Роль митця і мистецтва у житті суспільства за драмами Лесі Українки

ПРИВАТНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
ДОНЕЦЬКИЙ ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОЇ ОСВІТИ
Факультет філології, журналістики та перекладу
кафедра філології
КУРСОВА РОБОТА
Тема: Роль митця і мистецтва у житті суспільства (за драмами Лесі Українки)
Студентки ІІ курсу
заочної форми навчання факультету
філології, спеціальності
«Українська мова та література. Англійська мова»
групи УМАМ-08 ЗН
Кочерги Н.А.
Науковий керівник к.філол.н. Майборода Н.В.
Донецьк 2010
Зміст
Вступ
Розділ І. Ідея служіння митця народу як одна із провідних у творчості Лесі Українки
Розділ ІІ. Втілення проблеми взаємин митця і суспільства у драмі „У пущі”
2.1 Загострення конфлікту між митцем і суспільством у творі
2.2 Занепад хисту митця Річарда Айрона
2.3 Причини занепаду таланту Річарда Айрона
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи, ідеї переживають автора і стають надбанням поколінь, цілих народів, які кожного разу прочитують їх по-своєму, з точки зору свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів, проблем.
До митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю духовної культури, належить Леся Українка. Її творчість стала однією з вершин художньої свідомості українського народу в його історичному поступі і водночас видатним явищем світової літератури, адже криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра і справедливості, сповнена гуманізму, свободи і братерства народів.
Ім'я поетеси овіяне особливою всенародною любов'ю. Сама постать Лесі Українки як людська особистість має колосальну притягальну силу, якусь магічну привабливість. Це булла людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Великий поет України і жінка з трагічною долею, вона ввійшла в свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг.
Провідна тема творчості письменниці — роль мистецтва і місце митця в житті суспільства. Поет, художник, на думку поетеси, — це будитель душ, вартовий рідного краю, для якого слово — зброя.
Питання ролі митця у суспільстві було актуальним завжди: і століття тому, і у вирі сьогочасної дійсності. Так чи інакше, митець являє собою взірець мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі. До його слова прислухаються, за ним йдуть. Тому на ньому лежить надзвичайна відповідальність і за свою позицію та вчинки, і загалом за долю свого народу.
Дана курсова робота являє собою дослідження ролі мистецтва і місце митця у житті суспільства в текстах драматичних творів Лесі Українки.
У процесі роботи використовувалися матеріали з вітчизняних та закордонних бібліографічних джерел і тексти досліджуваних творів: «У пущі». «Оргія», «Орфеєве чудо».
Тема курсової роботи — роль митця і мистецтва у житті суспільства.
Актуальність курсової роботи полягає в тому, що на матеріалі драми Л. Українки «У пущі» досліджується питання впливу ролі митця, його гідності, служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі на суспільство.
Метою роботи є комплексний аналіз розкриття усієї складності, неоднозначності суспільної місії митця в суспільстві. Для виконання поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання: проблеми взаємин митця і суспільства; конфлікт між сторонами; наслідки конфлікту.
Розділ І. Ідея служіння митця народу як одна із провідних у творчості Лесі Українки
Проблеми сутності мистецтва, його зв’язків із дійсністю, особистості митця як творця духовних цінностей були актуальними для української літератури початку ХХ століття. Народжувалась модерна література, велися пошуки у методах, стилях, жанрах.
Леся Українка надавала зазначеним питанням великої ваги, на що неодноразово вказувала у своїй літературно-критичній та епістолярній спадщині. Вагомим чинником духовності постає у світо баченні й творчості письменниці особистість митця [20, 21]
Леся Українка належить до митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю духовної культури. Її постійно хвилювала тема митець і суспільство.
В основу твору письменниці «У пущі» закладено концепцію митця нового типу, що відстоював право людини на прекрасне, її потяг до вищого, “надземного" ступеня краси, вільної від суспільно-практичних потреб; йдеться про протистояння митця і середовища, нове співвідношення і взаємодію мас і героя. Митець виступає провідною дійовою особою, що дає авторці можливість подати різні аспекти особистості, створити складні ситуації, розкрити конфлікти — зовнішні й внутрішні, показати вплив мистецтва на життя й навпаки. Проте, незважаючи на різноманітність ознак, при глибокому аналізі дій, вчинків, само — та інохарактеристик митців — дійових осіб драматургічних творів Лесі Українки спостерігається певний комплекс морально-етичних, ідеологічних, філософських рис характеру митця, що дає підстави вважати їх концептуальними, виділити тип митця [15, 156].
