Курсоваробота
СтановищеЮгославії на початку XXст
План
Вступ
1 Становлення королівства Югославії
2 Вектори зовнішньої політики
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Двадцяте століттязакінчилося так само, як і починалося, — війною на Балканах, війною між етнічноблизькими південнослов’янськими народами ( що проживали й проживають спільно)за національне самовизначення. Але якщо на початку нашого сторіччя південніслов’яни в союзі із греками воювали за звільнення від зовнішніх поневолювачів,то нині — один з одним. Трагедія південнослов’янських і балканських народівскладається в XXст. В тому, що вони не можуть не жити разом, ні цивілізованодомовитися й мирно розійтися.
Вся історіянародів, що населяли Балкани й частково ввійшли потім у югославську державу, — це спроба знайти єдиновірне співвідношення між етнічними територіями й кордонамидержав. На всьому її протязі питання про долю, суть і форми національногосамовизначення кожного народу в Південно-Східній і Центральній Європі, питанняпро долю й внутрішні взаємини в поліетнічній спільності південних слов’ян іпитання про долю й закономірності розвитку Балкан як регіону (на початку XX в. виокремилосязі східного питання в самостійну політичну проблему) тісно перепліталися міжсобою. Кожне з цих питань мало свою історію, свій зміст, свої моментинайбільшого або найменшого загострення. У кожний історичний момент виникалиособливі взаємозв’язки, взаємозалежність і співвідношення між проблемамисамовизначення й ідентифікації власне етнічних, етнорегіональних іполітико-регіональних спільностей, які могли мати загальноєвропейський ізагальносвітовий масштаб і значення.
Жодна балканськаі південнослов’янська криза не обійшлися без міжнародного втручання. Причомупосередництво завжди було лише однією з форм суперництва найбільших держав.Створювалося замкнуте коло: протиріччя між світовими державами, що невідмовилися від суперництва, стимулювали внутрішньо балканський конфлікт.Конфлікт, у свою чергу, загострював відносини між світовими державами, тому щовоюючі сторони не могли не використати протиріччя, породжені суперництвомпосередників-миротворців.
„Зовнішнійфактор” проявлявся на Балканах у різних формах і відігравав велике значення ввнутрішньому та зовнішньополітичному житті балканських країн, зокрема Югославії.Це й дипломатична активність, і посередництво, і військове втручання дляпідтримки однієї зі сторін, і введення частин регулярних армій, окупація, івтручання у внутрішньополітичну боротьбу в національних рухах, блокади, санкціїі їхнє порушення тощо. Втручання ззовні в міжетнічні відносини й міждержавніконфлікти на Балканах призводило до різних наслідків: воно могло бутидестабілізуючим, конфліктогенним фактором, могло підтримувати напруженість, амогло запобігати конфлікту або сприяти його врегулюванню, збереженню абопідтримці миру — залежно від інтересів провідних держав і загальної тенденції вміжнародних відносинах у даний історичний момент.
Цей регіон здавнабув ареною суперництва й протиборства як окремих держав, так івійськово-політичних блоків і економічних угруповань. Регіональні й міжетнічнікризи на Балканах у системі міжнародних відносин виконували різні функції йприводили до різних результатів залежно від конкретної історичної ситуації.Тенденція їхнього розвитку може збігатися із загальносвітовою, а може йсуперечити їй. Регіональні кризи можуть бути барометром міжнародних відносин,можуть підірвати або, навпроти, стабілізувати загальну ситуацію. Те ж стосуєтьсяй впливу міжнародної ситуації на загострення, стабілізацію або ослабленнярегіональних і міжетнічних конфліктів на Балканах.Актуальна тема а саме перiод 20 -30х рр., тому що на данномуетапi краiни колишньоi Югославii утримують мiж собою тiснi вiдносини як на початку ХХст., йхарактерно те що у зовнiшнiй полiтицi вони також пiдтримують тiж вiдносини з краiнами Европи i CША у планi економiки i полiтики, як у перiод становлення королiвства i майбутнього зовнiшньополiтичного розвитку Югославii.
Виходячи зактуальності теми дослідження, автор ставить перед собоюмету – розкритисутність зовнішньої політики Югославії в 20-30-ті роки ХХ століття.
Для досягненняпоставленої мети пропонується вирішити наступні завдання:
1. показатипроцес становлення королівства Югославії;
2. проаналізувативнутрішньополітичну ситуацію в новоутвореній державі;
3. визначитивектори зовнішньої політики Югославії;
4. показатиеволюцію у зовнішньополітичних відносинах Югославії з країнами Малої Антанти тафашистської осі.
Об’єктом дослідження виступаєзовнішня політика Югославії.
Предмет – шляхи реалізації, векторита напрями зовнішньої політики королівства.
Хронологічнірамки роботиохоплюють період 20-30-тих років ХХ ст. — з моменту становлення державиЮгославія і до приєднання її до Берлінського пакту.
Методологічнубазу становлять:загальнонаукові (системного аналізу, синтезу, індукції, дедукції, методзагальної характеристики) та основні історичні (хронологічний,історико-порівняльний) методи. Складність теми дослідження зумовилавикористання проблемно-хронологічного методу викладу матеріалу.
Історіографія дослідження. Характеризуючиступінь розробки даної теми, слід зазначити, що на початку ХХІ століття певніїї аспекти активно обговорювалися на різноманітних науково-практичнихконференціях, в колі науковців та громадських діячів-практиків та політиків,політологів, аналітиків; були написані наукові статті, проведенні різноманітнісоціологічні, статистичні, наукові дослідження. Це було пов’язано з Балканськоюкризою, війною та втручанням великих держав в процес врегулювання конфлікту.Тому робилися різноманітні спроби вирішення ситуації та розробки науковообґрунтованого рішення. Але більшість цих досліджень носили політологічний абокультурологічний характер.
Даною проблемоюсуто в історичному контексті займалися багато дослідників. Дуже цінною зазмістом слід вважати багатотомне видання радянського періоду „Всемирнаяистория”[1], в якому комплексно, хочаз марксистсько-ленінських позицій подається аналіз внутрішньополітичногостановища Югославії та окреслюються основні вектори зовнішньої політики молодоїдержави в досліджуваний період.
