МОНУ
Рівненський державний гуманітарнийуніверситет
Кафедра бібліотекознавства ібібліографії
Дисципліна «Книгоставство та історіякниги»
РЕФЕРАТ на тему:
Світ рукописної книжності
Київської Русі
Рівне-2011
Зміст
Вступ
1.Рукописні книги Київської Русі
2.Остромирове Євангеліє — одна знайвидатніших пам'яток старослов'янського письменства
3.Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр.— пам'ятки давньоукраїнського перекладного письменства
4.Кодекс Гертруди
5.Літописи Київської Русі
6.Книжна справа Києво-Печерської лаври
7.Пересопницьке Євангеліє
Список використаних джерел
Вступ
Книга – одне з найбільших чудес, створеною людиною. Зтих пір, як люди навчилися писати, свою всю мудрість вони довірили книгам.Книги відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє.
Шлях розвитку книги був довгим і складним. Який тількиматеріал не використовували люди для виготовлення книжок: глину, листя та корудерева, шкіру тварин, бамбук, папірус, шовк.
Перші паперові книги з'явилися в Європі в ХІІІ ст. Їхдовгий час писали від руки. Одна книга виготовлялася 5-7 років і коштувала дужедорого.
Рукописна книга —кодекс, що містить твір (або збірку творів) художнього, релігійного, юридичногочи іншого змісту, написаний вручну.
Рукописною книгоюназивають витвір письменства, текст і ілюстрації якого на відміну віддрукованої книги, виконані від руки чорнилами, фарбами, олівцем або вишкрябаніна плоскій поверхні.
Рукописні книгикласифікуються за різними ознаками: використаному матеріалу і способом письма,формі існування, змісту, належності людині чи закладу і т.і.
Існує двіосновних форми рукописної книги: згорток, який виник в Єгипті в ІІІ тисячоліттідо н.е., і кодекс, який отримав розповсюдження в І сторіччі н.е.
Перші славянськібогослужбові книги, виготовлені із пергаменту в формі кодексу, з’явилисьнаРусі після прийняття християнствав 988році і написані були кирилицею.
В залежності відпризначення книги Давньої Русі ділилися на дві групи: релігіозного змісту, втому числі богослужбові, і цивільні, причому перших було набагато більше.Це різноманітніМінеї (зібрання служб в календарному порядку на весь рік), Тріоди, Часослови,Служебники, Требники та інші.
ВXI-XIIIсторіччях повного перекладу Біблії на славянську мову не було, великимисвоїми частинами (Старий і Новий завіт) вона переписувалась дуже рідко, однак«Книга Псалмів», «Пятикнижжя», «Книга пророків », «Євангеліє» і «Апостол» булипопулярними серед народу.
За літописнимиданими в цей період нараховувалось 88 міст, в кожному з яких було по декількацерков, але до нашого часу збереглось лише чотири Євангеліє Апракос короткий,в тому числі недатована Ссавина книга, Остомирове Евангеліє, Архангельськеєвангеліє(1092), Туровське євангеліє.
Найдавнішівитвори оригінальної російської письменності були створені в епоху правліннякиївського князя Ярослава Мудрого (978-1054) і його синів Ізяслава і Святослава, однаквсі вони відомі нам не в оригіналах, а в графічних або мовних варіантах текстаабо окремих фрагментів. Серед них «Повість полум’яних літ»- пам’ятниксвітової історичної літератури, « Слово про закон і благодать» — один із перших твориів наРусі риторичного жанру, «Руська правда» — найважливіший юридичний документ тогочасу.
1.Рукописні книги Київської Русі
Рукописна книгаКиївської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів першихвідомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершенийсмак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежновід змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаментучи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані йскомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високийрівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.
У рукописнійкнизі провідне значення має шрифт — устав та напівустав, скорописвикористовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробитикрасиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори:чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз «червонийрядок», а також окремі слова або речення, на які читач повинен бувзвернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у двастовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільногомісця текст закінчувався фігурним трикутником.
Перед писаннямсторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали такожполя. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило непідпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочкамитощо; часто їх виконували кіновар'ю.
Допоміжний апарат— колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором — це робило книгуошатною і святковою.
В оформленністароруської книги широко використовували декоративний елемент — в'язь. Це специфічнийвид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писаличервоною фарбою, а в престижних виданнях — золотом.
Рукописна книгабула насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції.Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішанімотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігуркирибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо.
Ініціали-гіганти,що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже незустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті:червоні, сині, жовті, зелені та золоті.
Широко і зісмаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагучитача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, алевідомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилисязображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційнихелементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремихвипадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.
Важливою частиноюхудожнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються навихідні, або лицеві, й ті, що власне «відкривають» текст. Зображеннязаймало цілу сторінку. Ілюстрації «розсипані» по всьому тексту:чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях.
Характернаособливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли подва-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагалиглибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнятоназивати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.
Усі рукописнікниги «одягалися» в оправи для захисту та надання ошатного вигляду.Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, якінадійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовнимитканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багатоорнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю,а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправиназивались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки,відлиті з металу, найчастіше з бронзи.
За окремимзамовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом покольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книгабула схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.
Більшістьмайстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо згадки про імена,але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу або спрямування воформленні книги, характерні лише для певного регіону, де активновикористовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращідосягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням нашоїкультури.
2.Остромирове Євангеліє — одна з найвидатніших пам'яток старослов'янськогописьменства
Найдавнішірукописні книги з’явились в Україні у період Київської Русі із запровадженнямхристиянства. У першій половині XI століття князь Ярослав Мудрий заснував приСофійському соборі скрипторій (майстерню для переписування книг), забезпеченийвеликою бібліотекою, кваліфікованими писарями і художниками. Саме звідси вийшлинайдавніші рукописні пам’ятки: Остромирове Євангеліє (1056-1057), ІзборникиСвятослава (1073 і 1076).
ОстромировеЄвангеліє — одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства вдавньоруській редакції, до виявлення в 2000 році Новгородського кодексувважалася найдавнішою книгою, яка була створена на Русі.
«ОстромировеЄвангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане 1056—1057рр. з староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм дляновгородського посадника Остромира, який в написі книги названий «близьким»родичем князя Ізяслава Ярославича (по гіпотезі Анжея Поппе, згадана в написидружина Остромира Феофана могла бути донькою Володимира Святославича та ГанниВізантійської).
Євангеліє —апракос, написане великим красивим статутом, причому розмір букв поступово зростаєдо кінця книги (від 5 мм до 7 мм). Текст написаний у два стовпчики по 18 рядківна площі близько 20x24 см. Численні багатобарвні ініціали, фігурні заставки,зображення євангелістів (Іоана, Луки і Марка), що виконані з вражаючоюмайстерністю; в тексті вживається кіновар. Рукопис складається з 294 аркушівпергаменту доброї, але не найвищої якості: є листи із зашитими розрізами і здірками, які були до написання тексту. Ініціали, які яскраво розфарбованінетускніючими фарбами(зеленою, червоною, блакитною і білою) і обведені чистим(накладним) золотом — найпомітніша особливість художнього оформленняОстромирового Євангелія. Кожен з них оригінальний, відрізняється особливиммалюнком і комбінацією кольорів. Загадковими для дослідників залишаються східніриси в малюнках заголовних букв, що зображають голови хижих птахів,фантастичних химер — крокодилів та саламандр. В складний геометричний орнаментініціалів вміло вписані і людські обличчя (в профіль або фас).
Рукопис особливоцікавий тим, що в його кінці переписувач детально розповів про обставинивиготовлення і про час роботи.
Таким чином«Остромирове Євангеліє» — найдавніша точно датована об'ємна рукописна пам'ятка,створена на Русі (за винятком віднайденого у 2000 році російськими археологамиНовгородського кодесу, який, попри те, є пам’яткою зовсім іншого характеру). Вньому, крім особливостей загальнодавньоруських, відбито й такі мовніособливості, які згодом стали характерними для мови українського народу.«Остромирове Євангеліє» є одним із важливих джерел вивчення старослов'янської ідавньоруської мов.
Зберігавсярукопис у Софійському соборі в Новгороді. Вважається, що воно вперше буловиявлено в 1701 році (зазначено в описі одного з храмів московського Кремля). У1720 році відіслано, поряд з іншими старими книгами, за наказом Петра I вСанкт-Петербурзі. Потім сліди його губляться до 1805 року, коли воно буловиявлено серед речей у гардеробі покійної Катерини II. Олександр I розпорядивсяпередати книгу в Імператорську публічну бібліотеку (нині Російська національнабібліотека ім.М.Салтикова-Щедріна, Санкт-Петербург), де вона зберігається ідонині. Рукопис був прикрашений перетином-окладом з коштовним камінням, черезщо чого мало не загинув: в 1932 році його, розбивши вітрину, викравводопровідник. На щастя, зловмисник, відірвавши палітурку, закинув рукопис вшафу (за іншими даними — на шафу), де її незабаром знайшли. Заново переплітатине стали.
На відміну відінших пам'яток XI ст. в «Остромировом Євангелії» спостерігається правильнапередача редукованих голосних звуків літерами ъ, ь. Дана фонетична особливістьбула загальною для старослав'янскої та інших слов'янських мов, тому руськийпереписчик за традицією добре передавав її на письмі, хоч вона в той час вжезникала. Тут спостерігається ряд давньоруських рис. До таких рис в першу чергу,відноситься змішання букв ѧ, ѩ, ѫ, ѭ, що позначають носовігласні, з буквами ѹ, ю, я. В давньоруській мові XI ст.носові голосні звуки, які характерні були раніше для всіх слов'янських мов, вжеспівпали зі звуками ѹ, ю, я. Тому Григорій, переписуючистарослов'янський текст, не завжди правильно передавав на листі відповіднілітери.
