Кримський університет культури мистецтв татуризму
Реферат
на тему:Поезія тадоля Василя Стуса
План
1. Головні дати життя і творчості Василя Стуса
2. Матеріали про долюта творчість поета
3. Твори Василя Стуса
4. Листи Василя Стусадо друзів
Список використаноїлітератури
1. Головнідати життя і творчості Василя Стуса
6.01.1938 У сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів народиласячетверта дитина – Василь Стус
1940 З села Рахнівки Вінницької обл. родина поетапереїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу наодному з хімічних заводів міста.
1944-1945 Навчання в середній школі № 75 м. Сталіно.
1954-1959 Навчання у Сталінському педагогічному інституті ізспеціальності «Українська мова та література».
15.08-15.10.1959 Вчителював у Таужнянській середній школіГайворонського району Кіровоградської області.
11.1959-11.1961 Служба у лавах радянської армії 7.12.1961-16.011963Вчитель української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області.
15-23.03.1963 Підземний плитовий шахти «Октябрьская» м.Донецька.
26.03-26.10.1963 літературний редактор газети «СоциалистическийДонбасс» м. Донецька.
Від 1.11.1963 Аспірант Інституту літератури АНУРСР ім. Т, Г, Шевченкаіз спеціальності «Теорія літератури». Переїзд до до Києва.
1964 Василь Стус здає до видавництва «Молодь»першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть».
4.09.1965 Виступ протесту в київському кінотеатрі «Україна»з приводу репресій проти української інтелігенції.
04.09.1965 На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова«Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взявучасть в акції протесту проти арештів шістдесятників
20.09.1965 Відрахований з аспірантури за «за систематичнепорушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу»,тобто за виступ у кінотеатрі «Україна»
28.09.-23.11.1965 Робота у будівельній бригаді, а згодомкочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофаніїпід Києвом. 10.12.1965 Одруження з Валентиною Попелюх.
14.01-1.06.1966 Спершу молодший, невдовзі – старший науковийспівробітник Центрального державного історичного архіву УРСР.«Звільненийза власним бажанням – за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова зІнституту літератури» (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966р.)
Від 17.09.1966 до арешту Старший інженер відділу технічноїінформації пректно-конструкторського бюро Міністерства промисловості ібудівельних матеріалів Києва, а потому – старший інженер пректно-технологічногооб’єднання.
1970 У брюссельському видавництві «Зимові дерева»вийшла з друку друга збірка поета «Зимові дерева». В.Стус підготуваві видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів – «Веселийцвинтар».
12.01.1972 Перший арешт поета
7.09.1972 Суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання
1972 Під час перебування в камері попереднього ув’язненняКиївського КДБ поет створює свою четверту книгу – «Час творчості/Dichtenszeit», що складена з оригінальних віршів та перекладів з віршівГете. Оригінальні твори стали основою майбутньої книги всього життя Стуса – «Палімпсести».
1972-01.1977 Відбуття покарання в таборах у Мордовії.
11.1975-02.1976 Перебування у спеціалізованій ленінградськійлікарні з приводу операції на шлунку.
Від 5.03.1977 Заслання у селищі ім. Матросова Тенькінського районуМагаданської області
1978 Поета прийнято до PEN-клубу
Серпень 1979 Повернення до Києва.
Початок жовтня 1979 Вступ до Української Гельсінської групи.
7.10.1979 За Стусом встановлено адміністративний нагляд.
Упродовж 1971-80рр. В.Стус остаточно підготував до друку кількаваріантів збірки «Палімпсести».
22.10.1979-11.01.1980 Робота формувальником II-го розряду ливарногоцеху на заводі ім… Паризької комуни.
Від 1.02.1980 Робота в цеху №5 українського промислового об’єднання«Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжноїкромки на конвеєрі.
14.05.1980 Другий арешт
Кінець вересня 1980 Поета засуджено до десятирічного ув’язненнята п’яти років заслання.
Від 11.1980 Відбуття покарання в таборі особливого режимуВС-389/36 с. Кучино Чуковського району Пермської області.
Весна 1981 Останнє побачення з рідними.
1982 Рік камери-одиночки.
Упродовж 1980-1985 В.Стус написав останню збірку своїх віршів «Птахдуші». Рукопис книги повернути з архівів та справ КДБ-МВС не вдається доцього часу.
Ніч з 3 на 4.09.1985 Смерть Василя Стуса у карцері таборуВС-389/36.
1985 Г.Бьолль за книгу «Палімпсести» висувавСтуса на здобуття Нобелівської премії.
1986 Збірка «Палімпсести» вийшла у видавництві «Сучасність»
17-19.11.1989 Перевезення на київську землю праху Василя Стуса,Юрія Литвина та Олекси Тихого.
1991 За збірку вибраних поезій «Дорога болю»Василеві Стусові присуджено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка(посмертно)
25.12.1997 Указ Президента України Л. Кучми Про нагородженнявідзнакою Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеняпоета Василя Стуса(посмертно)
2. Матеріали про долю та творчість поета
Передчуття, впевненість в тому, що йому «віддастьсяв славі» утвердилось у двадцятирічному юнакові тоді, коли він закінчувавукраїнське відділення історико-філологічного факультету Донецького державногопедагогічного інституту. Відкривалися неозорі дороги, далекі та світлі шляхи.Він вимріює, хоча й не признається самому собі в тому – щоб не наврочити, несполохати долю, — для себе літературне покликання. Можливо, літературного критика,історика літератури, перекладача… Потаємна, глибинна мрія про себе як пропоета ховалася далеко. «Спрацьовувала» селянська звичка не поспішатиділити те, чого ще не робив.
Василь Стус один з найбільшихукраїнських поетів ХХ століття. В новітній українській поезії його ім'я начільному місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини – поетатрагічної долі – став символом незламності духу людської і національноїгідності, закономірним продовженням дорогої і життєво важливої для українськогонароду традиції народолюбства й вірності патріотичному обов’язку. Найголовнішете, що це самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний дофілософського заглиблення й самовираження, до герметичної самовідданостіпоетичного слова і водночас до синтезу глибинних традиційних джерелукраїнського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ століття.
Стус належав до так званихшістдесятників – опозиційно настроєної національної свідомої молодоїінтелігенції, що відверто протиставляли себе тоталітарному режимові з йогополітикою децентралізації і придушення прав людини, культивуваннямпровінційності і меншовартості української культури.
Сьогодні, майже певно можнасказати, що тільки передчасна смерть поета у брежнєвських політичних душогубкахне ввела Василя Стуса у лаврові колони лауреатів Нобелівських нагород у галузілітератури як першого так українця.
Як громадянин України і мислительВ.Стус найповніше виявив себе в публіцистиці. І цей творчий доробок засвідчує іпереконує, що кожному українцеві можна саможертовно і з великою самовідданістюлюбити Україну «во время люте», в найтяжчі хвилини її буття, їїнаціональної руйнації.
Чолом мудрого, далекоглядного івідчайдушного українця поет зіткнувся з епохою Брежнєва, Щербицького, героїчнозагинув, але не програв. Його найзаповітніша мрія звершується: відроджуєтьсяУкраїна, твориться українська нація, в підмурини котрої поклав свій яскравийталант і свою любов до України і Василь Стус.
3. Твори Василя Стуса
Творчий доробок поета, незважаючина вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легшебуло написати, анім зберегти») – дуже великий. Першу юнацьку збірку «Зимовідерева» наприкінці 60х років поет запропонував видавництву «Радянськийписьменник». Уже в цій збірці почали визначатися деякі мотиви творчостіпоета. Це, насамперед, лірика кохання. Власне, щось ширше. Захоплення ірозчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної ізгубної) – немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитисяз іншою душею, цим подолавши самоту, а отже і власну невикінченність, ідолучившись до чогось загально значимого. (Стус завжди гостро відчував іпереживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою і навітьвзагалі фактичною – хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був середдрузів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю не такминулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентруєтьсявідчуття недосконалості людського «Я», суспільства і світу). Отожлірика кохання – це і лірика найінтимнішої орієнтації в цінностях людськихвідносин взагалі, лірика самовипробування на соціальну і духовну резонантністьсвоєї особистості.