Драматичну поему «У пущі» Леся Українка присвятила глибоким роздумам про мистецтво, про становище й долю художника в антагоністичному суспільстві, про його місце та обов'язок у боротьбі проти реакції за вищі, світлі ідеали.
Дія драматичної поеми відбувається в XVII столітті, коли вже не християнство переслідували, а воно боролося зі своїми єресями, розколовшись на окремі течії, навіть секти, коли пуритани змушені були покинути Англію і заснувати свою общину в пущах Північної Америки.
Матеріалом для поеми Л. Українка обрала внутрішні суперечності у взаєминах і поглядах пуритан-переселенців з Англії до Північної Америки. Головний герой — скульптор Річард Айрон, трагічна постать, яка не знаходить відгуку на прагнення любові, правди, волі серед громади фарисеїв, сектантів, обмежених людей.
У світлі ідеї «мистецтва для мистецтва» новими смислами починає обростати тема призначення митця та ролі мистецтва. Однак кожен інтерпретує вибір митця по-своєму: від служіння музі чи відданості інтересам громади до звинувачення і відповідальності народу за смерть таланту, а також до переосмислення суті та вартості мистецтва як такого.
Для Лесі Українки творчий процес — це одержимість, фатум, бажання творити, якому ніщо не повинне стояти на перешкоді. Мотив протистояння митця і юрми стає наскрізним для Лесі Українки [15, 38].
Окреме місце в драматургії Лесі Українки посідає особистість митця, творця i примножувача культурно-духовних цінностей людства.
Визначальними рисами типу митця виступають сила таланту, відчуття й усвідомлення вiчностi мистецтва й краси в поєднанні з прагненням віддати талант служінню своєму народові, постійне намагання творити iстиннi духовнi цiнностi. За концепцією Лесі Українки, покликання митця — пiдносити до боротьби, праці й краси. Вона звертає увагу на взаємозв’язок митця із суспільством i народом.
Багаторічні роздуми письменниці над проблемою свободи творчості і мистецького покликання вилились у її драматичній поемі «У пущі».
У світлі ідеї «мистецтва для мистецтва» новими смислами починає обростати тема призначення митця та ролі мистецтва. Однак кожен інтерпретує вибір митця по-своєму: від служіння музі чи відданості інтересам громади до звинувачення загалу і відповідальності народу за смерть таланту, а також до переосмислення суті та вартості мистецтва як такого.
У листах до А. Кримського, І. Франка, брата Михайла, О. Кобилянської, М. Павлика, у статях „Малорусские писатели на Буковине”, „Заметки о новейшей польской литературе”, „Новейшая общественная драма”, у фрагменті „Європейська соціологічна драма в кінці ХІХ ст.” поетеса шукає, висловлює та обґрунтовує теоретичні засади нового мистецтва, виражає своє художнє credo. Яким ж було це credo? На думку О. Білецького, О. Бабишкіна, І. Журавської це був „неоромантизм з усією складністю, неординарністю і суперечливістю його зв’язку із визвольною боротьбою" [5,32].
Для Лесі Українки творчий процес — це одержимість, фатум, бажання творити, якому ніщо не повинне стояти на перешкоді. Мотив протистояння митця і юрми стає наскрізним для Лесі Українки в пізній ліриці, а також у творах «Оргія», «Орфеєве чудо», «У пущі», «Лісова пісня» та ін.
Драматичну поему «У пущі» Леся Українка, присвятила глибоким роздумам про мистецтво, про становище й долю художника в антагоністичному суспільстві, про його місце та обов'язок у боротьбі проти реакції за вищі, світлі ідеали. Вона створила образ, який постійно знаходиться в боротьбі між ірраціональним та раціональним. Це образ митця, це проблема визначення мистецтва як засобу служіння суспільству.
Матеріалом для поеми Леся Українка обрала внутрішні суперечності у взаєминах і поглядах пуритан — переселенців з Англії до Північної Америки. Головний герой — скульптор Річард Айрон, трагічна постать, яка не знаходить відгуку на прагнення любові, правди, волі серед громади фарисеїв, сектантів, обмежених людей, він утверджує власне творче кредо: «Pereat mundus, fiat ars» («Хай згине світ, а хист хай буде»). Однак світ не гине, громада виганяє скульптора за непокору та небажання служити її потребам, і талант гине чи то від незатребуваності, чи то через відсутність тих, хто здатен оцінити його, а може, від приреченості. Така доля «скульптора серед пуритан». Леся Українка, власне, не дає відповіді на поставлені питання, вона розкриває внутрішні суперечності та сумніви, але не має жодного бажання виносити присуд. Ця недосказаність, відкритість твору і тепер інтригує читачів та критиків.
