Реферат на тему:
Рецепція роману Еміля Золя “Жерміналь” з позицій соціалістичної ідеології
Рецепція роману Е.Золя з позицій соціалістичної ідеології – один з ракурсів його сприймання членами та організаторами робітничого руху, теоретиками і пропагандистами соціалізму / комунізму. Вона зароджувалася ще до публікації твору, бо сам автор, говорячи про свій задум і підготовку до написання роману з життя робітників, вдавався до словосполучення “мій соціалістичний роман”, зустрічався з керівниками Інтернаціоналу. У системі персонажів роману “Жерміналь” хоча не на першому плані, є постать соціалістичного функціонера Плюшара. Про нього більше говорять (Расснер та Етьєн), ніж з ним безпосередньо контактують, взаємодіють на рівні фабули. Тому цілком закономірно, що вже у фазі “передрецепції” неопублікованого твору в листуванні Е.Золя і в пресі спорадично виникали соціалістичні мотиви. Розмови, дискусії на цю тему активізувалися в період активної, зацікавленої газетно-журнальної рецепції у Франції та в інших країнах Європи, в тім числі й Україні. У третій фазі рецепції вже опублікованого твору, яким зацікавилися видавці і діячі соціалістичного руху [див.: 7, с. 167-177], починається літературно-критична рецепція, що поступово переростала в історико-літературну та соціологічну інтерпретацію. Відгомоном її є, зокрема, Франкове заперечення думки, що вартість роману Золя “Жерміналь” пов’язана з утвердженням соціалістичної ідеології. Така літературно-критична позиція І.Франка щодо ідейного змісту цього твору зумовлена зміною його ставлення до соціал-демократичного руху в Європі і перспектив побудови соціалізму. Після 1896 року до кінця життя він гостро критикував доктрину К.Маркса і Ф.Енгельса [див. докладніше: 2, с. 44-63; с. 58, с. 131-134, с. 140-148, с. 157-175].
Творчість Е.Золя і, зокрема, його романи “Жерміналь” і “Гроші” з позицій соціалістичної ідеології розглядали Поль Лафарг у Франції, Франц Мерінг – вуНімеччині, Юлій Мархлевський – у Польщі, Георгій Плеханов – у Росії. Вони і заклали основи “марксистської критики”, верифікуючи філософсько-економічну теорію К.Маркса аналізом літературних явищ. У літературній критиці на марксистських засадах визначальними і конструктивними були такі концепти: “Література – елемент ідеологічної надбудови щодо економічного базису”; “письменник – виразник одного з суспільних класів”; “джерело розвитку історико-літературного процесу – класова боротьба”.
П.Лафарг, автор праці “Економічний детермінізм Карла Маркса”, активно виступав як публіцист, літературний критик. Він був і співредактором газети ”Le Socialiste”, друкувався також у німецькому часописі “Die Neue Zeit”. Саме на його сторінках була опублікована 1871 року велика стаття “Гроші” Золя”. Автор спочатку робив обширний екскурс в історію французького роману, назвавши першу частину статті “Чим історія роману завдячує Золя?”. У другій частині – докладно аналізував життєву основу, фабулу та провідні образи-персонажі найновішого на той час твору з епопеї “Ругон-Маккари”. Матеріалістична концепція Лафарга не відходила від позитивістського детермінізму. Про спосіб його критичних розмірковувань дає уявлення такий уривок: “Найповерховіше споглядання, що не в змозі охопити зв’язок причин і наслідків, безпосередньої дії і її кінцевого результату, ось він, тріумф “реалістів”, найвищий злет їхнього психологізму – це банальний аналіз власного вельми нецікавого і недоумкуватого “я”. Все, чого їм бракує, вони намагаються надолужити за рахунок мови; вся їхня майстерність полягає в тому, що мова їхніх творів надзвичайно манірна, заплутана, вона спантеличує читача” [3, с. 195]. Лафарг, іронізуючи над “реалістами”, виділяв з-поміж них Е.Золя, який, мовляв, “зробив зусилля покласти край такому чародійству” і вмотивувати дії персонажів “певними причинами”. Критик врешті зійшов на проблеми спадковості, заговорив про надмірні описи і хвалив Золя за те, що тому “вистачило сміливості взятися за великі соціальні явища і події сучасного життя”, показати “вплив економічних організмів на суспільство” [3, с. 210]. На жаль, зазначав Лафарг, цей “сміливий задум” неповно здійснюється, бо Золя живе відособлено від народу, тільки наїздами буває в його гущі як репортер. П.Лафарг задав той критерій, який невдовзі стане каноном соціологічної критики: письменник, мовляв, не знає життя, бо не живе серед народу, не осягає смислу явищ, які він описує, бо не володіє марксистським методом. Проте він Золя все-таки виділяє за принципом, згідно з яким Ф.Енгельс 1888 року оцінював Бальзака. Наділений великим талантом оповідача, характеризує Лафарг Еміля Золя, він ховає банальність своїх спостережень за романтично змальованими картинами, що вони зацікавлюють і захоплюють читача, але не переносять його на місце події і не дають йому чіткого уявлення про неї” (підкр. наше. – Р.Б.) [3, с. 216].
