Міністерство освіти і наукиУкраїни
Вінницький державнийпедагогічний університет
ім. М. Коцюбинського
Інститут історії, етнології іправа
Кафедра Історії України
Самостійна робота:
Підсобні промислита художні ремесла українців
Виконав
Студент групи 2-В
Вінниця. 2008
План
Вступ
1. Мисливство
2. Рибальство
3. Вироби з дерева
4. Вироби зі шкіри
5. Гончарні вироби
6. Вишивка
7. Ткацтво
8. Килимарство
9. Гутне скло
10. Художній метал
11. Ковальство
12. Вироби з каменю, кістки та рогу
13. Художня обробка шкіри
14. Плетіння з рослинних матеріалів
15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Художні ремесла та промисли — це засноване на ручнійпраці товарне виготовлення речей, що задовольняють виробничі, побутові, культовіта обрядові потреби суспільства. Промислам передували ремесла.
Ремесла на Україні мають багатовікову історію.Зародилися вони ще за умов натурального господарства як допоміжні домашнізаняття. Промисли з'явилися на пізнішому етапі розвитку суспільно-економічнихвідносин — при товарному виробництві. Перші виробничі об'єднання — цехи — наукраїнських землях з'явилися в XIV—XV ст. спочатку у Києві, Львові, Галичі, Чернігові,Кам'янець-Подільському, Луцьку тощо, у XVII —XVIII ст. виникаютьмануфактури як виробничі організації з більш високою продуктивністю праці.Проте мануфактура виявилася не здатною повністю витіснити або ж замінити цеховусистему, тим паче народні промисли. Це, зокрема, тому, що вона ігнорувала,нівелювала творчу особистість. Промисловий розвиток XIX ст. такожостаточно не усунув їх. Живучість багатьох художніх промислів зумовленапередусім традиціями, де вони виступають стійкою системою творенняобразів, естетичних уявлень, історично сформованих в певному середовищі. Це іматеріал, техніка його обробки і характер виготовлення предметів, а такожпринципи, прийоми втілення образу, в яких вирішальну роль відіграють художніособливості сюжетних зображень, форми виробів, орнаменту, вираженихживописними, пластичними або ж графічними засобами.
Проте традиції не треба розуміти як канон. Вонирозвиваються разом зі суспільним життям. Привнесені у них новації проходятьпевний етап кристалізації, очищення аж до остаточної апробації данимсередовищем.
Народні ремесла та художні промисли посідаличільне місце у виробничій діяльності та духовному житті українського народу,зрозуміло, з врахуванням його соціальної диференціації, локальних особливостей,їх розвиток та побутування завжди зумовлені багатьма факторами, зокрема,природно-географічними умовами певної території. Наприклад, наявність покладіввідповідної глини зумовлювала розвиток гончарства, хороші природні умови длявирощування конопель та льону — ткацтва і т. д. На їх розвиток також впливалиінтенсивність торговельних та етнокультурних зв'язків. Далеко не останнє місцев цьому посідали війни і релігія, а конкретніше — конфесійна приналежністьнаселення. Несучи вивірені віками народні уявлення про добро і красу, вонинавіть у тяжкі часи Історії українського народу, зокрема в умовах штучно створюванихпроцесів етносоціальної інтеграції, бездуховності допомагали українськомународові вижити як етнічній спільності.
Життєдайними для народних художніх промислівстали процеси, пов'язані з національним відродженням, піднесеннямсамосвідомості народу, зростанням його духовності.
До розповсюджених на Україні художніх промисліввідносяться вишивка, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство —взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутне скло, художнє ковальство,обробка металів і ювелірних виробів, розпис тканин, в'язання, мереживо, художняобробка шкіри, каменю, кістки та рогу, художнє плетіння, вироби з бісеру.Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів неоднакове.
1. Мисливство
Мисливство та рибальство ще з давніх-давен булидопоміжними заняттями населення, а її деяких регіонах навіть й основним засобомдля існування. Мисливство не тільки забезпечувало додатковими доходами, а йїжею (м'ясом), хутром.
На землях України до XVI ст. водилися щетакі звірі, як тури, зубри, дикі осли (кулани), а до XVIII ст.— лосі, олені,ведмеді, козулі, дикі свині, вовки, дикі коні, сайгаки. Дикі коні зникли натериторії південної України в середині XIX ст., а сайгаки —наприкінці Х! Х ст. Багатий був край на куниць, борсуків, бобрів, лебедів,гусей, качок, журавлів, куріпок, перепелів, глухарів, рябчиків і т. д.
З розвитком феодалізму обмежується полювання набобрів, куниць, а вже з XVI ст., коли основні мисливські масиви сталивласністю феодалів, селяни були позбавлені права полювати на багатьох дикихзвірів.
Чільне місце серед промислів козацтва посідаломисливство. На землях Запорізької Січі існували спеціальні мисливські групи,котрі полювали на диких коней, козуль, оленів, бобрів, видр, лисиць і т. д.Одержане від промислу хутро і шкіру використовували для виготовлення одягукозаків або продажу. Незважаючи на заборону, селяни, зокрема на Поліссі та вКарпатах, продовжували займатися мисливством у період, вільний від польовихробіт.
З давніх часів основним способом мисливства булоколективне полювання зі списом, який мав крем'яний чи костяний наконечник.Винайдення лука і стріл дало змогу полювати на відстані.
Для вилову звірів та птахів використовувалисамоловні народні пристрої. Найстаріші за походженням ями (западниці) глибиною1,6—2 м, які копали на звірячих стежках. Зверху їх прикривали хмизом чибур'яном, на дні часто вкопували один або кілька загострених доверху кілків.Ями призначалися для виловлення вовків, кабанів, оленів, козуль. На Поліссівикористовували уду — металевий стержень 15—20 см з пружиною і трьома гаками накінці, куди прикріплювали м'ясо. Уду підвішували, і коли вовк або лисиця хапалицю принаду, гаки застрявали в роті. В Карпатах для ловлі ведмедів та вовківвикористовували «слупу» — два стовпи, між якими клали кілька тяжких колод іпринаду. Звір, намагаючись дістати принаду, зрушував сторожок і звалював насебе колоди.
Існували також спеціальні вовківні — виплетені з лозикругові лабіринти, куди вовк легко заходив, шукаючи принаду, а вибратися вже неміг. На Поліссі для виловлення лосів використовували слупу — відрізаний кусоккруглого дерева з видовбаною в середині діркою у формі пляшки. Запхавши йогу вцю слупу, лось не міг її витягнути. На тхорів, куниць, горностаїв та іншихдрібних звірів ставили «підколоду», яка за будовою нагадувала слупу. Звірів таптахів ловили такожза допомогою сітох, петель, що встановлювали на стежках таводопоях звірів. Петлі ставили на «одушення» та «підрив». У першому випадкузвір сам затягував петлю, а в другому — затягував зігнуте та зачіплене завершок молоде дерево, до якого прив'язували петлю. Намагаючись вирватися, звірвитягав вершок з-під сука іншого дерева, а це дерево, до якого прив'язанапетля, л свою чергу випрямлялось і піднімало звіра над землею.
Сітки були самоловними, тобто такі, в якихзвірина сама запутувалась, і підривні, коли, потягнувши за шнур, мисливцінакривали або стягували краї сітки, коли туди потрапляли звір чи птиця.
З кінця XVIІІ ст. використовували капкани («заліт») тарізноманітні механічні пристосування. Наприкінці XVIII ст. з'являютьсяспеціальні мисливські руїнниці з витим і висвердленим стволами, їло мали різніназви — крем'япки, кріс, шомполка, одностволка, двосгнолім, курківка, беікурківка.Шомполку з крем'яними запалами використовували сільські мисливці до початку XX ст.
