План
Вступ
РозділІ.Від капрала до головнокомандуючого.
І.1.Галасливийвихід на міжнародну сцену.
І.2.Талейран.
РозділІІ. Прояв військового таланту Наполеона.
І.1.Італійськийпохід і Єгипетська кампанія.
І.2.Першийконсул.
І.3.ВійниНаполеона.
РозділІІІ. Східний напрямок.
І.1.Війназ Росією.
І.2.Падінняімперії.
Висновки
Література
Додатки
Вступ
Період з 1796 по1815 роки часто називають епохою Наполеонівських воєн. Вони не булиперманентними, але територія на якій відбувалися ці війни охопила майже всікраїни Європи. Про могутню Наполеонівську Францію заговорив увесь світ.Визначні військові походи в 1796-1797 р. та 1800р.(другий) в Італію,1798-1799р. в Єгипет, 1805 р. в Австрію, 1806 р. в Прусію, 1806-1807р. в Польщута інші не менш вдалі військові кампанії змусили Європу боятися, а отже іповажати Францію. Головною суперницею Франції була Англія. Наполеон нічого неміг вдіяти з міцним Англійським флотом і всі його спроби були марними ( приТрафальгарі французький флот був знищений англійським, яким командував адміралНельсон(1805р.) ). Зате на суші, бездоганно вишколена армія Наполеона підкомандуванням хороших генералів перемагала раз за разом, не залишаючи жоднихшансів противнику. Наприклад такі бездоганно проведені битви, як битва підУльмом ( осінь 1805р.), Битва під Аштеттеном ( 5 листопада 1805р.), бій підДюренштейном (11 листопада 1805р.) другої Австрійської кампанії та інші битвибудуть взяті за зразок і їх тактика і спланованість будуть вивчатись увійськових училищах.
Велике історичнезначення Наполеонівські війни мали для майбутнього об’єднання Європи, адже самеспільний противник сприяв створенню анти французької коаліції. Англія могласобі дозволити створювати одну коаліцію за другою, адже мала величезні кошти іФранція була її запеклим ворогом. Наполеон не міг завоювати Англію і вирішив найміцнішу державу на суші — Росію. Величезна армія з 600 тисяч чоловік булазнищена, залишилося близько 24 тисяч. В результаті Лейпцігської битви відНаполеона була звільнена вся територія Німеччини. Не дивлячись на ряд перемог,взятих французькою армією на початку 1814 року над військами союзників, щовступили на територію Франції, вона зрештою була розгромлена;в кінці березня 1814 року союзні війська вступили до Парижу. Наполеон буввимушений відректися від престолу(квітень 1814)[дод.3]і був відправлений на о. Ельба. У травні був підписаний Паризький мирнийдоговір 1814 року, по якому Франція позбавлялась всіх завоювань, зроблених вкінці 18,-поч.19 ст. Остання спроба Наполеона відновити міць Франції була підірванапоразкою при Ватерлоо. 20 листопада був підписаний Паризький мирний договір1815 року між країнами учасниками коаліції Францією, в якій знов булавідновлена влада Бурбонів. Так закінчився період у Франції під час якого вонамала найсильнішу армію в світі і одного з найкращих світових полководців.
Актуальністьтеми. На сучасному етапі потрібне переосмислення багатьох наслідківНаполеонівських воєн.
Мета курсовоїроботи:дослідити причини перемог, а згодом поразки Наполеона, наслідки воєн і їх характер.
Завдання:
1.Проаналізуватиприхід Наполеона до влади.
2.Дати короткухарактеристику головним військовим кампаніям.
3.Розкритизначення впливу воєн на подальше становище Європи.
Об’єкт:дослідження Наполеонівських воєн.
Предмет:вивчення причин поразки Наполеона.
Хронологічнімежі: Наполеонівські війни розпочались в 1796 році – перший Італійський похід.Загалом же період війн можна розділити на 2 етапи:переможний(до 1812 року) і розгром імперії в 1815 році.
Історіографія.Наполеонівським війнам присвячена велика кількість літератури. Зокрема, дужебагато іноземних дослідників писали і пишуть про Наполеона, його військовийталант і епоху Наполеонівських воєн. Це такі письменники, як Чандлер,Хартболт, Тюлар,, Саундерс, Меренг, Маркс, Манфред, Дерделфілд та інші. Такожбагато російських дослідників писали і пишуть про Наполеонівські війни і всепро цю епоху. Це: Шефов,Троїцький, Торопцев, Строков, Ленін, Сироткін, Варламов та інші. Вони восновному пишуть про Російсько – Французьку війну. Погляди вчених є доситьрізними, хоча багато в чому і співпадають. Принциповихпитань багато (взаємовплив внутрішньої і зовнішньої політики протиборчих країн,участь Росії, роль державних лідерів (Наполеон, Олександр І.), вплив.“народної війни”; нарешті, що взагалі адекватно назві “Наполеонівські війни”.Багато вчених приділяло увагу військовому таланту Наполеона. Починаючи кампанію1805 р., Наполеон зумів добитися ефекту раптовості. «Наполеон йшов незвичайношвидкими переходами, — писав відомий російський історик Е. У. Тарле, — здійснюючи обхід з півночі розташування австрійських військ на Дунаї, лівимфлангом яких була фортецяУльм». Описуючи підготовку до кампанії 1805 р., англійський історик Р.Делдерфілд відзначає: «В середині осені 1805 р. французька армія спрямувалася вдолину Дунаю, і генерал Мак дізнався про її появу лише тоді, коли французькакавалерія вивернулася в гігантську дугу, через яку ніяк не могли пробитися йогорозвідники, а французька піхота відрізувала його від всіх джерел постачання іпідкріплень».
Під часнаписання даної роботи формується відповідна структура, яка складається:
Вступу, дерозкрито актуальність теми та визначено мету, завдання і предмет.
Основна частина,яка складається з трьох розділів:
Розділ І. Відкапрала до головнокомандуючого
Розділ ІІ. Прояввійськового таланту Наполеона.
Розділ ІІІ.Східний напрямок.
Заключна частинавміщує висновок, в якому демонструються результати мого дослідження.
