Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції

ПЕРЕХІДУКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ НА АНТИНІМЕЦЬКІ ПОЗИЦІЇ В ХОДІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
 

План
Вступ
1.Масштаби і характер діяльності ОУН напочатку Другої світової війни
2. Відносини з вермахтом
3. Антинімецькі збройні акціїУПА
Висновки


Вступ
Зпочатку 1990-х років проблеми пов'язані з дослідженням історії Організаціїукраїнських націоналістів (далі – ОУН) та Української повстанської армії (далі–УПА) посіли одне з провідних місць у роботі багатьох вітчизняних та зарубіжнихнауковців. Такий посилений інтерес до даної тематики об'єктивно зумовлений тим,що в роки існування радянської влади про діяльність українськогонаціоналістичного підпілля можна було писати виключно в негативному сенсі,підбираючи для зображення постатей та ідей цього руху найтемніші фарби. Однакприховування, старанне ретушування або викривлена правда про діяльність ОУН іУПА жодною мірою не наблизили радянських науковців не лише до розуміння природинаціонально-визвольного руху українців 1930–50-х рр., але й не дозволили їмсформулювати логічної та цілісної концепції подій Другої світової війни вУкраїні. Адже без детального та наполегливого вивчення діяльностінаціоналістичного підпілля годі вести мову про розуміння ключових подій історіїостанньої світової війни в Україні, не можна уявити масштабів, гостроти табезкомпромісності боротьби, яка точилася на території нашої батьківщини, авідтак важко сформулювати хоча б відносно точні висновки стосовно політичних,демографічних, територіальних, економічних та інших наслідків Другої світовоїдля України.
У ційроботі пропонується дослідження переходу українських націоналістів на антинімецькіпозиції в ході Другої світової війни. На мою думку, ця тема є доситьактуальною, оскільки вона досі не є остаточно вирішеною на політичному рівні. Вроботі розглядаються проблеми, які залишилися важливими для оонівськогопідпілля впродовж усієї війни. Це, насамперед, питання ефективності масовихзбройних виступів проти чисельнішого та сильнішого противника, проблеманаявності командирських кадрів та їх вміння грамотно вести партизанську війну,проблема вибору союзника і взаємодії з ним тощо.

1. Масштабивиступів ОУН на початку Другої світової війни
Одним із найбільш суперечливих питань,пов'язаних із початком оунівської «партизанки» влітку 1941 року, євизначення розмаху та сили повстанського руху цього періоду. Справа в тому, щомасштабність бойових акцій, проведених діячами ОУН(Б) (див. дод. 1) після 22червня 1941 року, отримала у вітчизняній та зарубіжній історичній літературідіаметрально протилежні оцінки. Самі керманичі Організації безапеляційностверджували, що ОУН(Б) розгорнула “широку повстансько-партизанську акцію наукраїнських землях під московською окупацією ще перед приходом німецьких військта героїчними виступами причинилася до звільнення вже великої частини українськоїтериторії з-під московської окупації…”[1] Німецькі жвійськові кола категорично не погоджувалися з такими, на їхню думку, зухвалимиоцінками та твердженнями, а тим більше не збирались нікому поступатися своїмилаврами переможців. Вони повсякчасно наголошували на тому, що всі українськіземлі, включно з Галичиною та Волинню, були звільнені від більшовизму “завдякиневтомним зусиллям частин і підрозділів вермахту, військ СС, поліції тавійськових формувань усіх інших організацій надісланих сюди рейхом”[2].
Черезбагато років після закінчення війни, ідейно близькі до бандерівської ОУНукраїнські еміграційні історики, такі як Л.Шанковський, слідом за Революційнимпроводом невтомно підкреслювали: “У балтійських країнах (головно в Литві) та вЗахідній Україні одночасно з вибухом війни вибухнуло повстання проти більшовиків.Збройний зрив відбувся на всій території Західної України з Буковиною включно.У Галичині й Волині виступили боївки під керівництвом Степана Бандери, на Буковині– такі ж боївки під керівництвом Андрія Мельника.
НаПоліссі розгорнула свою діяльність “Поліська Січ” Тараса Бульби-Боровця”[3].
Потрібно,однак, зауважити, що збройний виступ націоналістів не носив характеруодномоментного вибуху на всій території західної України із захопленням великихміст, розгромом значних сил противника тощо. Ні. Виступи носили ознаки початкупартизанської війни, яка згодом мала б розгортатись у масове повстання. Алецього не сталося, бо з'єднання Червоної армії вже через 15–20 днів скрізь буливитіснені за старий польсько-радянський кордон.
Водночасварто відзначити, що сила й результати ударів бандерівських загонів буласолідною. Такий висновок логічно випливає з документів радянської сторони. Уних, даючи загальну характеристику збройним виступам оунівців у червні — липні1941 року, енкаведисти писали: «Вони (члени ОУН(Б)) створювалидиверсійно-терористичні банди, які руйнували комунікації в тилу радянськихвійськ, затруднювали евакуацію людей і матеріальних цінностей, наводили світловимисигналами ворожі літаки на важливі об'єкти, убивали партійних і радянськихпрацівників, представників правоохоронних органів. Переодягнені вчервоноармійську форму, оунівські банди нападали з тилу на дрібні підрозділи іштаби Червоної армії, обстрілювали їх із горищ будинків і заздалегідьобладнаних вогневих пунктів»[1][4].