Другий мотив «Зимових дерев»– переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотичнапатетика. Остання не була властива Стусові від самого початку. У Стусанаціональне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії(хоч вона і є: «Ти вже не згинеш, ти, двожилава земля, рабована віками, іне скарать тебе душителям сибірами і соловками ...» – вірш 1963 р.) як уаналітичній роботі поетичної думки в переживанні різних, інколи суперечливихімпульсів. Саме в цій роботі душі, часом душевній муці, розкривається змістособистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різнезабарвлення – від розпачливого національного самокартання та умовного прийняттябід України, що є власне формою висловлення цих бід, («Звіром вити,горілку пити… і добі підставляте спите вірнопідданого лице, і не рюмсати напоріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кількохбожевільних літ». – вірш 1964 р.) до навдивовижу інтимного і водночаспророчого переживання жертовності задля України (цикл «Костомаров уСаратові»). Цей цикл вказує на внутрішню природу Стусового українства,породженого відчуттям історичної скривдженості України і потреби заступитися занеї: «Хто ж їй води подать захоче? Закриє очі хто – скажи?»
Третій виразно відчутній у збірцімотив виникає із тієї критичної енергії, що породжена естетичним Стусовиммаксималізмом. Ця енергія оформлюється в гротескне бачення і саркастичнуінтерпретацію буденного низького існування того, що сьогодні ми звемобездуховністю, а тоді сприймали, як вияв міщанства. Коли ж йшлося, про низькірівні національного життя, народжувалося те, що можна співвіднести знаціональною самокритикою, яка властива всякій поезії національного пробудженнята відродження. З роками цей мотив у поезії Стуса звучатиме дедалі потужніше йгіркіше, спів мірно з загостренням національного болю.
Подаючи рукопис своєї першоїзбірки до видавництва, Василь Стус не мав великих надій на публікацію «Поетповинен бути людиною. Такою, що повна любові долає почуття ненависті,звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед.» – таквін занотував у 1969 р., коли втратив остаточно надію побачити друком «Зимовідерева».
Проте невдовзі він компонує новузбірку «Веселий цвинтар». У цій збірці поглиблюються мотивипопередньої і з'являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуваєподеколи якогось зухвально-відчайдушного характеру. Звичайно, до цьогоспричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самогоВ.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.
«Веселий цвинтар» –цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, парадуабсурдів та порожніх слів:
Боже –
життя на гріш, а так багато слів,
і всі вони – чужі і незнайомі.
(«Ця п’єса почалася вжедавно...»)
імітація живого життя, якоїорганічно не приймав його дух, — своєрідний репортаж із «цвинтарярозстріляних ілюзій», кажучи словами В.Симоненка. Поезії об’єднані «Веселийцвинтар сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитисясобою наперекір тискові, не роздвоїтися „на себе і страх“ як героййого вірша „Еволюція поета“.
Ліричний герой уже ранніх віршівСтуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – не загальної,ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнаннямсамого себе, готовністю не зрадити себе. Якщо й з'являється бажання „утективід себе світ за очі“, — то одразу чітко й нещадно усвідомлює, що тоді бвін жив „безоко і безсердо“.
»Біля гірського вогнища"«У цьому полі, синьому, як льон» – то Стусове «бути чи не бути».«Як вибухнути, щоб горіть?!» – так звучить у нього вічне гамлетівськепитання.
Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби
дріт згорнуть.
Ні. Вистояти.
Вершина Стусового доробку – збірка «Палімпсести»,і образ, що лежить в її основі, надзвичайно місткий, змістовний ібагатозначний. Це один з магістральних образів у поезії Стуса. Образ-айсберг,що росте вглиб. Вперше поет звернув на нього увагу знайомлячись з поезієюГарсіа Лорки, якого перекладав у 60-ті роки.
У поезії Стуса весь час накладаються різністани душі, які на перший погляд заперечують, стирають один одного. Але ж ні,той попередній стан прочитується як давніший текст у палімпсестах, зумовлюючиосо диву природну його глибину й багато вимірність. І, нарешті образпалімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених дієслів Стуса) надолю, історичний шлях України. То своєрідна «Книга битія»українського народу, в якій стерто стільки важливих «текстів»:
Це, Господи, сяєво. Це торжество:
надій, проминань і наближень,
і навертань у своє, у забуте
й дочасне.
(«Гойдається вечора зламана віть...»)–
їх треба терпляче відновлювати, повертаючинародові пам'ять.
Говорячи про ті чи інші мотиви поезії Стусаслід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне всі вони поєднуються в нійу загальну картину. Поезія ця на одну «тему»: поетове самопочуттястан його «Я».
У поезії зосереджений на самопізнанні неминучез'являється проблема ідентичності свого «Я» і тоді самопізнання ізспокійного, а то й комфортного стає дискомфортним, болісним.
«Сто дзеркал спрямовано на мене, в самотумою і німоту» – читаємо в одному з його віршів. Але насправді, то не якісьдзеркала світу, а сто очей його власного сумління й суворого самоперемінювання,то мука пошуків самого себе: «Де ж ти є! А де ж ти є?» Часомдоскіпливість такого само пошуку призводить до самозаперечення, до відчуттявідчуженості від самого себе: «Мені здається, що живу не я, а інший хтосьживе за мене в світі в моїй подобі». Поет прагнув передавати складні,майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюютьпочуття і доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі – вибух, інодінеочікуваний, непередбачуваний нерідко – й небажаний.
Та поезія поривається до узагальнень. Навітьцілком реалістичний план може «вибухнути» символом. Особливо тоді,коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певноїситуації:
Вже цілий місяць обмиваю хату,
що, мабуть і навикнути пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати
в віконці грати, а в кутку пара...
Вірш написаний коли поет був під слідством у1972 році. Описується реальна ситуація — страшна, небажана, майже абсурднаприреченість. Проте поета тривожить не стільки фізична ізоляція, а настрої іпереживання рідних: як батьки?, як здоров'я дружини?, сина?, що думають пронього друзі?.. А надто ж завдавала мук думка про зламу його як особистості,згуби власної індивідуальності. Враження від віршів, написаних під час йогоарешту, таке, начебто поет свідомо наштовхується на гострі кути в болісніспогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга.
Зринають образи фатального змісту,відбувається відчуження внутрішнього розпачу від реальних речей, і чимпесимістичній тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яканабуває символу, застиглості, тотальності:
Весь обшир мій чотири на чотири.
Куди не глянь – то мур, куток і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,
Це плетиво заламаних доріг.
(«Весь обшир мій чотири на чотири»).
Не все з творчої спадщини В.Стуса збереглося,але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядівна своє майбутнє, і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів. Поступовоу нього виникає потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як намитця, як на художника, призначення і роль у цій, драматичній ситуації. Підсвідомозакрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь своюфатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест,уготований долею і місією мученика. Спочатку ці ідеї ледве «прозирають»поміж рядками, але поступово міцніють, бо знаходять історичні аналоги,передусім із долею улюбленого Шевченка, з долею М.Чернишевського, виходять нарівень символічних узагальнень:
Над цей тюремний мур, над цю журу
і над Софіївську дзвіницю зносить
мене мій дух. Нехай-но і помру –
та він за мені відтонкоголосить
три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків, що зблудили,
як оленями йшли між чагарів
і, мертвого, мене не розбудили.