Коло особистісних характеристик творчої людини в її драматургічній спадщині є досить широким. У ряді творів (“У пущі”, “Оргія”, “Орфеєве чудо” та ін.) митець виступає провідною дійовою особою, що дає авторці можливість подати різні аспекти особистості, створити складні ситуації, розкрити конфлікти — зовнішні й внутрішні, показати вплив мистецтва на життя й навпаки. Проте, незважаючи на різноманітність ознак, при глибокому аналізі дій, вчинків, само — та інохарактеристик митців — дійових осіб драматичних творів Лесі Українки спостерігається певний комплекс морально-етичних, ідеологічних, філософських рис характеру митця, що дає підстави вважати їх концептуальними, виділити тип митця [8, 138-140].
Подальший розвиток зазначені риси отримують у драматичній поемі “Оргія”, яка була одним з останніх творів Лесі Українки, вже зрілої людини і письменниці. Головний персонаж твору — співець Антей — теж вбачає своє покликання у збереженні надбань культури свого народу. Конфлікт ускладнюється тим, що ряд учнів, друзів і навіть дружина Антея віддали свої таланти на службу римлянам-завойовникам заради слави, матеріальних статків, пошани тощо, “продалися колонізаторам" [8, 141-144].
Визнаючи як реалію те, що митець може заробляти на життя своїм талантом, Леся Українка підкреслює неможливість для Антея служити поневолювачам його народу. Фізична смерть для персонажа є гідною альтернативою рабському служінню чужій культурі. Антей не вагається у критичний момент: його смерть повинна не тільки зберегти його талант та особисту незалежність, але й подати приклад тим, хто зрадив своїм талантам і народові. Символічним є те, що постійно підкреслюючи національну приналежність і свідомість свого персонажу, авторка вводить у твір епізод, у якому Антей перед смертю грає на лірі, оздоби якої було зібрано в різних країнах світу. Саме за допомогою такої “багатонаціональної" ліри кидає герой свій полум’яний заклик до всіх поневолених слухачів:
Тепер, всесвітній даре, послужи мені…
Голос дай німоті рабів!
Розворуш нам оспалу кров,
Розмах дай нашій силі скритій! [25, 66].
Таким чином, митець, хоч і живе для свого народу, але й усвідомлює загальнолюдські завдання мистецтва.
Одним із таких завдань у творі “Оргія” є необхідність для митця служити вічності. Для цього йому потрібна, крім таланту, ще й велика особиста мужність.
Отже, у характері митця Антея спостерігаються єдність особистісних ознак, головними з яких є талант, гідність, мужність, усвідомлення сутності і завдань мистецтва з авторськими поглядами на роль митця й мистецтва в житті людей. Найважливішим завданням митця є постійний заклик до боротьби, звернення до кращих рис свого народу і водночас збереження й творення вічних цінностей.
Поглиблюючи характер митця, Леся Українка звертається у драматургії до характеру творчої особистості, яка не знайшла місця своєму талантові.
Серед творів Лесі Українки про сутність мистецтва та особистості митця легенда “Орфеєве чудо” посідає особливе місце. В основу її лягли як реальні факти й особи, так і міфологічний сюжет та образ, творчо переосмислений письменницею відповідно до власних поглядів. У центрі твору стоїть митець з промовистим ім’ям Орфей.