Оті характерні “але”, “на жаль”, що висловлювалися з позиції всезнаючого судді, який володіє істиною, стане “загальним місцем” (топосом) у молодих критиків, які виступали від імені ідеології передового класу – “пролетаріату”. Поки що виділяє з-поміж інших Еміля Золя як автора романів про страждання робітників (“Пастка”, “Жерміналь”) і викривача дрібної буржуазії саме “за сміливі задуми”. Він писав: “Золя насправді є гігантом у порівнянні з пігмеями, які його оточують. “Гроші” – останній і, мабуть, найбільш значимий з його романів, у якому яскраво вирізняються всі позитивні якості і всі вади письменника” [3, с. 220-221]. Аналіз Лафаргом цього роману – це по суті докладний переказ зображених біржових подій і коментар до вчинків та поглядів центральних і маргінальних постатей. Оцінні судження в статті з’являються зрідка і то надто стислі: “Усі без винятку герої Золя сповнені життя і руху”. “Гроші” – вправно побудований роман” [3, с. 237]. “На сторінках романів Золя ніколи не зустрінеш іронії або глузування” [3, с. 239].
Лафарг приділяв багато уваги образові “переконаного соціаліста”, вихованого на “могутній теорії Карла Маркса”, і започаткував поширений згодом прийом критики за принципами “соціалістичного реалізму”: критик проблематизував створене автором і міркував (=рекомендував), як було б краще чи доцільніше писати роман. “То ж доречно було б припустити, що він (послідовник Маркса. – Р.Б.) ґрунтовно вивчив фінансовий світ і капіталістичну економіку, що він пізнав закони розвитку суспільства і усвідомив необхідність перебудови цього суспільства […] Але замість глибоких думок ми чуємо від них порожню балаканину” [3, с. 242]. Лафарг рясно цитував роман, переказував зміст, цілі розділи, часом попереджуючи читачів про неповноту свого аналізу. “Я опускаю цілу низку цікавих образів, зауважував у таких місцях, бо мені бракує можливості простежити розгортання роману сторінка за сторінкою і проаналізувати його” [3, с. 237]. Як наслідок, Лафарг пропонує вбивчий присуд: “Образ “соціаліста” Сігізмунда Буша псує роман Золя, бо він є виплодом туманної фантазії автора. Такий твір, як “Гроші”, що так високо підіймається над рівнем звичайного роману, бо зазіхає на відображення і аналіз соціальних явищ, мусив би нести в собі певну концепцію побудови суспільства. А цього у романі немає” [3, с. 246].
Стаття П.Лафарга з’явилася, до речі, того самого року, що й “Влада землі в сучасному романі” І.Франка (1891). Обидві статті мають великі ретроспективні частини, які творять історико-літературний контекст – оцінну шкалу для визначення своєрідності одного твору, назва якого входить у заголовок статті. І в одній, і в другій домінує соціологічний вид аналізу. Їх споріднює категоричність суджень, але радикально відрізняє питома вага оцінок естетичного характеру і особливо – співвідношення класових і загальнолюдських критеріїв, зокрема, ставлення до соціалізму. До цієї ідеології та ідеалу в І.Франка стрімко наростало негативне ставлення, яке сягнуло піку 1903 року й однозначно відбилося в оцінці роману “Жерміналь” 1904 року. Натомість пієтизм до соціалізму / комунізму як ідеалу надихав літературну критику і Ф.Мерінга, і Г.Плеханова, і багатьох критиків із середовища європейських соціал-демократів, російських “пролеткутівців”-більшовиків.