Подібнодо укладачів звітів НКВС, секретар Рівненського обкому КП(б)У В.Бегма писав усвоїх донесеннях до Києва, що при відступі частин Червоної армії на східнаціоналісти влаштовували «засідки на окремі групи бійців, знищували їх, аза їхній рахунок озброювалися, особливо знищували командний склад». [5]
Сучасніукраїнські вчені доповнюють інформацію про акції партизанів ще одним важливимнапрямком – цілеспрямованими нападами на в'язниці НКВС у Бережанах, Львові,Золочеві, Кременці, Самборі, Луцьку й інших містах. Наприклад: з львівськоїтюрми № 1 підпільники звільнили 300 в'язнів, що очікували на розстріл,бережанську тюрму оунівці штурмували тричі за один день (26 червня 1941 р.), ав луцькій в'язниці в перший день війни арештовані оунівці самі піднялиповстання, яке придушили війська НКВС, розстрілявши після того двістіув'язнених.
Для розуміння характеру і масштабівнаціоналістичного руху в цей період чималий інтерес становить доповідь одного зпрацівників апарату рейхскомісаріату Україна професора фон Ґрюнберга (10вересня 1942 р.). Цей чиновник здійснив тривалу поїздку за маршрутом Рівне —Бердичів — Вінниця — Київ—Кіровоград —Дніпропетровськ — Запоріжжя — Кривий Ріг— Миколаїв — Херсон — Сімферополь — Севастополь і знову Рівне. Від своїх колегу генеральному комісаріаті «Київ» фон Грюнберг отримав інформацію продіяльність українських націоналістів у столиці України, він же, зокрема, відзначивнадзвичайну активність бандерівського руху, який створює свої центри тарозповсюджує свій вплив у трикутниках міст Київ — Вінниця — Полтава і Київ —Харків — Сталіно[6].
Високабойова активність оунівських повстанських груп змусила навіть сучаснихросійських істориків (хоча й у доволі некоректних виразах) визнатинаціоналістичне підпілля вагомим фактором у німецько-радянському протистоянніна початку війни: “Важке становище військ поглиблювалося діями націоналістів.Удар в спину готувався у глибокому підпіллі ще до війни”.
ОУН(Б) та її партизансько-повстанськізагони були самостійною й доволі впливовою силою під час зіткнення вермахту йЧервоної армії на західній Україні. На жаль, у розпорядженні вчених немає логічнихсистематизованих звітів про бойові акції 1941 року.

2. Відносиниз вермахтом
Якуже зазначалося, після закріплення німецької окупаційної влади на українськихтериторіях, ставлення офіційних чинів вермахту до повстанців різко змінювалосяз позитивного на вкрай негативне. Але в перші тижні війни, під час військовихоперацій між оунівськими бійцями та гітлерівськими солдатами, існувала доволітісна взаємодія і взаємодопомога. З огляду на це виникає питання, чи нерозвідслужба вермахту (абвер) була ініціатором й організатором націоналістичнихповстань?
Заступниккерівника диверсійного управління абверу підполковник Е. Штольце післязакінчення війни на Нюрнберзькому суді стверджував, що він особисто дававвказівки лідерам обох ОУН А. Мельнику і С. Бандері спрямовані на те, щоб вонивідразу після початку бойових дій “організували в Україні провокаційні заколотиз метою послабити тил радянських військ, а також вплинути на міжнароднугромадську думку, роздмухуючи враження того, що нібито відбувається розклад радянськоготилу”[7]. Подібні данізнаходимо і в донесеннях радянської розвідки. Зокрема, у розвідзведенні на ім’яМ. Хрущова (№ 32/67 від 1 вересня 1942 р.) стверджувалося, що: “Німецькавійськова розвідка прибравши до своїх рук ОУН і, зокрема, Бандеру, вела активнурозвідувальну та диверсійно-терористичну роботу на території УРСР, широковикористовуючи з цією метою оунівські кадри, які знаходилися на територіїзахідних областей УРСР в підпіллі. Оунівські лідери всю діяльність Організаціїспрямували на виконання завдань німецьких розвідувальних органів, пов’язаних зізбором потрібних розвідувальних даних і організацією диверсійно-терористичноїроботи в радянському тилу”[8].
Мабуть,цитовані вище твердження є частково достовірні, однак, лише частково.Безперечним є факт довгорічної співпраці ОУН із німецькими військовими колами,хоча й далеко не все в тій співпраці було безхмарним (про це буде написанонижче). Все ж, на нашу думку, важко однозначно визнати покази Е.Штольце надопиті цілковито точними і правдивими, а не здобутими під тиском радянськихслідчих.
