Реферат на тему:
„Загальні відомості про промисли і ремесла”
План
1.Загальні відомості про промисли і ремесла
2.Види народних ремесел та художніх промислів:
а.)Гончарство
б.)Обробка металів
в.)Художня обробка дерева
г.)Гутництво
д.)Ткацтво і килимарство
Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменя та інших матеріалів і предметами-творами народного мистецтва не існує чіткої межі. Поширене твердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда ці якості співрозмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатом його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо). Усі природні й технологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинного рівня. Але якщо народний майстер свідомо й цілеспрямовано посилює художню виразність завдяки співрозмірності форми, конструкції, цілісності й семантики орнаментальних структур, то такий виріб набуває особливої виразності вищого рівня. Він сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а твором мистецтва. Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах. Народне мистецтво яскраво характерезує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її ругулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконаліючись і набуваючи чарівної довершеності. В історичному аспекті народне мистецтво передовсім розвивалося як творчість селян і мешканців передмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів при князівських, поміщицьких і монастирьских господарствах виникає професійне мистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лише займалися відповідним “рукомеслом” – гончарством, бондарством, ткацтвом тощо. Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збуту виробів об’єднувалися в цехи.Художніми ремеслами вважалися види професійної діяльность, які вимагали складного устаткування і тривалого навчання: малярство, сницарство, шовкоткацтво, художнє ковальсство, золотарство та ін. Ремісники обов’язково мали документи про опанування фахом і дозвіл на заснування власної майстерні.унаслідок розкладу феодального господарювання окремі талановиті сільські майстри потрапляють на міські ринки, складаючи конкуренцію ремісникам. Так поступово термін “ремісник” втрачає своє первісне значення, стаючи набутком і сільськіх майстрів. Сьогодні під ремісництвом розуміємо не тільки професійне цехове мистецтво, а й сучасні твори народних майстрів галузей зі складною технологією
(ткацтва, килимарства, токарства, гутництва, гончарства тощо). Однак ремісниками не вважають майстрів вишивки, витинанки, розпису писанок, сирної прашки тощо. Таким чином, народне мистецтво існуєу двох формах: перша – творчість народних майстрів для себе і близький; друга — народні художні промисли — ручне виготовлення художніх виробів окремими майстрами й організованими пфідприємствами для збуту. Народне декоративно-прикладне мистецтво містить багато видів і жанрів (типологічних груп) залежно від матеріалу, техніки виготовлення та функціонального призначення виробів.
Гончарство — один з найдавніших видів народного ремесла. Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі незбагненно цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяла нашу землю в минулому. Зникли давні міста, зіттліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопанний археолагами, промовляє до нас від імені безіменного гончара, що жив тисячі рокі тому. Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років ( обпалений на вогні горщик, намагнітившись, залишається таким впродовж багатьох століть). Кераміка ( гр. Керамос — глина) за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування ножного гончарного круга, підполовних розписів, виробництво кахлів та ін. В XVIIст. в Україні поширився один з різновидів кераміки — майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше — в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна нині й й керамічна пластика: іграшка та скульптура. Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного виробництва й художнього оздблення в різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластика — баранці, леви, коні, олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок. Для українських гончарних ворибів характерна глибока традиційність, пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає самобутньому національного колориту. Нині керамічні промисли існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні, Ужгороді, Черкасах та інших містах і селах України. Близько тридцяти об’єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів виробляють керамику в традіційному для народного мистецтва стилі.