Творчу людину зображено тоді, коли під тиском обставин вона залишає музику і під тиском необхідності береться до фізичної праці. Акцентуючи увагу на її важкій виснажливій суті, письменниця наголошує на згубному впливі такої праці на творчий потенціал митця. Водночас підкреслено силу і можливості справжнього мистецтва і творця. Відомо, що музику Орфея сприймало навіть каміння. І тому, взявшись до гри, Орфей досягає більшого, ніж зміг би досягти фізичною працею. Музика розбудила людей, примусила будувати мур для захисту міста. “Орфеєве чудо” виявляється неоднозначним: силою мистецтва співець зумів досягти духовного перелому, злету, товариші повірили, що саме музика примусила каміння лягти в мур. Але найбільшим чудом виявляється те, що загал усвідомлює:--PAGE_BREAK--
Такий митець — і був у нас як раб? [25, 316]
Таким чином, у творі вказано на таку концептуальну рису митця, як віра в силу свого таланту. Водночас гостро ставиться проблема митця і суспільства, яка вирішується через усвідомлення людом творчої сили співця й мистецтва, а через нього — пробудження свідомості, єднання з цією творчою силою. Відбувається служіння митця оточенню і піднесення загалу до рівня митця, що, власне і було метою творів “новоромантизму”. Але й акцентовано, що таке єднання — натхненне, чарівне: твір недарма має у назві “чудо”. Для того, щоб це чудо стало можливим, необхідна єдність співця і його слухачів. Отже, ще однією рисою типу митця можна вважати не тільки його боротьбу, але і єдність із народом, конструктивне подолання розриву між ідеалом і дійсністю.
У Лесі Українки протистояння обов’язку митця перед суспільством і служіння своїй власній музі завершується перемогою музи. Не всім дано талант творця. А якщо хтось його має, то він не повинен змушувати цей талант діяти за якимось статутом, за якимись встановленими правилами. Свобода — головна умова розквіту таланту — в неволі, в путах він загине. Свобода творчості, вільного польоту думки — ось до чого має прагнути митець. Він не має права витрачати свій дар даремно. Ідея служіння митця народу у творчості Лесі Українки еволюціонувала до утвердження думки про служіння митця таланту, про трепетне до нього ставлення [5, 83].
Леся хотіла служити суспільним ідеям і, як могла, робила це. Але її муза була сильніша за неї, вона диктувала свої умови. Вона брала митця в полон. Леся підкоряється своїй музі з радісним болем, і в її каятті звучить тріумф причетності до вічності.
Розділ ІІ. Втілення проблеми взаємин митця і суспільства у драмі „У пущі”
Події, зображені в драматичній поемі «У пущі», переносять нашу уяву в перші поселення колоністів у Північній Америці. В ремарці на початку твору Леся Українка точно вказує час і місце дії: діється в XVII столітті в Північній Америці; перші два акти — в невеликій колонії в Масачузеті, останній — в Род-Айленді.
Сюди прибуває скульптор Річард Айрон, він приїхав з Венеції. Наступ католицької реакції, посилення феодальних утисків у середньовічній Європі змусили скульптора покинути Італію, де мистецтво занепадало, обставини сковували митцеві крила, гальмували його творчий розвиток. Талановитий митець — Айрон — сповнений мрій і надій. Він бажає у «новому світі», «серед нового краю запалити одвічної краси нове багаття». Митця жене
Свята, велична мрія,
що ніби люди можуть вільні бути. [25, 112]
Річард Айрон мріяв, що тут буде Новий світ. З палким завзяттям Річард сподівається гори перевернути, хоч і розуміє, що «в новому краю треба хащів розчистити вперед чимало, а потім вже розпалювать багаття». Та вірить у свої сили, в можливість утвердити тут талант митця.
Але потрапляє Річард Айрон в американські пущі. Через весь твір автор поступово, логічно й переконливо розкриває страшний зміст цієї метафори — у пущі. Але тут легше було розчистити віковічні пущі, ніж ті «лихі терни», що виросли між людей. Він, вихований на батьківщині гуманізму — в Італії, не може підняти своє середовище до рівня своїх мистецьких понять. Його не розуміють і цькують. У творі української поетеси прозорливо викриваються так звані американські «свободи», фальшиву суть яких глибоко збагнула вона вже тоді, на порозі нового віку. Людина у цих пущах стає безправною, позбавленою будь-яких свобод, де контролюються не лише вчинки, але і її думки. Леся Українка яскраво показує у всьому цьому фарисейську роль релігійних проповідників. Виразно поставлені в творі ідейні акценти не втратили своєї актуальності й у наш час [25, 75].
Американська пуща гнітить, а далі поступово вбиває прекрасне в людині. Скульптор спочатку дивується, натрапляючи на перешкоди своїм добрим замірам, а потім вступає в конфлікт з пуританською общиною, зокрема з її пастором, проповідником Годвінсоном. Митець вражений несподіваним для нього пуританським аскетизмом колоністів, лицемірством духовного пастора Годвінсона, який всім, в тому числі й скульпторові, нав'язує свою волю, свої закони. Залякані, затуркані члени общини безмовно підкоряються йому.
