УКРАЇНСЬКІЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ (СЕРЕДИНА XIV – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)
Ослабленімонголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства українські земліна початку XIV ст. стали об’єктом експансії сусідніхдержав. Передусім Литви та Польщі. Пізніше – Московського князівства,Кримського ханства, Туреччини.
1.1 Приєднанняукраїнських земель до Литви
В процесіприєднання українських земель до Великого князівства Литовського історикО.Д.Бойко виокремлює кілька періодів. Кожний з яких мав певні особливості.
Перший етап(1340-1362 рр.) – проникнення литовців на українські землі. Для боротьби зТевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIII ст. під керівництвом князя Міндовгаоб’єдналися у єдину державу – Велике князівство Литовське. За часів правлінняМіндовга (1230-1263 рр.) головним об’єктом литовської експансії стализахідноруські (білоруські) землі.
У часи йогонаступника – Гедиміна (1316-1341 рр.) до складу Литовської держави почалосяприєднання (у 30-ті роки ХІV ст.)українських земель: Берестейської, Турово-Пінської, Прип’ятьської та інших. У1340 р. син Гедиміна Любарт стає галицько-волинським князем. Внаслідокпольсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польщаотримує Галичину, Литва – Волинь.
Пізніше, у 50-тіроки ХІV ст. скориставшись слабкістю ЗолотоїОрди (у 1362 р. вона розподається на дві частини з кордоном на Волзі), литовціпочинають активно наступати на Придніпров’я. Цей наступ очолив брат Любарта –великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 рр.), який проголосив, що «вся Русьпросто повинна належати литовцям». У 1355-1356 рр. він завоювавЧернігово-Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю Київщину. Після того, яквлітку 1362 р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока південного Бугу)розгромило татарські війська, – Київщина, Поділля і Переяславщина остаточновідійшли до Литви. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою вЄвропі (столиця – Вільно). Майже 90% населення становили русини, тобто українціта білоруси.
Другий етап(1362-1385 рр.) – утвердження литовського правління. В історичній науці існуютьрізні погляди щодо характеру литовської експансії, природи та сутності самоїдержави. Радянська історіографія розглядала литовську присутність наукраїнських землях як «колоніальні загарбання», як поневолення українськогонароду. Частина українських істориків вважають литовців визволителями колишніхземель з-під Золотої Орди (щоправда, «визволителі» надовго залишилися на«визволених» землях).
Утвердженнялитовського правління на українських землях відбувалося практично без опору збоку місцевого населення. На думку історика Б.Лановика, майже до кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське булосвоєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктамиякої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Тутзбереглася стара система управління, в якій лише руська династія Рюриковичівпоступилася місцем литовській Гедиміновичів.
Ураховуючи те, щовласне литовські землі становили лише приблизно 10% Великого князівстваЛитовського, а литовці перебували на значно нижчому рівні суспільно-політичногоі культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовськіправителі проводили досить ліберальну політику. Діючи за принципом «старого незмінювати, а нового не впроваджувати». Про це свідчать, зокрема наступніпроцеси:
– литовці забраком людей для управління своїми величезними завоюваннями дозволяли місцевійукраїнській знаті займати адміністративні посади. При цьому українська знать,зберігаючи свої володіння й обіймаючи посади відчувала себе співгосподарями удержаві. За угодами, що укладалися з великим князем, руські князізобов’язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовнодотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях;
– руська(українська й білоруська) мова стала офіційною державною мовою литовськоїдержави;
– руською мовоювелося все діловодство, складалися офіційні документи і писалися літературнітвори;
– в основідержавної правової системи (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) лежализвичаєві писані норми українського права, тобто «Руської правди» та ті норми,які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі;
– зберігалисяміцні позиції руського православ’я у Литовській державі. Зокрема, князь Ольгердта майже всі (10 із 12) його сини були православними;
– литовцізапозичили у русинів досвід військової організації, будування і укріпленняфортець, налагодження податкової системи формування структури князівськоїадміністрації тощо.
Таку ситуаціюО.Д.Бойко називає «ослов’янення» литовських правителів, що певною міроюнагадувала прихід варягів на Русь та їхню асиміляцію у слов’янському етносі(хоча він підкреслює, що цей процес не завершився). Однак, на нашу думку,подібне порівняння не зовсім доречне. На практиці самоуправління українськихземель обмежувалося господарськими справами, судочинством, опікою над церквоюта іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральноївлади. В той же час, Литва внесла суттєві зміни в устрій українських земель:вона відібрала владу українських князів і передала її своїм намісникам, аневдовзі, починаючи з правління Ягайла (1377-1392 рр.), у литовській державідедалі більше набирають сили тенденції до централізації влади.
Третій етап(1385-1480 рр.) – посилення централізму у Литовській державі і ліквідаціязалишків автономії українських земель. Подією, яка докорінно змінила становищепівденно-західних руських земель, стала Кревська унія (1385 р.). Основнимичинниками, які зближували інтереси правлячих кіл Литви та Польщі були яквнутрішня нестабільність, так і зовнішня небезпека, зокрема загрозаТевтонського ордену, посилення московського князівства тощо. За цих умов Польщазапропонувала Литві шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги талитовського князя Ягайло об’єднати сили двох держав.
14 серпня 1385 р.у м. Крево між Литвою і Польщею було укладено Кревську унію, за умовами якоїлитовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримувавтитул короля Польщі, зобов’язувався перейти до католицької віри і окатоличитилитовців та « навіки приєднати всі свої рідні землі, литовські та руські докорони Польської» (крім того він брав на себе зобов’язання сплатити колишньомунареченому Ядвіги Вільгельму Австрійському 200 тис. флоринів як компенсацію запорушення шлюбної угоди).Тобто, мова йшла про інкорпорацію (включення,приєднання) Великого князівства Литовського до складу Польщі. Литва певноюмірою втрачала свій суверенітет, а Польща отримувала територію у 4 рази більшуза власну. Крім того, Кревська унія кардинально змінювала стратегічні інтересиПольщі, перемістивши їх із Заходу на Схід.
Ягайло активно взявсяза втілення унії:
– остаточнооволодів Галичиною (1358 р.);
– відібрав землігалицьких бояр;
– ліквідувавукраїнське право і встановив польську владу та суди;
– впровадивлатинську мову як офіційну;
– надав привілеїі права польській шляхті та населенню, що сповідує католицизм.
Активнапропольська політика Ягайла зустріла потужний опір з боку литовської,української та білоруської знаті. Опозицію очолив двоюрідний брат Ягайла –литовський князь Вітовт (1392-1430 рр.). По суті він уособлював прагненнячастини литовсько-українсько-білоруської знаті до збереження політичноїсамостійності Великого князівства Литовського. У 1392 р. підтриманий зброєюлитовських феодалів та руських удільних князівств, Вітовт був визнаний довічнимправителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичнуєдність литовської держави він:
1. Посилюєцентралізацію управління державою. З цією метою ліквідує південно-західніруські удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське,Подільське). У цих землях починають управляти великокнязівські намісники, чимсуттєво обмежується колишня самостійність й автономність українських земель.
2. В той же часборотьба Вітовта з татарами і поширення колонізації до Чорного моря співпала зінтересами України. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руськійземлі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (вБрацлаві, Черкасах та ін. містах), ставить фортеці у південних степах(Дністровський лиман), здійснює у 1397-1398 рр. два переможних походи протиЗолотої Орди. Однак, поразка литовсько-руських військ на р. Ворсклі 1399 р. відпереважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта прооб’єднання в межах литовської державності всієї Русі.
3. Втім,незважаючи на військові невдачі Литва зберегла свій економічний і військовийпотенціал. Зростанню авторитета Вітовта і зміцненню політичних позицій Литвисприяла перемога об’єднаних слов’янських і литовських сил над Тевтонськиморденом у Грюнвальдській битві 15 липня 1410 р.
4. Перемога надТевтонським орденом, з одного боку поклала край його збройній експансії наслов’янські землі, з іншого – сприяла посиленню впливу у цьому регіоні Литви.Наслідком цього стало укладення у Городлі Городельської унії (1413 р.), яка,фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існуванняВеликого князівства литовського як окремої незалежної держави.
Нова унія вела дозміцнення литовсько-польського союзу і зростання дискримінації православногонаселення. Відповідно до цього документа :
– католики моглибрати участь у великокняжій раді, однак участь православних у державномууправлінні обмежувалася;
– розпоширеннюсфери впливу католицизму сприяла роздача католицькій церкві українських земель,заснування католицьких єпископських кафедр у Кам’янці-Подільському та Луцьку.
У 1430 р. умираєВітовт. Після його смерті литовські і руські князі обрали великим княземЛитовським Свидригайла Ольгердовича (1430-1452 рр.), активного супротивникаПольщі, який орієнтувався на руських православних феодалів. У тому ж 1430 р.поляки розпочали проти нього війну, захопили Волинь і Поділля. Незадоволеніполітикою Свидригайла литовські магнати у 1432 р. обрали великим княземлитовським Сигізмунда (брата Вітовта), котрий поновив унію з Польщею. В той жечас, намагаючись позбавити Свидригайла підтримки з боку православних феодалів,Сигізмунд 15 жовтня 1432 р. урівнює їхні права з литовськимифеодалами-католиками. У вересні 1435 р. Сигізмунд остаточно розгромивСвидригайла і його прибічників. Свидригайло вимушений був відмовитися відборотьби за великокняжий престол, обмеживши своє княжіння Волинню.
У 1440 р. руськікнязі організували змову і убили Сигізмунда. Після цього на білоруських іукраїнських землях почалися анти литовські повстання. Литовські магнати на чоліз новообраним великим князем Казимиром ІV (1440-1492 рр.) придушили повстання,однак були вимушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Зокрема, буливідновлені Київське і Волинське удільні князівства, їм була надана автономія.Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишавсяСвидригайло.
Однак, поступкиправославним феодалам Волині і Київщини були тимчасовими. Спираючись напідтримку польських магнатів, литовська влада вже на початку 50-х років почалаостаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. післясмерті Свидригайла Волинське князівство припиняє своє існування, а у 1471 р.після смерті князя Олельковича було ліквідоване Київське князівство і ці землістали звичайними провінціями (воєводствами) Литви.
Четвертий етап(1480-1569 рр.) – посилення литовсько-російської боротьби за вплив наукраїнські землі. Остаточна втрата українськими землями у складі Литвиавтономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Об’єднуючи навколо себе навколишніземлі, воно перетворювалося протягом другої половини ХV ст. в єдину централізовану державу. Зповаленням у 1480 р. татаро-монгольського іга Москва все активніше заявляє просебе як про центр «збирання земель Русі».
За цих умов напочатку ХVI ст. московсько-литовське протистояннязагострюється. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно: у 1500-1503 рр.,1507-1508 рр., 1512-1522 рр. За цих обставин під впливом зростаючогосоціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличенняв українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Скасуванняавтономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір середмісцевої еліти. Під владу Москви добровільно перейшли князі зі своїмиволодіннями (Чернігово-Сіверські князі, Воротинські, Бєлєвські та ін.); у 1481 р.деякі князі (Олелькович, Бельський та ін.) організували змову з метою вбивствакороля Казимира; у 1507 р. на Київщині та Поліссі відбувалося анти литовськеповстання князя Глинського; почалася втеча та переселення селян до російськоїдержави та ін.
