Культурний розвиток України в XV-XVIIст.
Після занепаду Київської русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях. У XIV-XVIIст. відбулися значні зміни і усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Піднесенню культури сприяло технічний та технологічний прогрес, поява на історичній сцені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки у Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін.
Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі, й деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури. Серед них одне з помітних місць по праву належить Юрію Котермаку (бл. 1450—1494), більш знаному як Юрій Дрогобич. Син українського ремісника з Дрогобича після закінчення Краківського і Болонського університетів послідовно здобув звання бакалавра, магістра і, нарешті, доктора філософії та медицини. Викладав у Болонському університеті й одночасно був його ректором. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї. Своїми працями, енциклопедичними знаннями з астрономії, філософії, математики Дрогобич став на рівень з іншими гуманістами. Він є першим українським автором друкованої книги, що побачила світ в Італії.
Павло Русин з Кросна (п. бл. 1517) деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Викладав римську літературу в Краківському університеті, де очолював поетичний гурток краківської молоді. Своєю діяльністю справив помітний вплив на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі, започаткував гуманістичний напрям в польській та власне українській поезіях. Характерно, що, перебуваючи за межами України, Русин завжди підкреслював своє русинське походження, тим самим пропагуючи інтелектуальну силу свого народу.
Уродженець с. Оріхівців з-під Перемишля Станіслав Оріховський (1513—1566) почерпнув різноманітні знання в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Праці Оріховського з філософії, історії, публіцистичні твори й промови добре знали в Польщі, Угорщині, Франції, Німеччині, Італії та інших країнах. Особливо прославився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном. Він пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах.
Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського походження, які своєю діяльністю збагачували європейську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відродження й тим самим звеличували свою Батьківщину в очах європейської громадськості.
Під впливом загальнослов'янського Відродження приблизно з XV ст. викристалізовуються національні особливості української культури.Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевих традиціях південних слов'ян попередніх століть і епох. В усній народній творчості відбивалися як загальнолюдські моральні цінності, так і ті пекучі проблеми, що стояли перед українським етносом. Серед них чільне місце займала боротьба проти турецько-татарської агресії. Головною особою в народній героїчній поезії виступав козак-воїн, патріот, непереможний в бою і поєдинку, в степу на волі і в турецькому полоні. Такими героями ставали в піснях і думах Байда, Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний та багато інших. Разом з тим народна творчість засуджувала порушення громадянської й родинної моралі, одночасно прославляла почуття патріотизму, вірності православній вірі й обов'язку перед своїм народом.
Приблизно у другій половині XVI ст. зародилася нова українська література. Вона увібрала в себе кращі традиції Київської Русі-України та ідеї Відродження й Реформації, що й визначило її наступний розвиток. Найяскравішою сторінкою літературного життя України стала полемічна література. Відродившись у відповідь на запровадження католицизму й уніатства, вона наприкінці XVI ст. почала бурхливо розвиватися. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними — з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький став одночасно й автором першого друкованого полемічного твору «Ключ царства небесного» (1587), в якому висміював папу римського і єзуїтів, відстоював право українського народу на православну віру. В свою чергу, пристрасний єзуїт Петро Скарга у книзі «На захист Брестської унії» (1597) захищав об'єднання католицької й православної церков, доводив благодійність цього історичного акту для православного люду. Навпаки, Острозький шляхтич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі» польською (1597) й українською (1598) мовами захищав правомірність рішень Брестського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію.