(«Усе моє життя в інвентарі...»)
поет намагається перебороти хвилини розпачу,підсилені усвідомленням відірваності від рідної землі, самотністю, а отже –посиленням переконання, що його осуджують навіть і деякі друзі, цим холоднимполишанням у безвісті й самотині:
І край чумацький тебе опочив,
довкола лиш сопки й розпадки,
а від товариства, з ким дружбу водив,
ні чутки, ні звістки, ні згадки.
("І край чужинець кий тебе опочив...")
В поезіях митця зринає то образ ящірки, яканапризволяще лишає свій хвіст між розпеченим камінням, аби винести обривок тілаі вигоїти дух, «що вже смертельно захворів на пам'ять», то образІкара, якого він заклинає злетіти у надвись, де сонце і там розпалити нагірнийсвій біль, і здобути останню покуту. Стус шукає в цій печалі й безмежній самотішляхи повернення до себе самого, стомленого від жорстокої несправедливості,ослабленого розлукою і непевністю своєї долі.
Невже я сам-один на цілий світ,
вогнений скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю цю зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ.
(«Докучило! Нема мені вітчизни...»)
Амплітуда його настроїв величезна,сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ постає супротинього – і «Дрімучий Київ здибився буй тором, лукавим косить оком і незлим»,і ці мури, які «швидше вб’ють, ніж пустять. Швидше вб’ють», і місяць,цей «самовбивця і відьмак», і колючий посмерк, який «наповзає ввузьке і тоскне, як сосна, вікно», і небо, яке стало меншати, — лишаютьсялиш гони мрії:
… толока поетів і пристокневдах,
котрим відраза спогадувань – єдиназ нагород,
що безоглядно їм дала поразка.
(«Не зближуйся. На відстаніспішись...»)
Та нерідко спогади огортаються ідилічними, зпосиленою дозою мінорності, описали окремих ситуацій із дитинства, перебуванняв армії на відпочинку з сім'єю і друзями… Він шукає наснаги, віри, способівдолання меж, наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою.
Особливо важко переживає Стусрозлуку з дружиною і маленьким сином. Їхня образи виринають у снах, з'являютьсяу теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть,сповідують і знесилюють почуття болю серця д німих, безслізних скорбот.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,с
вічо моя пекельна. У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність що живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена!
(«Ти десь живеш на призабутімберезі...»)
Усе частіше в його поезіяхз'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповідіпереростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитись в силідуху, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цьогопротистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує йогосвободу, ущемлює можливість вибору.
Весь білий світ – постав супроти,
Аж смертний пробиває піт.
І дух твій, збитий в околіт,
в єдиній постає досаді,
в єдиній люті – нею й стій.
І жодній не корися владі –
бодай в затятості своїй.
(«Довкола мене – смертнатуга...»)
Стусів Бог далекий від канонічноїцерковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потугидуху. Складно переплітаються в нього різні духовні площини. В одному знайглибших філософських віршів «За читанням Ясунарі Кавабати „виразнівідгомони східної філософії. Водночас на “чотирьох японських татамі»,на яких «розпросторюється» душа поета, вгадується знак хреста. Дорогадо Бога для митця – «все дорога». Не раз зринають в його поезіяхсимволіка «високого вогню», мотиви богообранності і жертовності. «Бог» і «Україна» в його поезіях вторять двоєдине ціле, то йогоголовна Sacrum (переклад з lat. – святиня).
Поетичне слово Стуса – в кращихсвоїх проявах – енергійне, м’язисте, гранично виразне попри безперечнуускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню,щомиті готового вибухнути. Це поезія так би мовити, чоловіча, чужа сентиментальністьрозслабленості: «Мужній і сам себе помножуй» – тільки так можнавистояти.
Поступово, в свідомості митцяутверджується думка про вищу доцільність страждань, але так Стус не прирікавсебе заздалегідь на жертовність, але обставини життя мимоволі визначили саметакий драматичний розвиток подій, і поет плекає думку, що ним створенапоетична, наповнена його світлом вічність, в якій він примирив добро і зло.Тому душі «радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого».Для поета зробити вибір – означає здобути свободу. Свободу внутрішню. Навітьякщо вона, ця свобода загрожує муками нового вибору. Митець не вважає, що місіястрадника природна і бажана. Інакше він би не написав:
Ми розминулися з життям
Не тим, напевне, бралися шляхом
і марне марним вороттям
на первопуть свою
(«Довкола мене цвинтар душ...»)
В кінцевому підсумку Стус обриває усісподівання на повернення, ожорсточує присуд самому собі до тотальноївідчуженості від усього того, що якоюсь мірою обнадіювало та сповнювало вірою уповернення на Україну:
«попереду прірва. І ока немруж...»
Прощай Україно, навіки прощай.
чужа Україно, навіки прощай.
З такими думками і настроямизавершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. Апочиналося ж інакше. Іншою тональністю молодого поетичного голосу, іншою цінноюорієнтацією на реалізацію себе як творчої індивідуальності:
Вперед керманичу!
Хай юність догорить –
ми віддані життю
і нам віддається в славі!
Жорстоке коло безнадії і відчаюневмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі наУралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р.
Отже поезія В.Стуса – ціліснийпоетичний організм зі сталим образно-смисловими комплексами, щоб прочитатипоезію Митця без ідеологізації кожного образу чи символу, необхідно вийти навідповідний етап чуттєвості і уяви.
Більше того – слід враховувати, щодомінуючим ліричним самопочуттям поета була віра і трагізм.
В його віршах поміж рядками миможемо прочитати його безмежну любов до України, дружини і сина, своїх друзів імрію, в яку він вірив до кінця своїх днів, мрію в незалежну, багату Україну,через яку він так багато страждав.
Минуть десятиліття. Не буде образуСтуса як особи, не буде його розпинателів, не буде його теперішніх критиків.Дисидентко вивчатимуть в школах з нудних підручників історії і історіїлітератури, і школярі потай позіхатимуть під розповідь учителя про в’язниці ісмерть Стуса. Будуть інші проблеми і інші злоби дня. Але надовго залишитьсяуніверсальне, майстерне і щире в поезії Стуса:
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі
і не кулься від нагая
і не крийся руками.
Хай у тебе є дві межі
та середина – справжня.
Листопад – 3 грудня 1984 –Вересень 1985 Нью-Йорк.
4. Листи Василя Стуса до друзів
Лист до Анни-ГаліГорбач.
[Друкуєтьсявперше. – Архів «Смолоскипа». Рукопис, копія оригіналу.]
С. Матросова
вул. Центральная 37, кімната 36
12. IV. 77 р.
Дорогапані Галю!
Нездивуйте – дістав четвертого Вашого листа! Перший – від початку березня, другий– з Lorelai і – квітневі (одразу по Великодню – надійшли!).
Писавуже до Вас – з попереднім листом, – що написав і до Віри Вовк, але відповідіпоки не маю. Так само не знаю, які успіхи подорожні – в мого першого листа доВас.
Вашапраця – спільна з Катериною – видалась мені дуже плідною: деякі уточнення,прояснення, збагачення тексту, логізація, сказати б, його – то все тільки накористь. Дякую дуже!
Випитаєте за точнішу мою адресу. Поки її можу подати лише так: с. Матросова, вул.Центральна, 37, кв. 36.
Цегуртожиток, із якого я збираюся дременути – винайму «куток», де б мігмати творчу тишу з колимською атмосферою. Отож, десь за місяць-два подам Ваміншу адресу. А поки маєте цю, хоч листи надсилайте краще до запитання.