Айрон побачив тут також вражаючі соціальні контрасти — «корчі з голоду» бідняків і ажіотаж наживи, цинічний прагматизм буржуазії: роблю те, що мені вигідно, що дає прибуток, всупереч моралі, добрим традиціям, навіть закону. В таких умовах людям не потрібне мистецтво скульптора, бо одні прибиті злиднями, інші надто обмежені, щоб зрозуміти його. Річард не в силі переконати громаду, змінити спосіб її життя. І в'яне палка мрія митця.
2.1 Загострення конфлікту між митцем і суспільством у творі
В поемі «У пущі» порушуються проблеми: вірність і зрада, любов і влада. Скульптор Річард Айрон не може знайти спільної мови із пуританською громадою в Масачузеті, зокрема з її духовним провідником — проповідником Годвінсоном. Митцеві не раз доводиться вступати в гостру полеміку з рідними та близькими йому людьми. Гордий, впевнений у тому, що його сила «на самоті» нічим не поступається Годвінсовій силі в громаді, Річард кидає виклик пуританам, чим, по суті, провокує погром ними своїх мистецьких творів.
Проповідник Годвінсон настроює пуритан проти Айрона, відчувши в його волелюбних словах, незалежних вчинках небезпеку для себе. Годвінсона разять слова скульптора:
Хто має силу з примусом боротись,
той робить завжди тільки по охоті.
Бо якщо ми не думку боронили,
то я не знаю, за що ми боролись.
Годвінсон
За боже слово й за громадську волю!
Річард
Ав чім, по-вашому, громадська воля?.
Годвінсон
(з погрозою в голосі)
Громада власні парості негідні
рубати може і в вогонь кидати.
і їх ніхто не сміє боронити.
Річард
(до Годвінсона)
В такій громаді, справді, повна воля
всім фарисеям [25, 64].
Так зав'язується конфлікт. Проповідник недвозначно натякає Айронові, що він парость негідна, яку можна знищити. І Річард відверто називає Годвінсона фарисеєм.
Далі конфлікт загострюється. За те, що Айрон вступив, за словами проповідника, з громадою в поєдинок, духовний пастор підбурює пуритан. Твори скульптора вважають богохульством, розбивають видатний твір мистецтва — найкращу скульптуру. На Айрона зводять наклеп, звинувачуючи його у зв'язку з молодою індіанкою, з якої він ліпив скульптуру.
Пуританська громада заперечувала право творчої свободи, бо громада, це велика сила, а кожен громадянин повинен служити спільноті. Джонатан, теж скульптор і колишній товариш Річарда, скорився пуританам, «в покорі духа оддав на службу господа себе» — він ліпить підсвічники для церкви. Це корисно і дає прибуток. «Кому потрібна та краса?», — так тепер говорить Джонатан про мистецтво і навчає Айрона:
Даремне ти з громадою завівся,
а надто з Годвінсоном.
Та Річард непорушний у своєму переконанні. «Путь моя правдива», — заявляє він. Скульптор згадує притчу про Марту і Марію:
Марта дбала про потреби часу,
Марія ж прагнула того, що вічне.
Едіта
Ти думаєш.
Річард
Іти услід Марії [18, 100]
Не дивлячись ні на що Річард не став на ганебний шлях, яким пішов Джонатан, скульптор не зраджує своєму хистові, бо справжній митець не може зрадити свої ідеали і “від хисту відступитись”.
Річард залишається вірним своїм ідеалам, ні на крок не відступає від дорогих переконань. Він готовий до нових випробувань і нової боротьби.
Такий висновок випливав із переконань самого автора, який розцінює відступництво як самогубство митця. «Це страшна жертва душі, у мене рука не здійметься на таке самовбивство», — так писала Леся в листі до Михайла Павлика [2, 60].
У тексті драматичної поеми, читаємо слова Річарда Айрона: О, я знаю!
Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру?
Не можу я, бо зрадником не вдався.
Та навіть хоч би й зрадив, як Іуда,
я, певне б, і повісився, як він.
2.2 Занепад хисту митця Річарда Айрона
Але скульптор Айрон не переміг у боротьбі з духовною пущею. Він покидає Масачузет і оселяється в штаті Род-Айленд. Звільнившись від фанатично настроєної юрби, скульптор, здавалося б, зможе самореалізуватися. Проте негативна свобода від впливу від ворожого середовища не переростає в позитивну свободу дій. Тут йому доводиться зустрітися з не менш страшним і небезпечним ворогом — відсутністю аудиторії, відсутністю інтересу до його праці, Айрона не сприймають як митця, твори його не визнаються мистецтвом.