Від капрала до головнокомандуючого
Наполеон,другий син корсиканського дворянина Карло Маріа Буонапарте і Летіціі Рамоліно,народився в Аяччо 15 серпня 1769 р., незабаром після того, як Корсика перейшлау володіння французів. Батько Наполеона був спочатку однодумцем Паолі, щовідстоював незалежність острова, але після його поразки Карл Бонапарт проявивлояльність до паризького уряду і навіть став фаворитом французького намісника. Завдякицьому Наполеон Бонапарт в 1779 р. був прийнятий в Брієнську військову школу накоролівський рахунок. Він пробув в ній 5 років, а потім був переведений вПаризьку військову школу, яку закінчив в 1785 р. У роки навчання Наполеон, щопогано володів французькою мовою, залишався корсиканським патріотом; йоговзірцем був Паолі.[15,36.]1 вересня 1785 р. Наполеон почав військову службу в званніартилерійського капрала і жив спочатку в Греноблі, а пізніше в Балансі. Молодийофіцер із захопленням вдавався до читання історичних і політичних книг. На йогосвітогляд зробили істотний вплив філософи епохи Освіти. Честолюбний Бонапартпобачив в революційних подіях свій шанс. 20 червня 1792 р. Наполеон був вПарижі і бачив, як народ увірвався в Тюїльрі. Новий уряд провів Бонапарта вкапітани, але він виїхав в своє рідне місто Аяччо. Тепер Наполеон виступаєпроти Паолі, чиє прагнення добитися незалежності острова за допомогою Англіїздалося французькому капітанові негожим. У 1793 р. Народне зібрання в Аячооголосило сім'ю Бонапартів зрадниками. Їх будинок був розграбований і спалений,а матері Наполеона з молодшими дітьми довелося рятуватися втечею.[13,87.]
СамНаполеон теж незабаром покинув Корсику. Він прибув до Тулона 11 червня 1793 р.У місті панувало збудження; активізувалися якобінці; це спонукало сім'юБонапартів перебратися до Марселя.
Галасливий вихід на міжнародну сцену
МолодийБонапарт повернувся на військову службу. Оточена з усіх боків супротивниками,Франція в цей час протистояла коаліції, до якої увійшли Австрія, Пруссія,Англія, Об'єднані провінції Нідерландів, Іспанія.
Уберезні 1793 р. повстала Вандея. На початку червня проти жирондистів, щоскладали більшість в Конвенті, було висунуто звинувачення; деякі з них булиарештовані. Ця подія знайшла відгук у ряді французьких міст, де розвернувся рухприхильників федералізму.
Ситуація,що склалася, дозволила населенню Тулона позбавитися від якобінців, і воно призвалона допомогу англійців, які поспішили закріпитися в стратегічно важливому місті.Англійці підтримали також повсталих на Заході.
Бонапартзробив свій вибір, рішуче зближується з монтаньярами.Через деякий час за пропозицією свого співвітчизника Салісетті він погодивсякомандувати артилерійським загоном в армії генерала Карто, яка готуваласяатакувати Тулон.
Вході тримісячної облоги виявився військовий талант Бонапарта, а також йогоуміння вирішувати не тільки стратегічні, але і політичні задачі. Після того, якгенерал Карто покинув армію, артилерійський капітан узяв на себе ініціативупроведення операції (загальне командування здійснював Дагом’є).Про перемогу в Тулоні 19 грудня 1793 р. Бонапарт сам доповів військовомуміністрові.
Успіхив Тулоні принесли Бонапарту популярність і забезпечили швидке просування по службі:корсиканець став бригадним генералом. Йому було в цей час всього 24 роки.[15,34.]
Неварто, проте, переоцінювати цю перемогу. Вона важлива в кар'єрі Бонапарта,оскільки вперше розкрила його військовий талант. Але у той час успішно воювалиі інші революційні генерали. Для Франції Наполеон Бонапарт був всього лишеодним з багатьох здібних офіцерів.
Двароки, що відокремлювали перемогу в Тулоні від подій 13 вандем'єра, ніяк несприяли зміцненню авторитету Наполеона. Більш того, крах Робесп’єраміг означати кінець військової кар'єри молодого генерала.
Прийнявшисторону монтаньярів,Бонапарт зближувався з Августином Робесп’ером,молодшим братом Максиміліана. Незабаром після 9 термідора Бонапарта зарештували.Якийсь час він провів у в'язниці. Новий Конвент не довіряв якобінськимгенералам. Майбутнього імператора позбавили чину і усунули з посади.
Корсиканцевівдалося довести, що його відносини з «тираном» носили чисто службовий характер,і Наполеон був випущенийна волю; пізніше йому повернули звання.
Призначенийв армію, яка діяла у Вандеї, Бонапарт самовільно залишився в Парижі, вочікуванні подій (ходили чутки про нібито черговий переворот, що готувавсяякобінцями). Проте події 1 преріалязатвердили владу за помірними, і Бонапарт став шукати зближення з ними.
Саме у ці місяці завдяки спілкуванню з корисними людьми йому вдалося накопичитиполітичний досвід, який виявився вельми цінним в подальші роки. Бонапартзнайшов нового покровителя в особі Бараса — свідка його подвигів в Тулоні. Іось з'явився другий шанс в його кар'єрі: паризьке повстання 13 вандем'єра.
Столичніроялісти в жовтні 1795 р. повстали, вимагаючи відміни недавно прийнятоїКонституції, по якій двом третинам депутатів Конвенту, що діє, надавалосяправо зайняти місця в нових Зборах; це позбавляло опозицію надій на змінурежиму за допомогою виборчих процедур.
Конвент,що втрачав вплив, потребував сильного керівника. Барас, якому Конвент доручиворганізувати захист столиці, узяв собі в помічники генерала Бонапарта. Наостаннього було покладено завдання подавити повстання в західних кварталахстолиці. Молодий генерал успішно справився з дорученням; для залякування повсталихвін влаштував стрілянину біля церкви Сен-рош, де зібралися перелякані люди. Зтих пір ця церква пов'язана з образом Наполеона.