Борсуків та лисиць могли також викурювати з їхніхнір або розкопувати. До вогнепальної зброї і різних механічних мисливськихпристосувань було придумано чимало спеціальних знарядь — «вабиків», якіподіляються на види: роги, ріжки, дудки, пищики та ін. Імітуючи голос звіра чиптаха, мисливець «вабиком» накликав на себе дичину. Найдавніший спосібпідваблювання полягав у вмінні імітувати звуки звірів і птахів голосом ісвистом. До способів мисливства належать І різні форми маскування мисливця. Вминулі часи з цією метою застосовували звірячі шкури, зелені гілки дерев, травитощо.
Для мисливства використовували різні породиспеціально підготовлених собак. На сьогодні окремі види промислових звірівповністю знищені, а деякі на грані знищення. Держава вживає заходи щодозбереження та охорони тваринного світу. В цьому плані важливу роль відіграютьприродні заповідники.
2. Рибальство
В письмових джерелах XIV — XVI ст. рибна ловля,торгівля рибою с одним з вагомих занять населення України. Найбільшими центрамирибальства були Дніпро та нижні гирлові частини рік півдня України, Полісся. Залітописними даними ХНІ ст., рибу вивозили з нижньої течії Дніпра, інших місцьПівнічного Причорномор'я до Галицького князівства. З Полісся велику кількістьриби транспортували в центральні райони Польщі. На Поділлі, Волині, в Галичинівже з XIV ст. почали створювати водойми — ставки для розведення риби. УXV—XVI ст.власники-шляхтичі вели активну внутрішню та експортну торгівлю рибою, у зв'язкуз чим розвивалось і ставкове господарство. Рибу — свіжу або засолену —відправляли на продаж. Велике значення мало рибальство на землях ЗапорізькоїСічі. Щороку тут «кидали ляси», тобто розподіляли риболовецькі й мисливськіугіддя між куренями. Риба як джерело харчування для війська посідала першемісце. Одночасно чимало риби запорожці продавали або вимінювали на необхідніречі.
В період феодалізму селяни за право займатисярибною ловлею віддавали феодалу частину вилову або платили грошові повинності,давали транспорт для доставки риби, коноплі та льон для виготовлення сіток. УКарпатах селянам забороняли ловити рибу в гірських ріках, які належали князям.
Для збереження рибних запасів застосовувализаборону, засновану на звичаєвому праві. Так, заборонялось ловити рибу під часнересту або пори її нагулу. Цього суворо дотримувались запорізькі козаки.
Розвиток капіталізму вплинув на організаціюриболовного промислу. З'явилися орендарі, які за домовлену ціну брали навідповідний термін водний басейн, ставки, озера і організовували ловлю риби таїї продаж. Транспортували сушену рибу у спеціальних мажах, солену — в бочках, ана Поліссі живу рибу перевозили спеціальними суднами в Польщу.
Найдавнішим способом вилову риби було печерування(руками). Потім винайшли снасті, плетені з лози у вигляді кошелів, верш, атакож крючки й блешні. Починаючи з неоліту, рибу ловили сітями. До тих же часівналежить і використання ятеря. Ще тоді широкого застосування набули різні способиперегороджування вузьких річок, річкових рукавів і заток частоколом («заколи»)і очеретом з утворенням вузьких проходів, в яких і виловлювали рибу вершами,ятерями, сітями, зокрема під час її весняного нересту або осіннього відпливу наглибокі місця.
На Україні відомі способи індивідуального іпарного вилову риби гарпуновидними списами і остенями (осторогами), оснащеними3 — 8 зубцями, тачковими самоловами, переметами, кормаками, бреднями(«бродаками»), тканнцями («топтухами»), ковбешами («ковбенями»), хватками,самками, підсаками, передками (снасть для підводного лову) та ін. Всі ціспособи, крім гарпунного, збереглись до наших днів.
Деякі з цих способів, наприклад, перегороджуваннярічок частоколами, ловлення риби вночі остенями з підсвічуванням і безпідсвічування під час нересту, саками, тачковими снастями, що мають примітивнийхижацький характер, побутують ще на Поліссі. Характерним для цього регіону єшироке розповсюдження ловлі риби неводами-бреднями. Гачкові снасті на Поліссідо недавнього часу не використовували.
До знарядь колективної ловлі належать волоки,косяки (великі сіті), мережі і неводи. Волоки — великі сіті, для закидання якихнеобхідно кілька чоловік. Неводи — спеціальні волоки, пристосовані переважнодля підводної ловлі риби взимку. Існують спеціальні способи ловлі сомів,осетрових, язів, угрів, жерехів, в'юнів і т. д.
З рибною ловлею на ріках пов'язане виготовленнячовнів, які в різних місцях України мають локальні назви.
3. Вироби з дерева
Обробка дерева — важливе і необхіднезаняття населення, починаючи від будівництва житлових, господарських споруд ізакінчуючи необхідними речами домашнього вжитку (бочки, миски, ложки і т. д.),виготовленням засобів транспорту: фір, саней, лодок, барж тощо. Сільськіремісники по обробці дерева користувались обмеженими засобами праці: сокирою,ножем, пилкою, яка ввійшла в побут у XVIII ст., та ін.
Процес обробки дерева поділяли на декількастадій. Спочатку дерево зрубували сокирою (пізніше його підрізували пилкою),потім розколювали на плахи або дошки, тесали. Крім плах та дощок з круглогодерева робили кісткове дерево (обтесане з чотирьох сторін), тобто балки,крокви, які йшли на будівництво хат. Виникла професія теслів, котрі займалисьспорудженням житлових та промислових будівель.
З XVI ст. розпочинається масове будівництво тартаків,що працювали за допомогою води. Одночасно з тартаками основну масу дощок ібалок виробляли ручними пилами.
У великих масштабах розгорнулось виробництвобудівельних дерев'яних матеріалів у районах Українських Карпат та Полісся, якіне тільки забезпечували внутрішній ринок, а йшли також на експорт.Характеризуючи лісову господарку періоду феодалізму, В. Лозинський писав: «Ціліліси плили до Гданська з польського дерева. Будувались флоти: ганзенські,англійські, голландські. Решта йшла на ванчоси, клепки, фальби і найбільше — напопіл».
У XIX ст. чимало будівельних матеріалів направлялиДністром до Чорного моря.
У деревообробних промислах чільне місце посідалободнарство, тобто виробництво з клепок бочок, цебрів, хлібних діж, відер різнихформ, бодень, скринь. Боднарство як самостійна галузь народного промислу булорозвинуте на Прикарпатті у зв'язку з транспортуванням солі. Бочки вироблялидекількох гатунків: скарбові, вендичні, ординаційні, з уторами. Найповніші даніпро їх виробництво маємо з 1773 р.
На Прикарпатті та в Карпатах найбільше вироблялиґонти і драниці. Технікою цього виробництва володіло все чоловіче населення.Ремісник за день, наприклад, виробляв 5 кіп довгих або 6,6 копи короткихґонтів. Ґонти та драниці продавали на внутрішньому ринку і направляли на експортв Угорщину і до Гданжа. Так, на кінець XVIII ст. щорічно уГданськ відправляли від 15 до 24 тис. кіп ґонтів. Дніпром до Одеси в 1840 р.відправили 3615 000 ґонтів і 344 000 дранок. Як небезпідставне стверджують деякідослідники, у Карпатах щорічно виробляли мільярди ґонтів.