Ополячення таокатоличення змушували українське населення активно боротися за свої права. У1490-1492 рр. Молдавію, Буковину, Галичину охопило селянське повстання підкерівництвом Мухи і Борулі. Повстанці захопили не тільки села і невеличкімістечка, а й укріплені міста: Коломию, Галич та ін. Польська шляхта дляборотьби з селянами вимушена була просити допомоги у польського короля.Незважаючи на те, що повстанців було доволі багато (більше 10 тис. чол.), алеїх неорганізованість, недосвідчене керівництво, брак зброї зумовили поразкуцього виступу українського народу за свої національні і соціальні права. У 1492р. при переправі через Дністер шляхта розгромила повстанців, а Борулю захопилив полон. Муха намагався продовжити боротьбу. Але його захопили і він помер втюрмі. Це повстання було першим серед серії тривалих повстань українськогонароду за свої права.
1.2. Політичне і соціально-економічнестановище українських земель у складі Великого князівства Литовського
Структурауправління. Найвищу щабель державного управління Великого князівстваЛитовського займали великий князь, великокнязівська Рада та сейм. Вонивиконували загальнодержавні, законодавчі та судові функції. На першому етапірозвитку держави в структурі управління значне місце належало удільним князям.
Великий князь бувуправителем усієї держави: утримував у своїх руках законодавчу, виконавчу тасудову владу; керував збройними силами; проголошував війну та мир; здійснювавзовнішню політику; призначав і звільняв державних урядовців тощо.
Виконавча владазосереджувалася в руках центрального уряду (канцлер – начальник канцелярії іміністр закордонних справ, підскарбій – міністр фінансів, гетьман – міністрвійськових справ) та місцевої адміністрації (воєводи, старости, возні тощо).
Важливою ланкоюцентральної влади була Великокнязівська Рада, в якій брали участь Гедиміновичі,князі, бояри, магнати, урядовці та міщани. Спочатку це був дорадчий орган, здумкою якого великий князь не був зобов’язаний рахуватися. А вже за привілеями1492 та 1506 рр. вона отримала право разом з Великим князем проводитидипломатичну роботу, в час його відсутності здійснювати суди і проголошуватимобілізацію. Великий князь не міг без згоди Ради змінювати чи скасовувати їїпостанови щодо внутрішньої політики, мав радитись з нею, знімаючи чи караючиурядовців, витрачаючи чи вивозячи кошти за кордон. Тобто Рада обмежила владуВеликого князя на користь аристократії.
Із залученням додержавних справ дрібної шляхти зменшується вплив ради і зростає значенняшляхетських зібрань-сеймів. Вже у 1440 р. шляхетський загал вперше бере участьв обрані князя, що надалі стає традицією. Перший дійсний сейм відбувається 1507р., перший Литовський Статут (1529 р.) вже визнав сейм як державну установу.
У наступні рокисейми відігравали важливу роль у розвитку державного устрою. Вони прийняли новуредакцію Статуту (1566 р.); здійснили судову реформу, поділивши Литву і руськіземлі на 30 судових повітів з виборними суддями з-поміж шляхти; повели адміністративнуреформу; державу поділили на 13 воєводств, а кожне воєводство – на повіти. Наукраїнських землях було утворено 5 воєводств: Берестейське, Підляське,Київське, Волинське й Брацлавське. Воєвод призначав Великий князь, а старостобирала шляхта, князь затверджував цей вибір.
Литовськістатути. Становленню якісно нового рівня правових відносин у Великомукнязівстві Литовському сприяло створення на початку ХVII ст. писаного кодексу законів підназвою «Литовський Статут». Варто зауважити, що вчені звертають увагу на тіснийзв’язок литовського Статуту з основними положеннями давньоруського права,наявними у «Руській Правді».
Прагнення шляхтимати свої писані права та закони прискорило законодавчий процес у литовськійдержаві. Після тривалого обговорення перший литовський Статут був ухвалений насеймі 1529 р. Він надавав шляхті право: публічного суду; володіння землею;апеляції до великого князя; виїзду за кордон; звільняв її підданих від усілякихподатків і повинностей на користь князя й адміністрації. Захищаючи інтересишляхти, Статут обмежував права інших станів, поглиблював соціальну нерівність(мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче за «мужика тяглого»).
Посилення ролішляхти у суспільстві та бажання закріпити свої права законодавчо зумовило прийняттядругого Литовського Статуту (1566 р.), в якому було значно розширено розділ прошляхетські права і карні злочини. Зокрема, покарання за вбитого шляхтича булонабагато суровішим, ніж за простолюдина. В новому Статуті вже майже відсутнійтермін «боярин», натомість повсюдно вживається «шляхтич».
Литовський Статут(1588 р.) був діючим правом на землях великого князівства Литовського та вукраїнських провінціях, що увійшли до складу Речі Посполитої. Він визначавправа привілейованої верстви – шляхти та поспільства (селянства), а такожслужив нормою для суто народного, так званого «копного» суду, який бувсвоєрідним продовженням старого вічового зібрання. Копа (збори всіхправоздатних членів округи) проводила судовий процес, виносила вирок івиконувала його. До цього суду могли звертатися всі стани суспільства.
Соціально-економічнестановище українських земель. Основу економіки українських земель у XIV-XVI ст. складали землеробство, торгівля,традиційні промисли, ремісництво.
Сільськегосподарство. Аграрний сектор до ХVІ ст. був зорієнтований на вироблення продуктів дляфеодального господарства, забезпечував всім необхідним селян та потреби жителівміст. Феодальне господарство засновувалось на експлуатації селянства, об’єдного в громади (общини), котріскладалися з кількох дворищ, кожне з яких у свою чергу, об’єднувало кілька індивідуальнихгосподарств. По відношенню до феодала дворище виступало як сукупна податковаодиниця. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори накористь феодала і держави.
Найбільшпоширеними культурами були: овес, жито, ячмінь, пшениця, горох, просо, яківирощувалися для власних потреб. Частина виробленого віддавалася феодалам (якнатуральний податок), або продавалась у містах (адже феодали стягували податокі грошима). Починаючи з середини ХV ст., майже всі податки стягувалися грішми.
У ХVІ ст. в Західній Європі зріс попит напродукти харчування (там відбулася своєрідна «революція цін», коли внаслідокприпливу дешевого золота й срібла з Америки підійнялись ціни на всі товари). Якзазначає О.Субтельний, ціни зросли у 4-5, а подекуди навіть у 8-10 разів.Зростання цін і попиту на зерно зумовило втягнення українських земель (особливотих, що знаходилися поблизу притоків Вісли: Західного Бугу, Сяну в міжнароднухлібну торгівлю. Вони стають районами товарного зернового господарства.Вирощене зерно вивозили шляхами до Гданська. А далі – в країни Західної Європи.Вказані процеси, з одного боку, пришвидшили зміни в техніці та технологіїгосподарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур, появаводяних та вітряних млинів тощо), з іншого – гостро поставили питання проземельну власність, робочі руки та форми організації праці.
Розширенняторгівлі хлібом та іншими сільсько-господарськими продуктами спонукало до появиі розвитку фільваркового господарства. При цьому розширення панськихгосподарств відбувалося за рахунок селянської землі та зростання панщини.
Юридичноюпідставою для захоплення феодалами общинних земель стала аграрна реформа 1557 р.у Литовському князівстві, яка відбулася на основі закону „Устав на волоки”(волоки – поля). Цим законом передбачалося для здійснення оподаткуваннявідповідно до доходності ґрунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділитина однакові ділянки в трьох полях – волоки, що дорівнювали приблизно від 17 до22 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державневолодіння та передавалися магнатам під фільварки. А гроші – поділялися міжселянськими господарствами по одній волоці на дворище.
В результатіреформи було: зруйновано общину, яка ще за часів Київської Русі відігравалароль організаційного ядра у житті сільського населення; передані шляхті, виведенііз обігу общини значні площі родючих ґрунтів; удвічі збільшилися феодальніповинності селян; всі категорії селян були позбавлені права переходу. Джереламизростання феодальних володінь були також великокняжі дарування, купівля маєтківта освоєння нових земель.
Свої земельніволодіння феодали перетворювали на фільварки: багатогалузеві господарськікомплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і булизорієнтовані на ринок, зберігаючи при цьому значні риси натуральногогосподарства. Впровадження фільваркової системи сприяло розвитковітоварно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільськогосподарськихвиробників.
Торгівля.Важливим сектором економіки виступала торгівля. Внутрішня відбувалася на торгах(торжищах) переважно продуктами рослинництва та ремісничими виробами.Міжнародного характеру набули ярмарки Львова, Луцька, Києва та інших великихміст. Ярмарки відбувалися безперервно протягом року.
Значних змінзазнала зовнішня торгівля:
– різноманітнішаєекспорт, провідними статтями якого стають зерно, худоба, дерево, відтісняючи надругий план шкіру, мед, віск;
– збільшилисяобсяги та асортимент товарів, що імпортувалися: дорогі сукна, вина та багатоіншого;
– змінилисявеликі торговельні шляхи. З середини ХV ст. із занепадом Дніпровського шляху втрачає своє значення чорноморськаторгівля. Купецькі каравани, що забезпечували торгівлю Північно-Східної Русі зіСходом, тепер прямують до Константинополя – Стамбулу суходолом: через Молдавіюта Волощину. Економічні інтереси Європи із Сходом зв’язували територіїГаличини, Волині та Поділля. Уже в ХV ст. в Україні приживаються елементи нової торговельної культури: продажтоварів у кредит або під заставу; укладання торговельних контрактів;започатковується іпотечна система землекористування (земля здавалася підзаставу).
Розвитоксуспільства. Під впливом змін в економіці в українських землях формуєтьсястанова організація суспільства, яка базується на підставі юридично визнанихправ, привілеїв та обов’язків.
Шляхта. Верхнійщабель в соціальній ієрархії займала шляхта, що включала на етапі становлення(ХІV-XV ст.) декілька груп панівного класу,які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів(представники княжих родів литовської та давньоруської династій, членивеликокнязівської ради, найзаможніші феодали і дрібна шляхта. Питома вагашляхти серед українського населення Литви становила майже 5%.
Духовенство –окрема верства українського суспільства. Протягом XIV-XVII ст. його становище, роль і місце були неоднаковими. У литовську добудуховний стан перебував під опікою держави, мав значні права і привілеї, істановив майже 10% населення. Духовенство було біле – світські священика, ічорне – чернецтво. Джерелами існування духовенства, окрім прибутку, що надходивв результаті церковної діяльності, були: десятина, дрібна данина натурою. Деяківеликі церкви та монастирі володіли земельними угіддями, селами.
Прагнучи досамостійної «церковної організації» в межах своєї держави, зусиллями литовськихкнязів у 1458 р. була відновлена київська митрополія. Вона управляла діяльністю10 єпископів та підпорядковувалася безпосередньо константинопольськомупатріархові. Однак, в XVI ст. у церкві сталося багато подій, які принижували авторитетправославної церкви, свідчили про її кризи. На соборах православної церкви(зокрема, віленський – 1508-1509 рр., Берестейській – 1596 р. та ін.) було засуджено:купівлю парафій замість соборного обрання; єпископів та священників-двоєжонців;розглядалися питання про позбавлення сану порушників, занепад церкви та ін.
З XVI ст. активно розгорнули своюдіяльність засновані при церквах братства: вони рішуче виступали протипатронату литовських та українських панів над церквою (їхня благодійнадіяльність по сутті перетворилася на патронат, який з XV ст. набуває форми звичайноговолодіння церквою або монастирем); проти польсько-католицької пропагандинаціональних і релігійних обмежень українців, проти аморальності середдуховенства. Братства боронили інтереси православної церкви в судах і передкоролем. Опікувалися її матеріальними проблемами, контролювали діяльністьєпископів та митрополита, засновували і утримували школи, допомагализнедоленим.