Соціологічна критика виявила свою деструктивну сутність в Росії і в Україні там, де культурну політику проводила панівна партія, що узурпувала державну владу. Сьогодні наслідки такого керівництва добре відомі. Але ми в контексті історії літературної рецепції все-таки зупинимось на одному епізоді, з якого дуже добре видно, як загальноестетична доктрина, що безпосередньо висновується з спрощеної філософської системи, тотально впливає на літературно-критичні судження про вже апробовані явища, усталені оцінки. Йдеться про ставлення літературознавства в Україні 20-30-х років ХХ ст. до Франкової рецепції спадщини Е.Золя. При цьому скористаємося працею П.Христюка “І.Франко про реалістичний стиль і натуралізм Е.Золя”, в кінці тексту якої стоїть дата – серпень 1930 р. Крім листів І.Франка до Олени Пчілки, А.Кримського і М.Грушевського, П.Христюк згадує, цитує і коментує й інші листи та літературно-критичні публікації, за якими легко реконструювати Франкову рецепцію творчості Е.Золя за життя цього французького письменника.
Текст П.Христюка за обсягом і структурою сумірний з текстом І.Франка 1898 року: вони доволі просторі (33 сторінки у Франка, 29 – у Христюка). Ні перший, ні другий автори формально-графічно своїх текстів не членували, однак їхні статті мають три логічно-риторичні частини. У Христюка вступ більший (3 стор.) і синтезовано-узагальнюючий, висновок менший (неповна сторінка) і констатуючий. Вступна і заключна частини статті Христюка містять кожнаметатекстову і рецептивну мотивацію. П.Христюк, подавши чіткі тези про спільне і відмінне у спадщині Золя та Франка, пояснив свій намір “…визначити ті загальні рямці, за які неспроможний був вийти Франко вже яко критик Золя” [6, с. 32]. У підсумку констатував: “Статті І.Франка про Е.Золя, як і загалом його висловлювання про літературні стилі, і досі не втратили свого значення [] за майже цілковитого браку у нас критичної літератури про Золя…” [6, с. 59]. Автор також чітко визначив їх практичне значення: “Стануть вони у великій пригоді […] слухачам нашої школи, що студіюють українську літературу і викладачам та науковим робітникам, які досліджують розвиток суспільної думки на Україні, історію української літератури й літературної критики” [6].
Вивчення тексту статті П.Христюка підтверджує, що вона справді містить великий ознайомлювально-інформаційний потенціал. У ній є цитати з Франка обсягом по декілька рядків, по 2 сторінки, і навіть по 4 сторінки, скомпоновані за принципом колажа. Цитовані Франкові тексти перемежовані коментарями -оцінними судженнями позитивного (схвального), негативного (заперечного) і відносного (аналітичного) характеру. Останні подаються в тексті за допомогою таких слів-маркерів: “але”, “на жаль”, “однако”, “хоч”, “себто”, “правда”, “розуміється”, “дарма” – протиставними сполучними словами, вставними конструкціями, які виражають різні відтінки модальності висловлювань. Трапляються лексеми, словосполучення, що однозначно виражають категоричність суджень: “слушно”, “має рацію”, “не бачить”, “не використовує”, “не викриває”, “помилково розуміє”, “дав хибне пояснення”, “хибне тлумачення”, “уникав у ці роки історичної, клясової оцінки”. Повний перелік оцінних кліше, співвідношення таких із позитивним і негативним змістом видають певну тенденцію упорядника матеріалу, аналітика і прагматика.
Подаємо без коментарів розгорнуті судження П.Христюка, який фіксує типологічні відповідності, збіги і відмінності в позиціях Золя і Франка. Для увиразнення подаємо їх за Христюком (окремо формули про спільне і відмінне):
Спільне у Золя і Франка
(на думку П.Христюка)
Відмінне у Золя і Франка
(на думку П.Христюка)
“Франко так і не сприйняв марксизму і залишився соціалістом-утопістом. І це власне й ріднить Франка з Золя” (с.31).
“Золя гостро критикув буржуазний лад; ще гостріше критикує його і Франко в своїх бориславських оповіданнях і повістях” (Там само).
“…молодий Франко і Золя були ідеологами різних суспільних прошарків: Франко був за тих років речником робітничо-селянської інтелігенції […] Золя, як знаємо, був типовий виразник світосприймання й змагань дрібної міської буржуазії” (с.31).
“Золя не раз виявляв своє співчуття до пролетаріату; ще палкішим співчуттям пройнято оповідання Франка з робітничого життя.