Митець переживає в Род-Айленді творчий занепад:
"…Чи не краще було тоді,
як руки фанатичні
мої утвори в порох розбивали?
Бо се ж таки було якимсь признанням,
що хист мій справді може мати силу…" [25,146]
Таким чином, зі звільненням від ненастанної боротьби митець втрачає і самототожність. Дух наживи гнітить тут митця не менше, ніж релігійний фанатизм пуритан. Нидіє ясна мрія митця, його мучать важкі роздуми про доцільність творчої праці, обраного шляху. Скульптор дуже одинокий, його не розуміє оточення:
Я наче бранець,
що на чужій землі шукає бога,
нікому не відомого в країні.
Мистецькі твори Річарда втрачають художню силу, силу правди мистецтва. З-під різця скульптора тепер з'являються не одухотворені постаті, а якісь бліді копії десь, колись, чогось баченого.
Цю внутрішню кризу героя підсилює картина наступаючої ночі, поступового насування темряви — «помалу споночіло. Тепер тільки невиразне зоряне світло трохи освічує хату». Далі чорні тіні від статуї «перебігають по стінах і по підлозі». Такими ремарками супроводжується остання, третя дія драми.
Річарда Айрона оточують убогі духом люди, байдужі до всього, що не дає прибутку, матеріальної користі. Він замикається в собі, втрачає зв'язок з оточенням. Постає питання про те, чи свобода для митця — це завжди благо. Нові скульптури митця, не надихані високою ідеєю, вимучені й надумані:
Р і ч а р д
(сам)
Душа моя за океан полине,
а я зостануся бездушним тілом,
серед костей, з потворою сією,
мертворожденною.
(До статуї)
Яка бридка!
Ненавиджу тебе! Горить лице
від сорому, що показав тебе!
Так згинь же, проклята, зо мною вкупі!
Не хочу я себе переживати!
Хай згине все і сліду не лишиться!
(Замахується, щоб скинути статую з п’єдесталу, але опускає руки).
Ні, не здіймається рука на тебе,
дитя моєї розпачі і туги.
Переживаючи «муки пекла» і «відгуки раю», герой драматичної поеми Лесі Українки в останньому монолозі висловлює своє сокровенне:
Я не могтиму жити
єдиним хлібом.
Та автор лишає конфлікт не розв'язаним, і його відкритістю ніби апелює до читача, його думки. У багатомірності характеру головного персонажа, метафоричності образів скульптури, діалогах-диспутах, як і у відкритості фіналу, виявилися новаторські риси поетики драматургії Лесі Українки.
Образ Річарда Айрона складний і трагічний. Непростий і ідейно-художній підтекст твору. Дослідники спадщини Лесі Українки по-різному трактують задум письменниці. Одні пов'язують його з проблемою митець і його середовище, з виступом автора проти реакційної філософії прагматизму — філософії американських бізнесменів, інші ж розглядають це як відгомін українського літературного життя початку XX століття.
Останнє особливо підтверджують висловлені Лесею Українкою в листі до Івана Франка думки про умови праці тогочасних українських літераторів [5, 117].
Всі міркування літературознавців до певної міри мають рацію, бо незаперечним залишається те, що «У пущі» — твір багатоплановий. Та є у цій драматичній поемі рядок, який влучно характеризує не лише цю драму, а й (у згаданому аспекті) всю драматургію письменниці:
Я, пливучи сюди, багато думав,
То був великий океан думок.
Серед різноманітних проблем, поставлених в драматичній поемі «У пущі», особливо сильно відбився конфлікт митця з середовищем, з оточенням, яке його не розуміє, вороже настроєне і не сприймає мистецтва скульптора. Звідси болючі роздуми про мету й доцільність творчої роботи, її реальні наслідки.
2.3 Причини занепаду таланту Річарда Айрона
Щоб відповісти на поставлені питання, автор піддає героя п'єси тяжким випробуванням. При цьому чітко проводиться думка, що громадянський обов'язок художника полягає не у ствердженні якихось абстрактних моральних якостей, етичних засад суспільства, його членів. Він сам зобов’язаний на ділі реалізувати ці якості і засади. Не можна закликати інших до чогось, коли ти сам не до кінця чесний у цій справі. «Чисте діло потребує чистих рук», — любила повторювати Леся Українка. Тому її Річард, вимагаючи від інших справедливості, гідності, чесності, насамперед сам завжди залишається таким. Це одна з важливих рис його характеристики [4, 11].