Міщанство.Протягом XIV-XV ст., в процесі перетворення міст всамостійні організації, їх населення формується в окрему спільність –міщанство. Однією з причин усамостійнення міст був ріст населення, що займалосявиключно ремеслом і торгівлею. Представники окремих професій об’єднувалися уцехи будівельників, шевців тощо. Перша цехова організація в українських земляхвиникла у 1386 р. у шевців Перемишля. У XV ст. цехи поширилися на всю Україну.Вони стали самоуправною, досить замкненою громадою із власним статутом, судом івиборним «цехмайстром» на чолі. Подібна організація сприяла підвищенню якостіпродукції, вводила контроль над нею тощо.
Міщанствоподілялося: на декілька головних прошарків: патриціат (найбагатші та найвпливовішігородяни й промисловці); бюргери (цехові майстри та торговці середнього рівнязалежності) та плебс (ремісники, дрібні торговці та селяни).
Магдебурзькеправо. Деякі великі українські міста одержали право місцевого самоврядування(Магдебурзьке право). У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1374 р. –Кам’янець-Подільський, у 1432 р. – Луцьк, у 1497 р. – Київ. Протягом XV-XVII ст. Магдебурзьке право стало основоюжиття більшості українських міст. Його суть полягала у звільнені міста відуправління й суду великих земельних власників і дарування йому права настворення органу місцевого самоуправління – магістрати. До складу якого входилиобрані громадою рада на чолі з бургомістром, радники – «райци» (члени міськоїради), колегія присяжних (судові засідателі), писар.
ОднакМагдебурзьке право розповсюджувалося лише на католиків, православні міщани немали права на участь в управлінні містом. Тобто, панування у містах, які малиМагдебурзьке право, переходило до рук переселенців-поляків та німців.Православні українці повинні були навіть селитися в ізольованих кварталах, їмзаборонялося проводити релігійні процесії і навіть дзвонити на похоронах. Всеце створювало умови для іноземної колонізації та вело до загостреннянаціонально-релігійних відносин.
На Правобережнійі Лівобережній Україні самоуправління містами враховувало регіональніособливості та норми звичаєвого права. Зокрема, у менших містах, які називалисяратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада –справами міщан.
Селянство.Найбільшою соціальною групою за кількісним складом (майже 80 % населенняУкраїни) і, водночас, найнижчим станом в суспільній ієрархії було українськеселянство. Його соціально-економічне та правове становище від середини XIV ст. усе більше ускладнюється.Колишні категорії селян Київської Русі із зміною політичного статусуукраїнських земель поступово трансформуються і набувають характеру, щовідповідав економічним інтересам литовсько-польської влади.
Селянство булонеоднорідним. Залежало від форм феодальної експлуатації та характеруповинностей. Його поділяють на три групи: чиншове, тяглове, службове.
Чиншові селяниабо данники, які сплачували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш). Данники– це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які булиспадкоємцями господарсько-правових ознак смердів часів Київської Русі. У ходіформування фільваркової системи ця категорія селянства поступово зникає.
Тяглові селяни(включали різні групи раніше безземельних селян), які вели господарство на безземельнихділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категоріїселянства була відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина),державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків).
Службові селяни –це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Окрімосновної роботи, вони залучалися до відбування панщини та сплачували данину.
У процесізростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системивідбувається зближення між різними категоріями селянства та відчуження його відвласності на землю. З кінця XV ст. – протягом першої половини XVI ст. право на землеволодіння еволюціонує. Литовські статути(1529,1566 рр.) обмежили право власності селян на землю та прискорили процес їїзахоплення феодалами. На відібраних землях шляхта влаштувала свої фільварки,вважаючи ці землі за свою власність.
Проте, аніпостійне збільшення усіх видів ренти, ані остаточне захоплення селянськихземель не задовольняли зростаючих потреб держави та феодалів, які прагнулиповного контролю над селянами. Поступово залежність селян від феодалів юридичнооформилася як залежність кріпосна. Суть кріпацтва полягала у позбавленні селянправа на землю та прикріплення їх до землі феодала, у запровадженні обов’язковихселянських робіт на пана (панщина), у остаточному обмежені громадянських правта свобод селянства.
На українськихземлях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалосяз 1447 р. Кріпаками вважалися селяни які не мали власного господарства і жили учужих дворах («підсусідки»), та збіднілі селяни, яким дозволялося освоюватицілинні землі за межами орних полів («загородники»). У 1543 р. було забороненопереходити від одного до іншого пана. «Устав на волоки» (1557 р.) встановивдводенну панщину, а останню крапку в законодавчому оформлені кріпосного правапоставили «артикулі» польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третійЛитовський Статут (1588 р.). Ці закони:
– позбавлялиселян права розпоряджатися своїм майном;
– тривалістьпанщини визначалася волею пана;
– селянин, якийпрожив на землі феодала 10 років, ставав його кріпаком.
Таким чином,законодавство, впроваджене за литовсько-польської доби на українських землях,утворило правове поле для розвитку феодального землеволодіння, експлуатаціїпокріпаченого селянства. За даними історика В. Кульчицького, вже до кінця XVI ст. в Україні було покріпачено до 20%селянства.
1.3 Польськаекспансія на українські землі
У квітні 1340 р.через боярську змову загинув галицько-волинський князь Юрій ІІ Болеслав. Смертькнязя, на думку О.Бойко, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщів українські землі. При цьому експансія здійснювалася під прикриттям гаслазахисту католиків Галичини.
Загарбницькіплани підтримували три соціальні верстви Польщі: по-перше, магнатипівденно-східного регіону країни, які сподівалися поширити свої володіння наукраїнські і білоруські землі; по-друге, католицька церква, яка прагнулаздобути нових віруючих; по-третє, багаті міщани великих міст, зокрема Кракова,котрі воліли підпорядковувати собі важливі торгові шляхи в Галичині.
Наступний король– Казимир ІІІ вже 1340 р. продовжив експансію на землі Галичини. Однак, місцевенаселення підняло повстання, на чолі якого став Дмитро Дедько. Казимир ІІІ бувзмушений визнати Дедька правителем Галичини. А той – формальне верховенствопольського короля.
Смерть у 1344 р.Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви заспадщину Галицько-Волинського князівства. Домігшись нейтралітету Золотої Орди,Казимир ІІІ у 1349 р. розпочав другий широкомасштабний наступ на українськіземлі. Ідеологічною основою вторгнення стало поширення католицизму на Схід,захист католиків.
У 1366 р., післятривалої боротьби з Литвою та місцевим українським населенням Польщапідпорядкувала собі Галичину і частину Волині (територія Польщі збільшиласямайже у 1,5 рази, на підкорених землях проживало 200 тис. осіб).
Польськепроникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського:
– польський урядз самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєюпровінцією;
– утверджувалосяпольське право та адміністративна система;
– витіснялосяправослав’я шляхом утвердження католицизму.
У 1370 р., післясмерті Казимира, внаслідок династичної угоди Галичина переходить під владуУгорщини. Однак після Кревської унії (1385 р.) Польща у 1387 р. остаточноприєднує Галичину до своїх володінь. С цього часу на території Галичини:
– розпочинаєтьсяактивне ополячення та окатоличення;
– на галицькихземлях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінціюПольського королівства;
– латина стаєофіційною мовою;
– всі привілеї таправа надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню (частинагалицьких бояр прийняла католицизм, який давав змогу отримати рівний з полякамиправовий статус).
Проте, Польща незадовольнилася Галичиною, вона претендувала й на інші землі Великого князівстваЛитовського. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути литовськудержаву. Однак опозиційний рух на чолі з литовським князем Вітовтом зашкодивреалізувати цю мету. А після переможної битви під Грюнвальдом (1410 р.) Литваукріпила свої позиції. Згідно з Городельською унією (1413 р.) між польськимкоролем Ягайлом і великим литовським князем Вітовтом Польща змушена булавизнати право на існування самостійного Великого князівства Литовського. ПротеПольща не відмовлялася від поглинання Литви. Однак вона змінила тактику:замість зовнішнього тиску розширити сферу впливу на литовські території вонанамагалася вирішити цю проблему із середини – через литовську еліту. Саме тому,підкреслює О.Д.Бойко, однією з умов Городельської унії було зрівняння в правахшляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великогокнязівства Литовського (право повністю розпоряджуватися своїмиземлеволодіннями, обіймати державні посади тощо). Отже, унія спричинила двапротистояння: між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великогокнязівства Литовського. В свою чергу це спровокувало в українських земляхглибокий розкол, посилився соціальний, національний та релігійний гніт.
Після смертіВітовта (1430 р.), коли князем Литовським був Свидригайло, Ягайло у 1431 р.знову продовжив боротьбу за землі Волині, наслідком якої став перехід західногоПоділля до Польщі. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: уГаличині було утворено три воєводства – Руське, Бєльзьке та Подільське. Тутзапроваджувалося польське право, було нав’язано польський адміністративнийапарат, створено шляхетське самоуправління. Відбувається процес зближенняродової знаті з військово-службовим станом та їх об’єднання в одну панівнуверству – шляхту (від давньонімецького slaht – порода, рід).
Посилилосягноблення селян Галичини: їм надавали малі ділянки землі в тимчасове користування,за які вони відробляли панщину, платили грошові податки й численні натуральніданини. До 1435 р. селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки післяріздвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи.
Вартопідкреслити, що українці не мирилися із підневільним становищем. Першимзбройним народним виступом проти Польщі було повстання під приводом Мухи у1490-1492 рр. воно охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля.Загальна чисельність повстанців нараховувала до 10 тис. чол. Для боротьби зповсталими польський уряд навіть запросив на допомогу прусських лицарів. Післяпоразки селянський ватажок був ув’язнений у тюрмі в Кракові.
Люблінська унія.Захопивши західноукраїнські землі Польща продовжила наступ на українські землі,які були під владою Литви. Остання ж з початку XVI ст. опинилася перед наростаючоюнебезпекою ззовні, передусім з боку московського князівства (Московії) таКримського ханства.
Московськекнязівство, практично скинувши у 1480 р. ординське іго, почало претендувати наземлі колишньої Київської Русі (так виникла доктрина так званого третьогоРиму). У січні 1493 р. князь Іван ІІІ проголосив себе «государєм всієї Русі».Відповідно до цього діяли і наступні правителі Московської держави. Вже напочатку XVI ст. Литва втратила сіверські землі(1507-1508 рр.), Чернігів і Стародуб (1522 р.).
Становище Литвиускладнювалося й появою Кримського ханства. В середині XIV ст. в Золотій Орді посилилисявідцентрові тенденції, почався розпад цієї держави. У 1449 р. відокремилися відОрди кримські татари, які утворили своє державне об’єднання – Кримське ханство.
Новостворенадержавність була слабкою. У політичній сфері відбувалася постійна боротьба завладу, супротив місцевої знаті процесам централізації. Не сприяло зміцненнюдержави і становище в економічній сфері: навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілогоземлеробства, вели кочовий спосіб життя. Основою господарства було кочовескотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало потреб ні держави, німісцевого населення. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхомзовнішньої експансії. Маючи численну армію (на початку XVI ст. – майже 100 тис. озброєнихвершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі.
Українські землібули одним з основних об’єктів татарських набігів. У 1448 р. татари впершевторглися на Поділля. Незважаючи на те, що засновник Кримського ханстваХаджи-Гірей певний час був союзником Литви, це не заважало його суперникам уборотьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля.
На початку 80-хроків XV ст. татарська експансія розширюєтьсяі набуває рис систематичності. Вже у 1482 р. кримський хан спустошив тапограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі,пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажув рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі),виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуваннюукраїнського народу.