Але так само, як не розумів історичної ролі робітничої кляси Золя […], не розумів цієї ролі і Франко, хоч і проголошував у світліші години своєї свідомости, що героєм наших днів є робітник” (Там само)
“…юнак Франко просто захоплений Золя і не входить у критику його стилю…” (с.35)
“Е.Золя мріяв залагодити суперечності капіталістичного ладу утопійними реформами; молодий Франко шукає порятунку в кооперації” (с.32).
“Він (Франко – Р.Б.) цілком природньо захоплюється стилем Золя. Та ось минає порівняно небагацько часу і Франкові вже більше імпонує німецький реаліст Шпільгаген, як Золя” (с.34).
“Але Франко стоїть на іншому соціяльному грунті, тому в нього навіть у час найсильнішого впливу Золя соціяльне завдання стоїть в іншому аспекті: природничий момент, характеристичний для французького натураліста, у Франка зникає, соціальний офарблює собою твір, викликаючи основні стилістичні риси, відмінні від Золя…” (с.35).
Прагнення П.Христюка окреслити індивідуальне обличчя І.Франка, хоч і торкається проблем стилю, але зводиться до виявлення “класового еквіваленту”. У контексті його статті термін “стиль” наповнюється змістом, що відповідає поняттю “метод”.
Ототожнення стилю з методом – явище, як відомо, характерне для естетики і літературознавства 20-30-х років ХХ ст. у колишньому СРСР. Зіставлення Франка та Золя в Христюка відбувається за схемою: спільне в двох митців склалося “підо впливом Золя” [6, c. 31], але в українського письменника все виходило виразнішим, кращим. Причина в тому, що Франко “читав не лише Шефле та Лянге, а й К.Маркса та Ф.Енгельса і брав безпосередню участь у робітничому рухові в Галичині, брав участь у виробленні “Програми соціялістів польських і українських Східної Галичини” [6, c. 31]. П.Христюк схвалює думки І.Франка за умов: а) коли вони відповідають безпосередньо тому, що вичитав у Маркса і Енгельса, або їх тлумачам (конкретно називає Г.Плеханова, В.Фріче, Ф.Мерінга). Буквально і текстуально: “Золя дивиться на світ очима буржуа-міщанина, цебто очима дрібного буржуа – ось те важливе, до чого дійшов Франко яко критик Золя. Це, однак, не перешкоджає Франкові бачити історичну поступовість реалізму взагалі і натуралізму Золя зокрема. У цій таки статті дає Франко глибоку, дуже інтересну характеристику реалістичного і натуралістичного стилю в мистецтві взагалі, характеристику, що її окремі моменти часом цілком збігаються з висловлюваннями таких знавців мистецтва – марксистів, як Плеханов, Фріче й інші” [6, c. 46]. На доказ такої тези наведемо цитату з Франка “Влада землі в сучасній повісті”, як і відповідна цитата передувала такому висновку.
Крім прямих відсилань до названих тлумачів марксизму, в Христюка є відповідності, так би мовити, типологічні, породжені мисленням, парадигмою, заданою П.Лафаргом. Про це свідчить така опозиція Золя-Франко: “Дрібний буржуа Золя, пише Лафарг, що стояв далеко від політики, що не бачив ясних, реальних шляхів до перебудови капіталістичного суспільства, цілком природньо наближався до “протоколювання” дійсності і задовольнявся отим, у певній мірі, соціяльно-пасивним, споглядальним відображенням дійсності. Для Франка ж у натуралізмі потрібна була певна межа” [6, c. 43].