Дякуюза турботи. Дякую за антологію німецької лірики. Я вже писав Вам попередньо, щодуже волів би мати українське Святе Письмо. Крім того, мені дуже ходить просонети й елегії Рільке з коментарем (були такі видання у Вас – три чи чотириавтори коментували їх). Звичайно ж, новітня німецька поезія, бо я не знаю ніТракля, ні Бенна, ні Бахманн, ні Целяна до пуття – (а знаю окремі вірші) – менецікавить персоналіями. Нарешті – багатюща філософська школа – Ясперс, Клаґес, «Holzege»Heidegger'а (він же про Рільке і Гельдерліна писав чимало).
Яздається, вже багато висловив прохань, чи не так? Можете зредукувати їх – домінімуму, бо я не хотів би зазіхати на Ваш час. Що легше дістати і що проходитьтакі відстані довгі – те й пришліть із книжок. Але чим я зможу віддячити Вам –навзаєм?
Чотиривітри полощуть душу,
усиній вазі стеблина яра,
увирві шалу, в світ-завірюсі
чорнієбезум хитай-води.
Біляколчану хвостаті мітли,
підборлаками – як запах бозу,
убравсяобрій вороноконій
усмерк, у репет, у крик, у кров.
Новогородці,новогородці!
Загородилапуга дорогу,
усиній вазі стеблина яра.
Якбілий бісер – холодний піт.
* * *
Істіл, і череп, і свіча,
щотіні колихає,
і темаленьке потерча,
щодушу звеселяє.
Либонь,для тебе не дано
вартнішогозазнати
зацього, що спішить вікно,
яксвіт, заколисати.
Сховайсяв череп, потерча!
Очницьвеликі вікна
потвердять,що горить свіча
розважно– ані бликне.
Тамтевидіння у мені
світає– і світання
просторитьсяв самотині,
яксвіту заступання
* * *
Значисебе спадною хвилею,
яксерце досягає горла,
коливода, стомившись падати,
закручуєтьсяв віражі.
Цяпрірва прикінця, уламок цей
злютованоі висі й падолу,
оцейдвогорбий замір родива,
цятуга на однім крилі –
усеназначено до тебе ще.
Дорогарвіння прикорочена –
і незайти за дальні далечі,
і закрайсебе не зайти.
* * *
Гармонійованестраждання,
оправленев обручку травня.
Бетговен.Добрий маґ. Пречистий
четвер.Пречистий глум чекань.
Поразка.Усмішка. Поразка.
Металнадій тонкоголосить
одвертийбіль. Яка докука!
Алерятує душу – згук!
Такзаховати, спеленати,
цюзранену, стотривожну
самотнюдушу. Так – прожити.
Так –усміхатися біді!
Онавісний, о навіжений,
аліт, а збавлених – замало?
Йдигеть, патетико облудна.
Гучиж і серце, і струно!
Перекажітьмої щирі вітання пані Вірі Вовк, Вашому чоловікові, всім людям, чиє зичливеставлення до мене викликає і в моій душі бажання зичити ім – щонайліпшого.
УклінКатерині!
Щераз – дякую.
З найкращими побажаннями
Ваш Василь Стус
Лист до приятелів.
[Друкуєтьсяза газ. «Свобода», ч. 47. – Джерзі Ситі, Н. Дж., 1978, 22 березня.]
ДорогаМихасю! Дорогі Світлано, Юрку!
ДорогіЛьолю, Надіє, Павле! Дорогі Рито, Борисе!
Вирішивя відтепер писати от такі гуртові листи.
ВідВас довше не було чуток, а від мене – так само.
Надтобагато листів зникає – і немає бажання писати для гебесів (гебес – таке слово єв мові моєї мами, я згадав його, прилаштувавши для абвгд, як кажуть москвичі).
Мавлиста від Оксани Яківни (низький ій уклін), від Валерії А., Євгенової дружини(давніше збирався відписати – і трапилася біда).
Однеслово, я перележав нагло в лікарні з 20. VIII по 18. X. Ще буду на лікарняномубюлетені до середини грудня (орієнтовно). Нічого страшного нема, проте мушувилежати.
ХайВаля не хвилюється, а батькам я просто не писав про це.
Перше:перейдімо на цінні листи. Всі мої листи за кордон пропали, чимало внутрішніх –так само. Я післав телеграму до Андропова, що його хлопці крадуть листи і наголову лізуть. У лікарню прибув ґебіст районний, сказав, що це брехня, за яку явідповідатиму. Дав, здається, інструкції, як бути зі мною – і лікарям, і тут наруднику. Довкола мене – зона відчуження.
Колия був у лікарні, в кімнаті зробили обшук, переривши папери. Книжок Рільке йМосковія я не одержав. Шкода. Головне, не маю Ваших квитанцій. Та й термін,мабуть, уже вибув.
Слалаякісь книжки пані Галя Г., не дістав нічого. Був її лист на лікарнюТранспортного – допитується, що і як.
Діставлиста від Стефи Ш., Левка Л. Обидва – сумні, особливо останній (враження відДружківки).
Але,не тільки: Левко чує, що громада вкрай залякана розправою над Комітетомнагляду. Отож, коли в Києві є члени такого, то хай знають: я дав згоду статийого членом, хоч і мало можу, бувши так далеко від України.
Боколи перший ряд виліг, треба комусь заступити місце. Звичайно, у Вас можутьбути свої київські міркування (і слушні), але не хотілося б, щоб усі вони –міркування заперечення – диктувалися страхом перед танком, що все трощить передсобою.
Надіславтелеграму до Івана С. – 19. X. (ч. квит. 20901) на Всесвятське. Знаю, що в нихпіст, чув їхню заяву. Це все – наша історія.
СкажуВам: до січня 1972 року я був українофілом (здається, більшість моїх знайомихмала таку ж барву). Мордовія мене зробила українцем. Тепер мені байдуже, якмене називатимуть: націоналістом, чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє інадто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавшируки.
І неможна звужувати проблеми – питанням репресій чи мук в'язнів. Є питання народу і– маштаб цього питання, звужувати – який гріх. Я певен, що можу зновуповернутися до мордовських пущ. На це треба дивитися спокійно. Зрештою, колисьже докучить владі душити нас за закритими дверми судових процесів. І меніздається, що надокучити має – скоро.
Протескажу, щоб Ви знали: в разі арешту я відмолятимуся вести будь-яку досудовурозмову, хай і запакують у божевільню. В разі суду я вимагатиму відкритого судовогопроцесу, представників міжнародніх організацій, членів Наглядного комітету,Конґресу світових українців. А не доможуся – оголошу голодівку на ввесь чассуду, не відповідаючи на питання. Моє слово буде лише останнє. І в ньому я недам звузити предмету судового обговорення, а називатиму проблему, яку старанноховають і в суді: стан мого народу, репресії українців, суть т. зв.інтернаціоналізму по-російському і т. д.
Якликатиму на суд і кореспондентів «Юманіте» й «Уніти». Явизначу все, що можна означити.
Відтеревенів у Беоґраді я не сподіваюся нічого. Зрештою, смішно надіятися, знаючинашу історію, знаючи, що все благоденствує на всіх язиках, звикле до тогосторіччями.
Більшескажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті – то грішне заняття. Обов'язоксина народу, відповідальність за цей народ – єдині обов'язки. Я не буду обиратижодної пом'якшувальної позиції – літератора право бути самим собою і матипочуття людської гідности. Я поставлю всі крапки над "і".
Хочу,щоб це знали, бо все може трапитися. Недарма ж мене загнали аж на Колиму. Ценавіть не той Маґадан, де колись відбував заслання Андрій Амальрик… Це щоськраще. Це місця якраз для українців. Завтра тут десь буде Вячеслав Ч., потім –інші. За крайокрай – це путівка для українців, що виносять на собі найбільшийтягар у всіх зачинаннях протестаційних (діють ще недобиті гени гордогокозацтва), але домагаються найменшої користи для себе.
