґрунтовне журналістське розслідування і наростає небезпека помилок. З іншого
ж боку, журналісти все частіше звертаються до матеріалів, що надаються
прес-службами й відділами зв'язків із громадськістю. В багатьох редакціях
здійснюється лише скорочення і “знешкодження” прес-релізів та інших документів.
Очевидний крен у бік PR-журналістики
дуже важко узгодити з високими етичними засадами. Журналісти не повинні
обслуговувати інтереси партій, фірм або об'єднань. Зрештою розмиваються й межі
між редакціями та відділами оголошень. В інформаційних повідомленнях
враховуються ділові інтереси видавництва, результатом співпраці між
“рекламними” та “редакційними” відділами подекуди стає суміш реклами і
редакційної інформації. Існує чимало прикладів, коли розмиті межі порушуються:
сторінки для рекламних та приватних оголошень редагуються таким чином, що читач
не відразу розпізнає їх як рекламу, публікуються похвальні гімни на адресу
підприємств та їх товарів, прихована реклама.”
Американські ЗМІ при повідомленні новин про злочини, про осіб, що
підозрюються у скоєнні карних злочинів, і про відповідні судові розгляди
зобов'язують своїх журналістів дотримуватися так званої “доктрини
безсторонності”. Це значить підтримувати безстороннє та розумне співвідношення
між потребою громадськості бути поінформованою і впливом повідомленого на
судовий процес, який може бути неблаготворним.
“Звичайно, існують деякі обставини, коли те, що повідомляється про
злочин, може призвести до дуже серйозних порушень у відправленні правосуддя.
Наприклад, якщо до початку судового процесу ЗМІ детально повідомляє зізнання
підсудного або відомості про минуле підсудного, які має у своєму розпорядженні
поліція, або детально обнародує “свідчення” (інтерв'ю з людьми, які
стверджують, що вони нібито бачили чи знають речі, які доводять вину
підсудного), то в результаті може статися так, що судовий розгляд не зможе бути
проведений відповідно до закону. Присяжні засідателі відповідно до
англосаксонської системи юриспруденції мають виносити вердикт лише на підставі
свідчень, які вони вислуховують у суді. Свідчення, які присяжні побачили,
почули чи прочитали за межами суду, не мають впливати на них – у противному
разі підсудний може бути позбавлений можливості бути осуджений справедливо.
Звичайно не дозволяється, щоб дані про минуле підсудного, наявні в поліції,
подавалися в суді як доказ, окрім випадків, коли на цьому наполягає сам
підсудний. Отже, якщо ЗМІ детально повідомляють про такі свідчення, вони можуть
дискредитувати підсудного, хоча в суді вони ніколи не були б дані і не подіяли
б на процес.
У результаті ми можемо отримати те, чого ми, будучи громадянами,
просто не побажали б – тобто через нас підсудний, який, можливо, винен, буде
звільнений без покарання, так як він не може бути засуджений на підставі
закону. Такі обмеження, які стосуються повідомлень про зізнання чи даних про
минуле підсудного, або про свідчення винності чи невинності підсудного, не
поширюються на ті випадки, коли такі передачі зумовлені причинами державної
політики, і мова не йде лише про просте повідомлення інформації, яка є у нашому
розпорядженні, тільки тому, що вона може становити інтерес для читачів,
глядачів або слухачів.
Преса повинна виконувати життєво важливу функцію:стояти на охороні
інтересів громадян – особливо в тому, що стосується відправлення правосуддя.
Таким чином, у тих випадках, коли для цього є підстави, які диктуються
державною політикою, ми можемо працювати над будь-яким найважливішим
повідомленням і опублікувати його, якщо воно безпосередньо пов'язане з сюжетом,
вартим висвітлення, чи розкриває питання, пов'язані з виконанням правосуддя,
розвінчує судові помилки, неправильні дії або бездіяльність посадових осіб.