Операціяпо наведенню порядку в столиці мала важливе політичне значення: вона дозволилаБонапарту наблизитися до влади і увійти у довіру до правителів. Барас, щозробився одним з членів Директорії, запропонував призначити Бонапартавійськовим міністром, але не зустрів підтримки у інших. Проте близькістьБонапарта до нового режиму відкрила йому двері у велику політику.
Талейран
Тулоні вандем’єрськіподії були б, напевно, скоро забуті, якби Бонапарт не став переможцем в битвахпри Лоді і Арколе, завойовником Італії. Саме в цей час, між березнем 1796 р. ілистопадом 1797 р., визначилися деякі контури політичної долі майбутньогоімператора і почала складатися наполеонівська легенда. Тоді ж слава генералапридбала європейський масштаб.[16,123.]
Наступногодня після подій вандем'єра Бонапарту вдалося вельми вправно наблизитися докерівних кругів країни. Він знайомиться з Жозефіною Богарне, яка була коханкоюБараса. Про любовну пристрасть, що охопила Наполеона, свідчать його листи,адресовані красивій креолці, — шістьма роками старшій за нього, вдові генерала,страченого під час терору, і матері двох дітей.
Алепристрасть не позбавила молодого честолюбця природної розсудливості. Бонапартотримав немало вигод з свого зв'язку з Жозефіною. Барас умовив Жозефіну вийтизаміж за Бонапарта, якому пообіцяв високу посаду. Шлюб був повінчаний 9 березня1796 р., через п'ять місяців після зустрічі майбутнього подружжя.
Черездва дні Бонапарт покинув Париж, відвізши з собою сертифікат, підтверджуючиййого призначення головнокомандуючим Італійською армією.
Французькареволюція дуже скоро знайшла відгук в різних державах Апеннінського півострова,де важкі економічні умови і деспотичне правління створили грунт для революційноїпропаганди. Бродіння було легко пригнічене, але дало привід паризькому урядувтрутитися. Італія перетворилася на арену війни між Францією і Австрією.
Оскількивійна охопила мало не весь субконтинент, Директорія вирішила, що необхідновийти за межі традиційних французьких меж. Завоювання здавалися необхідними.
АрміїБонапарта слід було досягти Австрії. Передбачалося, що головні сили французівперейдуть Рейн, загрожуючи Відню з півночі, а набагато скромніша за розмірамиІталійська армія відкриє другий фронт на півдні Австрії.
Проте,незважаючи на нечисленність своєї армії (всього 36 тисяч чоловік) і її погануоснащеність, Бонапарт змінив назначений хід операції. Замість того щобвідтягнути на себе частину ворожих загонів, як це було передбачено, він застосувавтактику раптового нападу, зумів надихнути солдатів і повести їх до перемоги.
Вінзаглибився в північну частину Італії, добився розділення двох армій, що прямувалийому назустріч, — сардинською і австрійською, а потім переміг їх одну за іншою.12 квітня 1796 р. Бонапарт вперше розбив австрійців у села Монтенотте в Генуї.21 квітня у міста Мондові (провінція Кунео) відбулася ще одна битва, щопринесла поразку австрійцям, якими командував генерал Больє. Ці дві перемогизабезпечили Бонапарту контроль над П’емонтом.[29,251.]
ТеперБонапарт міг направити свої сили проти Ломбардії. Перемога в битві при Лоді 10травня 1796 р. відкрила йому дорогу до Мілана, куди він увійшов 15 травня.Бонапарт зважився на нове зіткнення з австрійським головнокомандуючим Больє ірозбив його 29 травня біля річки Млачіо. Потім він завоював Папську область івигнав з Болоньї папський легат.
Папакупив мир, поступившись завойовникам Равену, Анкону і Ферару. Але просування доВідня виявилося важчим; австрійці упевнено тримали оборону в Мантує. Облогазатягнулася на все літо. Армія Бонапарта продовжувала атакувати, тоді якголовні сили французів були розбиті в Германії.
Зцієї миті надії на успіх Директорія пов'язувала тільки з ім'ям Бонапарта. Вінрішуче переходить в наступ, переламує ситуацію і виграє битву при Арколе 17листопада 1796 р. 2 лютого 1797 р. Мантуя капітулювала, відкривши французамдорогу на Відень.
Корсиканецьопинився біля воріт австрійської столиці в квітні 1797 р., змусивши Австріюпідписати попередню мирну угоду. З боку Французької республіки прелімінарнийдоговір підписав генерал Бонапарт, з боку Австрії — граф Мерфельд і маркізГалло.
Бонапартузнадобився рік, щоб вийти з тіні і почати своє сходження, залишивши далекопозаду інших генералів революції. Не тільки Франція, де громадська думкабуквально запалала від відомостей про успіхи Наполеона, але і Європа відкрилацього нового героя. Випробовуючи страх і захоплення одночасно, вона стежила заподвигами молодого генерала.
Уодному з листів королеви Неаполя Марії-Кароліни, адресованому маркізові Галлопісля подій 1796 р., можна виявити такі слова:’’Яненавиджу партію, яку вибрав Бонапарт і якій він служить. Він Атілла і лихоІталії, але я відчуваю до нього почуття глибокої пошани і справжньогозахоплення. Бонапарт стане великою людиною, і другого такого в Європі немає, увсьому: воїн, політик, дипломат. Я оголошую ворогом того, хто це заперечує. Вінбуде найвидатнішою людиною нашого сторіччя’’.[10,56.]
Дійсно,вже тоді Бонапарт продемонстрував безліч талантів. Переможний генерал буводночасно і умілим адміністратором, і політиком, здатним добитися підтримкиеліт завойованих країн, як це було, наприклад, в Цизальпінській республіці,створеній в Мілані в 1797 р. Він також дипломат, якому вдалося укластиперемир'я з королем П’емонта-Сардінії, підписати договір з папою (19 лютого1797 р.) в Толентіно, заздалегідь завіривши Римський престол в готовності французівпідтримувати католицьку церкву в Італії; нарешті, саме Бонапарт домовляєтьсяпро умови миру з Австрією.
Вінстає, таким чином, за визначенням королеви Неаполя Марії-Кароліни, «арбітромдолі Італії, єдиним мирним парламентером з імператором». Директорії нічого незалишається, як протоколювати ініціативи головнокомандуючого...
