Реферат
Класифікація казок тапедагогічні можливості їх різних видів
За тематикою тахудожньо-образною структурою жанр казки дуже різноманітний. Казкова традиціявиробила та зберегла безліч сюжетів давньослов’янських та міграційних, часто втекстах поєднуються елементи різних періодів та історичних епох,різнонаціональні нашарування, територіальні та регіональні впливи в межахукраїнських земель. Це спричиняє труднощі класифікації казкового матеріалу.
Здавна дослідникивказували на різноманітність художніх форм казки як її суттєву жанрову ознаку.В. Пропп навіть висловив думку, що групи казок, об’єднані на основіособливостей форми і поетики, є не жанровими різновидами, а окремими жанрами [5,86-87].
І. Франко у своїйспробі класифікації виділив:
1) казки звірині;
2) казкивластиві:
а) казки чудесні;
б) казкилегендарного характеру;
в) казки-новели;
г) казки продурного чорта або велетня;
3) анекдоти [6,119].
Але М.Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, що “вінкласифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадтопритримується германських казкових тем...” [7, 331]. М. Грушевський не подаєкласифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи “мікротеми”. Тутрозглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, Баби-яги,Кощія, тваринні персонажі тощо.
В. Пропп вважав,що види казок можна визначати за їх структурними ознаками (особливо для творівз чіткою сталою композицією) або за характером дійових осіб (у випадку, колинема єдності композиції) [7, 30].
Традиційним,прийнятим у сучасній науці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин,комах), чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) тасуспільно-побутові (реалістичні, новелістичні), з окремими розгалуженнями чипідвидами у кожній з названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, томувізьмемо її за основу, долучивши до неї казки з міфологічними мотивами (окремугрупу яких виділяє М. Грушевський і яка у праці З. Лановик названакультово-анімістичними (міфологічними) казками, “оскільки ці оповідівитворились на основі давніх культів та анімістичних уявлень і вбирають в себеелементи доісторичних вірувань” [1, 422]).
Найдавнішими зцих оповідей (і найменш чисельними) є казки про природні явища та небеснісвітила (наприклад “Про сонце, мороз і вітер”), герої яких анемічні істоти,наділені людськими характеристиками: мовою, думками, здатністю спілкуватися,почуттями, емоціями тощо. Ці твори дещо подібні до міфів, оскільки є давнімиспробами людей пояснити незрозумілі явища дійсності і виявляють благоговінняперед вітром, дощем, морозом, сонцем, вогнем і т.п.; страх людини перед силамиприроди, її повну залежність від них, віру в те, що земні та небесні стихіїздатні діяти в залежності від ставлення людини до них.
Подібними є казкипро рослин (“Стріча баба з цибулею”, “Про липку й зажерливу бабу”), девиявляються анімістичні уявлення про “жителів лісу та поля”. Казка “Про липку”чітко відображає культ дерев – липка виконує всі бажання людей, розмовляє зними, є справедливим суддею тощо. Такими є і казки про предмети чи речі. У цихтворах, де головними персонажами постають усілякі коржики, короваї (“Коржик”,“Хлібина”), елементи культу хліба нерідко поєднуються з культами зерна, ниви.
Найчисленнішугрупу культово-анімістичних казок становлять казки про тварин, які відображаютьтотемічні вірування, що часто поєднуються з анімізмом та елементами іншихкультів.
Вважається, щоказки про тварин – це в історичному плані найдавніший пласт народного казковогоепосу. У праслов’янських племен, як і у багатьох інших народів, у періодзародження та розвитку мисливства з’явилися прозові оповіді про звірів, що малина меті замовляти тварин [2]. Із розвитком людської свідомості змінюється іставлення людей до навколишнього світу. З’являються нові мотиви в оповідях. В.Гнатюк пов’язував виникнення таких творів тим, що “на основі анімістичногосвітогляду первісний чоловік уважав звірів не тільки за рівних собі під кожнимоглядом, але навіть за вищих від себе і розумніших” [1]. Поряд із образамидиких лісових звірів у цих розповідях почали з’являтися образи свійськихтварин.