Обробка металів. Бронзоліварне виробництво в Україні, як довели археологи відоме ще з трипільських часів (IV-IIтисячоліття до н.е.). Традиції видобування руди збереглися в Україні від Київської Русі. Давньоруські ковалі були обізнані з технологічними прийомами кування, зварювання і термічної обробки металів. Вони виготовляли знаряддя праці, кінську збрую, наконечники списів, сокири, кольчуги та різноманітні речі господарського призначення. На Русі існувалопонад 16 ковальських ремесел. Високого розвитку досягла також обробка кольорових металів: міді, бронзи, срібла, золота. Ювелірні вироби давньоруських майстрів відзначалися мистецькою виточеністю і досконалістю малюнків. Археологи, крім готових виробів, знаходять значну кількість ливарних формочок для виготовлення прикрас. Традиційні ювелірні технології в Київскій Русі: карбування, тиснення, штампування, чернь, зернь, скань. Найскладніший спосіб орнаментації ювелірних виробів, традиційний для Київщини,—перегородчаста емаль. Пізніше це мистецтво емальєрів поширювались і на інші землі Київською Русі, зокрема, Галич. Багаті колекції музеїв Києва, Чернігова, Харкова, Львова свідчать про вищий рівень ювелірного мистецтва Київської Русі порівняно із західноєвропейськими країнами. Стародавні браслети, сережки, колти, діадеми, гривни, медальйони, ланцюжки, персні ще й тепер вражають незрівнянною красою, ажурністю, досконалою вишуканістю. Ювелірні вироби часів Київської Русі по праву вважаються шедеврами світового мистецтва. Нині відомі різноманітні технічні прийоми обрбки металів, як стародавні, традиційні, так і нові, сучасні: карбування, лиття, інкрустація, гравіювання, штампування, протравлювання та гальванопластика. Художні вироби з металу широко викорустовуються в оформленні інтер’єрів, садиб, міських вулиць, експонуються на виставках тощо. Наприклад, технікою лиття та холодного кування виготовлялося чимало речей утилітарного та декоративного перизначення: палиці, люльки, ключі, гольники, лускоріхи, застібки, пряжки, стремена. З міді, бронзи, латуні відливалися гармати, дзвони, посуд тощо. Посуд, свічники, каламарі виливали переважно у великах містах: Києві, Львові та в деяких невеличких містечках Придніпров’я, особливо Лівобережжя. Цехові ремісники виготовляли переважно дорогоцінний посуд, коштовну зброю, кінську збрую. Народні ж майстри займалися виробництвом саме ужиткових речей для широких верств населення. Майстри Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують традиції давніх ковальських ремесел у своїх декоративних решітках, свічниках- подставниках тощо. Народні майстри Косова працюють в руслі гуцульських традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, гудзики, люльки, персні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри (пояси-череси, гаманці, сумки). Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики та комбінати Черкас, Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького та багатьох інших міст. Робота з металом завжди вважалася одним з важких і мужніх видів ремесла. Своїм корінням ковальство сягає п’ятисячьолітньої давнини. Розвиваючись як народний промисел в XV-XIXст., українське ковальство зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо, модерн. Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли потрібні в кожному господарстві речі: плуги, підкови, коси, мотики, лопати, серпи, сокири та ін. Металевими прикрасими оздоблювали двері, скрині та інші меблі, а також самі будівлі (флюгери, світильники, решітки). При Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша є майстерня-кузня, де учнів навчають ковальського ремесла та традицій художнього ковальства. Існують також ковальські цехи при реставраційних майстернях у Києві, Львові та ін.