Талейран,за два місяці до того як стати міністром зовнішніх стосунків, писав своємудругу до Нью-Йорка: «Нарешті настав момент підписання миру, прелімінаріїпідписані раніше, і який прекрасний мир! Яка людина наш Бонапарт! Йому ще немає28 років, а на його голову вже обвалилось стільки слави, військової слави,слави сміливця і миротворця».
ПеремогиБонапарта породили великі надії у італійських патріотів, які вважали, що вступфранцузької армії на їх землю сприятиме народженню єдиної нації. Італійці дуженадихнулися, коли 16 травня 1796 р. в Мілані Бонапарт пообіцяв їм незалежність,не уточнивши при цьому, чи йдеться про всю Італію, або тільки про Ломбардії.
Самена цих патріотів головнокомандуючий спирався надалі, співробітничавши задміністрацією Цизальпінської республіки; цьому маріонетковому уряду Бонапарт давзрозуміти, що він стане ядром влади в майбутній об'єднаній Італії.
Колифранцузи захопили Венецію, патріоти зраділи, припускаючи, що створюється єдинанація. Проте Бонапарт використовував венеціанську перемогу для того, щобзабезпечити вигідніші умови торгу з австрійцями. Тому підписання договору вКампфорніо можна розцінювати як зрада італійців.
Ідеяоб'єднання італійської нації не здійснилася; натомість в Туріні, Римі і Неаполівиникли «республіки-сестри»,союзні Франції. Позиція Бонапарта при цьому не була головною перешкодою нашляху до об'єднаної Італії; можливість такого об'єднання лякала Директорію, щопобоювалася домінування в новій державі якобінців.
Директорія,якій Бонапарт допоміг врятуватися від роялістської небезпеки у вересні 1797 р.,не поспішала надати честолюбному генералові гідне місце. Сам Бонапарт, втім,був готовий чекати. Він добре розумів, що громадська думка в революційні часимінлива.
Вочікуванні зміни ситуації в Парижі генерал обернув погляди на схід.
Політичні і економічні причиниєгипетської експедиції
Барас
ПрийнятеДиректорією в 1798 р. рішення про необхідність завоювати Єгипет багатосучасників оцінювали скептично. Адже кораблям, що прийняли на свій борт кращихгенералів і їх елітні загони, належало борознити Середземне море, контрольованеворожим англійським флотом. Пропонувалося вторгнутися на територію країни, щобула традиційним союзником Франції, — на Оттоманську імперію (правда, Єгипетцентральним стамбульським урядом фактично не контролювався). При цьомупланувалося обійтися без оголошення війни або іншого пояснення, не рахуючибажання принести свободу єгиптянам. А чого коштувала декларація, що закликалаперемогти Англію в Єгипті, — тоді як британські війська там не базувалися. Інарешті, чисте безумство — висаджуватися в Єгипті в липні, в найжаркіший час, зсолдатами, екіпірованими скоріше для переходу через Альпи, ніж для війни впустелі .
Єгипетськаекспедиція представлялася настільки екстравагантною задумкою, що необхіднозрозуміти справжні причини, що спонукали правителів Франції ухвалити ризикованерішення. Це причини перш за все політичні. Революція насилу переводила дух.Директорія, що складалася з п'яти членів, які правили Францією на підставіКонституції 1795 р., балансувала між двома небезпеками. З одного боку, роялістихотіли відновити старий режим; з іншого боку, екстремісти ностальгували затерором. Країна стояла на порозі економічної і фінансової катастрофи. Багатохто вважав, що тільки військовий переворот здатний розрядити ситуацію, що склалася.Для цього був потрібний генерал. Один із найздібнішихгенералів республіки Шарль Пішегрю, не співчував, Директорії. Схилившись насторону роялістів, він вступив в таємні стосунки з принцом Конде, предводителемфранцузьких емігрантів. Контрреволюційні задуми принца, не здійснилися із-зайого нерішучості і корисливих намагань Англії і Австрії, що бажали продовжитивійну заради збільшення своїх володінь.
Плани Пішегрю сталі відомі Директорії, і генерал був усунений від командування.Баррас, користуючись своїм впливом, перехопив ініціативу перевороту 4 вересня1797 р. Пішегрю було арештовано і вислано. Таким чином, контрреволюційнанебезпека була тимчасово подолана.
Генерали Бернадот і Журдан, що заробили високі чини під час революції, неприховували своїх симпатій до старих робесп’єрівців.Але їм бракувало хоробрості і упевненість, щоб організувати державнийпереворот. Тому погляди були звернуті на молодого генерала Бонапарта, що такяскраво проявив себе в Італії.[23,167.]
Післяпереконливої перемоги в Лоді 10 травня 1796 р. Бонапарт більш не потребувававторитету Директорії. Пізніше він признався: «Після Лоді я розглядав себе не якпростого генерала, а як людину, покликану впливати на долю народу. Це привеломене до думки, що я можу стати вирішальним актором на нашій політичній сцені».
Майбутнійімператор зрозумів значення пропаганди. Створені ним газети, «Вісникіталійської армії» та інші, день за днем розповідали про подвиги генерала і тимсамим внесли значний внесок до народження наполеонівського міфу. На сторінкахцих газет Бонапарт описувався так: «Він летить як блискавка і вражає як грім».Сувора зовнішність молодого воєначальника особливо виграшно виглядала на тлікорупціонерів.
ТалантБонапарта виявився також в мистецтві дипломатії. Успішно проведені нимпереговори в жовтні 1797 р. дозволили підписати договір в Кампфорніо, згідноякому Австрія поступилася Франції Міланом в обмін на Венецію. ПоверненняБонапарта до Франції стало тріумфальним і супроводжувалося численнимиманіфестаціями в Парижі.
