Повитряний кодекс

Вплив повітряного транспорту на навколишнє середовище План: 1. Охорона повітряного басейну від зростаючого техногенного впливу 2. Повітряний кодекс України 3. Економічна складова — запорука екологобезпечного розвитку держави 4. Податки на забруднення. 5. Система ліцензій, купівля–продаж прав на забруднення. 6. Створення системи пільг, спрямованих нарозвиток екологобезпечних виробництв.

7. Нормативи і питомі викиди. 8. Приватизація. 9. Політико–правове забезпечення екологічної діяльності 10. Забезпечення законодавчої бази. 11. Прокурорський нагляд. 12. Список Літератури Вплив повітряного транспорту на навколишнє середовище Охорона повітряного басейну від зростаючого техногенного впливу

За останні 100 років в результаті сільськогосподарського і промислового розвитку в атмосфері значно збільшився вміст шкідливих газів. Найбільше атмосферне повітря забруднюється оксидами вуглецю. Близько 20 млрд т диоксиду вуглецю і 200 млн т оксиду вуглецю потрапляє до атмосфери щорічно. На рис. 8.8 дається перелік технічно розвинених країн світу, промисловість яких “забезпечує” основний

об’єм викидів СО2 в атмосферу планети та зазначена частка їхнього внеску від загальносвітового рівня. Одержані результати свідчать, що основними “постачальниками” оксиду вуглецю є США, Росія, Японія та Німеччина. Україна порівняно з цими країнами не сприймається як основний “забруднювач” повітря, але це швидше пояснюється не дотриманням екологічних норм та вжиттям спеціальних заходів з метою збереження чистоти атмосфери, а стрімким скороченням виробництва практично

в усіх галузях народного господарства. Щорічно у світі спалюється понад 10 млрд т умовного паль-ного. При цьому у повітря потрапляє понад 5 млрд т вуглецю та 1 млрд т різноманітних суспензій. Лише США щорічно викидає в атмосферу понад 200 млн т шкідливих речовин. Вважається, що США випалили над собою весь кисень. Життєдіяльність населення та діяльність підприємств підтримується за рахунок припливу повітряних мас

з інших територій. До існуючих традиційних загроз, що можуть призвести до значного забруднення повітряного океану Землі, додалося таке нове і небезпечне явище, як воєнні регіональні конфлікти. Бомбардування та вибухи на хімічних підприємствах, нафтосховищах, руйнування нафтових свердловин призводять до колосальних викидів в атмосферу газів і твердих токсичних аерозолей. Для забруднених повітряних мас не існує державних кордонів, тому екологічні наслідки воєн фіксуються

і в сусідніх країнах, які не зазнали нападу. Якщо взяти за приклад бойові дії в Кувейті та Югославії, то саме вони спричинили значне зростання захворюваності населення пневмонією, астмою та бронхітом не лише в країнах, що воювали, але й у сусідніх регіонах. Змінюється газовий склад атмосфери та частіше спостерігаються наслідки цих змін. Кислоти, які випадають з атмосфери, потрапляють у грунт та водоймища

і поступово закислюють їх. Ось чому тільки в Україні 43,2 % площі земель мають підвищену кислотність. Цей процес набуває глобального характеру, оскільки кислотні опади переносяться на тисячі кілометрів від джерел забруднення. Боротися з цим явищем можна лише об’єднаними зусиллями всіх зацікавлених країн. Посилюється вплив “парникових” газів на клімат, внаслідок чого до середини XXI сторіччя температура на поверхні Землі може збільшитися на кілька градусів.

Це означає, що клімат на планеті змінюватиметься зі швидкістю, що у 10—100 разів перевищує швидкість кліматичних змін, які мали місце наприкінці льодовикового періоду. Зміни клімату впливають на поширення хвороб і епідемій, збільшують швидкість їхнього розповсюдження. Малярія, наприклад, швидко поширюється останніми роками завдяки надзвичайно спекотній погоді. Під впливом фреонів та інших хімічних сполук тоншає озоновий шар, що захищає життя

від ультрафіолетового випромінювання Сонця. Потоншання озонового шару призводить до того, що природний фотозахист живих організмів і рослин не спрацьовує і це викликає пригнічення імунітету, підвищення захворюваності. Знищенню озонового шару найбільше сприяли 25 країн світу, серед них найактивнішими виробниками озоноруйнувальних речовин є США, Японія та Великобританія, внесок яких відповідно становить 30,85 %,