Карпатські та прикарпатські селяни, які впродовжстоліть займались обробкою лісоматеріалів, стали добрими теслями, їх досвідпередавався із покоління в покоління. Так, на початку XX ст. у с. СтаріБогородчани з 900 чол. 350 були теслями та ґонтарями.
Будівництво річкових суден — важливий народнийпромисел — розпочалося в ранньому середньовіччі та припинилось у другійполовині XIX ст., коли воно перейшло в руки капіталістів. Судна будувалина Дніпрі, Дністрі, Сяні, Бузі та інших річках і притоках. Уже в часи КиївськоїРусі слов'яни мали цілком самобутні, досконалої конструкції човни. Про цесвідчать літописи і «Руська Правда», де згадуються човни, насади, струги,кораблі та ін.
Запорізькі козаки плавали на човнах-чайках або,як їх Іде називали, байдаках. Основою чайки був видовбаний з верби або липичовен, обшитий дошками. Чайка досягала 60 футів довжини, 10—12 ширини і близько12 глибини. До бортів прив'язували обводку з очерету чи рогози, яка захищалачовен від потоплення. Найпростішою формою українського човна, якимкористувались на невеликих ріках та озерах рибалки, був човен, видовбаний зодної суцільної колоди.
У XVI ст. для перевезення вантажів та людей на рікахУкраїни використовували різноманітні типи човнів — дубаси, шкути, комеги,півком'яги, галери. Через ріки перевозили людей та вантажі паромами.
Торгівля не могла обійтися без річковоготранспорту, тому, починаючи з XVI ст., розпочинається масове будівництво різнихтипів суден. Однак для цього в свою чергу необхідні були спеціальні будівельніматеріали — борти, дранки, карпаки та кривулі. Борти — бруси довжиною 17—22 см,товщиною до 8 см — виготовляли з ялиці, сосен, смереки, різали ручними пилами здерев, які мали діаметр щонайменше 65 см. Карпаки виготовляли з ялиці, сосни, смереки; вони мали внизу діаметр 13—30 см, довжину 3—4 м. З карпаківвиготовляли основу судна, а з бортів — дно та борти.
Досить складна справа — заготовлення карпаків.Насамперед треба було знайти дерево без сучків та галуззя висотою 8—9 м.Робітник вилазив на верх дерева і свердлив його до середини. Переконавшись, щовоно доброякісне, його викопували. В люстрації Старосільської солеварні у1565—1566 рр. зазначено: адміністрація купує шкути у шляхти, за які платить по15, 18, 20, а за деякі — 25 гривен. Шкути шляхта виробляла у власних лісах, а впідданих купували дешевше — по 13—14 гривень.
Найбільше суден у XVI—XVII ст. будували наріках басейну Чорного моря. Але так само був поширений промисел на рікахбасейну Вісли. Ось яке повідомлення про цей промисел на річці Сян 1775 р.: «Всіспекулянти, які живуть коло ріки Сян, в тому числі і ярославські міщани, живутьтільки з будівництва суден, за які отримують значні прибутки». Так, занеповними даними, тільки до Гданська у 1771 р. направлено 527 шкут, 101 комегу,97 галер, 26 биків. Судна будували і на р. Віслі. Коли на початку XIX ст. виниклаторгівля з півднем України, то в басейні р. Дністер щорічно будували близько500 галер, значна кількість яких призначалась на продаж.
Дерево, крім суден, сплавляли плотами — тратвами,дара-бами. Щорічно до Гданська в середньому відправляли близько 277 плотів.Тільки в 1835 р. на південь України Дністром сплавлено 159 плотів та 6 паромівз деревом.
Важливу роль у середньовіччі відігравав попіл. Йоговикористовували для вибілення полотна, оброблення шкіри, виробництва мила,фарб. Випалювання попелу набуло масового характеру в Карпатах та Прикарпатті.Щорічно вивозили у Гданськ 14000—23 000 бочок попелу. З нього виробляли поташ,для чого будували спеціальні виробничі приміщення. Про зростання виробництвапоташу свідчать такі дані: якщо в 1772 р. до Гданська відправлено 21000 бочокпоташу, то в 1795 р. — 140 000.
Селяни випалювали вугілля, спочатку у незначнійкількості, необхідній для виплавлення болотної залізної руди в димарнях та дляковальських майстерень, а починаючи з другої половини XVIII ст.— масово. Сампроцес випалювання не був простим і вимагав відповідних знань та досвіду.Якість вугілля залежала від породи дерева. Найкращим деревом був явір та граб,з яких випалювали більше вугілля, ніж з берези, вільхи, сосни та смереки.Випалюванням вугілля займались люди, котрі жили в селах, розташованих недалековід залізних гут. Так, у 1846 р. тільки для залізних гут випалено 868 000 м3 вугілля.
Немаловажне значення мало виробництво смоли, якебуло поширене там, де росла сосна. Смолу використовували при будівництві суден,а також шевці, римарі, боднарі. Також направляли на експорт. Про виробництвосмоли досить образно писав Т. Т. Рутковський: «Величавий нічний вигляд цьоговулкану вогню, бухаючи з печі, в яку перед тим вложили переважно до 465 дерев,а для його погашення приготовили 750 фір гною, частково торфу. І коли починаютьгасити вогонь, то червоний стовп його перемішується з чорною хмарою диму і євеличавим, а коло нього 215 скачучих робітників в личаках кидають у вогоньгній». Важливим деревообробним промислом було стельмахування — виготовленнявозів, полозів для саней і т. д. Тут віз та сани вважалися основним транспортнимзасобом і виготовлялись вони без жодної металевої деталі.
Для сільських стельмахів існувала феодальна«возова» повинність — кожних чотири сільських ремісники давали на рік однупідводу панові. Для виготовлення воза стельмахи підбирали спеціальні породидерев, які за формою підходили для виробництва окремих частин воза чи саней.
Найскладніший технологічний процес — виготовленняколіс, тобто їх вигинання. Для цього будували спеціальну споруду з дерев'янихбалок, шпари між якими ущільнювали мохом та обмазували глиною, дах покривалидошками. Посередині вставляли три балки для вигинання коліс, внизу будувалипіч, над якою встановлювали довгий чан з подвійним дном та отвором для виходупари. Від печі проводили димохід. Воду наливали ззовні дерев'яним жолобом.Матеріал, що мав вигинатись, закладали в парню через вікна, які потім стараннозамазували. Через добу після того, як у парні розводили вогонь, можна булоприступати до вигинання обводів до коліс. Існували і менші парні, яківлаштовували в ямах.
У побуті тогочасного селянства переважалидерев'яний посуд, діжки, відра, миски, ложки і т. д., які виготовляли сільськіремісники. Невідомий автор у 1886 р. писав: «Колись не-раз приглядався, якіярмарки відбувались в містах на Покутті, на які привозили від 8 до 10 підводрізного дерев'яного посуду і за кілька годин все продавали. Перед 20 рокамиславились миски, виточені з явора, клена, ясеня».
Виробництвом дерев'яного посуду найбільшезаймались на Гуцульщині. Місцеве населення знало про ті недоступні гірськімасиви, де росли великі явори, буки та кедри. Взимку двоє-троє гуцулів брали зсобою мішок муки, сокири, долото і йшли будувати колибу. Один зрізував деревата виготовляв відповідні деталі, другий їх обтесував, а третій — майстер — тутже робив примітивний токарний верстат, на якому виточував миски, мисочки і т.д. Коло Пістина та Печеніжина з ліщини виробляли крісла, столики, дивани, яківивозили на продаж. У селах були майстри, які виготовляли вулики.