3.Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. — пам'ятки давньоукраїнськогоперекладного письменства
ІзборникиСвятослава 1073 та 1076 рр. створені для чернігівського князя СвятославаЯрославича. Містять твори релігійного змісту. Ізборник 1076 року- це список зі слов’яно-болгарського протографа,перекладеного з грецького оригіналу (до нашого часу не зберігся) дляболгарського царя Симеона (893 — 927). Є підстави вважати, що Ізборник 1073 р.був переписаний не для князя Святослава, а для його брата Ізяслава, який підчас написання книги ще посідав київський престол. Захопивши Київ (через тритижні після завершення роботи над рукописом), Святослав, напевно, наказаввитерти в тексті приписки — похвала князеві (арк. 263 зв.), ім’я брата івписати своє ім’я (сліди такої операції добре помітні на пергаменті). Цієюобставиною можна пояснити появу тексту другої похвали, вміщеної на зворотіпершого захисного аркуша рукопису (тепер це арк. 2 зв.), у якій ім’я Святослававписане одразу. За змістом Ізборник Святослава — своєрідна «богословськаенциклопедія», в якій тогочасний читач міг знайти відповіді на питання, якійого хвилювали. Понад 400 статей кодексу присвячені тлумаченню малозрозумілихслів, а також окремих уривків святого письма і патристичної літератури. Цікавимє вміщений в Ізборнику 1073 р. список 94 книжок «істенних і ложних» — 34старозавітних, 24 новозавітних, 9 книг «елико вне 60» і 25 книг «ськровьныихь»,тобто апокрифічних, заборонених церквою. Цей список значною мірою свідчить проколо літератури, яка уже в середині XI ст. була відома в Давній Русі .
Незважаючи на те, що Ізборник було переписано зболгарського ориґіналу, кількість церковнослов'янізмів та старослов'янізмів умові документу незначна. Це одна з тих пам'яток, яка демонструє великукількість типових давньоукраїнських (давньоруських) рис, таких як повноголосся,закічення -ть у третій особі дієслів, часта плутанина звуків «Ѣ» з «и» з одного боку (що свідчить прозвучання «Ѣ» як «і»), та «и» з «ы» з іншого боку (цезасвідчує про те, що в епоху написання Ізборника відбувалося (або відбулося)злиття давніх «и» з «ы» в один звук — середній український «и»).
ІзборникСвятослава 1073 р. — шедевр світового мистецтва. Пам’ятка постійно перебуває вполі зору дослідників різних галузей знань. І все-таки вивчено її недостатньо.Комплексного монографічного дослідження, в якому б, зокрема, грунтовновисвітлювалася й образотворча частина кодексу, ще немає. Можна сподіватися, щовихід у світ факсимільного видання Ізборника Святослава сприятиме активізаціїцієї справи.
Наступний рукопис київського скрипторію — Ізборник1076 p., який тривалий час безпідставно також називали Святославовим. Цескромно оздоблена, невеликого формату книга, написана гарним уставним почеркомдвома переписувачами; один із них — «грішний Іоанн» — вказав своє ім’я увихідній приписці. Під час реставрації рукопису та підготовки його до виданняз’ясувалося, що переписувача Іоанна не слід ототожнювати з дяком Іоанном —переписувачем Ізборника Святослава 1073 p., бо почерки обох майстрів хоча йподібні, та все ж нетотожні .
Ізборник 1076 р. важливий передовсім як вартіснапам’ятка давньоруської мови й літератури. Елементи південноруської говірки, якізгодом лягли в основу формування мови української народності, простежуються вній досить виразно 49. За змістом — це збірка статей, значною міроюоригінального характеру, присвячена релігійно-моральним настановам «како житихристианину». Вона відкривається статтею «Слово нЂкоєго (калоу)гера (буквально— добрий старець.
Цілком слушним є міркування дослідників, що в окремихстаттях Ізборника 1076 р. (наприклад, «Наказаник богатымъ») знайшли відображенняподії, пов’язані з київським повстанням 1068 р. та іншими народними виступамипроти гноблення. Можна тільки пошкодувати, що у восьмитомній «Історіїукраїнської літератури» Ізборник 1076 p., до речі, так само, як ІзборникСвятослава 1073 p., тільки згадується.
Оздоблення рукопису, як уже мовилося, скромне. Кількапростих кіноварних заставок, кінцівок, нескладні за малюнком ініціальні літерирізко відрізняють цю добірку напутніх творів від Ізборника Святослава 1073 р.Власне, за художнім оформленням рукопис належить до цілком рядових пам’ятоккнижкового мистецтва XI ст., які прикрашалися, можливо, самими жпереписувачами. Варто відзначити хіба що досить вправні, графічно виразнімалюнки крилатого грифона і леопарда в нашийнику. Подібне зображення грифонаможна бачити на фресці сходової вежі Софії Київської.
4.Кодекс Гертруди
У другій половиніХІ ст., за посередництва доньки польського короля Мешко ІІ, дружини київськогокнязя Ізяслава Володимировича — принцеси Гертруди-Олісави — з католицького Заходудо Києва прийшов і культ св. Петра Апостола. До наших днів зберігся оригінал їїМолитовника. Він є складовою частиною латинського Кодексу, який у науці одержавназву Кодексу Гертруди. Прикрашений чудовими мініатюрами із зображенням самоїГертруди, а також її сина Ярополка з дружиною Іриною, Кодекс являє собоюпергаменний зшиток, що містить у собі також старонімецький Псалтир кінця Х ст.та інші релігійні тексти.