Справав тому, що Е.Штольце виявив себе запеклим нацистом. Після поразки Німеччинивін, не шукаючи можливості здатися до рук англо-американцям, почаврозбудовувати в радянській зоні окупації підпільну воєнізовану мережу рухуопору. Це швидкоруч створене підпілля наприкінці травня було викритеконтррозвідкою Червоної армії. 31 травня 1945 р. Е.Штольце арештували.Радянські солдати у своїх спогадах часто зазначають, що німців, захоплених убоях після 8 травня, вони люто карали, вважаючи такі дії «законною помстоюзакоренілим нацистам». Тож можна припустити, що й Е.Штольце на допитах упідполковника СМЕРШу Бурєшнікова доводилося не солодко. Сталіну потрібне булообґрунтування тези про те, що ОУН та УПА – це «банда українсько-німецькихнаціоналістів», що українське підпілля завжди було лише структурою всистемі німецької військової розвідки. Е.Штольце міг надати будь-яку«компрометуючу інформацію». Знаходячись у безвиході, морально та,мабуть, і фізично зламаний полковник абверу, марно намагаючись врятувати своєжиття, очевидно підписував усі заздалегідь підготовлені протоколи, згідно зякими він «віддавав накази» лідерам ОУН, «створював УПА»тощо. Наші сумніви стосовно достовірності свідчень Е.Штольце посилюються такожчерез те, що його безпосередній шеф, начальник абверу-2 генерал-майор Ервін Едлерфон Лагузен у своєму щоденнику зафіксував дані про зустріч лише з А.Мельником(в оперативних документах німецької військової розвідки фігурує під ім'ямКонсул-І), яка проводилася на вимогу шефа абверу В.Канаріса[9].Бандера ж, як більш впливовий лідер націоналістичного руху, мав перед війноюпереговори із самим керівником німецької військової розвідки, але дужесумнівним (з огляду на поведінку С.Бандери на початку липня 1941 року) є те, щоабвер йому «віддавав накази». С.Бандера був людиною амбітною, івважав себе та свою Організацію рівноправними учасниками всіх переговорів знімцями, а Україну – союзником Німеччини, а не її васалом. Тому слід говоритине про виконання оунівцями розпоряджень абверу, а лише про вироблення спільноїтактики дій вигідних у даній конкретній ситуації, як для ОУН, так і для німців.Очевидно процес співпраці проходив не зовсім «гладко», адже самгенерал Е. фон Лагузен заявляв, що співробітництво з ОУН було «справжньоюмукою» через постійні сварки між А. Мельником і С. Бандерою. Хоча, на нашепереконання, причиною «муки» для німців були не протистояння А. Мельникай С. Бандери, а дотримання останнім угод з німцями лише у випадках вигідних дляОУН, тобто намагання націоналістів максимально використати гітлерівців увласних інтересах. Через те що нацисти мали стосовно ОУН аналогічні наміри,співпраця між ними виходила, м'яко кажучи, нещирою. Єдине, що утримувало такий«лукавий союз» від передчасного розпаду – це відчуття обома сторонаминеобхідності у взаємній підтримці для подолання спільного могутнього ворога.Документи свідчать, що націоналісти готували свої плани повстання задовго допояви на світ потворного дітища гітлерівського генштабу «Барбаросси».Оунівці в будь-якому випадку розпочали б повстання, незважаючи ні на міжнароднуситуацію, ні на хід бойових дій в Європі. Такою була логіка інтегральногонаціоналізму з його культом фанатизму й жертовності. Однак міжнародна обстановка,яка склалася на початку 1941 року, сама «підказувала» найпростішийдля ОУН(Б) вихід – синхронізувати свої дії з німцями. Перед лідерамиОрганізації тоді постав вибір– або піти на союз з Німеччиною і спробуватиреалізувати свої глобальні плани використовуючи тимчасового спільника, аборозпочати самотужки боротись проти СРСР і загинути в цій боротьбі не отримавшижодного шансу на перемогу.
Підтвердженнямцього припущення є рядки з листа командира УПА “Мамая” до курінного “Вара”написані в листопаді 1945 р. У них автор, роздумуючи над політикою ОУН(Б)стосовно німців і над пошуками нових можливих союзників, зазначає: “Ви багатоговорите про нашу “гру з німцями” і закликаєте до обережності. Ви кажете, щомаси людей на сході повинні були б ставитися до нас позитивніше, якщо б миодразу повстали проти німців. Думаю, що ці маси знали хто ми і що боремося знімцями, але вони вірили в силу СРСР, а цій силі ми самі не моглипротиставитися”.
Нанаш погляд, співпраця з німцями під час підготовки антирадянського повстання влітку1941 р. переважно до фінансування повстанців, підготовки окремих диверсантів(які виконували на території УРСР завдання як ОУН, так і абверу), наданнялідерам Організації інформації про дату початку війни й місця основних ударіввермахту, встановлення розпізнавальних знаків та умовних сигналів, передачаданих про об'єкти, диверсії на яких могли б допомогти німцям. Саме ж повстання націоналістиготували самотужки (його підготовка ввійшла в завершальну фазу 10 травня 1941року, коли Крайовий провідник ОУН(Б) І.Климів призначив Обласні та районніукраїнські національні революційні проводи, тобто майже за місяць до того, яккерівники ОУН(Б) в Україні дізналися про дату нападу Німеччини на СРСР). Лишеостанні 12 днів (від 10 до 22 червня 1941 року) крайові лідери ОУН(Б) моглиреально узгодити свої плани з намірами німців. Аналіз, який ми проводили вище,показав, що з цим завданням оунівці впорались блискуче. Як уже зазначалося,синхронізація дій повстанців із наступаючими військами вермахту була життєво необхіднай відповідала інтересам підпілля. Адже було б безглуздо одразу підніматиповстання за сотні кілометрів від лінії фронту, прирікши тим самим себе набезрезультатну й неминучу смерть.
Тож,очевидно, було б зовсім не коректно писати про підготовку та здійсненняоунівських збройних виступів німецькою розвідкою. Скоріш за все, маємо справу зтиповим прикладом тактичної співпраці двох сторін, стратегічні цілі якихпринципово відрізнялися. Крім того, ця розбіжність у далекосяжних планахвиявилася на диво швидко (буквально через два–три тижні після початкунімецько-радянської війни), що дає підстави стверджувати не лише проситуативність оунівсько-вермахтівської співпраці, але й про її епізодичність ікороткочасність. Даючи ж юридичну оцінку діям бандерівського Проводу, мискористаємося слушними роздумами М.Коваля: «Немає правових підставтлумачити як „чорну зраду“ порозуміння оунівського керівництва знацистськими ватажками. Адже оунівці не присягали на вірність радянській владі.Питання ж про те, чи зраджували вони свій народ, йдучи в ім'я своїх ідей насоюз з „третім рейхом“, такою ж мірою стосується Сталіна зМолотовим»[10]. Продовжуючидумку професора М. Коваля, зазначимо, що в травні — червні 1941 року нацисти щене встигли відзначитися злодіяннями проти українського народу, натомість накривавому рахунку більшовиків на 1941 рік було щонайменше 10 мільйонів знищенихукраїнців. Окрім того, свої україноненависницькі плани гітлерівці вміломаскували вдалою риторикою про майбутнє відродження поневолених РадянськимСоюзом народів, водночас демонструючи показну прихильність до українськогонаселення тих земель, які після вересня 1939 року опинилися під правліннямрейху. В цей же час із західних областей УРСР до Сибіру потяглися сотніешелонів набитих «ворогами народу». Тому для оунівців не залишалосявибору по чий бік фронту ставати 22 червня 1941 року.