4. Вироби зі шкіри
На Україні з овечої шкіри шили одяг, з шкіриволів, коней, свиней — чоботи та виробляли інші побутові й господарські печі.До XVIII ст. кушнірства,гарбарства як окремого промислу не існувало. І кушнірі, і шевці самі виправлялишкіру, з якої виробляли взуття, кожухи тощо. Найдавніший спосіб виправленняшкіри полягав у покритті її дерев'яною корою. Тільки в 1878 р. почаливиправляти шкіру мінеральними солями.
В описі майна шевця у 1649 р. згадане такеначиння: цебер шевський для гарбування, троє корит, бочки та дубова кора. Водній посудині лежали у воді сирі шкіри для очищення від бруду та крові, віншій — їх полоскали в квасній воді з висівом муки та ячмінного солоду. Вспеціально вкопаних у землю дерев'яних кадках заливали розчином з дубової кори,добавляючи березову. Були ще й інші прилади до гарбування.
Овечі шкури просушували, потім відмочували узвичайній воді в ямах-копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і зновувимочували 9—12 днів у квасі. Після вимочування шкіру просушували, знизунамазували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали («ключували») задопомогою дерев'яного «ключа», яким тягли по шкірі. Нарешті шкіру натираликрейдою і знову вичищали від міздрі за допомогою «скафи».
Після оброблення шкір кушніри, шевці та римаріприступали до виготовлення відповідних речей. На відміну від полотняного одягу,який шили майже всі жінки, кушнірством займались сільські ремісники. Були ймандрівні кушніри, які ходили по селах і шили кожухи.
Певна увага приділялась на Україні обробці рогів,з яких виробляли ручки, гребінці, ріжки для зберігання пороху мисливцями тощо.
5. Гончарні вироби
Гончарні (керамічні) вироби — ужитковий посуд,культові, декоративні речі, елементи архітектури, забавки — мають на Українідавні традиції. Найпростіші з них, за свідченням археологічних знахідок,— корчаги— посуд на рідину, страву і т.д. з'явилися в епоху неоліту. Всесвітньо відомоює трипільська кераміка з її характерним спіралеподібним орнаментом. Якз'явилися перші гончарні речі, достеменно не відомо, але з-поміж різнихприпущень найімовірніше те, що все починалося з ліпленого посуду, або плетеногокошика, обмазаного глиною, які випадково потрапили чи свідомо були поставленіна вогнище. Територія України, як відомо, дуже багата на родовища придатної длягончарства глини.
Тисячоліттями гончарство було допоміжним заняттям.Відокремившись від землеробства (це збігається з освоєнням гончарного круга, аза часом — з початковим етапом давньокиївської держави), воно мало неабиякийвплив на суспільний прогрес. Поступово гончарство створює солідний пластнародної культури, де відображаються економічні, соціальні, світоглядні та естетичніуподобання українського народу. Розвиток виробничо-товарних відносин привів довиникнення цехів. У Львові цех гончарів створено вже на початку XVI ст. Найбільшвідомими центрами гончарного виробництва на заході України були в XVI—XVIII ст. Городок,Яворів, Миколаїв, Старий Самбір, Коломия та ін. Про обсяг посуду, виробленого зглини, свідчить той факт, що гончар, який забезпечував існування сім'ї своєюпрацею, щорічно вивозив на продаж до 20 возів власних виробів, переважнопосуду. Такий посуд був популярний не тільки в нижчих та середніх верствахсуспільства. На прийомі у Б. Хмельницького, наприклад, окремі страви подавали углиняних розписних мисках. Посуд, як і кахлі для печей, облицьовувальні плитки зрозписним, рельєфним декором особливо масово виробляли на території України в XVII—XVIII ст. Своєріднимцентром виготовлення таких кахель було м. Ічня на Чернігівщині. Відомі й іншімісця гончарного промислу: на Київщині — Васильків, Дибинці, Канів; на Волині —Володимир-Волинський; на Полтавщині — Опішне, Хижняки, Хомутець, Глинськ, Малі Будища;на Поділлі — Бубнівка, Смотрич, Бар, на Гуцульщині — Косів, Пістинь і т. д.
У цих осередках водночас працювало чималогончарів. Наприклад, в Спішному в 1786 р. їх налічувалося 250, а на початку XX ст. уЧигиринському повіті — понад 800, Канівському — 450.
За формами, оздобленням, частково і технологієювиробництва керамічного посуду, гончарних виробів взагалі на Україні можна визначитиокремі зони: наприклад, Наддніпрянщина, Поділля, Гуцульщина і т. д., які, всвою чергу, поділяються на менші. Так, на Наддніпрянщині відрізняються міжсобою Київська та Черкаська, на Поділлі — східна і західна. Крім цього,неповторністю форм, декором вирізняються й окремі осередки, наприклад, Опішне,Смотрич, Косів, а в них, в свою чергу, індивідуальним «почерком» — окремімайстри, зокрема О. Бахматюк. В. Шостопалець, П. Цвілик. Перший створив кахлі знеповторними за багатством сюжетами, візерунками, другий — фігурний посуд, П.Цвілик прославилася багатством створених форм і декором.
На всій Україні здавна побутував керамічний,переважно полив'яний, посуд у формі різних звірів, птахів, людей. Особливорозповсюджений був він у XVIII ст. Керамічний фігурний посуд, скульптуру,що призначалася для прикрашування житла, робили тільки окремі майстри. Донайвідоміших належали І. Гончар (1869—1944), О. Желізняк (1904—1963) зЧернігівщини, Ф. Олексієнко з Києва. Дещо окремим видом є глиняна забавка, їїробили майже всі гончарі, зберігаючи традиційні форми. Давнім центромвиробництва глиняних іграшок була Стара Сіль (Львівщина, недалеко м. Самбора).
Здавна, зокрема на Черкащині, Житомирщині,Львівщині (Гавареччина), побутував так званий димлений посуд. Темно-сірий, аждо чорного, його колір — результат спеціальної технології, суть якої зводиласяздебільшого до створення без-кисневого середовища в печах під час їхвипалювання.
Гончарне виробництво як вид допоміжного промислуна Україні ніколи не припинялося, хоча в різні історичні періоди його роль узабезпеченні добробуту сім'ї майстра була неоднаковою. Технічний прогрес,масовий випуск фабрично-заводської продукції призвів до того, що в останнідесятиріччя такі вироби практично витіснилися з повсякденного вжитку. Деякігончарі свою продукцію тільки частково збувають в середовищі, де живуть,—здебільшого переходять на виробництво сувенірів або ж речей на виставки чизамовлення музеїв, салонів художнього фонду тощо.
6. Вишивка
Вишивка — феноменальне явище в художній творчостіукраїнського народу, її витоки сягають глибини віків. Фрагментарні зразкидавньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з X — XI ст. З первісногозаняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати.Відомо, що таку школу, очевидно, першу на українській землі, у XI ст. організуваласестра Володимира Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі вишивали речіцерковного вжитку, князівський одяг тощо. У XVI—XVII ст. успішно діялипромисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львовівишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі майстерні були в XVIII—XIX ст. примонастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники,наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступовоформуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівці на Київщині,Качанівці — на Чернігівщині, Клембівці — на Поділлі і т. д. Такими центрами вКарпатах стають Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині XIX ст. знову виникінтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів одягу,хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявивсясвоєрідним пробним каменем для справді народної, традиційної вишивки,— вонавистояла під тиском штучних псевдонародних зразків, не притаманного їйпризначення. Але не змогла витримати прессінгу ринку. Ручне вишивання як основаіснування такого виду народного художнього промислу не могло бутиконкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств, організацій,установ (наприклад, «Просвіти», земств, різних шкіл, курсів при них) щодозбереження та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчості немогли дати бажаних результатів у конкурентній боротьбі з промисловимвиробництвом.