12,42 % та 8,62 %. Незважаючи на вимоги Віденської конвенції 1987 р Монреальського протоколу і Лондонської конференції, скорочення виробництва хладонів практично не відбувається, що збільшує щорічно викиди озоноруйнувальних речовин на 2 %. Глобальне забруднення навколишнього природного середовища Четвертий чинник, який сьогодні є однією з найбільших проблем

НТР, що хвилюють людство - це глобальне забруднення довкілля; воно й породило головну зараз тему про загрозу екологічної кризи, що постала яка соціальна проблема. Глобальне забруднення всієї біосфери, тобто повітряного й водного середовища, ґрунтів і підземних вод, створюється викидами промислових підприємств, побутовими й господарськими відходами, неправильним застосуванням отрутохімікатів та добривами, а також підвищенням рівня шуму від

роботи транспортних засобів і промислових підприємств. У числовому виразі воно може бути схарактеризовано наступними цифрами: викиди в атмосферу промислових підприємств і транспортних засобів щорічно складають: газів і пилу - 1 млрд. т і стільки ж сажі, а у водойми - більше 500 млрд. т забруднених стоків. У Світовий океан та річки при цьому поступає більше 10 млн. т нафти та нафтопродуктів.

Вирішення складних проблем охорони навколишнього середовища вимагають спільних зусиль усіх країн світу. Вони знаходяться в самому тісному взаємозв'язку з необхідністю збереження миру на Землі, загального й повного роззброєння. Щорічно на озброєння витрачається в усьому світі в 2,5 рази більше асигнувань у порівнянні з охороною здоров'я, і в 1,5 рази - народною освітою. Повітряний кодекс

України Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 54. Захист від шкідливого впливу польотів цивільних повітряних суден Цивільне повітряне судно, призначене для експлуатації в Україні, повинно бути сертифіковано на відповідність вимогам, які діють в Україні, щодо шуму намісцевості та емісії шкідливих речовин авіаційних двигунів. Сертифікація повітряних суден щодо шуму на місцевості та емісії шкідливих речовин виконується у порядку,

передбаченому. Правилами сертифікації повітряних суден України щодо шуму на місцевості та емісії шкідливих речовин. Власники аеродромів, експлуатанти, командири і члени екіпажів повітряних суден зобов'язані при експлуатації повітряних суден на землі та в повітрі запобігати шумам або зводити їх до мінімуму. Скидання з повітряних суден шкідливих для здоров'я людей, навколишнього природного середовища

речовин або інших відходів і матеріалів забороняється, а винний у таких діях несе відповідальність згідно з чинним законодавством України. З метою запобігання шкідливому впливу повітряних суден на людей, тварин, навколишнє природне середовище Уряд України може встановити в конкретних районах мінімальну висоту польоту, єдину для всіх повітряних суден чи окремо за типами повітряних суден. Польоти повітряних суден у повітряному просторі України з надзвуковою швидкістю повинні виконуватися

на висотах, які виключають шкідливий впливзвукового удару на навколишнє середовище, за загальними правилами або у віддалених від населених пунктів районах, що відводяться спеціально для надзвукових польотів. Стаття 55. Зв'язок при виконанні польоту Екіпаж (пілот0 повітряного судна, обладнаного засобами радіозв'язку, повинен здійснювати безперервне прослуховування відповідних частот каналів зв'язку органу обслуговування повітряного руху. Для здійснення такого двостороннього зв'язку

Міжнародним регламентом радіозв'язку для авіаційної навігації виділяються необхідні частоти, що закріплюються за користувачами державним рганом регулювання діяльності авіації України. Польоти повітряних суден, обладнаних засобами радіозв'язку, без двостороннього зв'язку їх з органом обслуговування повітряного руху забороняються. Економічна складова — запорука екологобезпечного розвитку держави

Питання екологічної безпеки неможливо розглядати окремо від економіки — вони нерозривно пов’язані. Пріоритети економічного механізму щодо ризиків загроз екологічній безпеці України. Причиною кризового екологічного становища України є переважно економічні чинники, а саме: • структурна деформація господарства з домінуванням сировинно–видобувного та ресурсоємного виробництва; • екстенсивний розвиток сільськогосподарського вироб-