Популярністьгенерала різко зросла. Від нього чекали двох речей. По-перше, — перемоги надАнглією, останнім серйозним ворогом революційної Франції. Таке було одноосібнебажання. Бонапарт був призначений головнокомандуючим Англійською армією 26жовтня 1797 р., і йому було доручено підготувати висадку на берегах«підступного Альбіону». По-друге, опозиція Директорії сподівалася, що генералповалить корумпований режим. Досить скоро Бонапарт зрозумів, що не зможедосягти ні тої, ні іншої меті. Інспекція портів Булоні, Калі, Дюнкерка іАнтверпена переконала його в неможливості організувати напад на Англію притодішньому стані французького флоту. Важливо також відзначити, що Директоріядещо зміцнила свої позиції. Контрреволюційна загроза в особі генерала Пішегрюбула подолана легше, ніж передбачалося. За близькість до роялістів з складуДиректорії були виведені генерал Карно, що немало зробив для формуванняпрофесійної армії, і Бартелемі. Бартелемі був засланий до Каєну. Вакансії, щозвільнилися, зайняли переконані республіканці, Франсуа деНефшато і Мартін де Дуе. Завдякицій рокіровці Директорія стала одноріднішою і укріпила свій авторитет. Інакшекажучи, не було потреби в новому державному перевороті, який, очолив би навітьБонапарт. Але і бездіяльність могла виявитися згубною, оскільки реноме — цедуже крихка річ. Бонапарт ризикував скоро бути забутим. У таких умовах міністрзакордонних справ Талейран запропонував генералові очолити експедицію доЄгипту.
Мальта під французьким суверенітетом
Цейпроект готувався ще з часів монархічного правління. Захоплення англійцями морськогошляху до Індії примусило французів звернути увагу на Єгипет. У 1785 р.французький уряд прийняв заходи до розвитку торгових відношенні з цієюкраїною, чому значною мірою сприяв енергійний консул в Александрії Магелон. Прийого сприянні королівський представник в Константинополі Шуазель-гоф’єуклав з мамелюкськими беямиугоду, що відкривала французьким торговцям транзитну дорогу через Єгипет доЧервоного моря, а звідти до Індії.
Революціяперешкодила здійснити цей план. Але він не був забутий і привернув увагуДиректорії.
Ініціативаяк і раніше виходила від Магелона, який стверджував, що опанувати Єгиптом нетак вже важко і що дельта Нілу сама по собі могла б стати дорогоціннимпридбанням.
Ідеявитала в повітрі. На засіданні Французького інституту 3 липня 1797 р. Талейран,член Відділення моральних і політичних наук, зачитав «Висновок про переваги,які можна отримати в сучасних умовах від нових колоній». Доповідь буласприйнята прихильно.[3.260.]
Довсього іншого пропонована експедиція не заперечувалаідеї війни проти Англії. Не маючи можливості завдати Англії прямого удару,можна було, захопивши Єгипет, перешкодити британцям використовувати дорогу доІндії через Суецький перешийок — і одночасно перетворити Єгипет на базу дляпідтримки турецького султана, номінального суверена країни.
Ідеологічнеобґрунтування, як уже згадувалося, зводилося до того, що метою експедиціїоголошувалося звільнення єгиптян від панування мамелюків.Було і наукове обґрунтування: у експедиції повинні були брати участь вчені,яким належало досліджувати країну (увагу до неї привернув письменник і орієнталістВольно, що опублікував в 1787 р. книгу «Подорож по Єгипту і Сирії»). Численніпам'ятники, що знаходяться на території Єгипту, продовжували зберігати своїсекрети — адже ієрогліфи ще не були розшифровані; фауна і флора дельти Нілузалишалися маловивченими; інтерес викликали і звичаї аборигенів.
Підготовкадо експедиції трималася в суворому секреті, щоб уникнути зіткнення занглійським флотом. Залишалося переконати турецького султана, пообіцявши йому,що експедиція укріпить авторитет Порти.
Гарячийприхильник експедиції Талейран узяв на себе переговори з Бонапартом. Останнійлегко дозволив себе умовити. Генерал вхопився за думку про похід до Єгипту зміркувань політичної і особистої користі. Для нього метою експедиції був нетільки обхідний удар Англії, не тільки завоювання багатої країни; Наполеон,судячи по деяких свідоцтвах, передбачав грандіозні перспективи, які обіцялобудівництво каналу через Суецький перешийок. Певну роль грало і захопленняНаполеона Сходом. Він прочитав «Мемуари про тюрків і татар» барона деТота і «Історію арабів» Марін’ї. До того ж не так давно Бонапарт був прийнятийу Французький інститут і став, таким чином, колегою філософа-орієнталістаВольнея. Нарешті, честолюбного генерала не залишала байдужим теза «великі долівершаться на Сході».
Усерпні 1798 р. в листі до Талейрану Бонапарт, міркуючи про майбутню експедицію,пише: «Завоювання Єгипту може принести нам велику користь».
Директоріябула більш стримана. Баррас не приховував свого скептицизму. Він вважав, щозавдати англійцям збитку, воюючи на берегах Нілу, не вдасться. Але Директоріядуже чутливо реагувала на вплив Інституту (троє з п'яти директорів полягали вцьому науковому співтоваристві).
Неслід забувати і про те, що, відправляючи Бонапарта в дальній і ризикованийпохід, Директорія позбавлялася — принаймні, на якийсь час — від незручного інебезпечного генерала.
Кінецькінцем експедиція до Єгипту стала результатом точно вивірених політичнихрозрахунків. Бонапарт, за порадою Талейрана, «тримав дистанцію». Вінсподівався, що протягом одного — двохнайближчихроків недовіра до Директорії досягне такого рівня, який дозволить відноснолегко змінити режим.
Генералне помилився. Державний переворот 18 брюмера став логічним продовженнямєгипетської експедиції.
Військовий похід генерала Бонапарта
Два флоти в Середземному морі
5березня 1798 р. Талейран і Бонапарт добилися від Директорії рішення про завоюванняЄгипту; при цьому передбачалося використовувати документацію, розроблену ще в1776-1779 рр.[28,299.]
Часквапив. Висадка повинна була відбутися не пізніше початку липня — з тим, щобекспедиційному корпусу не перешкодив підйом води в Нілі, жертвами якого колисьстали хрестоносці на чолі з Людовіком Святим. Вибір часу визначався іпрагненням використовувати домінуючі на початку літа вітри для полегшенняпереправи з Тулона до Александрії і для подальшого просування вгору по Нілу.