Проте вишивка не зникла з життя народу, як і ненівелювалася його душа, естетичні уподобання. Основне призначення вишивки —прикрашувати одяг, інтер'єрно-обрядові тканини — зумовило її виживання ідальший розвиток. Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існуваливишивальні фабрики, наприклад ім. Лесі Українки у Львові, та дешеве фабричнеполотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вишивкатрадиційно тримається на індивідуальній творчості, дуже повільно переходилавона на перкалі, шовк та інші тканини промислового виробництва. І навпаки,фабричні різноколірні нитки,— заполоч, волічка, гарус і т. д. у народнихвишивальниць користувались зростаючим попитом.
Кінець XIX — початок XX ст.— це період,коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі. В цейчас локальні стилістичні, художньо-технічні прийоми вишивання, образний,орнаментальний лад набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка зрослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів Яворівщинина Львівщині і монохромний (чорний), часто геометри-зований, орнаментСокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого характеругуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто геометричниморнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим рослинним і т. д.Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні та орнітоморфні мотиви(зображення звірів, людей, птахів). Неповторністю композицій, орнаменту,колориту характеризуються вишивки Полісся, Бойківщини, Поділля, Полтавщини.Часто вони є своєрідним «паспортом» для вишитих речей (наприклад, сорочок). Вжев кінці XIX — на початку XX ст. вишивальницям на Україні були відомі понад100 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основнихметоди нанесення вишивальними нитками стібків на тканину — двосторонній і односторонній.На всій території України широко було відоме мережання, однак окремі регіонимали свої особливості в застосуванні цієї техніки.
Сучасна вишивка — це, насамперед, виробипідприємств художньої промисловості. Вони є в Косові, Львові та інших містах,де у співдружності з художниками-професіоналами, яких готує, наприклад,Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, працюють майстри, котріотримали професійну підготовку у відповідних училищах, наприклад, Львівському,Вижницькому, Кролевецькому, Решетилівському художніх училищах чи Косівськомутехнікумі. Вишивкою займаються в системі різноманітних товариств, переважножіночих. Тут ретельно ставляться до давніх традиційних зразків, мотивів таприйомів вишивання. Це найбільш активні учасники. різноманітних виставок.Вишивка все більше місця займає у виготовленні нової державної атрибутики, вінтер'єрах відновлюваних і новостворюваних храмів, створенні костюмів дляансамблів, індивідуальних тощо.
7. Ткацтво
Виготовлення найпростіших тканин зародилося вжена перших ступенях існування людської спільності. На землях України ткацтвобуло відоме вже в період Трипільської культури. Саме до цього періодувідносяться найдавніші знайдені археологами такі прядильно-ткацькі знаряддя, якглиняні пряслиця та грузила. Очевидно, існував уже вертикальний ткацькийверстат — кросна. Відомості про тогочасну тканину (III—І тис. до н. е.) можутьдати глиняні статуетки та поліхромна кераміка. Знаряддя, техніка тканняпостійно, хоч і надзвичайно повільно, оскільки були детерміновані натуральнимгосподарством, все ж таки вдосконалювалися. Київська Русь (зокрема. ЗахіднаВолинь) вже знала ткацький верстат горизонтального типу. Ткали не тількитехнікою простого переплетення, а й складнішого — комбінованого. Літописи X—XII ст. вказують навиробництво тканин з льону і конопель. З вовняних шили свити, опанчі, серм'яги.Тканини декорували технікою вибивання (кам'яні штампи-печатки XI—XII ст. з Чернігівщини).Орнамент близький до того, що є на фресках Софії Київської та був у Десятиннійцеркві. Ткачі, котрі працювали в селах, найчистіше поєднували своє заняття з працеюна землі. Виробляли переважно полотно на сорочки, хустки, постіль тощо.Розвивалося й виробництво вовняних тканин, з яких шили верхній одяг (гуглі,чугані і т. д.). Це було домашнє ремесло. Воно збереглося упродовж віків іподекуди (північ Полісся, окремі райони Карпат, окремі місцевості над Дністром)тривало до середини XX ст. Водночас вже з IX — X ст. з цієї категоріїткачів відокремлюються ті, котрі працюють тільки на ринок. Перевиробництво,тобто виготовлення тканин більше, ніж на них було замовлень у даному селі,призвело до виникнення поселень ткачів біля феодальних володінь, монастирів,міст. Часто майстри-ткачі, маючи зобов'язання перед феодалами, користувалисяпевними привілеями. З XVI ст. було відоме «двірське» ткацтво.
Ткачі обслуговували феодала, а згодом працювалина ринок. Пізніше такі майстерні були організовані на кшталт мануфактур(наприклад, у Рогатинському та Галицькому староствах). Уже в XIII—XIV ст. майстриволоділи складною технікою узорного ткання і плетіння, що вимагало чималихзнань і певної майстерності. В XIV—XV ст. ткачі оселялися біля міст, торгових шляхів,феодальних замків, у монастирях. В містах вони почали об'єднуватися в цехи:1376 р. цех утворився в Сам-борі, 1445 р.— Львові, відтак у Дрогобичі, Києві,Судовій Вишні і т. д. Статут Львівського ткацького цеху був настількидосконалим, що його брали за основу новостворювані ремісничі об'єднання в іншихмістах, наприклад, у Кам'янці-Подільському. Львівський цех виробляв переважнополотно, скатерки, рушники, сорочки, перемітки, які потрапляли на місцевийринок і на експорт. У Львові та інших містах постійно існував прошарок позацеховихремісників, так званих партачів.
Економічний розвиток міст, торгівлі зумовивпоступове витіснення цехів більш удосконаленою формою організації виробників — мануфактурою.В XVII—XVIII ст. вони майжеповністю витіснили їх з міст. Важливу роль в економічному житті відігравалисуконні та полотняні мануфактури, наприклад, Жовківська, Залозецька, Сокальська(Львівщина), Мань-ківська (Хмельниччина). З початку XVII ст. на Україні виникаютьмануфактури з виробництва шовкових та золото-литих (з золотих та срібних «тягнутих»ниток, зокрема, так звані слуцькі пояси) тканин. Славилася Бродівська шовковамануфактура, яка спочатку працювала на привозній (з Іспанії, Італії і т. д.)сировині, а згодом мала власні тутові плантації. Подібні мануфактури були вКиєві та Корці. Суконні мануфактури виникли в Славуті, Рівному, Горохові.
Виготовлення тканин у домашніх умовах неприпинилося. Воно тільки зменшилося за обсягом. Мануфактурні, а згодом (з XIX ст.) фабричнідешеві тканини, з якими не могли конкурувати сільські ткачі, зумовилискорочення видів продукції. Ткачі виготовляли переважно тільки традиційнітканини (наприклад, рушники в Кролевці) або ті, які використовували для окремихкомпонентів одягу («бавниці» — головний жіночий убір на Яворівщині, крайки наПодніпров'ї, Волині і т. д.). Поступово формуються ткацькі осередки такогохарактеру у Косові, Глиняна, Заліщиках, Кролевці. Для розквіту саме такоготкацтва, основаного на домашньому виробництві, у другій половині XIX — початку XX ст. чималозробили земства — на землях, що входили до Росії, та різні товариства уГаличині, на Буковині. Перше «Ткацьке товариство» і школа при ньому створені вКосові 1882 р. Потім — у Глинянах, Заліщиках, Чорткові та ін. Активно сприялицьому також окремі ініціативні люди (наприклад, Федорович на Тернопільщині).Вони, організовуючи різноманітні школи-майстерні, допомогли врятувати не тількиткання як вид народної художньої творчості, а й його традиційні основи. Неостанню роль в цьому відіграють і організовані, починаючи з 70-х років XIX ст., промисловіта сільськогосподарські виставки у Львові, Коломиї, Тернополі. Наприкінці цьогож століття ткацький промисел найбільш розвинутим був на Наддніпрянщині, зокремаЛівобережній.