Гертруда не булабезстороннім свідком довгої, сповненої драматичних пригод і напруження боротьбисвого чоловіка Ізяслава за київський великокнязівський престол. У 70-х роках ХІст., коли князівська родина знайшла політичний притулок у Регенсбурзі, Ярополкприйняв католицьку віру і прибрав ім’я Петра. Про це згадує Гертруда у своїхмолитвах, віддаючи сина і «Руське королівство» під покровительство св. АпостолаПетра і Папського престолу. У зв’язку із візитом до Риму Ярополка-Петра, ПапаГригорій VІІ надіслав Ізяславу і його дружині дружнє послання. Аби надативидимості законності свого втручання, він виставляє себе у цьому листісюзереном київського князя, що однак, аж ніяк не засвідчує перетворенняКиївської Русі у «лен святого Петра», як це подекуди стверджується у науковійлітературі.
МолитовникГертруди є важливим джерелом не тільки для вивчення політичної історіїКиївської Русі та європейських держав другої половини ХІ ст. Ця унікальнарелігійна пам’ятка віддзеркалює тогочасну атмосферу духовного життя київськоївеликокнязівської родини. Його внутрішній зміст промовисто окреслюють виписанірукою Гертруди-Олісави чотири молитви до св. Апостола Петра й особливо — Oratiopro Papa (за Папу і єдність Церкви). Ці, досі належним чином не поціновані внауці молитовні тексти, слід гадати, визначали літургічний зміст богослужінняпатрональної церкви св. Петра, спорудженої перед 1087 р. Ярополком-Петром уДмитрівському монастирі у Києві.
5.ЛітописиКиївської Русі
Унікальними забагатством змісту, оригінальністю поглядів та майстерністю викладу пам’ятками єлітописи, особливо ранні. Перші літописці — талановиті літератори, які ще небули скуті канонами традиції, а писали щиро й безпосередньо. Найстаршілітописні записи велися при київських княжих дворах давно, ймовірно вже напочатку X ст., якщо не раніше. Вже кілька поколінь дослідників шляхом скрупульозних— інколи дотепних і влучних, інколи надто ускладнених і штучних — аналітичнихконцепцій та зіставлень, намагаються виділити зі збережених неодноразовоперероблюваних літописних збірок-конгломератів найдавніші елементи й наступнінашарування, зміни, доповнення. Деякі з реконструкцій, попри талантдослідників, напевно, назавжди залишаться гіпотетичними. Не заглиблюючись урозгляд різних припущень про зв’язки між редакціями та обставини їх виникнення,підкреслимо насамперед значення київського початкового літопису — «Повістівременних літ».
Це розповідь пронароди і племена Східної Європи, про виникнення та подальше зміцнення Київськоїдержави, її боротьбу з ворогами, про політику окремих князів. Згодом місцевілітописи і літописні зведення почали створюватись при дворах місцевихкнязівських династій. Дві пізніші концепції відображені у двох типах літописнихзбірників. Збірники на зразок Іпатського (Іпатський, Хлебниковський,Погодінський, Марка Бундура і заснований на ньому Єрмолаївський 18) містятьпочатковий Київський літопис, Київський літопис XII ст. і Галицько-Волинськийлітопис XIII ст. І сама побудова, і зміст дальших частин засвідчували поглядлітописця, що продовжувачем Київської Русі є Галицько-Волинська держава.Лаврентіївський збірник і йому подібні після початкового Київського літописумістять літописи Ростова, Суздаля і тих князівств, де формувався російськийетнос, — ці князівства визначались тут як спадкоємці старокиївських традицій.
Окремої увагизаслуговує питання про мову літописів, оскільки щодо цього немає єдності поміжмовознавцями. У російському мовознавстві найпоширенішою є думка, що моваперекладеної церковної літератури і мова старокиївських оригінальних пам’яток(літописів, «Руської правди», грамот) дві різні мови. Перша —старослов’янська, пов’язана з кирило-мефодіївською традицією, друга —принципово відмінна від неї «давньоруська», яку дехто навітьототожнює з розмовною мовою всієї Київської Русі. Однак певні структурнівідмінності мови давньоруських писемних пам’яток (повноголосся:«золото» замість «злато», такі опозиції, як«олень» — «елень») недостатні, щоб бачити в давньоруськихпам’ятках репрезентантів іншої мовної системи.
Літописи,створені в ХІ-XIII ст., відомі з копій кінця XIV-XVI ст. і навіть пізніших.Але, напевно, скромність оформлення наявних списків якоюсь мірою відображаєзасади оформлення протографів — оригіналів, що були підставою для копіювання.На відміну від тих церковних текстів, в оздоблення яких писець вкладав своєпобожне ставлення до культового призначення книги, в літописах головним бувзміст, а не зовнішня шата. На щастя, є виняток — літопис, який називаютьРадивилівським або Радзивилівським (оскільки спершу він належав родинілитовських магнатів, князів Радивилів — Радвіл), або Кеніґсберзьким (за пізнішиммісцем зберігання). Як гадають, його численні ілюстративні мініатюри значноюмірою скопійовано з мініатюр літописного списку XIII ст. Цей незрівняннийіконографічний матеріал, репродукції з якого прикрашають більшість нашихпідручників історії, — неначе віконце у світ битв, придворних церемоній, анавіть народного побуту. Без такого збагачення писемного тексту візуальнимрядом наші уявлення про минуле були б значно схематичнішими.
