Герменевтичнийаналіз п’єси І.П.Котляревського «Наталка Полтавка»
За два століття сценічної біографії п’єсаІвана Котляревського “Наталка Полтавка” не втратила первозданної притягальноїсили та громадянської актуальності.
Чи всірозставлені автором знаки питання відшукало допитливе око дослідника? Чи на всіпитання дано відповіді? Чи вони правильні? І чи є об’єктивні сенси їхоприлюднювати на нашому суперечливому формаційному переломіпостколоніально-квазісуверенного суспільства?
У цій розвідці мище раз пройдемо сторінками п’єси, спробувавши у давно відомому відкритинепізнане, нове і, безперечно, цінне і в духовному, і в національному вимірі.
У сучаснихпідручниках для середньої школи образ Наталки подається в одновимірномуідеалізованому світлі. Здається, витлумачення цього персонажа не змінювалосяупродовж століть ні за яких часів та режимів. Проте і в мальованій людськоюрукою іконі є метафізичне, наприклад, — оновлення чи мироточивість. Спробуємопідійти до художнього витвору Котляревського як до ікони.
Від кінця ХV до кінця ХVІІІ століття тривала на Україні епохаКозаччини. Саме епоха, бо так багато значила вона в історії нашої Батьківщини.Ми і досі в архетипних глибинах козацький народ. І степи наші козацькі, ісерця, що породили козацькі пісні, козацьку журбу і козацький характер. Сам духукраїнства у своєму універсумі – козацький.
Захищаючи ріднуземлю, козаки виробили повнокровну і цілісну систему інституцій, якізабезпечували виживання у найскладніших умовах, коли українці не мали власноїдержави і їм загрожувало цілковите знищення. Це і особлива військоваорганізація, і ефективна система управління, і економічний прогрес.
Нас, звичайно,цікавить духовно-моральний світ людини тієї епохи. Віра в Бога, любов до рідноїземлі, презирство до смерті, закони козацького побратимства, космос народноїморальності – ось що визначало їхні помисли та вчинки.
Але не таксталося, як гадалося. Чвари гетьманів та гетьманчиків, віроломство Московіїспричинили страшну добу Руїни. Духовно-моральні редути глибин народної душіпочали розмиватися новою – малоросійсько-манкуртською пошестю, якій піддалисяспочатку верхи, еліта, потім середня адміністративно-керівна ланка суспільства,а згодом і певна частина народної маси.
У “НаталціПолтавці” змодельовано в основних параметрах саме цей напівзруйнований двомастоліттями імперської навали понятійний світ людей двох станів: місцевоїцарської адміністрації (Возний та Виборний) та пересічних, як зараз кажуть,представників суспільних низів.
Колоніальнадійсність примушувала українців масово пристосовуватися до нових умов.Витворилися цілком нові типи характерів. Наші герої лише діють в одній часовійплощині. Насправді ж вони живуть у різних світоглядних системах. Розрізняємотакі типи характерів за їх ідеаційністю: Возний та Виборний –манкуртсько-колоніальний, Наталка та Микола — козацький, мати і Петро –хліборобський.
Подаємо короткепояснення до кожного типу характеру.
Манкуртсько-колоніальнийсвітогляд – результат дії самодержавно-імперської машини, відзначаєтьсяприйняттям національної дефективності, “малоросійства”, духовним виродженням,мовним колоніалізмом.Фактично цей тип характеру став внутрішнім українськимзнаряддям боротьби проти свого ж народу.
Козацький типхарактеру презентують кращі представники народу, які не втратили високих громадянськихта особистісних ідеалів, внутрішнього аристократизму, шляхетностііндивідуальної свободи, високості помислів і, що особливо важливо в нашомувипадку, дій та вчинків.
Хліборобський типхарактеру втілює збереження питомих національних залог праці стародавніх оріїв– святість чесно заробленого шматка хліба, фізичну витривалість, сакралізованудухом землі моральність. Проте системний ієрархічний устрійпатріархально-хліборобського світогляду був підданий жахливій, катастрофічнійерозії з боку тієї самої колоніально- імперсько-кріпацької навали.
У центріконфлікту – звичайна дівчина Наталка. Проте не зовсім звичайна, бо саме вонаволею автора є носієм козацьких архетипних залог. Одна з питомих рис людейкозацького типу характеру – перебуваючи у світі володіння, виборювати високімети світу буття. Події зовнішнього сюжету твору аж ніяк не спонукають героївдо примноження етнонаціональних духовних цінностей. Там, де воловодитьнасильство, вигода, самоприниження, зневага до елементарних засад людськоїгідності, – там культивується, за висловом О.Потебні мерзозапустіння душ.
Наталка маєрідкісний талант перетворювати події зовнішнього світу у явища світу духовного.Вона шукає і віднаходить нову їх сутність. Змінюється сам спосіб їх протікання– ініціатива переростає в пошук, а пошук відкриває нові варіанти з позірноїбезвиході зовнішніх життєвих обставин. Люди далеко не завжди усвідомлюють, що воснові своїй буденне життя символічне, тому що воно значливе. Якби звіра, щодрімає у Возному, можна було зупинити погрозою, все одно, суду чи Божої кари,за апофеоз людяності слугував би примітивний бич дресирувальника, а не дівчина,яка жертвує собою (хай не у зовсім природний, не у зовсім святенницькийспосіб). Але в тому і мудрість, що людина олюднилася не через хлист, а черезнеосягненне: непереборність беззбройної істини, принадність її прикладу.Жертвування собою заради утвердження істини, спілкування зі смертними черездефініцію самопожертви і є духовне життя. Такою обітницею зв’язує себе Наталка,розв’язуючи не лише зовнішній, ситуативно-подієвий конфлікт, але вирішуючивисоке моральне покликання, яке нарешті – у фіналі – виступає творцем життєвоїправди, духовного безсмертя.