Невизнаннянімецькою владою чинності Акта від 30 червня 1941р., рішення ставки фюрера від16 липня 1941р. про розчленування України і включення частини її земель допольського генерал-губернаторства і королівства Румунії і, нарешті, створення набільшій частині української території рейхскомісаріату Україна перекреслилиплани українських націоналістів щодо відновлення української державності.Німецько-українське співробітництво, яке було реальним фактом у перші рокиДругої світової війни, зайшло в глухий кут.
Брутальневідношення Берліну до ідеї відновлення Української держави засуджувалося всімаукраїнськими самостійницькими силами. Але рішучу позицію стосовно нацистськоїполітики зайняла лише ОУН(Б). У документі “Організаційна справа й координаціяпраці екзекутиви» від 31 липня 1941р., розрахованому лише на членів проводу ОУНна ЗУЗ, наголошувалося: Наше ставлення до актуальних німецькихпотягань(відізвання Галичини, рейхскомісаріат) є наскрізь вороже”[11]
Разомз тим С. Бандера, Я. Стецько, інші керівні члени ОУН усвідомлювали, що кинутивідвертий виклик нацистському режиму було б проявом авантюризму і моглопідставити під звичайний удар націоналістичні сили. Реалістичніше булопочекати, а по закінченню війни розпочати боротьбу з новим окупантом “в такихформах, які вважатимемо за доцільні і правильні”[12].Такоїпозиції дотримувалась ОУН на ЗУЗ. В цілому з нею солідаризувався й провідОУН(Б).
Впродовжсерпня 1941р. Я.Стецько, інші керівні члени ОУН за погодженням із С. Бендероюпроводили переговори у столиці Третього рейху, аби остаточно з’ясувати позиціюнімецької сторони. Хоча керівники ОУН і вважали, що “рішуче не треба здаватипозиції перед німцями”, проте московського з дипломатичних причин вони булизмушені заявляти німецьким урядовцям, що ОУН “трактує Німеччину як союзну силу,що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до йогорозвалу”[13], натякаючи такимчином на можливість компромісу.
Зісвого боку, у Берліні, хоч і прийняли принципове рішення про недоцільністьвідновлення української державності, розглядаючи українські землі як “життєвийпростір” для німецького народу, проте не бажали з погляду військової доцільностірозпочинати боротьбу з українськими націоналістами, справедливо вважаючи їхбезкомпромісними противниками комуністичного режиму. Поліція безпеки інформуваласвоє керівництво, що “бандерівці вагаються: підпільна дія чи співпраця”[14].
Умеморандумі від 14 серпня 1941р., надісланому німецькій стороні, керівникиОУН(Б) розгорнули чітку аргументацію, підштовхуючи Берлін до усвідомленнянеможливості такого акту як дезавузація “Українського державного правління”,наголошуючи, що це матиме фатальне значення для німецької політики в Україні івзагалі на Сході Європи. Керманичі українських націоналістів нагадували своїмопонентам:”УВО, а згодом ОУН під проводом полк. Коновальця від початку свогоіснування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, щоНімеччина сприяє самостійній соборній Українській державі”. Вони такожпідкреслювали, що “свою зовнішньополітичну концепцію українські націоналістибудували на союзі України з Німеччиною”.
Умеморандумі містилась також констатація того факту, що коли “за згодоюНімеччини Карпатська Україна дісталася мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики”, тоОУН не змінила свого ставлення до союзу з Третім рейхом. І зараз “ОУН іде наспівпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченнінеобхідності цієї співпраці для України”. Далі в цитованому документі йшлосяпро те, що “немає кращої запоруки і непохитності приязні’ як та, що українськадержава буде визнана Німеччиною. За таких умов “визнаний український урядорганізовуватиме негайно збройну силу – Українську армію, яка увійде у війну набоці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки навсіх фронтах у сучасній Німеччина не переможе”[15].
Однаку Берліні зажадали від ОУН(Б) повного прийняття своїх вимог. При цьому німецькасторона знову і знову нагадувала представникам бандерівського проводу, щостворене на підставі Акта від 30 червня 1941р. “Українське державне правління”є фактично самочинним органом, який не виявляє волі українського народу. ОднакЯ.Стецько спростовував такі заяви і 23 серпня 1941р. передав до відома нацистськихурядовців документ у формі “Ствердження”, в якому доводив, що УДП у цілій своїйоснові визнане широкими колами громадянства на всіх українських теренах та всередовищі еміграції, а тому “має правову основу” висловлювати волюукраїнського народу[16].
Ці таінші аргументи української сторони не справляли враження на німецьку владу. Їїпредставники, а це були переважно чиновники другого плану, ігнорували всіподання ОУН(Б), а також інших українських політичних центрів. Тому можнаприпустити, що С.Бандера та його найближче оточення все виразніше відчували, щоостаточний розрив із Німеччиною неминучий, бо з України надходили повідомленняпро брутальну поведінку нацистської адміністрації на окупованих теренах.