Найяскравішою постаттю серед греко-католицьких полемістів став один із засновників уніатської церкви в Україні Іпатій Потій. В своєму творі українською мовою «Антиапокрисис» (1599) він гостро полемізує з Бронєвським. А невідомий автор, що друкувався під псевдонімом Клірик Острозький, у трактаті «Пересторога» (1605) робив наголос на егоїстичних мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков. Завзятістю й безкомпромісністю відзначалися полемічні твори Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону (пів у Егейському морі в Греції) кінця XVI — початку XVII ст. він різко критикував суспільний лад Речі Посполитої, виступав проти покатоличення й ополячення українського народу, відстоював рівноправність людини перед богом і законом. Вишенський написав не так вже й багато праць, але вони справили значний вплив на сучасників. Гучний резонанс мали також полемічні твори Мелетія Смотрицького, Стефана Зизанія, Захарії Копистенського та ін. Полемічна література позитивно впливала на розвиток національної свідомості українського етносу, його виділення зі слов'янського загалу. Духовній консолідації народу сприяло винайдення й поширення друкарства. Через друковані видання населення різних земель знайомилося з останніми досягненнями суспільно-політичної й наукової думки, відчувало свою належність до одного етносу. І чим більше видавалося книг, тим сильнішим був їхній вплив на уми та свідомість людей. Першу відому нам друкарню у 1573 р. відкрив у Львові втікач з Москви Іван Федоров. Пізніше друкарні з'явилися в Острозі, Стрятині (поблизу Рогатина), Крилосі (поблизу Галича), в Києво-Печерській лаврі м. Києва та інших містах. Всього у 1574-1648 pp. їх налічувалося понад 20. Навколо друкарень зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які готували й видавали навчальні посібники, біблії, книги церковного та полемічного змісту. У виданнях поряд з церковнослов'янською дедалі частіше використовувалася українська мова, що робило їх доступнішими для широких верств населення. Важливі зрушення відбулись у літописанні. На зміну стислим літописним оповіданням приходять щорічні записи про найважливіші події та явища. У такому ж ключі в Густинському літописі викладено історію України з часів Київської Русі-України до 1597 р. можливого автора Копистенського. Твір складено між 1623—1637 pp. У тексті зроблено посилання на давньоукраїнські, польські, литовські, візантійські та інші літописи й хроніки, що надало праці ґрунтовного наукового характеру. Багатьма фактами й подіями насичені Львівський літопис (1498—1649) та Острозький літопис (1500—1636).
В Острозькій та Львівській братських школах вперше на українських землях у другій половині XVI ст. з'явився шкільний театр. Пізніше такі театри почали працювати і в інших навчальних закладах, залучаючи широкі кола людей до духовних надбань людства. Театральні дійства відбувалися у вигляді декламацій і діалогів. Не пізніше другої половини XVI ст. виник вертепний театр. Відома вертепна скринька зроблена місцевими майстрами у Ставищах 1591 р. Вертепний театр був надзвичайно популярним серед народу і майже в незмінному вигляді проіснував до 30-х років XX ст.
З другої половини XVI ст. почався новий етап у розвитку української музики. Серед населення поширюється музична освіта, з'являються нові музичні осередки. Започатковуються багатоголосий спів з нот без музичного супроводу, а також різновид нотнолінійного письма, що дістав назву «київські знамена». У 1578 р. в Кам'янці виник перший музичний цех — професійне об'єднання для захисту своїх інтересів. Українські наспіви й танці стають модними у Західній Європі. Мелодії гопака й козачка часто звучали при дворах і на весіллях королів та інших європейських вельмож. Відомий виконавець Себастьян з Фельшина (під Перемишлем) вважається «батьком» польської музики.
Реформаційний рух. Братства
Реформаційний рух почався на українських землях тоді, коли в Західній Європі після рішення Тридентського собору у Ватикані 1545—1563 pp. розгорнувся наступ контрреформації. Ідеї реформації були спрямовані проти основ феодального ладу, засилля церковників у суспільному житті й на підпорядкування церкви світським властям.
Боротьба з контрреформацією і визначала найбільшу особливість суспільного життя України другої половини XVI — першої половини XVII ст. Одним з проявів цього руху стала діяльність кальвіністів, які дотримувалися протестантської віри. Основу кальвінізму становило вчення про «абсолютне напередвизначення» богом долі людини. За ним одні люди були приречені на вічне блаженство, інші — на вічні муки й поневіряння. Кальвіністи відстоювали тезу про те, що успіхи в практичній діяльності та особистому житті є доказом «богообраності» людини. Таке вчення ідеологічно обґрунтовувало підприємницьку діяльність шляхти й тому було нею з радістю прийняте. Родини Воловичів, Сапєг, Ходкевичів, Радзивіллів та інших магнатів перейшли у кальвінізм і пропагували його у своїх маєтках. Поширювалися протестантські варіанти Біблії та релігійних проповідей, з яких робилися переклади на українську мову. Однак протестантські ідеї не знайшли відгуку серед селянства й почали поволі вщухати. На початок XVII ст. більшість феодалів-відступників повернулася до католицької віри. Значні успіхи мала контрреформація і в боротьбі з радикальною течією в антитринітаристському русі (відкидала догму про троїстість бога). Переслідувалися також представники поміркованого крила антитринітаризму, соціани, які піддавали критиці церковні догми й відстоювали свободу совісті людини як головну умову її духовного вдосконалення.