В Галичині осередками виробництва тканин сталиГлиняни, Заліщики, Косів та ін. Тут виробництво триває, зазнаючи з 1940 р.кардинальних організаційних змін, до наших днів. У таких відомих центрах ткання,як Решетилівка, Діхтярі, Богуслав, Кролевець та інші у 20-30-х роках XX ст. цей видхудожнього народного ремесла повністю переведений на засади фабричноговиробництва. За останні роки художнім ткацтвом захоплюються поодинокіентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть художні тканинирізноманітного призначення, передусім декоративного. Широко відомою такою майстринеює Г. Василащук із с. Шешор на Гуцульщині. Поширеним видом орнаментальноготкання є ліжникарство. Живучість традицій, піднесення свідомості народу —запорука збереження ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому.
8. Килимарство
Килимарство — невід'ємна частина культури народу.Килими здавен використовують у побуті, церковних інтер'єрах, обрядовості. Ниминакривали столи, ослони, скрині, постіль, підлоги, завішували стіни, покривалисани, вони входили у віно молодої. їх використовували і на похоронах. Залежновід призначення, килими мали відповідні форми, декор. Наприклад, вузькі тадовгі служили для накриття лав, з мотивами хреста та «голгофи» — дляпохоронного обряду.
Найдавніші відомості про килими зберегли літописиX— XII ст. (менше —археологія), зокрема, в описах похоронів князів Олега, Володимира, Василька,Андрія Боголюбського. Килими того часу виконували нескладною технікою, подібноюдо простого плетіння, з місцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни, їхорнамент був скромний,— паралельні смуги з геометричних узорів. Барвникивиготовляли з рослин, наприклад, лушпиння цибулі, кори вільхи, дуба, ягідкрушини тощо. З комах — червця та кошенілі отримували червоний барвник. Ткалиручним способом на вертикальних і горизонтальних верстатах. Всі килими, щовиробляли на Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний)та ворсові. На перші з них візерунок наносився переплетінням основи кольоровиминитками (гребінкова техніка). Такі килими були найбільш поширені наПодніпров'ї, Східному Поділлі. Ворсові килими створюють через нав'язування нанитках основи вузлів з кольорової вовни. Товщина такого килима залежить відвисоти зістриженої нав'язаної нитки. Часто якість килима залежить від кількостітаких вузлів та 1 дц2. За декором килими поділяються на килими зрослинним і геометричним орнаментом. З рослинним найбільш розповсюджені наПодніпров'ї, Східному Поділлі, Буковині, з геометричним — Прикарпатті,Карпатах, Закарпатті.
Килимарство виникло як домашній промисел. Вже вчаси Київської Русі воно виділяється в окреме ремесло. В XIV ст. виникаютьцехи виробництва килимів. У XV—XVI ст. килими все більше місце посідають уфеодальному побуті, житті міщан. Різко зростає торгівля ними. Килимарськімайстерні з підневільною кріпацькою працею створюються при поміщицькихволодіннях. В інвентарних описах феодальних володінь трапляється назва панськийкилим. Виготовлювані на мануфактурах у XVII — початку XIX ст. на замовленняпанів, вони відрізнялися від народних внесенням в них композиційних, образнихорнаментальних схем, запозичених з європейських художніх стилів — барокко,рококо, класицизму. З другої половини XVII ст. їх поступово витісняють ткацькімануфактури, створювані переважно окремими магнатами, наприклад, князями Чарторийськимив Корці на Волині, Розумовським у його маєтку с. Черняхівці, Полуботком — ус. Михайлівкаі т. д. Були такі мануфактури в Ямполі, Немирові, Горохові, Збаражі, Сатанові, Лагодові,Бродах та Львові. Тут поряд з тканням різних тканин виготовляли килими.Особливо славилися дорогі килими з введенням у них золотих та срібних ниток,вироблюваних у Львові. В окремих мануфактурах, наприклад, у відомій з початку XVIII ст. мануфактурікиївського стольника Олізара на Волині, виробляли гобелени. Здебільшого ткаликилими гладенькі, безворсові. Із ворсових, що виробляли складнішою технікою («вузликовою»,«присгригуванням»), зберігся килим з датою 1698 р. з Лагодова (Львівський музейетнографії та художнього промислу). Він відзначається багатим орнаментом.
Значного піднесення килимарство зазнало у XVIII ст. на Полтавщиніта Чернігівщині. Воно грунтувалося на традиційному Домашньому виробництві. Навиготовлення йшла місцева сировина, а творцями були переважно жінки. Міськевиробництво килимів майже занепало.
Для килимів Лівобережжя характерне зображеннявеликих, здебільшого стилізованих квітів, галузок, букетів. На Правобережжітакі ж орнаментальні мотиви мали менші, дрібніші форми. Відмінності у колоритізводилися до того, що на килимах з Лівобережжя він відзначався поєднаннямзолотисто-жовтих, синіх, коричневих та рожевих кольорів, на килимах зПравобережжя вводився ще червоний та чорний. Колір тла завжди був контрастнимстосовно кайми. На килимах Східного Поділля домінуючим був червоний колір. Дляволинських та поліських килимів характерне розбиття (поділ) поля килима наорнаментальні поля з геометричним або рослинним, але дуже геометризованиморнаментом, та каймою з геометричним орнаментом. Дуже складною є семантикамотивів орнаменту поліських килимів, помітний їх зв'язок зі слов'янською(праслав'янською) світопоглядною системою.
У XIX ст. килими переважно виробляли в домашніх умовах.Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточногозанепаду мануфактур, міських майстерень. Поступово, в другій половині XIX ст., килимарствозгасає і як домашній промисел. Щоб підтримати його, а водночас і послабитизростання безробіття на землях, що входили до складу російської держави, окремімеценати вживали для цього конкретні заходи. Наприклад, організувалишколи-майстерні, скуповування і продаж домашніх килимів. Школи-майстерні булиінколи дуже активними і діяльними, наприклад, організовані Чернігівським,Полтавським земствами, зокрема, в Діхтярях, або ж школа-майстерня, створенамеценатом Федоровичем у с. Вікно на Тернопільщині.
Не завжди виготовлювані тут килими мали якістьсправді художніх народних виробів. У гонитві за економічною вигодою їхчасто-густо виконували за ескізами художників-професіоналів, і вони ставалипідробкою «під народні».
Доля традиційних осередків килимарства на Україніпісля 1920 р. була різною: на східноукраїнських землях вони зазнали тискупланового колективного господарювання, на західних — конкуренції з бокуфабричної продукції.