Зокремау листі без підпису до “Славка”, який, імовірно, був адресований Я.Стецьку,піддавалися критиці дії німецької окупаційної влади і наголошувалося: ”Пробуйтеще раз говорити з ними (тобто з німцями. — Авт.) поважніше, бо інакшеприйдеться нам ту “співпрацю” таки залишити”.[17] Цятема дуже гостро піднімалася і в листі до С.Бандери від 29 серпня 1941р. Йогоавтор пише: “Детальніша наша співпраця з німцями досить небезпечна і сковзка.Не можемо практично вести двох політик: йти разом з німцями, а водночас(проводити) “нашу оонівську”.[18]
Рішучізаходи німецької влади до певної міри дезорієнтували й дезорганізували членствоОУН(Б) як у дистрикті “Галиччина”, так і в рейхскомісаріаті Україна. За словамивідомого діяча ОУН Є.Стахіва, діями нацистів бандерівська ОУН “фактично булазнищена”, а серед “неарештованих членів Організації була страшна депресія”[19].
Середукраїнських самостійницьких сил лише ОУН(Б) виявилася здатною переглянути своюпозицію стосовно Німеччини. Незважаючи на понесені втрати, бандерівцінаприкінці вересня – на початку жовтня 1941р. провели на околицях Львова 1конференцію ОУН для обговорення ситуації, що склалася внаслідок репресивних дійнімецької адміністрації. Виходячи з аналізу ситуації, конференція прийняла такірішення: перевести основну частину кадрів ОУН(Б) на нелегальне становище іперейти до підпільної роботи; з німцями у конфлікт не вступати і не вестивідвертої антинімецької пропаганди; всебічно використовувати можливості длялегальної діяльності на окупованій території. Учасники конференції сходилися натому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР і за цих умов ОУН має бутиготовою до того, щоб вести політичну боротьбу з німцями за створення незалежноїУкраїни [20].
Упідготовчих заходах ОУН(Б) важливе значення надавалося підготовці кадрів нелише у власних структурах, але із використанням можливостей окупаційної влади.Проте німецька адміністрація швидко зреагувала на плани українськихнаціоналістів щодо використання допоміжної поліції у власних інтересах і почалавживати заходів для припинення діяльності ОУН у цьому напрямку. Саме тому німціпочали залучати в допоміжну поліцію росіян та представників іншихнаціональностей.
Незважаючина втрати, яких оунівці зазнали від німецької поліції у вересні 1941р.,бандерівські організації, перейшовши на нелегальні рейки роботи, продовжувалиактивно діяти. Це не лишилося непоміченим для нацистських спецслужб. За такихобставин гітлерівці вирішили здійснити додаткові заходи проти ОУН(Б), аводночас ще раз нагадати про наслідки, які випливатимуть зі спроб чинити опірнімецькій політиці в Україні. 25 листопада 1941р. органи поліції безпеки й СД,отримали наказ такого змісту: ”Незаперечно встановлено, що рух Бандери готуєповстання в Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежноїУкраїни. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й післяґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”(див. додаток 3).
Уквітні 1942р. під Львовом відбулася 2 конференція ОУН(Б). На ній було засудженоколоніальну політику Німеччини, але визнано, що головним фронтом боротьби єборотьба з московським імперіалізмом[21]. Увідповідності з постановами 2 конференції ОУН бандерівські осередки розпочали вумовах цілковитої таємності здійснювати підготовчі заходи щодо розгортання вмайбутньому власних збройних сил. Велика увага у підготовчій роботі зверталасяна збирання і магазинування зброї, набоїв та іншого спорядження. Великезначення надавалося проникненню членів ОУН(Б) до учбових команд українськоїдопоміжної міліції з тим, щоб пройти військовий вишкіл та отримати зброю танабої.
Колиж ідеться про факти антинімецької діяльності бандерівців навесні та влітку1942р., то вони хоч і набули поширення згідно з інформаційними повідомленнямиполіції безпеки й СД Німеччини, але зводилися переважно до актів пасивногоспротиву і саботажу заходам німецької сторони: проти здаваннясільськогосподарської продукції, проти виїзду населення на роботи до рейху,проти участі в діяльності німецько-українських установ тощо. Хоч такі дії саміпо собі й не становили серйозної загрози окупаційній владі, але в сукупності здіяльністю радянських партизанів і підпільників вони підривали встановленийпорядок. Тому вже впродовж квітня-травня 1942р. німці завдавали низку ударів попідпільних структурах ОУН(Б) на Волині-Поліссі.
Вінформаційному повідомленні поліції безпеки й СД Німеччини від 22 травня 1942р.з окупованих східних областей відмічалася велика робота, проведенабандерівським проводом стосовно розбудови власної організаційної сітки вгенеральному комісаріаті Волинь-Поділля. Однак при цьому підкреслювалося, щовнаслідок здійснення широкомасштабних поліційних заходів дальший розвитокбандерівського руху у вказаному регіоні припинений. Разом із тим німці булизмушені визнати, що пропагандистська діяльність націоналістів все-такипродовжується [22].
УБерліні, звичайно, розуміли, що Німеччина настільки визнається ворожою силоюукраїнському націоналістичному руху, наскільки вона перешкоджає державницькимустремлінням націоналістів. Зокрема, в інформаційному повідомленні поліціїбезпеки й СД з окупованих східних областей за 10 липня 1942р. були ретельнопроаналізовані перехоплені документи ОУН. На їх підставі характеризувалисянайближчі наміри та плани бандерівської організації. В повідомленні зазначалося,що на думку націоналістів, “війна несе з собою ту вигоду, що Німеччина розіб’єстарого ворога України – Москву. Проте, з іншого боку, невигода полягає в тому,що та ж Німеччина вороже ставиться до суверенної Української Держави». ЕкспертиСД так викладали вказівки ОУН(Б) до суверенної Української Держави".Експерти СД так викладали вказівки ОУН(Б) своїм територіальним осередкам:«1. Щоб не розпилювати власні бойові сили, вести активну боротьбу протиоднієї Москви. 2. Стосовно Німеччини дотримуватись такої тактики: проникати доорганів влади, очікувати, заощаджувати сили, ніяких непотрібних, бездумних дій,але вести внутрішню й організаційну підготовку, ширити мережу ОУН, щоб кінецькінцем у визначений час можна було б сказати „останнє слово“.Водночас німці, порівнюючи мельниківців і бандерівців, відмічали, що останнівід початку відкрито виступали проти Німеччини[23].