Художня обробка дерева була вже добре розвинена за часів Київської Русі. Оскільки дерево не завжди зберігається в землі, археологи не часто знаходять зразки давніх виробів з дерева. Проте, відомо, що вже в І тисячолітті н.е. дерево широко використовівалося в будівництві міст і сіл, князівських палаців та фортець. Серед ремісничих професій з’являються теслярі, ложкарі, різьбяри, бондарі та ін.Техніка обробки дерева досить різноманітна: видовбування, вирізування, виточування, розпис, випалювання, інкрустація, інтарсія тощо. Одна з найдавніших технік — видовбування застосовувалось для виготовлення побутових речей:: човнів-довбанок, корит, ступ, черпаків, сільничьок тощо. Для вирізування, крім сокири, застосовували струг, ніж, тесак, різні різці, за допомогою яких вирізувалися ложки, декоративні миски, черпаки, дрібні дерев’яні вироби різного призначення. Техніка виточування як пізніший винахід, передбачає використання токарного верстата, на якому виготовляють заготовку, яку потім можуть обробляти іншими інструментами. Бондарство відомо в Україні вже в Х ст. Як виготовлення місткого посуду: діжі, барила, відра, коновки, балії, дійниці та ін. Бондарі користувалися, крім звичайних теслярських інструментів, спеціальними рубанками, фуганками, циркулями, лінійками, кривим стругом. Різьблення — одна з найдавніших технік художнього декорування дерев’яних виробів. На Прикарпатті й Буковині техніку плоскої різьби часто поєднують з інкрустацією — орнаментальним оздобленням шматочками дерева, металу, слонової кістки, перламутру, бісеру тощо. Одним з видів інкрустації є інтрасія кольоровими породами дерева, який викорустовується для виготевлення настінних декоративних плакеток, портретів, пейзажів тощо. Для художнього декорування дерева здавна використоввували для виготовлення розписи різною фарбою (темпера, гуаш, олійні чи анілінові), які потім покривають лаком. Нині побутує ще один спосіб декорування виробів з дерева — випалювання електрописаком чи спеціальними штампами. Нині фахівців з художньої обробки дерева готують технікуми й училища Косова, Львова, Вижниці, Ужгорода та Яворова. Майже в кожній області України існують підприємства, які випускають декоротивні вироби з дерева. Їх близько ста п’ятдесяти.
Гутництво — виготовлення виробів із скла — було відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в сфіських похованнях уже знаходять намиста із скла із вкраплюванням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова “гута”, що означає скловарну піч. В “Слові о полку Ігоревім” згадується виріб із скла — стекляниця. Вироби із скла були не буденними речами, вони використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки посуд, а й декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні свічники, намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування, кольорового забарвлення скла. Нині гутницькі промисли — рідкісне явище в Україні. Відомі три осередки: один в Івано-Франківській області і два на Львівщині.
Ткацтво і килимарство — найдавніше ремесло, яким займалися українські жінки. Тканини виготовляли спочатку для власного вжитку, але вже з ІХ –Х ст. відбувалося відокремлення цього домашнього ремесла як промислу, що задовольняв потреби міського населення. Довгий час існували паралельно народне домашнє ткацтво і цехове ремісниче. З винекненням промислового виготовлення тканин домашні ткацькі ремесла поступово почали занепадати. Проте художні тканини і досі відіграють значну роль у оформленні інтер’єру житла, виготовленні костюмів тощо. Технологія домашнього ткацтва трудомістка: це прядіння ниток, фарбування їх у різні кольори, ткання на різних ткацьких верстатах (різноманітної констркції) із застусованням цілого ряду технічних прийомів. Матеріалом для створення тканин було лляне волокно, коноплі, овеча вовна, які також потребували значних затрат жіночої праці. В Україні є ряд спеціалізованних підприємств, що виробляють художні тканини: в Кролевці, Богуславі, Дігтярях, Переяслав-Хмельницькому. Провідною серед них є Кролевецька фабрика, на якій виготовляють сюжетно-тематичні декоративні рушники й панно. Кролевецькі ткачі вміло продовжують традиції ручного художнього ткацтва, які були відомі в Україні за давніх часів. Дбайливо зберігають місцеві традиції ткачі Львівщини, Гуцульщини, Бойківщини, Івано-Франківщини. В багатьох регіонах до ручного ткацтва залучаються майстрині-надомниці, які виготовляють ліжники, рушники, наволочки, серветки, плахти, килими тощо. Килимарство — така давня галузь ручного ткацтва, що археологи знаходять ретки килимових виробів та ткацтких знарядь і в античних містах та скіфських оселях. Відомі центрі українського килимарства: Поділля, Волинь, Полтавщина, Київщини, Чернігівщина. Нині традіційним килимарством займаються 24 фабрики і художні майстерні.