ництва, яке не здатне забезпечити населення держави в достатній кількості екологічно безпечними харчовими продуктами; • відсутність екологічного обгрунтування планів і проектів економічного розвитку, що розробляються відповідними підрозділами міністерств і відомств на підставі відомчих методик та інструкцій, нормативно–технічної документації з розміщення, будівництва та експлуатації господарських об’єктів

і комплексів, cтворення нової техніки, технологій і матеріалів; • майже відсутні ефективно діючі адміністративно–економічні механізми захисту навколишнього середовища, низький моральний рівень суспільства. Нині в Україні основним джерелом фінансування природоохорон-них заходів є Державний бюджет, кошти з якого виділяються у вигляді лімітів капітальних вкладень. Реальні обсяги інвестицій встановлюються відповідно до планів природоохоронної діяльності міністерств

і відомств та з розрахунку економічних можливостей Державного бюджету. Ефективним способом регулювання безпеки є економічні механізми, що детально розглянуті в роботі, де вони умовно об’єднуються у дві групи: механізми відшкодування збитків та механізми запобігання їм. Механізми відшкодування збитків, що виникають при техноге-нних

і природних катастрофах, мають забезпечувати проведення оцінки збитків, потреби у компенсаційних ресурсах та відшкодування витрат. При цьому варто розрізняти дві форми збитку — нанесений і відшкодований. Повністю оцінити збитки практично неможливо. Однак досить повно можна визначити збитки, нанесені: • людині, беручи до уваги додаткові витрати щодо відновлення її здоров’я та матеріального достатку; • природі, виходячи з величини додаткових витрат,

необхід-них для відновлення екологічної рівноваги; • народному господарству, враховуючи витрати на відшкодування втрат продукції та збитків підприємствам. Важливий засіб компенсацій — система страхування, ефективне функціонування якої передбачає реалізацію низки принципів: • тісний зв’язок страхування з картами ризику та розподіл страхових внесків між об’єктами залежно від очікуваних збитків; • обов’язкове страхування об’єктів з підвищеним ризиком та

їхніх працівників; при цьому, як доповнення до обов’язкового, слід створити систему добровільного страхування (для населення, підприємств); • перетворення системи страхування на один з найважливіших елементів контролю за рівнем безпеки у регіоні. Органи страхування мають оперативно реагувати на зміни ситуації шляхом зменшення або збільшення страхових внесків залежно від ймовірності аварії або катастрофи. Система компенсацій зобов’язана відшкодовувати збитки також незастрахованій частині населення та підприємств,

компенсувати втрати здоров’я, житла, роботи, продукції тощо. Необхідно створювати додаткові потужності і значні запаси коштів для відшкодовування втрат виробничого та невиробничого характеру, розширювати можливості системи охорони здоров’я, мати резерв житлового фонду для біженців. До системи компенсацій входить також інвестиційна діяльність тривалого характеру, яка дозволить за рахунок спеціальних резервних фондів відновити

житло, об’єкти економіки та втрачену екологічну рівновагу. Механізми запобігання збиткам. Ці механізми мають забезпе-чувати: правовий та економічний захист діяльності запобігання збиткам; правову й економічну відповідальність за збільшення величини ризику; зацікавленість суб’єктів господарювання й управління у запобіганні ризику. Даний механізм має заходи як економічного, так і адміністративного характеру.

Його складові можна умовно об’єднати у п’ять груп. Перша група механізмів пов’язана зі зміною структури народного господарства на користь галузей, які задовольняли б потреби людини при значному скороченні питомої ваги військово–промислового комплексу. Економічна доцільність конверсії, відмова від тиражування застарілої військової техніки, перехід на випуск цивільної продукції дозволить інтегрувати ВПК в економіку, працювати на людину, сприятиме вивільненню

значної кількості ресурсів і технічному переозброєнню відсталих галузей промисловості. Важливим напрямом підвищення рівня безпеки є також усунення структурних диспропорцій на користь переробних галузей, зокрема, виробництв з переробки відходів вторинних ресурсів. Друга група складається з механізмів, які мають сприяти зниженню аварій. До них передусім відносять платні квоти за ризик, що дозволяє створити ринок квот

і підтримувати мінімальний рівень ризику в цілому в регіоні. Придбання одними підприємствами в інших квот ризику допускає субсидіювання заходів щодо підвищення безпеки. Такий суто економічний механізм може доповнюватися адміністративно–економічними заходами. Насамперед йдеться про систему штрафів за перевищення встановлених квот на ризик у регіоні. Щоб зацікавити підприємства у зменшенні величини ризику, необхідно створити спеціальні регіональні