Табірнийдосвід показав, що наші люди надто схильні до внутрішніх чварів. Може, як ніхтоінший. Гірко, боляче те все спостерігати. І все це – історичні наслідки (хтойого знає, може, вони давалися і далися взнаки вже при руїні Київської Руси?).
І внаслідок усіх наших загумінкових факторів маємо те, що всі наші зусиллямарнуються. А несхибна невіра в те, що можна чогось домогтися і в цих умовах –призвела до того, що ми, маючи дуже багато проблем, ставимо їх чи не в останнючергу, заплутані в словоблудді репресивних пропаганд.
Незнаю, як стоїть справа нині (може, взагалі не стоїть ніяк, бо «вулицярозбіглася»), але попередніми роками в демократичних сферах до насставилися дуже упереджено (взагалі я ще чую по Колимі, на більшу половинузаселеній землячками чи то недоробленими: такими собі бовтями, що знизуєплечима, нітиться, мекає або відхрещується). Ця упередженість мені дуже боліла– чув її і з російських і з єврейських (досить незлих, урешті) уст. А особливоболяче було довідатися про рукопис якогось Мазепи-Токаївського, що широкоциркулював між Москвою і Ленінградом. Мені переказували, що це трактат, якийоглядає більшу українську історію і визвольний рух, великий за обсягом – коло200 сторінок машинопису. Тон має енергійний, аж деякі націонали неукраїнськогопоходження дрижаки хапали, читаючи. Так ось: у шовіністичних колах рукопис булосприйнято за рукопис КДБ. Щось таке було і в сприйнятті на Україні, хоч я непевен, чи читала та людина, що відгукувалася про рукопис, сам текст. Цікаво іте, що цей твір не циркулював на Україні, як і Дзюбин і Морозів трактатициркулювали по Москві дуже повільно, а Прибалтика так і не змогла дістатиДзюби, хоч як хотіла. Ось Вам ситуація.
Тепераж страх думати, як там у Вас тихо і мирно. І знаю, що зовсім недармашовіністична лють проливається на нас – у першу чергу.
Чув,що земляки Пермі мали піст. Власне, окрім Ґлузмана і Ковальова та Баграта зВірменії (чи Апороніка) – всі наші. А «Літературна Україна» поливаєстаттею Виноградського: і як Вам, Іване, Євгене, хліб їсться? А їм якраз і неїсться.
Чувза режисера з К. студії науково-популярних фільмів (російське прізвище) – давпресконференцію, де він [говорив] про деморалізацію селян і інтелігенції наУкраїні. То жах – справді, що пороблено з нашим народом.
Михасю,люба, не гнівайся, що Валею я не передав для Тебе навіть листа. Дуже не хочу,щоб Валя мала неприємності на роботі. Я ж дуже непевний, у неї чоловік ідопомогти (регулярно) не зможу. Ось і тепер – не знаю, коли стану до роботи іскільки ще проболію.
ЛюбаЛьолю, Надіє, Павле, не майте гніву й Ви – надто багато листів зникає.
ДорогіСвітлано, Юрку. Ви – так само. Знаю, що коло Вас біда. Пишіть усе ж таки хочгуртові листи (все менше збавляти часу). Одного бодай (але цінного, аби невкрали!) на місяць-два. Їйбогу, трохи зле без голосів з України – голосів,якими я тільки й живу і які вже з німоти мені причуваються.
Недавноя думав про Ніну С., що наміряється виїхати до Австралії (не знаю, що з тогобуде, але помагай Біг, Ніно А.!). Уявив собі українську дисидентську колоніюденебудь у тім краї. Колонію на кшталт Левицького чи фаланг раніших. І поралисяб, і працювали коло культури – подалі від цієї ґебістської України. А потім?Коли запасів пам'яті стало б меншати? Коли схотілося б у Кончу-Заспу чиСвятошинські ліси чи Карпати? Покищо я особисто проти виїзду. Звичайно, вибірміж Мордовією чи Владимиром і виїздом – був би нелегкий, хоч на шалях мали брівновагові, вважайте, клопоти. І все ж...
Збираюсяпозивати в суд «Радянського письменника», що не повертає менірукопису віршів. Цікаво, що з того буде? На 99% знаю наперед, що. І однак –позиватиму.
Дякуюза листа для Євгена С. і поштівку для нього. І – трохи для Євгенової Лілі.
ШановнаВалеріє! Дістав Вашого листа – дякую. Листа від Євгена мав 12. V. (його листвід 18. IV. 77). Відписав йому, вклавши фото. І цінний був лист, а далі цензоране пішов. Ліле-Валеріє, Ваш лист – сумовито-рівний і шкода мови про Вашезаспокоєння: це було б зайве. Ви ж бо: Євгенова дружина. Феномени втратипам'яті на найдорожче, про які Ви пишете, то феномени часу. Моїй Валі кожнепобачення уявляється сном. А коли ми оце здибалися на 3 тижні, то враження булотаке, ніби ми вперше зазнайомилися.
Отже,ҐБ не тільки бере, але й повертає.
Справді:наша туга – реальніша. Мука – постійна й субстанціональна, а реальність – лишеперерва туги, короткий спочин. Так, мені Дмитро уявляється 5-річним, а то й зовсімнемовлям, ніби не росте в снах, хоч я його бачив 9-річним. Але 9-річний длямене був несправжній. Я витужив його в спогадах – і ввесь він там.
Валеріє,перепрошую за довгу павзу. В мене були клопоти (ще й досі)! Знаєте, що Євген,може, найдорожча для мене людина. Як Іван С., як Славко Ч., як Михася. Валеріє,хочу дуже, щоб Ви знайшли в собі запаси – пишатися своїм чоловіком. Нам справдічасом тяжко оговтатися на тій висоті-видноті, куди нас піднесла доля. Вонабільша за нас і, може, вартіша за нас. Отже, дякуймо Богові, що Він такий донас милосердний. Знаєте, з якою повагою казав про Євгена і В.Л. – Віринчоловік. Я його дуже сподобав – коли він був у формі, хоч то бувало не часто,на жаль.
Уклінмій усім дружинам такої ж високої, як у Вас, долі.
Уклінмоїм побратимам. Зичу всім Вам сили осягнути місце своє і не підпасти на силівід захвату. Бажаю найкращого!
ВашВ. С.
Пишіть,як там був В.Л. у Києві, бо Люба П. пише, що Зорян був півроку (а який жеславний хлопець!). Переказуйте, як у Пермі витримали піст, як здоров'я хлопців.
Всім– щирі привіти. Обіймаю Вас.
29жовтня 1977
Ваш В. С.
Адреса: Магаданськая обл., Теньгушевский р-н, с. Матросова.
Листи до ІванаЧинченка.
[Друкується вперше. – Архів «Смолоскипа». Рукописи трьох листів,оригінали. Третій лист без дати.
Наконверті зворотна адреса: «USSR, 686071, с. Матросово, Тенкинского р-наМагаданской обл., Стус В.С.».
Наконверті канадська печатка доручення рекомендованого листа з датою 4 травня1978 року. ]
ВельмишановнийІване Микитовичу,
Ценаш дід Мороз – сказав би я, натуралізований. Чи Вам до вподоби?
УНовому році зичу Вам, усій Вашій родині, друзям здоров'я й моці, що їх правитьод нас Вітчизна наша. Майже однакова до неї відстань – і я шепочу: ТАМ –Україна. За межею. Там – лівіше серця. З горя молодого сосна стриміє з ночі,ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
Будьмож!
[Зима1978]
ВС
ШановнийІване Микитовичу,
ЗдоровлюВас із Великоднем. Христос воскрес! Зичу Вам веселих свят.