Требабуло вирішити дуже важке завдання: зібрати експедиційний корпус в 30 тисяччоловік, із зброєю і багажем, і, відірвавшись майже на 3 тисячі кілометрів відметрополії, висадити його на землі фараонів, забезпечивши всім необхідним дляжиття, для переміщень і битв. Загони повинні були концентруватися в ПівденнійФранції, в Західній Італії і на Корсиці. Це було ризиковане рішення, оскількивело до розділення корпусу на чотири конвої, якими належало вийти в морі відберегів Провансу, з Генуї, з Чивіти — веккії і з Корсики, а потім об'єднатися увідкритому морі. Будь-яка помилка могла зробити конвой, що заблукав, легкоюздобиччю англійців.
Упортах, виділених для вантаження військ, було заборонено кидати якір торговимкораблям.
Залишаючисьв Парижі, Бонапарт стежив за всіма приготуваннями. Він поєднував стратегічнебачення ситуації з пунктуальним відношенням до деталей. Багато в чому завдякиньому вдалося вирішити важкі проблеми матеріально-технічного забезпечення арміїі флоту (перевезення коней, складування фуражу, переобладнання бойових кораблівв транспортні, створення запасу артилерійських снарядів і амуніції, заготівкапровізії і т.д.).
Булиі проблеми з дисципліною, викликані затримкою грошового змісту. Набір екіпажівпротікав зовсім не спокійно, кораблі не були укомплектовані відповідно дорегламенту. Проте 13 травня 1798 р. армія Бонапарта була готова до відплиття.
Алепогані метеорологічні умови внесли свої корективи. Якорі були підняті тільки 19травня — при досить сильному західному вітрі. 40 військових кораблів і 130 транспортнихпокидали Тулон весь день.
Післядеяких хвилювань через зустріч, що не відбулася спочатку, з конвоєм, що йшоввід Чивіти-веккії, морська армія у повному складі опинилася 9 червня перед Мальтою.Одна з очевидних слабкостей «морського плану» — розосередженість пунктіввідправлення, так і не була використана англійцями.
Мальта,острів-фортеця, що вважався неприступним, була узята без бою 11 червня 1798 р.[2,80.]
ХочаБонапарт знав, що його шукає англійська ескадра, він все ж таки затримався наМальті на деякий час. Якорі підняли тільки 16 червня, і французи узяли курс наАлександрію.
Таємницятак добре зберігалася, що точний курс не був відомий навіть офіцерамгенерального штабу. Англійці, звичайно, помітили французькі приготування, алемогли тільки здогадуватися, який буде пункт призначення корпусу. Ставшижертвами кампанії дезінформації, організованою Директорією, британці будувалиприпущення щодо Неаполя, Сицилії, Португалії, Ірландії...
Здеяким запізненням лондонське Адміралтейство, нехтуючи безпекою вод метрополії,відправило адмірала Нельсона до Середземного моря, щоб за всяку ціну перехопитиБонапарта. Два флоти розминулися, не помітивши один одного через туман. Нельсонйшов на всіх парусах до Александрії — найпрямішим шляхом. Конвой же, що включавтихохідний транспорт, природно, рухався повільніше. В результаті англійцідосягли Александрії на 48 годин раніше Бонапарта. Зустріч, яка могла виявитисязгубною для французького флоту (унаслідок великої скупченості кораблів), невідбулася.
Бонапартбез зусиль подолав перехід від Мальти до Александрії. Французи тріумфували.
Експедиціянаблизилася до Александрії увечері 30 червня 1798 р. Вдале прибуття конвою вжесаме по собі було успіхом, оскільки надзвичайно важко підтримувати порядок вармаді, що складається з 292 кораблів і судів, що рухаються з різнимишвидкостями і не мають досвіду перебудови. Проте втрат оплакувати не довелося.
КолиБонапарт дізнався, що англійці пройшли рейд цього єгипетського порту 48 годинтому і попрямували на подальші пошуки французької ескадри, майбутній імператорухвалив рішення: висадитися негайно, не чекаючи світанку.
Увідсутність протидії єгиптян висадка була чисто технічною операцією. Шляхчовнів до землі був, проте, довгим, важким і небезпечним; 19 чоловік потонули.Коней скинули в морі, а потім люди протягнули їх до землі за човнами. Майже всізагони встигли висадитися до світанку. Сам Наполеон ступив на землю фараонівпід час ночі. Не чекаючи артилерії і кавалерії, він побудував в колони піхотнідивізії, що висадилися, і кинув їх на штурм Александрії, яка не чинила великогоопору. 2 липня 1798 р. французький прапор вже розвівався на стінах фортеці.Варто нагадати, що при підготовці плану експедиції Бонапарт використовувавстратегічні і оперативні розробки 1776-1779 рр., чим і пояснюється швидкістьухвалення рішень. Підготовчий етап експедиції пройшов успішно багато в чомузавдяки правильності планів операцій, продуманих декількома десятиліттямираніше. Багато істориків пояснюють первинний успіх експедиції випадковим везінням,«щасливою зіркою» Бонапарта. Проте вся подія піддається цілком раціональномупоясненню. Бонапарт використовував ефект несподіванки, помилки ворога,паралізованого відсутністю бази в Середземному морі, низьку боєздатність армії мамелюків.Бонапарт розіграв проти Англії «морську карту» і, кинувши виклик повелительціморів, переміг — завдяки хорошій організації вантаження, перетину Середземногоморя і висадки.
ГораціоНельсон
Цікавоте, що деякі характеризують єгипетську експедицію так. Наприклад, віккомандирів: головнокомандуючому генералові Наполеонові Бонапарту, наймолодшому,було 29 років, дивізійному генералові Бертьє, найстарішому, — 45 років,середній вік дев'яти дивізійних генералів (включаючи знаменитих Клебера і Дезе)- 39 років.[4,159.]
Транспортнийфлот складався з 280 судів, що представляли 10 національних флотів, восновному, середземноморських; у цей флот входили 11 трищоглових судів, 74бриги, 1 шхуна, 34 бомбарди,9 стусан, 82 комерційних вітрильних судна, 69 тартан;загальну водотоннажність цього флоту складало 47 300 тон.