“Народні казкисистематично почали записуватись порівняно пізно (коли даний жанр уже до певноїміри почав “деградувати”), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими,якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що утруднює їх вивчення”, –писав І.Березовський [3, 15]. З часом усна народна традиція переосмислюється,оповіді про тварин набувають нового трактування, характерних рис та відтінків,доповнюються казковою символікою. “Відколи у звіриному епосі з’являєтьсяспецифічна художня алегорія, можна говорити, що такі твори переходять у розрядказок” [4, 30]. Отже, “українські казки про тварин, як вони відомі нам нині, –витвори уже більш пізнього часу, і їх образи, характери та ситуації, в умовахяких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лишепереносне значення” [6, 103].
Серед казок протварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисельнішугрупу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати щогенетично вони найдавніші [9, 125].
Найпоширенішимобразом тут є вовк. Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є“Казка про вовка-колядника”, який приходить на Різдво до діда й виколядовує внього овечку, козу, коня, бабу, а потім – самого діда, відносить це все до лісуі там з’їдає.
Але вовк у казкахне завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, йогоневажко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка, мали наметі накликати на людей-мисливців здатність перехитрити лісового козака.Очевидно, у поширеному звертанні “вовчику-братику”, “вовчику-панібратику”криється бажання поріднитись із ним, заручитися його підтримкою іпокровительством (адже брат – значить “свій” – не може завдати шкоди) [10].
У подібному планіпостає образ іншого лісового хижака – лисиці, яку теж в казках нерідковеличають “лисичкою-сестричкою”. Вона завжди зображається хитрою, облесливою,здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. Убагатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Алечасто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшучастину здобичі (“Про лисичку-сестричку і вовка”, “Лисичка-сестричка івовк-панібрат”, “Як лисиця роздобула риби”, “Як лис учив вовка діставати рибу”та ін.).
На слов’янськомуґрунті особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьохплемен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від цієї тварини.Ведмідь нерідко зустрічався разом з образами вовка та лисиці. Як найсильніший улісі звір, він постає володарем лісу, царем (казки про лева – царя звірів є,очевидно, значно пізнішим нашаруванням, запозиченням із мандрівних сюжетів)[2].
Спостерігаючи заповедінкою лісових мешканців, прадавні люди витворили реальні картини співжиттязвірів. Тому в народних казках хижаки панують над слабшими – зайцем, білкою,їжаком тощо і лише інколи можуть бути обдурені, піддавшись на хитрощі менших(“Як заєць обдурив ведмедя”, “Лев та заєць”). Переможцями нерідко стають птахи,миші (які підгризають дерево), бджоли, комарі (які кусають хижака). Вониперемагають ворога разом чи поодинці.
Віддавна мріючипанувати над дикими звірами, захиститись від них, люди створили великукількість оповідей про стосунки хижаків з людиною. У цих казках змальованобагато ситуацій, коли людина потрапляє у безвихідь, опинившись сам-на-сам іздиким звіром – вовком, лисицею, ведмедем, диким кабаном (рідше левом). Але забудь-яких обставин вона рятується, перемігши свого суперника хитрощами чи силоюрозуму. Часто при цьому людині допомагають дерева, у гіллі чи дупло яких вонаховається. В окремих творах одному чоловікові вдається побороти зграю вовків,яким він по черзі відриває хвости (“Як чоловік ловив вовків”), або, коли вониставши один на одного, намагаються дістати чоловіка з дерева, радить відірватинижньому голову і причепити верхньому (“Куций вовк”, “Старий вовчище”).Чоловікові вдається перехитрити хижака й іншим чином: він начебто погоджується,щоб вовк його з’їв, але каже, що брудний, і йде до річки вмиватись, а вмившись,просить вовчого хвоста, щоб витертись. Тримаючи хвіст, він намотує його на рукуі б’є вовка (“Парубок і вовк”). Навіть малесенький хлопчик, який “народився ззолотим ланцюжком на шиї”, може вийти переможцем (“Як хлопчик трьох вовківзабив”).
В інших оповідяхлісоруб перемагає ведмедя, якого кличе допомогти розколоти дубову колоду, апотім витягає клин, і ведмідь потрапляє у пастку. В деяких творах переможцемнад лісовими звірами стає жінка чи баба (“Ведмежа лапа”). Інколи у казкахтакого типу натякається на людську природу вовків, ведмедів.