У середині XVI ст. наростаюча криза у Литовськійдержаві сягнула критичної межі. У 1549 та 1552 рр. вона не змогла протистоятидвом великим вторгненням татар. У 1558-1583 рр. Литва вела нову тривалу війну зМосковією – так звану Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними витратамий опинившись перед загрозою зовнішнього вторгнення, литовці звернулися доПольщі за допомогою. Поляки погодилися. Але поставили головною умовоюоб’єднання в одне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов’язував лише спільниймонарх.
Незважаючи нанебажання великих литовських магнатів створювати єдину з Польщею державу,втрачаючи при цьому свої певні права і привілеї, ураховуючи невдачі Литви у Лівонськійвійни та у боротьбі з Московією литовські магнати змушені були піти навідновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським ілитовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала:
– об’єднанняПольщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу РічПосполиту;
– на чоліоб’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великимкнязем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі;
– спільними дляПольщі та Литви були сейм і сенат;
–запроваджувалася єдина грошова одиниця;
– Литва зберігалапевну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему,військо, уряд і адміністрацію;
– до Польщі, ускладі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всіукраїнські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – територіяПольщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина;
– українськашляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.
Вимогиукраїнської еліти на Люблінському сеймі були мінімальні: збереження становихпривілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання.
Люблінська унія –це подія надзвичайної політичної ваги. По-перше, завершився об’єднавчий процесміж Литвою і Польщею, започаткований у 1385 р. у Крево; по-друге, нове державнеутворення призвело до кардинальних геополітичних змін в регіоні та вплинуло назовнішньополітичні орієнтації сусідніх держав; по-третє, Польща отрималаможливість безпосередньо втручатися у справи тепер вже усіх українських територій.
НаслідкиЛюблінської унії. Люблінська унія створила потужну політико-правову базу дляздійснення великомасштабної стратегії, спрямованої на згортання національногожиття в українських землях, розширення та зміцнення на них панівного становищапольської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевогонаселення, встановлення кріпосного права, пограбування природних багатств,ліквідацію духовних та культурних цінностей.
Наслідки втіленняв життя цієї стратегії були для України фатальними.
По-перше, втратазначної території (Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини), де найдовшезберігалася політична та економічна відокремленість від державного організмуЛитви, на тривалий час загальмувала розвиток автономістських тенденцій вукраїнському суспільстві.
По-друге, зміни вадміністративно-територіальному устрої. Впровадження чужих за своєю природоювиконавчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення відвлади українців – призвели до згасання національного життя, державних традицій.
По-третє,Люблінська унія прискорила процес поляризації в тогочасному суспільстві.Українські князі та шляхта не скористалися нагодою. Щоб заявити у сеймі правоУкраїни бути, як Польща і Литва, третім рівноправним учасником федеративноїРечі Посполитої.
По-четверте, уніявідкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для захопленняукраїнських земель. Причому, король роздавав землі на «вічність» шляхті не лише«порожні», а й залюднені селянами та козаками. Польські магнати (Потоцькі, Калиновські,Жолкєвські та багато інших) захоплювали велетенські володіння (особливо наБрацлавщині та Подніпров’ї), нещадно гнобили селянство та міщан, утискуваликозацтво (деякі шляхтичі навіть катували й вбивали селян та міщан, спалювалисела).
По-п’яте, зміцненнята зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво. «Артикули»Генріха Валуа (1573 р.) запроваджували необмежену панщину «з волі пана».Литовський статут 1588 р. встановлював норму, за якою селянин, що прожив наземлі пана понад 10 років, ставав кріпаком; до 20 років було продовжено термінрозшуку селян-втікачів та повернення їх до пана. Шляхтич регламентувавповинності селян, розпоряджався їхнім майном та життям. Селянин знаходився вюрисдикції вотчинного суду.
По-шосте, наруйнування старого аграрного ладу був спрямований «Устав на волоки» (1577 р.),за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку:посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростала натуральна йгрошова рента.
По-сьоме, магнатий шляхта безжалісно експлуатували природні багатства. Зокрема, з метоюрозширення орних земель вони вирубували старовинні пущі, випалювали ліси.
По-восьме, уніяпосилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям перешкоджалипри вступі до ремісничих цехів. Обмежували в праві на проживання у містах,обкладали непомірними податками. У містах господарювали євреї, німці, поляки,які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли.
По-дев’яте, післяунії з боку польської влади та католицької церкви в українських земляхактивізується політика витіснення української мови, культури, православноїцеркви.
1.4 Формування українського козацтва
Термін «козак»вперше зустрічається у початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі зтюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Пізніше, у ХIV ст. цей термін вміщено в словникуполовецької мови (1303 р.) і трактувалось як «страж», «конвоїр». Щодоукраїнських козаків то перше письмове повідомлення про них міститься у«Хроніці» М.Бєльського, який у 1489 р. повідомляв про козацьку допомогупольським військам наздогнати татарський загін на Брацлавщині.
Теорії походженнякозацтва. До сьогодні проблема виникнення українського козацтва є дискусійною.Історик О.Д.Бойко виокремлює більше десяти версій походження козацтва. Середних можна назвати наступні:
1. Хозарська –ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або «хозарами»;
2. Черкаська –вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції в Подніпров’ячеркесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;
3. Татарська –виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині ще зачасів Володимира Ольгердовича (князь київський, копильський, слуцький,приблизно 1362-1389 рр.) та Вітовта (великий князь литовський, 1382-1392 рр.),де шляхом злиття татарського населення з місцевими жителями утворилася якіснонова верства – козацтво;
4. Автохтонна –доводить, що ніби то козацтво є прямим спадкоємцем вічових громад КиївськоїРусі. Які за литовської доби не зникали, а лише трансформувалися увійськово-службові формування, підпорядковані великому князю литовському;
5. Болохівська –пов’язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громад так званихболохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийнялипротекторат Орди;
6. Бродницька –висвітлює генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населеннямперіоду Київської Русі – «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;
7. Уходницька –пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громадвільних озброєних людей, котрі прибували за рибою, бобрами, сілью, дикимикіньми та іншою здобиччю;
8. Захисна –пояснює появу козацтва необхідністю дати організований відсіч наростаючійтатарській загрозі;
9. Соціальна – виникненнякозацтва пояснює посиленням економічного, політичного, національного тарелігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі тасамоорганізацію в нових місцях проживання.
Існують й іншітеорії. Однак жодна з них не може пояснити виникнення козацтва, оскількибазується на якомусь одному чиннику, хоча більшість з них містить раціональнізерна.
Причинивиникнення і джерела козацтва. Відомо, що те чи інше історичне явище зумовлено,як правило, низкою чинників. На думку О.Д.Бойко, чинниками, що створювалиможливість появи козацтва були:
– існування великого масиву вільноїземлі із сприятливими для життєдіяльності умовами;
– досвід освоєнняпівденних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін.;
– природнепрагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження,самоствердження і самореалізації.
Однак можливістьі реальність це різні речі. Можливість не завжди може трансформуватися вреальність. Процес зародження козацтва був зумовлений реаліями життя, реальнимипричинами. Серед них можна виокремити:
– економічні:захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами земель; нестача уселян власної землі; трансформація феодальних землеволодінь у великі товарнігосподарства; господарське освоєння та заселення вільних земель Подніпров’я таза дніпровськими порогами, так зване Дике Поле;
– соціальні:посилення феодальної експлуатації українських селян та міщан з боку феодалів;збільшення повинностей і податків; запровадження кріпосної залежності селян;
– політичні: витісненняпольською владою з політичного життя українців, обмеження їх прав і свобод;прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежівРечі Посполитої від турецько-татарських нападників; бажання установити контрольнад втекачами за Дніпрові пороги;
– національні:політика ополячення українського населення; утиски і обмеження українськоїкультури та мови; наступ католицької церкви на права православного населення;
– військові:зростання зовнішньої загрози, пов’язаної з боку Кримського ханства, пізніше –Турції; прагнення козаків захистити себе і свою землю від спустошливих набігівтатарських орд.
Саме поєднанняекономічних, соціальних та інших чинників і викликало появу козацтва.Незаселені південні території відзначалися великими багатствами. Саме сюдикожної весни направлялися ватаги чоловіків на «уходи» – полювати на дикихзвірів, ловити, в’ялити та солити рибу, збирати мед диких пчіл тощо. На зимубільшість уходників поверталися додому. Але були й такі, що не бажали коритисяпольській владі залишатися в степу постійно, закладаючи там свої зимівки(засіки) та хутори.
Спочатку цимпромислом займалися в основному мешканці Придніпров’я. Однак в процесіпосилення економічного, національного, релігійного гніту до них почалиприєднуватися втікачі з інших українських земель – Галичини, Західної Волині,Західного Поділля.
Соціальний складкозацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усінезадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійнимгнобленням. В цілому ж соціальну природу козацтва визначили джерела йогоформування, які під впливом соціально-економічних факторів складалися в різніперіоди його існування. Проблеми, які довелося розв’язувати литовській владі іпорубіжному українському суспільству в другій половині ХV – на початку XVI ст.спричинили, з одного боку, масове покозачення всього населення прикордоннихміст і сіл. На боротьбу з татарами виступали бояри, службові люди, міщани,осілі козаки, що володіли нерухомим майном, як мінімум – власним будинком таселяни навколишніх сіл.
З іншого боку,економічні мотиви прискорювали зростання верств добитчиків тауходників-промисловців, що поповнювалися на цьому етапі за рахунок ремісників,торгових людей, неосілих козаків, безземельних селян або ж власників незначнихземельних ділянок – городники, халупники, комірники, підсусідки – тісно непов’язаних із землеробством і готових займатися допоміжними промислами, в томучислі й козакуванням.
В українськомукозацтві існувала і аристократична, рицарська течія, яскравими представникамиякої були Д.Вишневецький, відомі шляхтичі С. Копицький, І. Свирговський, Л. Чорницький,Я. Шах та інші, хто з патріотичних мотивів відмовлявся від своїх багатств,цивільної служби і цілком віддавався козакуванню.
Еволюція козацтва.Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст, проте як окрема соціальна верства,зі своїми окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватисяводночас з шляхтою протягом ХVI-XVII ст. Майже до кінця ХVI ст. термін «козацтво» фіксував несоціальний статус, а спосіб життя, род занять, і лише на порозі XVI та XVII ст. козаччина приймає певні виробленіформи.
В процесіформування козацтва можна виокремити три періоди (в науковій літературі існуютьй інші варіанти періодизації):
Перший період –кінець ХV ст. – до середини XVI ст. протягом століття козацтво булопереважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури й організації.На ранньому етапі свого розвитку в козацтві поруч із захисними функціямиуживалися елементи руйнівного характеру. За прикладом татар зпівденноукраїнських сіл та замків виходили в степ ватаги шукачів легкоїздобичі.
Однак, походи нататарські улуси становили тільки одну із сторін діяльності низових козаків.Величезні простори необроблених і незаселених земель сприяли розвиткууходництва. Дрібна шляхта, міщани та селяни навесні відправлялися в південністепи на промисли, де вони займалися мисливством, рибальством, бортництвом,добували сіль. З огляду на постійну небезпеку збройних сутичок з татарами, уходникиоб’єднувалися у невеликі ватаги або громади і відповідно озброювалися. Длязберігання та переробки продукції з промислів та захисту від ординцівспоруджувалися тимчасові стоянки-засіки (січі) або ж «городці». З розширеннямколонізаційної діяльності створюється ціла система українських осередків,розташованих на південь р. Самари аж до татарського прикордоння.