Найвище моральнепокликання християнина – любов і боротьба за неї. Любов –це та сила, якавстановлює рубікони самопожертви, створюючи метафізичний простір безсмертядуху. Доречно навести мудру сентенцію, що любов сама по собі не має смислу, алепередає смисл високого. Наталка, по-перше, мала цей смисл, а по-другеусвідомлено боролася за нього. У чому ж, на нашу думку, особливості Наталчиногопочуття?
За чотири рокиочікування судженого дівчині відкрилася мудрість зрілого серця: кохання –початкова стадія взаємин двох людей, перейшло в любов. Любов – сутнісно вищийетап етичних стосунків. У коханні домінують бажання плоті, фізичної близькості,підсвідомого поклику до продовження себе у просторі та часі – любов виходить ізвівтаря совісті, в якому найдорожча ікона – жертовність. Кохання летить нагребені пристрасті – любов керується кодексом честі, яка є моральною втіхоюсовісті. У коханні вирують вулкани емоцій, свідків невтоленого бажання – любовосвітлена свічадом гідності, стійкої спромоги волі, спрямованої на досягненнягармонії з предметом симпатії. Любов переводить людину в найвищі сферидуховного буття, тоді як кохання – лише необхідна передумова такого переходу.Кохання може бути гріховним, егоїстичним, хворобливим, обмеженим, забобонним,гордивим, заздрісним… Любов – апофеоз духовного самовідродження і позбавленанедоліків генези морального.
В умовах, щосклалися, Наталці залишилося терпіти і боротися, боротися і терпіти – безнарікань, сумнівів та спокус. Терпіння тут вживаємо в значенні страждання увідповідності до біблійної семантики. Але слово “страждання” в побутовомутлумаченні обтяжене “низьким” змістом, тому у випадку з Наталкою точніше вжитипоняття терпіння в його сакральному вимірі. Дівчина не замінить важкого щастяобраного нею душестояння на ерзац облаштування на рівні фізично обумовленихатрибутів сім’ї, достатку, навіть материнства. Світ володіння безсилий переддівчиною, бо в ній відкрилися овиди буття.
У чому вбачаємозапобіжник відступу, здачі моральних позицій? У повноті архетипних закладинетнонаціонального козацького типу характеру, який за вкрай нестерпних зовнішніхумов забезпечує збереження внутрішнього суверенітету особистості.
Відчайдушнийвибір Наталкою позамежних способів боротьби проти насильства свідчить про їїдуховне подолання смерті. Тому життя окремої людини, соціально рядової, безпретезій на привілеї, не те, щоб із нею поводилися шляхетно, стає Божоюповістю, вічною темою мистецтва.
Колоніально-бюрократичнасистема зламала демократичні традиції козаччини в Україні. Що пропонуютьНаталці? Обміняй свободу на рабське життя. За тебе думають, а ти підкоряйся.Про тебе піклуються, правда, в обмін на це піклування ти прирікаєш себе нанезворотне духопадіння. Про це прямолінійно і цинічно заявляє Возний: він хоче“без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вічноє іпотомственноє владініє… движимоє і недвижимоє іменіє для душі моєй – з правомвладіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі… розпоряжать”.
У рабів твердіпереконання. Тоталітарна свідомість догматична і не сприймає ні відступів, нівинятків. Возний – світоглядний раб свого адміністративно-бюрократичногостановища. Зрозуміло, що з погляду етно-національного волелюбна Наталка не хочестати на рівень “движимого і недвижимого іменія” і не сприймає порядку, за якимвона, самодостатня людина, потрапить у сімейний феод Возного.І.П.Котляревський, який вчинив благородно і гуманно зі своїми кріпаками,недвозначно окреслює власну позицію у такому дражливому питання як кріпацтво.Бо у праві тодішнього поміщика перифраз “вічноє і потомственноє владініє”означав не що інше, як повну, беззастережну залежність. Монолог Возногодемаскує справжні симпатії автора, який не хоче розв’язувати основний конфліктлише на рівні побутовому (звичаї-традиції) чи соціальному (бідність-багатство),але залучає контекст демократичного устрою тогочасного суспільства, тобтоконтекст політичний.
Правове“безголосся” українського села прямо екстраполюється у нерівноправність сімейнихстосунків, а глибше – у ментальну кризу ідентичності, що, як геологічнийрозлом, розколола самі підмурівки українського етносу.
Коли програні баталії на театрах позиційнихнаціональних битв, поле бою переміщується у серця людей, у їх свідомість. Саметам пролягають останні лінії оборони, саме там зводяться останні редутиборотьби за демократичні права, за етнонаціональну свідомість. Недарма логікаНаталчиного монологу в шостій яві побудована за принципом від особистого — дозагального:
1) людина повинна “завестихазяйство і сімейство”;
2) “жити люб’язно і дружно”;
3) бідна Наталка за багатимВозним “буде гірше наймички..., буде крепачкою”. “Крепачка” – символбезправності. Бачимо чітко сформульовану опозицію: краще безпросвітна бідністьна волі, ніж кріпацьке животіття за матеріального достатку.
Не зайвепоміркувати про змістовне наповнення теми смерті для людини козацького типухарактеру. Статистика дає відомості, що зі ста козаків до природного фізичногофінішу доходило лише двадцять, а вісімдесят гинули у безперервних боях. Якізапобіжники їх берегли, які стимули кидали їх на герць?
Ми, люди ХХІстоліття, захлеснуті товщею часу, захоплені його потоком, у навальному плиніднів здебільшого не помишляємо про опір часовій захланності – все це проголошуєтьсяяк єднання з часом. Випасти з цього річища – немислима трагедія. Смерть – візіяостаточного знеособлення людини поза реальним часом.