фонди та передбачити регулярні виплати премій за зниження ризику. Третя група механізмів вимагає заміни і вдосконалення технічної бази, відновлення обладнання, впровадження нових технологій та інформаційних систем. Четверта група покликана розширити ринок кваліфікованих кадрів і реорганізувати систему перепідготовки працівників. П’ята група механізмів спрямована на стимулювання

інвестицій, які запобігали б збиткам, за допомогою податкової політики. Вирішення даної проблеми залежить передусім від покращення економічної ситуації в державі. Визначимо першочергові завдання, що лежать в економічній площині екологічної безпеки України: • розробка методів визначення економічних наслідків аварій; • розробка ефективних економічних механізмів відповідальності та стимулювання підвищення рівня промислової безпеки; • створення цілісної

системи методик і нормативних документів, що мають регламентувати економічні наслідки аварій. Система державного управління в Україні поки що не створила умов для вкладання значних інвестицій в реалізацію природоохоронних заходів, спрямованих на зменшення загроз техногенного або стихійного походження. Розглянемо передумови і проведемо аналіз застосування основних ефективних економічних механізмів щодо екологічної безпеки України. Податки на забруднення.

Є дві моделі регулювання природоохоронної діяльності. Перша базується на принципі дій “спонукального податку”. В цьому випадку рівень платні повинен зацікавити підприємство–забруднювача в очищенні виробничих відходів до встановлених законодавством норм. Друга модель використовує принцип “перерозподілу податків”. Їхній рівень не залежить від чинних екологічних норм.

Функція цих податків — мобілізація засобів для фінансування природоохоронних програм. Крім того, вони сприяють зниженню сумарних витрат підприємств, розташованих поблизу, на очищення викидів шкідливих речовин. Система ліцензій, купівля–продаж прав на забруднення. Іншим напрямом еколого–економічного регулювання може стати створення ринку квот (лімітів) на забруднення навколишнього середовища. Залежно від умов поширення забруднень масштаби ринку квот можуть бути як регіональними,

так і міжрегіональними. Так, дозвіл на загальну кількість викидів, що не перевищують нормативи ГДК для даної території, може продаватися на договірній чи аукціонній основі підприємствам–забруднювачам. Такий спосіб регулювання дозволяє місцевій владі отримати додаткові засоби для екологічного та соціального захисту населення і контролювати ситуацію. Підприємства, які забруднюють довкілля, змушені будуть удосконалювати виробництво, ефективно переробляти відходи, встановлювати додаткові очисні споруди тощо.

Створення системи пільг, спрямованих нарозвиток екологобезпечних виробництв. Податкові пільги стоять в одному ряду з прямими субсидіями на проведення природоохоронних заходів і дають, як свідчить досвід, досить відчутний стимулювальний ефект. Серед них особливе значення мають: • прямі інвестиційні субсидії, які покривають частину витрат на розробку нових технологій боротьби з забрудненнями; • позики на встановлення обладнання, що передбачає

очище-ння забрудненого довкілля та його відновлення, субсидії на виплату процентів для полегшення здійснення позик; • субсидії для капіталовкладень в енергоощадні технології з метою зниження обсягів спалюваного органічного палива; • податкові пільги через зниження бази оподаткування, ставок податку і прискорення амортизації; • система податкових пільг для виробників природоохорон-ного обладнання та техніки, яким відводиться важливе місце у розв’язанні конкретних екологічних завдань у розвитку ринкового

господарства. Нормативи і питомі викиди. Сьогодні виплати за забруднення довкілля не спираються на нормативи питомих викидів, оскільки ці нормативи не узаконені. Вони лише частково пов’язані з технологічним рівнем виробництв. Більше того, ці виплати входять у собівартість продукції. Плата за викиди за таких умов перетворюється на перекачування багатомільярдних сум з однієї кишені

в іншу з досить невисоким ступенем екологічного використання. Екологічні нормативи, з урахуванням економічних критеріїв, можуть бути поділені на три групи. Територіальні нормативи питомих навантажень (розраховуються наодиницю площі або об’єму) спрямовані передусім на забезпечення екологічної стійкості економіки в умовах комбінованої дії на них кількох антропогенних факторів і з урахуванням природного й антропогенного районування.