Покозаченнянаселення посилилося і в результаті змін у землеволодінні та зародженнятоварно-грошових відносин у Великому князівстві Литовському. Виключення селяніз розряду землевласників, збільшення відробіткової ренти та зростанняпозаекономічного примусу викликали у них негативну реакцію і спричинили їхвтечі на вільні землі.
Другий період – зсередини XVI ст. наступає новий етап в історіїукраїнського козацтва. У цей же час козацтво зростає чисельно, виникає два йогорізновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (ЗапорозькаСіч, козачі реєстрові загони). Цей етап супроводжувався перенесеннямвиробленого в степах козацького ладу на волості, створюючи тим самим передумовистановлення нового соціального стану. В цей час відбувається послабленняукраїнської присутності в середовищі панівних верств Литви. В ході проведеноївладою ревізії прав на шляхетство значна частина українського боярства недовівши своє право на землеволодіння жалуваними грамотами, була переведена дорозряду державних селян.
Південноукраїнськебоярство було змушене відстоювати свій статус військовою службою у складіреєстрового козацтва. Саме з цієї категорії виросли визначні козацькі вождіП.Сагайдачний, М.Дорошенко, Б.Хмельницький та ін. Отже, бояри та слуги стали щеодним важливим джерелом поповнення козацтва.
У формуваннікозацького стану взяли участь тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волиніта Галичини, отримавши за конституцією варшавського сейму 1590 р. земельніволодіння у Подніпров’ї та Лівобережжі. Серед прибулих було немало й таких, хтоголовним своїм заняттям вважав військове ремесло.
Втім, у цейперіод (друга половина XVI – на початку XVII ст.) козацтво формувалося переважноза рахунок селянства і міської бідноти, верств, що найбільше потерпали відшляхти.
Третій період –перша половина XVII ст. У цей період козацтвоперетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українськогосуспільства, православ’я. Запоріжська Січ – основа українського козацтва стаєпомітною військово-політичною силою у Речі Посполитій і в Східній Європі, з неюпочинають рахуватися монархи Туреччини, Московії та інших держав.
Реєстровекозацьке військо. Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кілПольщі й Литви. Для приборкання непокірної козацької вольності було вирішеновзяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Тим самимпередбачалося, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на південних кордонахде посилювалася татарська загроза, а з іншого – розколоти козацький рух,протиставити офіційно визнану державну частину решті козацтва.
Перші спробиперетворити козацтво на державне військо були в 1541 р, коли Сигізмунд І наказавукласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах.Але лише у другій половині XVI ст. козацтво здобуває правове визнання польської влади. У 1572 р. корольСигізмунд ІІ Август видав універсал про утримання найманого козацькогоформування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано в реєстр(список) і отримало правовий статус регулярного війська. Внесені до «реєстру»козаки вилучалися з підпорядкування місцевих властей і переходили під владугетьмана. Отримання реєстровими козаками особливих прав та привілеїв сталопочатком козацького імунітету для всього козацтва, підставою формування його яккозацької верстви. Всупереч бажанням уряду козацтво зробило власні висновки зцієї реформи: хто козакував, той вважав себе вільним від будь-якої місцевоївлади, окрім свого старшого. Розпочалося масове покозачення українськогонаселення і «реєстр» на деякий час припинив своє існування. УтворенийСигізмундом ІІ загін козаків був розформований.
Перші офіційнідержавні реєстри козаків датуються кінцем 70-х років XVI ст. Після поразки у Лівонській війніта активізацією низового козацтва уряд Речі Посполитої повернувся до ідеївідновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій у 1578 р. вписав дореєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержувализемлю на правах рангового володіння та платню (15 флоринів на рік), зберігаливійськово-адміністративну незалежність та судовий імунітет. Командиромпризначався черкаський староста Д. Вишневецький. З кінця XVI ст. козацьке реєстрове військо сталоназиватися Запорозьким. Реєстровці отримали резиденцію-містечко Трахтемирів(неподалік від Канева) та військові регалії: малинову корогву, військовупечатку, бунчук, бубни і труби. У місті повинен був розміститися арсенал, а уміському монастирі – козацький шпиталь. Крім того, король надавав правоправославним привілегію постачати козакам шаблі.
Так булопокладено початок реєстровому козацькому війську. Основним завданням якого булаохорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилосяпоза законом.
У подальшомучисельність реєстрових козаків збільшувалася: у 1590 р. – 1000, 1625 р. – 6000,у 1630 р. – 8000 осіб. Удосконалювалася їхня організаційна структура.Реформування реєстрового козацтва розпочав П. Сагайдачний, який був гетьманомвійська Запорозького у 1610-1622 рр. Він вперше створив дисципліновану козацькуармію, яка стала дійсно боєздатним військовим формуванням.
Важливим кроком установленні козацтва став його адміністративний поділ. У 1625 р. організаційнореєстрове козацтво мало 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський,Корсунський, Переяславський і Чигиринський. Полки поступово набували статусувійськово-територіальних одиниць. Їх назва походила від назви міст, деперебувало управління полком і проживала полкова старшина на чолі зполковником.
Однак, післякозацько-селянських повстань 1620-1630-х років привілеї та права козацтва булизначно обмежені. У 1638 р. польським сеймом, після придушення повстання на чоліз полковником реєстрових козаків П.Павлюком (Бутом), була прийнята «Ординаціявійська Запорозького реєстрового», яка зменшила реєстр до 6 тис. і обмежилапривілеї й права козаків. Було ліквідовано виборність старшин і скасованокозацьке судочинство. На військові посади призначалися представники польськоїабо полонізованої шляхти. Два полки реєстровців повинні були постійноперебувати на Січі. На початку визвольної війни у травні 1648 р. всі реєстровіполки приєдналися до повсталих козаків, склавши основу армії. Таким чином, протягомXVI ст. склалося три чітко не розмежованікатегорії козацького стану:
– реєстровікозаки – кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі;
– нереєстровікозаки – основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних територіях, велакозацький спосіб життя, але не мала офіційно-визнанного статусу;
– запорозькі(низові) козаки – проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, дестворили військово-політичну організацію Запорозьку Січ.
1.5 ЗапорозькаСіч
Створення Січі.Важливу роль у консолідації козацтва, формуванні його організаційної івійськової структури відіграла Запорозька Січ. Про час і місце її виникненняіснують різні твердження. Це зумовлено тим, що козаки стихійно прибуваючи наЗапоріжжя будували свої засіки («січі») в різних місцях. Проте такі населеніпункти були слабо укріпленими, і під натиском ворога швидко припиняли своєіснування, не лишаючи після себе відомостей в історичних джерелах. Першаписемна згадка про Запорозьку Січ з’явилася у 1551 р. у польського історика М.Бєльського, який у своїй «Всесвітній хроніці» повідомляв, що у першій половиніХVI ст. на о. Хортиця збиралися козакидля нагляду за переправами, занять промислами та для боротьби з татарами.
Заснування першоїЗапорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям Дмитра Вишневецького(Байди). Це один із перших відомих в історії українського козацтва гетьман.Нащадок литовського князя Ольгерда. У 1551 р. – черкаський і канівськийстароста, організатор боротьби з татарами. З 1560 р. – на службі у московськогоцаря І.Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У 1563 р. здійснив похід доМолдавії. Через зраду військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив в полон.Був відправлений до Стамбула і там страчений.
Під керівництвомД.Вишневецького протягом 1552-1556 рр. на о.Мала Хортиця було побудованофортецю. Оборонні укріплення не лише захищали козаків. А й стали осередкомзгуртування запорозького козацтва.
У різні часи Січрозташовувалася у різних, але завжди добре захищених місцях. Після татарськогопогрому на Хортиці у 1557 р. Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці(1560-1593), р. Базавлук (1593-1638), Микитиному Розі (1638-1652), р. Чортомлик(1652-1709), р. Кам’янці (1709-1711), в Олешках (1711-1734), на р. Підпільній(1734-1775). Загалом Січ змінювала своє місце розташування 8 разів. Кожна Січмала добре укріплення: оточені ровами, високі (до 10 м) вали, зверху яких ішовдерев’яний частокіл із загострених паль, а також сторожові башти. УсерединіСічі стояли курені – великі приміщення для козаків. У центрі знаходилася церквата майдан, де відбувалися загальні ради. У передмісті Січі жили тисячіремісників, торговців.
Адміністративно-політичнийустрій. Історики (В.Щербак та ін.) вважають, що ідея створення міцногоукріплення на південних кордонах виникла ще у 20-30-х роках XVI ст. у зв’язку із спробамилитовського уряду прийняти козаків на службу. За задумом влади, зведенняХортицького замку мало подвійну мету: створення форпосту боротьби протитатарської агресії і здійснення контролю над діями козацтва.
Однак ЗапорозькаСіч в історії українського народу відіграла більш значну роль. Вона стала тиммісцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Козацтвовитворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступовоперетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями,багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правомта власною символікою.
СтворенняЗапорозької Січі стало потужним імпульсом для консолідації козацтва, формуванняйого самосвідомості. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська(козацька) державність, яка стала прообразом справжньої держави. На Січі буластворена збалансована структура управління, яка включала законодавчу, виконавчуі судову гілки влади (за формою правління це була демократична республіка).Демократичний характер влади на Січі був зумовлений дією таких принципів, як:
– запереченняфеодально-кріпосницької залежності та станової нерівності;
– рівність управі на участь в органах управління та володінні землями і угіддям;
– вільний вступдо лав запорожців, незалежно від соціальної, національної чи релігійноїприналежності тощо.
Однією ізголовних ознак держави є існування особливої системи органів та установ, щовиконують функції державної влади. Вищим законодавчим органом влади на Січібула рада. Право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради булипредставницькі – за участю депутатів від куренів або ж виключно старшинські. Затрадицією козацькі ради збиралися 1 січня, на Великдень та на Покрову. Докомпетенції загальної ради входили найважливіші справи життя козацькоготовариства: переобрання кошового отамана і старшини, встановлення військовогоустрою, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів з представниками іншихкраїн, про поділ землі і угідь, про покарання важливих злочинців.
Виконавча владаналежала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини. Гетьман абокошовий отаман мав вищу військово-адміністративну владу, очолював дипломатичніпереговори, затверджував судові вироки. Тобто в його руках концентруваласявійськова, адміністративна, судова й духовна влада. Але він не був необмеженимволодарем Січі, він був лише старшим серед рівних. Його владу обмежували триумови: звіт, термін і рада. Кожний отаман щорічно, під час наступних виборівзвітував товариству про свої дії та вчинки.
До уряду Січі –генеральної старшини – крім кошового отамана, входили також: писар (очолювавканцелярію, складав і підписував документацію); військовий суддя (виконувавобов’язки отамана за його відсутністю, вершив вищий суд); осавул (організовувавохорону Січі, підтримував дисципліну й порядок у війську); обозний, пушкар(очолювали артилерію, керували побудовою табору в поході, займалися обліком ікомплектуванням війська). До козацької старшини входили також військовіслужителі: хорунжий, бунчужний, канцеляристи та ін. У різні часи чисельністькозацької старшини була не однаковою (іноді становила понад 150 осіб).
Важливою ознакоюдержави є також наявність права, що закріплює певну систему норм,санкціонованих державою. Судова система Січі будувалася на козацькому праві, воснові якого лежав звичай і здоровий глузд. Козацьке право фіксувало тівідносини, що сформувалися у Січі: закріплювало військову таадміністративно-територіальну організацію Січі, регламентувало діяльністьадміністративних і судових органів, порядок укладення договорів наземлекористування, визначало види злочинів та покарань. Козацьке право булоглибоко гуманістичним, оскільки воно забезпечувало захист особи і майна наСічі.
