Міністерствоосвіти і науки України
Київськийнаціональний лінгвістичний університет
Самостійнатворча робота
з історіїзарубіжної літератури
на тему:
Поетикапростору в казці Людвіга Тіка «Білявий Екберт»
виконала
студентка 210 групи
Інституту східних мов
Стоцька Оксана
Київ-2009
"Одинросчерк пера,
И я — хозяин Мира,
Человек, не знающий пределов."
Пьер Альбер-Биро
Жодного небайдужого до літератури читача не може не зацікавитиробота Людвіга Тіка «Білявий Екберт». Тому що, незважаючи на те, щоце начебто просто казка, в ній приховано багато таємниць, які на перший погляднедосяжні для повсякденної, побутової психології людини. Варто лише раз копнутиглибше – і ти уже не можеш просто так залишити цю історію незавершеною,позбавити себе задоволення побачити те, що недосяжно широкому загалові.
Здавалося б, як може одиничний, іноді вельми незвичайний образсконцентрувати всю повноту душевного життя? Чому така унікальна і ефемернаподія, як поява унікального поетичного образу, може подіяти – без усякоїпідготовки – на інших людей, знайти відгуки в їхніх серцях, усупереч будь-якимзапереченням здорового глузду, будь-яким розсудливим судженням, будь-яким шаблоннимуявленням про сенс, буття, існування загалом?
На це питання досить важко відповісти простими словами, кількомазагальними реченнями. Кожен поетичний образ неповторний по своїй суті, проте,сам по собі образ існувати не може. Та й що таке образ? Це сукупність всьоготого, що нас оточує: чи то в казці, чи то у вірші чи то наяву. Якщо мислитисуб'єктивно, то варто зазначити, що жоден із нас не уявляє себе завершеним безсвоєї батьківщини, своєї домівки, того місця, де ми виросли, і з чим насзв'язує безліч спогадів. Як равлик народився у своїй черепашці, як все життявін не покидає свого дому; як пес завжди тікає від люті господаря до своєїбудки, шукаючи прихистку; як перлина визріває у власній мушлі, сумирно чекаючи,доки прийде її час прикрашати витвір мистецтва – так само і людина прив'язанадо свого будинку і завжди туди прагне, куди б не закинуло її життя. Виявити вбудь-якому житлі – будь то палац, замок чи хатина – початковий принцип раковини– ось наше перше завдання. Ошалілий Екберт побіг геть із замку сам не знаючикуди, ніби він його чимось сковував, не давав спокою. Чи може равлик виповзатиіз своєї черепашки? Як він почуватиметься тоді? Я думаю, це риторичне питання,і кожен із нас може відчути відповідь, просто уявивши себе на його місці.
Не поглиблюючись в історію рідної домівки в повному сенсі, мизавжди залишаємося трішки поетами, і наші емоції, можливо, – всього лишвідображення утраченої поезії. Ми з таким трепетом ставимося до образу дому, деми виросли, щоб часом не порушити, не зруйнувати єдність пам'яті і уяви, щоразупросто згадуючи його, чи потрапивши у це місце, ми сподіваємося відчутиоб'ємність відчуття, що хвилює нас значно глибше, ніж ми навіть можемоприпустити.