Доба КиївськоїРусі, Козаччини інтегрувала людину в понадчас. Позірне сьогоднішнє наше єднанняз часом у давні епохи було замінюване на опір йому. Імперативи високихсуспільних ідей концентрували у собі осягнення часу, вивищували людину,сакралізуючи офіру фізичної людської сутності в ім’я високої ідеї, роблячипримат самопожертви ідеаційним у царині суспільної свідомості. Саме томулатинських часів прислів’я – “qulсе et qecorum est pro patria morі” – “солодко і почесно вмерти заВітчизну” – мислиться не абстрактно-відсторонено, а в конкретному, людському,особистісному наповненні. У Наталки від усього того, що номінувалося якВітчизна, залишився один плацдарм – її Любов. Ось тому рішення офірувати себе вім’я Любові, не віддавши на поталу ворогу власну внутрішню гідність (тежнезганьблену субстанцію Вітчизни), для неї є прийнятним. Нагадаємо, що тутйдеться про духовне подолання смерті. Інше питання, як суїцид, за християнськоюкатехізою гріх, вмонтовано у християнський світ Наталки.
Риси характерудівчини можна аналізувати лише через призму релігійних переконань. Мотиви,логіка її вчинків, безумовно, сублімується на межі взаємопроникнень релігійногота світського. У цьому і сила, і слабкість її як особистості. Спробуємоз’ясувати деякі ключові моменти Наталчиного богорозуміння.
Обґрунтовуючиапологію християнського служіння, Серафим Саровський висунув тезу: “Спасися сам– і круг тебе спасуться тисячі”. Наталка теж служить – ідеалам вірності,любові, морального та життєвого стоїцизму – цілком у світлі вимог ЗаповідейБожих.
У прикладанніцієї формули до чеснот Наталки Полтавки маємо на увазі не просто витвореннязразка чи певного феномена для наслідування. Кожна людина, яка потрапляє удуховне поле дівчини, змушена визначати свою життєву позицію і обстоювати її,виходячи з особистісної повноти втілення християнського начала. Незаперечнийоблагороджуючий вплив на ближніх Наталчиної духовної аури, моментхристиянського очищення душі, центром і генератором якого є дівчина.
Не можна небачити, що її несхибність у протистоянні із колоніально-ментальною системоюкорениться зокрема у твердості релігійних переконань. І тут не лише віра в те,що буде так, як визначено Богом, не лише надія на волю Божу та промисел Божий.Люди, які насильно віддають її заміж, чинять богопротивні дії. Обов’язокхристиянки – обстоювати засади справедливості любові, як Божої даності, у чомудівчина не має ні тіні вагання.
Повнота прийняттялюдиною Бога метафоризується через дві позиції.Перша: “Якщо можеш – зціли” –виражає формулу зневіри. У ній закладено сумнів, який є кроком до хибногосамовизначення. Друга: “Скажи лише слово – і станеться” – цілковито вводитьіндивідуальну волю та свободу у волю Божу.
Терпилиха. Аякже! Скілько хорошихлюдей сваталось за тебе – розумних, зажиточних і чесних, а ти всім одказала;скажи, в яку надежду?
Наталка. В надежду на Бога.
Доводиться тількидивуватися бездоганному художньому чуттю Котляревського, який далі, на розвитокпопередньої думки, подає голос серця Наталки: “Петро не такий; серце моє зайого ручається, і воно мені віщує, що він до нас вернеться. “Серцебачення” –традиційний національний кордоцентризм — вимагає деяку первісну узгодженістьміж буттям Божественним і людським, незважаючи на всю їх безмірну відмінність.Проте ця узгодженість – результат тривалого внутрішнього індивідуальногорозвитку конкретної особистості. Людина без цього розвитку перебуває у змішаннірозуму і почуття, що є поєднанням протилежностей, і в такому стані не здатна доінтуїтивного проникнення у майбуття. Лише даний від Бога досвід розділенняраціонального та духовного, досвід вищої Премудрості дозволяє передбачатиприродний розвиток природного – Божий промисел. Наталка не просто наділена цієюздатністю до “серцебачення” – саму основу своєї концепції душестояння воназасновує на вірі, що Петро не може не з’явитися, що ситуація розв’яжеться неінакше, як через явлене чудо. У цій вірі – джерело її сили та незламності,оскільки Наталчина людська сутність розгортається як у Божому задумі(а невсупереч йому), так і в історичному процесі.
За християнськимвченням Бог посилає людині випробування не для того, щоб вона втікала від них убудь-який спосіб. Страждання – запорука очищення від скверни, бо не пізнаєшдуха, що вбиває, — не пізнаєш і Духа животворного, як твердить християнськийкатехізис. Людина слабка під гнітом труднощів може зламатися, відступити,озлобитися, зневіритися – упасти у ще більше зло. Сильний духом утверджуєтьсяна стезі Любові. Так само, як Бог за безмірної любові Своєї, на всі помилкилюдини відповідав самопожертвою, так і людина з Богом у серці у самопожертвіможе бачити противагу злу, до якого схиляються ті, хто її оточує. Адже сила зла– в узгодженні з ним волі людини, що добровільно прийняла щлях зла. Все,викладене вище, безумовно, стосується Наталки, яка в онтологічному плані моглавиставити, за Котляревським, найвищу ціну за відстоювання Бога у собі – своєжиття.
Надзвичайноцікавим видається аналіз п’єси з боку архетипності системи образів-персонажів.Ця тема – предмет іншого ґрунтовного дослідження. Тому обмежимося констатацієюфактів.
У світліархетипних значень Наталці дісталася роль… мудрого старого. На перший погляд,таке твердження здається абсурдним і невмотивованим, але це справді так. Напочаток ХІХ століття світ українського універсуму виявився настількидеформованим в умовах кріпацько-конформістської неволі, що дівчина змушена була“взяти на себе” таку не властиву для жінки, незвичну, проте знакову функцію –виконувати архетипну роль мудрого старого. І знову подивуємося провіденційностіавтора, який не знайшов у тому хронотопі чоловіка, який би був гідний місіївожака.