Також певніаспекти даної теми розкриваються в узагальнюючих роботах С.М. Стецкевича2та В.В. Александрова3, які присвячені історії країн Європи вперіод з 1917-1945 рр. і в основному акцент робиться на розповсюдженніфашистського впливу на Балканській півострів.
Особливий інтересстановить монографія Бейліс О.С. „Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.)”4в якій дуже докладно викладено досліджуваний період в історії Югославії,особливо зовнішні зв’язки з країнами Малої Антанти та СРСР.
Більшоб’єктивними є праці сучасних науковців, присвячені проблемам становлення,внутрішньополітичного, соціально-економічного розвитку Югославії, її ролі всистемі тодішніх міжнародних відносин, впливу Росії на формування королівстваЮгославії, протистоянню радянських та фашистських інтересів на Балканах тощо5.
Певні аспектипроблеми розкривають статті Писарєва Ю., Шилової А., Кірсанова В., Грішиної Р.,Кудрявцевої Е. та інших6.
Джерельну базу роботи становлять ресурси мережі Internet, документи та матеріали, що містяться в Хрестоматії зновітньої історії та Радянської історичній енциклопедії1.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів,висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділівисвітлюється процес становлення та внутрішньополітичного розвитку королівстваЮгославії. Другий розділ присвячений аналізу зовнішньої політики Югославії.Висновки розкривають результати до яких дійшов автор в процесі дослідження.
Практичне значення результатів. Результати дослідження можуть бути використанідля розробки спецкурсів та спецсемінарів, для написання різноманітних творчих,дипломних та інших робіт з даної галузі, для підготовки до семінарів, диспутів,уроків.
1 Становленнякоролівства Югославії
Із самого початкуПершої світової війни частина словенських і хорватських політичних діячівзробила ставку на перемогу Антанти. Змушені в умовах війни бігти зАвстро-Угорщини, вони створили в Римі (Італія) і Ніші (Сербія) два політичнихцентри еміграції. У січні 1915 року на базі римського центра був створенийПівденнослов’янський комітет (Комітет), у який увійшли великі політичні діячіХорватії, Далмації, Боснії й Герцеговини, Словенії.
ДіяльністьКомітету викликала самий живий відгук у югославських народів Австро-Угорщини. Зйого діяльністю солідаризувалися всі найбільші політичні партії Хорватії йСловенії. Незважаючи на існуючі розходження в поглядах на післявоєнне майбутнєпівденнослов’янських земель, лідерам комітету спільно вдалося розробитипрограму державотворення південних слов’ян на принципах федерації. Ідеяфедеративної Югославії була висунута на противагу ідеї «Великої Сербії», якоїдотримувалися правлячі націоналістичні кола Белграда.
Природно, щоЮгославія могла бути створена тільки за умови розпаду Австро-Угорщини. Але цяперспектива не влаштовувала фінансові кола Парижа й Лондона, тісно пов’язані з банкірськимибудинками Відня. Іншим аргументом проти створення Югославії були побоюванняАнглії й Франції, що це зміцнить позиції Росії на Балканах. Самим же рішучимсупротивником створення Югославії була Італія, яка не бажала виникненнясильного конкурента на Адріатиці[2].
У листопаді 1916року помер старий австрійський імператор Франц Йосип. Австро-Угорщина до цьогомоменту перебувала у важкому положенні. Кампанія 1916 року на російськомуфронті була програна, матеріальні ресурси країни виснажені. Новий імператорКарл I почав шляхи висновку сепаратного миру з Антантою. Був відправлений увідставку одіозний угорський прем’єр-міністр граф Іштван Тиса.
Була оприлюдненаТравнева декларація — теза за об’єднання всіх південнослов’янських земельАвстро-Угорщини в єдине державно-адміністративне утворення, але при цьому одніполітики бачили це утворення в складі Австро-Угорщини, інших — у складіфедеративної Югославії.
Складні процесипротікали й в іншій частині південнослов’янського політичного миру — в урядіСербії в еміграції. Лютнева революція в Росії сильно підірвала позиції Сербії втаборі Антанти. Сербія втратилася своєї традиційної зовнішньополітичної опори вособі царського уряду. А наступний жовтневий переворот у Петрограді йзахоплення влади більшовиками фактично залишив Сербію один на один з усієюЄвропою. У цій ситуації сербські правлячі кола пішли на серйозні переговори земігрантським Комітетом. У середині червня 1917 року на острові Корфу відбуласязустріч прем’єр-міністра Николи Пашича з лідерами Комітету. Вихідні позиціїсторін на переговорах принципово відрізнялися: Пашич і інші сербськінаціоналісти стояли за «Велику Сербію», Комітет — за федеративну Югославію1.Але зовнішньополітична ситуація настійно диктувала необхідність компромісу.
Довгі й важкіпереговори завершилися підписанням 20 липня 1917 року Корфской декларації—політичної програми створення незалежного єдиної Югославської держави.Передбачалося, що майбутня держава — Королівство сербів, хорватів і словенців —буде містити в собі всі південнослов’янські землі Австро-Угорщини, Сербію йЧорногорію. Конституцію країни повинні будуть виробити спеціально скликаніУстановчі збори, однак свідомо було вирішено, що нова держава будеконституційною монархією на чолі з династією Карагеоргієевичей, а нефедерацією.
Компроміснийхарактер Корфской декларації пояснюється нерівним і хибким положенням, у якомуперебували обидві сторони: вигнане з окупованої країни сербський уряд мало усвоєму розпорядженні армію, Комітет — певними фінансовими ресурсами йпідтримкою еміграції й частини політиків Австро-Угорщини. Однак обидві сторонибули буквально підвішені в повітрі — війна тривала, і її підсумок ще не бувясний. Але рівноважними ці відносини не були — все-таки позиції сербськоїсторони були сильніше. Адже уряд Сербії, хоча й у вигнанні, було визнанодержавами Антанти як повноправний союзник і він мав реальну військову силу.Тому в Корфской декларації перевага одержали великосербскі тенденції — і цевідбилося згодом на всій історії Югославії1.