Багато казок продиких звірів присвячені темі помсти лісових хижаків людині (як звірі мстилисячоловікові). Але і у цьому випадку людина виявляється спритнішою та хитрішою іотримує перемогу над мешканцями лісу. До мотиву перемоги долучається мотиввигоди, яку людина отримує, поборовши звірів: з вовчої шкіри шиє одяг, з лисиціробить бабі комір на шубу, із зайця – шапку та рукавиці тощо.
Наступну групузвіриного епосу становлять казки про свійських тварин. Серед головних персонажівцих казок найпоширенішими є кінь, корова, собака, коза, віл, цап та баран.Поряд з казками про допомогу домашніх тварин у господарствах існує багатооповідей про їх сприяння у битві з хижаками. У цих оповідях свійські тваринизавжди постають спритнішими та хитрішими від диких [4, 179].
Серед даної групиказок часто зустрічається мотив втечі домашніх тварин до лісу та їх пригоди.Хоча є й мотиви про те, що свійських тварин, як постаріли, люди виганяють у лісвмирати, і тоді їм допомагають лісові мешканці. Часто у казках свійські тваринидопомагають людині в полюванні, заманюючи здобич в яму чи заганяючи у сітку. Указках людина розуміє необхідність мати хоч якусь тварину, оскільки вона можепринести користь. Так, головний персонаж казки “Солом’яний бичок”, пасучись улісі, допомагає дідові та бабі “зловити” зайця, лисицю, вовка та ведмедя, якіза звільнення обіцяють і приносять винагороду.
Поряд з групаминародних казок про диких та свійських тварин існують групи творів про диких тасвійських птахів, риб, земноводних та комах (“Про півника”, “Як курочкапомстилась чоловікові” та ін.). Казки про тварин пізнішого походження тяжіютьдо новелістичних творів (зокрема, суспільно-побутових казок). У багатьох з нихв сюжеті поряд із тваринами центральні місця відводяться людям, майновий чисуспільний стан яких відіграє недругорядну роль (“Як лисиця оженила діда нацарській дочці”, “Котофей і пан Печерський”, “Як лисиця зробила чоловікабагачем”). Пізнішим нашаруванням є також надання тваринам суспільних ознак життялюдей – професій, чинів, звань. Тут хижаки часто виступають царями, міністрами,панами, війтами (“Лев і осел, що удавав царя”, “Як вовк хотів бути війтом” таін.). У таких казках звірі виконують ролі, властиві лише людям(“Лисичка-суддя”, “Лисиця-сповідниця і вовк”, “Як звірі хату будували”,“Грошовитий когут” та ін.).
У таких текстахчасто протиставляються тварини села та міста (“Польова миша і міська миша”). Цітвори набувають навчально-розважального характеру. На відміну від звіриногоепосу, в таких казках за кожним персонажем криється щось більше, ніж простоопис поведінки диких та свійських тварин. Тут кожен образ є алегоричнимуособленням певних людських рис, якостей чи характеристик: вовк – жорстокості,лисиця – хитрості, заєць – боягузтва, осел – впертості, собака – вірності, віл– витривалості, бджоли – працелюбства тощо. За допомогою образів тварин,наділених чинами, званнями, почестями, викриваються та висміюються людські тасуспільні вади, виявляється народне ставлення до пороків. Ці твори характеризуютьсявисоким рівнем узагальнення, в них образ кожної тварини постає як сформованийтип. Такі казки алегоричного характеру є проміжними між казками про тварин ібайками [3, 71].
Найбільшу групуказкового народного епосу становлять чарівні (героїчні) казки. Інколи їх щеназивають фантастичними. Але те, що сучасна людина сприймає як елементфантастики “в далекому минулому частиною образного розуміння світу, елементамиобряду, розгорненими метафорами, що збереглись із праміфів” [3; 442].
Означення “чарівні”щодо цього виду казок може вживатися лише умовно, оскільки елемент чарівностізустрічається й у інших жанрах усної народної творчості (у плані надзвичайнихперсонажів чи подій). Але у казковому епосі “до цього виявляється неабиякийінтерес, а чари, чарівні речі, чарівні персонажі набувають найширшоготрактування” [5]. Серед чарівних казок виділяється велика група творів, якіокреслюються терміном “героїчні казки”. Героїчними вони називаються тому, що уцентрі зображення у них знаходиться образ героя-богатиря, лицаря, завдякидоблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзмобов’язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись упередкняжий та княжий періоди слов’янської історії.