Галузеві нормативи (розраховуються на одиницю товарної продукції або на гривню вартості основних фондів) повинні регламентувати вплив на головні природні компоненти з боку характерних для кожної галузі народного господарства факторів екологічного ризику. Ці норми повинні орієнтувати на зростання навантажень на природне середовище, що в умовах збільшення масштабів господарської діяльності є єдино можливою стратегією. Поресурсні нормативи природокористування мають гарантувати більш раціональне

використання всіх видів природних ресурсів і забезпечити розширене відтворення відповідних природних ресурсів, комплексне, а в перспективі замкнуте на основі вторинної переробки використання невідновлювальних мінерально–сировинних ресурсів. Такий підхід до природокористування має призвести до формування ноосферного кругообігу речовини і потоків енергії, до гармонічного поєднання господарської діяльності зі збереженням умов відтворення природних ресурсів. Нині в Україні приведення природокористування у відповід-ність

з вимогами екологічної безпеки є досить віддаленою перспективою, але зараз життєво важливо забезпечити поступальний і цілеспрямований розвиток у даному напрямі. Саме цій меті і повинна підпорядковуватися система екологічного нормування. Приватизація. Врахування екологічних вимог у приватизаційному процесі (акціонуванні) може стати серйозним чинником екологічного оздоровлення підприємств, що приватизуються,

і забезпечити залучення ресурсів інвесторів. Для підприємств підвищеної екологічної небезпеки встановлюється особливий порядок їхньої приватизації, а саме: • проведення еколого–економічної експертизи, в результаті чого встановлюються першочергові заходи щодо їхнього екологічного оздоровлення; • визначаються витрати на проведення цих заходів. На основі проведення експрес-оцінки (аудиту) підприємств, що приватизуються, мають бути особливо виділені екологонебезпечні підприємства, що підлягають приватизації на конкурсній

основі. Перевагу мають отримати ті інвестори, які зобов’язуються забезпечити швидке екологічне оздоровлення таких підприємств з мінімальним залученням коштів державних, територіальних і муніципальних бюджетів, державних позабюджетних екологічних фондів. Політико–правове забезпечення екологічної діяльності Організаційно—управлінський аспект екологічної безпеки.

До реалізації заходів, спрямованих на досягнення, підтримку і контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, повинні залучатися різні міністерства, відомства, установи й організації держави. Складовими виконання вимог екологічної безпеки України є забезпечення хімічної, фізичної (іонізуюче та електромагнітне випромінювання, шуми), біологічної, промислової безпеки та запобігання природним катастрофам.

Результат від проведення таких заходів можна буде отримати тільки за їхнього комплексного застосування, що потребує у свою чергу впровадження чітко відпрацьованого механізму організаційного управління діяльністю всіх суб’єктів цього процесу. Для реалізації такого механізму має бути сформована державна система екологічної безпеки України (рис. 8.14). Державна система екологічної безпеки

України — це сукупність державних заходів (правових, економічних, технічних, гуманітарних, медичних), спрямованих на підтримку рівноваги між її екосистемами та антропогенними й природними навантаженнями. Структура даної системи має складатися з органів управління, сил і засобів, що забезпечують її функціонування [16]. В основі територіальної організації суспільства з урахуванням безпеки життєдіяльності населення мають

бути відповідні статті Конституції України, закони, які регулюють відносини в даній сфері: територіальний устрій України базується на її державній цілісності, розмежуванні повноважень між місцевими та державними органами влади, праві її громадян на життя і здорове навколишнє середовище. При цьому вважається, що організація регулювання безпеки та захисту населення і регіонів від надзвичайних ситуацій, стихійних лих та екологічних катастроф

ґрунтується на нових інформаційних технологіях, автоматизації управління безпекою, результатах математичного моделювання. Діяльність адміністративних органів, що мають справу з питаннями природно–техногенної й екологічної безпеки, спирається на закони й підзаконні акти, які видаються відповідними державними установами. Вони у своїй діяльності також користуються різними стандартами і нормами, виробленими в практичній діяльності. Загальними рисами всіх цих механізмів

є обмеження (у рамках відповідних законів) небезпечної промислової та іншої діяльності, що може призвести до негативних соціальних або екологічних наслідків. Важливу роль тут відіграють процедури ліцензування, відсутність або недостатній розвиток яких у сфері безпеки на національному та наднаціональному рівнях можуть серйозно вплинути на рівень безпеки населення держави. Особливого значення нині набуває робота територіальних управлінь та відділів