В образі української дівчини показаний типнаціонального характеру, загнаний у неприйнятні, невластиві, нестерпні длянього умови конформізму – пристосовництва, пасивного підкорення панівнимаморальним суспільним порядкам, втрати елементарної внутрішньої і зовнішньоїсвободи. Конформізм є відсутність власної позиції, небажання її відстоювати.Конформізм – це безпринципне і некритичне слідування за усталеним зразком, якиймає найбільшу силу психологічного тиску (думка більшості, визнані авторитети,традиції, що склалися за певних суспільних умов).
Чи могла Наталкадобровільно-примусово піти проти совісті, відмовитися від боротьби длядосягнення небесної волі своєї душі?
Дослідимоіндивідуально-особистісні фактори.
За рівнемінтелекту Наталка не переважає своїх опонетів. Але є одна субстанція, якавивищує дівчину над оточенням. Від природи вона наділена тонкою інтуїцією упоєднання зі здоровим глуздом (не плутати з раціо). Опоненти заперечать: хібаВозний чи Терпилиха позбавлені славнозвісного здорового глузду? Адже вони всісвої життєві концепти обґрунтовують, виходячи з міркувань саме “здоровогоглузду”. Та не все так однозначно й одновимірно. Глузд характеризується тим, щоу його межах поняття не перебувають у процесі перетворення, але зберігаютьстійку форму; вони виступають як готові “теоретичні мірила” для емпіричногоматеріалу, для конструювання діяльності людини.
Ось тут івідмичка… Живучи в одному часі, Наталка, мати і Возний мають різні типихарактерів – козацький, хліборобський, манкуртсько-колоніальний. Тому навітьсхожі словесно оформлені концепти їх “здорового глузду” мають абсолютно різнігносеологічні корені. Особливо протистоять Наталка та Возний – вони вихідці зрізних світоглядних систем. Гравітаційно ці світоглядні світи змушенівзаємодіяти, але площини їх орбіт далеко віддалені. І гіпотетичне злиття їх усімейному колі знаменувало б катастрофу, як падіння однієї планети на поверхнюіншої. Це добре розуміє Наталка. У контрпозиції – Терпилиха і Тетерваковський.Зрозуміло, їх “здоровий глузд” – продукт конформістських стандартів. У йогомежах людину можна зігнути хочби і в баранячий ріг – аби у відповідності доузвичаєних міщанських уявлень про щастя. Уже тут чітко прокреслюються ескізитоталітарно запланованого благополуччя епохи комуноідеології, здрібничкою-нестиковкою, коли тетерваки з партбілетами мільйонами знищуватимутьносіїв українського світу оріїв. Злий жарт утнула історія над однодумцями,матір’ю та Возним – десь через сто років. Хто би здогадався, що зав’язка,вперше художньо осмислена в нашій літературі, — на вулиці у селі біля Полтави– під пером великого Котляревського.
Позиціязденаціоналізованої особи – облаштуватися у злі. Це Возний, Виборний, мати.Сім’я, побудована на злі, — апологія звичайного біологічного синтезу. За цієюсім’ю, як вислід її розтлінного впливу, — зруйнована етносвідомість молодогопокоління, дітей. Тобто у “Наталці Полтавці” І.П.Котляревський викрив один ізактивних способів руйнівного впливу розполюсованого класового суспільства наосереддя українського світу – на патріархальну українську сім’ю.
Наталка не хочевживатися у зло, не хоче облаштовувати себе во злі, бо це означало б для неїзрадити питомі моральні засади, загубивши які, дівчина втрачала б сенс буття.Пристосувати до зла – це означає самому собі прищепити комплекс меншовартості, уякому сьогодні і барбається “пересічний українець”.
За ступенемнавіюваності Наталка зовсім не піддається на засоби психологічної обробки, щодо неї застосовуються. Виваженість, усвідомлення сутності своєї позиції, чіткалогічна арґументація – ось її природні заборола в обстоюванні внутрішньої ізовнішньої незалежності. Контроль над підсвідомими залогами морального – прямаознака архетипності її світоглядних закладин як незіпсованої особистості,представниці питомої етнонаціональної культури. Більше того, Наталка схильнашвидше до самонавіювання: над нею гніт обов’язку перед матір’ю – величина, якудівчина не може ігнорувати. Знаменно, що уповання її звернені не до світулюдського, а до найвищої етичної інстанції – до Бога. Котляревський чутливодобирає лексичні відповідники, щоб найочніше передати психологічний стангероїні. “Чудо” – тільки у такому розумінні Наталка вбачає суму своїх душевнихперетворень на догоду домагань матері та Возного. “(Стає на коліна і, піднявшируки догори каже ). “Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за Возним, товижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до Возного, а без сьогочуда я пропаду навіки...”
Наталка маєрозвинене почуття самоповаги. У людей козацького типу характеру гонор –властива ознака лицарської шляхетності. У зв’язку з цим не можемо не згадатиСвяте Письмо, у якому гординя вважається одним із трьох великих гріхів, порядіз заздрістю і жадібністю. Так, у запалі протистояння людині легко впасти украйнощі, передавши куті меду, поставивши себе на невигідний щабель гордування.Ні погордливості перед матір’ю, ні гордування-коверзування у розмовах із Вознимне бачимо. Більше того, первинне, чим надихається духовний світ Наталки, мотивиїї поведінки виключають гординю з арсеналу можливих засобів оборони. Та ісоціальний її статус не тотожний рівню Тетерваковського. А ось природноїчистоти у дівчини ніхто не відніме.
Як не відніме істалості в самооцінках, твердості у поглядах та рішеннях. Наталка – дівчина зхарактером. Характер виявляється у тому, як людина ставиться до себе, доближніх, до роботи та речей тощо. Характер має суспільно-психологічну природу,тобто залежить від світогляду особистості, її знань, досвіду, від засвоєнихморальних принципів та взаємодії з іншими людьми.