Найбільша заслуга в національно-культурному піднесенні кінця XVI—початку XVII ст. належала братствам. Вони увібрали в себе кращі традиції давньоруських братчин та організаційні елементи цехів і гільдій і найповніше відображали інтереси міщанства та інших верств населення. Наприкінці 1585 р. оформилося Успенське братство у Львові, Рогатині та Красноставі (1589), Бресті та Городку (1591), Комарні (1592), Києві (1615), Луцьку (1617), а також у ряді менших міст та містечок. Засновниками братств у Львові стали міщани, у Луцьку й Києві поряд з ними активну роль відігравало духовенство та шляхта. Київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала братству свій маєток під школу й шпиталь. Організаційну роботу по створенню братства виконали ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Курцевич-Булига. Колективним його членом стало Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан.
Українські братства виступали проти засилля духовенства в суспільному житті, за право міських громад брати участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпископів. Львівські братчики активно протидіяли намаганням львівського православного єпископа Гедеона Балабана підкорити собі товариство, обмежити доступ міщан до освіти. У 1598 р. вони вийшли з-під влади єпископа й домоглися участі в призначенні й зміщенні священиків. Але боротьба на цьому не припинилася й тривала до 1602 p., коли Балабан був змушений визнати братський статут і відмовитися від наміру передати єпархію у спадок своєму племінникові. Братство протестувало проти обмеження прав православних ремісників вступати до цехів, тяжкого становища міщан і закликало до єднання в боротьбі за існування українського народу. Таку саму боротьбу вели Рогатинське, Городоцьке та інші братства, поступово відвойовуючи у духовенства дедалі більше позицій у суспільному житті.--PAGE_BREAK--
Братства підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст найкращих проповідників. У 1593 р. до Вільно відправилися один з організаторів Львівського братства Юрій Рогатинець та його визначний ідеолог вчитель Стефан Зизаній. Рогатинець незабаром повернувся до Львова, а Зизаній повів, як писали сучасники, «запеклу й велику війну з римчанами (католиками. — Авт.). Незважаючи на королівські та єпископські заборони, Зизаній продовжував ідеологічну боротьбу з католиками до 1599 р.
Значний внесок зробили братства і в розвій українського шкільництва, яке об'єктивно протистояло лінії властей на покатоличення українського народу. Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброе приходить», а занедбання її викликає «неряд і все зло». Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша львівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти. Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Хоч школа і називалася греко-слов'янською, але навчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до «українських студій», що визначало її національно-освітній характер. У 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. До її організації чимало праці й хисту доклали перший ректор Іов Борецький, а в 1620—1624 pp. — Касіян Сакович. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи й після свого вступу до братства та відкриття школи при Києво-Печерській лаврі об'єднав їх у 1632 р. в київську колегію. Так українські братства започаткували вищу освіту в Україні.
Конфесійна боротьба. У XVIст. дедалі більша кількість Православної шляхти та магнатів переходила в католицизм і ополячувалася. Одні робили це за покликом душі, інші Під тиском. Загострилася конфесійна боротьба, яка часто набирала насильницьких дій, у тому числі фізичних розправ з неугодними. Католицьке віросповідання стало офіційною релігією на всіх землях Речі Посполитої й всіляко підтримувалося властями.
Головною метою правлячих кіл у конфесійній справі стало покатоличення українського населення й підпорядкування православної церкви Ватикану. Після Тридентського собору в конфесійну боротьбу активно втрутився орден єзуїтів. З'явившися в Польщі в 1566 p., єзуїти поширили свою діяльність і в Україні. Для досягнення мети, або, як було записано в настановах ордену, «для збільшення слави божої» єзуїти не гребували нічим. Разом з тим вони організували мережу єзуїтських шкіл, де виховували українську молодь в єзуїтському дусі. Школи мали висококваліфікованих учителів, які давали вихованцям ґрунтовну освіту й особливо вміння дискутувати. Єзуїтські заклади закінчило чимало видатних громадських діячів, і не всі вони стали переконаними католиками чи єзуїтами.