Серед головнихознак держави можна назвати також наявність певної території, на якупоширюється юрисдикція даної держави. Запорозька Січ мала свою територію, яканазивалася «землями Війська Запорозького». Землі Січі розташовувалися на територіїсучасних Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської,Донецької, Луганської та Харківської областей. Варто зауважити, що територіяСічі постійно змінювалася, а кордони відповідно переносилися.
Вадміністративно-територіальному відношенні Січ поділялась на територіальніпаланки (округи) і військові курені. Курінь – це і своєрідна казарма, в якійпостійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночасзавжди готовий до дії бойовий підрозділ. Кількість куренів зростала відповіднодо збільшення козаків і досягла у другій половині ХVI ст. 38 одиниць. Сам курінь-казармавміщував 150-200 чол., хоча загальна кількість приписаних до того чи іншогокуреня могла досягти до 600 козаків. Більшість з них тільки числилися за ними,проживаючи постійно разом із сім’ями при своїх господарствах на території, щопідпорядковувалася Запорозькій Січі – у паланках (їх нараховувалося від 5 до 8).Ці козаки повинні були з’являтися на Січі за першимнаказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю,обладунками, одягом і харчами. Загалом у період розвитку Запорозька Січнараховувала в середньому 10-12 тис. війська, а разом з мешканцями зимівників іслобод – близько 100 тис. чол..
Символамидержавності, влади військової старшини були прапор, булава (символ владигетьмана), печатка, бунчук, литаври, тобто військові відзнаки та символи влади.До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг був червоного(малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого АрхангелаМихаїла (білим кольором), на іншому-хрест. Символом влади була печатка з гербомСічі – козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.
Умови прийому доСічі передбачали вірність православ’ю, уміння володіти зброєю, дотриманнятрадицій товариства, відсутності родини. Жінок у Січ не допускали. Одруженікозаки жили в прикордонних із Січчю районах – зимівниках.
1.6. Боротьба козаківпроти татар і турків
Як зазначалосяраніше, однією з головних причин зародження козацтва була турецько – татарськаекспансія. Кримське ханство як держава існувало протягом 1449-1783 рр. Ще вXIII ст. землі Кримського півострова були захоплені монголо – татарами івідійшли до складу Золотої Орди. У середині XV ст. ханові Хаджі – Гірею вдалося вийтиз-під ординського правління і створити власну державу зі столицею у м.Бахчисараї. Державною релігією був іслам.
Незважаючи наіснування Кримського ханства, претензії на північне узбережжя Чорного морязаявила Туреччина. Вже у 1475 р. вона встановила своє панування в південнійчастині Кримського півострова. У північному Причорномор’ї почала споруджувати встратегічно важливих місцях фортеці (у гирлах рік: Дністра – Акерман, Дунаю –Ізмаїл, Дону – Азов та ін.). Фактично Кримське ханство було відмежоване відЧорного моря. У 1478 р, зваживши на могутність Туреччини, воно визнало васальнузалежність від неї.
Ставши васалом,Кримське ханство продовжувало й активізувало грабіжницьку політику щодоукраїнських земель. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рікнападали на Україну, вбиваючи та захоплюючи в неволю місцеве населення.Протягом XV – першої половини XVII ст., за підрахунками істориків, внаслідоктатарсько – турецьких набігів Україна втратила близько 2-2,5 млн. чол.
Важливу роль узахисті місцевого населення відіграло козацтво. Більш того, зміцнівши козацтвоне тільки відбиває татарсько – турецькі напади на Україну, а й саме розгортаєнаступ на Туреччину і Кримське ханство. Спершу відбувалися сухопутні походи,перші відомості про які датуються 80-ми роками XV ст. У 1489 р. козаки бралиучасть у поході польського війська проти татар. На початку 90-х років XV ст.козацькі загони, очолювані отаманами Богданом, Голубцем і Жилою, билися зтатарами біля Таванської переправи на Дністрі.
У кінці XV – напочатку XVI ст. козацькі походи на татар досяглидостатньо значних масштабів і ставали регулярними. У 90-х роках XV ст. козакизавдали татарам ряд поразок на Дніпрі. У 1512 р. козацькі загони під проводомП. Лянцкоронського та О. Дашкевича відбили грабіжницький напад кримських татарна південноукраїнські землі. У 1516 р. та 1528 р. козаки на чолі з П. Лянцкоронськимрозбили татарські орди під Очаковим, у 1531 р. – на чолі з О. Дашкевичемвідбили напад ординців на м. Черкаси.
Для захисту відкозаків татари навіть змушені були побудувати в гирлі Дніпра і на Перекопісистему оборонних укріплень, однак це їм не допомогло. У 1575 р. козаки на чоліз гетьманом Богданом Рушинським завдали нищівного удару Кримському ханству.Вони прорвалися за Переком, розгромили м. Кафу, де містився один із найбільшихневільничих ринків. З Кримським ханством у XVII ст. активно боровся кошовийЗапорозької Січі Іван Сірко, який провів проти татар близько 60 успішних боїв ідекілька разів розорював татарські улуси.
На початку XVII ст.козаки здійснили ряд успішних морських походів проти турків і татар, величезнуроль в яких зіграв гетьман Петро Сагайдачний.
У 1606 р. підкерівництвом П. Сагайдачного запорожці з моря взяли турецьку фортецю Варну,перед цим оточивши і знищивши флот з десяти галер. У 1608 р. Сагайдачнийпройшов уздовж узбережжя Криму, розгромивши турецький флот і зруйнувавшитатарське місто Ахтіяр (нині Севастополь). У 1614 р. козацький флот перетнувЧорне море і захопив турецькі міста Синоп і Трапезунд.
У 1616 р. козакинапали на турецьку столицю Константинополь, спалили кораблі, які знаходилися угавані, та, взявши велику здобич, повернулися на Січ. У цьому ж році козакизахопили Кафу(Феодосія), звільнили тисячі полонених, а саме місце спалили.
Ряд успішнихморських і сухопутних походів козаків на Туреччину і Крим було здійснено такожпротягом 1620-1621 рр. У значній мірі козацкі успіхи були зумовлені талановитимкерівництвом П. Сагайдачного, який, за підрахунками істориків, провів 60 боївна суші і на морі й жодного не програв.
ПетроСагайдачний. Петро Конашевич-Сагайдачний (близько 1570-1622 рр.) народився наЛьвівщині у родині дрібного українського шляхтича, навчався в Острозькійакадемії.
З 1605р. до 1622 р.із перервами він обирався гетьманом Війська Запорозького. У політичнійдіяльності П.Сагайдачний виходив з реалій тодішніх українсько-польськихвідносин і діяв насамперед дипломатичними способами, уникаючи відкритогопротистояння з Польщею, але в той же час постійно працюючи над закладаннямфундаменту майбутньої української державності. Мирне співіснування з Польщеюбуло засновано на взаємній вигоді: для польського уряду козаки булибезкоштовним військом, яке захищало кордони, а уряд, в свою чергу, гарантувавїхні привілеї. Фактично саме П.Сагайдачному вперше удалося організуватирозрізнені козацькі ватаги в єдине велике (до 40-50 тис. осіб) військо з міцноюдисципліною і високою боєздатністю.
Головною заслугоюП.Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси трьох найбільш активнихчастин українського суспільства – козацтва, культурно-освітньої верстви тадуховенства. Гетьман зміг домогтися фактично визнання прав козаків як польськимкоролем, так і місцевими воєводами і старостами.
П.Сагайдачний бувпершим гетьманом, який відкрито виступив на підтримку православ’я. У 1620 р.він разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, взявшипід протекторат культурний і духовний центр України та його школу, що згодомрозвинулась у Києво – Могилянську академію. У 1620 р. на його запрошення підохороною козаків у Київ таємно прибув єрусалимський патріарх Феофан, якийвідновив православну церковну ієрархію в Україні.
Одним з основнихнапрямків зовнішньої політики П.Сагайдачного було створення могутньоїантитурецької коаліції. З цією метою він установив і підтримував дипломатичнізв’язки з Росією, Грузією, Іраном. У 1617 р. за його підтримки ВійськоЗапорозьке стало членом Європейської ліги боротьби з Портою (турецькоюОсманською імперією).
У 1618 р.П.Сагайдачний на чолі 20-ти тисячного козацького війська вирушив в похід наМоскву, щоб допомогти польському королевичу Владиславу. Цей похід успіху неприніс, поляки ж, замість подяки, скоротили козацький реєстр. Це призвело доскинення (1622 р.) Сагайдачного з гетьманства.
Участь козацтва вХотинській війні. Становище Польщі після поразки її війська від турок влітку1620 р. під Цецорою (Молдавія), різко ускладнилося. Вона виявилася практичнобеззахисною перед загрозою турецько-татарського вторгнення. За цих умовпольський уряд звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніхправ і привілеїв.
На початку липня1621 р. на спільній раді реєстрові і нереєстрові козаки вирішили виступити набоці поляків, оскільки вторгнення турків загрожувало також і українськимземлям. Козаки поставили перед польським урядом ряд вимог: розширення реєстру,визнання прав козацтва, рівноправність православної церкви з католицькою,визнання відновленої православної церковної ієрархії. На чолі посольства,відрядженого козаками з цими вимогами до короля, був поставлений П.Сагайдачний,якого знову обрали гетьманом.
Центральнимпунктом бойових дій стала фортеця м.Хотина (Чернівецька область). На початкувересня 1621 р. козацьке військо прибуло під Хотин. Воєнні дії козаків очоливП.Сагайдачний, який на той час повернувся із Варшави. Під його керівництвомкозаки відбили дев’ять турецько-татарських штурмів фортеці, здійснили рядуспішних нічних атак. На козаків припав по суті основний тягар війни, оскількиполяки обмежувалися обороною фортеці.
Майже цілийвересень велися бої поблизу Хотина, але турки не змогли взяти фортеці. 9 жовтня1621 р. між Польщою і Туреччиною була укладена Хотинська мирна угода. Згідно знею: кордон Польщі і Туреччини встановлювався по Дністру; турки і татаризобов’язувалися не чинити грабіжницькі походи на територію Речі Посполитої;польський уряд погодився заборонити козацькі експедиції проти Криму іТуреччини. Загалом це був вигідний для Польщі мир: ослаблена турецька імперіянадовго відмовилася від планів завоювання європейських країн.
В той же часПольща не виконала навіть скромних козацьких вимог щодо виплати сталої платні,забезпечення воєнних інвалідів, виведення польського війська з Київськоговоєводства тощо, не кажучи вже про заборону козакам виходити в Чорне море.Підступність польського уряду, а також отримане на початку війни пораненняприскорили смерть П.Сагайдачного, який помер 10 квітня 1622 р., заповівши передцим усе своє майно українським братствам Києва і Львова.
1.7 Козацько–селянські повстання кінцяXVI – початку XVII ст.
Остаточне юридичнеоформлення в 70-80-х рр. XVI ст.кріпосного права та захоплення польською шляхтою українських земель, репресивнізаходи проти козацтва та інші антинародні дії польської влади до краюзагострили соціально – політичну ситуацію в Україні, спричинивши декілька хвильактивного протесту проти існуючих порядків.
Перше значнекозацьке повстання відбулося у 1591-1593 рр. під проводом К.Косинського.Розпочавшись на Київщині здобуттям Білої Церкви, Трипілля, Переяслава, з часомвоно охопило Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Напідконтрольних територіях відбувалося масове покозачення і запровадженнякозацького ладу. Налякана успіхами повстанців влада кинула проти них значнісили. Зазнавши поразки від урядових військ під П’яткою (Волинь), козаки несклали зброї. У травні 1593 р. вони розпочали новий наступ. Але, залишившисьбез свого лідера – Косинського, якого було підступно вбито під час облогиЧеркас, козаки зазнали поразки.