Недивлячись навсі ці недоліки, оприлюднення Корфской декларації викликало хвилю ентузіазмусеред всіх югославських народів. У програші виявилася тільки чорногорськакоролівська династія — відтепер король Чорногорії Микола залишався королем безкоролівства. Ще в березні 1917 року в Парижі був створений емігрантськийЧорногорський комітет національного об’єднання, що від імені народу Чорногоріївиразив солідарність із принципами Корфской декларації. Чорногорський комітетустановив тісні контакти з Комітетом і сербським урядом.
Початок 1918 рокуознаменувалося вступом у війну США. Перевага Антанти стала очевидним для всіх.Не сумніваючись у перемозі, американський президент В. Вільсон 8 січня 1918року направив конгресу США своє знаменитим послання, що стало, з 14 пунктів, уякому викладалася концепція післявоєнної перебудови Європи. Пункт 10-й говорив:«Народам Австро-Угорщини… повинна бути надана найбільш вільна й сприятливаможливість для автономного розвитку»2. Так на міжнародному рівні бувзроблений перший крок до автономії югославських народів Австро-Угорщини. Прицьому мова про розпад імперії ще не йшла.
9 січня 1918 рокуЛлойд Джордж, виступаючи в англійському парламенті, заявив, що «у завданняанглійської політики не входить руйнування Австро-Угорщини»1. Прицьому держави Антанти збиралися тримати руку на пульсі австро-угорських подій інаправляти їх за своїм розсудом.
Тим часом урядАвстро-Угорщини вживав розпачливі зусилля по виходу з війни. У Відні вжезрозуміли, що у випадку поразки події в країні стануть некерованими. Потай відНімеччини віденські дипломати вели сепаратні переговори з Антантою. Особливаувага приділялася переговорам у Брест-Литовську. Тут представники Німеччини йАвстро-Угорщини обговорювали із представниками радянської Росії умови висновкумиру.
Восени 1918 рокупочалася агонія. 29 вересня капітулювала Болгарія. 4 жовтня урядАвстро-Угорщина направило державам Антанти ноту, у якій пропонувало початимирні переговори. 5 жовтня почалося масований наступ військ Антанти наІталійському фронті. Це був кінець імперії. Практично вся територія країни вжевийшла з-під контролю Відня.
6 жовтня вЗагребі було утворено Народне віче югославських народів, у яке ввійшлипредставники Хорватії, Словенії й Боснії й Герцеговини. 16 жовтня імператорКарл видав запізнілий маніфест про реорганізації монархії, але цей акт тількиприскорив розпад імперії. Народне віче початок формування власних органів владий проголосило свою програму, метою якої оголошувалося «об’єднання всіх словенців,хорватів і сербів у народну, вільну й незалежну державу, створена надемократичних початках». Об’єднання югославського населення повинне булоздійснитися «на всій його етнографічній території, незалежно від обласних абодержавних кордонів, у межах яких воно в цей час проживає»2.Наприкінці жовтня почалися масові повстання югославських частинавстро-угорської армії. А 29 жовтня Народне віче в Загребі прийняло резолюціїпро розрив з Австро-Угорщиною, відділенні від її всіх югославських провінцій ідержавотворенні словенців, хорватів і сербів.
Відразу ж післяпроголошення незалежності Народне віче оголосило про припинення війни зАнтантою й зажадало надати новій державі право брати участь у мирнійконференції. Представляти інтереси нової держави на міжнародній арені Народневіче вповноважило Комітет у Лондоні, що мав свої представництва в іншихстолицях країн Антанти. Усередині країни почалося формування органів місцевоївлади й власних збройних сил — Народної гвардії. Необхідність у власній арміїнастійно диктувалася складним міжнародним становищем, у якому виявилася країна.У ряді міст відбувалися хвилювання. Анархія загрожувала захлиснути всю країну.В умовах розпаду Австро-Угорщини й повної дезорганізації її державнихінститутів, італійська армія окупувала все узбережжя Адріатики з містамиТрієст, Рієка, Спліт, Дубровнік. У цих умовах Народне віче було змушенопризвати на територію країни війська Антанти.
Сербський уряд до1 листопада 1918 року залишався на острові Корфу, звідки уважно спостерігав заподіями на Балканах. 1 листопада сербські війська звільнили Белград, а 13листопада між Сербією й Угорщиною було укладене перемир’я. Прем’єр-міністрСербії Нікола Пашич на нараді керівників держав Антанти в Парижі зажадав длясвоєї країни територіальних компенсацій за заподіяний їй австро-угорськоюокупацією збиток. Але про приєднання до Сербії всіх колишніх територійАвстро-Угорщини, населених югославами, мова взагалі не йшла1.
Керівництвовеликих держав прораховувало варіанти дій. Із закінченням світової війнигеополітична ситуація в Європі істотно змінилася. Як фактор європейськоїполітики зникли Росія, Німеччина й Австро-Угорщина. Новий розклад силпороджував нові протиріччя. Стратегічна важливість Балкан полягала в їхнійблизькості до Туреччини й арабського Сходу, звідси можна було контролювати всюсхідну частину Середземномор’я. Але тепер фактичним гегемоном на Балканахставала Франція. Незадоволені цим Англія й США прагнули обмежити французькийвплив. Саме за їхньою підтримкою почалася італійська окупація Балкан. Втім,санкціонувавши цей крок, Лондон і Вашингтона незабаром затурбувалися, щоіталійці хапнуть занадто багато, а надмірне посилення Італії не входило в їхніплани. У підсумку англійські й американські війська почали висадження вюгославських портах, захоплених італійцями. Сформована ситуація настійновимагала забезпечити баланс сил на Балканах. Єдиною противагою Італії моглостати велика держава південних слов'ян, що перебуває в тісних союзницькихвідносинах з Антантою. Це влаштовувало б усіх, крім Італії, але про неї вданому контексті мова й не йшла. Крім того, нова держава на Балканах, зазадумом Антанти, повинне було стати важливим елементом «санітарного кордону»навколо ураженою чумою більшовизму Росії1.
Ні Народне вічеДержави словенців, хорватів і сербів, ні уряд Сербії не заперечували протиоб’єднання. Але політичні партії, угруповання й рухи мали різні, найчастішедіаметрально протилежні погляди на принципи устрою майбутньої держави.