Здебільшого вони збереглися, хоча кількістьіндивідуальних майстрів дуже зменшилася (їх замінили фабрики — Решетилівська,Діхтярська, Хотинська, Клембівська, Смілянська, Богуславська, художні цехи в с.Кути, Пістинь, Яблунів та Гуцульщині і т. д.). У карпатських районахкилимарство не має таких традицій, як, наприклад, Наддніпрянщина. Процесвідродження килимарства має добрі результати і на Закарпатті. Народні майстри —носії традиційного розуміння краси і доцільності, що виступають у комплексіхудожньо-образного ладу створюваних килимів. Ці основоположні творчі принципи єзапорукою існування килимарства.
9. Гутне скло
Київська Русь вже знала вироби зі скла. Ремісникивміли виготовляти цей незвичний матеріал із місцевої сировини (кварцовий пісок,дерево). Вони володіли різною технікою формотворення та декорування. Археологічнізнахідки, літературні джерела свідчать про виробництво жіночих прикрас — браслетів,перетеше, намиста, окремих видів посуду, наприклад «скляниці» та ін. Майстризнали секрети виготовлення різноколірної смальти (скломаси), з неї виконувалисямозаїчні розписи. Богоматір Оранта з Софії Київської — це не тільки свідчення проталановитість ЇЇ творців — художників, а й про технологічні можливості увиготовленні такої кількості (близько 200) кольорів смальти, з якої створенийцей шедевр XI ст. Скло застосовувалося у будівельній справі. У побут, будівлювоно ввійшло ще пізніше. Кількість майстерень з виробництва скла, так званихгут, та виробів з нього постійно зростала. Виникали вони в багатих на лісмісцевостях (з дерева виготовлявся поташ — обов'язковий компонент для «варінняскла»). Вже в XVI — XVII ст. на Київщині, Чернігівщині, Прикарпатті тадеяких інших регіонах України їх було близько ЗО. Із розплавленого скла придопомозі трубки або так званої понтїі методом вільного видування майстри, застосовуючидекілька простих інструментів — щипці, ножиці, виготовляли різноманітний посуд-— кухлі, чарки, штофи, сули, баклаги тощо. Особливо цінувався фігурний посуддля різних міцних напоїв, наприклад, якими користувалися в свята та з нагодиурочистих подій. Із скломаси формували свічники, з неї виготовляли дитячізабавки — баранці, півники, а також жіночі прикраси, передусім намисто. Віконнішибки невеликих розмірів, переважно круглої форми, виробляли на тих же гутах.Прямокутні шибки, як правило невеликих параметрів, робили із так званої халяви— видутої із цієї ж скломаси у подобі циліндра і відтак розрізаного на куски. УXVIII — початку XIX ст. широкоюпопулярністю користувався скляний посуд: різноманітні штофи, баклаги, чарки змальованими на поверхні візерунками — рослинно-квітковими композиціями, рідше —побутовими сценами. Такі вироби були бажаним товаром у сусідніх країнах,зокрема, в Росії, куди в XVII—XVIII ст. їх вивозили у значній кількості.
Поступово речей утилітарного призначення,переважно посуду, виробляється все більше, їх форми спрощуються, з них щезаєдекор. Вони втрачають риси національної специфіки. Перехід у XIX ст. дозаводського скловиробництва зумовив занепад гутного склярства — воно невитримало конкуренції з промисловим виробництвом. В свою чергу, ці підприємствана Україні поступаються в суперництві за споживача із закордонною масовою ібільш дешевою продукцією. В другій половині XIX ст. традиціїхудожнього скла не розвиваються.
Відродилось гутне, тобто вільноформовине, художнєскло у післявоєнний час. Велика заслуга у цьому не тільки М. Павловського, П.Семененка, Й. Гулянського, котрі практично започаткували, вірніше, почаливідроджувати художнє склярство в артільному цеху Львова (згодом такі виникли уСамборі, Стрию, Жовкві), а й таких дослідників, ентузіастів народногомистецтва, як С. Вальницька, І. Гургула. їх співпраця з майстрами сприялавідродженню забутих традицій. З 1960 р. художні вироби з гутного скла, створеніна підприємствах України (передусім у Львові — кераміко-скульптурна фабрика,частково — фірма «Райдуга»), почали здобувати світову славу, а майстри М.Павловський, Б. Валько, Д. Думич, О. Гера, М. Тарновський, Я, Мацієїзський таінші сталії визнаними творцями художніх виробів зі скла.
10. Художній метал
Археологічні відомості про початки художньоїобробки металу на землях України відносяться до найдавніших часів. Високогорозквіту це ремесло досягло в Київській Русі. У містах, багатьох селах зметалу, передусім бронзи, а також золота та срібла ливарники, ювеліри, ковалі виготовлялиречі декоративного та культового призначення. Виробляли й предмети побуту. Металообробництводовгі століття існувало у двох формах — як цехове виробництво та народний домашнійпромисел. Якщо перше переважно обслуговувало ринок, то сільські ковалі, слюсарізадовольняли потреби у кутих хрестах, окуттях дверей, скринь, замках і т. д.стосовно вузького кола людей — середовища, в якому жили. Це детермінувало збереженнята розвиток місцевих традицій у даному виді творчості. Такий промисел буврозвинутий практично на території всієї України. Цехове (міське) металообробнеремесло високого розвитку досягло в XVII—XVIII ст. у Львові. Тутіснувало декілька цехів, де виробляли свічники, різний посуд, рефлектори,замки. Славилися своєю роботою львівські зброярі та ювеліри.
Художніми якостями відзначалися металеві виробинародних майстрів зі Східних Карпат (с. Криворівня, Голови, Путила, Ростоки таін.). Метал, в основному кольоровий, використовували переважно для оздобленнядерев'яних та шкіряних речей, палиць, тобівок, чересів тощо, або ж з ньоговиготовляли різні предмети вжитку, зокрема люльки. Великою популярністюкористувалися литі, оздоблені орнаментальними мотивами, виконані різнимитехніками пряжки, застібки, лускоріхи, гольники.В їх формах, декорі проступаютьтрадиційні мотиви орнаменту, наприклад, солярні знаки. Із кольорових металів народнімайстри створювали неповторні за красою ювелірні вироби, в тому числі жіночіприкраси — перстені, кульчики, а також нашийні «шелести», в яких на низціпослідовно чергувалися литі фігурні хрестики та круглі дзвіночки (рудиментдавніх, дохристиянських вірувань). У міських осередках, зокрема Києві, Львові (хочаливарні виробництва існували в більшості міст на Україні у XVII—XVIII ст.), відливали дзвони,гармати, а з олова, мосяжу та срібла — предмети домашнього вжитку — свічники,посуд, каламарі. На особливому становищі перебували ремісники, котрівиготовляли зброю та ювелірні вироби з дорогоцінних металів (у Львові славилисявиробами ювеліри-вірмени).
Ринкові відносини в XIX ст. зумовлювалипостійне скорочення виробництва таких речей. Цьому прагнули протидіяти різнітовариства, організації, передусім через підготовку майстрів. Так, 1904 р. уВижниці на гуцульській Буковині була відкрита школа, де Шкрібляк і Мегеденюкнавчали традиційного різьблення та металірства.
Народний промисел художньої обробки металу ніколиостаточно не занепадав, він або скорочувався, або навпаки — ставав всепопулярнішим. При цьому традиційні форми, декор, прийоми технології не тількине втрачалися, а й збагачувалися за рахунок використовування нових матеріалів —алюмінію, сталі. Більш широко застосовуються карбування, лиття, інкрустація,гравірування, протравлювання різними кислотами та лугами, штампування,гальванопластика. Успішно працюють у цих техніках майстри, зокрема, Р.Стринадюк та М. Шпадгок із с. Брустури на Гуцульщині.