Незабаром після появи в Україні єзуїти почали пропагувати ідею об'єднання православної та католицької церков. Вона знайшла широку підтримку серед католиків і частини православних ієрархів, які вагалися у своєму виборі, але заради зміцнення власних позицій й православ'я в цілому ішли на компроміс з католицькою церквою. В 1695 р. православні єпископи (володимирський Іпатій Потій і луцький Кирило Терлецький) почали таємні переговори з польським королем Сигізмундом IIIі римським папою про унію католицької й православної церков. У зверненні до папи вони погоджувалися визнати верховенство Ватикану, догматів католицизму й одночасно просили зберегти церковну обрядність та церковнослов'янську мову в богослужінні, зрівняти уніатів у правах з католиками. 6—10 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся собор для прийняття унії. З самого початку він розколовся на православний і уніатський. Православний — відкинув унію, уніатський — прийняв її. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніатський собор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, зберіг православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати діставали великі привілеї — церковники звільнялися від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католиками. Православна релігія була поставлена у складні умови. Православні ієрархи замінювалися уніатськими, у монастирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювалися на уніатські. Православні купці, ремісники та шляхтичі обмежувалися в правах. Проти Брестської церковної унії виступили православне духовенство, частина православної шляхти, магнат Костянтин Острозький і просте населення. Якщо шляхта й духовенство діяли переважно шляхом скарг, прохань, відстоювань своїх прав на сеймиках, то прості віруючі вдавалися до активного опору покатоличенню. Київські міщани у 1599 р. не впустили до міста призначеного польським королем архімандритом Києво-Печерської лаври Потія. У 1618 р. втопили в Дніпрі намісника уніатського митрополита Антонія Грековича. Виступи православного населення проти уніатського духовенства відбувалися пізніше й в інших містах. Тим часом в Україні визрівала думка про самовільне відновлення православної церкви. У 1620 р. були обрані православні владики, з чим влада мусила примиритися, щоб дещо зняти конфесійну напругу. Але зробити це не пощастило. Церковна боротьба переросла на визвольну й загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади в Україні. Під тиском конфесійно-визвольного руху польський король Владислав у 1632 р. затвердив «Статті для заспокоєння руського народу», які офіційно визнали існування православної церкви, їй поверталася частина захопленого майна, поряд з уніатськими дозволялися православні єпархії. При цьому польський уряд мав широкі можливості впливати на обрання православних митрополитів. Одні з них виявилися угодовцями й не залишили помітного сліду в історії православ'я. Інші сприяли розвитку української національної культури й православної віри. Серед них найсільніше місце займав києво-печерський архімандрит, а з 1632 р. митрополит київський і галицький Петро Могила. Він виступав проти унії, домагався повернення православній церкві Видубицького монастиря, Софійського собору в Києві, інших монастирів та маєтностей, сприяв письменникам і художникам, розвиткові книгодрукування та освіти, писав полемічні твори проти унії. Однак попри всі дії патріотично настроєної української громадськості наступ уніатства на релігійно-національні права українського народу не припинявся.
Україна в уявленні іноземців. Українські землі здавна перебували в полі зору урядів, учених, релігійних діячів зарубіжних країн. З татаро-монгольською навалою і втратою Україною державності їхній інтерес до неї слабшав, а з пожвавленням визвольного руху й перетворенням українського питання на епіцентр міждержавних відносин Польщі, Литви, Угорщини, Криму й Московщини знову посилився. В свідомості іноземців українські землі залишалися окремим регіоном, що мав етнічні кордони, особливості в побуті, культурі та мові місцевого населення.
