Філософські ідеї Сократа

Реферат

на тему:

Філософські ідеї Сократа

Сократ (470-469 - 399 до н. э.) - перший з трьох видатних мислителів епохи високої класики Стародавньої Греції. Він був втіленням еллінської мудрості, його називали святим грецькій філософії. Зробивши філософію своєю спеціальністю, він проте не залишив після своєї кончини філософських творів. Пояснюється це просто: свої ідеї Сократ вважав за краще висловлювати в усній формі учням, слухачам і опонентам. Те, що відомо про життя і діяльність Сократа, дійшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона і Арістотеля. Саме на підставі їх спогадів можна викладати погляди Сократа. Фігура Сократа вкрай знаменна: його життя і смерть символічно розкриває природу філософії.

Сократ відбувався з простій і бідної сімї - був сином каменотеса Софроніська і повитухи Фенарети, а тому не отримав в дитинстві і юності витонченої освіти і виховання, яке було обовязковим для хлопців з аристократичних сімей. Зовнішність Сократа всі називали потворною. Він був схожий на Силена: невеликого зростання, з великим животом, кирпоносий, товстогубий, з товстою шиєю і великою лисиною. Його подоба ніяк не відповідала ідеалам того часу, і, що приголомшувало понад усе, зовнішність філософа не відповідала “красі його душі”. Він завжди був одягнений в старий, пошарпаний одяг і усюди ходив босоніж. Його байдужість до жари і холоду, голоду і спразі дивувало всіх. Але все це лише ушляхетнювало уміння Сократа панувати над всім земним, над собою і показувало велич його духу. Зовнішній вигляд донесли до нас дві герми, що мають написи. На одній Сократ змальований з Сенекой, на іншій, що знаходиться в Неаполі, він змальований один. На першому портреті філософ зявляється людиною життєрадісним, навіть декілька хтивим, проте за негарною зовнішністю ясно видно його мудрість. Другий портрет Сократа виник лише після його смерті. Афіняни створили його, розкаявшись в тому, що змусили його випити чашу з отрутою. На портреті несправедливо засуджений філософ змальований таким, яким його сприймали учні. Художник не став змальовувати зовнішню потворність, бажаючи підкреслити етичну красу людини. Ранній портрет Сократа змальовує його жебраком, невимогливою і самотньою людиною, не понятим ні своєю дружиною Ксантіппою, ні багатьма іншими людьми. На пізньому портреті перед нами - мудрець, який проголосив: «Існує лише один бог-знання, і лише один диявол - неуцтво”. Нам відомі лише голови Сократа. Спроба доповнити одну із статуй в Копенгагені головою філософа не принесла очікуваного результату. Проте в Британському музеї знаходиться статуетка, що змальовує Сократа, що раптово зупинився: цілком імовірно, що під час прогулянки по ринку він зустрів знайомого і вирішив почати з ним філософську бесіду.

Сократ як обєкт вивчення представляє значні труднощі. Безперечно, що він був афінським громадянином, що володів невеликими засобами, який проводив свій час в диспутах і учив молодь філософії, але не за гроші, як це робили софісти. Достовірно відомо, що в 399 році до н.е., коли Сократу було близько 70 років, він був засуджений, засуджений до смерті і страчений на афінський зразок. Обвинувачами Сократа були демократичний політичний діяч Аніт, поет-трагік Меле і невідомий ритор Лікон. Вони стверджували, що Сократ винен в тому, що не поклоняється тим богам, яких визнає держава, але вводить інші, нові божества і що він винен в розбещенні молоді, оскільки учив її тому ж самому. Йому дали випити чашу з отрутою. Але за межами цих фактів зведення про Сократа набувають спірного характеру. Двоє з учнів Сократа, Ксенофонт і Платон, написали про нього багато, але розповідають про нього вельми різні речі.