11. Ковальство
Виробництвом металевих виробів різноманітногопризначення займались ковалі, їх вироби, знаряддя виробництва, вжиткові речі —світильники, ковані, тобто окуті залізом, дерев'яні скрині, без яких на Україніне могла обійтися жодна родина, часто були позначені високими естетичнимиякостями. За формами, конструктивними особливостями, а ще більше їх деком, депоряд з розписами, малюванням видне місце посідали декоративні,тобто копані залізні лиштви, окуття, замки, ручки фігурних форм, вирізнялисяскрині зі Слобідщини, Поділля, Волині. Художнє ковальство як виддекоративно-ужиткового мистецтва набуло доволі широкого визнання у 1960—1970рр. і репрезентоване такими видатними майстрами, як В. Миловзоров із Києва таО. Боньковський зі Львова.
12. Вироби з каменю, кістки та рогу
Вже в епоху неоліту люди, котрі жили на територіїтеперішньої України, вміли виробляти необхідні речі — різноманітні скрібки,наконечники списів, амулети з каменю, кістки та рогу. Окремі з них прикрашалипростими лініями, зигзагами, крапками, нанесеними гострим предметом або охрою.В часи Київської Русі із кості виготовляли деталі для луків, сагайдаків,ґудзики, гребінці. З каменю, передусім шиферу, вирізували сакральні речі,зокрема, невеличкі нагрудні іконки, а також тягарці (пряслиця) до веретен. Зрогу тура виробляли посуд для пиття (відомий такий з X ст., прикрашений срібноюбагато декорованою оправою, з «Чорної могили» у Чернігові). Збереглисяпорохівниці, зроблені з оленячого рогу в XVII — XVIII ст. Вониприкрашені рослинним, рідше — геометричним орнаментом, нанесеним різьбленням аборизуванням. Кістка, ріг, рідше камінь використовувалися в інкрустації меблів.Сучасні майстри з цих матеріалів вирізують речі здебільшого сувенірногохарактеру.
13. Художня обробка шкіри
В побуті населення України з незапам'ятних часіввикористовується шкіра, передусім для виготовлення взуття. Вже в Київській Русібули у вжитку чоботи з дорогої шкіри — сап'яну. Зі шкіри робили обкладинки докниг, використовували її також у військовій справі (сідла, піхви, збруя і т.д.).
В середні віки речі зі шкіри, хутра виробляли вцехах Києва, Львова, Кам'янця-Подільського, Луцька та багатьох інших міст.Часто вони були предметом експорту. Зрозуміло, крім високих утилітарних якостейвони відзначалися і художніми.
В XIX ст., зокрема з другої його половини, виробництвотобівок, чересів, футлярів, киптарів, постолів з металевими прикрасами набулоособливого розвитку на Гуцульщині. Цейвид народного художнього промислу існує йрозвивається в наш час. Його основні центри й надалі зберігаються вкарпатському регіоні.
14. Плетіння з рослинних матеріалів
До давніх видів народної творчості відноситьсяплетіння з різних рослинних матеріалів — лози, рогози, соломи, коренів тощо. Цекошики різного призначення (для перенесення картоплі, овочів, грибів,збереження м'яса, св'ячення паски), солом'яники на зерно, рогозяні мішки,покривала, хідники, меблі, іграшки, компоненти одягу тощо. Більшість з цихвиробів мали естетичний вигляд, їх декоративізм був зумовлений не стількиматеріалом, технологією виконання, як привнесенням неповторного творчого началаїх виконавцями. Наприклад, лоза, з якої був плетений кошик, мала різну товщину,колір (природний або наданий їй), і майстер, відповідно її підбираючи іпереплітаючи, надавав виробу певної емоційної вимовності.
У другій половині XIX ст. створюютьсячисленні промисли для плетіння виробів, передусім з лози (кошики та меблі).Виникають так звані кошикарські школи. І не тільки у містах (Львів, Тернопіль,Станіслав та інші), а й у селах Чернігівщини, Поділля, Галичини. В них навчання(1—2 роки) поєднувалося з практичною виробничою діяльністю — виготовляликрісла, етажерки, трюмо, шкатулки, кошики, а з соломи — жіночі та чоловічікапелюхи.
В наш час асортимент таких виробів скоротився.Натомість окремі досвідчені майстри (наприклад, Я. Ремінецький з Тернополя)виробляють із рогози, обгорток качанів кукурудзи фігурні композиції (народнітипи, жанрові сценки тощо) сувенірного призначення.
15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси
З XIX ст. на Україні «популярними стали вироби збісеру. Це передусім жіночі прикраси. З фабричних намистин із фарфору такольорового скла в домашніх умовах виготовляли гердани (Гуцульщина, Поділля), «силлнки»(Закарпаття), «крайки» (Лемківщина). Бісер широко використовували і длядекорування жіночого одягу. Традиційне використання бісеру не припинилося і внаш час, тільки розширився діапазон його застосування (наприклад,для виготовлення настінних панно, картин тощо).
Окремі види художніх ремесел, промислів, що булипоширені в часи Київської Русі, наприклад, виробництво жіночих прикрас здорогоцінних металів та ємалі з перегородчастою емаллю, браслети, нагрудніхрести в наступні віки зазнали трансформації, але ніколи не припинялися, завинятком виробів з перегородчастої емалі. Так, на Подніпров'ї у XVIII— XIX ст. булорозповсюджене виробництво таких жіночих прикрас, як дукачі.
Ремесла, народні художні промисли є тимкомпонентом матеріальної та духовної культури українського народу, в якомунадзвичайно повно проявляються і його світоуявлення, його працьовитість,гармонійний зв'язок з природою і естетичні уподобання.
Висновки
Підсобні промисли та художні ремесла посідаличільне місце у виробничій діяльності та духовному житті українського народу,зрозуміло, з врахуванням його соціальної диференціації, локальних особливостей,їх розвиток та побутування завжди зумовлені багатьма факторами, зокрема,природно-географічними умовами певної території. Наприклад, наявність покладіввідповідної глини зумовлювала розвиток гончарства, хороші природні умови длявирощування конопель та льону — ткацтва і т. д. На їх розвиток також впливалиінтенсивність торговельних та етнокультурних зв'язків. Далеко не останнє місцев цьому посідали війни і релігія, а конкретніше — конфесійна приналежністьнаселення. Несучи вивірені віками народні уявлення про добро і красу, вонинавіть у тяжкі часи Історії українського народу, зокрема в умовах штучностворюваних процесів етносоціальної інтеграції, бездуховності допомагалиукраїнському народові вижити як етнічній спільності.
Життєдайними для народних художніх промислівстали процеси, пов'язані з національним відродженням, піднесеннямсамосвідомості народу, зростанням його духовності.
До розповсюджених на Україні художніх промисліввідносяться вишивка, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство —взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутне скло, художнє ковальство,обробка металів і ювелірних виробів, розпис тканин, в'язання, мереживо, художняобробка шкіри, каменю, кістки та рогу, художнє плетіння, вироби з бісеру.Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів неоднакове.
Література
1. Етнографія України / Навчальний посібник. За ред… С. А.Макарчука. – Львів: Світ, 2004.
2. Культура і побут населення України. Навчальний посібник. За ред.В. І. Наулко. – К., 1993.
3. Ремесла і промисли // Українознавство. – К., 1994. – С. 111-127.
4. Супруненко В. Ковалі // Чумацький шлях. – 2000. — №2. – С. 19.
5. Українська етнологія. За ред. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. –400 с.
6. Українське народознавство. Навчальний посібник. За ред. С. П.Павлюка та Г. Й. Горинь. – Львів, 1994. – 608 с.