Югославськісоціал-демократичні кола виступали за республіканську форму правління, зарівність всіх народів Югославії й за федерацію демократичних республік.Провідні хорватські політичні партії наполягали на автономії Хорватії в єдинійдержаві. Сербські націоналісти розглядали створення єдиної Югославії якзакономірний «військовий приз» для Сербії. Населення Македонії виступало заавтономію або повну незалежність країни. У Чорногорії й навколо її йшла гостраборотьба між прихильниками незалежності країни й прихильниками об’єднання зусіма югославськими народами.
Цим планамактивно перешкоджала Франція. На той час Парижеві вдалося повністю підкоритисвоєму впливу сербський королівський двір, сербський уряд і генералітет, а задопомогою військових кредитів. У планах Франції Сербія повинна була статиголовним провідником французького впливу на Балканах, об’єднавши навколо себевсі югославські народи.
Наміри Франції несхвалювали США й Англією. Їх набагато більше влаштувало б, якби на Балканахіснувало кілька слабких держав, які було б легко тримати під контролем1.
24 листопада 1918року Народне віче винесло рішення про об’єднання Держави словенців, хорватів ісербів із Сербією й Чорногорією. 26 листопада рішення про об’єднання із Сербієюприйняла Народна скупщина Чорногорії. А 1 грудня 1918 року від імені короляпринц-регент Олександр Карагеоргиевич оголосив про утворення єдиної державиюгославів— Королівства сербів, хорватів і словенців2. Цядата й уважається датою створення Югославії.
Створене в грудні1918 року Королівство сербів, хорватів і словенців було великою європейськоюдержавою. Його площа становила 248 тисяч квадратних кілометрів, населення — 12мільйонів чоловік. Самим більшим по чисельності народом багатонаціональногокоролівства були серби, що становили 39% населення. Другий по чисельностіетнічною групою були хорвати, третьої — словенці. Крім цього, уКоролівстві проживали угорці, албанці, македонці, боснійські мусульмани,цигани, євреї, влахи, турки, болгари, німці, італійці, румуни. Кожний із цихнародів мав власну історію, культуру, мову, традиції, багато століть ці народижили роздільно й у різних умовах, кожний з них за свою багатовікову історіювипробував різні політичні, культурні, економічні, соціальні впливи, кожнийперебував на своєму рівні економічного розвитку.
Країна не маласпочатку єдиного ринку, практично був відсутній внутрішній товарообмін. Не булоі єдиної грошової системи — у країні паралельно зверталися кілька валют —сербська, чорногорська, австрійська. При цьому економіка Сербії й Чорногоріїсильно постраждала від війни й окупації, а економіка колишніх австро-угорськихземель, що ввійшли до складу Держави сербів, хорватів і словенців, буладезорганізована. Економічну базу нової держави фактично стояло створюватизаново. І вже перші роки його існування показали, що здатності правлячої елітине відповідають масштабам державних завдань.
В 1920-х роках ніФранція, ні Англія, ні США не були зацікавлені в розпаді королівства сербів,хорватів і словенців. Розклад сил у Європі в той час вимагав існування наБалканах великої держави, що перебуває під контролем держав Антанти, що було б,по-перше, фактором стабільності на Балканах, по-друге, служило б противагоюІталії, по-третє, стримувало б реваншистські устремління Угорщини й Болгарії й,по-четверте, забезпечувало «санітарний кордон» уздовж границь СРСР. Сербськаправляча верхівка, повністю орієнтована на Антанту, була цілком здатназабезпечити всі ці чотири умови — цілком задовольняла Париж і Лондон. А доляякихось там хорватів або македонців їх не хвилювала — вони були віддані навідкуп сербським шовіністам, і ні про якій «гуманітарній катастрофі» ніхто встолицях великих держав тоді й не заїкався. Ну, ріжуть слов'яни один одного —так вони ж дикуни, їм так покладене...1
6 січня 1929 рокукороль Олександр зробив у країні державний переворот. Був оголошенийнадзвичайний стан, скупщина розпущена, до влади прийшов уряд на чолі згенералом Петром Живковичем, керівником таємної організації «Біла рука». Черезкілька місяців після перевороту були проведені адміністративні реформи. Колишняназва країни — Королівство сербів, хорватів і словенців — скасовувалося.Відтепер країна одержала офіційну назву Королівство Югославія. По новомуадміністративно-територіальному подолу вона розділялася на 9 провінцій(бановин) і столичний округ. Границі провінцій в основному відповідалиісторичним областям Югославії. 3 вересня 1931 року була опублікована новаконституція Югославії1. Від попередньої вона відрізняласятільки розширенням повноважень короля, країна по суті перетворювалася вабсолютну монархію. У відношенні національних прав народів Югославії нічого незмінилося.
Таким чином,процес становлення Югославії як незалежної держави був досить складним ісуперечливим. Особливістю цього процесу стало те, що окрім узгодження інтересіввнутрішніх політичних сил югославських народів, необхідно було порозумітисятаким великим геополітичним гравцям як Франції, Англії та США. Кожна з цихкраїн мала свої наміри щодо Югославії. Але незважаючи на це об’єднанняюгославських народів в єдину державу відбулося, хоча саме в цей період булизакладені основні внутрішньополітичні протиріччя, які стали визначальними увсій подальшій історії держави.
2 Векторизовнішньої політики
Мирний договір,підписаний у Версалі в червні 1919 року, створював таку систему міжнароднихвідносин, при якій малі країни Європи попадали в політичну залежність відвеликих держав — Англії, Франції й США. У такий спосіб у Європі виниклаоднополярна політична система, у якій домінували держави Антанти; фактично вонимонопольно вирішували долю континенту, у тому числі й долю Балкан1.
До складуствореного наприкінці 1918 року Королівства сербів, хорватів і словенцівувійшли не всі території, населені південними слов’янами. Нова держава малатериторіальні претензії до всіх своїх сусідів, крім Греції. Невирішеними булисуперечки з Угорщиною, Румунією, Албанією й Болгарією (македонське питанняніхто з порядку денного не знімав).
Найбільш гостримибули італо-югославські й австро-югославські протиріччя. Італія, ґрунтуючись насекретних статтях Лондонського договору 1915 року, окупувала частину Далмації,Істрію й Трієст. У складі Австрії залишилися історичні словенські землі —Каринтия й Південна Штирия. Урегулювання цих суперечок було однієї з головнихтурбот зовнішньої політики молодої держави.