МНС, які повинні брати активну участь у розв’язанні багатьох нормативно–правових задач, пов’язаних із забезпеченням безпеки населення та територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, екологічних катастроф. До компетенції цих підрозділів входить: • займатися систематизацією нормативно—правових актів в даній сфері; • ініціювати розробку органами державної влади нових нормативно–правових актів; • проводити в межах своєї компетенції нагляд, контроль

і перевірку за дотриманням нормативно–правових актів у повсякденному житті та при ліквідації надзвичайних ситуацій. Серед першочергових організаційно–управлінських проблем техногенної безпеки України можна виділити такі: • розробка національної політики та законодавчої бази у цій сфері; • створення цілісної системи державного управління безпекою; • посилення контрольних функцій з боку держави за дотриманням техногенної безпеки; • створення системи державних резервів; • впровадження нової системи навчання й

атестації фахівців у сфері промислово–природної безпеки. Оскільки за будь–яких заходів щодо підвищення безпеки уникнути аварій все ж таки не вдається, необхідно передбачити заходи на випадок виникнення аварій. Ці заходи мають ґрунтуватися на аналізі сценаріїв надзвичайних ситуацій, розв’язувати питання щодо організації аварійних робіт як на самому об’єкті, так і в прилеглих районах, що зазнали шкідливого впливу.

Поки що не знайшла своєї практичної реалізації ідея Концепції “Єдиної державної системи запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій”, яка об’єднувала б державні органи управління, сили і засоби державних органів виконавчої влади з місцевими органами виконавчої влади, самоуправління і організаціями, до повноважень яких входить розв’язання питань із захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, стихійних лих та екологічних катастроф.

Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки України, що нині проводяться державою, є переважно нескоординованими, далеко не завжди матеріально та фінансово забезпеченими і тому не дають бажаного результату в оздоровленні навколишнього середовища. Тут, очевидно, не обійтися без відповідного державного регулювання. У 1999 р. в Україні розпочалася адміністративна реформа.

Було створено Міністерство екології та природних ресурсів України. У компетенції новоствореного міністерства — вирішення всього комплексу питань, пов’язаних з підтриманням екологічної рівноваги на території всієї держави. Вперше в історії України міністерство зосередило у своїх руках державне регулювання взаємин людини з довкіллям. Серед його функцій не тільки охорона природи, збереження біорозмаїття, використання природних

ресурсів живої природи, а й облік та використання ресурсів неживої природи: робота державних геологічної та гідрометеорологічної служб, розвиток топографо–геодезичної та картографічної діяльності. Утворення державної системи екологічного нормування має стати наріжним каменем екологічної безпеки України. Нормативи гранично допустимих концентрацій шкідливих сполук, що забруднюють повітря, воду, грунти, встановлюються для оцінки стану навколишнього природного середовища та гарантії екологічної

безпеки громадян України [38]. Екологічне нормування як одна зі складових загальнодержавної системи екологічної безпеки має спрямовуватися на реформування принципово нового типу відношень, здатних до прогре-сивного саморозвитку на підставі справжньої гармонїї у взаємодії суспільства і природи. Розглянемо основні вимоги до нормування якості навколишнього середовища України у світлі екологічної безпеки. 1. Нормування якості навколишнього природного середовища проводиться

з метою встановлення гранично допустимих норм впливу на навколишнє природне середовище, що гарантує екологічну безпеку населення та збереження генетичного фонду, забезпечення раціонального використання та відтворення природних ресурсів в умовах стійкого розвитку господарської діяльності держави. 2. Нормативи гранично допустимих шкідливих впливів, а також методи їхнього визначення затверджуються спеціально уповноваженими на це державними органами

України. 3. При порушенні вимог до нормативів якості довкілля викиди, скиди шкідливих речовин або інші види впливу на довкілля можуть бути обмежені чи призупинені спеціально уповноваженими на це державними органами. 4. З урахуванням природно–кліматичних особливостей, а також підвищеної соціальної цінності окремих територій (заповідників, заказників, національних парків, курортних і реакреаційних зон) для них встановлюються жорсткіші нормативи гранично допустимих шкідливих впливів

на довкілля. 5. Система екологічного нормування повинна охопити всі фактори екологічних ризиків, пов’язаних з розміщенням, будівництвом та експлуатацією промислових об’єктів і комплексів зі створенням нової техніки, технології та матеріалів. 6. Важливою вимогою є узгодження нормативів з процедурами експертизи проектів і екологічним моніторингом. Поточними заходами, що мають передувати екологізації управління природокористуванням,