Довшеод Вас не маю листа. За час перерви в листуванні перебув утрату своїх віршів –двох зошитів. Це спонукує мене до безрадісних орієнтацій на виїзд – бодай ізпротестаційною метою. Бож під загрозою весь мій літературний дорібок – і те, щоя зробив, і те, що колись напишу. А бажання писати – стримую свідомо, хоч як той тяжко.
НайВам щастить!
19.IV. 78 р.
З привітом
Василь Стус
ШановнийІване Микитовичу!
Вимаєте рацію: я справді загордився. Аж так, що мало до кого пишу, а ще меншедістаю листів. Блукаю зачарованими колами, не розуміючи, за що на мене гніваєтьсямоя сестра Віра В., од якої я не маю жодної чутки, хоч до неї кілька разівписав. Так само геть тяжко листуватися з п. Анною Г. Г., так само – дякуватибагатьом землякам по далеких усюдах, що вітали мене з Новим роком.
ДоВашої сестри я написав кілька разів, кожного разу дякувавши за надмірнітурботи, післав їй здоровлення і для неї, і для Вас – новорічні.
Своїкарточки я надсилав до пані Галі – навмисне кілька, аби могла дістати бодай імоя далека сестра Віра. Але карточки не дійшли. Отож, прошу не мати на менесерця за своєрідну «мовчанку».
Щетаке: мені здається, Ваша сусідка з сусідньої країни дещо перебільшує моїокремі труднощі, кажучи популярною стилістикою: не такий страшний, виявляється,чорт, як його малюють. Мені вже минуло сорок. Для 19 ст. це було життя, дляцього століття ще сміливо можна цитувати початкові терцини великої поеми Данте.А, як відомо, перша половина шляху життєвого забезпечує певною мірою другу –досвідом, що полегшує верстати шлях. Кажу все до того, що минулі сорок років –гарант наступних.
Виїздоваепідемія поки мене ще не захопила. Важить не тільки те, що ця тема існує длямене в ідеальному вимірі: надто не про мене вона – бодай на ці два роки покути;надто не про мене вона й у дальшій перспективі.
Абиаж-аж не зарікатися, додам старовинну приказку: часи міняються – і ми міняємосяз ними.
Діставпоздоровлення і від Софії Ковалик (дякую), від Evi Classen і Галі Горбач. Усімкрасно дякую. Дуже не певне, що цього листа Ви дістанете.
Отож– закінчуватиму на цьому, передаючи уклін краянам, що обробляють з українськимхліборобським досвідом канадську землю, пам'ятаючи про рідну, яка їх ніколи незабуває.
Зичудобра.
[Квітень1978]
Сердечне...
Василь Стус
Лист до невідомогоадресата (уривок).
[Друкується за виданням: "Інформаційні бюлетені Української ГромадськоїГрупи
СприянняВиконанню Гельсінкських Угод". – Торонто-Балтимор, В-во «Смолоскип»,1981, стор. 100. ]
…Наша місія – принаймні заявляти, що в пляні прав людини і прав нашого народу невсе в порядку… Честь нації сьогодні формують не Драчі і Коротичі, але кинутіза ґрати українські демократи,… хоч не виключено, що нам загрожує повторення1972 року… У телеграмі та в листі до Андропова я перелічив усі випадкивикрадення листів, обмеження у виборі місця поселення і праці та ін. Увідповідь за кілька днів прибув співпрацівник КДБ, який сказав, між іншим, що яполітичний труп і понесу відповідальність за написане до Андропова.
[1978]
[Василь Стус]
Лист до ІриниКорсунської.
[Друкується вперше українською мовою. – Переклад з російської за газ. «Русскаямысль», ч. 3590, Париж, 1985, 11 жовтня. ]
ШановнаІрино Володимирівно,
Дякуюза листа, який був для мене джерелом цілого ряду новин.
Незнаю, чи писав я Вам, що одночасно з листом до Вас написав я Олені (Сиротенко),дякуючи їй за масу клопотів, спричинених у минулому році (все Паруйр [Айрікян]винуватий, їйбогу!). Написав і дружині Сергія [Солдатова] в Таллін (його язгадую як одного із достойніших людей, яких я зустрічав за п'ять років). Незнаю, чи отримали вони листи.
Великеспасибі Вам і за щасливий квиток, і за вкладиш – від пані Галини [Дідик]. Вонавже написала мені з дому – гарна листівка з гарними побажаннями. Вже написав іїй, і Вірі Вовк, моїй сестрі із Ріо (це українська поетеса, професоруніверситету). Знову таки не знаю, чи отримали вони вістку від мене, бовпродовж останніх років не отримав від них нічого, хоч вони писали мені, а я –їм.
Отримавлиста від Сашка [Болонкіна]. Він у своєму стилі рветься в пекло з раю (дивнапсихологія, але – масова!).
Щостосується грандіозних плянів Паруйра [Айрікяна], то, по-моєму, надто жахатисяне треба: на те він і Паруйр, щоб мати грандіозні пляни.
Крімтого, атмосфера не тільки дається, але й создається. І слава Богу, що є такі їїтворці.
Вженаписав і Степаниді [Стефі Шабатурі], дякую Вам за адресу, її надіслала мені іНадя [Світлична], яка їздила до Миколи Руденка в мій Донецьк.
Дужетурбує те, що покищо не зможу нікого побачити, навіть дружини, бо для їїприїзду сюди потрібно спецдозволу, а це справа затяжна. Шкода й рукописів, якихмені ще й до цього часу не повернули, хоч там велика частина моїх таборовихвіршів.
Думаюпро Паруйра і Разміка [Маркосяна] які опиняються (ось уже швидко майже двамісяці) у важкій ситуації (з 12. II.). А Размік же інколи блює кров'ю. Коли йомубуло зовсім погано – в листопаді 76 року, ми з Азатом рішуче почали вимагати,щоб його відправили в лікарню. Вимагали настільки рішуче, що обидва опинилися вШІЗО, але Разміка також відправили до лікарні. Взагалі бачу, що я дещо поспішивз тих місць: надійшла особливо гаряча пора, а мене перевели в золотодобувачі!
ІриноВолодимирівно, на превеликий жаль, я не можу писати тепер до С. В.Каллістратової (вона, як мені казали, вже не має відношення до справ). Прошу –при нагоді – передайте їй великий привіт і масу подяк – за минулі консультаціїв листах. Потреби в юридичній консультації у мене все ще великі. Кому б здобрих юристів я міг би написати, щоб порадитися? Якщо нікого не знайдеться,мені доведеться звернутися або до Петра Григоровича [Григоренка] або до А. Д.[Сахарова], хоч мені і не зовсім зручно турбувати їх своїми клопотами, знаючищо у них своїх по горло.
Дужерадий за Людаса [Сімутіса] (мені написали з Києва, що він ще в лютому покинувЗону). Радий був би особисто привітати хоч листівкою, та як?
Покищоприводжу в божественний вигляд свої рукописи, які так багато натерпілися (увересні мене офіційно повідомили, що всі п'ятдесят зошитів, які взяли наперевірку, «знищені шляхом спалення»). Праці з ними дуже багато, нематільки досить часу.
Чомусьповернувся мій лист до Ірини Калинець на 3-4, так ніби її там немає. Довідавсяпро Петра Рубана та інших призивників. Це добавляє до лаврів Альсан Альсанича[правдоподібно, А.А. Петрова-Аґатова], колишнього мешканця 19-ї, ще дещо. Мені,як поет, більше подобається Робер Данкен: «Маяки полицейских машинполыхают в душах людей ореолом священного ужаса»...4
Замоїм вікном – колимська весна, вічна мерзлота хоч і ледь-ледь, але розмерзає,біжать – нехай і брудні – струмки, а це вже – щось!
СпасибіВам
4квітня 1979 р.
СелищеМатросова
ВасильСтус
Листи до Христини.