Талановитий скульптор сповнений мрій і надій, він бажає у “новому світі”, серед нового краю запалити “одвічної краси нове багаття" і вірить у свої сили, в можливість утвердити тут талант митця, — але потрапляє Річард Айрон у пущу. Через весь твір авторка поступово, логічно й переконливо розкриває страшний зміст цієї метафори — “у пущі”, в середовище для митця чужорідне, де ніхто не сповідує культ краси й таланту. Людина в цих пущах стає безправною, позбавленою будь-яких свобод, тут контролюються не лише вчинки, але й думки.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Айрон зневірився в старому світі не тільки тому, що той світ
"…Зостарівся в гріхах,
закостенів у звичках нечестивих".
Леся Українка з тривогою нагадує про «готовий заніміти» хист Італії, про салонні, елітарні таланти:
В тих палацах,
немов заморські квіти, процвітаю
виборні талани — але в теплиці
скоріше нидіють, аніж цвітуть.
Нащадки велетів, самі здрібнілі,
якась безсила, пещена їх врода [25, 122].
Також виявляється нездатність митця до пристосуванства.
Кожний художник творить, так чи інакше пов’язуючи себе з певною спільнотою. Жоден митець не може творити тільки для самого себе. Завжди потрібний споживач, реципієнт, цінитель, який дає творцеві внутрішнє переконання в тому, що його праця комусь потрібна. Усе це призводить Річарда до творчого занепаду, він втрачає свій мистецький хист, бо не може самореалізуватися.
Варто звернути увагу на важливу рису стилю письменниці, що проявляється і в цьому творі, а саме: наявність діалогу-полеміки, у якій кожна зі сторін по-своєму має рацію. Ця діалектика думки, зіткнення ідей, де нерідко важко визначити авторську позицію, дещо ускладнює вияснення смислу твору. В цьому випадку в драматичній поемі «У пущі» принципове значення має фінальна сцена. Річард не зломився під тягарем обставин бездуховної пущі, що губить таланти. Його непримиренність, твердість поглядів стануть прикладом для молоді — такий висновок прочитується завдяки образу юного Деві.
Зв'язок художника з життям, сумніви у пошуках творчих шляхів, роль мистецької індивідуальності — все те, що завжди так хвилювало поетесу, відбилось у цій драматичній поемі.
Висновки
У драматичній поемі “У пущі” знайшли вияв погляди Лесі Українки на важливі проблеми мистецтва. Річард кидає зниділу, зманіжену, “тепличну" стару Італію, бо йому здається, що цей хист уже все договорив, що художники лише повторюють зразки титанів-попередників. Нових “титанічних" почувань і осягів він сподівається в Америці, в дикому й вільному краю. Але мистецтво потребує ґрунту й традицій. Дика цілинність незайманих земель неплідна, коли йдеться про красу, творчість. Зречення старої культури, зречення традиції виявилося фатальним для обдарування й артистичної долі Річарда Айрона. Новоромантик із презирством ставиться не до натовпу, а до того рабського духу. Річард до кінця залишається самотньо-гордим і йде до загибелі, але таким прикладом хоче показати молодшому поколінню незламність духу.
У своєму творі Леся Українка намагалася не просто проголосити свої погляди на питання художнього втілення національного ідеалу, суспільної позиції письменника, а розкрити усю складність, неоднозначність суспільної місії митця, прагнула ввести читача в саму атмосферу духовної діяльності поета як повноцінного і непересічного героя своєї лірики і драматургії.
Справжнє мистецтво служить народу, воно озивається болем у серці людському — ця думка стала в поезії Лесі Українки однією з визначальних.
Митці у драматичних творах Лесі Українки виступають, живуть і творять у різних умовах, різних історичних епохах і художніх світах, між персонажами спостерігається ряд типологічних спільностей у морально-етичному і у світоглядно-ідейному аспектах.
Митець не може жити позареальним, матеріальним світом. Він має бути духовно та матеріально незалежним і ставити талант вище будь-яких матеріальних цінностей.
Митець за будь-яких умов повинен залишатися із своїм народом, знати його життя, творити для нього, будити до боротьби. Акцентовано, що не тільки митець, а й народ мусить мати певні обов’язки, цінувати й поважати особистість митця. Митець повинен служити народові, народ повинен нести відповідальність за свого творця.