У 1594-1596 рр.українські землі стали ареною ще більш потужного козацького повстання підкерівництвом С.Наливайка, М.Шаули та Г.Лободи. Уже навесні 1595 р. у лавахповстанців налічувалось понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 – на початку 1596 рр.селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруськеПолісся. Селяни і міщани оголошували себе вільними і встановлювали козацькийустрій. С.Наливайко у своєму листі до Сигізмунда III висунув власний проектулаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністромпівденніше Брацлава, при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опиняласятериторія від Дніпра до Дністра.
Для ліквідаціїзагрози, що нависла над шляхетською Польщею, влада кинула проти повстанцівкоронне військо С. Жолкевського, яке змусило відступити козацько-селянськізагони на Лівобережжя. В урочищі Солониця біля м. Лубен козацьке військопотрапило в оточення і зазнало поразки. Наливайка та шістьох соратників буловідправлено до Варшави і у квітні 1579 р. після тривалих і жорстоких тортурстрачено.
На початку 20-хроків XVII ст. стосунки козацтва з польською владою знову загострюються.Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козацтво сподівалося, що урядвизнає його як стан та збереже органи його управління на місцях, зрівняєправославну церкву в правах з католицькою. Але Сигізмунд III відмовивсязадовольнити ці вимоги. Крім того, уряд не виплатив зароблених козаками грошей,скоротив до 5 тис. реєстр та взявся суворо контролювати умови миру з турками(1621 р.) в частині утримання козаків від походів на татарські і турецьківолодіння та заборони козацького судноплавства по Дніпру і Чорному морю.
У відповідькозаки активізують втручання у турецько – татарські справи. Учасники Хотинськоївійни відмовляються від виконання феодальних повинностей, міщани розгортають боротьбупроти утискувачів православної віри. Намагаючись взяти під контроль перебігподій, король зажадав скоротити до 4-х тис. реєстр та припинити походи в Крим іна Туреччину. Але ультиматум запорожці відкинули і, обравши гетьманом М.Жмайла, почали збирати сили.
Для придушеннякозацько-селянського руху на Київщину рушило, спустошуючи села, міста імістечка, 20-тисячне військо С. Конецпольського. 14 жовтня 1659 р. полякизупинилися недалеко від козацького табору. 19 жовтня біля Куруковського озера(напроти сучасного Кременчука) відбулася битва в ході якої сторони зазналивеликих втрат. Штурм поляками козацького табору вранці наступного днязахлинувся і коронний гетьман змушений був розпочати переговори з повстанцями.На жаль, в козацькому стані знову загострилися суперечності. Прихильникипоміркованої течії, усунувши від влади М. Жмайла та передавши булавуМ.Дорошенку, уклали з поляками компромісну мирну угоду. Відповідно доКуруківської угоди реєстр зростав від 3 до 6 тис., всіх повстанців амністовано,1 тис. козаків мала дислокуватися на Запоріжжі, не допускаючи туди втікачів зпанських маєтків. Козаки зобов’язувались не втручатися в релігійні справи таприпинити морські походи.
Куруківська угодане відповідала інтересам більшості повсталих, які мусили повертатися вкріпацтво, спричинила нову хвилю народно-визвольного руху. Селяни та міщани,оголошуючи себе козаками, йшли на Запорожжя, де з 1628 р. організаційнооформлюється нереєстрове козацтво, незалежне від уряду Речі Посполитої. Першимийого гетьманами були Іван Сулима та Левко Іванович.
На початку 1630 р.значну частину Лівобережного Подніпров’я охопило повстання очолене ТарасомФедоровичем (Трясилом). На приборкання повстанців кинуто військоКонецпольського. Польські підрозділи жорстоко розправлялися з мирним населеннямсіл і міст Подніпров’я. Центральною подією тритижневого кровопролитногопротистояння під Переяславом стала «Тарасова ніч», коли невеликий козацькийзагін проник у табір коронного гетьмана Конецпольського і винищив його особистуохорону – «золоту роту», котра складалася із 150 шляхтичів із найзначнішихродів. Зазнавши значних втрат, змушені піти на переговори, поляки уклали зпоміркованим керівництвом повстанців (усунений від влади Федорович повернувсяна Запорожжя) компромісну угоду, яка зберігала основні вимоги Куруківської тазбільшувала реєстр до 8 тис. осіб.
Успіхи козацтва упротидії польській владі, його кількісне зростання призводили до поступовогоусвідомлення себе окремою соціальною верствою, яка не тільки боронить власніправа, а й виступає захистником загальнонаціональних інтересів. Впродовж 30-хрр. XVII ст. поруч із збройними козацтво вдається і до політичних формборотьби. Саме протягом цього десятиліття козацтво виходить на новий рівеньрозуміння своєї стратегічної мети та шляхів її досягнення. Так, вже в 1631 р. узв’язку з новим розквартируванням на Київщині польських загонів знову мало недійшло до повстання. У 1632 р. на Корсунській раді козаки вперше висунули ідеюпро відстоювання своїх інтересів на Лівобережній Україні. По суті йшлося пронаміри утворення козацької республіки. В серпні 1635 р. запорозькі козаки згетьманом Іваном Сулимою захопили та зруйнували Кодацьку фортецю. І лише череззраду старшини реєстровців ця подія не переросла у нове повстання.
Справу Сулими продовживПавло Бут (Павлюк). З обранням його на козацькій раді гетьманом (1637)розпочалося нове козацьке повстання, гаслом якого стали: боротьба з «ляхами»,захист православної віри та знищення зрадників старшин-реєстровців. Враховуючинедоліки попередніх виступів, він звернувся з універсалами до жителів міст ісіл із закликом виступити проти утискувачів православ’я, подбав про озброєнняновоприбулих на Січ, налагодив агітацію серед реєстровців, намагався заручитисяпідтримкою донських козаків. Проведені козацьким військом влітку 1637 р. рейдина Лівобережжя, Подніпров’я, здобуття Черкас та багатьох інших міст стимулювалиповстанський рух.
Основна битва міжворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. поблизу с.Кумейки. Перевагапольського війська в озброєнні, а особливо в кінноті та деякі прорахунки П.Бута вирішили долю бою під Кумейками на користь поляків. Під час переговорівкерівника повстання було схоплено й відправлено до Варшави на страту. Акткапітуляції від імені повстанців під Боровицею підписав писар ВійськаЗапорозького Б. Хмельницький.
Навесні 1638 р.повстання відновилося. Новий козацький гетьман Я.Острянин вирушив із Січі наЛівобережжя, щоб, розгромивши польські загони, унеможливити їх об’єднання.Після кількох перемог на Полтавщині, козакам самим довелося відступити до с. Жовнин,де вони більше місяця тримали оборону, очікуючи на допомогу козацьких загонів зПравобережжя. Втративши надію, повстанці змушені були капітулювати. Ухваленасеймом «Ординація Запорозького реєстрового війська» ліквідовувала козацькесамоврядування і судочинство, скорочувала до 6 тис. реєстр, обмежуваларозселення козаків Черкаським, Чигиринським та Корсунським староствами,змінювала посаду гетьмана на комісара, який обирався сеймом, зобов’язуваланереєстрових козаків повернутися до складу посполитих.
Козацькіповстання кінця XVI – перш. пол. XVII ст. відіграли важливу роль в історії українськогонароду. Відстоювання станових інтересів переростало в збройну боротьбу зПольщею під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва та релігійнихутисків спричиняло розширення соціальної бази: до лав повстанців залучалисяселяни, міщани, представники православного духовенства. Виступи козацтвасуттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодальногогніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконаленнювійськового мистецтва, піднімали його до ролі провідниканаціонально-визвольного руху.
1.8. Становище православної церкви усередині XIV – середині XVII ст.
В життісередньовічної України велику роль відігравала церква. Православна церква булаосновою розвитку культури українського народу.
Післятатаро-монгольського нашестя резиденція митрополитів київських формальнозалишилася в Київі. Однак, фактично з кінця XIII вона перебралася спочатку доВолодимира (на Клязьмі), а з 1325 р. в Москву. Але офіційно Київ залишавсяцентром митрополії, а за митрополитами зберігався титул «Київський і всієїРусі». В Галицько-Волинському князівстві у 1303 р. була сформована власнаГалицька митрополія, яка проіснувала з перервами протягом XIV ст. НаприкінціXIV ст. вона була ліквідована і Київська митрополія знов стала єдиною.
Таким чином,єпархія (церковна провінція) яка підпорядковувалася Київському митрополиту,опинилася розділеною між двома князівствами – Московським і Литовським. Кожнамитрополія намагалася мати свого прибічника в митрополитах. Боротьба між двомадержавами за панування в церковній сфері привела до розколу Київськоїмитрополії. У грудні 1448 р. собор єпископів в Москві вибрав без згодиКонстантинополя митрополита Іону. З цього часу православна церква вМосковському князівстві стала автокефальною (незалежною від Константинополя), анаступники Іони одержували титул митрополита Московського і всія Русі.Православна ж церква в Україні залишалась під управлінням Константинопольськогопатріарха, який у 1458 р. освятив Київським митрополитом Григорія Болгарина.Москва не визнала його. В той же час великий князь Литовський і корольПольський Казимир IV визнав повноваження Г.Болгарина. Таким чином, єдинанещодавно Київська митрополія розділилася на Київську і Московську.
Після падінняВізантійської імперії (1453 р.) значення Константинопольського патріархата, аразом з ним і православної церковної організації похитнулося. Католицькацерква, використовуючи турецьку загрозу Візантії, домоглася від візантійськогоімператора згоди на церковну унію з Римом. Унія була оформлена рішеннямФлорентійського собору 1439 р. Православні Московського князівства і Литви їїне сприйняли.
Католицька церквавикористовувала унію для захоплення нових територій. Після захоплення ПольщеюГаличини і західної Волині католицькі єпископські кафедри були створені уЛьвові, Луцьку, Києві та інших містах. Католицька церква при підтримці державивитісняла православну церкву. З утворенням Речі Посполитої Польща проводитьактивну політику нейтралізації православ’я в українських землях та заміни йогокатолицькою вірою.
На процесокатоличення українського народу впливали кілька чинників:
– окатоличенняукраїнського народу мало сприяти консолідації Речі Посполитої;
– Ватикан,розширюючи сферу впливу на сході, значно посилював свої позиції у боротьбі спротестантизмом;
– успіхукатолицької експансії сприяло й пануюче в житті православної церкви безладдя,яке віддзеркалювало кризові явища суспільства;
– серйозної шкодиправослав’ю завдавало окатоличення й ополячення «української» еліти, що значнозвужувало можливості матеріальної підтримки православ’я.
Високі духовніпомисли, що раніше визначали зміст патронату над релігійними установами, внових умовах змінилися на прагматизм та економічні інтереси.
До XV ст.православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль.Литовська знать була православними. Але у XV ст. під впливом Польщі Великийкнязь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже немогли займати державні посади. Правителі втручалися в церковні справи,свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська владаповністю контролювала духовенство. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхтаповодилася із священиками, як з особистою власністю, призначали їх на свійрозсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки,власність православних монастирів та окремих священнослужителів.