Військовийфлот складався з 12 судів. У армаду входили також легкі судна, пристосовані длярічкової навігації.
Загальнечисло учасників експедиції складало 48 662 чоловік: 32 738 солдатів Східноїармії, 12 907 членів екіпажа флоту і 3017 чоловік у складі конвою; дляпорівняння: місто Страсбург налічувало у той час 49 000 жителів.
Солдати-піхотинці- 23 992 людини — були розділені на 5 дивізій під командуванням генералівКлебера, Дезе, Міну, Реньє і Бона. Кавалеристів було 3020; ними командувавгенерал Дюма. 3137 артилеристів знаходилися під командуванням генералаДоммартена .
Жіноку складі експедиції було близько 200: дружини офіцерів, контрабанднопровезені повії, кравчихи, прачки і т.д. На судна було завантажено 1230 коней,зокрема 700 тварин для кавалерійських загонів; 80 пар волів — тяглова сила вартилерії. Везли з собою і тварин, яким призначалося урізноманітнити собою стілофіцерів (кури, бики, барани).
Артилеріямала в своєму розпорядженні 171 стовбур: 35 знарядь для облоги, 72 польовихзнаряддя, 24 гаубиці, 40 мортир. Всі вони були споряджені з розрахунком на 300пострілів. Було заготовлено 428 ящиків з боєприпасами, 248 возів, 175 трапів,599 150 мішків з грунтом, 7915 кирок, 10 644 лопат, 2786 сокир, 27 кузень (зяких 20 польових).[14,143.]
Булозаготовлено 16 000 пар черевиків, 1000 пар чобіт, 16 000 сорочок, 8000патронних сумок, 6000 шапок, 10 000 пар панчох. Армія везла з собою 930000літрів вина, зокрема 4800 пляшок бургундського — для Бонапарта і вищих офіцерів,а також 120 000пінт горілки. На кожне судно в середньому доводилося 160 тоннпродовольства (печиво, мука, сирі, сушені овочі, спеції). Заготівка печива (понормі 800 грамів в день на людину) виявилося важкою проблемою, для вирішенняякої довелося реквізувати всі печі в радіусі 15 льє від Тулона. Цікаво, щофляги і інші місткості для води не були наперед розподілені по суднах ізагонах, щоб зберегти секрет кінцевої мети експедиції.
УзявшиАлександрію, армія Бонапарта 13 липня 1798 р. вирушила вгору за течією Нілу. Наберегах цієї річки 21 липня відбулася рішуча битва між кавалерією мамелюківі французькими піхотинцями, відома під назвою Битва біля пірамід. Бонапартудосить легко дісталася перемога, а з нею і Каїр (місто було узяте наступногодня). Але опір мамелюковне був зломлений, почалася партизанська війна. Тим часом 1 серпня Нельсонзнайшов, нарешті, французький флот, що стояв у Абукіра, і напав на нього.Тільки декілька суден під командуванням адмірала Вільнева встигли піти в морі.Всі інші були потоплені.
Першийконсул. Наполеон був зустрінутий з великиментузіазмом. Найпроникливіші з членів Директорії — Барас і абат Сієс за участюміністра закордонних справ Талейрана і міністра поліції Фуше вступили в змову зметою заміни уряду.[11,26.]
Планидержавного перевороту ретельно продумувались.Під приводом того, що була «розкрита» страхітлива якобінська змова, законодавчіоргани (Рада п'ятисот і Рада старійшин) перемістилися в Сен-клу, в 9км. відПарижа, доручивши свою безпеку генералу Бонапарту. Очікувалося, що ці органипогодяться змінити режим по наміченому абатом Сієсом плану. В останню мить,виступаючи перед Радою п'ятисот, Наполеон втратив контроль над собою івиголосив досить незв'язну промову. Це дало шанс опозиції. Пролунали крики:«Геть диктатора! Поза законом!». Тоді молодший брат Наполеона Люсьєн — президент Ради п'ятисот — присік безлад, викликавши гвардію, яка розігналазбори депутатів. Через деякий час почав своє існування новий режим — Консульство.
Згіднопланам Сієса, саме він повинен був стати справжнім керівником держави, тоді якНаполеонові відводилася роль заступника. Але втручання гренадерів перетворилосолдата-змовника на верховного правителя. Наполеон прийняв на себе титулпершого консула, а Сієс і Роже Дюко стали умовними другим і третім консулами.Їх незабаром замінили Ж-.де Камбасерес і Ш.Ф.Лебрен. Вдосконалена конституціяКонсульства, яке налічувало не менше чотири колегіальні органи, маскуваладиктатуру. Як демократичний жест конституція затверджувалася за допомогоюплебісциту. Конституція була ратифікована більш ніж 3 млн. голосів, або десятоючастиною населення, але число її явних супротивників виявилося нікчемним.
Закінченняреволюційних воєн. Друге і навіть більш невідкладнезавдання, що стояло перед Наполеоном, — закінчення війни, яка тягнуласяпротягом вже дев'яти років. Він написав великодушні листи Австрійськомуімператорові і Георгу III Англійському, закликаючи припинити ворожнечу, але ціспроби були проігноровані. Мир слід було завойовувати на полях битв.
Новаіталійська кампанія, в ході якої перший консул майже виграв битву при Маренго(14 червня 1800), не зломила наполегливу волю Австрії. Проте блискуча перемогаМоро при Гогенліндене (3 грудня) виявилася вирішальною. Стало очевидно, щоЄвропа, яка повною мірою ніколи не приймала підсумків революції,продемонструвала готовність до взаєморозуміння з твердим і консервативнимурядом Франції. У Люневіле (9 лютого 1801) був підписаний мир з Австрією, щозалишав за Францією право виносити остаточні висновки у німецьких справах.
Втомиласявід війни і Англія. Прем'єр-міністр країни Уїльям Піт, що виступав забезкомпромісне продовження війни, вийшов у відставку. Атаки Нельсона на Булоньне увінчалися успіхом. 1 жовтня 1801 в Лондоні було підписано попередню угоду,а 26 березня 1802 в Ам’єне поміщенийформальний мирний договір.