Ксенофонт стверджує, що Сократ був вельми благочестивий і що вплив його на юнацтво був сповна благотворним. Його ідеї, далеко не були руйнівними, будучи швидше нудними і банальними. Він повідомляє, що Сократ був постійно зайнятий питанням про те, як добитися того, аби влада в державі належала компетентним людям.

Платон написав "Апологію Сократа", з якої можна дізнатися про деякі аспекти сократівської філософії. "Апологія Сократа" представляє собою виправдувальну мову Сократа, виголошену їм на афінському суді в 399 році до н.е. Композиція включає: мова після звинувачення, передуюча вироку. У ній Сократ критикує обвинувачів за наклеп. Він говорить, що не боїться смерті, а боїться легкодухості і ганьби; що вбивство його буде страшне для суддів, тому що після смерті Сократа навряд чи знайдеться людина, яка заставлятиме їх прагнути до істини. Мова Сократа після загального звинувачення. “Я говорю вам, тим, які убили мене, що відплата на вас прийде негайно ж після моєї смерті, набагато важче, ніж моя смерть, якою ви вбиваєте мене...” Мова Сократа після смертного вироку. Ті, хто голосував за страту, - говорить Сократ - заподіяли зло собі, бо їх будуть всі звинувачувати, а його вважати мудрецем. “Але вже і час вирушати, мені - аби померти, вам - аби жити. А хто з нас йде на кращу справу, відомо одному богові”. “Апологія Сократа” дає ясне зображення людини певного типа: людини упевненого в собі, великодушного, байдужого до земного успіху, віруючого, що їм керує божественний голос, і переконаного в тому, що для добродійного життя найважливішою умовою є ясне мислення.

У “Бенкеті” Платона постійно підкреслюється уміння Сократа панувати над всіма плотськими пристрастями. Він рідко пив вино, але коли пив, то міг перепити будь-якого; але ніхто ніколи не бачив його пяним. У коханні, навіть при найсильніших спокусах, він залишався “платонічним”. У дуалізмі небесної душі і земного тіла він досяг повного панування душі над тілом. Вирішальним доказом цього панування є його байдужість до смерті.

Сократ - представник ідеалістичного релігійно-етичного світогляду, відкрито ворожого матеріалізму. Вперше саме Сократ свідомо поставив перед собою завдання обґрунтування ідеалізму і виступив проти античного матеріалістичного світобачення, природно-наукового знання і безбожника.

Сократ - великий античний мудрець, - стоїть у витоків раціоналістичних і просвітницьких традицій європейської думки. Йому належить видатне місце в історії моральної філософії і етики, логіків, діалектиці, політичних і правових учень. Спосіб життя Сократа, етичні і політичні колізії в його долі, популярний стиль філософствування, військова доблесть і мужність, трагічний фінал - оточили його імя привабливим ореолом легендарності. В центрі сократівської думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, доброчесностей і пророків, права і боргу, свободи і відповідальності, суспільства.

Сократ - принциповий ворог вивчення природи. Світ представляється Сократу творінням божества, ”настільки великого і всемогутнього, що воно все відразу і бачить, і чує, і всюди присутній, і про все має піклування”. Потрібні ворожіння, а не наукові дослідження, аби отримати вказівки богів відносно їх волі. Сократ слідував вказівкам дельфійського оракула і радив робити це своїм учням. Сократ акуратно приносив жертви богам і взагалі старанно виконував всі релігійні обряди.

Сократ є, по суті, першим старогрецьким філософом, хто відходить від натурфілософського тлумачення світу і філософськи, тобто шляхом міркувань і висновків, намагається знайти істину, відповіді на поставлених їм самим і його попередниками-філософами питання. Особливим задоволенням для Сократа була бесіда з самовдоволеною людиною, яка, вкінець заплутавшись в його каверзних питаннях, втрачала всю свою пиху. Сократ, втім, змальовував себе простаком, невдачі опонента приписував собі, сміючись над співбесідником. Треба сказати, що цей метод - питально-відповідний - був новим в сучасній Сократу філософії. З його допомогою можна було легко розбивати обивательські уявлення про світ і його пристрій. На відміну від натурфілософів, питання, що задаються Сократом, стосувалися в основному не природи, не наук і не богів, а були про людську свідомість, душу, мораль і призначення людського життя, політики і естетики. Сократ по суті перший звернувся до людини і його єства. Він намагався зясувати, що є добро і зло, справедливість і закон, прекрасне і потворне.

