МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЄВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙІ ДИЗАЙНУКафедра УкраїнознавстваКонтрольнаробота №6
з історії України
На тему:“Українакінця XIV-першої половини XVI ст.”
Виконав:студент
ГрупиЗМС 04
КириченкоО.Є.
Заліковакнижка № 020011
Перевірив:
Київ — 2005
Досередини XIV ст. кращі часи Галицько-Волинського князівства залишилися позаду.Боярська опозиція, апологети якої знову підняли голову після смерті Данила,ординське іго і постійні напади іноземних завойовників, наростання процесівфеодальної роздробленості, що об'єктивно були неминучими супутникамисуспільно-економічного поступу в той час, все це привело до того, що Галичина іВолинь поступово потрапили під владу Польського королівства і Великогокнязівства Литовського.
Такприпинила своє існування горда і сильна Галицько-Волинська держава. Післязанепаду Києва саме Галицьке-Волинське королівство на ціле сторіччя продовжилоіснування державної організації на українських землях і фактично було головнимполітичним центром для всього південно-західного краю. Таким чином українськіземлі зазнали розчленування.
ЗахопленняЗакарпаття Угорщиною було здійснене в 2- й половині XIII ст… На захопленійтериторії залишився колишній адміністративний розподіл на 4 жупа (згодомкомітету, району), на чолі, яких стали крупні угорські феодали. Яки проводилиполітику посилення феодального гніту; роздачі українських. земель угорським феодалам,введення з 1351 р. кріпацтва, безконтрольного панування феодалів над селянами(суд, покарання і ін.).
З XIV ст. починається наступкатолицизму: роздача землі католицьким церквам, стягування податі ( десятина), будівництвокостьолів і монастирів.
Відбувається переселення уЗакарпаття угорських селян і витіснення українців в гірські необжиті райони. Урезультаті такої політики виникає загострення класової боротьби, виступинаселення за національну мову і традиції, неприйняття католицизму і ін..
Буковина, що входила до складуГалицько-Волинського князівства, була в середині XIVст. завойована Угорщиною, аз 1359 р., коли зі складу Угорщини виділилося Молдавське князівство, Буковина увійшладо його складу спочатку на правах автономії, а з середини XV в. як звичайна адміністративнаодиниця Молдавії (на її території утворилися Чернівецька і Хотинська областіМолдавії). З середини XV ст. стало зустрічатися назва „Буковина” (територіялісу буку). В 1-й половині XIVст. Буковина разом з Молдавією потрапила підвладу Туреччини.
УсерединіXIV ст. починається розпад Золотої Орди, спричинений внутрішніми суперечками.Внаслідок чого утворюється Кримське ханство. З перших днів свого існуваннякраїнські землі були головним об’єктом нападів агресивних кочовиків. Ситуація вУкраїні ускладнилася, коли в 1475 р. Кримське ханство перейшло під турецькийпротекторат. З того часу кримські татари, залучаючи на свій бік дрібнішіплемена, почали регулярно нападати на українські землі. Вони нападали майжещороку, а коли були в Криму неврожаї, голод чи епідемії, то робили це кількаразів на рік. Татарські наїзники займалися насамперед людоловством таработоргівлею. Работоргівля для їх була важливим джерелом прибутків. За словамиМ. Грушевського. Україна поповнювала своїми кращими, здебільшого молодими ічасто письменними людьми, ”трохи не весь світ тодішній.” За підрахункамивітчизняних і польських істориків, до кінця XVст. на українські землі буловчинено 41 татарський напад і забрано в полон майже 220тис.чоловік(всьогоукраїнського населення 3,7 млн. чол.). У XVI ст. втратили полоненими і вбитимипонад 350 тис. осіб. Український народ усвідомив потребу в захисті потребу взахисті південних кордонів. Так у XVст. В південних степах з’являється новийстан – клас українського суспільства – козацтво, яке починає боротися зтатарськими нападниками.
Післявійни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою, за Галицько-Волинські землі, Галичиназалишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовськоїдержави.