Занімецькими оцінками, основні сили бандерівської ОУН у рейхс-комісаріаті Українав цей період гуртувалися навколо двох основних центрів: один із них був угенеральному комісаріаті „Волинь—Поділля“ (це — Крайовий провід ОУНна ПЗУЗ на чолі з Д. Клячківським); другий — у східній Україні (це — Крайовийпровід ОУН на Північно-Східних українських землях з центром у Києві, який післязагибелі Д. Мирона очолював А. Сак). До цієї інформації слід додати, що активновиявляв себе і Крайовий провід ОУН наПівденно-Східних українськихземлях із центром у Дніпропетровську, яким після від'їзду в Галичину 3. Мат-ликерував В. Кук (Леміш).
Як свідчать документи, нацистські спецслужби вцілому були добре ознайомлені з основними положеннями програм, стратегією ітактикою всіх українських самостійницьких сил і мали у відповідний спосібінформувати про це вище керівництво Третього рейху. Однак у Берліні не бажализв'язувати себе з будь-якими політичними заявами стосовно майбутнього Українидо завершення війни, не кажучи про те, що реалізація зловісного плану»Ост" взагалі не залишала українцям шансів на державне існування. Зогляду на зазначене українські політичні центри, в тому числі й провід ОУН(Б),не отримавши твердих запевнень щодо реалізації їхніх державницьких устремлінь,відмовлялися від тісного і активного співробітництва з німецькою владою нафронті боротьби з СРСР.
Активна діяльність бандерівських організацій наВолині—Поліссі створювала сприятливий ґрунт для розгортання у цьому регіоніспротиву окупаційній політиці. Як писав П. Мірчук, «вже після одного рокупобуту німців в Україні політично-психологічна мобілізація українського загалудо активної протинімецької боротьби була завершена»[24].
У вересні 1942 р. на окупованій території Українирозповсюджувалося звернення «урядуючого» провідника ОУН(Б) М. Лебедя«Друзі революціонери, члени Організації українських націоналістів». Уньому в черговий раз критикувалась німецька політика в українському питанні.«Німеччина, — говорилося в цьому документі, — що вдавала союзника й»визволителя", не хоче бачити Україну самостійною і соборною, нехоче, щоб існувала Українська держава, хоче зробити Україну своєю колонією, аукраїнський народ панщизняним невільником".
Узверненні містилося застереження щодо Берліна і зазначалося, що німецькийокупант «своєю безглуздою політикою поневолення, насильств і мордуваньведе до своєї катастрофи». Хоч згаданий документ не закликав до збройногоповстання проти гітлерівських загарбників, однак у ньому наголошувалося нанеобхідності вести боротьбу «спільними об'єднаними силами до розвалуімперіалізмів у союзі з іншими поневоленими народами»[25],здобувати Українську самостійну соборну державу. Німці розцінили це зверненняяк ще одне підтвердження антинімецької позиції ОУН(Б), радянська ж сторонавважала його пропагандистським трюком бандерівського проводу, одним із засобівзавоювати прихильність українського населення.
Пильновідслідковуючи швидку еволюцію бандерівських організацій від політичнихманіфестацій у бік активних дій під гаслом побудови незалежної України, нацистинамагалися зрозуміти, як далеко зайде цей процес, чи не зімкнеться він іздіяльністю комуністичних партизанів і підпільників. Зазначені новації в тактиціОУН(Б) гітлерівці пояснювали тією обставиною, що на початку літа 1942 р.відбулося підписання союзних договорів між Великою Британією, США і СРСР проспільну боротьбу з Німеччиною та її союзниками в Європі. З огляду на такийперебіг обставин, на думку німців, провід ОУН(Б) «намагається такожнаблизити націоналістичний український рух до більшовицького» і в зручнийчас збройно виступити проти окупантів.
В інформаційному повідомленні поліції безпеки йСД Німеччини з окупованих східних областей від 23 жовтня 1942 р.констатувалося, що бандерівські організації «по відношенню добільшовицьких банд дотримуються доброзичливого нейтралітету» і що«бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того,щоб усіма засобами, також шляхом збройної боротьби, домогтися незалежностіУкраїни»[26].
17 жовтня 1942 р. німецька поліція здійснилаоперацію з арешту членів бандерівської організації в Харкові. В ході акції булозаарештовано 11 членів ОУН(Б), виявлено підпільну типографію, конфіскованобагато пропагандистських матеріалів, 14 скринь зі шрифтом. СД також відмічало,що бандерівці планували «проведення диверсійних і терористичнихактів». Не позбавлений інтересу і той факт, що діяльність згаданоїбандерівської організації німці пов'язували з розкритою ними «нелегальноюкомуністичною групою», котра робила спроби залучити «українськихнаціоналістів для своєї мети».