Порівняймо слушні твердження Христюка: “Коли попередні статті Франка були зв’язані власне з романом “Западня”, цебто з робітничим питанням, то тепер спиняє свою увагу Франко-радикал на творі Золя “La terre” (“Земля”) – із селянського життя. Причина цього зрозуміла…” [6, c. 44]. Наведено також виразніші паралелі та аксіологічні акценти: “Колись, аналізуючи роман “Земля”, міркує Христюк, він правдиво бачив причину, грунт тієї “предилекції” в буржуазно-міщанській, себто в дрібнобуржуазній природі світогляду Золя. А тепер, перейшовши від радикалів до лав буржуазних націонал-демократів, Франко вдається до метафізичної “мономанії”, яка ніби опанувала Золя і зробила його “натурою подекуди хоробливою”. Явище цілком соціяльне, клясове, вважає тут Франко за наслідок особистої вдачі письменника, його “доктринерства”. Отаке хибне тлумачення у Франка, підсумовує Христюк, розуміється, не випадковим. Замінивши свій колишній соціялізм на своєрідне толстовство, захопившись у ці роки теорією клясового миру й утопічною вірою в етичне вдосконалення людства, що єдине мало довести до світлої будучини, Франко взагалі часто уникав у ці роки історичної, клясової оцінки суспільних явищ і обмежувався порожніми, метафізичними загальниками” [6, c. 57-58]. Христюкові висновки можуть видаватися переконливими тому, хто не знає семи грунтовних (великих, зі статистикою, з посиланням на численні джерела) статей Франка, присвячених полеміці не тільки з Адлером, Каутським, а й з Марксом та Енгельсом, зі своїми колишніми вчителями (М.Драгомановим) і однодумцями (М.Павликом). Цих праць П.Христюк не згадує. І така фігура умовчання дивує тим більше, що всі критичні полемічні статті друкувалися в “Житті і слові”, в “ЛНВ”. Крім того, Франкова світоглядна переорієнтація відбилася безпосередньо в художній творчості (повісті “Основи суспільності”, “Перехресні стежки”, “Великий шум”, поетичні збірки “Semper tiro”, “Мій ізмарагд”, “З днів журби”, поезія часів Першої світової війни). Майже всі названі художні твори також були опубліковані за життя І.Франка, тому не могли бути невідомими критикові, що виступав від імені марксизму як “наукової системи”. Поправляючи “хиби” Франка, марксист дивувався: “Але що можна закинути на цім місці юнакові Франкові, коли й нині ще, і то навіть у --PAGE_BREAK--Радянських республіках, де нова літературна критика розгорнулася як ніде й ніколи ще в інших країнах (підкр. наше. – Р.Б.), ідуть у маси навіть примітивніші й хибніші думки, ніж які висловлював Франко п’ятдесят років тому” [6, c. 41]. Автор цього тексту називав таких “примітивістів” (в Росії – В.Саводнік, на Україні – В.Державин).
Цей епізод з історії заідеологізованого літературознавства засвідчує не фахову неспроможність Христюка як особистості, а ілюструє корінні вади методології, орієнтованої на наслідування певних взірців і т. зв. простоту, дохідливість до “простого народу”.
Згадаємо широковідомі листи Ф.Енгельса до Ф.Мерінга, К.Шмідта, В.Боргіуса, М.Гаркнесс, М.Каутської та ін., в яких він застерігав від спрощення діалектики економічного базису і надбудови, роз’яснював своє розуміння проблем реалізму і т.д. Ці листи тривалий час були відомі, крім адресатів, вузькому колу активістів. Складні теоретичні побудови теоретиків тоді були опубліковані частково. Відкривалося широке поле діяльності пропагандистам і тлумачам, які, як правило, схематизували складні проблеми. До того ж пропагандисти дбають про емоційність, афористичність, доступність слухачам, читачам, які тягнуться до нової для них інформації. Так в обігу з’являються зручні формули, якими користуються численні наслідувачі як готовими кліше. До них належали і відомі тези Ф.Енгельса: “Реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдиве відтворення типових характерів у типових обставинах” (1888). “Чим більше приховані погляди автора, тим краще для твору мистецтва. Реалізм, про який я говорю, може проявитися навіть незалежно від поглядів автора” (тоді ж). “Політичний, правовий, філософський, релігійний, літературний, художній і т.д. розвиток ґрунтується на економічному розвитку” (1894). “Економічні умови, хоч би як сильно впливали на них інші – політичні й ідеологічні – є кінець кінцем все-таки вирішальними…” [4, c. 148; c. 166].
Під впливом цих положень тривалий час точилися дискусії про творчий метод, стиль митця. Побутували навіть відповідні ”моделі”, “канони” для роздумів про те, чи “завдяки”, чи “всупереч” світоглядові виникає вартісний художній твір? Енгельс залишив також орієнтир для “правильного” погляду не тільки на “реалізм” взагалі, а й на його творців, теоретиків. Його теза звучала так: “Бальзак, якого я вважаю значно більшим майстром реалізму, ніж усіх Золя минулого, сучасного й майбутнього, у “Людській комедії” дає нам надзвичайно яскраву реалістичну історію французького “громадянства”, особливо “паризького світу” [4, c. 166]. Подібне кліше виснував Енгельс також з творчості Бальзака. На його погляд, цей письменник пішов проти своїх власних класових симпатій і політичних пересудів”, “бачив неминучість падіння своїх улюблених аристократів і описував їх як людей, не вартих кращої долі”, “бачив справжніх людей майбутнього там, де їх у той час тільки й можна було знайти”, – в усьому тому вбачалась Енгельсові одна “з найбільших перемог реалізму і одна з найвеличніших рис старого Бальзака” [4, c. 167]. У цьому світлі ставлення П.Лафарга, а згодом і П.Христюка до творчості Е.Золя не є ні випадковим, ні оригінальним. Це – вже “парадигма”. Такими ж за витоками і логікою є закиди всім реалістам ХІХ ст. і письменникам, яких не приймав “пролетаріат” у ХХ ст., щодо “споглядальності”, “пасивності”, небачення майбутнього”.