Випробування нерозхитують підвалин життєвої позиції дівчини. Навпаки, вона стає духовносильнішою: “Скреплю серце своє, перестану журитися, осушу сльози і будувесела”. Про силу її характеру свідчить і те, що вона у горі не втрачаєздатності відчувати нещастя інших: “А я од всього серця жалію об дівках, які втакій біді, як я тепер”.Наскільки несхожі два характери – Петро і Наталка, колиу перші хвилини зустрічі письменник виставляє, як вони оцінюють ситуацію, щосклалася .
Петро. Наталко! В який час тебе явстрічаю!.. І для того тілько побачились, щоб навіки розлучитись.
Наталка. Не довго з нимрозв’язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!
На людину великі,інколи вирішальні впливи мають мікросоціальні фактори. Для Наталкимікросоціальна група – це її сім’я. Віртуально у колі її сімейних уявленьперебуває і Петро. Вже в першій яві дівчина заявляє: “Я тебе любила і теперлюблю. І я стала така бідна, як і ти”. Цікаво, що тут не жалкування з приводубідності, але аргумент: нічого тепер не стоїть на заваді їх шлюбу. У людиникозацького типу характеру домінуючими є не матеріальні, а духовно-моральнізасади.
Наталка “поважаєматір свою”, “себе і матір свою на світі держить”. Мати рада б висватити дочкуза Возного, а за Петра батько, “умираючи, не дав свого благословенія”, тому імати не дає. Але всі розуміють, що головна причина у бідності парубка.Авторитет батьківського заповіту потрібен для надання більшої категоричностіматериному слову. Дочка наполягає на своєму, отже, формально порушує батьківпередсмертний заповіт, що за нормами ієрархічної системи сімейних відносинукраїнського селянства вважалося за великий гріх. Як могла високоморальнаНаталка так чинити? Розглянемо цю колізію детальніше.
Терпило –міщанин. Сімейні стосунки будував аж ніяк не за скрижалями предків. Спочаткупо-християнськи бере “якогось сироту Петра за годованця”. Зазначимо, що в добуКозаччини, коли, як уже згадувалося, з десяти дорослих чоловіків лише двоєдоживали до природної старості, діти часто втрачали батьків. Народна традиціявиробила інститут годованства, завдяки якому у тому мілітаризованомусуспільстві не було явища дитячого бродяжництва, на відміну від сучасноїУкраїни.
І тутКотляревський показує розтлінний вплив на міщан, учорашніх козаків чи селян,нових “малоросійських” порядків, коли манія збагачення, зневажання свогопростого громадянського чину, бажання випнутися поближче до кокардоносіївправили за еталон поведінки, еталон успіху для тодішніх “нових українців”.Терпило “зачав знайомитися не з рівнею..., з повітчиками, з канцеляристами,купцями і цехмистрами..., мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачавгримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому...”
З позиціїгромадянської, і морально, і за християнської етики – Терпило скоїв великийгріх. Заборона на шлюб з Петром вчинена батьком у переступі моральних законівколишнього часу. Колишнього, підкреслюємо, а не нового, в якому живуть Наталката мати, коли капіталізм ось-ось вилупиться із шкаралущі імперськогофеодально-кріпосницького яйця.
Наталки ніде,навіть напівнатяком, не піддає критиці батьківське рішення. Навпаки, вона, уповній відповідності до християнської традиції все, що скоїлося, виводить ізволі Божої.
Мати.… Покойний твій батькодовів нас до сього (бідності).
Наталка. І, мамо!… Так йому на родунаписано, щоб жити багатим до старості, а умерти бідним; він не виноват.
Проте… мертві неповинні тримати за ноги живих у ситуаціях, коли живим заповідається нести гріхимертвих. Християнська практика знає інше положення: обов’язок живих –відкупляти гріхи предків – чи замовляючи літургію в церкві, чи даючи подаяння,чи ставлячи свічку за упокій душі, чи – дією, реальною дією, адже живим, навідміну від небіжчиків, дано право добродійності.
Мати, яка щойнокартала покійного, заявляє: “Ти не забула, як… батько… не злюбив Петра і… не дав свого благословення на твоє з ним замужество; так і мого ніколи небуде”.
Чому осуд іпотвердження ідуть поряд? Зрозуміло: мати хоче будь-що видати дочку за Возного.Але за хвилину відбувається ще одна знаменна одміна – звучить пісня Наталки “Оймати, мати!” І вражена Терпилиха каже: “Правда, Петро добрий парубок, та де жвін?.. Він не лежень, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна”. Як бачимо,якби Петро отут з’явився, мати не проти б назвати його зятем. (Запам’ятаймо цейепізод. Як же знову зміниться позиція матері у фінальній сцені, коли Петро такиз’явиться!) Проте одразу мати висуває ще одну контрпозицію: “… Хто відає –може, де запропастився, а може, і одружився де… Тепер так буває, що однунібито любить, а о другій думає”. Наталка – заручниця серця, відповідає, що їїсерце ручається за коханого і віщує, що він повернеться.
Як бачимо, новічаси – нова мораль. Невірність, порушення даного слова мати пов’язує ізсуспільними змінами: якби не страшне майнове розшарування, молоді люди нешукали б заробітку деінде і Петро був би під боком.
Четверта явазакінчується тим, що Наталка упокорюється. Але як! “Я покоряюсьвашей воліі для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж ...”.Приреченість, неминучість, фатум, блюзнірство, лицемірство – всі похідні відконформізму сконденсовано у цьому вимушеному зізнанні. Напрошується природнепитання: чи здатна особистість козацького типу характеру на конформізм? ( Неплутати з поняттям компромісу як тактичної угоди заради стратегічного виграшу).І обернене твердження: якщо особистість допускає можливість безповоротної здачіпозицій боротьби духу та моралі – чи є вона обстоювачем високих чесноткозацького чину?