У пожежі Москви1812 року згорів збірник, у складі якого вихованець Київської академії ІоїльБиковський виявив один-однісінький текст «Слова о полку Ігоревім» —загадкового твору, щодо датування якого ведуться (і, напевно, ще довго будутьвестися) гострі дискусії. Факт, що до кінця XVIII ст. дійшов лише один перепис пам’ятки,свідчить, що вона мало переписувалась, отже, на середньовічних книжників несправляла такого приголомшливого враження, як на читачів доби романтизму талюдей нинішніх часів, для яких ближчою є поезія символів, натяків, інтуїтивномотивованих алюзій, аніж наївна описовість і декларативність чи клішованариторика. Середньовічним літераторам «Слово» не дуже подобалося самечерез те, що автор підкорявся іншим канонам, ніж приписи тодішньої, надтопрямолінійної — попри весь містицизм середньовічного християнства — естетики.
А відмінність відприйнятої стилістики та від тих норм, які зробили в очах книжників текстхудожнім, можна пояснювати двояко: або особистим неординарним талантом автора,або тим, що він репрезентував цілком інший жанр, який, імовірно, культивувалипри княжих і боярських дворах лише в усному виконанні, не вважаючи можливою чипотрібною його писемну фіксацію. На користь другого припущення говорить те, щофрагменти дружинної поезії та епосу інколи таки проривалися на сторінкилітописів (особливо Галицько-Волинського) у тих випадках, коли літописець небув байдужим до краси, відмінної від тієї, в дусі якої творились більшістьтекстів писемної літератури. В цілому ж фольклорних вкраплень у літописах таінших писаних пам’ятках небагато. Отже, середньовічна рукописна книга, на жаль,не донесла до нас багатющої спадщини тогочасної усної творчості.
Якщонайрозкішніші й найдавніші рукописні пам’ятки виникли свого часу при княжихдворах, єпископських кафедрах, великих монастирях, то пізніше переважна більшістькниг, особливо призначених до сільських церков, переписувалась у різних містах,а навіть у селах священиками та їх синами 20, дияконами й дяками, іншимиосвіченими людьми. Внаслідок війн, ворожих навал, пожеж, а то й недбальствалюдей і нерозуміння ними ваги старовини, надто багато рукописних книг загинуло.До нас дійшла тільки незначна частина середньовічної рукописної спадщини,причому з різних причин серед збережених рукописів співвідношення пам’ятокрізних жанрів і рукописів з різних регіонів не таке, яким воно було між нимипервісно.
Проте можнасказати, що від кінця X ст. і до початку XII ст., — від часу правлінняВолодимира Святославича до доби Володимира Мономаха та його сина Мстислава —сформувався той репертуар рукописів, який продовжувався і в наступнийісторичний період — час політичної роздрібненості. За незначними винятками, —це спільна писемна спадщина «православної Слов’янщини», щовідігравала у православних слов’ян таку саму роль, як спільна латиномовнаписемність у народів Західної і Центральної Європи .
Вершина поетичноїтворчості київської доби — «Слово о полку Ігоревім». Йогоавтор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературноюформою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті відчувається йогоприсутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий твір міг бутинаписаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні, зокрема літературні,традиції.
Основна тематвору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків,гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок.
На особливу увагузаслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели русской земли",написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро- монгольськимнашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так і у зв'язку зі«Словом о полку Ігоревім». Обидва твори характеризують високийпатріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєріднідеталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення іплачу, головний герой у них — земля руська, обидва написані після поразок.Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у«Памятниках древней письменности»
Першим відомимписьменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон.Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначноїпам'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору «Слово прозакон і благодать», написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руськоїземлі, руської церкви. Зауважимо, що під «Законом» стародавніписьменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під«Благодаттю» — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство).
Митрополит Іларіонвисунув перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народудо всесвітньої Історії, показати, що руська земля«славиться в усіх чотирьох кінцях Землі».Автор акцентує навільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністювідповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну,церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира СвятославичаІларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя —«правдивого славного та мужнього». Він першим на Русі обґрунтовуєідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямогопрестолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на першемісце висуває «божественну мудрість».
У Київській Русідостатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а неісторичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії.Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини,народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янськихнародів.
Загалом давньоруськілітописи — це надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися проокремі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у текстилітописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни. Призміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколипоспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, якчасто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць зкінця 30-х років XII ст. це сталобуденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема,«мономаховичі» й «ольговичі», котрі виступали замовникамипідготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процесу літописання інаполягали на необхідності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїхконкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, аукладачами таких хронік найчастіше були монахи. Передусім вони намагалисявикористовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказуосновних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синівНоя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна відзмін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитетстабільності подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно.