повинні стати законодавче закріплення вимог обов’язкового проведення державної та громадської екологічної експертизи планів і проектів. Система засобів і стимулів економічного й іншого характеру для дотримання законів і норм в області навколишнього середовища є недостатньою. Існує реальна можливість їх уникати, санкції за їхнє недотримання надто м’які. Так, наприклад, різні контрольні органи можуть лише пропонувати покарання,

але не можуть самі їх здійснювати. Запропонована раніше санкція часто змінюється або відміняється взагалі. Централізація і пов’язана з нею монополізація деяких виробництв спричинили ситуацію, коли порушення стану навколишнього середовища не припинялося, оскільки було життєво необхідним. Сума стягнень у випадку, коли забруднення не зменшувалося, часто входила до виробничих витрат. Отже, головними механізмами виконання державної системи екологічної безпеки

України повинні бути: • організація, управління та контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки; • планування та координація комплексних програм охорони довкілля та раціонального природокористування; • контроль за дотриманням єдиної державної політики, що гарантує надійність і стійке функціонування народногосподарських об’єктів безпеки; • запобігання та ліквідація екологічних наслідків промислових аварій, природних катастроф і стихійних лих; • оцінка стану екологічної безпеки

на всій території України і в окремих адміністративно–територіальних утвореннях, прогнозування її динаміки. Юридичні аспекти екологічної безпеки. Відповідно до Конституції України забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу

є обов’язком держави. Руйнування природного середовища існування — це зазіхання на права людини. Це екологічний злочин і аморальне діяння. Здорове навколишнє середовище — необхідна умова існування людини. Право на здорове середовище існування — одне з невід’ємних природних прав усіх громадян України. Закон “Про охорону навколишнього природного середовища”, прийнятий у 1991 р

є основним законом при регулюванні суспільних відносин щодо охорони довкілля, забезпечення екологічних прав громадян України. Ефективність правової охорони природного середовища багато в чому залежить від стану законодавства про його охорону. Нерозробленість багатьох підзаконних актів Закону негативно позначається на його дієвості. Нині санітарно–екологічні критерії та нормативи (ГДК) в Україні розробляються на відомчому рівні, а не на рівні держави (або принаймні постанов

Уряду). Тому досить часто вони виявляються відірваними від економічних категорій, тобто не враховують, скільки коштує суспільству розв’язання екологічних проблем. В результаті в Україні одна з найжорсткіших у світі система нормування якості повітря та води і водночас навколишнє середовище, що швидко деградує. Існуючі нині нормативи ГДК, що визначають умови протиправності цілого ряду екологічних злочинів, не

відповідають характеру їхньої небезпеки і вимагають вдосконалення. Характеризуючи правову сутність і призначення нормативів ГДК, слід підкреслити одну їхню особливість. Ці нормативи мають юридичну силу і їхнє дотримання обов’язкове для відповідних суб’єктів природоохоронних відносин. Перевищення нормативів свідчить про порушення природоохоронного законодавства.

Проте в жодному законодавчому акті у даній сфері не встановлено відповідальність за таке перевищення. Нижче наведено рекомендації, які слід враховувати щодо екологічних нормативів при виробленні екологічного законодавства. Забезпечення законодавчої бази. 1. Розробити науково обгрунтовані екологічні нормативи та узгодити їх з існуючими законодавчими актами. 2. Внести відповідні зміни і доповнення до адміністративного та кримінального

Кодексів України. 3. Запровадити систему економічно відчутних штрафних санкцій за порушення норм природокористування. 4. Розробити відповідні підзаконні акти до Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. 5. Забезпечити дотримання законів щодо охорони навколишнього природного середовища. 6. Необхідно розробити механізми економічного стимулювання екологічної діяльності, які б забезпечили

необхідний баланс екологічних та економічних інтересів. Це стосується передусім заходів державної підтримки тих видів інвестиційної і підприємницької діяльності, що спрямовані на покращання екологічної безпеки і охорони навколишнього середовища, наприклад, різних стимулів і пільг, особливо податків. 7. Прийняти додаткові заходи з удосконалення кримінальної відповідальності