У своїй філософській діяльності Сократ керувався принципами: сумнів (“я знаю, що нічого не знаю”) повинен був привести до самопізнання (“пізнай самого себе”). Лише таким індивідуалістичним, дорогою, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла.

Основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомості, природа ж - це щось вторинне і навіть неістотне, не варте уваги філософа. Пізнання саме себе, по Сократу, - це одночасно пошук справжнього знання і того, по яких принципах краще жити, тобто це пошук знання і доброчесності. Неуцтво більшості людей виявляється в тому, що знання і доброчесність вони розглядають як дві різні субстанції, незалежні один від одного. Вони вважають, що знання не робить жодного впливу на поведінку людини. По Сократу, наука, а у вужчому сенсі - знання, яка демонструє свою нездатність впливати на людину не може вважатися наукою. Мабуть, його концепцію можна представити так: від неуцтва, через знання, до доброчесності, а далі - до досконалої людини і добродійним стосунки між людьми. Дійсна справедливість, по Сократу, це знання того, що добре і прекрасно, в той же час і корисно людині, сприяє його блаженству, життєвому щастю. Трьома основними доброчесностями Сократ вважав: помірність (знання, як приборкувати пристрасті), хоробрість (знання, як здолати небезпеки) і справедливість (знання, як дотримувати закони божественні і людські). Лише “благородні люди” можуть претендувати на знання. А “землероби і інші робітники дуже далекі від того, аби взнати самих себе... адже вони знають лише те, що має відношення до тіла і служить йому... ”. Робітникові, ремісникові, землеробові (не говорячи вже про рабів), недоступне знання.

Сократ був непримиренним ворогом афінських народних мас. Він був ідеологом аристократії, його учення вічності і незмінності моральних норм виражає ідеологію саме цього класу.

По Ксенофонту, Сократ захоплюється “самими древніми і найосвіченішими державами і народами”, тому що вони “самі набожні”. Сільське господарство - мати і годувальниця всіх мистецтв, джерело життєвих потреб для “ благородного пана”, краще заняття і краща наука. Воно повідомляє тілу красу і силу, спонукав до хоробрості, дає відмінних і найбільш відданих загальному благу громадян. Сократ на стороні відсталого села - проти міста з його ремеслами, промисловістю і торгівлею. Такий ідеал Сократа. Треба було виховати адептів цього ідеалу. Звідси невпинна, безперервна, така, що день за днем ведеться пропаганда діяльності Сократа.

Сократ розмовляє про хоробрість, розсудливість, справедливість, скромність. Він хотів бачити в афінських громадянах людей хоробрих, розсудливих, справедливих в стосунках до своїх друзів, але не до ворогів. Громадянин повинен вірити в богів, приносити їм жертви і виконувати всі релігійні обряди, вивчати світ, піднебіння, планети.

“Сократівський” метод, що мав своїм завданням виявлення “істини” шляхом бесіди, суперечки, зявився джерелом ідеалістичної “діалектики”. Діалектика Сократа - це вчення про подолання протиріччя, заперечення протиріччя, недопущення протиріччя. Сократ вперше поставив питання про субєктивну діалектику, про діалектичний спосіб мислення. Основні складові частини “сократівського” методу: “іронія” і “майевтика” - формою, “індукція” і “визначення” - за змістом.

“Сократівський” метод - це перш за все метод послідовно і питань, що систематично ставляться, мають своїй на меті приведення співбесідника до протиріччя з самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і полягає сократівська “іронія”.