Можна припуститидва шляхи розвитку внутрішнього світу Наталки: або вона справді, прирікши себена повільну і неминучу духовну погубу, зрадить імперативи честі, або… абощось має статися – екстраординарне, що виходить за межі міщанської психіки і непіддається методам логічного обрахунку. Можливо, координатна сітка морального утаких випадках перестає виконувати абсолютну регулятивну функцію: коли живаістота загнана у глухий кут її реакція-розпач, реакція-афект, реакція-відчай,реакція-вибух на насильство набуває непередбачуваних форм.
Ще у кінцічетвертої яви Наталка каже: “О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй!”Терпилиха відчутно реагує на крик душі дочки: “Наталко, схаменись! Ти у менеодна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити?”
Залишаєтьсягадати, яку погубу мала на увазі дівчина – духовну чи фізичну? З матір’ю ясно –вона переводить розмову в матеріальну площину, і з’ясування можливоїдвозначності Наталчиної репліки не відбувається.
У шостій яві підчас розмови з Виборним дівчина мимохідь зауважує: “Чи уже ж ви хочете спихнутимене із мосту та в воду?” Виборний не зреагував – він продовжуєрозмірковувати про сенс заміжжя. І ця невипадкова репліка Наталки “списується”на фразеологізм – народну приказку.
У сьомій явізвучить пісня “Чого вода коломітна...”. Кінець пісні :
За нелюбом колибуду, то мушу пропасти.
Проте і за цимразом думка “мушу пропасти” сюжетно не розвинена, не увиразнена, хочапоставлена у кінці тексту. Принагідно хочемо слушно зауважити, що жанр п’єсивизначений Котляревським як “опера малоросійська у двох діях”. В опері головнахудожня ідея передається через музику та спів, хоча не виключається іговоріння-декламація. Тому, виходячи з авторської позиції, значення пісеннихтекстів у п’єсі ми розглядаємо на рівні з драматичною прозою, а не як щосьдругорядне, супровідно-розважальне.
У десятій яві Наталкав бесіді з Миколою заявляє: “Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, ябідна! (Помовчавши, показує на річку). Бачиш, Ворскло?.. Або там, або ні зким”. Тут однозначно розставлені всі акценти. Дівчина замислила самогубство. ІМикола її зрозумів. Це підтверджує, що, по-перше, репліка Наталки зовсім невипадкова, і, по-друге, оприлюднює авторські наміри свідомо провести через твірлінію самогубства героїні. Микола парирує: “Бачиш ту сторону? Отже і в Ворскліне будеш, і журитись перестанеш”. Він натякає, що з’явився Петро.
Наступна згадкапро самогубство – у дуеті закоханих. Дівчина співає:
Я жизнь своюненавиджу, з серцем не звладію,
Коли Петро мій небуде, то смерть заподію.
Як бачимо, категоричність на кожному черговомуконтрапункті наростає – тепер у пісенній партії. І обґрунтовано, аджеекспресивно-чуттєва сфера людини яскравіше виявляється через мелодію.
Смерть на доведення тривіальної істини – неметод облаштування життя, не спосіб обстоювання власної правоти.
Але чи думав про небезпеку Тарас Бульба,шукаючи люльку в густій траві? У світі раціо люлька – ніщо, а Тарас Бульба –фанатик-самогубець. На першому- ліпшому ярмарку чималий вибір пристроїв дляпаління. Проте у сфері лицарської гідності, честі, козацького аристократизмулюлька – то клейнод, позбувшись якого козак, як військова одиниця за втратипрапора, підлягає розформуванню чи деініціації. Віддатися за Возного дляНаталки означало скласти свої священні клейноди, кинути цвіт серця свого напотоптання та знищення. Матеріальна тілесна оболонка для дівчини, як і увипадку із полковником-запорожцем, втрачає питому онтологічну цінність, бо накону набагато важливіше – суверенність духу. Лицар, не важливо якої статі, ніна мить не допускає навіть умоглядно перемоги суперника, незалежно від статусусупротивника.
Протистояння, справді, не на життя, а насмерть. Чи з ворогом-чужоземцем, чи на полі сімейно-побутовому. І там, і тамнація відстоювала життєвий простір. Хто присягнув на честь – стоятиме до кінця.Такий тестамент козацького світогляду, у якому хронотопі він не діяв би – чи усімнадцятому столітті, чи на початку дев’ятнадцятого. У якій формі той дух неперебував би – чи у плоті загартованого воїна, чи у тендітній статурі дівчиниз-під Полтави.
У явіодинадцятій, на кульмінаційному піку конфлікту, Наталка, на перший погляд, унезвичайний спосіб пробує розв’язати вузол суперечностей: “І коли на те іде,так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за Возним ніколи не буду”. Виборнийреагує на це дивними словами: “От вам і Полтавка! Люблю за обичай!” Він не можестримати свого захоплення самовладанням Наталки – це природно. Але про який“обичай” мовиться? Дівчина бере у свої руки вирішення проблеми. Це булозвичайно у часи Козаччини, коли дівчатам надавалися права вибирати собінареченого, а ось хлопцеві навіть не дозволялося відкидати вибір дівчини.Зрозуміла логіка народної традиції: в умовах значних людських втрат потрібновсіляко стимулювати природне бажання жінки до продовження роду, обставившизав’язку шлюбних стосунків моральними засторогами. Цей звичай успішно спрацювавза певних конкретно-історичних умов, виконавши покладену на нього функцію. Саметам дівчині надавалося право повної індивідуальної ініціативи. Ось звідкиспонтанне, для необізнаного ока невмотивоване зізнання Виборного. Він, згадавшидавні традиції, висловив свою внутрішню оцінку діям Наталки: “Люблю за обичай”.
“Ще декількастоліть тому українські дівчата сватали хлопців. Цікавий звичай, притаманнийсаме українцям. “Прийміть мене, мамо, я ваша невістка”, — такими словами, як недивно, дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на цеправо, як і хлопець.
Але вже засередньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Винятокстановили українці. У їхньому середовищі він зажив новим життям. Цьому сприялоте, що через постійні війни чоловіки на- довго йшли з рідної домівки, а сім’юочолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числіпріоритет у сватанні. Недарма тоді побутував вислів: “взяти заміж” – замість пізнішого“піти заміж”.
Дівчинапропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою. І їй дуже рідковідмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчитьзвичай, що доіснував у козаків до вісімнадцятого століття: злочинця, засудженогодо страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взятийого за чоловіка. У міру того, як зростала роль чоловіків у суспільній сфері,такі звичаї поступово забуваються. Вже у дев’ятнадцятому столітті ініціатива усватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором’язливогоколупання печі та подавання рушників чи гарбуза”.¹
У Петрі вжезакладена програма малоросійського меншовартісного холопства. Він – продуктнового часу, імперсько-кріпацького виродження етносу. Від лицаря у ньому лишейого чоловіча статура та фізична сила.
У Петра невідбереш ні великодушності, ні любові, ні християнських чеснот. Але...-Котляревський задає складну і на той час одкровенну формулу: не можназраджувати свої генетичні національні корені і залишатися у християнськійкатехізі. Петро теж заявляє про добровільний відхід із життя: “Прощай! Шануйматір нашу, люби свого суженого, а за мене одправ панахиду”.
Воістину – ні прокого не забув, забув про свою гідність і честь – і відкрилася брама смертногогріха! Невмолима і гірка, очевидна логіка процесу відпадіння українського світувід цивілізаційного прогресу, від демократичних закладин етнонаціонального.Петро тут не войовник нації, а явище маси, натовпу, середовища, маргінесупоструїнної свідомості, безхребетного пристосовництва знедоленого українськогоселянства.
Його ще збереженіморальні чесноти у загальниках об’єктивної реальності Російської імперіїнеминуче рудиментують через кілька поколінь – треба лише зазирнути на тусторінку вже історичної п’єси, що присвячена українській трагедії ХХ століття.
І тут настаєнайвищий злет, апофеоз Наталчиної місії: “Не треба мені твоїх грошей. Вонимені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші… І моєй жизніконець недалеко...” Отже, третя заявка на самогубство. Це вже не випадок,не діагноз – це реальність. І не спишиш на відкуп сентиментально-класицистичнійтрадиції. І не скажеш, що, мовляв, Котляревський “недогледів...”
Навпаки, автордуже точний. Лабораторно виважене слово “вороги” в устах героїні звучить невипадково, не ситуативно, але з переконливістю соціологічного терміна.
Вороги!Найстрашніші з можливих! Духовні вороги. Представники місцевої царськоїадміністрації (Возний), підкопитної “громади” (Виборний), яка давно позбулася головнихзасад громади – громадянськості, моральності, захисту членів її від утисківсистеми. Це ті конкретні особи, чиїми конкретними руками творилося конкретнебеззаконня. Вони не лише смішні, а страшні й огидні. Їм належать вершки благ іпочестей. Взяти жмутком цвіт дівочої душі – це узаконене право місцевихузурпаторів-законоправів.
Доводиться читатипро кордоцентричність натури Возного, про його щирі почуття до Наталки, про те,що цей вовк в овечій шкурі “от рождєнія… расположен к добрим ділам”, про йогочулість, зворушливість, ледве не христосоподібну любов до ближнього. Все дужепросто і дуже примітивно.
Возниймоментально прокрутив у “здоровому глузді”, що трапиться, коли на йогостерильну репутацію буде “навішено” два трупи – Петра і Наталки. Вони щойно присвідках про це заявили. В Одесі про такі ситуації кажуть: “А воно мені треба?”(А в літературі, слід визнати, узвичаєні характеристики-штампи, на жаль,рясніють і на таких документах художнього космосу українства, як п’єса-опера“Наталка Полтавка”).
Підігнувшихвоста, ретируватися з театру баталії? Це не у звичаях лицеміра-жмикрута. Він ітут по-лисячому вивернувся, вправивши екзальт ованим обивателям свої“размишлєния предовольно… поступок всякії страсті...”
ІванКотляревський приклепав до ганебного стовпа представників української лжееліти,котрі, століттями паразитуючи на тілі народному, були виконавцями, інструментомзденаціоналізації етносу, духовно-морального його розкладання.
Взагалі Вознийвиділяється бажанням виокремитися з народної маси (поведінка, одяг, моральніпринципи, мова). Возний і в коханні – знаряддя боротьби проти народу. Процесвідпадіння від етносвідомості колись починався з найвищих сфер, з еліти, змагнатів. А Возний не магнат, отже, перед нами процес у кінцевій фазі розвитку.
Яку зброю обралинаші закохані? Неморальну.
З ворогамиповодяться, як з ворогами. Зброя моральна у поєдинку з ними не дієздатна. Зброявиторгу недоступна – одні багаті, бо накралися, другі злидарі. Залишаєтьсязброя відчаю (у Петра) і зброя козацької лицарської честі (у Наталки). Неплутати! Самогубство самогубству не рівня. І перше і друге – поза межамикосмополітичних моральних принципів, не кажучи вже про християнські заповіді. Ілише в конкретно-історичному розтині стають зрозумілими механізми великоїборотьби, великого прямостояння, великих перемог і поразок від полясуспільно-громадського до царини маленького людського серця.
Почнемо зпоразок. Петро апіорі мав би втілювати концентрацію сили, мужності, опірностіта ініціативи. До цього спонукає його соціальний статус – глава майбутньоїсім’ї, представник сильної статі, зрештою людина із чесно заробленим майбутнім– грошима. Наявні всі компоненти спонуки до відстоювання свого суверенітету,включаючи і закохане, віддане Наталці серце. Він тяжко працював, збив якуськопійчину, чотири роки невідступно йшов до мети. Він знаходив силу інаполегливість – там. І там виявляв справді козацькі душевні спромоги.