Побоювання поліції безпеки й СД стосовноможливості спільних дій націоналістів і комуністів в рамках антифашистськогоруху опору поділяв і рейхскомісар Е. Кох. 17 листопада 1942 р. він надіслав догенерального комісаріату «Дніпропетровськ» директиву. В нійзазначалося, що внаслідок невдоволення націоналістичних кіл українстванімецькою політикою існує тенденція до їх «зближення з бандамибільшовицького походження», а такий процес «був би у вищій мірінебажаним». Намісник фюрера відкидав будь-які надії українськихнаціоналістів на те, що «політика німецького керівництва» в Україніможе змінитися, і закликав своїх підлеглих не допускати необдуманих дій протиукраїнського населення, щоб у нього не з'явилося «відчуття несправедливогоповодження з ним». Але це були порожні слова, бо Кох наголошував:«колективні заходи проти населених пунктів, де має місце опір німецькимрозпорядженням, будуть необхідними й повинні в майбутньому здійснюватися зусією строгістю»[27].
Бандерівський провід намагався будь-що недопустити несвоєчасного зриву населення Волині—Полісся до збройного опорунімецьким окупантам. Широко пропагувалася теза про неприпустимість дляукраїнців воювати на боці німців або ж червоних. На засіданні проводу ОУН(Б)пізньої осені 1942 р. було вирішено паралізувати всі спроби як нацистів«зробити з поневолених народів Сходу гарматне м'ясо у боротьбі за німецькіімперіалістичні цілі», так і більшовиків «втягнути поневолені народидо боротьби в обороні російської імперії чи то у формі гекатомб (жертв) у рядахЧервоної армії, чи то у формі партизанки на окупованих Німеччиною землях».Замість цього ОУН закликала до мобілізації мас на боротьбу «зарівно якпроти німецького, так і більшовицького імперіалізмів» і наголошувала, щоце завдання в сучасний момент є «передумовою перемоги у визвольнихзмаганнях поневолених народів»[28].
Разомз тим німецька влада, звичайно, не оминала увагою й діяльність ОУН(Б) наділянці організаційної праці, пропаганди, військово-підготовчої роботи. Натеренах рейху органи гестапо впродовж жовтня—листопада 1942 р. здійснили арештпонад 210 членів бандерівського руху; затримання активістів ОУН(Б)здійснювалося постійно й на окупованій території України. Однак, якконстатувало 27 листопада 1942 р. у своєму черговому донесенні гестапо, ударипо бандерівських організаціях не привели до помітного і тривалого спадуактивності ОУН, а розповсюджені останнім часом листівки «вже неоднозначнопідбурюють проти Німеччини». Більше того, як зазначалось у донесенні,«прихильники Бандери здійснюють замахи проти німців, зокрема проти членів поліціїбезпеки...»[29]
Поряд із німцями інтерес до українськихнаціоналістів у цей період почала виявляти й радянська сторона. Вже 3 грудня1942 р. командир партизанського з'єднання О. Сабуров інформував УШПР, який уцей період дислокувався в Москві, що в районах Пінська, в лісах навколоОстрога, Шумська, Мізоча виявлені великі групи українських націоналістів,керівництво якими здійснює Т. Боровець-Бульба. В радіограмі повідомлялося, щонаціоналісти нападають і розброюють окремі групи партизанів, влаштовують окремізасідки на німців [30].
Зазначена інформація привернула увагу Москви. Пронеї доповіли заступнику наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєрову і начальникуЦШПР П.Пономаренку. 11 грудня 1942 р. від імені ЦК КП(б)У і УШПР командирампартизанських з'єднань С. Ковпаку, С. Малікову і О. Сабурову була надісланарадіограма із завданням уважно розібратися зі станом і діяльністю загонівукраїнських націоналістів у Житомирській, Рівненській та інших областях,встановити їхню чисельність, озброєння, стосунки з окупаційною владою тощо.Серед інших питань радянську сторону цікавила й можливість залученняукраїнських націоналістів до боротьби з німцями.
 Тим часом німецькаполіція, яка пильно стежила за радикалізацією бандерівського руху, впродовжгрудня 1942 р. завдала чергового удару по осередках ОУН(Б). Зокрема, тільки натериторії Німеччини було затримано 50 прихильників «нелегального рухуБандери». У Львові нацистам вдалося заарештувати 18 бандерівськихактивістів, а 4 грудня 1942 р. було схоплено члена проводу ОУН(Б) Я. Старуха(Синій, Стяг) і вже згадуваного І. Климіва (Легенда), котрий невдовзі загинувна допиті в гестапо. Німці також встановили факти проникнення членів бандерівськихорганізацій до підрозділів української поліції у Львові[31].Однак паралізувати діяльність ОУН(Б) гітлерівцям не вдалося.
 
3.Антинімецькі збройні акції УПА
17-21лютого 1943 р. біля Одеська (Львівська обл.) відбулася 3 конференція ОУН(Б).Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасниківконференції вказують на те, що ОУН(Б)остаточно визначилися з необхідністюзбройного виступу. Проте українські націоналісти ще не визначилися остаточно,проти кого у першу чергу спрямувати зброю. Вони мали перед собою три ворожісили.
Безжальнимибули дії німецької окупаційної адміністрації. Вона грабувала населення,забирала молодь на примусові роботи в Німеччину, а вразі саботажу спалюваласела і знищувала заручників. Населення чекало захисту і не розумілобездіяльності оунівських боївок.
Злютого 1943р. Український штаб партизанського руху (УШПР) розпочав переміщенняв район білорусько-українського Полісся з’єднань сумських і чернігівськихпартизанів. Незабаром тут зосередилися сили, здатні виконуватиоперативно-стратегічні завдання в тилу вермахту.
На 3конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовийпровідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнутипроти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію,створити національний уряд і домогтися його визнання західним союзником СРСР.Крайовий провідник ОУН на північно-західних українських землях Д. Клячківськийі військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що збройна боротьбаповинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразок на фронтахсвітової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьбапроти німців повинна була носити характер самооборони народу.