Вирішення їхбагато в чому ускладнювалося позицією держав Антанти. Англія, Франція й США неквапилися з визнанням югославської держави. На Паризькій мирній конференціїделегація Королівства сербів, хорватів і словенців намагалася підняти питанняпро врегулювання територіальних суперечок з Австрією й Італією, але підтримкине одержала.
Питання продержавні кордони Королівства сербів, хорватів і словенців були часткововрегульований тільки у вересні на міжнародній конференції, скликаної у зв’язкуз підписанням мирного договору з Австрією. Тоді була вирішена проблемадемаркації австро-югославської границі, а остаточно територіальна суперечкакоролівства з Австрією був урегульований в 1920 році, коли в СловенськійКаринтиї, на яку претендувало королівство, під контролем представників Антантибув проведений плебісцит по питанню про її державну приналежність. Більшістьнаселення цієї зони, де переважали словенці, висловилося все-таки за збереженняКаринтиї в складі Австрії.
27 листопада 1919року країни Антанти підписали Нейіський мирний договір з Болгарією. За цимдоговором була встановлена границя Королівства сербів, хорватів і словенців зБолгарією, причому до королівства відійшла частина болгарської території площею2,5 тис. кв. км., на якій переважало болгарське населення.
Протягом1919–1920 років королівство врегулювало прикордонні суперечки із Грецією йРумунією. Набагато складніше розв’язалася італо-югославська суперечка. Тількипід тиском Англії, Франції й США Королівство сербів, хорватів і словенців пішлона переговори з Римом. 12 листопада 1920 року в Рапалло був підписанийітало-югославський договір, по якому Італія відмовлялася від своїх претензій наДалмацію. У той же час до складу Італії ввійшли міста Трієст, Пула, півострівІстрія й кілька островів на Адріатиці — території, які Югославія вважаласвоїми. Щодо хорватського міста-порту Ризики (Фіуме), окупованого Італією,сторони пішли на компроміс, визнавши Фіуме з округою незалежною державою. Ціумови Рапалльского договору, фактично нав’язані великими державами, незадовольнили ні Італію, ні Югославію — і спірні питання, формально вирішені,продовжували ускладнювати італо-югославські відносини1.
В 1920 роціЮгославія, Чехословаччина й Румунія утворили військово-політичний блок, щоодержав назву Малої Антанти. Формально новий блок був спрямований протиУгорщини, але Франція, що стояла за спиною Малої Антанти, розглядала цейвійськовий блок як важливий інструмент свого впливу на Балканах. У результатіМала Антанта придбала яскраво виражену антирадянську спрямованість.
ВідношенняЮгославії, якою управляла сербська олігархія, до Радянського Союзу булопідкреслено ворожим. Домігшись «об’єднання й звільнення», сербська правлячаверхівка втратила інтерес до свого колись великого союзника. До того ж правлячікола королівства побоювалися експорту революції з Росії. Тому королівський уряду міжвоєнний період утримувалося від будь-яких контактів зі СРСР1. Дипломатичнівідносини з Радянським Союзом Югославія встановила останньою із країн Європи —тільки в червні 1940 року.
Зате в Югославіїзнайшли притулок безліч емігрантів з Росії, серед яких була велика кількістьнаукової інтелігенції. Цей крок Белграда був багато в чому викликанийпрагматичними інтересами: убожіюча, розорена війною Сербія, у якій людина звищою освітою була рідкістю, одержала у своє розпорядження найцінніші науковікадри Російської імперії. Завдяки цьому в короткий строк Югославії вдалосядомогтися істотного зміцнення вищої школи, де російські приват-доценти йпрофесори готували для Югославії висококваліфікованих фахівців.
Таким чином, до1933 року Югославія не мала ніякої зовнішньополітичної альтернативи союзу ізФранцією2. Зв’язкаБелград — Париж стала ще міцнішою після підписання в листопаді 1927 рокудоговору про дружбу між Югославією й Францією. Але зовнішньополітичних позиційЮгославії цей договір аж ніяк не підсилив, а лише продемонстрував зрослузалежність югославської політики від Франції. Військова міць Югославії майжецілком залежала від поставок французької зброї й від французьких кредитів.
Італія вважалаЮгославію своїм головним суперником на Балканах і метою її політики увідношенні Югославії було розчленовування країни на трохи слабкі й бажанозалежні від Італії держав. Рим прийняв саму активну участь у формуванні йстановленні руху усташей — хорватських фашистів. Використовуючи протиріччяу відносинах Югославії з Болгарією, Угорщиною й Грецією, Італії вдалосясерйозно ускладнити зовнішньополітичне становище Югославії й фактично поставитиїї на грань ізоляції на Балканах — навіть союзники Югославії по МалійАнтанті, Румунія й Чехословаччина, відмовилися гарантувати їй допомогу увипадку початку італо-югославської війни. А встановивши в Албанії повністюзалежний від Італії режим, Рим одержав плацдарм для подальшої експансії наБалканах.
У листопаді 1926року був підписаний італо-албанський пакт про дружбу й безпеку, у результатічого Албанія фактично перетворювалася в італійський протекторат. Позиції Італіїпокращилися, а позиції Югославії істотно погіршилися. Югославська дипломатіяактивно намагалася врегулювати відносини з Італією, але вузол протиріч бувзав’язаний занадто туго. У лютому 1934 року в Афінах був підписаний пакт простворення нового воєнно-політичного блоку — Балканської Антанти, у яку ввійшлиЮгославія, Туреччина, Греція й Румунія. Цей блок був явно спрямований протиІталії. У відповідь Італія пішла на зближення з Австрією й Угорщиною, створившитим самим противагу Балканській Антанті. Ідея відтворення монархії Габсбургів,що активно підтримувала Італія, для Белграда була постійним зовнішньополітичнимкошмаром.
У пошукахсоюзника країни Центральної й Південно-Східної Європи всі частіше обертали своїпогляди на схід, убік Радянського Союзу. У січні 1934 року Постійна рада МалоїАнтанти висловився за нормалізацію відносин зі СРСР. Дотримуючись цьогорішення, уряди Чехословаччини й Румунії в червні 1934 року встановилидипломатичні стосунки зі СРСР. Однак Югославія відмовилася від прикладу своїхсоюзників. Югославський уряд не почув й переконання французького міністразакордонних справ Луї Барту, що наприкінці червня 1934 року спеціально приїхаву Белград, щоб умовити сербські правлячі кола встановити дипломатичні стосункизі СРСР. Це було маленькою сенсацією — Белград уперше не пішов покірно слідомза Парижем. І на це були досить серйозні причини.