Звичайно ж, завдяки дому значна частина наших спогадів стає локалізованою.Та якщо ж будинок – це не просто чотири стіни і підлога – це дещо збагачуєповноту вражень, якщо в ньому є підвал, горище, коридори та затишні таємничізакутки, то схованки наших спогадів отримують дедалі більш визначенухарактеристику. І навіть, якщо ці простори якимсь чином остаточно викреслені ізтеперішнього і не мають перспектив на майбутнє, навіть якщо ми назавжди позбавленігорища, втратили свій таємний прихисток, то той факт, що ми любили це горище –залишиться із нами навіки і рано чи пізно дасть про себе знати. Ці схованки –наші черепашки: "…это была та самая деревня, где я родилась. Как я былапоражена! Тысячи воспоминаний ожили во мне, и радостные слезы ручьями полилисьиз глаз." Берта через багато років, подорожуючи невідомим стежками, саматого не розуміючи, потрапила до рідних місць, і перше, про що вона подумала –це була її сім'я та її домівка: «Многое в деревне переменилось, появилисьновые дома; все казалось гораздо теснее и меньше, нежели я ожидала. Ябесконечно радовалась, что после стольких лет увижу родителей; я нашла нашдомик, увидела знакомый порог, ручка у двери была прежняя, и дверь — как будтоя только вчера ее притворила; сердце мое неистово билось…»
Мандрівниця повернулася до себе в селище і помітила, що все булодуже маленьке, надзвичайно менше, ніж їй здавалося раніше. Та це не ставало назаваді її почуттям. Вона так хотіла, щоб батьки дізналися про її багатство іуспіх. Колись наше горище чи рідна обшарпана кімнатка могли здаватися намзанадто тісними, занадто холодними взимку і спекотними влітку. Зате тепер, успогадах, що віднайшлися завдяки мрії, в силу непояснимого синкретизму,кімнатка стала водночас тісною і просторою, помірно теплою і, коли треба, –прохолодною; але саме в ній і ніде інде ми знаходимо заспокоєння.
Тут, говорячи про статичні образи дому, кімнати і т.д., вартопідкреслити один нюанс, який також є важливим при топоаналізі. Ми відмітили, що«несвідоме» має місце проживання. Зосередивши увагу на мріях проспокій, не слід забувати і про інші мрії – про мрії мандрівника, що йде подорозі, по стежині. Такий динамічний образ як «стежка» сам по собіпросто прекрасний. Як точно закарбовані у свідомості м'язів знайомі стежинисерез пагорбів. Та не тоді вони прекрасні, коли все навколо палає невідомістю,все таке моторошне, що здається, ніби виходу немає, а хід назад завалилокамінням страху, гордості і сорому одночасно: «То мне приходилоськарабкаться на кручи, то пробираться извилистой тропинкой между скал, и тут-тоя поняла, что нахожусь в ближних горах, и в моем одиночестве меня сталразбирать страх.» Страх цей цілком зрозумілий, адже Берта "…росла наравнине и еще не видала гор, и в самом слове «горы», когда о нихзаходила речь, было что-то страшное для моего детского слуха… У меня не хваталодуху вернуться назад, страх гнал меня вперед". Адже вона боялася, щобатько, роздратований її втечею, наздожене її та ще суровіше покарає.
Простір закликає до дії, але дії передує робота уявлення та першза все – здоровий глузд. Простір можна назвати філософською категорією мрії,уяви, «грёзы». Здається, що стежка втечі безмежна, неосяжна, і колими аналізуємо образи неосяжного, в нас ніби здійснюється чисте буття чистогоуявлення. Воно виховує в нас гордість читача, що дає нам ілюзію співучасті втворчій роботі автора, проте, така думка залишає читача занадто пасивним, вінстає схожий на дитину, яку книга розважає.
В такому випадку цілком можна погодитися із Гастоном Башляром щодотого, що «кожна хороша книга, як тільки ми її закінчили читати, повиннабути перечитана заново».
Тож, після ескізу, яким є перше читання книги, варто переходити дотворчого перечитування. Перше, друге, третє – і ми поступово приходимо доістини, нам здається, ніби ми торкнулися думок автора, його почуттів, йогосакрального. Ми, наче вторглися до його власного простору, без запрошеннязавітали до його «черепашки» і вважаємо, що ми тут на законнихправах, бо ми нібито цього заслужили. Г.Башляр пише: «Чим далі ми»копаємо", тим важче зупинитися." Як приклад можна поглянути наліс: «Не обов'язково довгий час знаходитися в лісі, щоб виникло завждитрішки тривожне відчуття, ніби ти заглиблюєшся в безмежний світ. Якщо не знаєш,куди ідеш, то дуже скоро вже не знаєш де ти.»