У Польщі ж, якпідкреслює Б.Д. Лановик, у XV-XVI ст. відбувалося культурно-релігійнепіднесення. Молодь здобувала вищу освіту у Краківському університеті та закордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. Важливуроль відігравала діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих,добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілумережу добре оснащених колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничогокатолицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православнумолодь. У той час, коли польські римо–католики підготували добре вишколених,високоосвічених богословів, українське православ’я ледве животіло. За цих умовукраїнська знать була змушена постійно вибирати між відданістю власному народуй традиціям та пристосуванням, асимілюванням у панівне суспільство та йогокультуру. На жаль, все частіше вона віддавала перевагу останньому. Православ’яж, а також українська мова та звичаї пов’язувалися передусім із нижчимиверствами, з народними масами, передусім селянством.
Полонізаціяукраїнських земель, католицька експансія викликали занепокоєння та опірпатріотично налаштованої української шляхти, заможних кіл міщанства,православного духовенства, селянства, козацтва, а також окремих магнатів. Середостанніх найбільш відзначився князь Василь – Костянтин Острозький, якогоназивали «некоронованим королем України», один із найбагатших та наймогутнішихмагнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку наВолині славнозвісну Острозьку академію – першу українську школу вищого рівнянавколо якої згуртувалися найкращі культурно – освітні сили України. Приакадемії діяла друкарня, де у 1581 р. з’явилося перше повне видання Бібліїслов’янською мовою – так звана Острозька Біблія. Князь Острозький такожзаснував школи у Турові, Володимирі, протегував різноманітним українськимправославним інституціям.
Братства.Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередкамизагальнонародного руху проти польсько – католицької експансії стали братства –релігійні та культурно – просвітницькі організації, які виникали при церковнихпарафіях в XV-XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, алепоступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внескибратчиків, добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників, міщан.Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свіймаєток під школу й шпиталь.
На перших порахбратства носили релігійно – благодійницький характер: опікувалися церквою, влаштовувалибратські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталітощо. Згодом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставшиініціаторами церковних реформ, залучаючи до роботи талановитих проповідників,поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національного гніту наукраїнських землях, братства набули значного громадсько – політичного інаціонально – культурного значення. Вони активніше виступають на захист правукраїнського населення: звертаються зі скаргами на дії польської адміністраціїдо судів, посилають посольства до короля тощо.
Одним ізнайдавніших було Львівське братство при Успенському соборі, яке було заснованеблизько 1453 р. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братства діяли у Києві,Луцьку, Острозі та інших містах України. Вони підтримували між собою тіснийзв’язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, з цією метою обмінювалисястатутами, запрошували кращих проповідників. За кількістю членів братства булиневеликими і нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однакдіяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст.велику роль у національно – культурному житті українського народу відігралоКиївське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воноодразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. До Київськогобратства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і ЗапорозькеВійсько на чолі з Петром Сагайдачним.
Історикивважають, що братства відіграли вирішальну роль у духовному житті українськогосуспільства. З кінця XVI ст. братства розгорнули активну культурно – освітнюдіяльність. Вони організовували навчальні заклади, в яких навчали грамотідітей, причому рівень викладання був достатньо високий. Вже перша Львівськабратська школа (відкрита у 1585 р.) мала елементи вищої освіти. В ній навчалисядіти як заможних, так і бідних батьків, сироти. У 1615 р. на кошти вжезгадуваної Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. АрхімандритКиєво – Печерської лаври Петро Могила після свого вступу до братства тавідкриття школи при лаврі у 1632 р. об’єднав їх у Київську колегію – майбутнюКиєво–Могилянську академію. На початку XVII ст. братські школи існували по всійУкраїні.
Важливою сфероюдіяльності великих братств, зокрема Львівського братства, було книгодрукування.Коли до Львова приїхав І.Федоров – друкар, якого вигнали з Москви за спробивикористати нову техніку книгодрукування, – братство допомогло йому заснуватидрукарню. У 1574 р. з’являється його перша книга «Апостол». На початку 1580років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у ньогодрукарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центрправославного друкування.
Своєюподвижницькою діяльністю братства сприяли культурно – національному відродженнюУкраїни наприкінці XVI ст. Водночас братський рух мав і ряд проблем: по –перше, не було стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремимибратствами; по – друге, постійно не вистачало коштів; по – третє, братствавтручалися у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православніієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладенняБерестейської унії.
1.9 Берестейська унія і її вплив наукраїнське суспільство
З моменту розколухристиянства у 1054 р. на православну та католицьку церкви ідея об’єднання(унії) завжди знаходила своїх прихильників. Однак, якщо православні вважали, щоунія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості вхристиянській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православнимизверхності Папи.
Спробиреалізувати ідею унії, підкреслює О.Бойко, робилися не один раз. Післяцерковного розколу слабша православна церква через критичні обставини всечастіше звертається за допомогою до Заходу, до католицької церкви. Так сталосяу 1274 р., коли в Ліоні була підписана між церковна унія спрямована протимонголо-татарської загрози, так було і у 1439 р. у Флоренції, колиКонстантинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками.Хоча ці унії не були тривалими, вони підтримували ідею об’єднання церков.
Після укладенняЛюблінської унії популярність ідеї уніатства в Речі Посполитій посилилася. Надумку Б. Лановика, для цього склалися відповідні умови.
По-перше,кризовий стан православної церкви на Україні (занепад церковної дисципліни,непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зменшення матеріальноїпідтримки тощо), привів її керівників до переконання, що унія з авторитетною іорганізованою католицькою церквою забезпечить серед православних порядок тадисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу (в томучислі й місць в сенаті) сприятиме зростанню їхнього авторитету. При цьому вартозвернути увагу на те, що втручання у релігійні справи братств, які створювалисяпри церквах, було зумовлено, передусім діями українських православних ієрархів.Активно протидіючи окатоличенню та ополяченню українців, братства спробуваливзяти під контроль церковне життя та діяльність православної ієрархії, яка займаланепослідовну позицію. Ці дії братств підтримала Константинопольська патріархія,яка у 1586 р. надала Львівському Успенському братству права ставропігії(церковно – правовий імунітет від місцевої церковної ієрархії та безпосереднязалежність від патріаршої влади) і доручила нагляд за єпископами тадуховенством. Втручання у справи церкви світської влади, братств (спробитлумачення Святого Письма, усунення священиків тощо) викликали невдоволеннясеред вищого православного духовенства. Поступово у частини ієрархів визріваєдумка про доцільність унії з католиками.
По-друге,прийняття унії, на думку деяких українських єпископів, мало вирішити проблемуколонізації та окатоличення православних українців, тому що ставши частиноюєдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій.
По-третє, уніюактивно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискоритьостаточну інтеграцію українських земель до складу Речі Посполитої.
По-четверте, уніїтакож сприяло прагнення католицької церкви відновити втрати, завданіреформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.
Першим думку пронеобхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівськийправославний єпископ Гедеон Балабан. Він був невдоволений постійнимисуперечками з братством, а ще більше – втручанням константинопольськогопатріарха, що передав братчикам функцію контролю за православною церквою. З неюпогодилися єпископи К.Терлецький з Луцька, Д.Збируйський з Холма, Л.Пелчицькийз Турова, а згодом – М.Копистенський з Перемишля, І.Потій з Володимира і навітьсам митрополит М.Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводилитаємно з огляду на неприязнь до неї суспільства, передусім з боку братств.Узгодивши до 1595 р. з представниками польського короля та католицької церквиосновні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів,право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об’єднання православноїцеркви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Клемент VIII проголосив офіційневизнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.
Коли стало відомопро наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення.Навіть князь В.Острозький, який досі, в принципі, не відкидав ідею об’єднання,був обурений тим, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та безузгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з католиками.Розпочалася активна агітація проти унії. Єпископи Балабан та Копистенський віднеї зреклися та оголосили про свою незгоду з тими хто домовився про унію.
Для остаточноговирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м.Бересті був скликаний православнийцерковний собор. Однак єдиний собор так і не відбувся. Духовенство відразуподілилося на два окремі і ворожі собори: уніати зібралися окремо відправославних. Православні тричі зверталися до уніатів з проханням прибути наоб’єднаний собор, але відповіді не отримали. В свою чергу вони не приєдналисядо католицької частини собору.
Розкол ставреальністю. Представник Константинопольського патріарха Никифор позбавив санукиївського митрополита М.Рогозу та п’ять православних владик, які приєдналисядо Риму. У свою чергу уніатський собор публічно проголосив унію, піддавпрокляттю владик, які до неї не пристали, і учасників Православного собору тазатвердив акт про об’єднання церков і утворення греко – католицької церкви.
Основні умовиБерестейської унії:
– прийняттякатолицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога – Отця таБога – Сина;
– визнаннязверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;
– збереженняправославної візантійської обрядовості та старого (юліанського) календаря;
– проведеннябогослужінь церковнослов’янською мовою;
– виборне правона заміщення митрополичої та єпископської кафедр із наступним затвердженнямобраних духовних осіб світською владою;
– збереження занижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язковоїбезшлюбності латинського духовенства;
– підтвердженнясхідних принципів організації чернечого життя;
– зрівняння управах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення відсплати податків, право займати державні посади, надання єпископам правсенаторів;
– навчання ушколах і семінаріях на українських та білоруських землях повинно проводитисягрецькою та слов’янською мовами;
– підпорядкуваннябратств єпископам.
Наслідки унії:Берестейська унія глибоко розколола українське суспільство, посилила позиціїкатоликів і послабила православний табір. Водночас становище самих греко –католиків було досить хитким. Православні вбачали в уніатах зрадників, акатолики не вважали їх повноцінними громадянами. До того ж католики не виконализначної частини своїх обіцянок, які було зроблено уніатами на Берестійськомусоборі, вони розглядали греко-католицьку церкву як засіб поширення власноговпливу, а не як самостійну церковну організацію.
Під приводомвпровадження унії польська шляхта і католики розгорнули широкий наступ направославну церкву:
– тих, хто нехотів переходити в унію поляки переслідували, виявляли зверхнє ставлення доних, називали схизматиками (з точки зору католицької церкви результатом Великоїсхизми став розкол християнської держави у 1054р.);
– діяльністьправославної церкви в Речі Посполитій було заборонено;
– закривалисяправославні храми та парафіяльні школи, що діяли при них;
– православнімонастирі та церкви передавалися католикам та уніатам;
– заборонялосябудувати церкви і школи, здійснювати культові відправи;
– жорстокопридушувалося будь – які спроби спротиву з боку міщан і православногодуховенства.
Тобто, фактичновідбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’якатолицькій церкві. За цих умов помітно активізували свою діяльність братства,їх представники та українські шляхтичі – патріоти. Проти церковної уніївиступили народні маси, частина знаті на чолі з князем В.Острозьким (1527-1608рр.), братства. Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існуванняправославної церкви.
3.10 Церковнареформа Петра Могили
У 1632 р.київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитетуправославної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви,першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з – поміж ченців ідуховенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посадидвох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні булиздійснювати єпархіальні собори.
Перешкодою уреорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межахїхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирянна церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. ПетроМогила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства.
Зміни, щовідбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливоюподією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелемКиєво-Печерського монастиря Ісайєю Трохимовичем за активної участі ПетраМогили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схваленоконстантинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів уЯссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалосяне лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам ПетроМогила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок – «Служебника» й«Требника».
«Служебник»собором 1629 р. був проголошений як обов’язковий для кожного священика. У ньомуподавалися уточнені повні тексти Богослужб – уранішніх, обідніх (літургій),вечірніх.
«Требник» вийшовдруком у Лаврській друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядокздійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення,похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей,початку навчання тощо.
Петро Могилазібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковнісправи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різнірелігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільшскрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви.
Значеннядіяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурногожиття України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила бувмитрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги передУкраїнською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила бувканонізований – визнаний Святим.