1933 рік ставпереломним у долі Європи: у Німеччині до влади прийшов Гітлер. Берлин взяв курсна перегляд Версальського миру — миру, на якому фактично ґрунтувалася всяпіслявоєнна Європа й була побудована Югославія.
Цей підкоп підфундамент, на якому стояла Югославія, не міг не вплинути на югославськузовнішню політику. У Белграді, і не тільки в Белграді, досить швидко зрозуміли,що в Європі з’явився новий фактор сили. У середовищі малих європейських державпочалося перегрупування.
Югославія однієїз перших країн Європи поспішила на зближення з Німеччиною. Уже в березні 1934року між цими державами почалися переговори про висновок нового торговельногодоговору. Обговорення умов цього договору в Скупщині фактично вилилося в потікпронімецької пропаганди. «Між Німеччиною і Югославією немає ні політичних, ніекономічних протиріч, — заявляли сербські депутати. — Ми щиро бажаємогермано-югославського зближення»1.До весни 1934 року в політичних колах Белграда вже зложилося потужнепронімецьке угруповання. Германофіли покладали великі надії в урегулюванніітало-югославських протиріч. Крім того, у Белграді знайшли повну підтримкувимоги Гітлера приєднати Австрію до Німеччини. Сербські правлячі кола вважали,що «аншлюс» є меншим злом для Югославії, чим існування незалежної Австрії.
В той же часФранція активно шукає зближення з Італією. У Белграді це викликало паніку: „засоюз із Римом французи можуть розплатитися югославськими територіями”. Ці крокиПарижа привели до росту профашистських настроїв у сербської влади. КорольОлександр негайно відправився у Францію.
У Марселі королязустрічав міністр закордонних справ Франції Луи Барту. Обидва були вбиті групоюхорватських усташей. Якби король залишився живий, він, імовірно, дужезачудувався б, довідавшись, що «замовив» його Берлін — той самий Берлін,на який у Белграді покладали такі надії. У Німеччині бачили в Олександровіперешкоди для зближення Югославії з Берліном, хоча головною мішенню все-такибув не він, а енергійний міністр закордонних справ Франції Луї Барту1.
Спадкоємцемкороля Олександра став його син Петро. До повноліття короля від його іменіправила регентська рада, очолювана принц-регентом Павлом, що тяжів догерманофільства. У руках його була зосереджена королівська влада —нагадаємо, що Югославія по конституції 1931 року фактично була абсолютноюмонархією.
Убивство короляОлександра надзвичайно загострило італо-югославські й угорсько-югославськівідносини. До 1936 року в економіці Югославії домінували Франція й Англія.Наприкінці 1936 року в загальному обсязі іноземних інвестицій у Югославіїчастка Франції становила 17%, Англії — 14%, Чехословаччини — 12%,Німеччини — 0,88%. Але вже через два роки Німеччина вийшла на перше місцев югославській зовнішній торгівлі й на третє — за обсягом інвестицій.Югославські сировинні продукти, у першу чергу кольорові метали, були дужепотрібні військової промисловості, що відроджується германської2. А лідируюча роль Югославії наБалканах полегшувала Німеччини завдання розвалу системи військово-політичнихпактів між державами Центральної й Південно-Східної Європи, що встигла створитиФранція.
Послабленнюпозицій Франції на Балканах взагалі й у Югославії зокрема багато в чому сприявсвітову економічну кризу початку 1930-х років. Зате Англії вдалося зберегти йнавіть усталити свій вплив у Югославії. І із середини 1930-х років визначальнуроль у югославській політиці стало грати вже англо-германське протистояння.
Англіяпідтримувала Югославію в італо-югославській суперечці. Це давало Белградуможливість лавірувати між Лондоном і Берліном, опираючись одночасно напідтримку тих і інших.
Франція до цьогочасу зблизилася з Італією й підтримувала її плани реставрації в Австріїмонархії Габсбургів для створення противаги зростаючої міці Німеччини. УЮгославії вважали, що цей крок загрожує територіальної цілісності країни йприведе до відновлення ворожої Австро-Угорської імперії. Тому для Белградабільше привабливим був «аншлюс», у результаті якого Австрія взагалі зникла б зкарти Європи, а Югославія одержала б загальну границю із дружньою Німеччиною.Ця позиція Белграда сприяла подальшому германо-югославському зближенню.
У січні 1937 рокупри активній участі германської дипломатії був укладений Договір про вічнудружбу між Болгарією і Югославією. Тим самим фашистська Німеччина виступила вролі «поборника дружби двох слов’янських народів», а система створених Францієюпактів на Балканах одержала перший серйозний удар. Цей крок Белграда привів доохолодження його відносин з недавніми союзниками — Румунією й Грецією.
Посередництвогерманської дипломатії дозволило Югославії врегулювати свої відносини й зголовним імовірним супротивником — Італією. Тривалі переговори, які довготрималися в секреті, привели в результаті до того, що 25 березня 1937 року вБелграді був підписаний пакет італо-югославських угод про дружбу, нейтралітет,торгівлю й мореплавання. Цей договір став великим успіхом югославськоїдипломатії. Італія відмовлялася від територіальних претензій до Югославії,зобов’язувалася припинити діяльність на своїй території хорватських усташей,поліпшити положення югославських національних меншостей в Італії, розвиватиітало-югославську торгівлю на вигідних для Югославії умовах. І цей успіх бувдосягнутий за допомогою Німеччини — нової європейської сили, на яку в Белградівідтепер покладали великі надії.
У травні 1937року в Белград прибув Герман Геринг. Він зустрівся із принцом-регентом Павлом іпрем’єр-міністром Стоядиновичем. Через місяць югославську столицю з офіційнимвізитом відвідав міністр закордонних справ Німеччини фон Нейрат, що зондувавґрунт для укладання договору про дружбу між Німеччиною і Югославією. Алебєлградський уряд, що тепер мав можливість лавірування між центрами сили вЄвропі, не поспішав йти на цей крок.