Ознака типу митця у творах Лесі Українки — усвідомлення митцем свого таланту, покликання й суті. Митець завжди повинен залишатися собою. Його засіб боротьби — саме творчість, яка здатна вершити чудеса, піднімати до боротьби, будити до життя.
Як визначальну рису типу митця слід підкреслити прагнення до творення й збереження вічних цінностей. Духовне життя домінує над фізичним, матеріальне поступається перед ідейним. Ніяка жертва не є завеликою, якщо вона дана задля високих ідей. Особисте, хоч і має велику цінність, все-таки відступає перед загальним у національному і в загальнолюдському контексті.
Великого значення поетеса надала соціальному змісту мистецтва нової доби, яке замість натовпу стихії оспівує союз індивідуальностей. В образах своїх героїв поетеса прагнула розкрити як соціально-типові риси, так і своєрідне, індивідуальне начало.
Список використаної літератури
Агеєва В. Митець і пуща. // Слово і час, 1999. — № 8. — С.11-18.
Агеєва В. Поетеса зламу тисячоліть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. — К.: Веселка, 2001. — 265 с.
Бабишкін О. Слово про Лесю. // Українська мова і література в школі, 1963. — №6. — С.8-11
Боженко М.К. Драматичні поеми Лесі Українки. // Українська мова і література в школі, 1966. — № 9. — С.33-34
Волинський П. Леся Українка — борець за соціалістичну естетику. // Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. — К.: Наукова думка, 1973. — 261 с.
Демська Л. Проблема індивідуальної свободи в драматургії Лесі Українки: Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. — Львів, 1999. — 148 с.
Зеров М. Леся Українка // Твори: в 2 т. — Т.2. Історико-літературні та літературознавчі праці. — К.: Дніпро, 1990. — 594 с.
Козак С. Неоромантична концепція слова Лесі Українки. // Сучасність, 1993. — №2. — С.138-144.
Колесник П. Леся Українка і українська поезія початку ХХ ст. // Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. — К.: „Наукова думка”, 1973. — 261 с.
Колощук Н.Г. Інтелектуальний конфлікт у драматургічній поетиці Лесі Українки // Леся Українка і сучасність. — Луцьк: „Вид-во Волинська обласна друкарня„ 2003. — 444 с.
Костенко А. Леся Українка: Документальна повість. — К.: Дніпро, 1971. — 163 с.
Костенко Л. Поет, що ішов сходами гігантів // Леся Українка, Драматичні твори. — К.: Дніпро, 1989. — 234 с.
Ломонос Є. Вивчення творчості Л. Українки. — К.: Радянська школа, 1987. — 208 с.
Лосев А. История античной эстетики. — М.: Высш. шк., 1963. — С.3-33.
Міщенко Л.І. Леся Українка. Посібник для вчителів. — К.: Радянська школа, 1986. — 302 с.
Моклиця М.В. Леся Українка і Ольга Кобилянська: дві грані модернізму // Леся Українка і сучасність. — Луцьк: „Вид-во Волинська обласна друкарня„ 2003. — 444с.
Олійник Микола. Леся. — Київ. Молодь, 1960. — 232 с.
Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. /За ред. М. Зубрицької/. — Львів: Літопис, 1996. — С.531-535.
Радишевський Р.П. Іскри єднання: До питання про інтернаціональні мотиви творчості Лесі Українки. — К.: Дніпро, 1983. — 184 с.
Семененко Л.М. Митець як концептуальний герой драматургії Лесі Українки // Вісник Запорізького державного університету, 2000 — №1,. — С.23-27.
Стебельська А. Образ волі і рабства в драмах Лесі Українки. // Позакласний час. — К.: Веселка, 1998. № 6 — С.13-18
Степанишин Б. Леся Українка: «Ніщо мене так не мучить, як фальш». Погляд на життя і творчість письменниці з нових, сучасних позицій. // Березіль, 1999. — №1-2. — С.169-180.
Турган О. Українська література к. ХІХ — поч. ХХ ст. і античність. — К., 1995. — С.117-133.
Тхорук Р.Л. Неволя як тема і як проблема у творчості Лесі Українки // Леся Українка і сучасність. — Луцьк: Вид-во Волинська обласна друкарня, 2003. — 444 с.
Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. Т.4. — К.: Наукова думка, 1975. — 506 с.