Значна частинагероїко-чарівних казок носить виразний історичний характер. Їх головні герої(Кирило Кожум’яка, Ілля Муромець) мали реальних прототипів. У них зустрічаютьсяописи чи згадки про дійсні події минулого. Але серед чарівних казок є й такі,що майже або й зовсім позбавлені героїки. Це твори типу “Дванадцять місяців”,“Про дідову дочку та бабину дочку”. У них центральним персонажем постаєзнедолена героїня, яка подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в іншийсвіт (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваютьсянезвичайні події.
Вирішальною таобов’язковою ознакою всіх вищезгаданих груп чарівних казок є незвичайністьописуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їхрозгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цьогожанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа [4].Як явище пізніше за походженням, ніж тваринний епос, чарівні казки – значноскладніші у сюжетно-композиційному та художньо-образному планах. Вони об’єднанірядом спільних ознак.
Важливоюособливістю цих творів є їх динамізм. Розвиток сюжету відбувається у зв’язку зподіями навколо центрального героя. Дія, як правило, розгортається не лише учасі, а й у просторі, який постійно змінюється. Категорії часу та простору (хронотопказки) функціонують за певними законами. Час як такий майже не вказується – неповідомляється, скільки часу минуло між вказаними подіями (наприклад, скількигерой був у дорозі). Часові періоди часто поділяють один одного. У багатьохказках вік героя, який досягнув зрілості, залишається незмінним.
Простір учарівній казці плинний. Він поділяється на світ “своїх” і “чужих”, “живих” і“мертвих” (своє царство, тридесяте царство тощо). Чуже, потойбічне царствознаходиться під землею, у воді, на небі, або “за тридев’ять земель”. Вонофункціонує за своїми особливими законами. Межею між царствами служить ліс,море, річка, колодязь, міст, гора, вогонь, дерево чи інша рослина, яма, печера,щілина в горах і т. п., перейшовши або перестрибнувши які герой опиняється употойбічні. Інколи цей перехід можливий в певний зачарований час. Героєвіможуть допомагати інші персонажі – одухотворені чи неодухотворені. Чужесередовище завжди виявляється ворожим до головного героя. На нього звідусільчатують небезпеки та випробування, що вимагають фізичної та магічної сили.Пройшовши, герой отримує винагороду.
На відміну відказок про тварин, чарівні казки характеризуються значно багатшоюхудожньо-образною структурою. У них діє більша кількість образних типів.Російський дослідник В. Пропп виділив сім основних типів персонажів:
1) герой;
2) суперник (той,проти кого бореться герой);
3) лжегерой (той,хто присвоює результати героя);
4) чудо-помічник(людина, тварина, чи предмет);
5) дарувальник(той, хто дарує героєві чарівний предмет);
6) об’єкт, якогошукає герой (жива істота чи предмет);
7) відправник(той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило виконує епізодичнуроль) [5].
Поряд з головнимиобразами діє значна кількість персонажів для зв’язку дії – скаржники,наклепники, зрадники і т. п. Л. Дунаєвська подає три категорійну системуказкових персонажів, поділяючи їх на зло творців, добро творців та знедолених[3, 94].
Усі персонажічарівних казок є статичними, остаточно сформованими. В оповіді не вказуються фактори,не змальовуються обставини, за яких вони викристалізувались, під впливом чогосформувався їх характер. У дії жоден персонаж не міняє своєї приналежності довизначеної категорії (добротворець не стає злотворцем і навпаки),морально-ціннісні характеристики не змінюються. Більшість дослідників вбачаютьобов’язкову умову казки в тому, що торжествує добро та справедливість (а отже,і їх прихильники), а зло покаране [1, 83].
У трактуваннідобра і зла у чарівній казці простежується дохристиянський підхід; принципкорисності та шкоди (шкода чужим заради користі своїм). Тому мотив перемогидобра над злом є тільки умовно трансформованим мотивом перемоги “своїх” над“чужими”. Тобто головний герой (“свій”) виходить переможцем із світу “чужих” чи“мертвих”.