Відомим є випадок з Ветумпктою, коли окружний шериф витяг молодого
негра з його машини і кинув до в'язниці, а потім його було виявлено там
мертвим. Посадовим особам округу не було пред'явлено жодних звинувачень. Коли
минув деякий час і стало очевидно, що офіційного розгляду цього випадку не
буде, преса повідомила свідчення очевидців та інші свідчення того, що цей негр
був по-звірячому забитий шерифами. У цьому випадку мова йшла про те, що
свідчення визначали винність чи невинність шерифів. Однак було очевидно, що
ніхто не збирався вживати якихось заходів, і тому створювалося однозначне
враження, що має місце неправильність у здійсненні правосуддя. У таких випадках
допустимі лише обережні й відповідальні репортажі, і преса стала на шлях
боротьби за справедливість.
Принциповим є ставлення американських ЗМІ до образливих висловів,
що містяться в тих чи інших фразах, що мають бути включені до матеріалу.
Включення їх до матеріалу залежить від характеру події й важливості подання її
у такому вигляді, в якому вона мала місце насправді. Наприклад, в матеріалах
про імпічмент президента Ніксона образливі слова були залишені з огляду на
історичне значення документальності цих матеріалів. Якщо заяви містять
образливі вислови, їх включення до матеріалів буде залежати від важливості теми
чи події, важливості даної заяви в цілому та ступеня її цінності й доречності
відносно події й теми, а також ступеня об'єктивності, тобто одні образливі
вислови є допустимими, інші – ні.
Як уже було зазначено вище, головними критеріями у доборі та
оцінці новин для західних ЗМІ є правдивість та значущість інформації. Вимога до
правдивості інформації на практиці позначає, що репортер, добираючи новини, має
керуватися фактами, і те, що він повідомляє аудиторії , має бути коректним і
перевіреним із надзвичайною ретельністю. Критерій значущості дещо більш загальний:
це інформація, важлива для аудиторії, проте очевидно, що для аудиторії різних
видань значущість різна. Керуючись досвідом та покладаючись на своє професійне
чуття, журналіст повинен відібрати новини, значущі для аудиторії. Тиск ззовні,
чужі або власні інтереси чи думки не повинні впливати на його рішення. Водночас
рушійною силою журналістської творчості часто є захоплення, несумісне з
нейтральним ставленням до наслідків. Принцип нейтрального ставлення часто
неможливо застосувати на практиці.
У 1961 році репортер американської газети “Нью Йорк Таймс” Тед
Шульц добув відомості про те, що ЦРУ сприяло підготовці нападу на Кубу, яке
планувалося імігрантами-антикомуністами, що жили в США. Ця інформація,
безперечно, мала високу цінність заслуговувала бути новиною першої шпальти.
Принципом “Нью Йорк Таймс” завжди був принцип нейтрального ставлення до
наслідків, що відображає гасло: “All the news that’s fit to print” – “Все новини гідні бути опублікованими”. Пентагон попередив
президента Кеннеді, що газета має надсекретну інформацію, і президент звернувся
до видавця газети з проханням накласти вето на публікацію. Мотивацією було те,
що публікація зірве операцію і призведе до безлічі жертв; президент запитав, чи
може газета взяти на себе відповідальність за таку катастрофу. Керівництво
газети піддалося; і хоча в одному з наступних номерів газети повідомлення про
можливу інтервенцію виникло, роль ЦРУ в ній навіть не згадувалася. 17 квітня
1961 року 1500 кубинців висадилися на узбережжя острова і були знищені урядовими
військами Куби. Президент Кеннеді публічно звинуватив після цього “Нью Йорк
Таймс” у надмірній обережності: адже, якби газета опублікувала повідомлення про
заплановану операцію, вона б не відбулася, і жертв удалося б уникнути.
Ця історія стала непоганим уроком для американських журналістів:
наслідки публікації неможливо вгадати, тому редакції не повинні віддаватися
спекулятивним роздумам про можливі ефекти оприлюднення тієї чи іншої новини.
Незалежна редакція не повинна прихилятися перед президентським формулюванням та
розумінням інтересів нації. Задача медіальних інститутів – публікувати ту
інформацію, достовірність якої документально підтверджена, і має значення для
читацької аудиторії. Те, що оприлюднена новина може призвести до війни або
укладенню миру, не може бути провиною редакції.