[Друкується вперше. – Переклад з німецької. Архів «Смолоскипа».Машинопис, передрук восьмирукописних листів до Христини в Західній Німеччині. На бажання адресатки, їїпрізвища не подається. ]
ШановнаХристинко!
Ядуже зворушений тим, що вислали мені: картку з привітаннями та гарний лист звіршами поетів, яких я дуже поважаю, хоч не маю можливости їх читати.
Маюнадію, що мої рідні пришлють книжку Інґеборґ Бахманн. Г. Гессе, якого вонацитує, дуже дорогий мені автор. Я колись був дуже захоплений його твором «Грав бісер». Шкода, що не можу висловитися про його поезії, бо його твори ямало читав.
Учорая мав велику радість: говорив телефоном із Славком і чув його голос.
Дозвольтесказати Вам з нагоди Великодня: «Христос Воскрес!». Я бажаю Вашійродині й друзям радісних свят. Мені ведеться до певної міри добре, бочотирнадцять місяців теперішнього буття вже більше не повернуться. Якщо ГосподьБог дасть, наступні півтора року будуть менш болісні. Сказав же колись великийҐете: «Дякуй Богові, коли Він тебе тисне, і дякуй Йому, коли помалупопускає». Прикро й неохоче пишуться вірші, які йдуть на чуже конто. Цевсе псує настрій людині, яка втратила волю до опору.
Нажаль, я не зовсім певний, але сподіваюся, що ця поштівка з видом на селоКонстантиново вночі, нагадує краєвид рідного села дорогого Вам Єсеніна.
Йогорядки дуже близькі моєму серцю:
Звернисвоє лице до неба срібного
і подумайв сяйві місяця про долю.
Угамуйся,смертний,
і невимагай непотрібної тобі правди (Дослівно й невдало).
ХайВас щастя не минає
Березень,1978
Щиро
Василь Стус
ДорогаХристинко!
Звеликою приємністю отримав Ваші листи. Тепер знаю Ваше лице. Воно дужеелегантне, добра пані. Дуже дякую.
Нещодавноя був на Україні. Мій батько тяжко хворів і 7 липня упокоївся у вічності. Я мавдесять днів відпустки. Прошу вибачити – я не хочу турбувати Вас згадками промоє горе.
Місяцьперед тим я мав у себе книжки, поезії Г. Гессе (дві книжки), а також два томипро «Періоди німецької лірики», прозу Інґеборґ Бахманн (цієї книжкия, на жаль, не бачив, але моя дружина отримала цей подарунок). Я також отримаввід пані Г. Г. поштівку. Вона надіслала Вячеславові, моєму доброму братові, двалисти, останній з яких щойно прийшов.
Намоєму столі лежить також «Лірика Заходу». Проте я нічого не отримаввід пана Г., з країн Оребана та Янніса Різоса.
Мійдух сильний, але тіло немічне. Через це воно має свою власну історію. Але умовижиття дуже складні, і я з цієї причини мушу суворо підходити до себе.
Ядуже вдячний за Ваші поштові марки та всякі поштівки. Мій син буде дужетішитися. Він мамин син, дещо схожий на мене. Він уболівальник футболу, міймайбутній таксист, мій збиточник.
Моїнайкращі побажання Вашому синові. Родині пані Г. я також вельми вдячний.
Читайтеще прозу Платонова. Вона мені дуже подобається. Автор має щедре серце.
Це –останній вірш С. Єсеніна (Цитую його з пам'яті приблизно так...). А ще кажу:
Бувайтездорові, люба Христинко!
4липня 78
Щиро відданий Вам
Василь Стус
Моядорога сестро!
Дужедякую. Я отримав Ваші листи ч. 23 і 24. Давніше я отримав томи Гайдеґґера,Бахманн, Гайне й Керкеґора. Завдяки пані Галі читаю твори Герберта Кунгера.Декілька посилок було також від неї.
Даруйтемені, що я так довго мовчу: я перебуваю в цікавих обставинах. І сьогодні, післятривалого періоду вагань і відкладань, я пишу про те, що мої можливості дляобміну листами дуже важкі.
Нещодавноя отримав поштовий пакунок від англійського відділу Міжнароднього ПЕН-Клюбу.Проспект осінньої й зимової конференцій дуже цікавий, але ж я зовсім не маючасу!
ДорогаХристинко, в липні та в серпні я спалив усе своє листування. Нелегко підпалитий спалити мої дорогі листи. Та я мусів це зробити. Прошу Вас ще раз переписатиприсвячені Вячеславові вірші. Заздалегідь дякую.
Прощайте!
Знайкращими побажаннями!
9жовтня 78
Відданий Вам
Василь Стус
Моядорога, моя люба, моя далека сестро!
Пересилаютобі сердечні привіти з Новим Роком. Веселих Свят! Я дуже вдячний за всітридцять листів. А ще ж я отримав чудову троянду, годинник з музикою, свічки,календар і т.д. Отже кажу і Fleures du mal. Шкода, що на Біблію чекаю даремно.Але її вислала пані Г. 5 грудня я вислав до влади лист про відмову відгромадянства. Отож я сьогодні вільний, зовсім вільний. Чи як би це назвати?
Оце,будь ласка, для тебе мій вірш. Я присвячую його тобі.
24грудня 1978
З найкращими побажаннями
Василь Стус
Моялюба, моя дорога сестро!
Дужедякую. Я отримав усі твої янгольські подарунки, гарну книжку Г. Белля, всі твоїлисти. Ти мій чутливий ангол. Тепер у нас провесна, ще падає сніг, Дід Морозусе ще грає по горах і неспокійних річках – але вже сонце, але вже повітря! Імоя душа спалахнула!
Моядружина вже переселилася, її адреса:… Тепер вона шукає там за одним томомкнижки С. Єсеніна, але я сказав би, що це, на жаль, дуже довго триває. Цесердить мене, але я мовчу. Пересилаю тобі на день народження вишитий портретТараса Шевченка, батька нашої нації, й при цьому бажаю тобі: Будь здорова!
Будьщаслива!
Яобіймаю тебе й цілую.
Лютий1979
Василь
П.С.Дякую, моя товаришко, я отримав твій лист ч. 43. Я від січня не маю відпустки(мені належить 57 робочих днів), а проте відмовили. Доведеться залишитися тутбез поїздки додому.
Моїрідні не можуть приїхати до мене, якщо немає для цього спеціяльного дозволу.Адже я – напівв'язень! Славко та інші брати й сестри цього не розуміють: у нихбільш лагідний клімат. І знову це все не доводить мене до розпуки! Мій шлях –моя радість!
Моялюба Христю!
Ятвій боржник. У мене боргів більше, як волосся на голові. Твої чудові подарунки– Біблія, Новий Заповіт, молитовник – дуже розраджують мене. Отримав також твоїлисти 27, 27 (sic), 30. Дуже дякую. Шкода, що не маю тут книжки Сергія Єсеніна. Але я напишу до Києва, щобВаля, моя дружина, переслала тобі цю книжку Єсеніна з моєї бібліотеки. Пробач,але цей поет не належить до моїх улюблених. Мої російські улюбленці – Пушкін,Бунін, Пастернак, Толстой, Достоєвський, Платонов. Я читаю тепер «Зачаровану гору»Томаса Манна. О, Боже, скільки там води! Балачка велика, розумна, балачка надозвіллі. Я люблю м'ясо. Розумне добре м'ясо. Наприклад, «Три товариші»Еріха Марії Ремарка.Моя добра сестро, ти знаєш: я маю попереду ще шістьмісяців, але моє коло вужчає з кожним днем. Як зашморг. І я не бачу повернення,яке сталося б незабаром. На мене чатує багато несподіванок. Така моя доля. Таяк казав мій учитель, Йоганн Вольфґанґ фон Ґете:
Wendu nicht verlässest, Genius,
Nichtder Regen, nicht der Sturm
Hauchtihm Schauer übers Herz.