Поставшив середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширюєтериторію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частинуБілорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину(1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.), пізніше син Кейстута Вітовт(1392 -1430 рр.), захоплює південноукраїнські степи аж до Чорного моря в районіОдеси. Українські і білоруські землі складали 9/10 території литовськоїдержави. Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історієюфеодальної Литви. Причина швидкого захоплення цих земель пояснювалась їхослабленням під золотоординським ярмом. Тому багато князівств добровільновходили до складу Литви, намагаючись союзом з нею забезпечити свої землі віднатиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма.
Приєднанняв другій половині XIVст. більшості українських земель до складу Великогокнязівства Литовського не спричинило спочатку помітних змін в їхньому політико–адміністративному устрої. Як і раніше, існували великі політичні об`єднання –Київська і Волинська землі, кордони яких майже повністю збігалися з політичнимикордонами “удільних князівств Давньоруської держави”. Така сама ситуаціясклалася й на Поділлі. Після входження його до складу Литви тут сформувавсяуділ литовських князів Каріотовичів. У Чернігівській землі приходом литовців довлади виникло кілька невеликих за розмірами удільних володінь. На приєднаних доЛитовської держави територіях великий князь Ольгерд посадив князювати своїхсинів і племінників. Землі вважались власністю литовської великокнязівськоїдинастії Гедиміновичів. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовськомубула зосереджена у руках великого князя. Система прямого взаємозв'язку міжвійськовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовськомукнязеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.Водночас вони зберегли певну автономію, а також давні місцеві традиції ізвичаї. Таке становище українських земель було зумовлено, очевидно тим, щовеликий князь литовський, як стверджує літопис ,”увійшов у приязнь з місцевимифеодалами.” Руські князі і бояри укладеними з великим князем угодамизобов’язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовной неухильно додержуватись колишніх прав і звичаїв, що сформувалися наокупованих землях, і боронити їх від татар. „Старе — не міняємо, нове — неупроваджуємо” — був такий принцип правління литовських князів. Хоча слідвизнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути —кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, щовласне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави,литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдаліпосилювали централістські тенденції.
Провіднуроль серед руських земель в другій половині XIVст. і до початку 70-х роківXVст. знову починає відігравати Київське князівство, яке з приходом литовців ізвільнення від іга Золотої Орди вступає в смугу певного державного відродження.В цей час в Київському князівстві виявляються суперечливі тенденціїсуспільно-політичного процесу. З одного боку, київська земля в 1362р., післязавоювання її литовським князем Ольгердом, втратила статус династичної спадщиниРюриковичів, а з іншого, — незважаючи на залежність від Литви, вона мала широкуавтономію.
Справді,київський князь, залишаючись васалом великого князя литовського, фактичнозберігав за собою всю повноту верховної влади (законодавчої,судово-адміністративної, господарсько-фінансової військової): йому підлягалистарости, він командував військовими контингентами всіх повітів, до ньогоапелював суд намісників; мав право надавати земельні володіння. Водночаслитовські правителі все-таки внесли ґрунтовні зміни доадміністративно-політичного устрою Київської землі. Велике князівство Литовськевідрізнялося від давньої Київської держави насамперед вищим рівнемцентралізації. Влада в ньому була повністю сконцентрована в руках великогокнязя. Такий централістський лад Литва запровадила і в межах підвладного їйКиївського князівства. Іншою важливою особливістю „новизни ”на Русі булопозбавлення верховної влади українських князів династії Рюриковичів ізаснування нової правлячої, литовської, династії — Гедиміновичів. ). Одним ізосновних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з ЗолотоюОрдою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського військанад татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське ігона українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, (1392— 1430рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену, що зробив зтериторії В. Прусії, Латвії, Естонії у 1340 — 1410 рр. більше 100 крупнихпоходів на слов'янські землі і Московського князівства (після перемоги у битвіна Куліковому полі у 1380 р. виріс його авторитет серед українського ібілоруського населення Великого князівства Литовського, а авторитет литовськогокнязя Ягайло — союзника Мамая, впав). Все це зумовило для Литви вибір союзникав особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорськогокоролівства.
Всерпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) міжВеликим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князьЯгайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицькувіру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стаєпольським королем. Значення унії подвійно. З одного боку, позитивне — допомоглаоб'єднаним силам в 1410 р. в Грюнвальдськой битві розбити Тевтонський орден, зіншою — негативне, тому що вона забезпечила посилення польської експансії натериторію Великого князівства Литовського. (роздача українських земельпольським феодалам, передача казни Великого князівства Литовського на потреби Польщі,насильне розповсюдження католицизму і ін.); Це не могло не викликати відсічлитовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Островіпідписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічнимправителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським.Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політикуцентралізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства,тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.
ПозиціїПольщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену(1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзниківвиступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а такожукраїнці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників налічувала понад 100тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовомувишколі й досвіді.
Основнийудар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливістьлитовським і польським військам перегрупуватися і завдати відповідногонищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих було понад 30тис.
Перемогау Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі — Добжинську землю.Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський ордензійшов з історичної сцени.
У1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі надформально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католикизрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь увеликокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення,обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польськийвзірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські земліроздавалися католицькій церкві.
Всеце не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польськихфеодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович. За свою боротьбу він був засланий на 10 років доКрем`янця, де серед українських бояр знайшов підтримку і надійних союзників.Після смерті Вітовта (1430р.)верховна влада у Великому князівстві Литовському,згідно з умовами унії, мала перейти до короля Ягайла.Проте литовська верхівкавирішила по-своєму: без погодження з королем бояри і князі обирають навеликокнязівський престол Свидригайла. Княжіння його тривало недовго. Одержавшититул великого князя він став вимагати від Польщі повернення Поділля, яке впершій третині XVст. Було яблуком розбрату між Литвою і Польщею. Внаслідокцього починається війна між двома державами. Врешті-решт між ворогуючимисторонами було укладено перемир’я, за яким західне Поділля відійшло до Польщі,а східне – до Литви. Волинь яку намагалися захопити поляки, залишилися підЛитвою. Серед литовських вельмож, невдоволених посиленням впливу української ібілоруської знаті, виникла підтримка поляками, змова проти Свидригайла.Внаслідок заколоту у 1432 р. великим князем литовським був проголошенийСигізмунд. Свидригайло врятувався втечею. Розпочинається громадянська війна.Протягом 1432-1433 років війна точилась з перемінним успіхом. Щоб послабитипозицію Свидригайла, його опоненти Ягайло і Сигізмунд пообіцяли всімправославним рівні права із католиками. Це вплинуло на частину прихильниківСвидригайло, яки відійшли від нього. Найвідчутнішого удару лідеру антипольської опозиції було завдано у 1435 р. в битві під Вількомиром. ВійськоСвидригайла зазнало поразки, а 42 князі потрапили в полон. Свидригайло змушенийбув відступити на Волинь. Після смерті Сигізмунда в 1440 р. на велике княжінняобирається малолітній син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також іпольським королем Казими-ром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.Свидригайло так і не зміг повернути собі владу в Литві і залишився правителемВолинського князівства. Обурення в України спричинило скасування в 1471 р.Великим князем Казимиром багатовікової князівської форми правління в Києві іліквідацію Київського князівства, що означало кінець української автономії уВеликому князівстві Литовському. Внаслідок яскраво виявленої пропольськоїполітики, відвертого ігнорування національних і релігійних інтересівукраїнської шляхти з боку великокнязівської влади, в Україні поступовозростають симпатії до сусіднього Московського князівства яке на прикінці XVст.перетворюється на сильну централізовану державу. Її князі почали називати себеспадкоємцями Київської династії, вживаючи титул правитель „усієї Русі”. Цяідеологія мала великий вплив на українську аристократію, а Литва за висловомвідомого українського історика І.Крип’якевича, своєю безоглядною політикоюпросто пхала українських панів в обійми Москви. Відразу після ліквідаціїКиївського князівства володарі окремих земель почали переходити на бікМоскви.У70-80 рр…
XVст. до Московської держави разом із своїми землями приєднались пограничнічернігівські князі Одоєвські, Воротинські, Мосальські.
У1481р. князь Федір Бєльський, онук великого князя литовського Ольгерда,вступив у змову з українізованими князями цієї династії Іваном Гольшанським іМихайлом Олєльковичем, щоб усунути від влади великого князя Казимира.Задопомогую Москви вони планували захопити великокнязівський престол. Але їхтаємні наміри було розкрито. Гольшанського і Олєльковича страчено, а Бєльськомупощастило врятуватися і знайти притулок у Москві.