7лютого 1943р. сотня І. Перегійняка напала на бараки німецької поліції умістечку Володимирець (Рівненська обл.). Виконуючи наказ проводу ОУН(Б), всередині березня українська поліція покинула казарми і зі зброєю відійшла влісові масиви.
ПровідОУН(Б) швидкими темпами розбудовував УПА, включаючи до її складу загони Т. Боровця-Бульбиі ОУН(М). Була створена головна команда УПА, керівництво якою здійснюваввійськовий референт проводу ОУН на північно-західних українських землях В. Івахів.Після його загибелі в бою з німцями 13 травня 1943р. головним командиром УПАстав крайовий керівник на ПЗУЗ Д.Клячківський.
Утравні 1943р. до керівництва головним проводом ОУН(Б) прийшов Роман Шухевич.Він підготував проведення в серпні 1943р. 3-го надзвичайно великого зборуОУН(Б), що відбувся в Тернопільській області. Збір висунув гасло «боротьбипроти імперіалізмів Берліна і Москви»[32].
Починаючиз весни 1943р., загони УПА почали планомірно опановувати північно-західнийрегіон України. В рейхскомісаріаті «Україна» виникли націоналістичні ікомуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вонихарактеризувалися як «заражені бандами райони».
Партизанськатактика, якої дотримувалися комуністи і націоналісти, мала різне концептуальнепоходження, а звідси й різні завдання. Керівництво СРСР розглядало бойові діїпартизанів у тилу німецьких військ як форму допомоги Червоній армії, цілкомпідпорядковану подіям на фронті. Головним завданням партизанів вважалисядиверсії на комунікаціях і удари по воєнних об’єктах окупантів, які працювалина потреби фронту.
Длянаціоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборониукраїнського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля,накопичення сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час,тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі. Тому позаувагою українських повстанців залишалися залізниці, військові комендатури,штаби, місця зосередження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943р.командир партизанського з’єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанськогоруху: “Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються.ю в бій з німцямивступають тільки там, де німці знущаються з українського населення, і колинімці нападають на них”[33].
КерівництвуУПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів убагатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях. Причина«захисту» німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталасятрагедією для навколишнього населення: німці спалювали села та нищили їхмешканців.
КерівництвоОУН(Б) заборонило командирам загонів УПА вступати в контакт з окупантами, бо”мости на дорозі до переговорів з німцями спалені“. У відповідь на пропозиціїпропонувалося звертатися до німців ”до переговорів з провідником С.Бандерою,який ув’язнений в Берліні“[34]. Але зимою1943-1944р. керівництво ОУН і УПА взяло курс на фактичне уникнення боїв знімцями. Це пояснювалося наближенням лінії фронту.
Наказомвід 22 серпня 1944р. по групі УПА «Захід-Карпати» проти німецький фронт ОУН іУПА остаточно згортався. В наказі зазначалося, що ”німці з опущеннямукраїнської території перестають бути для нас окупантом і головним ворогом“.Внаслідок цього наказувалося ”оминати усякі зудари з німцями, так і змадьярами“[35].
 

Висновки
Якбачимо, в ході Другої світової війни відбувся перехід українських націоналістівна антинамецькі позиції. Важливим моментом було виявлення негативного ставленнягітлерівської військової адміністрації до націоналістичних партизанськихзагонів. Зазвичай, після опанування німцями того чи іншого терену, діючі наньому партизанські групи розпускались або перебували на напівлегальному становищі,не отримавши визнання як частини союзної української армії чи допоміжноїміліції. На територіях, котрі контролювалися партизанськими націоналістичнимивідділами, проводилася робота зі створення української адміністрації тапроголошувалося відновлення української державності відповідно до«Акту» від 30 червня 1941р.(див. дод. 3). А це створювало небезпечнийдля Німеччини прецедент, наслідком якого було те, що керівники ОУН(Б) впродовжліта 1941 р. сприймали вермахт лише як ситуативного союзника, а не якокупанта-господаря, вважаючи, що німці не мають жодного права створювати вУкраїні політико-адміністративні структури, бо вони, мовляв, уже формуютьсяукраїнцями без сторонньої допомоги. У цій площині, головним чином, містилися йпричини суперечностей між Революційним проводом ОУН(Б) та окупаційною владою,які стали основою майбутнього оунівсько-нацистського конфлікту, що до кінця1942 р. проходив без активної збройної боротьби, а з жовтня 1942 р. переріс усерйозне збройне протистояння.
Такимчином, час від серпня 1941р. по грудень 1942р. слід розглядати як періодроздумів і вагань у визначенні позиції ОУН(Б) щодо Німеччини та виробленнітакої політики і стратегії, яка б дала змогу бандерівській організації утриматиголовні позиції в національно-визвольному русі. Впродовж цього часу ОУН(Б)переглянула свої позиції стосовно Німеччини і виробила таку політичну лінію,яка започаткувала рішучий перехід бандерівської ОУН від співробітництва доопозиції німецькій владі, а згодом і до збройної боротьби з Третім рейхом у тихформах, які вважалися доцільними з погляду інтересів націоналістичного руху.
Такожслід зауважити, що націоналістичний рух опору впродовж 1942р. хоч і набув антинімецької спрямованості, але не виявлявся в активних формах, які б створилиреальну загрозу німецькому окупаційному режиму. Ця діяльність мала переважнохарактер підготовчих заходів до майбутнього виступу та широкої пропаганди своїхполітичних цілей і намірів.
Апротинімецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943р. до середини1944р., не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби міжНімеччиною і Радянським Союзом. Вони лише обмежували діяльність німецькоїокупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації територіїВолині-Полісся, де містилася матеріальна база українського визвольного руху.