Особисте життя та поведінка журналіста
Пам'ятаючи про те, що інформація – це товар, західні мас-медіа
ставлять перед своїми працівниками цілий ряд жорстких умов щодо
нерозповсюдження інформації, яка належить даному ЗМІ. Як правило, робота
журналіста на стороні, тобто в іншому ЗМІ, не заборонена, якщо вона не
суперечить і не знижує цінність його роботи в даному ЗМІ. Комерціалізована
вкрай американська преса ставить набагато жорсткіші умови:
“Авторська діяльність співробітників на стороні обмежується
підготовкою час від часу книг чи статей. Підготовка оперативних новинних
матеріалів, хай навіть несистематична, заборонена. У підготовлених на стороні
матеріалах не дозволяється повідомляти раніше не розповсюджені факти, що належать
ЗМІ, який є основним місцем роботи журналіста. “
Надзвичайно жорсткими є правила, що стосуються хабарів.
Співробітники західних ЗМІ не мають права приймати від третіх осіб будь-які
речі, які мають цінність – у вигляді подарунку або платні – з метою впливу на
їхні рішення. Заборонено купувати будь-яку річ від імені ЗМІ, використовувати
підготовані в ньому матеріали для своєї творчої діяльності. Заборонено
згадувати у будь-якому матеріали будь-який предмет, річ, твір, послугу,
приватну особу, фірму та компанію.
Працівники американських ЗМІ, які у приватному порядку беруть
участь у суспільному русі зі спірних питань, включаючи участь у партійних
політичних кампаніях, відсторонюються від роботи з новинами, які стосуються
такого спірного питання чи, якщо це виявляється недостатнім, можуть бути
відправлені у відпустку за свій рахунок. В основі цього правила лежить
припущення, що працівник, який стоїть на такій громадській позиції, як мінімум,
втрачає видимість об'єктивності. Крім того, вони не мають право брати участь у
телевізійних анонсах, комерційних передачах чи вступних передачах або займатися
іншою діяльністю, яка пов'язана зі згадуванням діяльності або продукції
рекламодавця. Деякі компанії забороняють участь своїх працівників у будь-якій
розважальній програмі, вар'єте чи ток-шоу як ведучих, акторів або інших
учасників, у виробничих фільмах будь-якого типу, радіо- чи телепередачах, за
винятком тих, де вони виступають у якості інтерв'юйованих. Заборонена участь у
презентаціях, урочистих передачах, присвячених товарам, послугам, справам або
компаніям, публікаціям будь-якого типу, включаючи книги, незалежно від того,
отримують вони за це нагороду чи ні.
Як правило, у випадку зіткнення особистих інтересів журналіста та
компанії він може бути звільнений.
На співробітників ЗМІ, що поширюють секретну інформацію, можуть
бути накладені додаткові зобов'язання. Кожен такий співробітник на додачу до
своїх обов'язків зобов'язаний доповідати начальству про всі суперечності, які
мають місце чи потенційно можливі між його посадовими обов'язками та його
сторонньою діяльністю чи фінансовими інтересами. Вони не мають права у період
їх роботи в даному ЗМІ бути найнятими або надавати послуги будь-якого типу
будь-якій державній організації, як місцевій, так і зарубіжній.
Зазвичай великі гонорари, які отримують працівники західних ЗМІ,
компенсують ці доволі жорсткі обмеження, які стосуються їхнього особистого
життя. Необхідність такого регулювання поведінки працівників ЗМІ викликана тим,
що журналістові дуже легко передати, оприлюднити або втратити ексклюзивну
інформацію; його власний імідж може стати засобом реклами сторонніх осіб, а
якісь вчинки – антирекламою для “рідного” ЗМІ.
Сувора дисципліна характерна не тільки для якісних ЗМІ, що
бережуть свою репутацію, як можна подумати. “Скандальний” імідж деяких
журналістів аж ніяк не переноситься на їхні стосунки з начальством, і навіть у
“жовтих” виданнях менеджмент здійснюється на високому рівні. Без цього вони не
мали б шансів на виживання в умовах жорстокої конкуренції на ринку ЗМІ.