Новимрішучим виявом невдоволення української знаті литовським правлінням наукраїнських землях і водночас останньою спробою повернути колишні права булоповстання козаків і шляхти проти великого князя Сигізмунда, яке на Поліссі у1508 р. очолив князь М. Глинський. Уродженець Україні, який одним з першихздобув західноєвропейську освіту, захоплювався ідеями гуманізму і ренесансу.
М.Глинський не зрікся своєї батьківщини та її народу.У зверненнях до українськоїшляхти М.Глинський закликав боротися за збереження святої „грецької” віри івідродження і відродження ліквідованого в 1471 р. Київського князівства. Йогозадум не був здійснений, і під тиском польсько – литовського військаМ.Глинський змушений був тікати за межі України й шукати захист у Московськійдержаві. Де він попервах користувався великим авторитетом при царському дворі.А згодом закінчив життя у в’язниці. Це була остання спроба українських князіввідібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.
Часи,прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи назначний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичногорозвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історикІ. Крип'якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живимтворчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Цінадбання з часів Великого князівства залишились для українського народуполітичним капіталом також на пізніші часи”. М. С. Грушевський вважав, що ВеликеКнязівство Литовське більшою мірою, ніж Московія, зберегло традиції КиївськоїРусі.
Захопившиу XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти йукраїнськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського.Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії міжПольським королівством і Литвою.
Найважливішимвнутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початкуXIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, абоослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означалапривілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Неостаннє місце тут посідала й проблема військової повинності — адже у Польщідомінувало наймане військо.
Неможна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою,підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Великекнязівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.
Проте,Кревська Унія була лише особистим союзом, заснованим на шлюбі царюючих персон2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви).
НаступнаЛюблінська унія повністю об'єднала ці держави.
Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписанняунії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданніоб'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських ібілоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагаласязібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд IIIАвгуст своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, апотім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах іпривілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм.Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію ісклали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита(дослівно з польської мови — спільна справа). В ній мали бути король, якийобирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литвизберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних силі у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовськоїавтономії, а були віднесені до складу польських воєводств — Руського (Львів),Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського(Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначенимипольськими магнатами. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, великуісторичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки.Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної,релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі,забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство ззахідноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рухопору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі занаціональне виживання. Тимчасом, коли селянство посилювало виступи протипольських феодалів, українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів,протягом життя одного-двох поколінь майже перейшла на бік польськогомагнатства, засвоївши його мову, віру й звичаї. Зрада української верхівки,пізніше прийняття унії, з одного боку, полегшили польським панам процесзакріпачення місцевого населення, а з другого вкрай загострили соціальні,національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій…
Унія, як метод і форма об’єднання церков, не досягла мети – не сприяла об’єднаннюправославних і католиків. Проте як метод і форма збереження національноїідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного ірелігійно-церковного гноблення виправдала себе. Як засвідчили наступні події,нестерпний польський колоніальний гніт призвав до посиленнянаціонально-визвольної і класової боротьби українського народу у XVI ст. Ународних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи підпроводом К.Косинського, С.Наливайка, Г.Лободи та ін.)українці набували досвідборотьби, гартували волю і національну самосвідомість.
Література
1.КотлярМ., Кульчицький С. Довідник з історії України,1996.
2.ІсторіяУкраїни.- Львів,1996.
3.ГрушевськийМ.С.Історія України-Русі -К.,1997.
4.Довідникз історії України. У 3-х томах. за ред. І.З.Підкови, Р.М.Шуста –К.1996-1999.
5.Крип`якевичІ. П. Історія України. Т.1. –К.,1992.
6.Борисенко В.Курс української історії.- К.,1997.
7.ГрушевскийМ.С.Очерк истории украинского народа.-К.,1990.
8.БойкоО.Історія України. –К.,1999.
9.ШевчукВ.П., Тараненко М.Г.Історія української державності.Курс лекцій.-К.,1999.