Літературнітрадиції гідно розвивав митрополит Іларіон у «Слові про закон іблагодать», Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, щозасвідчується уставом князя: «се яз князь Великий Ярослав, син
Володимерь…сгадал есьм с митрополитом Ларионом...» Геніальність його незаперечна,адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачеюнаписав твір, який пізніше став взірцем для наслідування.
«Про закон,Мойсеєм даний, і про благодать та істину, що були Іісусом Христом, і як законодійшов, а благодать і істина всю землю сповнили, і віра на всі народипоширилась, і на наш народ руський», — так починається «Слово про закон іблагодать». Одна з найбільш давніх і видатних письмових пам'яток КиївськоїРусі. Її автором є митрополит Київський Іларіон. У богословському творіпідкреслюється протилежність «закону», що лежав в основі давньої іудейськоїрелігії, і «благодаті», покладеної в основу християнства. Автор підноситьпохвалу Господу, Який сподобив народ руський приєднатися до віри християнської.Також звучить шана князям Володимиру та Ярославу Мудрому, що просвітили нашуземлю світлом Христовим.
Вражаютьпластична ясність і конструктивна цілісність «Слова...».
Тричастиннакомпозиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її«каганам», Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язаній логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, відзагальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.
У першій частинійдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого —
«закону»— і нового — «благодаті». Взаємозв'язки подаються в усталенихсимволічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь.
Наголошується, щодля нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руськехристиянство. Третя частина — похвальне слово
Володимиру таземлі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівностівсіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутківхристиянства. Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлятьжанрову своєрідність «Слова...» Іларіона.
Найвидатнішимісторичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом середзбережених часом є «Повість временних літ», написана ченцемКиєво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всідавньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різнідоповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зробленоспробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язатиїї історію зі світовою.
«Повість временних літ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. «Временний», тобтотимчасовий, минущий, недовговічний характер мають усі події земного світу.Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події —наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першимзавданням монахів-літописців є «роз'яснення» на історичному матеріалівищої волі. При цьому літописець залишається патріотом своєї землі, який неможе не виявляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледьприхованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницькихдружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку малисплачувати русам імператори.
Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважатиочевидним факт намагання культурних кіл сприятиутворенню на великій території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучаснимисоціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості якспільного для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні економічні,політичні, духовні прагнення й відокремлює «своє» від«чужого» в історичній перспективі: у проекціях минулого тамайбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійногообгрунтування, а тому укладач «Повісті временних літ» багато увагиприділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкаєтьсяі власне етнічних проблем.
Історичназаслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіонаконцепцію осмислення давньоруської історії та висунув питання про введенняісторії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальнимзалишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурнусамобутність.
У літописах порядіз дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку,знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема,«Повчання Володимира Мономаха дітям», яке зберіг для нас суздальськиймонах Лаврентій.
«ПовчанняВолодимира Мономаха своїм дітям» — пам'ятка давньоруської літератури і поліправової думки,вміщена в Лаврентіївському літописі. Це, по суті, заповіт великого київ, князяВолодимира II Мономаха (1113—25) спадкоємцям. Найбільш імовірною датоюнаписання твору вважається 1117, хоча деякі дослідники називають 1096. У«Повчанні» Володимир Мономах засудив княжі міжусобиці. Він рішуче виступивпроти беззаконня і тих «лукавих» государів, які чинять зло, викликаючи своїмправлінням «шумовиння крові» й нар. повстання. На його думку, княжу владу слідобмежити радою дружини або радою з бояр, найвищого духівництва і міської знаті.Суд має здійснюватися князем особисто, бути скорим і правим, рівним для сильнихі для слабких. Мономах не був прибічником смертної кари і засуджував покарання,що мали на меті помсту. Судячи з «Повчання», князь віддавав перевагу світськійвладі перед владою церкви. Він закликав князів до миру з сусідами, однак описуєобов'язки князя у разі війни. Значне місце у творі відводиться моральнимякостям майбутнього правителя Русі. Претендентові на цю посаду князьрекомендував «задуми добрі мати, на добрі справи націлюватись». Зі змісту«Повчання» видно, що Володимира Мономаха глибоко тривожив розпад держави; вінвважав, що запобігти йому можна тільки через ідею єдності княжого роду.
У ньому князьВолодимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдинаможливість бути господарем і утримувати державу.
Перед нами постаємудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавалавсі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки всередовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.
Видатнимфілософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII—початок XIII ст.), гаданий автор «Слова Даниїла Заточника» (в іншійредакції — «Моленіє Даниїла Заточника»).
Він високо цінуєрозум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі«Старого Завіту», використовує афоризми античних філософів —Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін.
Післязапровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих(агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життямучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими:Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитихбратом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печорського.У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські,естетичні уявлення, вони становлять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад,у «Житії Феодосія Печерського» яскраво відображені монастирськийпобут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.