Чарівні казки якжанровий різновид відрізняються сталими законами побудови. Їх сюжетрозгортається динамічна та в хронологічній послідовності. Елементи сюжетузавжди розміщені у традиційному порядку, який ніколи не змінюється. Поширенеявище – наявність кількох кульмінацій, часто однотипних за силою та емоційнимнапруженням. Експозиція казки завжди коротка і чітка, у ній, як правило,повідомляється про місце або час подій. Розвиток дії завжди динамічний; основніподії розгортаються у потойбічні; найпоширеніша кульмінація чарівної казки –двобій героя та антигероя, який, як правило, завершується перемогою героя;розв’язка завжди проста – зло переможене, зло творці покарані, добро творцінагороджені за свої вчинки.
Соціально-побутоваказка – пізніший за походженням жанровий різновид цієї епічної групи, що йзумовлює її особливості. Вона виникла в період уже розвинених суспільнихвідносин, що характеризувалися чітко вираженою ієрархічною розшарованістюнароду. Ф. Колесса у своїй класифікації називає цей жанровий різновид новелою,вважаючи, що “новела – це оповідання, основане на побутовому підкладі,… часомпройняте тенденцією соціальною, рідше національно-політичною абоцерковно-конфесійною” [6, 134-135]. Новелами ці казки називав і В.Гнатюк,вважаючи їх відмінними від власне казок: “1) всі казки дуже старинні іпоставали в часах на кілька тисяч літ перед Христом; 2) всі казки мандрівні; 3)всі казки пересипані фантастичним елементом і коли б його вилучено з них, вониперестали би бути казками. До новел не можна сих прикмет прикласти” [4, 200].
Продовжившинародно-епічну традицію, соціально-побутова казка увібрала елементи іншихрізновидів – тваринного та героїчного епосу, але поступово у ній стерся впливдавніх культів. Натомість цей жанровий різновид набуває нових характеристик,головною з яких є комізм – гумор, іронія та сарказм. “Те, що у фантастичнійказці сприймалося як чудесне, проте цілком суголосне законам чарівного світу, упобутовій стає джерелом сміху через невідповідність законам реального буття” [1].
Соціально-побутовіказки тематично багаті та різноманітні. Найважливіша їх прикмета – реалізм:“Усі вони зачерпнені з реального побуту і основані на нім у цілості” [9, 8]. Уних відтворюються різні грані народного життя. Але у порівнянні з чарівноюказкою, їх сюжет менш розгалужений, композиція спрощена, оповідь охоплює один –два епізоди. Героями виступають представники різних соціальних груп: селянин,мельник, коваль, шинкар, піп, пан, солдат; інколи – національностей: москаль,жид, циган, турок та ін. нерідко головні ролі відводяться жінкам.
Багатствотематики та проблематики соціально-побутових казок зумовлює певні труднощікласифікації. Існує розподіл їх на родинно-побутові та соціально-побутові, алей він умовний, оскільки у багатьох творах, що відносяться до першої групинаявне соціальне начало.
Л. Дунаєвськавиділяє чотири групи соціально-побутових казок:
1) дидактичні “вяких відображені уявлення… селянина про його залежність від Долі, Щастя,Злиднів, від якихось надприродніх сил”;
2) сімейно-антагоністичні,“про старшого та молодшого братів, деякі реалістичні казки про пасербицю табабину дочку”;
3) гумористичні –про дурнів, ледарів, брехунів, п’яниць, витівки солдатів та ін.;
4) сатиричні –“казки про боротьбу двох антагоністичних соціальних сил” [3, 69-70].
Такий поділ такожне можна вважати остаточним, бо існує багато творів, у яких сімейний конфліктпоєднується з гумором та дидактизмом тощо. Тому часто соціально-побутові казкиділять на тематичні цикли на основі спільності конфлікту чи сюжету, що такожоб’єднані спільним головним персонажем.
Соціально-побутовітвори – велика група соціально-побутових казок, тематика та проблематика якихстосується не особистого і родинного життя, а суспільного. Тому, на відміну відродинно-побутових творів, головні персонажі тут представники різних суспільнихверств та груп. Часто вихідці двох протилежних станів зображені одночасно(тобто в одному творі), і шляхом антитези розкриваються позитивні якості одногота негативні іншого. Народ у таких казках втілив своє ставлення до суспільнихнедоліків та соціального зла. У цих казках нерідко прості люди виявляютьсярозумнішими від багатих та вчених, оскільки покладаються не на титули тазвання, а на справжню мудрість та чесність.