Імперія.ДляФранції досягнення Наполеона здавалися дивом, і країна йому щедро віддячила.Спочатку він став консулом на десять років, а 1 серпня 1802 — довічним консуломз правом призначити свого наступника.
У лютому 1804була розкрита англо-роялістська змова проти Наполеона. Усунути першого консулаповинні були лідер шуанівЖорж Кадудаль і колишній республіканський генерал Шарль Пішегрю. Генералазаарештували і пізніше знайшли задушеним в камері. Одночасно Наполеон зробивспробу позбавитися від генерала Моро, свого єдиного суперника на військовомутерені. Переможця битви при Гогенліндене представили замішаним в змові ізаслали до Америки.
Висновки
Отже, наполеонівські війни, які проходили з1796 по 1815 поза сумнівом змінилиобличчя Європи, проте їх значення суперечливе.Епоха “наполеонівських воєн” є одною з найбільш приділених увагою дослідниківі затребуваних читачем, але автори більше зосереджувалисьна військовій проблематиці, а по суті конфлікту, його характері, динаміцірозвитку і оцінці говорили преамбульно,часто тенденційно і без належної системності (недавно ми спостерігали невдалийдосвід антинаукового підходу до теми: Charles J. Esdail. The wars of Napoleon.Longmans, 1995). Наполеон успадкував контрреволюційний імпульс феодальнихкоаліцій, які спонсорувала Британія, в 1793 році що вступила у війну (спочатку,революційна смута у Франції її більш ніж влаштовувала)[12;436].Інтервенціоністська суть коаліцій найяскравіше виявилася в період “Ста днів”. Уцих умовах Наполеон зробив ставку на союз з Росією (пригадаємо, відпускполонених росіян; те, що він не став добивати залишки російських військ післяАустерліцца; приріст території Росії після її зради в 1809 році і т. ін.).Проте, Олександр I повернув зовнішньополітичний курс свого “гаряче люблячого”батька і довів Наполеона до кордонів Росії, до Тільзітськогобезвиходдя (враховуючи нерозвиненість російської економіки. “Загарбницька”доктрина Бонапарта (1801 — 1802 рр.) була приречена. Відмінними рисамидипломатії Наполеона були: половинчатість вимог до розбитих країн, небажанняшукати “соціальних” союзників усередині країн супротивників (установка надомовленість з правителями монархій і входження Франції в їх ряд відповідносвоєму імперському положенню). Відзначимо, що Наполеон, виграючи баталії,одночасно і учив супротивників битися.
Війну1812 року, на мій погляд, слід розглядати як шосту антифранцузьку коаліцію:наявність союзницьких договорів між декількома країнами — традиційнимиучасниками конфлікту. Зараз вже доведено, що неможливо говорити про будь-які“загарбницькі” плани з боку Наполеона. Треба додати, що спочатку Наполеон нетільки не хотів йти на Москву, але і переходити кордон в його оперативні планине входило. Наслідками конфлікту були: створення “нової Європи” (є думка, що:“Сучасний світ був створений не Французькою революцією, а французькимиреволюційними війнами”, але реально грань проходить в 1815 році); глобалізаціяконтинентальних процесів, нові кордони; тест на міцність традиційнимвстановленням (удар по позиціях феодалізму, знищення слабкого реліктусередньовіччя “Священної Римської імперії німецької нації”, яка, по виразуВольтера, “була не великою, не римською і вже зовсім не імперією”.). Настанняреакції, і, одночасно, низки революційних рухів… Відбулася культурна дифузія врамках старого світла і близькосхідної орбіти. Число людських втрат підрахуватискладно. Б. Ц. Урланіс говорить про 680 тис. убитих[27;95], але ця цифра потребуєуточнення (мабуть, у бік збільшення).[дод.4] Низку країн понесли великіматеріальні і культурні втрати (особливо постраждали Італія і Росія). Бувзроблений важливий крок в розвитку військової справи (стратегії, тактики,організації армії, г.н. штабу, озброєння). Для Франції підсумки воєн малияскраво дуалістичний характер: з одного боку, вона лягла жертвою європейськоїінтервенції і реакційної реставрації зі всіма витікаючими наслідками, з іншою,- роки перемог дали можливість закріпити завоювання революції проведеннямефективної внутрішньої політики при режимі генерала номер один. Англіявідстояла своє піратське панування над морями.Як Англія змогла, не маючигідної сухопутної армії, опинившись на порозі краху національної економіки в1808 році, вийти переможцем? Завдяки Росії, яку британський лев простовикористовував (методи: вбивство Павла I, підкуп російських міністрів, постійназагроза життю Олександра I, торгові санкції). Відзначимо, проте, що Олександр Iсам підігравав в цьому англійському кабінету; із- за свого величезного бажаннястати на місце Наполеона, він не пішов по шляху союзу з Франції (чогопослідовно добивався Наполеон [дод.5] і, що було зрозуміле з поглядугеополітики), а вибрав війну. Це принесло величезні людські втрати, ганьбу Аустерліццаі Фрідланда, знищення Москви (а з нею і величезної кількості матеріальних ікультурних цінностей). Тут беруть початок і два найважливіших longue durйe(довготривалі) наслідки:реакція і пробудження суспільного свідомість (російське офіцерство (майбутнідекабристи) — перші масові свідки західної цивілізації, які, у свою чергу,передали імпульс перетворень подальшим поколінням). Те, що Росія билася протисвоїх інтересів, говорив в бесіді з Р. Вільсоном ще Кутузов. Отже, в історії незавжди бувають абсолютні переможці, хоча Російська імперія і стала “жандармомЄвропи”. Відзначимо, що США уникнули можливих спроб Британії, яка булавідвернута європейськими справами, відновити там status quo. Фінансові наслідкибули важкими для всіх країн (інфляція, довгі, друкування фальшивих грошейсусідів, військові витрати і т. д. Причиною поразки Французів стали простір іморози[дод.6], а в Іспанії — другорядною (тут вирішальними чинниками невдачібули ландшафт, англійські інтервенти і постійні чвари наполеонівських маршалівміж собою). Отже, невдале закінчення наполеонівських війн призвело до занепадуФранції. За часів Наполеона вона зазнала найбільшої військової могутності.Проте війна з Росією сприяла занепаду імперії.