Чому ж узіткненні із сильними світу цього вся його звитяга змалилася до рішення вчинитисуїцид? Чому порушена цілісність характеру? Чому в одній людині два типи –борець і безхребетник? Через образ Петра Іван Котляревський чи не вперше унашій літературі провів ідею неминучого впливу імперсько-кріпосницького рабствана свідомість вчора ще вільної, гордої нації. Сам на сам із життєвими тяготамиПетро — герой, перед особою Возного- упокорений християнський проповідник.Страшно подумати—він не зважає і на рішучу позицію коханої. Якого ще стимулу,здавалось би, і бажати парубкові? Ось так два століття малоросійщини підрубаликореневу систему козацького духу в українцеві. Той, хто за всіма канонамисуверенної особистості мав би вести перед, заховався за дівочою спідницею.
Отож на Наталкузвалилася невластива у часопросторі початку ХІХ століття роль і генератора, іпровідника боротьби у двобої із захланними порядками та нормами старої-новоїфеодально-кріпосницької моралі. Чи були факти насильницької видачі заміж дівчатза доби Козаччини? Звичайно, траплялися. Але це становило той природнийвиняток, який присутній у складних соціально-економічних системах і який непереходив певної межі критичної маси, бо панівною була демократична сімейнатрадиція.
І в Наталці єбагаторазово підкреслюване автором коливання у виборі моделі поведінки. Зодного боку, голос серця. Палке почуття надихає дівчину на безумовневідстоювання свого права на щастя.
По-друге, вимоги християнських заповідей.Недарма у творі 32 рази вжито поняття Бог. І Наталка сама не раз звертається доБога як до вищої, визначальної інстанції, щоб перебороти свої почуття. Отже, уверхньому шарі розвитку конфлікту дотримана вимога християнських чеснот, але єтретій, неосягненний чинник, дію якого не усвідомлює навіть її носій – Наталка.Це архетипні матричні закладини у сфері несвідомого, питома вага яких зрештоювизначає і тип характеру особистості, і кінцевий вибір її поведінки векстремальних ситуаціях. Біда для одних, щастя для інших у тому, що ціархетипні засади у Наталці – питомо національні, глибинно українські,незнищенно козацькі. Ні, не раптом, і не випадково дівчина звертається дозаявок на самогубство. Смерть – це єдиний і природній спосіб за тих умов незрадити своє природне покликання, свою внутрішню сутність. У тім то і найбільшатрагічність ситуації, що закони дійсності покликані зруйнувати у дівчині саміоснови її духовності, яка є носієм неупокореного, незламного, геннозакодованого етнотипу. У Наталці відсутні коефіцієнти згинання сумнозвіснихнаших кирпогнучкошиєнків. Не той матеріал! Або вистояти, або зійти з арени і небрати участі у колективно-сімейному маразмі.
До честіКотляревського, у змаганні двох світоглядних систем – національно-етнічної тахристиянсько-релігійної – у нього перемагає перша. Хто знає, чи усвідомлював самавтор, людина глибоко віруюча, такий свавільний фортель улюбленої героїні?Безумовно, талант генія інтуїтивно підказав йому, як розставити знакові акцентиу поведінці Наталки, не викликавши ані тіні підозри у концептуальномубогохульстві.
Не можуть непривернути увагу аналітика слова із пісні Наталки у кінці п’єси:
Я Петра люблюдушею,
Він один владієтьнею.
Теолог одразу висловить застереження, щолюдина своєю волею не може розпоряджатися душею. По-перше, онтологічно душанеосягненна для людської свідомості, бо безсмертна; по-друге, дається воналюдині від Бога і лише йому належить; по-третє, віддати душу будь-кому уземному світі – рівноцінно запродати її дияволу.
Поет підкреслить,що взагалі-то люблять серцем. Особливо українці. А любити душею – простогіперболічна метафора. Звичайно ж – у фінальній сцені, як останнійемоційно-експресивний знак оклику, виставлена винятковість почуття героїні – урічищі класицистично-сентиментальної традиції. На хвилі сугестивного крещендо усементичній зв’язці з першим рядком художньо умотивовано з вуст дівчинизривається одкровення – “він один владієть нею”.
Літературознавецьмає свою позицію. Не забуваймо, що кількома хвилинами перед піснею Наталка(втретє!) заявила: “І моєй жизні конець недалеко”. Взагалі система гріха маєтрирівневу структуру: найменший – у думці, значніший – матеріалізований услові, остаточний – у дії людини. Нахваляння на самогубство в ім’я любові доПетра – це якраз і є віддавання душі ім’ям Петра і волею Наталки… неказатимемо, кому, але ж однозначно не Богу і не Петру. Тому останні словадівчини – екстраполяція з такого близького минулого, яке могло статися,але, на щастя, не скоїлося.
Крім того, шлюб,злиття двох в одну плоть, включає досягнення єдності двох начал, внутрішнєзростання, духовне спільнодушшя. Не треба доводити, що Наталка досягла такоговищого гармонійного духовного спільнодушшя з Петром ще до фізичного шлюбного зним поєднання.
Постсоціалістичнаідеологія України доби первісного накопичення капіталу паразитує на двохкрайніх точках: одні ностальгічно стогнуть за втраченим раєм з “окремими недоліками”,інші – огульно очорнюють, відкидають уроки соціалізму. Ставимо елементарнепитання: чи не турляємо ми Наталку з її п’єдесталу як символу загальнолюдськихчеснот, до якого звикли, який возведений у ранг неосудної ідеологеми? Зовсімні!
Навпаки, у насмало літературних святинь, які працювали б у режимі активного відновленняетнонаціональної свідомості. Компрадорській буржуазії, осатанілій у бажаннідокрасти недокрадене і перекрасти вже вкрадене, чужі і чужді національнісимволи будь-якого рівня – чи від прапора, чи від літератури.
Хотілося б, щобНаталка сказала всю правду, щоб вона стала ще зрозумілішою, ще дорожчою.Сказати нам про нас – хіба не для цього на землю сходять із небес генії, хібане для цього їх безсмертні творіння!