Українськанародна соціально-побутова казка упродовж тривалого розвитку увібрала в себеелементи поглядів та уявлень народу на різні суспільні явища, зазнала впливівперекладної християнської та світської європейської літератур,“скристалізувавши оригінальне народне світобачення, своєрідне ставлення дожиття, розуміння моралі” [1, 183]. На перший погляд соціально-побутові казкиздаються картинами реальної дійсності; насправді ж закони, за якими живуть ідіють герої побутової казки, докорінно відрізняються від тих, котрі діють уповсякденності.
Списоквикористаної літератури
1. Бадер В.Розвиток інтонаційних умінь молодших школярів при опрацюванні казки // Поч. шк.– 1977. — №7. – С. 44-48.
2. БерезовськийІ. Українські народні казки про тварин // Казки про тварин. – К.: Веселка,1979. – С. 3-14.
3. БілецькаО.М. У світі казок: Тематичний огляд знань з читання. 1 кл. // Розкажіть онуку.– 1999. — №9. – С. 34-35.
4. Бурім В.Образи природи в казках та легендах // Початкова освіта. – 2001. – Листопад,№43. – С. 12.
5. БуроваР.О. Уроки читання і види мовної діяльності // Розкажіть онуку. – 1999. — №10.– С. 26-28.
6. ГордіюкН. Особливості сприймання художніх текстів молодшими школярами // Мандрівець. –2000. — №3-4. – С. 75-78.
7. ГороденкоЄ. Казка мудрістю багата: Урок позакласного читання в 4 класі // Початковашкола. – 2004. — №4. – С. 54-55.
8. ДорошенкоС.І., Вашуленко М.С., Мельничайко О.І. та ін. Методика викладання українськоїмови: Навч. пос. – К.: Вища школа, 1992. – 464 с.
9. ДунаєвськаЛ.Ф. Українська народна казка. – К.: Веселка, 1987. – 216 с.
10. Казки про тварин. – К.:Веселка, 1978. – 216 с.
11. Калинова сопілка: Антологіяукраїнської народної прозової творчості. – К.: Просвіта, 1998. – 646 с.
12. Кальчук М. Українська мова вказках. 1 клас. // Поч. шк. – 1999. — №4. – С. 12-14.
13. Киричук О.І, Волошина Г.П.Підготовка учнів до сприймання нового тексту // Поч. шк. – 1992. — №9-10. – С.29-31.
14. Козоріз С.О. Нестандартніформи роботи над казкою // Початкове навчання та виховання. – 2004. — №11. – С.4-11.
15. Колесса Ф. Українська уснасловесність. – Едмонтон, 1982.
16. Лідкова С.М. Світ маленькихказкарів // Початкова школа. – 1995. — №9. – С. 19-20.
17. Лозова О. Розвиток уяви,фантазії під час роботи з творами О.Іваненко, Дж.Родарі // Початкова школа. –1998. — №4. – С. 16-17.
18. Сиротинко В. Казки В. Нестайкау позакласному читанні // Початкова школа. – 1990. — №4. – С. 40-44.
19. Сиротинко В.В. Казки впозакласному читанні // Поч. шк. – 1990. — №5. – С. 39-43.
20. Скрипченко Н. Читання в 2класі трирічної початкової школи // Поч. шк. – 1988. — №5. – С. 35-44.
21. Соціально-побутова казка /Передм. О. Бріциної. – К.: Веселка, 1987. – 254 с.
22. Сухомлинський В.О. Серцевіддаю дітям. – Зб. тв.: У 5 т. – Т.3. – К., 1980. – 460 с.
23. Українські народні казки /Упор. В.Г. Бойко. – К.: Веселка, 1977. – 216 с.
24. Франко І. Коли ще звіріговорили: Казки для дітей / Повне зібр. творів. – Т. 20. — К., 1979. – 246 с.
25. Чумарна М. Мандрівка вукраїнську казку: приказкове коло. – Львів, 1994. – 260 с.