Таким чином, один з вихідців пролетаріату і теоретиків соціалізму, що звертався і до літератури, і до літературної критики, під кінець ХІХ століття сформулював ті ідеї і в такій формі, які були підхоплені послідовниками і вірними учнями в центральній і східній Європі і канонізовані Леніним та його сподвижниками.
Засновник ленінізму, як свого варіанту марксизму на новому етапі, мав схильність ще до більшої популяризації і компактної презентації більшовицької ідеології. З цього погляду класичними для літературознавства були свого часу його праці “Партійна організація і партійна література” (1905) і “Матеріалізм та емпіріокритицизм” (1909). Вони заклали теоретичний фундамент – філософсько-ідеологічну основу – соціалістичного реалізму і літературної теорії як зброї пролетаріату. Ленінська знаменита настанова про те, що люди завжди були і будуть дурними жертвами обману і самообману, поки не навчаться за будь-якими обіцянками, теоріями віднаходити “класові інтереси”, тривалий час формувала літературну критику, зразок якої залишив П.Христюк.
У рецепції творчості Е.Золя це була нова фаза найбідніша змістом і формами. Недаремно французькі дослідники подали статистику про тиражі творів Е.Золя станом на 1908 рік і новий етап дослідження проблеми розпочали з 1950 року. Соціалістична призма не тільки спотворила перспективу рецепції Золя в країні “реального соціалізму”, а й в дивний спосіб заломила її на батьківщині того митця, який в естетичному горизонті І.Франка був центральною постаттю. Цікаво, що саме на межі 80-90-х р. ХІХ ст., коли був створений один з найкращих творів про робітниче життя в загальнолюдській перспективі, Ф.Енгельс та І.Франко залишили протилежні думки про Е.Золя. Виразник пролетарської ідеології – зневажливо вбивчу, а радикал, виразник селянства, навіть перейшовши на позиції націонал-демократії, твердив: “Жерміналь” належить не лише до найліпших повістей Золя, але загалом до наймогутніших творів новішої літератури” [5, c. 333].
Майже через сорок років після передбачень І.Франка Луї Арагон, французький марксист нового покоління, виступаючи 29 вересня 1946 року в Медані, де щороку відбувається паломництво друзів Золя, наголошував: “Ніколи не можна було б говорити про Еміля Золя як належить, коли намагатися розмежувати в ньому те, що становить його велич, і те, що пов’язує його з історією нашого народу […] …віддати належне Золя не означає віддати належне лише його літературній творчості. Те, чого чекав Золя – і чекає досі, це – засудження тих, хто засуджував його, тих, хто поглумився з честі Франції […].
…Хочуть чи не хочуть того вороги цього світила, усі його романи осяяні ореолом слави […]. Віддати належне Золя означає дістати науку з його життя і творчості, осягнути приклад Золя, продовжити його справу – справу Франції” [1, c. 150-152].
Отже, діапазон рецепції Е. Золя між 1888 (саме тоді писав Ф.Енгельс) і 1946 роком, коли виступав Л.Арагон, розширився до протилежних полюсів. Пошуки матеріалів про рецепцію творчості Е. Золя тривають.
Література
Арагон Л. Зброєю слова. Пер. з франц. К., 1987.
Гром’як Р. Громадянськість і професіоналізм (Соціальна відповідальність критики): Літ.-крит. нарис. К., 1986.
Лафарг П. Про естетику і літературну критику. Збірник. К., 1977.
Маркс К., Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978.
Франко І. Передмова [до роману Еміля Золя “Жерміналь”] // Зібр. тв: У 50 т. Т. 35. С. 333. К., 1976-1986.
Христюк П. Іван Франко про реалістичний стиль і натуралізм Е.Золя // Іван Франко про Золя. Харків, 1931.
Bloch Dano E. Madame Zola. Biographie. Paris, 1997.