за екологічні злочини, заповнити прогалини, що є в нині чинному законодавстві, передбачаючи при цьому відповідальність за найбільш небезпечні види посягань на навколишнє середовищета окремі її елементи, узгоджуючи при цьому зміст кримінально–правових норм з базовим екологічним законодавством. Прокурорський нагляд. Прокурорський нагляд за дотриманням законів у сфері екології України проводиться за двома основними напрямами: • аналіз та оцінка екологічного стану в державі; •

аналіз та оцінка стану законності у сфері екології. В екстремальних умовах, що склалися нині в охороні навколишнього середовища, вкрай негативне значення мало би будь–яке послаблення прокурорського нагляду. Нинішня організаційна структура органів прокурорського нагляду в природоохоронній області при деяких її недоліках в цілому відповідає сучасним екологічним реаліям

і вимогам. У зв’язку з цим доцільно: по–перше, зберегти якомога ширшу мережу міжрайонних природоохоронних прокуратур в складі обласних прокуратур; по–друге, залишити функції нагляду в указаній сфері за районними, міськими й обласними прокуратурами, де відсутні природоохоронні прокуратури. Ситуація, що нині склалася у нормативно–правовій сфері промислової безпеки в Україні, потребує розробки такої політики, яка б передбачала: • перегляд нині чинних нормативів у сфері

безпеки; • розробку нових нормативних документів; • створення окремого законодавства щодо промислової безпеки. Ці роботи повинні враховувати досвід та підходи, які використовувалися при розробці міжнародних правових документів. Найбільш важливими міжнародними правовими актами у сфері промислової безпеки, прийнятими останніми роками, стали Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій, Конвенція про запобігання значним аваріям і Директива про запобігання значним аваріям.

Держава зобов’язана контролювати діяльність спільних підприємств і транснаціональних корпорацій, щоб не допустити у застосовуваних ними технологіях “подвійних стандартів” для нас і для цивілізованих держав. У відповідність з екологічним законодавством необхідно привести кримінальний і цивільний кодекси. Також, на думку авторів, доцільно розширити перелік санкцій стосовно конкретних винуватців екологічних збитків. У системі кримінальних покарань за екологічні злочини варто

передбачити альтернативні ув’язненню крупні грошові стягнення, які б спрямовувалися на природоохоронні цілі. Разом із законодавчим централізованим управлінням і прокурорським контролем у сфері екологічної безпеки особливу увагу слід приділяти розвиткові демократичних начал охорони навколишнього середовища — реалізації реальних прав громадян України на сприятливе природне середовище, на отримання повної

і достовірної інформації про стан довкілля та заходи з його поліпшення. Список літератури: 1. Агаркова Н Качинський А Степаненко А. Регіональний вимір екологічної безпеки України з урахуванням загроз виникнення техногенних і природних катастроф : Монографія. — К. : НІСД, 1996. — 73 с. — (Сер. “Екологічна безпека”; Вип. 2). 2. Александрова Т. Нормирование антропогенно–техногенных загрузок на ландшафт.

Состояние проблемы. Возможности и ограничения // Изв. АН СССР. Сер. География. — 1990. — №1. — С. 46—55. 3. Алексеенко И Кейсевич Л. Последняя цивилизация? — К.: Наук. думка, 1997. — 411 с. 4. АПЕЛЛ — система действий при промышленных авариях / Пер. с англ под ред. и предисл. А. Елохина, А. Черноплекова. —

М.: Союз “Чернобыль”, 1992. — 94 с. 5. Безель В Кряжимский Ф Семериков Л Смирнов Н. Экологическое нормирование антропогенных нагрузок. Общие подходы // Экология. — 1992. — № 6. — С. 3—12. 6. Боков В Лущик А. Основы экологической безопасности. — Симферополь : Соната, 1998. — 223 с. 7. Гидаспов Б

Кузьмин И Ласкин Б. и др. Научно–технический прогресс, безопасность и устойчивое развитие цивилизации // Журн. Всесоюз. хим. об–ва. — 1990. — 35, № 1. — C. 9—14. 8. Гирусов Э. и др. Экология и экономика природопользования. — М.: ЮНИТИ, 1998. — 455 с. 9. Гловацкая Н Лазуренко С Жукова И. Безопасность человека и общества: новые ориентиры социально–экономического развития //

Вопр. экономики. — 1992. — № 1. — C. 41—52. 10. Доклад о развитии человечества за 1994 год. — Нью–Йорк ; Оксфорд : Оксфорд Юниверсити Пресс, 1994. — 307 с.