Висновки
У європейських державах за минулі десятиріччя відбувся процес
драматичної зміни цінностей. Зайве розмірковувати про причини та вплив цього
явища, однак ЗМІ були суттєвим їх фактором.
Професор Дітер Вайріх, оцінюючи перспективи розвитку європейської
журналістики, каже: “Що ж можна зробити, щоб запобігти повній утраті цінностей
у сфері мас-медіа і не лише в ній? Центральне становище в підготовці молодих
журналістів та в підвищенні кваліфікації повинна посісти етика. Адже стосунки з
владою передбачають відповідальність. Для цього існують непогані передумови, бо
більшість початківців відкриті, допитливі, мають великий запас творчої енергії.
Ще однією метою підготовки та перепідготовки журналістів має стати з'ясування
чіткої межі між функцією серйозного надавача інформаційних послуг чи чистого
“майстра розваг”. Зрештою необхідна й самокритична розмова між журналістами про
етичні засади їх професії. Саме ті, хто залюбки піддають сумніву всіх і
кожного, виявляються найменш здатними до самокритики. Необхідною передумовою є
самокритичний аналіз стару у власній галузі та усвідомлення необхідності
ґрунтовного виправлення допущених помилок”.
У цій сфері зроблено вже немало. Професійна журналістська етика з
теми, що цікавила небагатьох дослідників, за останні 10-15 років стала
обов'язковою дисципліною практично в усіх європейських вищих навчальних
закладах, що готують кадри для преси. Їй присвячують публікації, конференції та
симпозіуми, точаться безперервні дискусії, в тому числі, що дуже важливо, і на
сторінках друкованих видань. Адже ніхто, крім самих журналістів, не має
морального права визначати норми та принципи професійної журналістської етики.
Про міру відповідальності журналіста перед аудиторією, колективом
та соціумом за інформацію, яку він представляє, її зміст і форму, говорять вже
більше двох століть. Проте в наш час слід з'ясувати, що ця відповідальність
багатократно збільшується, помножена на ефективність сучасних засобів
комунікації, довершеність способів переконання та формування громадської думки.
Відповідно, багатократно збільшується і та можлива шкода, якої журналіст завдає
аудиторії та суспільству, порушуючи норми професійної етики та загальнолюдської
моралі. Ця відповідальність постійно зростає. Приміром, коли недавно одна з
американських газет надрукувала розгорнуту інструкцію для самогубців, де
описувалися всілякі способи відправлення самого себе на той світ, після чого
серед аудиторії були численні випадки спроб суїциду, перед журналістами постало
питання загрози, яку становить неетична поведінка для людського життя. Такі
випадки, на жаль, далеко не поодинокі.
Звичайно, певного позитивного результату вже вдалося досягти
шляхом усіляких заборон, обмежень, правил, кодифікації етичних норм. Проте при
формуванні нового покоління майбутніх журналістів аж ніяк не обійтися саме без
роз'яснення цих норм. Адже основою високої моральності завжди є висока
культура, усвідомлення своїх обов'язків перед державою, суспільством та
людством.
Список литературы
Етичні критерії створення радіо- і телевізійних програм. Збірка
“Інтерн'юз-Україна”. – Київ, 1998.
Фихтелиус Эрик. Десять заповедей журналистики. – Стокгольм, 1999.
Дітер Вайріх. Етика і журналістика. – Київ, 2000.
Ворошилов В. Журналистика. – Санкт-Петербург,1999.
Ламбет Эдмунд. Приверженность журналистскому долгу – http://www.magister.mgu.ru
.
Авраамов Д. С. Профессиональная этика журналиста. – Москва, 1991.
Теплюк В.М. Этика журналистского творчества. – Москва, 1980.
Рой Копперуд, Рой Пол Нельсон. Как преподносить новости. – Москва,
1998.
Вказівки продюсерам ВВС. – Київ, 1998.
Журналістика сьогодні. – Київ, 1999.