У жовтні 1937року прем’єр-міністр Стоядинович відвідав Париж і Лондон. У Парижі він підписавугоду про продовження франко-югославського договору про дружбу, але відмовивсяпідписувати із Францією пакт про взаємну допомогу у випадку агресії Німеччини.
З Лондонаюгославський прем’єр відправився в Берлін, де зустрівся з Гітлером, і в бесідіз ним ще раз підтвердив, що Югославія вважає можливий «аншлюс» Австрії чистонімецькою справою й не збирається цьому перешкоджати. Більше того, Югославіямає намір усіляко розвивати відносини з Німеччиною. «Ніщо так не віддалялоЮгославію від Німеччини, як французькі окуляри, — заявив Стоядинович. —Югославія тепер скинула ці окуляри»1.
«Аншлюс» Австріївикликав загострення англо-германської боротьби за вплив на Балканах. Германіяпродовжувала цілеспрямовано руйнувати систему післявоєнних пактів. Під їїтиском і при лояльній позиції Югославії країни Малої Антанти визнали заУгорщиною рівні права на озброєння й 23 серпня 1938 року скасували відповідністатті Тріанонського договору. Але до зближення Югославії з Угорщиною це непривело. А через місяць, 29 вересня, великі держави підписали Мюнхенські угодипро розчленовування Чехословаччини, і Мала Антанта припинила своє існування.
ЗближенняЮгославії з Німеччиною тривало. Воювати з югославами в Берліні не збиралися, івся політика Німеччини на Балканах була націлена на економічне підпорядкуваннякраїн цього регіону й використання їхніх ресурсів у військових цілях. Зокрема,із цією метою германські спецслужби й створене в Белграді сприяли поширенню вЮгославії профашистських настроїв. У країні функціонували організаціїнімецького «Культурбунда» («Культурного союзу»), що активно діяв у середовищіетнічних німців-громадян Югославії (таких налічувалося більше 500 тисяч). Піддахом цього союзу майже відкрито працювали агенти германських спецслужб, щостворили широку шпигунську мережу в югославській армії й колах політичноїеліти, що формували «п’яту колону» усередині країни1.
Улітку 1939 рокугерманська дипломатія розгорнула енергійні дії по розвалі Балканської Антанти йстворенню замість нього профашистського військового блоку в складі Югославії,Болгарії й Угорщині. У червні принц-регент Павло відвідав Берлін, де вівпереговори з Гітлером. Потім Павло в традиціях югославської політикилавірування відправився в Лондон, чим викликав на себе гнів німців. Германіядемонстративно відклала підписання угоди про поставки в Югославію німецькоїзброї й військових матеріалів.
1 вересня 1939року почалася Друга світова війна — гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Увідповідь Англія й Франція оголосили Німеччині війну. Югославія заявила просвою нейтральну позицію. З початком війни почалася й запекла дипломатичнаборотьба. Воюючі держави активно намагалися розширити свої сфери впливу вЄвропі й залучити на свою сторону нових союзників. Югославська дипломатіяпродовжувала політику лавірування, намагаючись витягти максимум вигід зі свогоположення2.
Германія до осені1939 року мала в Югославії міцні позиції. Одночасно в Югославії, особливо вСербії, зберігали свій вплив ті кола, які традиційно орієнтувалися на Францію йАнглію. Однак їхньої позиції різко ослабшали після розгрому Франції в травні1940 року.
Поразка Франціїдокорінно змінило військово-політичну обстановку в Європі. Тільки Англія насамоті продовжувала збройну боротьбу з Німеччиною. Польща, Франція, Данія,Бельгія, Нідерланди, Норвегія були окуповані. У континентальній Європізалишалася лише одна держава, здатне протистояти Німеччині — Радянський Союз.Але СРСР був пов’язаний з Німеччиною пактом про ненапад, і радянсько-германськівідносини зовні виглядали цілком благополучними. Зваживши всі «за» і «проти», уБелграді зробили обережний крок, що, по великому рахунку, ні до чого його й незобов’язував: у червні 1940 року Югославія встановила дипломатичні стосунки зіСРСР. Подальшого зближення між двома країнами це не викликало.
27 вересня 1940року в Берліні був підписаний пакт «трьох держав» — Німеччини, Італії і Японії,що з’явилося організаційним закріпленням осі «Берлін — Рим — Токіо». 20листопада до держав «осі» приєдналася Угорщина, 23 листопада — Румунія. Трохираніше, у жовтні 1940 року, обмежений контингент германських військ за згодою зрумунським урядом увійшов у Румунію — відповідно до директиви Гітлера, цедозволяло «забезпечити вирішальний вплив на відносини Німеччини з іншимибалканськими країнами, з Італією й особливо з Радянською Росією»1.
У БерлініЮгославію розглядали як «ненадійного нейтрала» і вважали, що її необхідно міцноприв’язати до Потрійного пакту, або знищити. У листопаді 1940 року почалисяінтенсивні переговори югославських лідерів із представниками держав «осі». Засвоє приєднання до Потрійного пакту Югославія вимагала собі грецький портСалоніки. Германія в принципі не заперечувала, але Італія була категоричнопроти. Щоб трохи привести в почуття Белград, Муссоліні віддав наказ пробомбардування югославської території. Наліт італійських бомбардувальників намісто Бітоль у Македонії трохи зменшив претензії югославських політиків.
Паралельно іззусиллями Німеччини в Белграді активно діяла англо-американська дипломатія. Уїї планах Югославії разом із Грецією приділялася роль «балканського плацдарму»,що повинен був відволікти Німеччину від висадження в Англії. Уінстон Черчілльнаправив югославському прем’єрові Драгише Цвєтковичу особистий лист, у якомупопереджав, що приєднання Югославії до Потрійного союзу зробить розпад країнинеминучим. У середині березня 1941 року посол Англії в Белграді зустрівся злідерами національних рухів у Югославії й переконував їх натиснути на уряд іудержати його від приєднання до Потрійного пакту.
Але 25 березня1941 року югославська делегація на чолі із прем'єр-міністром Д. Цветковичемпідписала у Відні протокол про приєднання Югославії до Потрійного пакту.Відтепер країна ставала союзником фашистської Німеччини1.