У надрукованій в 1487 р. в Італії книзі посла Венеціанської республіки для правителя Західного Ірану Амброджо Контаріні чітко визначається кордон між власне Польщею й Малою Руссю. За описом посла, він пролягав на відстані одного дня дороги від Любліна, що за нинішніми вимірами могло бути приблизно 40 км. Східний кордон Малої Русі Контаріні не визначав, але вважав, що Київ лежав уже за її межами. Засновник Римської академії Помпоніс Лето приблизно у цей же час занотував у своїх подорожніх записах, що місцеве населення розмовляє «рутенською» (українською) мовою. У книзі німецького дипломата й мандрівника Сигізмунда Герберштейна «Записки про московитські справи» (Відень, 1549) чітко розрізнялося населення Московщини й України. Перше дипломат називав «московитами», а друге — «черкасцями-руськими». Важливі відомості про українські землі були вміщені у праці французького вченого та історика Блеза де Віженера «Опис Польського королівства і суміжних з ним країн» (Париж, 1573). Західноукраїнські та правобережні українські землі у ній названі «Штатами польського королівства», а «Червона Русь» — складовою частиною Русі. Вчений вважав, що жителі Галичини, Волині та Поділля належали до одного етносу, а «їхні мова, побут і звичаї майже тотожні...». Чимало різноманітних матеріалів про українські землі та їхніх жителів подано у «Хроніці польській, литовській, жмудській і всієї Русі» польського історика і поета Мацея Стрийковського. Вона вперше була надрукована у Кенігсберзі 1582 р. і мала значний вплив на формування уявлень європейської громадськості про Русь-Україну. Наприкінці XVIст. в Італії вийшли друком дві книги, в яких, крім іншого, описані та змальовані вбрання і одяг «рутенців». А кардинал Цезар Бароній (1538—1607) у семитомній праці «Церковні аннали» познайомив читачів з проблемою походження «рутенців». Знали про Україну й на півночі Європейського континенту. У 1591 р. з'явився твір англійського посла при московському дворі Джильса Флетчера «Про Російську державу, або спосіб правління російського царя (якого звичайно називають московським царем)». У ньому поряд з відомостями про Московську державу містяться дані й про Україну. Зокрема, автор чітко розрізняв населення Московської держави й України. Називаючи українців «черкесцями», він зазначав, що вони живуть на південно-західному пограниччі Литви. Швед П. Петерсон серед опису «смутного часу» 1608 р. визнавав важливу роль українських козаків у діях польського претендента на московський престол.
Інтерес європейської громадськості до України помітно зріс на початку XVII ст. у зв'язку з активізацією боротьби козацтва з турецько-татарською агресією й польсько-шляхетським наступом на національно-культурні та релігійні права українського народу. В щотижневику французького уряду «Gazette France» з перших же його номерів 1631 р. регулярно публікувалися матеріали про події в Україні. Інтерес до неї був настільки великим, що книжка Гійома Левареса де Боплана «Опис України...» видавалася у Франції чотири рази — у 1650, 1651, 1660 і 1661 pp. Зацікавленість європейського читача українською тематикою була повсюдною. В одній з італійських комедій, виданій у Венеції 1639 p., жінка картала чоловіка за те, що той мало буває вдома. Виявляється, що чоловік багато часу проводив у таверні за читанням різних реляцій з «країни козаків». І хоч сюжет мав гумористичне спрямування, він відображав і реальний стан справ.
Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV-XVII ст. на грунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася “руська мова”, що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. “Руська мова ”– це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV-XVIст. сформувалися дві окремі літературні мови – староукраїнська та старобіларуська. Після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави мова зазнає дискримінації. Але все ж таки українська мова не тільки не здає позицій, але розширює сфери вжитку, збагачує стилістику. Глибоко позначилася на духовній культурі ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV-XVIIст. Безперервне протистояння католицької та православної віросповідання зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Протидіючи сторони мали дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвитку культури дискусії, формуванню полемічного стилю.
Потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. Поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Так з’являється новий тип школи – греко-слов’яно-латинська, у навчальному процесі якої поєднувалася давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки.
Таким чином, після паузи в поступальному розвитку культури розпочинається орієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на грунті києво-руської духовності надбань західноєвропейської культури.
Література
1. Бойко О.Д. Історія України. К.: Академвидав. – 2004, 656с.
2. Губарев В.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. – 384с.
3. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К. Либідь 1998.- 616 с.