На початку XIIIст. склався "Києво-Печерський патерик" — збірник розповідейпро життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст.Антонієм. Патерик складений в XIII столітті на основі листування єпископаВолодимиро-Суздальського Симона (помер 1226) і ченця Печерського монастиряПолікарпа. У Патерик включено лист Симона, з якого відомо, що Полікарп один часбув ігуменом Косьмодем'янского монастиря в Києві. Він звернувся до єпископаСимона (також постриженика Києво-Печерського монастиря) за підтримкою, тому, щохотів за допомогою київської княгині Верхуслави та її брата — великого князя —Юрія Всеволодовича також стати єпископом. Але Симон докорив Полікарпа зачестолюбство і суєтність помислів і навів у приклад перших ченцівКиєво-Печерського монастиря, про діяння яких розповів у дев'ятьох докладених допослання «словах». Вважається, що вони були написані Симоном раніше і тільки доданідо листа. Ні лист Полікарпа, ні його відповідь на лист Симона не відомі, але,мабуть, він взяв до уваги поради Воладимирського єпископа. Незабаром Полікарппише послання печерському архімандритові Акіндіну, у якому повідомляє про своюзгоду записати усні розповіді Симона про перших печерських подвижників, про щойого колись просив Акіндін. Таким чином, до записів Симона Полікарп приєднавсвої власні записи монастирських переказів. Усього ним записано 11 оповіданьпро перших ченців.
Крім листуваннядо Найдавнішої редакції Патерика XIII ст. увійшли «Слово про створення церквиПечерської», написане Симоном між 1222—1226 рр., і «Слово про перших чорноризціпечерських» — 4 оповідання патерикового типу про перших ченців. Вони читалисяще в складі Повісті временних літ.
Наприкінці XI —поч. XV ст. виникли дві нові редакції — Арсеніївська і Феодосіївська.Арсеніївська редакція виключила всю епістолярну частину і деякі «слова», затедодала «Житіє Феодосія Печерського» ,«Похвалу Теодосію», «Сказання про початок Печерськогомонастиря» з Повісті временних літ. Теодосіївська редакція доповнила основнийтекст «словом» про охрещення княгині Ольги і князя Володимира, учительними«словами», житіями руських і візантійських святих.
Початкова історіямонастиря представлена в Патерику «Словом про створення церкви Печерської»Симона. Його джерелами були незбережене «Житіє Антонія», у меншому ступені«Житіє Теодосія» Нестора, «Літописець Ростовський», на який він безпосередньопосилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється врозповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одне з головних діючихосіб розповіді — варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русь при Ярославі Мудрому.Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом йогобатька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс єще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки незгадані ні в Повісті временних літ, ні в «Житії Теодосія», Симон же посилаєтьсятут на «Житіє Антонія». Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в ЮріяДолгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано,мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знаком Симон. Друга тема«Слова» — наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній зПечерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері.
Із шаромнайдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязькупечеру. Очевидно, вона згадана в «Житії Антонія» як місце його початковогопоселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про захованітам скарби, через які були убиті близько 1095 р. ченці Федір і Василь.
На початку 18століття ілюстрації до Патерика створив відомий український гравер ТарасевичЛеонтій.
Чудова літературнаформа і цікавість оповідань Патерика обумовили його незмінну популярність учитачів аж до XVIII ст.; можливо, до Патерика відноситься захоплена оцінка О.С. Пушкіним «легенд про київських чудотворців» (лист П. А. Плетньову близько 14квітня 1831 р.), хоча поет називає «Четь-Мінею».
6.Книжнасправа Києво-Печерської лаври
Книжна справа вцей час була добре налагоджена і в Києво-Печерській лаврі. У XII-XIV ст.важливими центрами книгописання стають монастирі Галицько-Волинськогокнязівства (звідси, ймовірно, походять Христинопольський Апостол, XII ст.;Бучацьке Євангеліє, 12-13 ст.; Добрилове Євангеліє, 1164; Холмщини Євангеліє(Холмське Євангеліє), кінець XIII ст.; Бесіди Григорія Двоєслова, друга пол.XIII ст.; Євсієве Євангеліє, 1283), а також Чернігівського,Новгород-Сіверського, Переяславського князівств (пам'ятки не збереглися). Докиївського книжкового осередку належить найвидатніша пам'ятка рукописногомистецтва ранньої доби — Київський Псалтир (1397), оздоблений 302високохудожніми мініатюрами.
Найдавніші книгипереписувались на пергаменті (спеціально обробленій і пристосованій для письмашкірі молодих тварин — ягнят, телят, козенят). Тривалий час пергамент бувпривізний, лише з XII-XIV ст. почали користуватись матеріалом місцевоговиробництва. Давні книги переписувались уставом — високим, урочистим письмом,що передбачало пропорційність кожного знака. Робота переписувачів була дужеповільною і вимагала скрупульозного виконання. У художньому оформленні книгпереважали орнаменти «візантійського» і «тератологічного»(«звіриного») типу, мотиви, запозичені з книг болгарськогопоходження, проте з включенням оригінальних елементів.
7.ПересопницькеЄвангеліє
В Україні допояви першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства.Характерною такою пам'яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в1556—1561 рр. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належалоПересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широковикористовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект.Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної українськоїмови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментикиПересопницького Євангелія — зображення української флори.
В Дворці булонаписане перше Євангеліє — від Матвія і завершилася робота за шість років уПересопниці на Волині в чоловічому монастирі.