Проте Сократ ставив своїм завданням не лише “іронічне” розкриття протиріч в затвердженнях співбесідника, але і подолання цих протиріч з метою добитися “істини”. Тому продовженням і доповненням “іронії” служила “майевтика”, тобто така форма бесіди, при якій уміння вести діалог означало уміння ставити навідні питання. Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання “загального” як основи дійсної моралі.

Основне завдання “сократівського” методу - знайти “загальне” в моральності, встановити загальну етичну основу окремих, приватних доброчесностей. Бесіда Сократа виходить з фактів життя, з конкретних явищ. Він порівнює окремі етичні факти, виділяє з них загальні елементи, аналізує їх, аби виявити що перешкоджає їх обєднанню моменти, що перечать, і, кінець кінцем, зводить їх до вищої єдності на основі відшуканих істотних ознак. Таким дорогою він досягає загального поняття. Це завдання має бути дозволене за допомогою своєрідної “індукції” і “визначення”.

“Індукція” і “визначення” в діалектиці Сократа взаємно доповнюють один одного. Індуктивне міркування призначене для визначення поняття, і це поняття повинне виражати єство або природу речі, тобто ніж насправді вона є. З повною підставою можна стверджувати, що Сократ стояв у витоків формування у філософії загальних понять. Якщо “індукція” - це відшукання загального в приватних доброчесностях шляхом їх аналізу і порівняння, то “визначення” - це встановлення пологів і видів, їх співвідношення, “супідрядності”.

До сказаного необхідно додати, що діалектика і ідеї про пізнання у Сократа тісно переплетені з його телеологією, тобто вченням про доцільність. Телеологія Сократа виступає в украй примітивній формі. Органи чуття людини своєю метою мають виконання певних завдань: мета очей - бачити, вух - слухати, носа - нюхати і тому подібне Рівним чином боги посилають світло, необхідне людям для зору, ніч призначена богами для відпочинку людей, світло місяця і зірок має своїй на меті допомагати визначенню часу. Боги піклуються про те, аби земля виробляла їжу для людини, рух сонця відбувається на такій відстані від землі, аби люди не страждали від зайвого тепла або надмірного холоду і тому подібне

Одній з проблем, що хвилюють філософа, була проблема релігії. Сократ не був атеїстом, як не був і благочестивим захисником існуючого пантеїзму.

Держава і суспільство, мораль, політика, право, проблеми війни і світу теж займали Сократа, хоча він сторонився будь-якої суспільної і державної діяльності. Сократ не співчував державній системі, що існувала в Греції, суспільству з його вдачами і звичаями гинучого полісу.

Монархія, з точки зору Сократа, тим відрізняється від тиранії тим, що спирається на законні права, а не на насильницький захват влади, а тому і володіє моральним значенням, відсутнім в тиранії. Аристократію Сократ віддає перевазі над всіма іншими державними формами, особливо направляючи вістря своєї критики проти античної демократії як неприйнятної із його точки зору аморальної форми державної влади.

Слід згадати, що Сократ намітив так само класифікацію державних форм, виходячи з основних положень свого этико-політичного учення. Державні форми такі: монархія, тиранія, аристократія, плутократія і демократія.

Таким чином, Сократом завершується натурфілософський період в історії старогрецької філософії і починається новий, можна сказати, філософський етап, який отримує свій подальший розвиток в роботах Платона і Арістотеля.

Список використаної літератури

1. А.Г. Спіркин. Філософія: Підручник.- М.: Гардаріки, 1999.- 816с.

2. О.Д. Волкогонова, Н.М. Сидорова. Основи філософії: Підручник.- М.: ІД “ФОРУМ”: ІНФРА - М, 2006.- 480 с.

3. П.В. Алексєєв, А.В. Панін. Філософія: Підручник. Видання третє.- М.: ПБОЮЛ М.А. Захаров, 2001.- 608 с.