Отже, Югославія в20-30-ті роки ХХ століття стала ареною зіткнення інтересів великих європейськихдержав – Франції, Англії, Німеччини, Італії тощо. в зовнішньополітичному курсіправлячі кола держави еволюціонували від наслідування планам Франції й Англіїдо цілковитого підкорення профашистського курсу Німеччини. Хоча слід відмітитидоволі високий професіоналізм югославських дипломатів, які уміло лавірували міжАнглією та Німеччиною, домагаючись вигідних для свого соціально-економічного таполітичного становища результатів. Особливістю зовнішньополітичного курсуЮгославії в цей період була цілковита антирадянська спрямованість.
Висновки
Процесстановлення Югославії як незалежної держави був досить складним і суперечливим.Особливістю цього процесу стало те, що окрім узгодження інтересів внутрішніхполітичних сил югославських народів, необхідно було порозумітися таким великимгеополітичним гравцям як Франції, Англії та США. Кожна з цих країн мала своїнаміри щодо Югославії. Але незважаючи на це об’єднання югославських народів вєдину державу відбулося, хоча саме в цей період були закладені основнівнутрішньополітичні протиріччя, які стали визначальними у всій подальшійісторії держави.
Однією з головнихрис югославської економіки після досягення незалежності була нерівномірність упромисловому розвитку окремих областей країни. Найбільш розвиненими векономічних відносинах були колишні території Австро-Угорщини — Словенія,Хорватія й Воєводіна. Головні міста цих областей — Загреб, Осіек, Любляна,Марибор — були великими промисловими центрами. Сербія залишалася відсталоюаграрною країною, до того ж розореною трирічною австрійською окупацією.Промисловість була розвинена слабко, проте значну роль у Сербії відігрававмісцевий торгово-лихварський капітал. Чорногорія, Македонія, Боснія й Герцеговинабули ще більш слаборозвиненими територіями, у Чорногорії навіть зберігалисязалишки родоплемінного укладу. Ця нерівномірність економічного розвитку зурахуванням фактору багатонаціональності об’єктивно була міною вповільненоїдії, закладеної під фундамент югославської державності.
Іншою проблемою i причиною стало те, що Королівство сербів,хорватів і словенців було утворено недемократичним шляхом. Королівство не булооб'єднанням рівноправних народів, і вже на початковому етапі існуванняЮгославської держави, була велика різниця між формальними й фактичними правамиїї народів.
Узовнішньополітичному курсі правлячі кола Югославії намагалися здійснюватиактивну політику на Балканах, домагаючись вигідного для себе вирішеннятериторіальних проблем, які були зумовлені післявоєнним Версальськимврегулюванням. Поступове вирішення цих проблем протягом 1919-1920 роківпідштовхнули країну до розширення зовнішньополітичної діяльності, прикладомчого стало входження Югославії до військово-політичного блоку – Малої Антанти.
Однак, самостійназовнішня політика держави у досліджуваний період була не можлива.Версальсько-Вашингтонська система післявоєнного врегулювання по суті створила уЄвропі однополярну політичну систему, в якій домінували держави Антанти.Югославія в 20-30-ті роки ХХ століття стала ареною зіткнення інтересів великихєвропейських держав – Франції, Англії, Італії тощо. Їi зовнішня політика була переважнимчином залежною від Франції.
Зі встановленнямфашистського режиму в Німеччині Югославія починає активно з нею зближуватися,сподіваючись не тільки придбати сильного союзника, послабити дипломатичнузалежність від Франції та Англії, але й укріпити свої позиції на Балканах(особливо, у відносинах з Італією). Підтвердженням цьому стає вступ Югославіїдо нового воєнно-політичного блоку – Балканської Антанти. Зближення зНімеччиною протягом 30-х років логічно завершилося приєднанням Югославії доПотрійного пакту. Королівство стало союзником фашистської Німеччини.
Слід відмітититакож доволі високий професіоналізм югославських дипломатів, які умілолавірували між Англією та Німеччиною, домагаючись вигідних для свогосоціально-економічного та політичного становища результатів. Особливістюзовнішньополітичного курсу Югославії в цей період була цілковита антирадянська спрямованість.
Списоквикористаних джерел та літератури
1. АйрапетовО.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. — №5. – С.34-38.
2. АлександровВ.В. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1918-1945 гг. – М.:Высшая шк., 1986. – 591с.
3. Всемирнаяистория. Том IХ / Под ред. Л.И. Зубока. — М.:Изд-во социально-экономической литературы, 1962. – 768с.
4. Всемирнаяистория. Том VIII / Под ред. И.И. Минца. – М.: Изд-восоциально-экономической литературы, 1961. – 876с.
5. ГришинаР.П., Васильева Н.В Человек на Балканах в эпоху кризисов и этнополитическихстолкновений ХХ ст. // ННИ. – 2001. — №2. – С.205-208.
6. КудрявцеваЕ.П. Королевские династии Югославии // ННИ. – 1995. — №3. – С.145-157.
7. НаринскийМ.М. Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941 гг. – М.:Просвещение, 1999. – 534с.
8. Новейшаяистория зарубежных стран. Европа и Америка. 1917-1939 / Под ред. С.М.Стецкевича. — М.:Просвещение, 1978. – 575с.
9. ПисаревЮ.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация „черная рука” //ННИ. – 1993. — №1. – С.54-57.
10. РомаренкоС.А. Югославия, Россия и „славянская идея”: вторая половина ХІХ – начало ХХІ века. – М.: Ин-т права и публичнойполитики, 2001. – 264с.
11. Советскаяисторическая энциклопедия / Гл. Редактор Е.М. Жуков. – М., 1976.
12. ТодоровН. Балкансикй узел противоречий. История и современность // ННИ. – 1993. — №3.– С.75-78.
13. ФирсановВ.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) //Вопросы ННИ. – 1992. — №38. – С.98-104.
14. Хрестоматияпо новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М.: Наука, 1960. –356с.
15. Шилова А.Південнослов’янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. –1998. — №11. – С.13-19.
16. ЯровийВ.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальнийпосібник. – К.: Либідь, 1996. – 416с.
17. ЦвєтковГ.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. –К.: Либідь, 1997. – 232с.
18. БейлісО.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів: Світ, 1975. – 235с.
19. ПисаревЮ.А. Образование югославского государства // ННИ. – 1991. — №3. – С.101-109.