То був час, колистаровинні українські (руські) роди Острозьких, Заславських, Слуцьких,Вишневецьких, Чарторийських (теж причетних до Книги), Соколинських, Пузин ібагатьох інших, чиє національно-релігійне ренегатство оплакуватиме пізніше в«Треносі» Мелетій Смотрицький, — ще завзято трималися «руської віри», пишаючисьпредківською православною благовірністю. Отже, подолавши звичне «класове» упередженняі віддаючи належне нашим «феодалам» за їхній вклад у національну культуру,історію цієї видатної Книги слід починати-таки з княгині Параскевії. А вжепотім віддавати належне писарям та перекладачам — ченцеві Григорію, який згодомстане архімандритом обителі в Пересопниці, що при ньому завершиться Книга,писареві й, мабуть, художнику Михайлові Василієвичу з Сянока і тим невідомим,хто теж приклався до здійснення «проекту».
Творці Книги,починаючи зі знатної фундаторки княгині Жеславської і, очевидно, ініціаторки їїідейно-образної концепції, були свідомі незвичайності свого задуму. Йшлося непросто про переписування євангелій із якихось попередніх церковнослов’янських«подлинников», що було звичним. Євангеліє княгині Жеславської — нове слово в прямомузначенні. Задумане воно як переклад із церковнослов’янської мови, цієї «латині»православної Церкви, — на живу народну мову.
Пускаючи в людисвою незвичну «прекладену» на просту мову Книгу, княгиня Жеславська і їїпомічники подбали, щоб достойно прибрати ту «простоту». Отож в час масового (якна ті часи) закладання папірень і поширення паперу всупереч моді для Книги буловибрано не дешевий папір, а пергамент — матеріал коштовний і… анахронічний.Зате як легко ковзало по його відшліфованій пемзою поверхні гусяче перо,виводячи під лінійку рядки монументального уставу.
ПересопницькеЄвангеліє — розкішна книга, вагою 9 кг. 300 гр., писана пізнім уставом напергаменті форматом 380 х 240 мм. Книга складається з 482 аркушів. Рукописбогато орнаментований, прикрашений високохудожніми кількакольоровими заставкамий мініатюрами. За красою й богатством оформлення Пересопницьке Євангеліє не маєрівних собі серед українських рукописів. Для прикладу зправа наведено одну змініатюр, що прикрашають Пересопницьке Євангеліє. На ній зображений євангелістЛука. Зміст рукопису — традиційне четвероєвангеліє. Своєрідним є вміщення передкожним євангелієм так званих сумаріїв — короткого змісту розділу. Намаргіналіях чимало голосів — пояснень до окремих малозрозумілих слів.
Після зруйнуванняПречистенського монастиря доля книги тривалий час не була відома. Майже черезпівтораста років (1701) її подарував Переяславському єпископському престоловігетьман Іван Мазепа. Згодом пам'ятка опинилася в бібліотеці Переяславськоїсеминарії, де 1837 з нею ознайомився славіст О. М. Бодянський (1808-1877).Після переведення духовної семинарії з Переяслава до Полтави (1862)Пересопницьке Євангеліє теж було перевезено. На поч. 20 ст. рукопис передано доПолтавського давньосховища. Тут його вивчали літературознавець В. М. Перетц(1870-1935) та філолог і палеограф О. С. Грузинський (1881-1954). Під час війниПересопницьке Євангеліє евакуйовано. З 1947 року Пересопницьке Євангеліє вфондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.
Списоквикористаних джерел
1. Баренбаум, Є.І. Історія книги[Тескт]/ Баренбаум,Є.І.— Москва:«Книга», 1984.
2. Владимиров Л.И. Всеобщая история книги [Тескт]/Владимиров Л.И.- М., 1988.
3. Виноградова Л.А. История книжного дела в России(988-1917) [Тескт]: Курс лекций для вузов. / Виноградова Л.А. — М., 1991.
4. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах,назвах і поняттях [Тескт]/ Гайдай Л. — Луцьк: Вежа, 2000.
5. Добиаш-Рождественская О.А. История письма в средниевека [Тескт]/ Добиаш-Рождественская О.А.- М., 1987.
6. Довідник з історії України [Тескт] /За ред.І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.
7. Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва:Українська рукописна книга [Тескт]/ Запаско Я. П. — Львів, 1995. — С.19-22.
8. Енциклопедія українознавства: Т.ІV.- Львів, 1996.-С.290.
9. Книговедение.- М., 1981.- С.417.
10. Пещак М. Перша східнослов’янська енциклопедія[Тескт]// Бібліотечний вісник .-1996.- №2.-с.32-34.
10. Смолій В. Тисячолітня літописна й книжна спадщинаУкраїни та сучасние державотворення [Тескт] // Бібліотечний вісник.-1998.-№6.-см.9-10.
11. Чепіга І. Пересопницьке Евангеліє. Історіявідкриття пам’ятки [Тескт]/ Чепіга І.// Бібліотечний вісник.-1997.-№2.-с.37-39.
12. ru.wikipedia.org
13. character.webzone.ru
14. www.google.com. ru