Wendu nicht verlässest, Genius,
Wirstim Schneegestöber
Wärmumhüllen.
Березень79
Теплообіймаю.
Пам'ятаймене!
Твій брат
Василь
Моянайщедріша сестро!
Ліворуч– мої шляхи. Мої випробування попереду. Вони подібні до мого оточення! Алесьогодні всі гори укриті снігом. Температура – мінус 20.
Тутна фотографії, поруч зі мною серпень, навіть липень, навіть червень. Працюю підтакими горами, морем або океанським островом. Там – Київ, Львів, кажуть «Матерія»,значить грунт. Тут бездонне страждання без Батьківщини, без Материнської землі.Довкруги височіють гори. Сьогодні 4 травня, вже три дні падає сніг. Усезасипано снігом.
НаВеликдень була добра погода, але я сидів удома та читав «Живи й пам'ятай»Валентина Распутіна. Це – добрий роман! Це – відрада моєму пригніченому серцю.Хіба ні?
10травня 1979
Із сердечним привітом
Василь
Моядорога Христю!
Ядуже радий, що ти стала щасливою бабусею. Твій внук має олімпійський вигляд! Япригадую старосвітського Ґете – хлопчина дуже подібний до нього.
Хайживе прекрасна бабуся, хай живе малятко, хай живуть щасливі батьки! Даруй мені, моя сестро, я надто довгоне озивався. Отримав усі твої подарунки й листи, ч. 57 я отримав також. Але «Worpswede»не мав. Я дуже радію, що мій чудовий ангел Райнер Марія Рільке у його висловахі картинах є тут. Шкода, мій світ є інший від того, в якому жив Рільке. Моядуша шукає не тільки краси, але й прагне вищих сфер, справедливости й правди.Тут криються всі проблеми мого життя. Моя дорога Христинко, мій фініш 11 серпня– так сказали мої мучителі. Отож незабаром мушу їхати. Але куди? Не знаю.Близькі мої дороги застелені туманом.
Більшемені не пиши. Я напишу до тебе з нового місця.
Бажающастя тобі й твоїм ближнім
Дужедякую
23липня 1979
Василь
Телеграма А. Д.Сахарову.
[Друкуєтьсявперше українською мовою. – Переклад з російської за виданням: «Хроника текущих событий»,вып. 52. Москва, самиздат, 1979, 1 марта. Передрук: Нью-Йорк, Изд. «Хроника»,1979, стор. 21. ]
Протестуючипроти засуду Василя Овсієнка, вимагаючи його звільнення і покарання виннихсудової фабрикації, починаю політичну голодівку.
11 лютого1979
Василь Стус
[Селище Матросово]
Лист до члена Міжнародньої Амнестії в Західній Німеччині.
[Друкуєтьсявперше. – Архів «Смолоскипа». Рукопис, копія оригіналу, переклад знімецької. ]
Дорога...
Пробачтемою довгу мовчанку. Здаю собі справу, що це непростиме. Однак простіть мені!
Яодержав кілька Ваших листів, кілька книжок та газети і дуже дякую за все. Алемалюнка фон Гоха не отримав.
Видуже цікаво пишете, надто цікаво.
Однак,саме тому не буду дискутувати.
Всічесні люди добре розуміють, де добро, а де зло. Я це дуже добре розумію. Вашепитання, одначе, примушує нас до мовчання, до зримої сліпоти і до брехні.
Томувсі наші маленькі успіхи є великою невдачею. Вічно повторюється одне і те саме.
Моєжиття має дуже пряму лінію.
Цемоя найбільша радість і моя найбільша віра.
Діючавіра є ознакою творчого життя, чи не так?
Отжея щасливий всупереч всьому нещастю і всій біді.
Яодержав багато листів з Метману.
Багатолюдей пишуть до мене – дякую, дякую, дякую!
ВітанняВашому чоловікові. Вашим дітям і друзям.
29.VI. 79.
Із щирим вітанням
Василь Стус
Дорога…я називаюся Василь Семенович (не Семьонович). Многая літа!
Лист на захист МиколиГорбаля.
[Друкується за виданням: «Українська Гельсінкська Група, 1978-1982». –Торонто-Балтимор, В-во «Смолоскип», 1983, стор. 97-99. ]
23жовтня ц. р. [1979] за таємничих обставин було затримано мого товариша ГорбаляМиколу. Як стало відомо, під час затримання працівники міліції Жовтневогорайону м. Києва застосували до Горбаля фізичну силу, а потім, використавши підставнихсвідків, його заарештували, звинувативши у спробі зґвалтування.
МиколаГорбаль – недавній політв'язень, збирався виїхати до родичів у США, подавдокументи до ОВИРу. За ним постійно стежили – як за дисидентом, людиною, щобула близькою до українського правозахисного руху.
Заумов, коли карні органи вдаються до брутальних способів розправи надінакодумцями (досить згадати ганебне судилище над В. Овсієнком, арешт Ю.Литвина тощо), я вважаю, що М. Горбаль став черговою жертвою заготовленоїпровокації.
Застосуваннякарними органами найгрубших провокацій до дисидентів дає підстави думати, щовлада може заарештувати будь-яку людину за будь-яким звинуваченням, якщо тількигромадська позиція людини чимось недогідна владі. Тобто, передолімпіяднапрактика карних органів засвідчує: будь-який захист людської недоторканости збоку влади відсутній, коли йдеться про дисидентів. З ними можна робити щозавгодно.
Свавілля,яке чинять над українськими дисидентами, потребує для своєї реалізаціїдесятків, а то й сотень осіб, яких роблять співучасниками адміністративноїрозправи, тобто це свавілля тягне за собою масову деморалізацію суспільства.Зрозуміло, якої небезпеки зазнає етичне здоров'я цього суспільства. Кожен такийарешт рекрутує цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків.
Останнімчасом М. Горбаль потерпав, що може стати жертвою провокації, тому добрезважував кожен свій крок. Тим очевидніший смисл усієї історії, в яку йоговтягнули репресивні сили.
16листопада я звернувся до слідчого М. Горбаля – С. М. Лященка, прагнучиз'ясувати обставини арешту. Виявилося, що все тримається у винятковій таємниці,навіть суд буде за закритими дверима. Напевно і лжесвідкам гарантованоінкогніто. Розмова зі слідчим Лященком тільки додала мені впевнености в тому,що Микола Горбаль – не винен.
Винніті, хто затримав і заарештував його, ті, хто сьогодні таємно свідчать протиГорбаля, ті, хто організував усю цю гидку провокацію проти Горбаля.
Томуя вимагаю: осіб винних в його арешті й цинічній обмові притягнути до судовоївідповідальности. Я висуваю зустрічний позов, де винні і жертви маютьпомінятися місцями.
Яксвідків на цьому процесі я називаю: самого Горбаля і його дружину АллуМарченко, Павла і Ольгу Стокотельних, Кириченко Світлану Тихонівну і СтусаВасиля Семеновича, друзів М. Горбаля.
Явимагаю відкритого суду над учасниками вчиненої проти Горбаля провокації.
19листопада 1979
Василь Стус
Учасник Українського правозахисного руху,
Київ-179, Чорнобильська, 13а, кв. 99
Список використаної літератури
1. М. Жулинський "Із забуття в безсмертя".Київ – «Дніпр» 1990 р.
2. «Не від любив свою тривогу ранню». В.Стус– поет, людина. Київ – «Український письменник». 1993 р.
3. Д. Стус «Феномен доби: сходження на Голгофуслави». Київ – «Знання України». 1993 р.
4. О.Ю. Орач «Під тягарем хреста» Львів – «Каменяр».1991 р.
5. В. Яременко «Українське слово» Київ – «Рось»1994 р. (том 3).