КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

“Державне право зарубіжних країн”

Соціально-політичні функції Конституції

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, по­сідає самостійне й особливе місце у правових системах су­часних демократичних держав. Від усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими рисами:

- особливим суб'єктом, який розробляє Основний За­кон або від імені якого він приймається (народ, парламент, установчі збори);

- всеосяжним об'єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

- особливими юридичними властивостями: верховен­ством у системі права, вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в конституцію змін і допов­нень, спеціальними формами охорони конституції[1]
.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило — парламент. Установ­чий характер Конституції виявляється у тому, що народ, як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим йо­го проявом, як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті засади державного і суспільного устрою, які визначає народ.

Що стосується всеохоплюючого об'єкта конституційного регулювання, то він виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у специфіці тих політико-право­вих суспільних відносин, які він регулює і закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених ви­ще, виявляються також у ролі Основного Закону як ядра всі­єї правової системи, а також в особливостях прийняття кон­ституції, її перегляді та внесенні в її текст відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його іме­ні, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспіль­ства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення.

Перш за все Конституція України є елементом системи нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права, оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час — специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна галузь національного права і всієї правової системи України.

Конституція України — це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто "державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Кон­ституція — це Основний закон не лише держави, а й сус­пільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звер­нута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризуєть­ся властивостями останнього і приймається державою в осо­бі її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народно­го суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром ви­ступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє пого­дженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві вза­ємопов'язані властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у розвитку законодавчих праць у кра­їні, втіленням досягнень теорії і практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу. Відтак використання конституційних настанов у по­точному законодавстві має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її дії будуть неповними і ма­лоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну силу Кон­ституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її статті набирають чинності після її затвер­дження згідно з існуючим порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду ста­тей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з іншими нормами, які закріплені в звичайних за­конах. Не випадково, що в самій Конституції перелічено за­кони, без яких дія її статей була б утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Консти­туція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтвер­джують це положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд України, Гене­ральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів, які "не замкнуті" на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція сти­мулює подальший розвиток і оновлення законодавства, при­ведення його у відповідність з Конституцією України.

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь на питання про обсяг конституції і "кон­ституційну мову". Як свідчить практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше, корот­кою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізо­ваних країн, повинна виступати юридичним виразом об­меження державної влади. Саме Конституція визначає ме­жі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний ха­рактер. Нормативний, свого роду загально-правовий харак­тер Конституції ставить її в один ряд з іншими нормативни­ми актами, особливо із законами, але не можна забувати про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин, регулювання яких у поточно­му законодавстві не спиралося б на Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається, таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України закріплює в узагальненому ви­гляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі. Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулю­ючих відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспіль­ство. В Конституції у ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення конкретизується у галузевому законодавстві.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції наділяти певні суб'єкти (органи, орга­нізації, посадові особи) конкретними правами та обов'язками.

Властивістю Конституції України є особливий поря­док її прийняття, доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ра­ди України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Вер­ховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Рефе­рендум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції Украї­ни", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конститу­ційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Вер­ховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома трети­нами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призна­чає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод люди­ни і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію не­залежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повнова­жень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Кон­ституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності вис­новку Конституційного Суду України щодо відповідності за­конопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.

Депутатський імунітет в сучасному світі

майже для всіх парламентів демок­ратичних країн світу є те, що депутат наділяється особистими правами (привілеями), мета яких — гарантувати його не­залежність і недоторканність.

До депутатських прав і привілеїв належать:

- звільнення депутата від юридичної відповідальності за висловлювання думок у парламенті;

- заборона позбавляти депутата свободи без згоди пар­ламенту.

Взагалі це загальні конституційні принципи про депутат­ські привілеї, імунітети та індемнітети, причому два останні означають депутатську недоторканність.

Щодо депутатських привілеїв. В одних країнах вони га­рантують більшу захищеність депутата, в інших мають обме­жений характер. Різниця полягає головним чином у діях, на які поширюється депутатська недоторканність, строках її дії, порядку і процедурі, пов'язаних зі здісненням недоторкан­ності депутата.

Більшість конституцій, у тому числі й українська, закріп­люють принцип індемнітету, тобто депутат не несе відпові­дальності за висловлювання власних думок при здійсненні своїх функцій.

У Великій Британії привілей свободи слова, закріплений у Біллі про права 1689 p., означає, зокрема, що проти члена парламенту може бути порушено судове переслідування за будь-яке слово, виголошене в парламенті, у тому числі і за наклеп.

За Конституцією США члени конгресу за будь-які вис­ловлювання або участь у дебатах не можуть бути допитані (розділ 6 ст. 1).

За Конституцією Франції 1958 р. передбачає, що члена парламенту не можна переслідувати, розшукувати, заареш­товувати, затримувати або віддати до суду не лише за вис­ловлювання власної думки, а й за голосування при виконан­ні своїх обов'язків (ст. 26).

Подібні положення містяться також у конституціях Япо­нії (ст. 51), ФРН (ст. 46) та Російської Федерації (ст. 18).

Відповідно до ч. 2 ст. 80 Конституції України народні де­путати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його орга­нах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Що стосується депутатської недоторканності, то у дея­ких країнах взагалі не йдеться про арешт або кримінальне переслідування (США, Франція, Польща, Росія).

Разом з тим депутатський імунітет, зокрема у США, де­що обмежений у разі вчинення конгресменом державної зра­ди та тяжких кримінальних злочинів.

Щодо строку дії депутатської недоторканності, то, як правило, він охоплює час проведення сесії, а іноді і час слі­дування, витрачений депутатом на дорогу до парламенту і повернення від нього (США, Ірландія, Норвегія, Філіппіки).

В деяких країнах недоторканність поширюється на строк сесії плюс 40 днів до її початку і закінчення (Велика Брита­нія, Австралія, Індія, Канада), а іноді і на весь строк дії де­путатського мандата (Бразилія, Єгипет, Іспанія, Мексика).

В окремих країнах депутат не може бути позбавлений недоторканності ні за будь-яких обставин (Індія, Індонезія).

Щодо органів, які мають право ініціювати розгляд питан­ня про позбавлення депутата недоторканності. Так, за Кон­ституцією Іспанії депутати і сенатори підсудні лише Кримі­нальній палаті Верховного Суду (ст. 71), а в Російській Федерації питання про позбавлення недоторканності вирішу­ється на підставі подання Генерального прокурора відповід­ній палаті Федеральних Зборів (ч. 2 ст. 89).

Відповідно до ч. 1 ст. 80 Конституції України народним депутатам гарантується депутатська недоторканність.

Згідно з ч. З ст. 80 Конституції України, вони не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримі­нальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

Детально питання щодо позбавлення народного депутата недоторканності вирішує ст. 27 Закону України "Про статус народного депутата України". За цією статтею народному де­путату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Народний де­путат не може бути без згоди Верховної Ради України при­тягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.

При цьому обшук, затримання народного депутата чи ог­ляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи служ­бового приміщення, а також порушення таємниці листуван­ня, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до Закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України дано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо ін­шими способами одержати інформацію неможливо.

Інші особливості порядку притягнення народного депута­та до відповідальності визначають норми Конституції Украї­ни та Закону "Про Регламент Верховної Ради України".

Література

1. Конституція України. - К., 1996

2. Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком, 1998

3. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

4. Конституційне право зарубіжних країн / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999.

5. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 1998.

6. Конституційне право України /Під ред. В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком, 1998

[1]
Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 2003.